Завдання для дистанційної роботи під час карантину

для Інституту високих технологій

на 12 березня 2020р.

1.      Опрацювати конспект лекції

2.      Опрацювати питання семінарського заняття

к.філос.н, асистент Коперльос Р.Ю.

кафедра філософії та методології науки

 

Лекція на тему:

Українська філософія

(XI – XXI ст.)

 

Центральною проблемою української філософії була проблема людини і людської історії. Філософія розумілася не тільки як теоретизування, але й як практична мораль.

Формується антропоцентричне розуміння світобудови. Людина панує в природі, стоїть над природним Космосом, що створений Богом для потреб людини. Людина - центральна ланка, що забезпечує спілкування між Богом і створеним ним світом.При з'ясуванні сутності людини у середньовічній філософії постала проблема співвідношення душі і тіла. На відміну від уявлень, що панували в західноєвропейській філософії цього часу про протилежність душі від тіла, мислителі Київської Русі підкреслювали органічну єдність душі і тіла людини.

Важливим аспектом розуміння сутності людини і її пізнавальних можливостей було вчення про розум, почуття і волю, що спрямовані на пізнання Божественної істини і воєдино з'єднуються в серці. Серце є центром, завдяки якому відбувається причетність до неземного, Божественного. Такі думки виказував XI ст. митрополит Іларіон у “Слові про Закон і Благодать”. (До речі, Іларіона нерідко називають першим філософом в Україні).

Характерною рисою творчості києворуських мислителів була морально-етична спрямованість. Висловлювалася ідея виведення морального закону з акту творіння світу Богом; ідея гріха і моральної відповідальності людини; стверджувалася думка про те, що за допомогою людських діянь можна покращити світ, очистити його від зла. Істотну роль для етичних поглядів Київської Русі мала розробка проблеми святості. Формується уявлення про святість як утілений моральний ідеал поведінки, яка розуміється як жертовність. При цьому, хоча й проголошується християнське розуміння святості, але акцентується увага на прагненні затвердити для людини святе царство на Землі.

Значне місце у вітчизняній філософії займає історіософська проблематика. Однією з головних її рис був універсалізм. Він виражався, наприклад, у тому, що історію кожного князівства бачили включеним до єдиної історії Землі Руської.

Наприкінці XV - початку XVI ст. центральною ідеєю був гуманізм, у основі якого лежало культивування самоцінності особистості, її волі, справедливого суспільного ладу. Саме ці ідеї розвивали такі засновники гуманістичної культури України як Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Станіслав Ориховський. Основою їх поглядів було розуміння особистості як найбільшої цінності історії.

Велике значення для розвитку вітчизняної культури і затвердження ідей гуманізму мав Острозький культурно-освітній центр, заснований у 1576 р. в м. Острозі на Волині князем Костятином Острозьким.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. у багатьох містах України виникають братства – релігійно-національні об'єднання. Братства створювали школи, лікарні, друкарні, розвивали і захищали рідну мову, культуру, духовні традиції. Вони сприяли розвитку філософської думки в України.

Особливу увагу слід звернути на роль Києво-Могилянської Академії для розвитку духовної культури України і усіх східних слов'ян. Академія давала фундаментальну освіту з давніх і тогочасних мов, а також природничонаукові, теологічні, філософські знання. Викладання філософії в ній було відокремлено від теології. Людину намагаються зрозуміти в єдності і цілісності, як одночасно природну і соціальну істоту, що концентрує в собі єдність особистого і суспільного блага. Мислителі Києво-Могилянської академії С.Яворський, Т.Прокопович, Г.Щербацький, М Козачиньский та ін. Вони обґрунтовували погляд на філософію як на засіб інтелектуального пізнання людини і природи.

Наприкінці XVIII ст. вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода створив філософську систему, яку з повним правом можна назвати окремим визначним етапом у розвитку філософської думки в Україні. Сковорода розумів філософію як любов до мудрості. Він вважав, що результатом філософствування повинно бути не знання, а життя, побудоване відповідно до вимог людського щастя. Основними положеннями філософської системи Сковороди виступає вчення про дві натури і три світи. Усе у світі має двоїсту природу, тобто складається з двох натур - видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної.

Учення про дві натури органічно зв'язано з ученням про три світи, три специфічні види буття - макрокосм, (Всесвіт, Універсум), мікрокосм (людина) і символічний світ (Біблія). Світ символів постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість проникнути до своєї невидимої, внутрішньої натури і, по суті, осягти в собі Бога.

