Тема: Філософська думка України.

 

1. Витоки і особливості філософи Київської Русі.

2. Морально-етична спрямованість філософи давніх русичів.

3. Києво-Могилянська академія

4. Українська філософія XIX — початку XX століть

Література:

1.Горський В. Історія Української філософії. — К., 1996 — С.25-44.

2.Горський В.Філософська думка Київської Русі (XII — середина XIII ст.}. — Вісник НАН України, 1993, №3-4.

3.Закидальський Т.Поняття серця в українській філософській думці. —Філософ, соціол. думка, 1991, №8.

4.Історія української філософії. — К., 1994. Історія філософії на Україні. — ТЛ. — К:, 1987.

5.Кушаков В. Філософська культура східних слов'ян ХІ-ХУІІ століть, - Філософ, і соціол. думка, 1993, №9-10.

1. Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід зважати «Слово про закон і благодать» Іларіона), й триває де середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

При вивченні зазначеної теми слід уяснити,  що державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Варто також пам'ятати, що здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів І в християнській «обробці*. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Цей крок на тривалий період визначив русло розвитку давньоруської філософії — вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому. щоб роз'яснити народу основні положення християнства; і християнської філософії'. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не v формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і тлі.

2. При виясненні другого питання слід чітко пам'ятати, що основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит Іларіон, який в 1051 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Ілларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів.

Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смолятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи  життєво-смислові проблеми людського буття, Смолятнч виходить із тога, що істина вже викладена в Біблії^ завдання ж розуму і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досліджує питання про те, яким є справедливий, життєвий шлях людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання.

У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається
Богові, який є творчою силою, стосовно до якої все створене, і звісно,
людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує
увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети,
якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до
обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між
добром і злом.

Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. В світлі цієї позиції ним - обґрунтовується проблема співвідношення душі і тіла, яка є однією з центральних в творчості Туровського. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є: «Повісті про білоризця», «Притча про сліпця й хромця», «Слово».

Вивчаючи історію давньоруської філософії, слід звернути увагу на проблему значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою мстою якої є досягнення спілкування (злиття) з божественною істиною. Особлива увага в цьому процесі приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини. Серце — це центр, завдяки якому людина приєднується до сакрального, вищого світу.

Виокремлення ролі серця мало суттєве значення з огляду подальшого розвитку української філософської думки, однією з своєрідних рис якої було зосередження уваги на розробці «філософії серця» (особливо у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича).

Пам'ятники культури періоду Київської Русі відображають переважно два рівні суперечностей давньоруського суспільства: боротьбу трудящих проти соціального гноблення та міжусобні суперечки е стані панівного класу суспільства. Основне спрямування теоретичних концепцій, що виникають у зв'язку з осмисленням цих концепцій, визначається прагненням до їх пом'якшений, до гармонізації суспільного життя. Ця теорія соціального примирення апелює передусім до сфери моралі. Виховання кожної людини відповідно до принципів любові, милосердя і терпіння і приведе до мирного і дружнього соціального життя.

Значний внесок в розвиток соціально-філософської думки цього періоду    зробили   численні   „Патерики”   і   особливо   знаменитий «Києво-Печерський     Патерик».      Взагалі     агіографія     становила самостійний і особливий шар в давньоруській культурі.

Охарактеризований тип філософствування становить зміст філософії в українській культурі і охоплює час з кінця X ст. до середини XV ст. Після навали татаро-монголів він переміщується до Галицько-Волинського князівства, а внаслідок втрати його самостійності існує у складі Великого князівства Литовського. Як вважають дослідники, остаточним кінцем історії культури в цілому і філософської, зокрема, княжої доби слід вважати 1470 р., коли було скасоване Київське удільне князівство.

Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шляхти — католицизм чи протестанство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, Ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру. На рубежі ХV/-XVII ст. братський рух стає масовим: братства діяли у Львові, Городку, Острозі. Луцьку, Дубні, Немирові, Вінниці, Києві та інших центрах. І хоча філософія в братських школах окремо не вивчалася, але учні знайомилися з нею при вивченні діалектики.

