Тексти для прочитання та обговорення на семінарі з використанням програми Zoom

 

Ханна Арент Становище людини : пер. з англ. /Ханна Аренд; Пер. Марія Олексіївна Зубрицька. – Л. :Літопис, 1999.- 255с.

 

 

Становище людини

 

VITA ACTIVA І СТАНОВИЩЕ ЛЮДИНИ

 

Під терміном vita activa я пропоную розуміти три найголовніші види діяльности людини: працю (labor), роботу (work), дію (action). Вони тому головні, що кожна з них відповідає одній з основних умов, в яких людині дано жити на Землі.

Праця — це діяльність, що відповідає біологічним процесам людського тіла; спонтанна активізація обміну речовин і остаточне розкладання пов'язані з життєвою необхідністю продукувати і живити життя працею. Людською обставиною праці є саме життя.

Робота — це діяльність, що відповідає неприродності (unnaturalness) людського існування, яке не втягується у вічноповторюваний цикл життя людського роду і смертність якого не винагороджується таким циклом. Робота забезпечує «штучний» Світ речей, виразно відмінний від природного довкілля. У його межах оселяється кожне індивідуальне життя, оскільки цей світ призначений утривалювати (outlast) і переступати межі. Людською умовою роботи є приземленість (worldliness).

Дія — єдина активність, що відбувається прямо між людьми без посередництва речей чи причин і відповідає множинності людських обставин, тобто тому фактові, що люди, а не Людина, проживають на Землі і заселяють світ. Оскільки всі аспекти людського становища певною мірою пов'язані з політикою, ця множинність є особливою обставиною, не тільки conditio sine qua non, але й conditio per quam усього політичного життя. Тому мова римлян, можливо найбільш політизованого народу, який нам відомий, послуговувалася словами «жити» і «бути посеред людей» (inter homines esse), або «померти» і «припинити буття посередлюдей» (interhomines esse desinere) як словами-синонімами. Але в своїй найелементарнішій формі людська обставина дії вже окреслюється навіть у «Книзі буття» («Як чоловіка та жінку створив Він їх»), і якщо ми розуміємо це, то розповідь про створення людини вже принципово відрізняється від тієї, за якою Бог спочатку створив чоловіка (Адама), «його», а не «їх», отже, велика кількість людей з'явилася внаслідок розмноження.

Дія не була б необхідним предметом розкоші, примхливим втручанням у загальні закони поведінки, якщо б люди були нескінченним повторюванням, що здатне до відтворення однієї і тієї ж моделі, природа чи сутність якої однакова для всіх і така ж передбачувана, як і природа чи сутність будь-якої іншої речі. Множинність є обставиною людської дії, оскільки ми всі однакові, як люди, і однакові так, як ніхто інший, хто тільки: живе і буде жити.

Усі три види діяльности та їхні відповідні обставини інтимно пов'я ються з найзагальнішою обставиною людської екзистенції: народженням і смертю, народжуваністю і смертністю. Праця забезпечує не лише індивідуальне виживання, а й виживання всього людського роду. Робота та її продукція, людський артефакт містять в собі міру сталості та стійкості на тлі смертного характеру людського життя і проминальності людського часу. Оскільки дія заанґажована у процес заснування та охорони політичних органів, то вона створює умови для пам'яті, тобто для історії. Праця і робота так само як і дія, закорінюються в народжуваність настільки, наскіль вони повинні забезпечувати світ для постійного напливу новоприбульців, бо вони з'являються в ньому як чужинці, а водночас охороняти й від них, передбачати їхню появу та розраховуватися з ними. Однак дія єдина з трьох видів діяльности, яка має найтісніший зв'язок з людською обставиною народжуваності. Новий початок, притаманний народженню, може стати відчутним у світі тільки тому, що новонароджений має здатність започатковувати щось нове, тобто здатність діяльності. До того ж, дія через те, що вона є політичною активністю, повинна на рівні з високою якістю, народжуваністю, а не смертністю, бути центральною категорією політичної думки, яка відрізняється від думки метафізичної.