Велику увагу в своїх роботах Сковорода надає з'ясуванню ролі серця в житті людини та морального самовдосконалення людини. Буття людини виступає як моральне діяння. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалювання людини.

У XIX ст. на розвиток філософської думки в Україні важливий вплив мала діяльність Кирило-Мефодіївського братства - таємної політичної організації, головною метою якої була боротьба за соціальне і національне звільнення слов'янських народів. Її учасники закликали людей до об'єднання у вільну федерацію, у якій кожен народ мав би свою республіку й зміг би розвивати свою мову, культуру, традиції. Представниками кирило-мефодіївців були Т.Г.Шевченко, М.І.. Костомаров й П.А.Куліш.

Світогляд Шевченка позначений антропоцентризмом. У його творчості навколишній світ (природа, історія, культура) сприймається крізь призму переживань і потреб особистості. Навіть з християнської релігії він відкидає все, що заважає вільному розвитку людини. Слов'янську федерацію Шевченко розглядав як один з можливих шляхів звільнення України, затвердження її мови, культури, історії. Ідеальний світ - це світ, вільний від зла, покріпачення людини людиною, від політичної і національної залежності, світ, де панують братерські відносини між вільними людьми.

Микола Костомаров є автором основного ідеологічного документа братства - “Книга буття українського народу”. У цьому творі міститься історіософська концепція, центром якої є проблема “Україна і світ”. Ця проблема обґрунтовується автором у дусі християнської філософії. Він переконаний, що головний зміст і спрямованість історичного процесу визначає народ. Вивчати історію, значить пізнавати “народний дух”, що є першоосновою історичного розвитку.

Пантелеймон Куліш вбачав місію свого життя в розвитку національної самосвідомості українського народу. В основу філософського світогляду Куліша покладений традиційний для української духовної культури погляд на людину і світ як на подвійну сутність. В умовах переслідувань і заборон на вживання української мови, установлених царським урядом, Куліш відстоював погляд на народну мову як голос серця, безпосередній прояв щиросердечної глибини народу, здатну виразити найпотаємніші порухи народної душі.

Значне місце в другій половині XIX ст. займає М.Драгоманов. Ідея прогресу була центральною в історичній концепції Драгоманова. Прогрес історії, на його думку, здійснюється всіма народами, а критерієм прогресу є рівень духовної культури і соціальної справедливості, затвердження невід'ємних прав людини. Він вважав еволюційний шлях просвітництва єдино можливим для досягнення соціального ідеалу. Українська нація шляхом самопізнання повинна досягти високого рівня розвитку національної самосвідомості й уміння затвердити своє право на існування серед інших народів.

Наступний мислитель І.Франко розробляє ідею героя, особистості, що є вільною в суспільстві, але не вільної від суспільства; ідею героя, що є носієм духу, “вічним революціонером”. Ця ідея обумовлює надалі розвиток теми “особистість і народ”, у якій він пропагував ідеал безмежної відданості народу, готовність віддати життя за його щастя. Крім того, концепція історичного прогресу Франка базується на позитивізмі й ідеях соціалізму. Він вважав, що в основі розвитку людської історії лежать “загальні закони еволюції в органічній природі”. Критерієм технічного прогресу повинний бути не прогрес науки і мистецтва самих по собі, а “емансипація людського індивіда”. Франко акцентує увагу на ролі суб'єктивного фактора в історії, критикує фаталізм.

Соціалістичний устрій уявлявся Франку як вільна федерація громад, де реалізується принцип самоврядування. Державі тут немає місця, оскільки вона з необхідністю відроджує нерівність і приводить до “всевладдя керманичів”.

Розвиток філософської думки в Україні наприкінці XIX - початку XX ст. позначений формуванням філософських шкіл і напрямків, що були тісно пов'язані з європейською філософією.

Важливим є внесок у розвиток вітчизняної філософської думки Б.М.Кистяківським, В.І.Вернадським, М.С.Грушевським, В.К.Винниченком. Їхній творчості притаманне філософське осмислення дійсності, що й визначає місце цих діячів культури і науки в історії філософської думки України.

У 20-ті роки XX ст. активізуються зусилля українських мислителів по розробці філософії української ідеї. Центром дискусії стала концепція, запропонована М.Хвильовим. Він вважав за необхідне відмовитися від орієнтації на пасивно-страждальну російську культуру й повернутися обличчям до Європи. Хвильовий підкреслював неминуще значення створеного європейською культурою ідеалу “людини-громадянина”, сенс життя якої в “широкій і глибокій активності”. Завдяки цій якості людина стає дійсним творцем історії.

