Завдання для дистанційної роботи на період карантину

  1. Опрацювання конспекту лекції.
  2. Дайте відповідь на питання для самоконтролю.

Доц. О.В. Комар

кафедра філософії та методології науки

Лекція

Проблема буття у філософії

 

  1. Метафізика та онтологія як науки про буття і суще. Антична, середньовічна, новочасна і просвітницька інтерпретації метафізики, боротьба проти метафізики у позитивізмі. Метафізика і діалектика. Метафізичні та діалектичні закони буття.
  2. Основні поняття метафізики та онтології:

1)      Буття і суще. Буття і небуття. Сутність і існування.

2)      Поняття субстанції. Субстанція, субстрат і акциденція. Атрибути і модуси субстанції. Монізм, дуалізм, плюралізм.

  1. Абсолютне та відносне буття. Філософська ідея Бога. Докази буття Бога.
  2. Єдність і множинність світу. Специфіка людського буття. Світ, реальність, дійсність. Скінченність і темпоральність людської екзистенції.
  3. Простір і час. Причинність і детермінізм. Психологічна і фізична концепції часу. Класичний та некласичний підходи до проблеми зворотності і субстанційності простору і часу. Телеологізм і детермінізм.

 

 Рекомендований додатковий текст: Корет Э. Основы метафизики. — К., 1998.

 

 

Питання та завдання для самоконтролю

1.     Які концепції субстанції виникали в історії філософії?

2.     Що таке контингентне буття?

3.     Як поняття Бога відноситься до поняття абсолютного буття?

4.     Які існують докази буття Бога у метафізиці? Спробуйте доповнити або спростувати наведені докази.

5.      Як змінювались уявлення про предмет метафізики у філософії?

6.      Поясніть, що таке детермінізм у філософії.

 

1. Метафізика і онтологія як науки про буття і суще.

Метафізика — філософське вчення про першооснови, першопричини буття. Предмет  метафізики як "першої філософії" визначається Арістотелем, а термін вводиться коментатором Арістотеля Андроніком Родоським, букв. у перекладі з гр. означає "після фізики".

Онтологія  (від гр. "οντος" — буття) — філософське вчення про буття.

Історичний розвиток уявлень про метафізику і онтологію.

1.1. У давньогрецькій філософії метафізика фігурує під назвою "перша філософія" і означає науку про першооснову і кінцеву мету усього.

Перша філософія — це наука про суще як суще як таке (тобто і про те, що робить суще сущим, а отже, про його вихідні принципи).

У цей же час формується уявлення про метафізику як про науку про понадчуттєве.

1.2. У середньовічній філософії метафізика має потрійне значення:

* вона божественна наука, тобто наука про Бога і понадприродне;

* наука про суще і все, що йому притаманне;

* перша філософія — наука про перші причини речей.

Середньовічна метафізика — це онто-теологія, наука про безумовне, абсолютне буття, яким є лише Бог. Онтологія, яка описує суще в усіх його проявах і скінченних модусах, таким чином пов’язана з метафізикою, яка описує нескінченну субстанцію, так само, як несамодостатній світ людини і природи пов’язаний із самодостатнім божественним буттям.

1.3. У Новий час відбувається розподіл філософії на вчення про Бога, природу і людину. Метафізика стає вже не просто вченням про буття, а формальним вченням про першопринципи, тобто вступом до основних понять, категорій.

1.4. Просвітництво. Основний систематизатор філософії Пр. Х.Вольф розглядає метафізику як теоретичну філософію на противагу етиці як практичній філософії. Метафізику він поділяє на загальну (онтологію як вчення про буття) та спеціальну, що у свою чергу ділиться на космологію (вчення про світ), психологію (вчення про душу) та теологію (вчення про Бога).

Метафізика

 


                          загальна                                                                      спеціальна

онтологія як вчення про буття                       

               

                                                                       космологія              психологія                  теологія

                                                     (вчення про світ або природу)    (в. про душу)        (в. про

                                                                                                                                           Бога)

Трансцендентальна філософія, яка завдяки І.Канту змінює метафізику, переходить від дослідження предметностей до умов їх можливостей.