Становище людини охоплює щось більше, ніж обставини, в яких людині дається життя. Люди — це зумовлені істоти, оскільки все, з чим вони вступають у контакт, негайно перетворюється в обставину їхньої екзистенції Світ, в якому vita activa витрачає себе, складається з речей, які створила людина. Однак речі, попри те, що зобов'язані своїм існуванням тільки людині, самі впливають на своїх людей-виробників. До того ж, в обставинах, у яких людині дано життя на Землі, а почасті і поза ними, люди постійно відтворюють власні обставини, які, незважаючи на свою людську природу та мінливість, мають таку саму владу зумовленостей, як і природні речі. Все, що стосується життя людини або вступає з ним у тривалий взаємозв'язок, відразу ж перетворюється в обставину людської екзистенції. Тому люди, незалежно від того, що вони роблять, є зумовленими істотами. Все, що добровільно вступає у світ людини або що людські зусилля втягують у нього, стає часткою людського становища. Вплив реалій світу на людську екзистенцію відчувається і сприймається як сила зумовлення. Об'єктивність світу — його об'єктний чи речовий характер — і становище людини доповнюють одне одного; оскільки екзистенція людини є зумовленою екзистенцією, то вона неможлива без речей, і коли б речі не були зумовлювачами (conditioners) людської екзистенції, то вони були б нагромадженням непов'язаних предметів, не-світом.

Щоб уникнути непорозуміння, зауважмо: становище людини — це не те саме, що й природа людини, а сума всієї людської діяльності і спроможностей людини, які відповідають становищу людини, але не є чимось, що подібне до людської природи. Оскільки жодна з тих діяльностей, які ми тут обговорюємо, чи які ми залишили поза обговоренням, як наприклад, мислення і розсудок, та навіть найскрупульозніший їх перелік, не належать до тих природних характеристик людської екзистенції, без яких ця екзистенція вже не буде людською. Найрадикальніші зміни становища людини, які тільки можна собі уявити, будуть лише еміграцією людини із Землі на інші планети. Така подія, яка більше вже неможлива, призведе до того, що людина змушена буде жити в умовах, які вона сама створила і які радикально відмінні від тих, що їй дарує Земля. Ані праця, ані робота, ані дія, ані, звичайно, мислення, так як ми його розуміємо, не матимуть тоді жодного значення. Якщо навіть ці гіпотетичні мандрівники із Землі надалі будуть людьми, то єдине твердження, яке ми можемо зробити щодо їхньої «природи» — це те, що вони досі зумовлені істоти, попри те, що їхнє становище тепер є значною мірою самотворенням.

Проблема людської природи, це августинівське quaestio mihi factus sum (Я сам став для себе питанням), здається, залишається без відповіді як в індивідуально психологічного, так і в загальнофілософському сенсі.

Неймовірно, що ми, як ті хто може пізнавати, визначати і описувати природну сутність всіх речей, що нас оточують, повинні колись робити те саме зі собою, бо тоді це було б чимось, що нагадує перескакування власної тіні. Ніщо не спонукає нас припускати, що людина має таку саму природу чи сутність, як інші речі. Інакше кажучи, якщо ми маємо природу чи сутність, тоді, очевидно тільки Бог може знати і визначати їх, і першою передумовою може бути те, що він спроможний говорити «хто», навіть якщо це «що». Трудність полягає у тому, що нам бракує таких способів людського пізнання, які можна застосовувати до речей з «природними» властивостями, і частково включно з нами, оскільки належимо до найрозвинутішого виду органічного життя, коли ми ставимо запитання: «А хто ми такі?» Тому спроби з'ясувати людську природу майже завжди завершуються певним конструюванням божественності чи бога філософів, які за його допомогою намагалися наблизитися до платонівської ідеї людини. Звичайно, виявлення таких філософських концепцій божественного, як концептуалізації людських спроможностей якостей — не означає демонстрування чи навіть аргументації не-існування Бога, але те, що спроби окреслити природу людини так легко приводили ідеї «надлюдини», яка цілком приголомшує нас, а тому й ототожнюєтбся з божественним, повинно викликати підозру щодо самої концепції «людської природи».

З іншого боку, обставини людської екзистенції — саме життя, народжуваність та смертність, приземленість, множинність — ніколи не зможуть «пояснити» чи відповісти на запитання «хто ми» хоча б тому, що вони ніколи повністю не зумовлюють нас. Це завжди було прерогативою філософії що й вирізняло її серед таких наук, як антропологія, психологія, біологія тощо, які також досліджують проблему людини. Однак сьогодні ми повинні сказати, і ми це навіть науково продемонстрували, що ми не просто прив'язані до Землі створіння, хоча й живемо і, можливо, завжди будемо жити в земних обставинах. Сучасні природничі науки досягли свого величезного тріумфу через те, що вони розглядали і трактували природу прив'язаності до Землі зі справді універсального погляду, тобто з Архімедової точки, яку зумисне і явно розмістили поза Землею.

 

ТЕРМІН VITA ACTIVA

[…]Сам термін, — а в середньовічній філософії це був стандартний переклад арістотелівського biospolíticos, — вже трапляється в Августина, де як vita negotiosa чи actuosa він надалі нагадує своє початкове значення: життя, яке присвячується суспільно-політичним цілям.