Характерною рисою підходу до проблеми національної ідеї, особливо в колі емігрантської молоді, починаючи з 20-х років, була спроба вирішити її з позицій крайнього радикального націоналізму. Ця позиція представлена у творчості Д.І.Донцова. Філософський зміст його світогляду відрізняється ірраціоналізмом, суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським затвердженням принципу “боротьби за існування”, волюнтаризмом і тоталітаризмом.

Близькою до поглядів Д.Донцова є історіософська концепція В.К.Липиньського. Центральне місце в ній займають категорії “традиція”, “аристократія”, “нація”, що трактувалися в активно-динамічній формі.

Значний внесок у вивчення глибинних факторів духовної історії України і її національної філософії зробив Д.І.Чижевський. Він вважав, що одним з таких факторів є національні риси українського характеру: “емоціалім”, “індивідуазм” і “плюралістична етика”, що визнає право кожного індивіда на власний етичний шлях.

Відкриття в 1944 році філософського факультету в Київському університеті і створення в 1946 році Інституту філософії АН України сприяло активізації філософського життя в Україні.

Значний внесок у розвиток філософії в Україні зробивП.Копнін. Його наукові інтереси були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії і методології наукового пізнання. Він акцентував увагу на гуманістичній спрямованості філософії. Це надалі сприяло плідній розробці світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, над якими активно працювали українські філософи з початку 70-х років ХХ ст.

Освоюється спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолювана В.І.Шинкаруком, здійснює глибоку розробку проблем діалектики, логіки і теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха й інших представників німецької філософської класики. Осмислюються досягнення зарубіжної філософії XX ст., зокрема, феноменологія Е.Гусерля, філософія життя, екзистенціалізм, неофрейдизм тощо. Відбулися помітні зрушення й у розробці питань з історії філософії України.

 

 

 

Семінарське заняття на тему:

 

 Філософія Нового часу

1. Загальна характеристика філософії Нового часу.

2. Проблема методу в філософії Нового часу ( Ф.Бекон, Р.Декарт).

3. Проблема емпіризму в філософії Ф.Бекона (програма “великого відновлення наук”, концепція “ідолів”).

4. Проблема раціоналізму в філософії Р.Декарта (принцип методичного сумніву, теза “cogitoergosum” , вчення про “вроджені ідеї”).

5. Англійська традиція в філософії Нового часу: ознаки та представники:

 а) філософія Т.Гоббса. б) пізнавальна концепція Д.Локка. в) суб’єктивно-ідеалістичний підхід Дж.Берклі. г) агностицизм Д.Юма.

6. Загальна характеристика раціонального напрямку філософії Нового часу: ознаки та представники:  а) проблема субстанції у Новий час: Декарт, Спіноза, Ляйбніц. б) теорія пізнання Б.Спінози. в) гносеологічна концепція Ляйбніца.

 

Література:

Основна

Історія філософії: Підручник / за ред. Володимира Івановича Ярошовця – К., 2002.

Історія філософії. Словник / За заг. ред. В.І.Ярошовця. – К., 2005.

Короткий довідник з історії філософії: від витоків до середини ХІХ століття / За ред. Т.Д. Пікашової та В. Л. Чуйка – К., 1997.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К.: "Основи", 1995.

Реале Д., Антисери Д. Западнаяфилософия от истоков до наших дней. В 4т. – СПб., 1994-1997.

Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. акад. НАН Україні Л.В.Губерського. – К.: Знання, 2009.

Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / кол. авторів; за ред. Л.В.Губерського. – Харків: Фоліо, 2013. –  С. 64-78.

Філософія: Хрестоматія : навч. посіб. для бакалаврів фізико-математичних та природничих спеціальностей / О.В.Комар, А.А.Кравчук, О.В.Руденко та ін.; загальна ред. докт. філософ. н., проф. Добронравова. – К:, 2010.

 

Додаткова

Бэкон Ф. Великоевосстановление наук //Соч.: В 2т. – М., 1972 /http://ru.philosophy.kiev.ua/library/bacon/idol.html

Бэкон Ф. НовыйОрганон //Соч.: В 2т. – М., 1972.  /http://ru.philosophy.kiev.ua/library/bacon/idol.html

Гоббс Т. Левіафан. – К., 2000.

Г`юм Д. Трактат про людську природу. – К., 2003.

Гельвецій К.А. Про людину, її розумові здібності та її виховання. – К., 1994.

Декарт Р. Міркування про метод. – К.: Тандем, 2001.

Декарт Р. Метафізичні розмисли. – К.: Юніверс, 2000.

