Тема: Гносеологія. Теорія пізнання.

 

1.Природа та структура пізнавальної діяльності.

а) Соціально-практична   обумовленість   пізнавальної   діяльності. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

б) Структура пізнання.

в) Проблема істини в теорії пізнання.

2. Методи наукового пізнання.

 

 

             1 вирішування даної проблеми склалися такі напрямки теорії п.Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання. Гносеологія(gnosis –знання, logos-наука ) - це галузь філософії, яка досліджує сутність пізнання, рівні, форми, методи і закономірності пізнання.

Питання про сутність пізнання нерозривно пов’язане з вирішенням основної проблеми філософії – чи пізнавальний світ, чи може людський розум пізнати світ таким, яким він є насправді, чи відповідає знання про світ власне світу. У ході вирішування даної проблеми склалися такі напрямки теорії  пізнання:

Діалектичний матеріалізм – це напрям теорії пізнання, який відстоює положення про те, що можливе адекватне пізнання людиною світу, а основою і критерієм  істинності знань вважає практику.

Гносеологічний скептицизм -  це напрям теорії пізнання, який піддає сумніву і критиці можливість адекватного пізнання людиною світу.

Агностицизм -  це напрям у теорії пізнання, який повністю заперечує можливість пізнання людиною світу. Оскільки процес пізнання завжди передбачає розв’язання суперечностей між знанням і незнанням, постільки будь-який сумнів є необхідним моментом у процесі здобуванні знань.

Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою – досягнення істини. Предмет теорії пізнання - знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності; це суспільно – історичний процес людської діяльності, направлений на відображення навколишньої дійсності у свідомості людини; це процес здобування знань.

     Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню. забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики розвиваєтъся потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об’єкт — це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт —це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, шо має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання— чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання —емпіричний і теоретичний.

Чуттева сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття — це синтетичний комлекс різного роду відчуттів, що дає можливісгь створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності, це чуттєвий образ предмету як єдиного цілого. Уявлення — це образ речі, чи явища, що виникає у свідомості людини на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття — форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях — емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мисленя від знання явищ до знання сутності. Явища — це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричний рівень – це такий, на якому предмети пізнаються на основі безпосередньої взаємодії з ними за допомогою органів чуття. Знання цього рівня існують у формах чуттєвого пізнання: відчуттях, сприйняттях і уявленнях. Емпіричне знання - це відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання — факт. Теоретичний рівень пізнання – це такий, на якому предмети пізнаються з боку їх сутності у формах абстрактного мислення: поняттях, судженнях, умовиводах. Поняття – це така форма мислення, яка відображає предмет, або явище у його суттєвих ознаках. Судження – це думка про предмет, у якій щось про нього стверджується, або заперечується, це така форма мислення, у якій стверджується, або заперечується зв’язок між предметом та його ознакою. Умовивід -  це форма мислення, яка представляє собою систему логічно пов’язаних між собою суджень, у якій на підставі вихідних суджень, що називаються засновками, виводиться нове знання, що називається висновком.  Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюютъся різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства, іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге — наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціалъної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді і її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню, істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові й нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об’єктивною за змістом, але суб’єктивною за своєю формою.

Об’єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість. неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства і що не буде спростоване ходом історичного розвитку.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. За своєю природою, характером і цілями пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягненння істини.

2.Для глибшого розуміння рчей і явищ, для проникнення у їх суть використовують певні методи.

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання — це не проста сукупність правил і прийомів, яка конструюєтъся дослідниками свавільно. Наукові методи мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.

Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існуе безліч класифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових резулътатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, спостереження, експеримент, описання тощо), та теоретичного формалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо.

З позиції сфери застосування методи подідяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці — метод математичної індукції, у космології — метод радіоактивного розпаду, в економіці — метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загалънонаукові методи використовують всі, або майже всі науки. До таккх методів відносяться   аналіз   і   синтез,   індукція   і   дедукція,   узагальнення, абстрагування,     метод моделювання     і    аналогії, аксіоматичний метод та інші.

Методами емпіричного рівня пізнання є:

Наукове спостереження — метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах; це цілеспрямоване сприйняття;

Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови; це штучне, навмисне відтворення явища чи події з метою вивчення його без перешкод у найбільш сприятливих умовах.

Описання – це фіксування даних спостережень та  експериментів за допомогою певних мовних позначень.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання — загальні види умовиводів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція — це такий метод мислення, в якому на підставі знання про усю множину предметів виводиться достовірний висновок про один предмет множини. Індукція — це такий метод мислення, в якому на підставі вивчення кожного (або частини) елемента множини виводиться ймовірний висновок про всю множину предметів. Тут думка рухається від знання часткового до загального, тоді як у дедуктивному – від загального до часткового.

Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз — це  мисленне розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивсотей предмету з метою його детальнішого вивчення. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез — зворотний процес — це мисленне поєднання в єдине ціле розчленованих аналізом частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактиного до конкретного — це метод, за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Метод абстрагування — виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в суть останніх.

Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширення, розповсюдження спільних ознак вивчених предметів на всі інші предмети даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

Методи аналогії і моделювання використовуються тоді, коли об’єкт недоступний безпосередньому пізнанню. Замість оригіналу вивчається його спрощене відтворення – модель, а далі за аналогією (подібністю) знання з моделі переноситься на оригінал.

Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, ймовірного знання, у створенні обгрунтованого передбачення певних закономірностей, або причини, яка викликає певний факт, або явище.

Метод екстраполяції— метод дослідження, що дає можливістъ при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи — дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, азаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-струкутрний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого і раціонального пізнання. Але перебільшення ролі людських чуттів або мислення у пізнанні веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

Основною проблемою філософії Нового часу (XVII ст.) стала проблема методу науки, який би давав достовірне знання. Тому у  теорії пізнання цього періоду склалися два напрямки – емпіризм (empirio - досвід) та раціоналізм (ratio – розум), перший з них абсолютизує, перебільшує роль людських чуттів у пізнанні та єдино правильним  джерелом знань вважає практику, а другий - джерело  знань вбачає у розумовій діяльності і критерієм достовірного знання вважає розум і тільки розум.

Засновник емпіризму - Френсіс Бекон (1561 – 1626 р.р.) – англ. філософ, у своїй праці “Новий органон” (органон – знаряддя істини) робить критичне дослідження меж і можливостей людського розуму, який, на його думку, не гарантований від помилок, “ідолів пізнання”, дає типологію людських хибних думок, вказує на причини помилок у процесі пізнання, на джерела викривленого відображення дійсності. Як спосіб очищення розуму, звільнення його від ідолів, запропонував індуктивний метод пізнання, який покликаний доповнити і укріпити розум чуттєвим досвідом. Звертався до чуттєвого досвіду та експерименту в прагненні знайти фундамент для наукового знання. Продовжують  і розвивають емпіричну традицію Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.

 

Засновник раціоналізму – французький філософ і математик Рене Декарт (1596 -1650) стояв на позиціях того, що чуття часто обманюють нас, тоді як “залізні” закони логіки і математики доводять достовірність знань абсолютно переконливо і тому повинні бути покладені в основу науки.  Запропонував дедукцію як метод пізнання (ланцюг послідовних логічних операцій, внаслідок чого з відомого виводиться ще невідоме, нове знання)  та висуває основою достовірності знання безсумнівну впевненість у власному існуванні, яка випливає із самого факту мислення: “Я мислю, отже, я існую” – стає вихідним положенням його філософської позиції. Його праці: “Розмірковування про метод”, “Основи філософії”. Його послідовники – голландський філософ Бенедикт Спіноза і німецький філософ Г. Лейбніц.