Тема 4. «Філософія Нового часу»

1.     Загальна характеристика новоєвропейської філософії, основні напрямки та тенденції.

2.     Емпіризм Ф. Бекона.

3.     Раціоналізм Р. Декарта.

4.     Розвиток емпіричних та раціоналістичних тенденцій у творчості Т. Гобса, Дж. Локка, Б. Спінози, Г. Лейбніца.

Практично неможливо провести чітку границю між філософією Ренесансу і філософією Нового часу. Історичні межі новоєвропейської філософії –  кінець 16 століття – кінець 18 століття.

Передусім кінець 16 століття є часом поступової стагнації економічного розквіту італійських міст, а центр економічного розвитку поступово переміщається в Англію, Голландію і частково у Францію. Швидкий економічний розвиток відбувається в другій половині XVI в. у Нідерландах. В другій половині XVI в. відбувається ряд виступів і повстань проти іспанської гегемонії, який пручалися практично всі шари нідерландського суспільства. Ці виступи завершуються в 1609 р. першою буржуазною революцією в Європі.

Перші буржуазні революції в Нідерландах (кінець XVI — початок XVII ст.) і Англії (середина XVII ст.). Під впливом революційних перетворень відбуваються радикальні зміни в економіці, політику, соціальних відносинах, свідомості людей. Виявляється потреба в наукових дослідженнях, що мають прикладне, практичне значення.

У науці XVII століття поряд з успіхами дослідно-експериментальних досліджень, активно розвиваються математичні формалізовані методики, що приводить до появи алгебри, створенню диференціального й інтегрального вирахувань, аналітичної геометрії. Дослідно-експериментальний і математичний напрямки в науковому дослідженні виникли ще в епоху Відродження, однак у новий час вони усе більш поєднуються в одному експериментально-математичному методі пізнання. Ведучою галуззю знання стає механіка — наука про рух тіл, що зіграла величезне методологічне значення у формуванні філолофсько-світоглядних поглядів XVII століття.

Для формування науки Нового часу, зокрема природознавства, характерні особливості.

прагнення до систематизації, розвиток теоретичного мислення, що прагне до створення цілісного образа світу, що спирається на нову науку і її дані.

- орієнтація на пізнання реальності, що спирається на почуття. Це зв'язано з тенденцією пізнання не одиничних, ізольованих фактів, але визначених систем і паралельно прагнення до з'ясування взаємозв'язків і взаємодій закономірно веде до підвищення ролі раціонального пізнання, формуванню раціонального, математичного мислення.

- постановка питання про сутність і характер самого пізнання, що приводить до підвищеної значимості гносеологічної орієнтації нової філософії.

У розглянутий період з новою силою розгорнулася полеміка про те, що є основою справжнього знання — розум або досвід. У новий час ці два напрямки приймають форму емпіризму і раціоналізму. Засновниками даних філософських традицій являються, відповідно, англієць Френсіс Бекон та француз Рене Декарт.

Послідовники емпіризму у філософії (беконівської традиції) - Томас Гоббс, Джон Локк, Джордж Берклі, Девид Юм.

Послідовники раціоналізму у філософії (декартівської традиції) – Бенедикт Спиноза та Готфрід Лейбніц.

Фрэнсіс Бекон

Для успішного здійснення наукою своїх функцій необхідна, на думку Ф.Бекона, реформа наукового методу: звертання до емпіричного досвіду і досягнення істини за допомогою індукції, в основі якої лежить експеримент і очищення розуму від оман ("ознак" або "ідолів"). Цьому покликанню науки підкоряється і її спрямованість, і робітники методи. Він відкидає спекулятивні схоластичні диспути й орієнтується на пізнання дійсного, реально існуючого світу. Основним знаряддям цього пізнання є, згідно Бекону, почуття, досвід, експеримент і те, що з них випливає. Існують два види досвідів: плодоносні і світлоносні. Перші приносять безпосередню користь, тобто носять прикладний характер, другі зв'язані з теоретичними дослідженнями.

Основний метод, що повинний був забезпечити виконання цієї задачі, викладений у "Новому Органоні". Тут дається виклад "нової логіки" як головного шляху до одержання нових знань і побудові нової науки. При цьому, однак, значення цього добутку не можна обмежувати лише рівнем методології пізнання. Новий метод пізнання припускає і нову концепцію реальності.

Хоча Бекон ніде явно не формулює цей метод, але вже з того факту, що його метод спирається насамперед на почуття, випливає, що предметом філософії є те, що доступне для осягання почуттями (тобто матеріальна) реальність.

