Лектор – доц. Комар О.В.

 

Тема: «Методологічні та філософські засади науки»

 

1.     Наука у техногенній цивілізації.

2.     Основні підходи до розуміння науки.

3.     Особливості наукової діяльності.Принципи, норми і критерії наукового знання.

4.     Методологічні відмінності між гуманітарними та природничими науками.

 

Література

Основи методології та організації наукових досліджень: навчальний посібник для студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів. – К.: ВПЦ "Київський університет", - 2010.

Голдстейн М., Голдстейн И.Ф. Какмыпознаем. Исследованиепроцессанаучногопознания. – М.: Знание, 1984.

Добронравова І., Білоус Т., Комар О. Новітня філософія науки. – К.: «Логос», 2009.

Кохановский В.П. Философия и методология науки. Учебник для высшихучебных заведений. — Ростов-на-Дону, „Фенікс”, 1999.

Кун Т. Структура научных революций. - М., 1975.

Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология.- М., 1998.

Новиков А.М., Новиков Д.А. Методология научного исследования. – М.: Либроком. – 280 с.

 

1.Наука у техногенній цивілізації

 

У найзагальнішому вигляді науку розглядають як культурне явище, яке відіграє важливу роль в існуванні людства в цілому, особливо сучасному. Важко не помітити тенденцію зростання впливу науки на суспільство від моменту її виникнення і до сучасності. Однак це ледь не єдиний факт, щодо якого не виникає суперечок між різними дослідниками науки. Йдеться не лише про оцінку — позитивну чи негативну — наслідків наукової діяльності, а й про проблему самовизначення науки, формування критеріїв, за якими наукові теорії відрізняються від ненаукових тощо.

У залежності від предмету, ракурсу і підходу до вивчення науки виділяють різні дисципліни, що формують основи наукознавства.

Історія науки — наука як історичне явище, історичні форми існування науки, як виникали наукові відкриття і формулювались теорії.

Логіка і епістемологія науки — як здійснюється перехід від однієї форми наукового знання до іншої (як гіпотеза знаходить емпіричне підтвердження або як на основі сукупності фактів виникає теорія), поступ наукового знання, зміна теорій, фундаментальні теорії і всеохопні закони, проблема завершення наукового знання і завершення науки, проблема істини, співвідношення теоретичного та емпіричного рівнів наукового знання.

Психологія науки — особливості індивідуальної і групової психології науковців, роль геніальної особистості і роль інтуїції у здійсненні відкриттів тощо.

Соціологія науки — наука як соціальне явище: консенсус і дисенсус у науці, наукове співтовариство з соціальної позиції, вплив позанаукового соціуму на розвиток науки, загальнолюдські і наукові цінності як фактори, що визначають наукову діяльність.

Методологія науки — метод і методології, вибір системи правил і прийомів, спрямованих на досягнення істинного знання, проблема індукції.

Філософія конкретних наук — філософські проблеми, що виникають у межах окремих наук, наприклад, проблема простору і часу, детермінізм і хаос, ентропія (філософія фізики), самоорганізація (філософія синергетики), статус аксіом, парадокси, інтуїція, проблема нерозв’язності (філософія математики), рекурсивні міркування і мислення, штучний інтелект (філософія кібернетики), свідомість і психіка, вроджене і набуте у пізнанні, здібності (філософія психології), природа і особливості виникнення мови, проблема референції і значення (філософія лінгвістики).

Функції науки:

    аксіологічна (наука у суч. суспільстві і сама розглядається як цінність, головне досягнення люд. інтелекту і демонстрація його переваг, а також виправдовує цивілізацію)

    епістемологічна (н. як загальна і спеціальна теорія пізнання. Як загальна — виступає основою освіти (наукова картина світу), як спеціальна — пояснює конкретні типи явищ у межах дисципліни)

    критична (н. є прогресивною і невпинно розвивається, бо не має непохитних авторитетів, окрім істини, а тому піддає сумніву навіть власні теорії, не кажучи вже про те, що «розвіює морок невігластва)

    евристична (на науку покладають надії у вирішенні тих проблем, що на даний момент здаються нерозв’язними)

    культурно-освітня (з часів Просвітництва культурна і освічена людина та, яка добре знайома з науками)

    перетворююча (найбільш очевидний вплив науки там, де вона приносить практичні результати — у її зв’язку з виробництвом. Зміни, які відбуваються у світі протягом 2-3-х століть за рахунок науки, зазвичай значно перевершують найсміливіші фантазії прихильників наукових утопій, на кшталт «Нової Атлантиди» Ф.Бекона.