Арістотель розрізняв три способи життя (bioi), які люди повинні вільно обирати, тобто цілком незалежно від життєвих потреб та зв'язків, які вони породжують. Ця передумова свободи керувала всіма способами життя, що переважно спрямовувалися на те, щоб підтримувати існування — не тільки праця, яка була способом життя рабів, що з потреби та з волі свого власника змушені були підтримувати життя, а й життя в праці ремісників та торгівлі купців. Отже, ця передумова вилучала всіх, хто примусово чи добровільно на все своє життя або тимчасово втрачав здатність до руху та діяльностi. Три способи життя, що залишилися, мають одну спільну рису: вони стикаються з «прекрасним», тобто з речами, які ніколи не є ані необхідні, ані корисні — це життя задоволення від тілесного задоволення, в якому прекрасне споживається як даність; життя, що присвячується справам поліса, в яких досконалість надихає прекрасні вчинки; або життя філософа, що присвячується дослідженню чи осмисленню вічних речей, тривка краса яких не може виникати внаслідок продуктивного втручання людини, і їх не може змінити людське споживання.

Основна відмінність між арістотелівським та середньовічним використанням терміна полягає в тому, що bios politikos вказувало на царину людських стосунків, наголошуючи на дії, praxis, і потребувало творити її та підтримувати. Ані працю, ані роботу не вважали настільки важливим щоб конституювати bios, автономний та автентичний спосіб людсько життя; оскільки вони служили тому, що було необхідне та корисне, і продукували його, то вони не могли бути вільними й незалежними від людських потреб і бажань. Політичний спосіб життя уникнув цього вердикту завдяки грецькому розумінню життя поліса, який для них означав дуже специфічну і вільно обрану форму політичної організації, а не якусь фо му дії, що потрібна для підтримування організованого зібрання людей. І це не тому, що греки чи Арістотель не усвідомлювали, що людське життя завжди вимагає певної форми політичної організації, і що керування суб'єктами вимагає встановлення іншого способу життя; а тому, що можна було розглядати деспотичний спосіб життя як вільний і такий, що не має жодного зв'язку з bios politikos, бо він був «просто» необхідністю.

Із занепадом античних міст-держав, — Августин, здається, останній хто принаймні знав, що означало колись бути громадянином, — термін vita activa, який позначав усі види активного заангажування у речі цього світу, втратив своє специфічно політичне значення. Звичайно, з цього, не випливає, що робота і праця виникли в ієрархії людської діяльності і могли тепер рівнятися з життям, яке присвячується політиці. Це був радше, інший спосіб: тепер дію також зарахували до потреб земного життя, так що мислення (bios theôrëtikos перетворилося в vita contemplativа) і залишилося єдиним справді вільним способом життя.

Однак величезна перевага мислення над будь-якою діяльністю, включно з дією, полягає в тому, що воно не християнського походження. Ми знаходимо його у Платоновій філософії політики, де вся утопічна реорганізація життя поліса не тільки засновується на вищості проникливостi філософа, а й не має іншої мети, крім обгрунтування філософського способу життя. Сама арістотелівська артикуляція розмаїтих способів життя, в якій життя насолоди відіграє мізерну роль, чітко керується ідеалами мислення (theöria). До античної свободи від потреб життя та від примусу інших філософи долучали ще свободу від політичної активності (skholè), тому саме філософська apolitia пізньої античности передувала пізнішому християнському закликові звільнитися від земного поневолення, від усіх світських справ. Все, що вимагали кілька, тепер розглядали як право для всіх.

Термін vita activa охоплює всі види людської діяльносте через те, що його розглядають з погляду абсолютного спокою мислення, він близько споріднений з грецьким ashkolia («неспокій»), яким Арістотель позначав усі види діяльності, а також з грецьким bios politikos. В Арістотеля відмінність між спокоєм і неспокоєм, між утримуванням від зовнішнього фізичного руху та будь-якою діяльністю переконливіша, ніж відмінність між політичним та теоретичним способом життя, бо її можна послідовно віднайти у кожному з трьох способів життя. Вона нагадує відмінність між війною та миром: як війна відбувається задля миру, так і кожен вид діяльносте, навіть процес звичайного мислення, повинні досягати апогею в абсолютному спокої. Кожен рух, рух тіла і душі так само, як і рух мовлення та аргументації, повинні поникнути перед істиною. Істина, чи це антична істина Буття, чи християнська істина живого Бога, може виявлятися тільки в повній людській безмовності.