Лейбниц Г.В. Монадология // Соч. в 4 т. – М., 1982. – Т.1 /http://ru.philosophy.kiev.ua/library/leibnitz/mon.html

Лябніц Г.-В. Принципи природи і благодаті, засновані на раціо // Філософська думка: український науково-теоретичний часопис. – К., 2008. – № 4. –С. 25–43.

Лок Д. Два трактати про врядування. К., 2001.

Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду. – К., 2001.

Спиноза Б. Этика // Избр. произв.: В 2 т. – М., 1957, – Т.2 /http://ru.philosophy.kiev.ua/library/spinoza/01/00.html

 

Завдання для дистанційної роботи під час карантину

для Інституту високих технологій

на 19 березня 2020р.

Опрацювати конспект лекції

к.філос.н, асистент Коперльос Р.Ю.

кафедра філософії та методології науки

 

 

Лекція на тему:

 

Онтологія як філософське вчення про буття

Онтологія –  (від грец. ontos  - суще, logos – вчення ) вчення про буття та його принципи.

Онтологію ще називають «перша філософія», в домарксистській філософії вона розумілась як вчення про буття взагалі, буття як таке, незалежне від його проявів. В цьому сенсі онтологія розумілась як рівна метафізиці (вченню про суще).

 В епоху пізнього середньовіччя філософи-католики намагалися використати аристотелівську ідею метафізики для побудови такого вчення про буття, яке б служило філософським доведенням релігійних істин (зокрема, Фома Аквінський).

В Новий час з середини 16 століття під онтологією розуміли частину метафізики, вчення про надчуттєву, нематеріальну структуру всього сущого.

Термін «онтологія», належить німецькому філософу Гокленіусу (1613). Остаточне обґрунтування онтологія отримала у філософії Вольфа.

В нових онтологічних вченнях під онтологією розуміли систему всезагальних понять буття, що досягається за допомогою надчуттєвої та над ірраціональної інтуїції.

 

Душа

 

 

Психологія філософії – вчення про душу

Філософія теології – вчення про Бога

Філософія космології – вчення про світ

Онтологія охоплює всі ці три дисципліни.

Для буденної свідомості поняття «буття» констатує існування різноманітних процесів і явищ (людей, ідей, предметів). Існувати означає мати визначеність і бути зафіксованим у думці. Таким чином, буття має 2 аспекти: 1) сутність; 2) існування.

Буття завжди окреслене небуттям

небуття

 

Буття філософське поняття, що означає існування незалежного від свідомості об’єктивного світу, матерії. І таким чином, буття є первинним, а свідомість вторинною. Але, слід відрізняти буття від реальності, існування, дійсності, бо буття є найбільш конкретною та глибокою характеристикою процесів і явищ.

Organization Chart

Буття як філософська категорія вимагає усвідомлення сутності та засад існування, тобто відповіді на два питання: що означає існувати і бути? Які особливості буття різних класів явищ (перш за все людське існування)?

Оцінка буття задає основні напрямки орієнтації людини у світі, які виражені позиціями філософії буття та філософії свободи.

Філософія буття визнає наявність буття, тобто обґрунтовує залежність людського існування від одвічної, нескінченної реальності (Бог, Космічний Розум, Дух, матерія).

Філософія свободи оголошує людське існування автономним, самодостатнім, яке не потребує допомоги одвічної реальності. Вона доводить, що людина сама творить себе та історію.

Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося: в античну філософію цю проблему ввів Парменід (5-4 ст. до н.е). в його тлумаченні буття – це Абсолютна Думка (Божество, Доля), яка упорядковує світ, забезпечує йому сталість і надійність. Парменід характеризував буття як дещо одвічне, стійке, нерухоме, яке знаходиться за світом кінцевих речей і явищ. Тривалий час у філософії існувало саме таке розуміння буття. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється та розвивається. Ця позиція була близькою до філософії марксизму, а зараз її відстоює філософія постмодерну. Платон стверджував існування світу речей і світу ідей. Справжнє буття, за його думкою, має одвічний, незмінний світ ідей. Мінливий світ речей він відмовлявся вважати буттям і називав його світом становлення.

У Середньовічній філософії справжнім буття є Бог – творець світу і людини; у філософії епохи Відродження буття обожнювалося з природою; у філософії Нового часу людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості та буття самої людини (Р.Декарт «Я мислю, отже, я існую»). Філософія буття поступається у цей час філософії свободи. У марксистській філософії буття позначає реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини. У сучасній західній філософії визначальним залишається суб’єктивне розуміння буття; у філософії життя буття – це біологічне життя в його розвиткові; в екзистенціалізмі – справжнім буттям є людина, для постмодерну сенс життя розкривається в спілкуванні людей.