1.5. У 19-20 ст. поширюється критика метафізики з боку позитивістів і марксистів. Перше джерело має витоком Юмову критику субстанції, розвинену Дж.Берклі і Т.Гоббсом. З подачі позитивістів метафізика починає ототожнюватись зі спекулятивним, емпірично непідтверджуваним знанням. Найбільш радикальної форми критика метафізики набуває у логічному позитивізмі Віденського гуртка, де вона ототожнюється з філософією загалом і оголошується беззмістовною. Метафізичні речення ані істинні, ані хибні, вони безглузді, оскільки немає у дійсності таких фактів, що могли б їх підтвердити чи спростувати.

Марксистська критика метафізики заснована на її антидіалектичності (сталість на противагу розвитку). Також вказується на ідеалістичний характер усіх метафізичних учень.

М.Гайдеґґер, з творчістю якого пов’язують „онтологічний поворот” у філософії ХХ ст., тлумачить метафізику як дослідження, яке виходить за межі сущого як такого (суще у значенні дійсного, природи): „Метафізика — це запитування понад суще, за його межі, так що ми отримуємо після цього суще для розуміння як таке і в цілому”.

У сучасній науці дискутуються онтологічні питання реалізму та антиреалізму. Реалізм наукових теорій: чи описують наукові теорії об’єктивну реальність (картини світу) чи вони є лише зручними інструментами вирішення поточних проблем. Реалізм наукових сутностей: чи існують неспостережувані об’єкти науки (наприклад, електрони).

1.6 Метафізичні закони буття.

  1. Закон тотожності: усяке буття собі тотожне — А є необхідно А (негативна форма: що є, того не може не бути — з. протиріччя).
  2. Закон причинності: будь-яке випадкове (контингентне) буття має основу свого існування (з. достатньої підстави).
  3. Закон фінальності: все буття є цілеспрямованим і визначається кінцевою причиною (метою) свого існування.

Діалектика (від гр. διαλογ — „розмова”) 1) мистецтво ведення розмови (найперше античне значення); 2) метод, що має структуру „теза — антитеза — синтез”; 3) вчення про всезагальний розвиток, розуміння світу, в якому різні явища розглядаються у їх багатоманітності, варіативності зв’язків, взаємодії протилежних сил, процесів розвитку і зміни.

Найпершим виявом діалектики у давньогрецькій філософії є принцип „панта реї” („все тече”), який приписують Гераклітові. Найбільш відомим послідовником діалектики є Гегель. Особливим варіантом діалектики є марксизм, що у Радянському Союзі розвивався на основі філософського вчення діалектичного матеріалізму (скорочено — діамату).

Діалектичні закони (Гегелівські):

    закон єдності і боротьби протилежностей;

    закон заперечення заперечення (зняття заперечення)

    закон переходу кількісних змін у якісні.

2. Основні поняття метафізики і онтології.

Онтологія вивчає буття як суще, а метафізика — основні умови буття.

Основними категоріями метафізики і онтології є: буття, небуття, суще, субстанція, акциденція, модуси, атрибути, есенція, екзистенція тощо.

Центральні проблеми: єдності і множинності (починаючи з Парменідової постановки: якщо буття єдине, воно не може мати частин), субстанції, матерії і духу, ієрархії буттєвих форм, можливості і дійсності, випадковості і необхідності, причинності, цілеспрямованості буття, першої причини виникнення світу, свободи волі.

2.1.1. Буття представлене у вигляді горизонту буття: предметної концептуальної сфери, що задається запитанням про буття. Тобто буття саме по собі (а не як присутність якоїсь конкретної речі) можна виявити лише поставивши питання про нього. Тому питання про буття є завжди трансцендентальним по відношенню до усього нашого пізнання: неможливо вести мову про будь-що, попередньо не ствердивши його буття. Питання про буття належить до передзнання — відповідь на нього ми знаємо ще до того, як задаємо це питання. Буття завжди присутнє, переддане, воно є безумовним горизонтом значимості (порівн. зі значенням дієслова „бути” у будь-якій природній мові чи зв’язки „є” у логіці).