Емпіричний метод пізнання

"Вихідним моментом будь-якої пізнавальної діяльності є для нього насамперед почуття. Тому його часто називають засновником емпіризму - напрямку, що будує свої гносеологічні посилки переважно на почуттєвому пізнанні і досвіді. (Емпірія - досвід, що спирається на експеримент (а не ізольоване почуттєве сприйняття). Основний принцип цієї філософської орієнтації в області теорії пізнання виражений у тезі: "Немає нічого в розумі, що б до цього не пройшло через почуття". Підхід Бекона до почуттєвого пізнання, однак, не є абсолютизацією почуттєвого пізнання стосовно інших форм пізнання.

Почуттєве пізнання у вузькому змісті слова Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досвіду й експерименту. Тому точніше буде визначити філософію Бекона (а не тільки теорію пізнання) як емпіричну.),-є для нього вихідним пунктом нового наукового методу. Основним робочим методом своєї філософії Бекон вважає індукцію - рух думки від часткового до загального: на основі окремих досвідчених даних у результаті систематизації досягається істина у формі загального висновку.

Родоначальник емпіризму разом з тим ні в якій мері не був схильний недооцінювати значення розуму. Сила розуму саме і виявляє себе в здатності такої організації спостереження й експерименту, що дозволяє почути голос самої природи і витлумачити сказане нею правильним образом. У процесі здобуття істини Бекон виділяє 3 шляхи пізнання -

Шлях павука – пізнання, що спирається на локальну кількість відомих фактів, з якої продукуються нові знання – (павук, що виводить павутину із самого себе (однобічний раціоналізм)

Шлях мурахи – діяльність дослідника зводиться до кількісного накопичення знань поза виведенням з них нового, якісно іншого знання – (мурахи, що збирають в одну купу різні предмети (однобічний емпіризм)

Шлях бджоли – дослідник збирає, систематизує факти і явища і на основі системного аналізу продукує якісно нове знання – (бджола, що збирають нектар з багатьох квіток і переробних його в мед – єдино вірний шлях наукового пізнання).

Вчення про “ідоли розуму”

Значною перешкодою в розвитку дійсного пізнання служать забобони, що вкорінені, закоренілі, або навіть уроджені представлення і фікції, що сприяють тому, що світ у нашій свідомості відбиває не цілком адекватно. Бекон називає ці представлення ідолами. Навчання про ідолів, згідно Бекону, є важливим засобом подолання цих представлень. Бекон уводить чотири основних типи ідолів. Алегорично він називає їх ідолами роду, печери, ринку, театру. Ідолів роду і печери він вважає "уродженими", що спираються на природні властивості розуму, тоді як ідоли ринку і театру здобуваються в ході індивідуального розвитку.

Ідоли роду є не тільки природними, але й уродженими. Вони виходять із природної недосконалості людського розуму. Шлях до подолання ідолів роду полягає в усвідомленні цієї природної властивості людського розуму і послідовному проведенні правил нової індукції в процесі пізнання.

Ідоли печери також викликані уродженими недоліками людського розуму, але індивідуального характеру. "Ідоли печери - це ідоли людини як індивіда. Тому що кожен індивід (крім помилок, породжених природою людини як виду) має свою індивідуальну печеру або лігвище.

Ідоли ринку виникли вони шляхом взаємної домовленості в суспільстві. Люди домовляються за допомогою мови; слова визначаються загальним розумінням. Даний тип ідолів може бути переборений шляхом послідовного виконання правил нової індукції. Тому він визначає ідоли ринку як найбільш шкідливі.

Ідоли театру своїми коренями ідуть в існуючі в даний час науку і філософію і пов’язані з поклонінням авторитетам або старим віджилим філософським школам.

Систематизація Ф. Беконом наукових знань

Вихідний пункт дослідження для Бекона укладений у "достатньому і правильному описі природи й експериментів". Однак цей опис є, відповідно до його поглядів, "різноманітне і таке строкатим, що приводить у сум'яття і розосереджує розум, якщо воно не упорядковано відповідним чином і правильно не підготовлено. Тому варто скласти таблиці й описи одиничних випадків, причому в такий спосіб і при дотриманні такої інструкції, щоб розум міг з ними працювати". У результаті ми підходимо до таблицям Бекона, що найбільш характерні для другої книги "Нового Органона". Він приводить три основних види таблиць.

Перша з них - таблиця позитивних інстанцій. Бекон назвав її таблицею сутності і присутності (наявності). Таблиця дає відносно повний огляд основних проявів досліджуваних властивостей.