Традиційно аж до початку нової доби термін vita activa ніколи і не втрачав своєї негативної конотації «не-спокою», nec-otium, a-skholia. Він як такий надалі інтимно пов'язується навіть з найважливішою грецькою відмінністю між речами, що є самі собою, і речами, які завдячують своєю екзистенцією людині, тобто відмінністю між physei та nomo. Перевага мислення над будь-якою діяльністю грунтується на переконанні, що жоден витвір людських рук не може рівнятися з красою та істиною фізичного космосу (kosmos), який ритмічно коливається в незмінній вічності без втручання чи допомоги ззовні, тобто від людини чи Бога. Ця вічність відкривається для смертних очей тільки тоді, коли весь людський рух і вся діяльні людини перебувають в абсолютному спокої. Порівняно з цим ставлен до спокою, всі відмінності та артикуляції vita activa зникають. З позиції мислення немає значення, що заважає необхідному спокоєві.

Тому традиційно термін vita activa одержує своє значення від vita contemplativa, і його досить обмежена важливість наповнюється значенням останнього, бо воно служить потребам і бажанням мислення в живому тілі. Християнство з його вірою в прийдешність, радість якої проголошується у насолоді мислення, порівнює релігійні санкції зі зниженням vita activa до його похідної вторинної позиції, але визначення порядку збігється із самим відкриттям мислення (theória) як людського обдаруванн відмінного від думок та розмірковувань, які вже надибуємо в сократівській школі, і якими керувалася вся наша традиція метафізичної та політичної думки.

 

СВІТОВІДЧУЖЕННЯ

[…]Відкриття нашої планети, нанесення на карту її земель та фрахтування її вод тривали багато століть, а тепер лише завершуються. Тільки сьогодні людина повністю володіє своїм смертним місцем проживання (mortal dwelling place), зібравши неосяжні горизонти (gathered the infinite horizons), що так звабливо і загрозливо відкривалися всім попереднім епохам, на глобусі, величаві обриси і ґрунтовну поверхню якого вона знає, як лінії на своїй долоні. Тому, коли відкрили неосяжність доступного простору на Землі, почалося відоме зменшення масштабів глобуса, поки в нашому світі кожна людина не стала як жителем Землі, так і жителем своєї держави. Люди тепер живуть у суцільній цілості всієї Землі, де навіть саме визначення відстані відступає перед потужною швидкістю. Швидкість завоювала простір, хоча цей процес завоювання має свої межі на нездоланних кордонах одночасної присутності одного тіла у двох різних місцях; це позбавило відстань значення, бо жодна значуща частина людського життя — роки, місяці і навіть тижні, — вже більше не потрібна, щоб досягти якоїсь точки на Землі.

[…]Лише мудрість непередбачуваності усвідомлює з усією очевидністю, що все, що підлягає вимірюванню, не може залишатися безмірним, і що кожне вимірювання зводить разом віддалені частини, а отже, встановлює зближення там, де раніше панувала віддаль. […]Перед скороченням простору та подоланням віддалі за допомогою залізниці, пароплавів та літаків, відбулося ще більше й ефективніше скорочення завдяки людській спроможності досліджувати, яка використовуючи числа, символи та моделі, могла конденсувати та зменшувати масштаби земної фізичної відстані до розміру природних відчуттів людського тіла та людського розуміння. […] Природа людської здатности досліджувати полягає у тому, що ця здатність з'являється лише тоді, коли людина позбувається усіх форм заанґажованости та зосередженості на тому, що знаходиться поряд, і віддає перевагу віддаленому. Щобільша відстань між людиною та її навколишнім середовищем, світом чи Землею, то більше вона здатна досліджувати та вимірювати і меншим буде для неї земний чи прив'язаний до Землі простір. Те, що кардинальні зменшення земних відстаней настали після винайдення аеропланів, тобто відбулося повне покидання земного простору, є ознакою іншого загального феномена, який полягає у тому, що досягнути будь-якого зменшення земної віддалі можна лише встановивши визначальну відстань між людиною і Землею та відчуживши людину від її безпосереднього земного довкілля.

Реформація, подія абсолютно іншого порядку, ілюструє нам подібний феномен відчуження, який Макс Вебер навіть окреслив як «внутрішній аскетизм»[...]. Зростання влади людини над речами цього світу походить в будь-якому випадку з відстані, яку людина встановлює між собою та світом, тобто з відчуження світу.

[…]Експропріація, відчуження світу та новочасна доба досить часто всупереч намірам усіх виконавців гри, розпочали відчуження певних верств населення від світу. Ми хочемо переглянути центральну важливість цього відчуження для новочасної доби тому, що ми, звичайно, наголошуємо на її світському характері та ототожнюємо термін секулярність (sevilarity) із земними інтересами (worldliness). Секуляризація, як реальна історична подія, означає ніщо інше, як відокремлення Церкви і Держави, релігії та політики, і це, з релігійного погляду, означає, радше, повернення до ранньохристиянської позиції «Віддай кесареві кесареве, а Богові — Богове», ніж втрату віри, трансцендентність чи новий і виразний інтерес до речей цього світу.