Буття дане нам як тотожність розрізнюваного (чим є саме буття, абстраговано від існування конкретних різноманітних речей) і розрізнення тотожного (усі речі є, тобто співвіднесені з буттям, однак ми розглядаємо буття у множинності його форм і видів, дві однакові речі відрізняються принаймні своїм окремим буттям, тому логік Лейбніц казав, що у всесвіті неможливе існування двох повністю тотожних речей).

Буття є невід’ємною складовою поняття речі, у цьому сенсі І.Кант казав: „Буття не є реальним предикатом, тобто воно не є поняттям про щось, що можна додати до самої речі”.  

Суще — все, що є. Поняття сущого — це всезагальне поняття, яке висловлюється про все, що є загалом, тобто те, чому притаманне буття в необмеженому і безумовному значенні. Поняття сущого є трансцендентальним, під ним маються на увазі не лише усі речі, які виявляються емпірично (досвідно), але й усе, що „є” чи може „бути”, тобто дійсне і можливе, субстанційне і акцидентальне, минуле, майбутнє і теперішнє.

Іншими метафізичними трансценденталіями (поняттями, через які визначаються решта понять), окрім буття і сущого*, є поняття, які утворюють середньовічну метафізичну тріаду: єдине (unum) — істинне (verum ) — благе (bonum).

*наприклад, у латиномовній термінології, яка детально розроблялась у період середньовіччя — час розквіту метафізики, від поняття „буття” (esse) утворені категорії „суще” (ens), сутність (essentia) і існування (existentia).

Якщо суще — це те, що є, то буття, яке йому притаманне, це те, завдяки чому має місце (наявне) суще. Буття є основою сущого як такого, тобто те, завдяки чому воно є і визначене.

2.1.2 Буття і небуття — пара протилежностей, відношення між якими визначають два відомі середньовічні висловлювання:

1. З  ніщо нічого не виникає (Ex nihilo nihil fit).

2. Чому існує дещо, а не ніщо, адже ніщо більш просте, ніж дещо?

З логічної точки зору питання про ніщо є самоспростовним, оскільки позбавляє себе свого предмету (Що є Ніщо?): головною ознакою ніщо має бути те, що воно не-є, отже, ніщо не може бути частиною сущого, оскільки є протилежністю до сущого. Цей аргумент вперше висловлює Парменід: небуття не існує, оскільки якби воно існувало, то було б частиною буття, отже, не було б небуттям.

Поняття „ніщо” виконує функцію визначення сущого — суще як протилежність ніщо.

Для людини ніщо означає відсутність, натомість людська екзистенція (існування) сприймається самою людиною як присутність у світі, тому, за словами М.Гайдеггера, ніщо її жахає: „Человеческое бытие может вступать в отношение к сущему только потому, что выдвинуто в Ничто. Ничто ничтожит”. Ніщо є джерелом заперечення екзистенції.

2.1.3. Сутність і існування є ще однією похідною від буття парою метафізичних понять, що спричинила виникнення багатьох метафізичних концепцій. Розрізнення сутності і існування в античності постає як проблема ідей і речей у Платона (ідея становить сутність, „що” є річ, а речі існують як залежні від сутності), у філософії Аристотеля вперше розрізняються ідея як сутність, що визначає існування речі (онтолог.), і як поняття свідомості, що осмислює річ (концепт.). У середньовічній метафізиці сутність і існування співпадають у необхідному абсолютному бутті (тому Бог існує тільки один), однак відрізняються у випадковому бутті (тому сутність людини одна, однак людей існує багато). Розвиток знаходить у тринітарній проблемі або проблемі божественної трійці (три Бога чи три іпостасі) і у проблемі універсалій чи загальних понять.

Для дійсності необхідне існування, для мислимості (можливості) — сутності. Логічне формулювання Лейбніца: все необхідне є дійсним.

Категоріальний вираз сутності — це поняття (тому Аристотель визначає „сутність” як основну категорію, до якої зводять решта 9 категорій).

Фома Аквінський розрізняє дійсне і можливе як актуальне і потенційне буття.

Діалектика додає поняття „становлення”, яке означає перехід можливого буття у дійсне.

Протиставлення сутності (essentia) і існування (existentia) дає назву філософському напряму ХХ ст. — екзистенціалізму.