На першому етапі своєї діяльності братчики намагалися зберегти притаманний східним слов'янам спосіб філософствування, що грунтувався на практично-духовному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як мудрості. Філософії; при цьому ще не виділялась в окрему галузь суспільної свідомості. Із світоглядних ідей найефективніше осмислювались історіософські та етичні. Логіка й натурфілософія практично не розроблялися.

Із-під пера книжників, близьких до братського руху, вийшли такі праці як «Алфавіт духовний» Ісайї Копинського, «Діоптра» Віталія з Дубна та ін.

Пізніше в братському русі наростає тенденція до розмежування філософії і теології. Серед творів, в яких прослідковується цей напрямок, можна виділити анонімну «Пересторогу», «Зерцало богословії» К.Транквіліона-Ставровецького, „Тренос” Мелентія Смотрицького, «Трактат про душу» К.Саковича. Особливо значний вплив на попередню роботу по підготовці утворення Києво-Могилянської академії належить Йову Борецькому, ректору львівської, а згодом київської братської шкіл, київському правословному митрополиту з 1620 р., безпосередньому попереднику П. Могили.

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році. Спочатку це був колегіум, а згодом (з 1701 р) став академією, першим вищим навчальним закладом серед східних слов'ян.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби розносили знання, мистецькі навики, спосіб мислення і упроваджували їх у життя. Тому Київська академія виконувала два призначення: по-перше, учбового закладу, по-друге, власне академії в сучасному розумінні цього слова, як об'єднання вчених цілого народу.

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну рать у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф.Прокопович, С.Яворський та ін.). білоруської (Г.Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали з учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили б культуру і філософію інших народів.

При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога І природи (Бог майже Іманентний природі, розчинений у ній — Ф.Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бор створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси — І.Гізель, Г.Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.

Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г.Кониський, Г.Щербацький, Ф.Прокопович та інші, були такі: 1) матерія в якийсь певний час була створена Богом; 2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл; 3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух; 4) матерія, вічна, не народжується і не знищується після акту творіння; 5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії; 7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.

При підготовці даного питання слід вміти розкрити зміст цих положень.

У розумінні будови Всесвіту професори академії дотримувалися в основному арістотелівсько-птоломеївської концепції; хоча вони і знали про геліоцентричну систему Коперніка, але піддавали її критиці.

Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина мас в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Його філософія „практична”, оскільки він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на .правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів, діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На думку Г.Сковороди, життя необхідно творили як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою Істини.

Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана двоє про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає І принципи людяності, І закони природи.

Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна І в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім «Смертний, не народжений з вишнього, не є родич Біблії. Не може смертне серце поєднатися з божественним серцем. Велика суперечність, тобто антиномія, як між небом і землею, між денним птахом і нічним...». Кожному, хто побажає подолати цю прірву, потрібно побороти в собі плотське серце, звільнитися від стихійного і народитися вдруге.

Вихідні принципи філософії Сковороди визначають характер розробки ним онтологічних, гносеологічних та етичних проблем, що становлять зміст його вчення. Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — называется тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда был, єсть й будет». Ідея про «двонатурність» світу проходить червоною ниткою через всі філософські праці мислителя. Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою с саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню; що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди положенням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття    (світи)    —    великий    (макрокосм),    малий    (мікрокосм)    і символічний (Біблія).

Великий світ — це світ речей, Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.

Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, айв малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.

Символічний світ, Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. За словесними знаками, які мають тілесну природу, треба вміти побачити втаємничений духовний зміст. Завдяки цьому весь невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним людині.

Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) об'єднаний загальним підзаголовком «Дружня розмова про душевний світ». До нього входять «Діалог, або розмова про давній світ», «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Кільце. Розмова, названа алфавіт, або буквар світу». У цьому циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.