Сучасна втрата віри не є релігійна за своїм походженням, — її не можна відслідкувати до Ресрормаціїчи Контрреформації, двох найбільших релігійних рухів новочасної доби — і її проблематика аж ніяк не обмежується релігійною сферою. Крім того, навіть якщо ми зазначили, що новочасна доба почалася з раптового незбагненного занепаду трансцендентностей чи віри у потойбічний світ, це аж ніяк не означає, що ця втрата відкидає людину назад до світу. Історія, навпаки, показує, що сучасна людина відкинута назад, але не до світу, а до себе. Однак з найпоширеніших напрямків у сучасній фтлософії з часів Декарта, найоригінальніший внесок якого у філософію полягав у винятковій зосередженості на проблемі «я», що відмінне від душі, особи чи людини взагалі, намагався зменшити як увесь досвід сприйняття світу, так і досвід сприйняття інших, до досвіду стосунків людини зі собою. Велич відкриття Макса Вебера про джерела капіталізму полягає саме у виявленні того, що велика, суто земна діяльність можлива без будь-якої турботи про світ, бо це діяльність, найглибша мотивація якої, навпаки, зосереджується на собі і піклується лише про себе. Світовідчуження, а не самовідчуження, як думав Маркс, стало ознакою новочасної доби.

[…]Інакше кажучи, процес накопичення багатства, який стимулюють життєві процеси і який стимулює людське життя, можливий лише, якщо пожертвувати самим світом і земними інтересами людини.

Перша стадія цього відчуження відзначалася жорстокістю, лихом та матеріальним зубожінням, які вона несла задля постійного зростання кількости «бідних працівників», яких експропріація позбавила подвійного захисту — захисту сім'ї та захисту власності, тобто приватної частки, що належиться сім'ї у світі, і які до новочасної доби підтримували процес індивідуального життя й були об'єктом діяльносте праці задля його необхідности. Друга стадія настала тоді, коли суспільство стало об'єктом нового життєвого процесу так само, як раніше його об'єктом була сім'я. Членство у суспільних класах витіснило захист, який раніше забезпечувала приналежність до сім'ї, і суспільна солідарність стала досить ефективною заміною для колишньої природної солідарності, що керувала сім'єю. До того ж, суспільство, як цілість, «колективний суб'єкт» життєвого процесу аж ніяк не залишалося нематеріальною цілістю, «комуністичною фікцією», необхідною для класичної економіки; як тільки сім'ю почали ототожнювати з приватно належною часткою світу, тобто її власністю, суспільство почали ідентифікувати з матеріальною, хоча і колективно належною, часткою власности, територією держави-нації, яку тільки наприкінці XX ст. замінили приватним житлом, якого клас бідних був позбавлений.

[…]Занепад європейської системи держави-нації, економічне та географічне зменшення Землі і настільки потужне, що економічне процвітання та депресія стали загальносвітовим феноменом, перетворення людства, яке до сьогодні було абстрактним визначенням чи керівним принципом лише для гуманістів, у реальну єдність, члени якої з найвіддаленіших точок глобуса потребують менше часу, щоб зустрітися, ніж цього потребували їхні попередники з минулого покоління — усе це ознаки початку останньої стадії цього розвитку. Як тільки сім'ю та її власність замінили класова приналежність і національна територія, людство почало витісняти національні суспільства, а Земля замінила обмежену територію держави. Але колись у майбутньому процес світовідчуження, який започаткувала експропріація і який характеризується постійно зростаючим накопиченням багатства, може набувати радикальніших пропорцій, якщо йому дозволити дотримуватися лише власних законів. Тому люди не можуть стати громадянами світу, бо вони є громадянами своєї держави, і суспільна людина не може володіти чимось колективно, бо члени сім'ї і домашнього господарства володіють своєю приватною власністю. Виникнення суспільства призвело як до одночасного занепаду публічної, так і приватної сфер. Але занепад спільного громадського світу, що є визначальним для формування самотньої людини мас (lonely mass man) і таким небезпечним для формування безсвітової ментальності (worldlessmentality) сучасних масових ідеологічних рухів, розпочав значнішу матеріальну втрату приватної належносте частки у цьому світі.