Основна теза екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр): існування визначає сутність. Для людини це означає, що вона спершу з’являється на світ, починає існувати і лише потім формує так звану сутність. Людина — проект самої себе.

Так само екзистенціалістською є і теза марсизму: „Буття визначає свідомість” (тобто свідомість людини формується під впливом суспільних, у першу чергу класових, обставин).

Натомість есенціалістськими є будь-які концепції, які виходять з тези: сутність визначає існування. Це усі теорії, які передбачають наявність вродженої душі (наприклад, платонізм, християнська теологія), вроджених здібностей, які лише проявляються  у досвіді (картезіанство) чи моральної природи людини (просвітницькі суперечки про „злу” чи „добру природу” людини).

2.2. Субстанція — це „у собі” існуюче суще, яке не потребує нічого, окрім самого себе (Аристотель).  Субстанція — це причина самої себе, causa sui (Б.Спіноза). Субстанція — це те, що визначається не через щось інше, а через саму себе. Отже субстанція — це самопричинне самодостатнє буття, що виступає основою, умовою можливості для обмежених, скінченних речей, однак саме не потребує основи для свого існування.

Субстанцію слід відрізняти від субстрату — носія властивостей.

Акциденція — це реальне визначення чи властивість субстанційного сущого, яке існує не „в собі”, а в „іншому”, вона не мислиться поза субстанцією і є залежною від неї.

Субстанція не може бути чуттєво даною (звідси неможливість емпіричного доведення існування субстанції). Проблема субстанції піднімається у британському емпіризмі Нового часу: Т.Гоббс критикує поняття ідеальної субстанції, Дж.Берклі — матеріальної, а Д.Юм ставить під сумнів саме поняття субстанції. Субстанцію можна лише мислити як умову акциденції, пізнається вона через субстрат і властивості.

Атрибут — необхідна властивість субстанції.

Модус — модифікація, видозміна, стан субстанції.

Контингентне буття — можливе, умовне (ненеобхідне) буття.

Акцидентальне буття — випадкове буття.

З т.з. кількості субстанцій розрізняють:

— монізм — 1 субстанція (напр., Парменід, Спіноза);

— дуалізм — 2 субстанції: матеріальна і духовна (Декарт);

— плюралізм — багато субстанцій (напр., 4 елементи Емпедокла, нескінченна кількість атомів Демокріта чи монад Лейбніца).

Монізм має дві основні форми — матеріалізм і ідеалізм. Ідеалізм поділяється на суб’єктивний (Дж.Берклі, І.Фіхте), об’єктивний (Платон, Гегель) та трансцендентальний (І.Кант).

Проблема першопочатку або виникнення світу у філософії має кілька стандартних варіантів вирішення:

а) заперечення виникнення: вічне існування єдиного незмінного буття (Парменід), ілюзорність змін, нескінченне повторення (індійська філософія);

б) креаціонізм: творення досконалим вічним субстанційним буттям недосконалого скінченного акцидентального світу (середньовічний теїзм, Платон);

в) пантеїзм: тотожність природи, що творить, природі створеній (М.Кузанський, Дж.Бруно, Б.Спіноза).

3. Абсолютне і відносне буття.

3.1. Питання про саме буття („у собі і для себе суще”) є питанням про абсолютне, необмежене буття, трансцендентне по відношенню до усього існуючого. Це абсолютне буття філософи часто називали Богом. Середньовічна, ренесансна і новочасна філософія у цьому сенсі говорить про докази буття Бога, сучасна більш помірковано про вказівку (указание) або виявлення (обнаружение) такого буття. Причому завжди йдеться не про чуттєве, а лише про умосяжне пізнання, тому абсолютне буття — поняття суто метафізичне, на відміну від відносного, яке виявляється досвідно.

Відносне буття визначається не лише онтологічно як контингентне (умовне, залежне) і акцидентальне (випадкове) на противагу абсолютному, але й епістемологічно як „для мене” значиме буття на противагу „самого по собі” значимого.

            Основні докази буття Бога у філософії*.