 

Два типи цивілізацій: традиційний і техногенний. Історично першим типом цивілізації є традиційний. До традиційних цивілізацій належать давньоіндійська, давньокитайська, месопотамська, давньоєгипетська та ін. Для традиційного типу цивілізації головною цінністю є традиція, методологічна стратегія полягає у відтворенні інформації і здобуття нової за допомогою усталених, добре перевірених методів. Заперечується можливість отримання принципово нового знання, відмінного від відомих типів, не схвалюється новаторство. Заперечується розвиток як незворотній процес і прогрес як поступальний рух уперед. Циклічна схема часу. Постійний характер змін (наприклад, циклічність змін пір року, дня і ночі).

Прикладом техногенної цивілізації є західноєвропейська цивілізація. Для техногенної цивілізації головною цінністю є прогрес. Цінність новаторства: нове знання краще, ніж уже відоме, культивується ідея розвитку. Визнається можливість принципово нових змін, які приводять до суттєвих зрушень в існуванні самої цивілізації. Залежність якості життя суспільства від якості нової інформації. Лінійна схема часу.

У техногенній цивілізації виняткову роль починає відігравати наука, орієнтована на прогрес. Вона розглядається як основний засіб прогресування людства в цілому.

Наука —це організована, цілеспрямована, системна, раціональна, критична суспільна діяльність, яка використовує власні засоби (у тому числі спеціально сконструйовані прилади) і методи для досягнення мети. Мета епістемологічна — істинне обґрунтоване знання про світ («хочу знати як усе насправді є», світлоносна функція науки), практична — покращення життя людини (плодоносна функція).

2.  Основні підходи до розуміння науки.

Існує щонайменше кілька поширених поглядів на науку та наукову діяльність.

1. Наука як узагальнення і опис фактів, отриманих в результаті ретельно проведених експериментів і цілеспрямованих спостережень. Беконівська метафора свідомості як „дзеркала Природи”: наука — це спосіб отримати найбільш точне і неспотворене відображення реальності perse(лат. „самої по собі”). Така позиція має назву репрезентаціонізм, оскільки передбачається, що наука створює репрезентації реальності.

2. Наука як спосіб виявлення фундаментальних законів природи, пошук структурних зв’язків і системи, а не просто опис. Наука перетворює невпорядковані спостереження у факти, а факти розглядає у контексті системи. Перехід від природного хаосу до розумного порядку (засновується на філософській ідеї, згідно з якою розум упорядковує світ, а наука — прояв розумової і розумної діяльності).

3. Наука — це інструмент, створений для вирішення проблем як теоретичного, так і прикладного характеру. Вона не має відношення до жодних питань, пов’язаних з об’єктивною реальністю (метафізика), а також з істиною (епістемологія). Наука „плодоносна”, тобто така, що дає прикладні результати, які можуть використовуватись людством в цілому: винаходи, що впроваджуються у виробництво і полегшують існування людей, звільняючи їх від зайвої витрати часу, продовжуючи їх життя (медицина) тощо), і „світлоносна”, яка розширює наші знання про світ, але тільки такі знання, які є корисними для людини. Наукові теорії ефективні або неефективні, корисні або некорисні, не більше. Позиція інструменталізму.

4. Наука — це систематичний спосіб узгодження нашого досвіду. Епістемологічний підхід: наука як система істинного (об’єктивного) знання. К.Поппер як захисник наукового знання і наукового тлумачення епістемології: „Епістемологія— це англійський термін, що позначує теорію пізнання, перш за все наукового”. Це теорія, що намагається пояснити статус науки і її поступ (а наукове знання — це найкращий зразок знання загалом). Наукове знання розглядається як наділене більшою об’єктивністю, краще обґрунтоване, перевірене, надійніше, аніж будь-яка інша форма знання, оскільки воно сформоване науковцями — спеціалістами або професіоналами у цій сфері.

Один із засновників ф.наукиДж. Бернал виділяє 5 способів репрезентації науки:
1) інститут;
2) метод;
3) накопиченнятрадицій знань;
4) фактор розвиткувиробництва;
5) найвпливовіший фактор формування переконань і ставлення людини до світу.

 

3.Особливості наукової діяльності.Принципи, норми і критерії наукового знання.

Критерії науковості (за В.В.Ільїним):

-істинність (відповідність предмету) + закон достатньої підстави: наукове знання — це істинне обґрунтоване переконання;

-інтерсуб’єктивність (наукове знання загальнозначиме (Вернадський відмічає цю рису як головну, що характеризує науку);

-відтворюваність;

-системність (не окремі результати чи характеристики, а система наукового знання, організована згідно методів).

Інші критеріальні вимоги до наукового знання:

-несуперечливість (внутрішня і зовнішня когерентність);

-перевірюваність (підтвердження або спростування);

-публічність і відкритість до критики;

-всезагальність;

-результативність.