 

 

 

Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. / Общ. ред. Л. Я. Гозмана и Д. А. Леонтьева; вст. ст. Д. А. Леонтьева. — М.: Прогресс, 1990. — 368с: ил. — (Б-ка зарубежной психологии). https://imwerden.de/pdf/frankl_chelovek_v_poiskakh_smysla_1990.pdf

 

Стремление к поиску и реализации человеком смысла своей жизни Франкл рассматривает как врожденную мотивационную тенденцию, присущую всем людям и являющуюся основным двигателем поведения и развития личности. Из жизненных наблюдений, клинической практики и разнообразных эмпирических данных Франкл заключает, что для того, чтобы жить и активно действовать, человек должен верить в смысл, которым обладают его поступки. «Даже самоубийца верит в смысл-если не жизни, то смерти» Отсутствие смысла порождает у человека состояние, которое Франкл называет экзистенциальным вакуумом. Именно экзистенциальный вакуум, согласно наблюдениям Франкла, подкрепленным многочисленными клиническими исследованиями, является причиной, порождающей в широких масштабах специфические «ноогенные неврозы», распространившиеся в послевоенный период в странах Западной и Восточной Европы и в еще больших масштабах в США, хотя некоторые разновидности таких неврозов (например, «невроз безработицы») были описаны еще раньше. Необходимым же условием психического здоровья является определенный уровень напряжения, возникающего между человеком, с одной стороны, и локализованным во внешнем мире объективным смыслом, который ему предстоит осуществить, с другой стороны (см. с. 63–65).

Сказанное позволяет сформулировать основной тезис учения о стремлении к смыслу: человек стремится обрести смысл и ощущает фрустрацию или вакуум, если это стремление остается нереализованным.

Учение о смысле жизни учит, что смысл «в принципе доступен любому человеку, независимо от пола, возраста, интеллекта, образования, характера, среды и… религиозных убеждений». Положение об уникальности смысла не мешает Франклу дать также содержательную характеристику возможных позитивных смыслов. Для этого он вводит представление о ценностях-смысловых универсалиях, кристаллизовавшихся в результате обобщения типичных ситуаций, с которыми обществу или человечеству пришлось сталкиваться в истории. Это позволяет обобщить возможные пути, посредством которых человек может сделать свою жизнь осмысленной: во-первых, с помощью того, что мы даем жизни (в смысле нашей творческой работы); во-вторых, с помощью того, что мы берем от мира (в смысле переживания ценностей), и, в-третьих, посредством позиции, которую мы занимаем по отношению к судьбе, которую мы не в состоянии изменить. Соответственно этому членению, выделяются три группы ценностей: ценности творчества, ценности переживания и ценности отношения (см. с. 174, 301–302).

Приоритет принадлежит ценностям творчества, основным путем реализации которых является труд. При этом смысл и ценность приобретает труд человека как его вклад в жизнь общества, а не просто как его занятие (см. с. 233). Смысл труда человека заключается прежде всего в том, что человек делает сверх своих предписанных служебных обязанностей, что он привносит как личность в свою работу. Ценности творчества являются наиболее естественными и важными, но не необходимыми. Смысл жизни может, согласно Франклу, придать задним числом одно-единственное мгновение, одно ярчайшее переживание. Из числа ценностей переживания Франкл подробно останавливается на любви, которая обладает богатым ценностным потенциалом. Любовь-это взаимоотношения на уровне духовного, смыслового измерения, переживание другого человека в его неповторимости и уникальности, познание его глубинной сущности. Вместе с тем и любовь не является необходимым условием или наилучшим вариантом осмысленности жизни. Индивид, который никогда не любил и не был любим, тем не менее может сформировать свою жизнь весьма осмысленным образом (с. 253).

Основной пафос и новизна подхода Франкла связаны у него, однако, с третьей группой ценностей, которым он уделяет наибольшее внимание, — ценностями отношения. К этим ценностям человеку приходится прибегать, когда он оказывается во власти обстоятельств, которые он не в состоянии изменить. Но при любых обстоятельствах человек свободен занять осмысленную позицию по отношению к ним и придать своему страданию глубокий жизненный смысл. Как только мы добавляем ценности отношения к перечню возможных категорий ценностей, пишет Франкл, становится очевидным, что человеческое существование никогда не может оказаться бессмысленным по своей внутренней сути. Жизнь человека сохраняет свой смысл до конца — до последнего дыхания (с. 175). Пожалуй, наибольшие практические достижения логотерапии связаны как раз с ценностями отношения, с нахождением людьми смысла своего существования в ситуациях, представляющихся безвыходными и бессмысленными. Франкл считает ценности отношения в чем-то более высокими, хотя их приоритет наиболее низок — обращение к ним оправданно, лишь когда все остальные возможности более активного воздействия на собственную судьбу исчерпаны.