*Слід зауважити, що під поняттям Бога у філософському сенсі завжди мається на увазі поняття про понадчуттєве абсолютне досконале необхідне буття, що не має можного стосунку до конкретних релігійних уявлень, а тому формально жоден доказ не може слугувати аргументом на користь істинності християнства або решти релігій.

Вже Платон говорить про деміурга або творця, однак це поняття не надто добре узгоджується з його ж уявленням про вічність ідей. Аристотель першим вводить філософське поняття Бога за принципом deus ex machina: якщо щось неможливо пояснити, виходячи з природних законів, слід залучити фактор понадприродного. Він висуває ідею Бога як нерухомого першорушія для зупинення регресу причин і пояснення руху: все, що рухається (у першу чергу мається на увазі виникнення, а не переміщення), має причину свого руху поза самим собою. Щоб зупинити регрес до нескінченності слід припустити існування чогось, що спричиняє рух іншого, але саме нерухоме. Аристотель також розглядає Бога не лише як першу причину, але і як мету існування усіх речей у світі (форма форм).

Ансельм Кентерберійський висуває славетний онтологічний доказ буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття про нього. Згідно позиції крайнього реалізму щодо універсалій, яку захищає Ансельм, поняття існують реально, до речей як божественні ідеї Творця. У досконалому необхідному бутті, яким є Бог, сутність (ідея Бога) і існування (сам Бог) співпадають, тому Бог необхідно існує.

Фома Аквінський на основі вчення Аристотеля висуває 5 доказів буття Бога. Бог існує

1)      як першопричина;

2)      причина руху (нерухомий першорушій);

3)      досконалість (оскільки має існувати мірило ступенів порівняння);

4)      кінцева мета (остання причина);

5)      доцільність(не лише з якої причини? але і навіщо? існує світ).

Рене Декарт вдається до доведення існування Бога, оскільки без нього неможливе поєднання чуттєвого світу матеріальних протяжних речей і світу достовірного мислення (згідно принципу Cogito ergo sum). Використавши схоластичну тезу „Ідея не може містити більше реальності, аніж її причина”, Декарт доводить, що причиною ідеї Бога як досконалого необхідного буття може бути лише досконале необхідне буття, тобто сам Бог. Інакше кажучи, людина як недосконала обмежена істота може сама породжувати лише такі ж недосконалі ідеї; людина не може „вигадати” ідею Бога, бо сама містить менше буття, аніж ця ідея.

Г.Лейбніц розглядає Бога як вищу монаду (монаду монад), яка задає порядок існування усіх речей світу згідно принципу наперед встановленої гармонії. Він же вводить у логіку модальності необхідності і можливості, а також закладає основи логіки можливих світів. Пояснимо логічне доведення Лейбніца з позиції сучасної логіки. Можливе є дійсним лише у нашому світі і за інших умов могло б не існувати. Можна припустити собі світ, де будь-яка можлива подія, дійсна у нашому світі, не відбувається і навпаки. Наприклад, світ, у якому Брут не вбиває Цезаря, а Адольф Шикельгрубер помирає у ранньому дитячому віці від скарлатини і так і не стає Адольфом Гітлером. Однак усе необхідне є дійсним, причому у будь-якому з можливих світів. Це означає, що за будь-яких альтернативних припущень, Бог як необхідне буття не може не існувати. Це логічний доказ буття Бога.

І.Кант відомий як критик онтологічного доказу буття Бога. Спершу він висуває логічний доказ буття Бога, аналогічний лейбніцівському: для того, щоб хоча б щось було можливим, має бути щось необхідне. Усе необхідне є дійсним. Онтологічний висновок: Бог є дійсним, тобто він існує. Однак перехід від мислимості (так має бути згідно правил нашого мислення) до існування (так і є насправді) нелегітимний (незаконний). Зрештою Кант робить висновок, що ідея Бога є трансцендентальною, тобто апріорною формою нашого чистого розуму, ані довести, ані спростувати яку неможливо (антиномія). Пізніше від  логіки Кант переходить у питанні Бога до віри: „Я змушений був обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”, „Віра без розуму сліпа, розум без віри пустий”.

