Тема 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

 

1.        Німецька класична філософія як особливий етап розвитку

      новоєвропейської філософії.

2.        Іммануїл Кант – засновник німецької класичної філософії.

3.        Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної  

      філософії.

4.        Антропологічний принцип філософії Л. Фоєрбаха.

 

 

 Наступна епоха розвитку європейської філософської думки — німецька класична філософія успадковує європейський гносеологізм Нового часу і доведе до його логічного завершення.

Які ж загальні риси німецької класичної філософії можна виокремити?

1. Вона вирішує одну загальну проблему— проб­лему граничних пізнавальних можливостей людини, що в процесі вирішення стає проблемою тотожності мис­лення і буття.

2. Був знайдений і проведений єдиний принцип рішення цієї проблеми — принцип діяльності — актив­ності суб'єкта пізнання, що створював у навколишній реальності свій об'єкт.

3. Суб'єкт розглядається (за традицією, що похо­дить ще від Декарта) як носій активності, об'єкт — як та частина реальності, на яку спрямовано увагу суб'єкта, промінь його активності.

4. Принцип активності і пізнавальної самостійнос­ті суб'єкта витікає з ідеї саморозвитку як результату такого розв'язання суперечностей всередині суб'єкта чи об'єкта, що приводить до нової якості. Суперечність розглядається не тільки як логічний, а й як гносеологічний і онтологічний феномени. Це означає, що суперечність є не помилкою в розмір­ковуванні, а загальним джерелом розвитку буття, а також умовою пізнання цього буття. Вищого розвитку таке розуміння досягає в системі Геґеля. Для нього суперечність — це збіг логічного, онтологічного і гно­сеологічного начал — збіг логіки, діалектики і теорії пізнання.

5. Абсолют у вченнях мислителів німецької кла­сичної філософії розуміється як розгортання якогось логічного процесу у світі, що можна побачити за зо­внішньою, емпіричною реальністю. Таким чином, у німецькій філософській класиці в цілому відбуваю­ться деперсоналізація і пантеїзація Бога — тут знову можна побачити продовження традиції філософії Нового Часу.

Отже, німецьку класичну філософію можна розглядати як єдину філософську систему, хоча й су­перечливу, але єдину, тому що кожний наступний фі­лософ прагне розв'язати суперечності системи свого попередника і загальна логіка розвитку веде від однієї системи до іншої.

Епоху німецької класичної філософії характеризує те, що в цей час темп зміни одних суспільних відно­син іншими став стрімким, і сформувався принципово новий тип мислення. Для того, щоб ідея розвитку стала актуальною, необхідно, щоб кардинальні зміни в сус­пільному житті відбулися на очах одного покоління — тоді вони можуть стати об'єктом аналізу.

Важливо зазначити, що німецька класична філо­софія — пряма наступниця протестантської Рефор­мації. Іншими словами, вона могла виникнути тіль­ки на ґрунті протестантської культури. Але не варто забувати, що майже всі представники німецької фі­лософської класики за освітою теологи. Гейне стверджував, що філософська революція в Німеччи­ні — неминучий наслідок релігійної революції, здій­сненої Лютером.

Німецька класична філософія за часом входить у філософію Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, надати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.

Початок німецької класичної філософії пов”язаний з діяльністю Іммануїла Канта. Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам.

 

У філософській діяльності І. Канта віділяють два періоди:

У докритичний період своєї діяльності із 1746 до кінця 60-х років) І. Кант прозробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів). Багато і плідно працював над питаннями філософії природи, природознавства взагалі. Найважливішою є праця „Загальна природна історія і теорія неба, або Спроба витлумачити устрій і механічне походження всієї світобудови, виходячи з принципів Ньютона”, видана анонімно навесні 1755 р.

У трактаті „Логіка. Посібник до лекцій”, лекції з якого І. Кант читав у Кенігсбергському університеті з 1755 по 1796 р. (41 р), а також в інших працях він зазначав, що сферу нової філософії окреслюють такі питання:

1. Що я можу знати.

2. Що я зобов”язаний робити.

3. На що я можу сподіватися

4. Що таке людина.

На перше питання відповідає метафізика, на друге – мораль, на третє – релігія, на четверте – антропологія.

      Найважливіші ідеї філософії були розроблені у критичний період (назва пов”язана з першим словом у титулі трьох основних праць – „критика” - дослідження самих підвалин): „Критика чистого розуму” (1781); „Критика практичного розуму” (1788) та „Критика здатності судження” (1790). У першій праці центральним пунктом є питання про передумови реалізації людської здатності до пізнання і про межі можливостей людини у пізнанні, окреслені цими передумовами

На першому плані у цей період перебуває ідея так званого „коперніканського перевороту „ у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (перебуває пасивно), а світ діє на неї.  Кант проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання.

Чуття – дають матеріал пізнання – розсудок - продукує форми пізнання. Через чуття реальність нам дається. Розсудком реальність мислиться, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Форми – категорії притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як „апріорні” – переддосвідні. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

Отже, досвід – це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту (синтез даних чуття та апріорних форм розсудку).

У концепції Канта людина постає творчою і діяльною: при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв”язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. Розум оперує ідеями.

Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома (річ-у- собі). Та пізнання предмета дає змогу побачити перспективи пізнання (річ-для-нас). Звідси випливає знаменити теза І. Канта: „Мені довелося обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”.

 Свою філософію Кант називає трансцендентальною. У перекладі з латини означає „той, що переходить, переступає, виходить за межі”.  Людина як суб”єкт пізнавальної діяльності переходить від незнання до знання, уможливлюючи його власними, внутрішними передумовами.

Трансцендентальне – це те, що з боку суб”єкта зумовлює пізнання, а трансцендентне – те, те, що перебуває поза суб”єктом, поза досвідом.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні ідеї.

У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. На цій основі формулюється кантівський „категоричний імператив”: „Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла мати також і силу ... всезагального закону”. Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії. Він вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своїх вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.