До третього циклу (1775-1780 рр.) належать «Ікона Алківіадська», «Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічнийсвіт, який створює особливу сферу культурного бутля, а також обґрунтовує вчення про загальний ідеал життя,

У четвертому циклі (1783-1784 рр) — „Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути багатим”, — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінченна процес перетворення її форм.

Г.С.Сковорода здійснив глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відображення і розвиток у творчості практично всіх українських мислителів, хоча, звісно, і в неодинаковій мірі.

Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей

Т.Шевченко (1814-1861 рр.) — український поет, художник, мислитель, автор славнозвісного „Кобзаря”.

Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів Т.Г.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважав основною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.

Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г.Шевченка — його непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність.

І нині велику значущість мають погляди Т.Г.Шевченка з питань історії українського народу — не лише героїчної, а й багатостраждальної. В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцінив Запорізьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Це трьохсотрічна епопея, одна з найгероїчніших і найдраматичніших сторінок людства, звідки, за словами Гоголя, воля розливалася на всю Україну. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.

Хвилювала Т.Г.Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські «теорії» пангерманістів і слов'янофілів.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тому образ України, яким він створений у поетичному доробку Шевченка, утворив на емоційному рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час і в подальшому спрямування теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї.

Шевченко — поет-пророк. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що роблять неможливим існування людини в сучасному поетові стані. Таким же конфліктиним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке усоблює світ козацтва. Козаччина — це, з одного боку, світле минуле України, її «золотий вік», а, з другого, це не менш трагічне минуле, усіяне могилами й несправедливостями. Якась зла доля, прокляття висить над Україною, за думкою поета. Ні сьогодення, ні минуле не дають нам ідеального світу. І поет переносить його в майбутнє. Світ ідеальної спільноти, зародки якої існували в минулому й існують сьогодні, вбачається Шевченком абсолютно пануючим у майбутньому. Це — світ, звільнений від зла, від тих сил, які визначали конфлікт з ідеальним началом у теперішньому світі і в минулому.

Поет вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій людині, що їхні прийдешні відкриття служитимуть трудовому народу: «О агрономы-филантропны! Выдумайте вы вместо серпа какую-нибудь другую машину. Вы этим окажете величайшую услугу обречённому на тяжкий труд человечеству».

Микола Костомаров (1817-1885 рр.) — історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів варто насамперед звернути увагу на працю «Книги буття українського народу». У зазначеному творі Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний ентнос.

В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси ураїнської духовності у порівнянні з російською. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:

1) у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. В Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям;

3) росіяни — народи «матеріальний», українці ж прагнуть «одухотворити весь світ»;

4) українці   дуже   людять   природу,   землю,   тоді   як   росіяни відносяться до неї байдуже;

5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінують особисту свободу.

М. Драгоманов (1841-1895 рр.) – український історик, суспільно-політичний діяч.

Основні філософсько-соціологічні погляди М.Драгоманова викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці» («Листи   на   Наддніпрянську  Україну»,   «Шевченко,   українофіли  й соціалізм», «Три листи до редакції «Друга» « та інші твори).

М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ, ї хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди».

М.П.Драгоманов у своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин.

Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має лише цю одну вроджену потребу — живлення.

За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід зважати на те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу. ЇЇ добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Драгоманов виходив з того, шо головною формою «скупчення осіб» є громади й товариства.

2. Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр.) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена з вченням Г.С. Сковороди.

Памфіл Юркевич народився на Полтавщині у родині православного священика. По закінченні Полтавської семінарії вступає 1847 року до Київської духовної академії, яку закінчив в 1851 році. З 1852 року Юркевич працює викладачем, а згодом і професором цієї ж академії. В 1861 році Юркевич стає за рішенням Міністерства народної освіти професором кафедри філософії Московського університету. Починаючи з 1869 року й до самої смерті, він виконує обов'язки декана історико-філологічного факультету.

В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, за твердженнями представників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.