Сучасна метафізика недалеко відійшла від історичних варіантів і найбільш охоче використовує два докази:

1)      від необхідності: абсолютне буття є необхідним, згідно логічних законів усе необхідне є дійсним, отже, Бог необхідно має існувати;

2)      від причинності: в основі усіх скінченних причин має лежати нескінченна, отже, Бог існує як абсолютна причина усіх контингентних причин (згідно принципу причинності).

Зазвичай робиться висновок, що пізнання Бога може бути лише запитуванням про нього (це не теологічна, а логічна істина, яка випливає з обмеженості (скінченності) нашого розуму).

4. Єдність і множинність світу. Специфіка людського буття.

4.1. Розуміння буття як світу, в якому ми існуємо, є специфічно людським способом даності буття. Світ — це цілокупність передданої нам дійсності, в пізнавальному плані світ — це цілісна сукупність змістів можливого досвіду або усієї визначеної предметної сфери (тому кажуть про світ тварин, світ рослин тощо). Водночас світ — це життєвий простір людини. Поняття світу вказує на межі досяжності для людини (все, що вона може освоїти), а всесвіту — на межі мислимості (все, що може існувати загалом). Інколи у сенсі, близькому до світу, вживається і поняття природи, напр., І.Кант стверджує, що природа в матеріальному відношенні є сукупністю усіх предметів досвіду.

Поняття „Всесвіт” відображає уявлення про всеохопну єдність усього сущого, а „світ” — часткові чи локальні форми впорядкованих єдностей.

Реальність інколи визначають як дійсність, опосередковану життєвим досвідом.

4.2. Проблема єдності і множинності світу одна з найдавніших у філософії (якщо не найдавніша). В античності виникає як пошук єдиного начала (першоначала) для усіх різноманітних явищ світу, в елейській школі постулюється єдність буття і заперечується множинність, давньогрецькі атомісти стверджують нескінченну варіативність способів існування на основі неподільних атомів, платоніки винаходять ідеалізм, розглядаючи ідею як те, що дає онтологічну основу єдності множинним чуттєвим речам, а вже послідовників Аристотеля цікавить не лише, як може загальне існувати у конкретних речах, але і як це загальне можна мислити. Пізніше проблема єдності і множинності постає як проблема субстанції, її вплив також пояснює нескінченні спроби вчених знайти єдиний науковий метод, створити єдину теорію усього, відкрити усі закони тощо. У ХХ ст. стає популярною у багатьох науках лейбніцівська ідея множинних світів, що поширюється у логіці, семантиці, астрономії.

„Множинність” і „єдність” можна розглядати як семантико-логічні категорії: ми не можемо мислити лише множинність світу, оскільки без єдності неможливий опис (відсутня спільна мова), тому, зокрема, наука шукає закони як єдину підставу для спільного опису. Але ми не можемо мислити і повну єдність, оскільки наша свідомість породжує множину відмінних значень (напр., світ дискурсу, світ художнього твору, логічно досконалий світ, математичний універсум). Єдність і множинність у науці як перехід від закону до теорії, від теорії до фактів і навпаки. „Як значення зникають на користь певних відношень між термінами, так і факти зникають на користь певних відношень між версіями”. „Факти — це маленькі теорії, а істинні теорії — це великі факти”.

Універсальність виводиться з типовості, незмінного характеру повторень множинних подій. Прагнення до єдності відображається не лише у законах, але й у трансценденталіях. Так „єдине” (unum) забезпечує уніфікацію існуючого, об’єднання усього, що є, усієї множини світів в єдиний універсум. „Істинне” (verum) підкріплює ідею єдиного світу, забезпечуючи можливість встановлення єдиного справжнього, на відміну від безлічі фіктивних, хибних способів його існування. „Благе” (bonum) дозволяє сподіватися на здійснення такого способу поведінки, що відповідає єдиному існуванню (і є єдино істинним).

Ідея множинності світів одним із джерел має принцип ізономії: усе мислиме і можливе рівною мірою має право на існування. В античності цей принцип набув форми тези тотожності мислення і буття (Парменід), Гегель виражає це думкою „Все розумне дійсне, все дійсне розумне”.