Філософи, які визнають реальність буття, по-різному інтерпретують його сутність. Вчення, які стверджують первинність і справжність трансцендентального (потойбічного) буття (Бога, Абсолютної ідеї, Логосу) називаються ідеалістичними.

Вчення, які визначають єдино-існуючим зовнішній світ, який чуттєво сприймається людьми, виражають матеріалістичну тенденцію у філософії.

Основні форми буття:

1.Буття природного, що проявляється в двох природах: 1)об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства або сукупність природних умов існування людського суспільства; 2) сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення об’єктивної реальності.

2. Буття соціального – система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у процесі їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині тощо) і повязує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле.

3. Буття людини – це система її багатоманітних зв’язків з оточуючими. Буття людини перш за все виражається природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою та духовністю.

4. Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомості, включаючи інформацію, яка зберігається в природних та штучних мовах. Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах : 1) як свідомість індивіда – потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань та цілісних установок окремої людини. 2) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений у суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування тощо), зафіксованих у наукових працях, літературі, творах мистецтва тощо.

 

Співвідношення категорій «буття», «субстанція», «матерія»

Субстанція (від лат. Substantia – сутність; бути в наявності) – об’єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всієї різноманітності всіх явищ природи та історії, включаючи людину та її свідомість.

Вперше це поняття виникає в Сенеки

Філософський зміст категорії субстанція виражають два основні аспекти: 1) абсолютна самодостатність, незалежність ні від чого; 2) першопричина, першооснова всього сущого. Поняття субстанція співвідноситься з категорією буття, але ототожнювати їх не слід, бо субстанція виступає конкретизацією більш абстрактного поняття буття. Наприклад, Бог, як творець.

Матерія   - ключове поняття матеріалізму. У діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості, і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обґрунтовує проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова всього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція.

 

Атрибути матерії.

Для розуміння всього існуючого виділяють чотири причини існування речей:

-          матеріальна або матерія – те, з чого виникають речі.

-          Формальна або форма – кожна річ є оформленою матерією. Форма є сутністю буття, перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю.

-          Рушійна – джерело, звідки бере початок рух та причина

-          Цільова, кінцева або мета – те, заради чого відбуваються всі природні явища та зміни

Аристотель розглядає матерію і форму в їх єдності, взаємозв’язку.

Матерія – вічна, пасивна, лише можливе буття речі, нежива. Форма – активна, надає речам їх дійсне буття, є сутністю буття речі, реалізація можливості закладена в матерії, робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Форма – це не якістю, не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає, її ніхто не творить і не виробляє, вона незмінна. З цього випливає, що життя – є прагнення матерії до оформлення, до прояву закладеної в неї ідеї сили та руху. Життя Всесвіту є прагнення проявити закладену в нього форму. Вихідним моментом життєвого процесу є поштовх, який річ отримує із зовнішнього світу для активізації внутрішніх сил речі. Первинний імпульс, що привів у рух весь світ, виходив із творчого розуму (Аристотель називає його божеством). Подальший процес створюється природнім шляхом як закономірність причин і наслідків.

Необхідність показати зв'язок матерії з конкретними речами обумовлює розгляд матерії  в її проявленості через притаманні їй невід’ємні загальні властивості, тобто атрибути – рух, простір, час.

Рух є способом існування матерії. Матеріальний світ розвивається за допомогою рухові, тобто взаємодії речей і процесів. Взаємодія причина різноманітності речей об’єктивного світу, джерело їх змін. Тому її можна інтерпретувати як субстанцію. Рух – уможливлює існування простору, часу, матерії, взагалі світу і життя. Джерелом руху є нерухоме,на фоні якого і можливий рух, а рушійним началом Бог. Рух – це перехід чого – небуть із можливості в дійсність.

Види руху: якісний або зміна: час має тривалість і здатний до змін, кількісний – збільшення, зменшення, переміщення – просторовий рух, тобто будь – який рух відбувається тільки у просторі, час – незворотний і неперервний, та рух виникнення і знищення: простір і час розширені до нескінченності.

Простір і час є загальними формами існування матерії.

Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час – тривалість протікання процесів, послідовність зміни їх станів. Кожному структурованому рівню матерії (фізичному, біологічному, соціальному) відповідають специфічні просторово- часові параметри.

Концепції простору і часу: Реляційна: простір і час – їх відношення є граничними формами мислення про всезагальні форми буття, та субстанційна: простір і час відбуваються в межах субстанції та завдяки їй.