Тема: Суспільство і особистість

 

1. Співвідношення понять “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

2. Історичний характер взаємозв’язку суспільства і особистості.

  3. Історична необхідність і свобода особистості.

 

Література:

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія.

Курс лекцій. ТТ.1-2. – К., 1993.

Бычко И.В. Познаниек и свобода. – М., 1998.

Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч. посібник. – К., 1995 – Р. 6,7.

Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. – М., 1992.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 24.

Філософія: Підручник. – К., 1995. – С.412-423.

 

1.  В сучасній філософії проблема взаємозв’язку особистості і суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, проблеми і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризиковності такого вибору. Через світові війни, революції, тотальні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивільзація з принципово іншим типом соціальних зв’язків. Це потребує нового вирішення „вічної” проблеми – чи в змозі індивід бути володарем своеї долі, чи може він свторити сам себе і своє життя? Досить неоднозначною є роль суспільства в цьому цроцесі. Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його “людяності”

Факт  залежності людини  від  суспільства є очевидним.   Індивід нескінненними зв'язками  з'єднаний  з суспільством,   залежить  від нього,   визначаеться   його   соціально-історичними   і   культурними особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспілъстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття „особистість” передбачає      наявність      самодетермїнації, самовизначеності  людини,   її  спроможність  робити   власиий  вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означае – бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох   взаємообумовлених   факторів:   внутрішнього – від  ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього – від типу і характеру суспільних відносин.

У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством

використовують​поняття​„індивід”,​„індивідуальність”, „особистість”

Поняттям   „Індивід“   позначають   загальнотипове в людині   як представникові не лише біологічного виду „людина розумна”, але й певної соціальної спільноти. Індивід – одиничне буття соціального, певний „атом” соціуму, один з множини подібних індивідів, що складаютъ соціальну групу, верству, націю, суспільство. Будь-яка людина як соціальний індивід є фрагментом, обмеженою часткою, локальним відображенням суспілъного цілого. У цьому розуміні людина виступае соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в залежності від серсдовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступае такою умовою, що обмежуе її індивідуальні можлвості.

Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своерідним, унікальним, тобто виступає як ндивідуальність. За своїм походженням поняття „індивідуалъність” є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до інших індивідуальностей. Виключність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за 6агатогранністю вченості. Індивідуалъність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину від всіх інших. Кожний індивідум – носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому притаманне неповторне життя.

3 поняттям „особистість” пов'язана фундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продуктом обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна свобода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її проявах. Особистість – це людина, що розвиваеться на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона – суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягнсннями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію, Бути особистістю – означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси - бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю – означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляеться автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безумовними цінностями, вічними заповітами. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність, моральність, здатність до творчості.

2. 3 плином історії змінюються суспільні відносини, типи взаємозв'язку людини і суспільства, а звідси – і соціальні типи особистості, ступінь її розвитку. Історія знае три основних типи соціальності, що визначають історичний тип особистості: відносини особистої залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів.

Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він вивляється часткою певного соціуму „Я” для нього – це „ми“, певна спільнота, соціальна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумолвені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах – це особистістъ, не індивідуальність, а лише „групова людина”.

3 розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. І часто вона йде на зречення, на втечу від свободи. Належність до певної спільноти, невідокремленість   від   неї   надають   людині   гарантію   безпеки   і впевненості. За індивіда хтось вирішує,  він  радіе безпеці,  теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачуе занадто високу ціну. Йому не вдаеться стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних  рішень,   мислення,  дій.   Він зилашиеться залежним, не вільним. Така людина відчувае почуття симпатії до знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з „незнайомцем” – з іншою культурою, з іншою релігіею, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами   і   переконаннями.   Для   таких   відносин   характерним є поєднання   нетерпимості   до   інших   і   беззастережне   прийняття цінностей  обмеженої спільноти.   Вибір  тут  означас  не  вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і несвоїми. Людина відчувае   симпатію   до своєї  соціальної   групи,   але,   за   словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а нє людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.

Християнство     вперше      протиставило     відносинам     особистої залежності принципово інші засади людської єдності – почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові – домашні його»    (Мв.10,35)    підкреслювали   необхідність   розірвати   зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.

Техногенна цивілізація, що виникае разом з формуванням буржуазних відносин, грунтуеться на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індивідуальної діяльносгі вимагае більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецендентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволило індивіду  відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникае атомізоване суспільство, де кожний індивід – сам по собі, соціально і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідуе свій власний інтерес, намагаючись використати інших в своїх цілях. Саме тут відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси – панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз'еднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступае лише як товар.

Людина не є самодостатньою істотою,її життя мае сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надособистого (суспільного чи божественного) цілого. Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почувае себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребуе певної примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала), збільшуеться кількість тих, хто вибирае „етику неучасті”, свідомо „емігруе з бізнесу”, стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідае їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів – творчих об'едань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, гли6око особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створюються на основі „позасоціального”, вільного часу, збільшення якого є характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з’являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені наперед існуючим суспільством, обумовлені не його масовою культурою, а особистісною культурою індивідів.

3. Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своему житі. Володіння свободою – це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня „гвинтика” в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлюе людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступае лише в своему негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, дсржави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Правове суспільство саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальністъ обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших – від нашої свободи. Однак, свобода волі – це завжди вибір добра чи зла, вона завжди приховуе в собі можливість свавілля. Право і закон в суспільстві – це механізми приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.

Розрізняють негативне визначення свободи (як „свободу від”) і позитивне („свободу для”). В першому випадку маютъся на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагаеться позбутися. Потреба свободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам, Однак, люди не вільні у виборі об'ективних умов свого життя. Історична необхідність – це і є сукупність об'ективних обставин і умов життєдіяльності людини, які створюютъся всіма попередніми поколінням шляхом практичної діяльності. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є вибором з уже існуючих можливостей. Люди не вибирають об'ективні умови свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей та засобів їх реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пізнати і потім приймати рішення із знанням справи. Але свобода як пізнанна необхідність і відповідна до цієї необхідності діяльність – це ще не справжня свобода. Вона є підпорядкованою зовнішній необхідності, є проявом історичної необхідності.

Позитивне визначення свободи як „свободи для”, як свободи самореалізації особистосгі, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода – це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Людина як вільна істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньому середовищу, певому соціуму, якщо вони заважають її особистісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, власній позиції, принципам моралъності, ідеалам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спираеться, якій вона підкоряеться, через яку не може переступити і якою вона не хоче поступитися. Соціально-економічні, політичні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спираеться лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності – завжди “нонконформіте”, він – „не як всі”, дивак, який якщо не осуджуеться суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історіі і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.