4.3. Особливість буття людини у світі пов’язана з її здатністю до самоусвідомлення. Принцип ізономії, доповнений принципом повноти Лейбніца, змушує людину шукати життя і розум поза   межами Землі (сучасна біометафора принципу повноти — „кишіння”; цікаво, що людина часто почувається самотньою у всесвіті, попри те, що довкола неї „кишить” життя).

Буття людини у світі відображене і в „антропному принципі”: наш світ, на відміну від усіх можливих світів, визначається перш за все тим, що він задовольняє достатні та необхідні умови для виникнення в ньому життя і розуму. 

Для людини відносність її буття обумовлюється її кінечністю; темпоральний вимір її буття — це скінченне людське життя.

Людське життя екзистенціальне: людина особисто переживає буття через власне існування, через свою присутність у світі.

Темпоральність (часовість) як характеристика людського буття.

5. Простір і час. Причинність і детермінізм.

5.1. Проблема часу.

Час — одна з центральних проблем сучасної онтології і науки. Час розглядається у двох вимірах — як загальна онтологічна характеристика буття (фізичні концепції), як характеристика людського буття (психологічні концепції).

Антиметафізичні або психологічні концепції часу  розглядають час як внутрішнє переживання людиною тривалості і послідовності подій. Першим час як психологічне переживання темпоральності розглядає середньовічний філософ Августин Аврелій, він же виявляє парадокс часу: минулого і майбутнього не існує, оскільки вони містяться у теперішньому — минуле у спогадах, майбутнє в очікуваннях. Августин також обґрунтовує „стрілу часу” — спрямованість від створення світу до другого пришестя, на відміну від античного уявлення про колоподібність часу і вічну повторюваність подій.

Логік МакТаггарт доводить нереальність часу як суперечливого поняття. Будь-яка подія є водночас теперішньою, минулою і майбутньою (напр., перша світова війна для тих, хто жив у 19 ст., для тих, хто брав у ній участь і для наших сучасників). Однак ці риси, згідно основних логічних законів, несумісні. Оскільки ніщо, що має несумісні риси (напр., круглий квадрат), не може існувати, то час нереальний. Більш складне доведення спирається на заперечення існування динамічних часових послідовностей.

І.Кант стверджує, що простір і час є не фізичними, а ментальними  (лат. mens — розум) характеристиками: час — це внутрішня апріорна форма чуттєвості, а простір — зовнішня апріорна форма чуттєвості. На часовість як характеристику свідомості є вказівка і у Декарта: дуалізм матерії і свідомості полягає у тому, що усі матеріальні речі є протяжними, дані у просторі, а мислення — лише у часі як тривале.

Сучасна наука цікавиться двома основними проблемами стосовно часу — 1) субстанційності; 2) зворотності.

Обидві проблеми виникають при переході від класичної фізики ньютонівського зразка до некласичної, яка виникає внаслідок створення квантової механіки і теорії відносності.

Субстанційність часу і незалежність від простору та матерії постулювалась класичною механікою Ньютона (поняття Абсолютного часу). 

А.Ейнштейн у релятивістській фізиці розглядає простір і час не як субстанції поруч з матерією, а як властивості матерії, без якої вони не можуть існувати і які пов’язані між собою (просторо-час).

 Нобелівський лауреат з фізики І.Пригожин стверджує, що у класичній фізиці панувала детерміністична концепція з детерміністичними законами, яка передбачала зворотність часу, тобто повну еквівалентність минулого і майбутнього, що випливає з еквівалентності причини і наслідку. Однак є кілька підстав для перегляду цієї концепції, найголовнішою з яких є неможливість детерміністичного пояснення виникнення всесвіту як одиничної події і еволюції життя на Землі — ніщо не вказує у межах класичної фізики, що ця одноактна подія (Великий вибух близько 15 млрд. років тому) була необхідною. Тому сучасна фізика недетерміністична (особливо синергетика) і тлумачить час як незворотний.

Поняття „стріла часу” у фізиці вводиться у 1923 році Еддінгтоном, який пророкує кінець панування у фізиці первинних детерміністичних законів і настання ери вторинних статистичних законів, однак ідею незворотності ще раніше захищали філософ-інтуїтивіст А.Бергсон і фізик Л.Больцман. Класична фізика тлумачить  різницю між минулим і майбутнім як „феноменологію сприйняття”, тобто позицію, що привноситься спостерігачем. Заперечення „стріли часу” є водночас запереченням нового і новизни.