Правильной постановкой вопроса, однако, является, согласно Франклу, не вопрос о смысле жизни вообще, а вопрос о конкретном смысле жизни данной личности в данный момент. «Ставить вопрос в общем виде-все равно что спрашивать у чемпиона мира по шахматам: „Скажите, маэстро, какой ход самый лучший?“» Вопрос о том, как человек находит свой смысл, является ключевым для практики логотерапии. Франкл не устает подчеркивать, что смыслы не изобретаются, не создаются самим индивидом; их нужно искать и находить. Смыслы не даны нам, мы не можем выбрать себе смысл, мы можем лишь выбрать призвание, в котором мы обретем смысл. В нахождении и отыскании смыслов человеку помогает совесть, анализу которой Франкл посвятил свою книгу «Подсознательный бог». Совесть Франкл определяет как смысловой орган, как интуитивную способность отыскивать единственный смысл, кроющийся в каждой ситуации. Совесть помогает человеку найти даже такой смысл, который может противоречить сложившимся ценностям, когда эти ценности уже не отвечают быстро изменяющимся ситуациям. Именно так, по Франклу, зарождаются новые ценности. «Уникальный смысл сегодня-это универсальная ценность завтра» (с. 296).

В самом процессе усмотрения смысла Франкл не видит ничего, что бы не сводилось к общепсихологическим закономерностям человеческого познания. В наиболее общем виде Франкл характеризует познание смысла как нечто среднее между «ага-переживанием» Карла Бюлера и восприятием гештальта по Максу Вертгеймеру Из закономерностей нахождения смысла человеком вытекают и специфические задачи и ограничения логоте-рапии. Никто, и логотерапевт в том числе, не может дать нам тот единственный смысл, который мы можем найти в нашей жизни, в нашей ситуации. Однако логотерапия ставит целью расширение возможностей клиентов видеть весь спектр потенциальных смыслов, которые может содержать в себе любая ситуация. «Все, что мы можем делать, — это быть открытыми для смыслов, сознательно стараться увидеть все возможные смыслы, которые предоставляет нам ситуация, и затем выбрать один, который, насколько нам позволяет судить наше ограниченное знание, мы считаем истинным смыслом данной ситуации» Однако найти смысл-это полдела; необходимо еще осуществить его. Человек несет ответственность за осуществление уникального смысла своей жизни. Осуществление смысла-процесс не простой и далек от того, чтобы совершаться автоматически, коль скоро смысл найден. Франкл характеризует стремление, порождаемое смыслом, в отличие от влечений, порождаемых потребностями, как то, что требует постоянного принятия индивидом решения, желает ли он осуществить его в данной ситуации или нет (см. с. 63). Осуществление смысла является для человека императивной необходимостью по причине конечности, ограниченности и необратимости бытия человека в мире, невозможности отложить что-то на потом, неповторимости тех возможностей, которые представляет человеку каждая конкретная ситуация. Осуществляя смысл своей жизни, человек осуществляет тем самым сам себя; так называемая самоактуализация является лишь побочным продуктом осуществления смысла. Тем не менее человек никогда так и не знает до самого последнего мгновения, удалось ли ему действительно осуществить смысл своей жизни.

 

В самом процессе усмотрения смысла Франкл не видит ничего, что бы не сводилось к общепсихологическим закономерностям человеческого познания. В наиболее общем виде Франкл характеризует познание смысла как нечто среднее между «ага-переживанием» Карла Бюлера и восприятием гештальта по Максу Вертгеймеру Из закономерностей нахождения смысла человеком вытекают и специфические задачи и ограничения логоте-рапии. Никто, и логотерапевт в том числе, не может дать нам тот единственный смысл, который мы можем найти в нашей жизни, в нашей ситуации. Однако логотерапия ставит целью расширение возможностей клиентов видеть весь спектр потенциальных смыслов, которые может содержать в себе любая ситуация. «Все, что мы можем делать, — это быть открытыми для смыслов, сознательно стараться увидеть все возможные смыслы, которые предоставляет нам ситуация, и затем выбрать один, который, насколько нам позволяет судить наше ограниченное знание, мы считаем истинным смыслом данной ситуации» Однако найти смысл-это полдела; необходимо еще осуществить его. Человек несет ответственность за осуществление уникального смысла своей жизни. Осуществление смысла-процесс не простой и далек от того, чтобы совершаться автоматически, коль скоро смысл найден. Франкл характеризует стремление, порождаемое смыслом, в отличие от влечений, порождаемых потребностями, как то, что требует постоянного принятия индивидом решения, желает ли он осуществить его в данной ситуации или нет (см. с. 63). Осуществление смысла является для человека императивной необходимостью по причине конечности, ограниченности и необратимости бытия человека в мире, невозможности отложить что-то на потом, неповторимости тех возможностей, которые представляет человеку каждая конкретная ситуация. Осуществляя смысл своей жизни, человек осуществляет тем самым сам себя; так называемая самоактуализация является лишь побочным продуктом осуществления смысла. Тем не менее человек никогда так и не знает до самого последнего мгновения, удалось ли ему действительно осуществить смысл своей жизни.