Інша таблиця протилежна першої. Це таблиця негативні інстанції, що Бекон визначає як таблицю відхилень і відсутності наявності. Вона містить "огляд випадків, у яких дана природна властивість не присутнє тому, що форма не може бути там, де немає природної властивості". Таблиця сконструйована так, що кожному визначеному позитивному випадкові відповідає (принаймні один) випадки негативний. Порівнюючи ці дві таблиці на емпіричному рівні, можна визначити переважно зовнішні взаємозв'язки. Однак до з'ясування сутнісних зв'язків цей спосіб привести не може.

Третя з основних таблиць - таблиця ступенів, або порівнянь. Її задача - "дати розумові огляд випадків, у яких природна властивість, що піддається дослідженню, утримується в більшому або меншому ступені в залежності від того, убуває або додається воно, і провести це порівняння на різних предметах".

Порівняння даних у цих трьох таблицях, згідно Бекону, може привести до визначених знань, зокрема описові випадки можуть підтверджувати або спростовувати гіпотези, що стосуються досліджуваної властивості. Ці випадки включені в таблицю прерогативних інстанцій, що виступають основою для власне індукції.

Соціальні і політичні погляди Ф. Бекона.

Передусім смороду, що утримуються в історичній роботі "Історія Генріха XII" і в незакінченій утопії "Нова Атлантида", є багато в чому більш помірними. Його ідеальне суспільство на легендарному острові Бенсалеме є по суті ідеалізація тодішнього англійського суспільства. У ньому існує розподіл на багату і бідних, значну роль у житті людей на острові грає християнська релігія. Надзвичайний стан займає там співтовариство вчених.

Рене Декарт

Основні роботи Р. Декарта

Найбільш видатні з його філософських праць - це роботи, присвячені (як і в Бекона) методологічній проблематиці. "Правила для керівництва розуму" у які Декарт викладає методологію наукового пізнання. З цією роботою зв'язане і "Міркування про метод", "Міркування про першу філософію", "Початку філософії", у якому повно викладені його філософські погляди. Як творець аналітичної геометрії, він уніс великий вклад у розвиток математики і математичного мислення.

Спочатку при формуванні його філософії важливу роль грав спосіб мислення, втілений у сучасному йому природознавстві. Тому філософія Декарта являє собою новий, цільний і раціонально обґрунтований образ світу, що не тільки відповідає актуальному станові природознавства, але і цілком визначальний напрямок його розвитку. Одночасно вона вносить і основні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, що Гегель характеризує словами: "Декарт направив філософію в зовсім новий напрямок, яким починається новий період філософії... Він виходив з вимоги, що думка повинна починати із самої себе.”.

Принцип методологічного сумніву Р. Декарта

Першу і вихідну визначеність усякої філософії Декарт бачить у визначеності свідомості - мислення.  "Вимога, що повинна виходити лише з мислення як такого, Декарт виражає словами: "De omnibus dubitandum est" (у всім повинно сумніватися) - це абсолютний початок. Таким чином, першою умовою філософії він робить саме заперечення усіх визначень" - так характеризує вихідний пункт філософії Декарта Гегель. Декартовий сумнів і "відкидання усіх визначень" виходить, однак, не з передумови про принципову неможливість існування цих визначень. Скепсис Декарта, таким чином, по своїй суті є скепсисом методологічним. Він виступає як скепсис, що валить усякі (мнимі) вірогідності потім, щоб знайти єдину (дійсну) первинну вірогідність.

"Первинна" вірогідність може бути наріжним каменем, покладеним у підставу всієї конструкції нашого пізнання. Первинну вірогідність Бекон знаходить у почуттєвій очевидності, в емпіричному, значеннєвому пізнанні. Для Декарта, однак, почуттєва очевидність як основа, принцип вірогідності пізнання неприйнятна. Декарт порушує питання про збагнення вірогідності самої по собі, вірогідності, що повинна бути вихідною передумовою і тому сама не може спиратися на інші передумови. Таку вірогідність він знаходить у мислячому Я" (я мислю, виходить, існую" (cogito ergo sum), - у свідомості, у його внутрішній свідомій очевидності.

Теорія субстанційності світу

З розуміння Декартом первинної вірогідності, з його "ego cogito, ergo sum" випливає ряд істотних характеристик його поняття субстанції.  Тут помітне розходження в понятті субстанції в порівнянні з попередньою філософією. У цьому змісті тут немає ніякої іншої характеристики (матеріальної, просторової або який-небудь інший), крім мислення. Тому він визначає його "res cogitas" - як мислячу річ, духовну субстанцію.