 

Основні вимоги до наукової теорії:

-пояснення;

-передбачення;

-простота;

-істинність;

-емпірична адекватність (не кожна теорія має обов’язково підтверджуватись, але вона обов’язково має не суперечити загальновизнаним фактам);

-перевірюваність\підтверджуваність.

 

Парадигма — сукупність базових теоретичних принципів, зразків і шаблонів, за якими здійснюється наукове дослідження.

 

 

Основні принципи наукового пізнання:

-принцип детермінізму (всі явища взаємопов’язані, а тому можна логічно вивести їх причини і здійснювати передбачення) – створення об’єктивної реальності.

-принцип відповідності: дозволяє при здійсненні дослідження  спиратись на попередню систему наукового знання і пояснює спадковість наукового знання (виправдовує кумулятивізм): теорії, справедливість яких експериментально встановлена, з появою нових, більш загальних теорій, не відкидаються як хибні, а зберігають значення для попередньої області явищ як межова форма або окремий випадок нових теорій (наприклад, механіка Ньютона і квантова механіка) 

-принцип доповнювальності (Н.Бор): відтворення цілісності явища вимагає у пізнанні доповнювальних класів понять, які взаємовиключають одне одне.

-принцип об’єктивності: наукове знання, на відміну від інших форм, які відображають думки і переконання окремих особистостей чи суспільних груп, відображає реальний стан речей (див. п. реалізму) завдяки використанню надійних методів і пізнавальних процедур;

-принцип реалізму: наука описує реальний світ, як він насправді існує незалежно від нашої свідомості.

Норми загальні наукові:

-об’єктивність;

-ясність, простота, очевидність;

-системність;

-пояснювальна редукція;

-істинність;

-колективний характер діяльності.

 

Норми наукової етики:

-універсалізм;

-загальність;

-незацікавленість;

-неупередженість;

-раціональний скептицизм або критицизм;

-меритократія.

 

 

 

4. Методологічні відмінності між гуманітарними та природничими науками.

Дослідження науки і формування філософії та методології пов’язують з двома етапами розвитку філософії. Філософія Нового часу дала поштовх у 17 ст. до розвитку методології науки, оскільки самовизначення науки цього періоду залежить від ставлення до проблеми наукового методу. Натомість виокремлення філософії науки пов’язують з діяльністю неокантіанців (19 ст.) і їхньою спробою обґрунтування філософії як логіки чистого пізнання.

Розрізнення „наук про природу” і „наук про дух” (В.Дільтей) стало основою протиставлення природничих наук гуманітарним. Звідси беруть початок дві поширені у сучасній західній філософії концепції філософії науки — позитивістська (заснована на природничих науках) і антипозитивістська або герменевтична (заснована на гуманітарному фундаменті).

В.Віндельбанд поділив науки на

— номотетичні, які шукають закони, орієнтовані на відтворювані і передбачувані явища (природничі, наприклад, фізика, хімія);

— ідеографічні, які описують індивідуальні події, орієнтовані на неповторне і унікальне (наприклад, історія, психологія, лінгвістика).

Для природничих наук унікальність події — це проблема, що вказує на недосконалість теорії (наприклад, парадокси у математиці), ідеалом є точність, що має математичний вираз; для гуманітарних — це її характерна особливість, математична точність недосяжна через специфіку досліджуваних об’єктів (точність означає тотожність, будь-яке наближення у гуманітарних науках є умовним).

Дройзен вводить дихотомію пояснення і розуміння, що стало основою сучасного протиставлення методологій: природничі науки спрямовані на пояснення і опис фактів, гуманітарні — на розуміння змісту, сенсу подій.

Відповідно розробляються дві моделі закону:

    дедуктивно-номологічна модель;

    індуктивно-ймовірнісна модель.

Фон Врігт виділяє дві традиції пояснення:

    аристотелівська телеологічна або фіналістська;

    галілеєвська каузальна або механістична, притаманна більшості природничих наук. Сильного впливу телеологізму серед природничих наук зазнала біологія.

Два погляди на розвиток науки: екстерналізм та інтерналізм.

Екстерналізм (Дж.Бернал) визнає соціально-економічну та культурно-історичну детермінованість (обумовленість) еволюції науки. Зовнішні чинники визначальні для розвитку науки.

Інтерналізм (А.Койре) розглядає розвиток науки як підпорядкований іманентним закономірностям (внутрішньо їй притаманних) і визначений інтелектуальними факторамиВнутрішні чинники визначальні для розвитку науки.

Значного розвитку філософія науки набуває за часів панування позитивізму.

Позитивісти надають науці виняткового статусу, формуючи сцієнтистську установку щодо знання.

Сцієнтизм (від лат. scientia) — абсолютизація науки, надання їй пріоритетного права у вирішенні питань пізнавального характеру, прогресистський погляд на вплив науки на розвиток суспільства.