5.2. Причинність і детермінізм.

Синергетика доповнює ідею незворотності теорією хаосу. І.Пригожин стверджує, що хаос пов’язаний з імовірнісним описом і будь-яка нерівноважна система поводить себе випадковим чином (наприклад, у точці біфуркації).

Теорія еволюції передбачає обидва аспекти: 1) незворотність (ніщо живе не розвивається „назад”, напр., від старості до юності); 2) випадковість (еволюційні зміни не мають необхідного характеру (напр., рудименти, відмерлі види). Випадковий характер еволюційних змін однак не суперечить загалом цілеспрямованості еволюції. Телеологізм (від гр. τελος — „мета”) тому є дуже поширеною позицією серед біологів, оскільки все живе, на відміну від неживого, поводить себе „доцільно”. Ця ідея знайшла вираження, напр., у досить популярній на поч. ХХ ст., але нині відкинутій ідеї elan vital („життєвій силі”) А.Бергсона. Однак досі актуальними є питання про випадковість чи напередвизначеність поведінки живих істот, а також питання про індуктивність, яка дозволяє, напр., тваринам робити припаси на зиму або контролювати рівень народжуваності у межах популяцій  (у формулюванні еволюціоніста С.Батлера, індуктивність організмів — це „удача или хитроумие?”).

Усе ж, незважаючи на критику з боку сучасної біології і релятивістської фізики, а також дуже давню філософську традицію індетермінізму (протилежності детермінізму, що визнає випадковість і заперечує напередвизначеність), серед природничників (частини фізиків, більшості хіміків), гуманітаріїв (напр., юристів), та і широкого загалу досі значна частка прихильників класичного детермінізму.

Детермінізм є концепцією, яка стверджує причинну обумовленість усіх явищ. Згідно детермінізму одна й та ж причина завжди створює одну й ту ж дію або одна й та ж дія завжди викликається тією ж причиною.

Випадковість з детерміністичної позиції є психологічною, а не фізичною рисою, вона характеризує знання спостерігача, а не саму подію (причина є завжди, однак не завжди вона відома спостерігачеві). Звідси і пояснювальний оптимістичний детермінізм: все можна пояснити і передбачити, оскільки знання усіх причин дає знання усіх наслідків, можливе створення завершеної теорії усього.

Фізичний детермінізм серйозного удару зазнав з боку квантової механіки, яка включає випадковість як фізичну, а не психологічну характеристику (напр., співвідношення невизначеностей Гейзенберга).

Значно більші проблеми створює філософський детермінізм, який застосовується до пояснення поведінки людини. За словами Комптона, „Фізики рідко замислюються над тим, що якби абсолютно детерміністичні закони виявилися б застосовними до поведінки людини, то їх самих слід було б вважати автоматами”.

Згідно детермінізму, значна частина того, що для нас має значення, виявляється епіфеноменами (причинно безсилими феноменами, які спричинені фізично, однак самі нічого не спричинять і ні на що не впливають): цілі, міркування, плани, рішення, теорії, наміри, цінності і т.д. Втрачаються таким чином усі раціональні підстави цілеспрямованої людської поведінки. Напр., цілком незбагненним є те, чому у студентів є більші підстави очікувати, що викладач з’явиться в аудиторії о певній годині, аніж у викладача щодо кожного конкретного студента, якщо не звертатись до таких понять, як наміри, зобов’язання, обіцянки тощо.

Нарешті, детермінізм, вводячи ідею напередвизначеності усіх наслідків, знецінює поняття свободи вибору, а також етичні поняття, такі як відповідальність.

Класична концепція часу

і причинності

Некласична концепція часу

і причинності

необхідність

імовірність

зворотність

незворотність

субстанційність

релятивність

випадковість = незнання

про причини

випадковість як фіз. характеристика

етика: свобода = усвідомлена необхідність

етика: свобода вибору

детерміністичні закони

статистичні закони

детермінізм

індетермінізм