Навпроти, "субстанція, що є безпосереднім суб'єктом поширеності по місцю й акциденцією, що припускає поширеність (форма, положення, рух на місці і т.д.) іменується тілом". Так само як substantia cogitas для свого існування не має потреби ні в який з матеріальних речей, що характеризуються поширеністю, так само і тіло-substantia extensa - не вимагає для свого існування "субстанцій духовних". Вони, таким чином, можуть існувати незалежно друг від друга. Визнаючи незалежність існування substantia cogitas і substantia extensa, Декарт закладає в новій філософії основи дуалізму. Звичайно дуалізм полягає в тому, що визнаються дві по суті незалежні друг від друга субстанції -матеріальна і духовна.

Він визнає як матеріальний принцип - не залежне від свідомості (духу) існування матерії, так і духовний принцип - не залежне від матерії і матеріального світу cogito. Декарт підкреслює, що і substantia cogitas, і substantia extensa існують незалежно друг від друга і не є в його розумінні зробленими субстанціями, єдиною зробленою субстанцією є лишь бог, що існує "сам із себе" і сам є своєю причиною.

Гносеологія Р. Декарта

В області теорії пізнання Декарт однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Уже говорилося, що, по Декарту, вихідною вірогідністю всякого пізнання є мисляче Я - свідомість. Воно опановує речами і явищами навколишнього світу за допомогою своєї власної (ідейної) активності. Декарт не відкидає почуттєве пізнання як таке. Ми вже бачили, що substantia extensa (матерія) наділена насамперед почуттєвими (тобто почуттєво пізнаваними) властивостями. Однак це пізнання варто піддати докладної (скептичної) критиці. Також необхідно піддати критиці і судження розуму, що, як показує досвід, багато разів приводили до помилок. Істинність пізнання, по Декарту, складається лише у вірогідності свідомості, що сумнівається - що сумнівається Я.

З проблематикою пізнання у філософії Декарта тісно зв'язане питання про спосіб конкретного досягнення найбільш щирого, тобто найбільш достовірного, пізнання, -  міркуванням про метод. Тому основним видом пізнання, по Декарту, є раціональне пізнання, інструментом якого служить розум. У "Міркуванні про метод" Декарт  приводить правила наукового пізнання:

-         не приймати ніколи будь-як річ за щиру, якщо ти її не пізнав як щиру з очевидністю, уникати всякій поспішності і зацікавленості, не включати у свої судження нічого, крім того, що стало як ясним і видиме перед моїм духом,

-         розділити кожний з питань, які варто вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання краще дозволити;

-         свої ідеї розташовувати в належній послідовності, починаючи з предметів найпростіших і щонайлегше пізнаваних, просуватися повільно, як би зі ступені на ступінь, до знання найбільш складних, припускаючи порядок навіть серед тих, котрі природно не випливають друг за другом;

-         робити скрізь такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути упевненим у тім, що ти нічого не обійшов.

Ці правила можна позначити відповідно як правила очевидності (досягнення належної якості знання), аналізу (що йде до останніх основ), синтезу (здійснюваного у всій своїй повноті) і контролю ( що дозволяє уникнути помилок у здійсненні як аналізу, так і синтезу).

На відміну від Ф. Бекона, що у "Новому Органоні" вважав індукцію основним методом одержання щирих знань, Декарт таким методом вважає інтуїцію і дедукцію. Під інтуїцією розумілася здатність формулювати вихідні теоретичні положення, не потребуючих доказів, по типі математичних аксіом. Ці положення і є "опорними" пунктами процесу пізнання, спираючи на які розум методом дедукції, тобто від загального до частки, приходить до збагнення істини.

Дуалізм Декарта уможливив двоїсте, взаємовиключне тлумачення його навчання, що у Західній Європі швидко поширилося і знайшло багато прихильників. У той же самий час його погляди були вороже зустрінуті церквою \ У 1663 р. праці Декарта були внесені в Список заборонених церквою книг. \. Картезіанство \ Цей термін походить від латинської транскрипції імені Декарта - Renatus Cartesius. \

Послідовники Декарта – представники окказионалізму \ окказионалізм визначається як виключення зі світу всілякої активності - і духовної, і тілесної. - Иоганн Клауберг та Никола Мальбранш.

ЯнсенізмБлез Паскаль та Антуан Арно.

Послідовники - Жак Роо, Пьер Сильвиан Режи, Бернар де Фонтенель, Хендрик Jle Pya, Пьер Гассенди.