Юркевича, який виріс на «філософії серця» Сковороди і всотав найістотніші риси української духовності, не задовольняє таке розуміння духовного життя людини. Через всю його творчість наскрізне проводиться думка, що істинну природу людини, її духовність, моральність можна осягнути через більш досконалі, вищі форми пізнання, ніж раціональність, «З раціоналістичної точки зору, — зазначає Юркевич, — назавжди залишиться непояснюваним, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до моральнісного закону». Твердження, що всі сторони духовного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».

За Юркевичем, людину в ЇЇ моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідумом. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.

Тому філософія, яка ставить собі за мету прояснити істинний смисл і справжні цінності людського життя, спрямована до серця як втілення вічного й Божественного в людині. Але годі сподіватися, що тут чисто логічним шляхом можна досягнути вірогідного знання. У людському дусі є щось таке, є такі засоби й сили, які не зводяться до служіння чуттєвим потребам, В людині є щось богоподібне, знання про яке дається людині через одкровення. Отже, саме через релігійне одкровення ми бачимо, що «людина створена безпосередньою могутністю Божою й за подобою Бога», тобто за допомогою нераціонального пізнання людина здобуває найглибинніші й найістотніші знання і про себе, і про світ.

Однак це не свідчить про те, нібито Юркевич відкидає чи ігнорує значимість наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання с абсолютно необхідним для життєдіяльності людини й суспільства. Але ним не можна вичерпати все цілокупне життя людини, його ціннісно - смислові засади, її духовність.

Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити, що він розуміє реальність плюралістично, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття.

Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою   загального   (узагальнюючого),   він   принципово   не   може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. І вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» і «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. «Розум може приписувати, веліти й скажімо так — командувати, але урядувальна й володарююча сила не є сила породжувальна; вона є правило, що обіймає такий зміст моральнісного світу,   який народжується з найглибиннішого єства духу, з серця», — пише Юркевич. В філософії Юркевича, відзначав Дм.Чижевський «серце є основа душевного життя. Розум — тільки світло, яке цю дорогу освітлює... Життя ж духовне зароджується перед світлом розуму — в пітьмі, себто в глибинах, які неприступні нашому зору. Лише на цій основі постає потім світло знання і розуміння».

Отож, підсумовуючи, зазначимо, що у світогляді Юркевича, в його «філософії серця» виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактно-спекулятивного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників «філософії життя» та екзистенціалізму.

3. Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916 рр.) складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного доступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливом теорій Е.Тейлора, Г.Спенсера він спробує у ряді випадків застосувати положення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує соціал-дарвіністів за редукцію суспільних процесів до боротьби за існування.

Своєрідним є відношення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід враховувати і духовні фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеї слід доповнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду І.Я.Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, забезпечення реального народовладдя, надання загально-людських прав і свобод; по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів  виробництва від тих, хто ними користується, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать; по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві,  також у мисленні й методі пізнання; по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;
по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства,особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна.

Загалом можна відзначити, що стрижньовою ідеєю філософського та естетичного пошуку І.Франка є ідея особи, індивідуальності, вільної в громаді,    але    не    вільної    від    соціуму.    Ще    в    «Каменярах» сформульований погляд на покликання героя —  присвятити себе прокладанню народові шляху у щасливе майбутнє; це людина, яка є носієм духу, «вічним революціонером». Розвиток цієї теми зумовлює в подальшому аналіз ідеї «народ і особистість» в різних аспектах: конфлікт громадського і особистого, вірність народу і кара за зраду, готовності віддати життя за щастя народу. Визначаючи спільноти, через які людина здатна реалізувати себе, Франко акцентує увагу на нації. Семе нація, на його думку, становить невід'ємну органічну складову  частину історичного процесу.  Вільний розвиток індивіду неможливий    без    цієї    складової    частини.    В    цьому    полягало розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався. Історія — це не «природний» процес, що зумовлюється виключно економічними чинниками; тут вагоме місце належить й духовним факторам, зокрема ідеалам етносів і окремих індивидів та їх розвою.

В цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на загальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму — це «народне відродження», розвиток національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.