Поскольку стремление к реализации уникального смысла своей жизни делает каждого человека уникальной личностью, Франкл говорит также о смысле самой личности человека, его индивидуальности. Смысл человеческой личности всегда связан с обществом, в своей ориентации на общество смысл индивида трансцендирует себя (с. 198–200). И наоборот, смысл общества в свою очередь конституируется существованием индивидов.

Нам остается охарактеризовать лишь еще одно введенное Франклом понятие, а именно понятие сверхсмысла. Речь идет о смысле того целого, в свете которого приобретает смысл человеческая жизнь, то есть о смысле Вселенной, о смысле бытия, о смысле истории. Этот смысл трансцендентен человеческому существованию, поэтому никакой ответ на вопрос о сверхсмысле дать невозможно. Франкл подчеркивает, что из этого не следует вывод о бессмысленности или абсурдности бытия, с чем якобы приходится мириться человеку. Человеку приходится мириться с другим-с невозможностью охватить бытие в целом, с невозможностью познать его сверхсмысл. Естественно, что сверхсмысл осуществляется независимо от жизни отдельных индивидов. Так, «…история, в которой осуществляется сверхсмысл, происходит либо через посредство моих действий, либо наперекор моему бездействию» Говоря о сверхсмысле, нельзя обойти вопрос о понимании Франклом религии. С одной стороны, бог занимает почетное место в теории, а религиозная вера — в практике логотерапии. С другой стороны, как верно отмечено в предисловии Г. Гутмана к одной из книг Франкла, понятие религии используется им в столь широком смысле, что оно включает в себя и агностицизм, и даже атеизм Завершая рассмотрение учения о смысле жизни в теории Франкла, повторим основной тезис этого учения: жизнь человека не может лишиться смысла ни при каких обстоятельствах; смысл жизни всегда может быть найден.

Основной тезис третьего учения Франкла-учения о свободе воли-гласит, что человек свободен найти и реализовать смысл жизни, даже если его свобода заметно ограничена объективными обстоятельствами. Признавая очевидную детерминированность человеческого поведения, Франкл отрицает его пандетерминированность. «Необходимость и свобода локализованы не на одном уровне; свобода возвышается, надстроена над любой необходимостью» (с. 106). Франкл говорит о свободе человека по отношению к своим влечениям, к наследственности и к факторам и обстоятельствам внешней среды.

Свобода по отношению к влечениям проявляется в возможности сказать им «нет», принять или отвергнуть их. Даже когда человек действует под влиянием непосредственной потребности, он позволяет ей определять свое поведение и сохраняет свободу не позволить этого. Аналогичным образом обстоит дело и тогда, когда речь идет о детерминации человеческого поведения ценностями или моральными нормами, — человек позволяет или не позволяет себе быть ими детерминированным. Свобода по отношению к наследственности-это отношение к ней как к материалу, возможность свободного духа строить из этого материала то, что ему необходимо. Франкл характеризует организм как инструмент, как средство, которым пользуется личность для реализации своих целей. Похожие отношения существуют между личностью и характером, который также сам по себе не определяет поведения. Напротив, в зависимости от личности характер может претерпевать изменения или сохранять свою неизменность. Свобода человека по отношению к внешним обстоятельствам хотя и не беспредельна, но существует, выражаясь в возможности занять по отношению к ним ту или иную позицию. Тем самым само влияние обстоятельств на человека опосредуется позицией человека по отношению к ним.

Человек свободен благодаря тому, что его поведение определяется прежде всего ценностями и смыслами, локализованными в ноэтическом измерении и не испытывающими детерминирующих воздействий со стороны рассмотренных выше факторов. «Человек — это больше, чем психика: человек — это дух». Наконец, важным вопросом учения о свободе воли является вопрос, для чего человек обладает свободой. В разных работах Франкл предлагает несовпадающие формулировки, однако общий их смысл-это свобода взять на себя ответственность за свою судьбу, свобода слушать свою совесть и принимать решения о своей судьбе. Это свобода изменяться, свобода от того, чтобы быть именно таким, и свобода стать другим. Франкл определяет человека как существо, которое постоянно решает, чем он будет в следующий момент. Свобода — это не то, что он имеет, а то, что он есть.

«Человек решает за себя; любое решение есть решение за себя, а решение за себя — всегда формирование себя» (с. 114).