Завдання для дистанційноїроботипід час карантину

для Інститутувисокихтехнологій

на 16 квітня 2020р.

Опрацювати конспект лекції

к.філос.н, асистент Коперльос Р.Ю.

кафедра філософії та методології науки

 

 

Лекція на тему:

Епістемологія: основні проблеми теорії пізнання.

 

1. Специфіка пізнання. «Об’єкт» і «суб’єкт» пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання.

2. Форми пізнання світу, види знань та проблема істини.

 

 

1.     Специфіка пізнання. Об’єкт та суб’єкт пізнання.

Раціональне і чуттєве пізнання.

Термін "епістемологія" походить від давньогрецького слова episteme (знання). Ця частина філософії вивчає загальні риси процесу пізнання і його результат - знання. Стара назва – гносеологія” (походить від давньогрецького слова gnosis - гносис, пізнання) або теорією пізнання. Гносеологія і епістемологія – два поняття, що вказують на одне й те саме явище – теорію пізнання у філософії. Існування двох різних термінів зумовлено тимчасовим і географічним фактором: у німецькій філософії XVIII ст. вчення про пізнавальні здібності людини називали гносеологією, а в англо-американській філософії XX ст. – епістемологією. В останні десятиліття частіше використовується термін епістемологія.

Епістемологія – розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, з`ясовуються закономірності та умови його достовірності й істинності. Основним питанням епістемології є проблема пізнання.

Пізнання – це процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Воно пов’язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини. Предметом пізнання є властивості, відношення процеси виокремленні суб’єктом за допомогою принципів. Предмети як речі дані людині через обмежений визначений самим суб’єктом набір властивостей, що взаємо виключають одне одного. Такі речі, як предмети, існують для людини, як відомі, а від того що невідоме людина абстрагується.

Об’єктом пізнання є те, що пізнається (природа, суспільство, людина), тобто реальність, яка усвідомлюється як джерело пізнання.

Суб’єктом пізнання називають людину або групу людей, як усвідомлюють своє незнання та індифікують себе як його носія; це той чи ті, які пізнають реальність (природу тощо), яка їх цікавить, бо є для них поки що невідомою.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого і раціонального, які не можливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані та факти. Розум їх узагальнює та робить певні висновки. Без органів чуття не має й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені та регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику тощо. Органи чуття – «єдині двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов’язаних формах – відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття – відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові, слухові, дотичні, смакові та нюхові.

Сприйняття – цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення – узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. Сюди відносять образи пам’яті (куполи святої Софії, Лавра тощо), образи уяви (домовий, фея, тощо) та ін. Порівняно із сприйняттям в уявленні не має безпосереднього зв’язку з реальним об’єктом.

Чуттєве пізнання залишає відбиток у мислення, тому немає чистої чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення.

Раціональне пізнання найбільш повно виражене в мисленні (активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять). Мислення відбувається в тісному зв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб’єктом в процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи. Виділяють 2 основні рівні мислення – розсудок – початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінна, поза його розвитком та взаємозв’язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Він є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами – здоровим глуздом. Він переймається більше готовим знанням ніж встановленням його змісту; розум – вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання. На цьому рівні легше осягнути сутність речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв’язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв’язок та взаємо перехід розсудку та розуму. Такий взаємо перехід тяжіє в бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення є поняття, судження та умовивід, на основі яких відбуваються складніші форми. Поняття – форма мислення, яка відображає загальні історичні зв’язки, сутнісні ознаки явищ подані у їх визначеннях. Наприклад, у визначенні «університет – вищий навчальний заклад», відображена така сутнісна ознака цього закладу, яка відрізняє його від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Судження – форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності та їх зв’язки. Ця конструкція втілюється у відповідне речення, яке може бути істинним (Київ столиці України), чи хибним (Житомир столиця України). З понять та суджень, складається умовивід – форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження. (напр.. 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Аристотель - давнього. Філософ. Отже, Аристотель займався онтологією).

Раціональне пізнання пов’язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними формами пізнання: уява, фантазія, емоції, розуміння, інтуїція, думка тощо, це здатності осягнення істини без доведень. Це істини для людини, ті які вона собі сама вважає за істинні.

Думка – це щось середнє між знанням і незнанням. Розуміння – це завжди розуміння чогось, це індивідуальне бачення, яке може не збігатися з уявленнями інших про одну і ту саму річ. Інтуїція – безпосереднє схоплення сутності предмета. В основі інтуїції є вроджена здатність (талановитість), досвід, які допомагають охопити сутність явищ.

Основним для знання є його динаміка: воно росте, змінюється, розвивається, трансформується.

Отже, пізнання відіграє важливу роль в людському житті, за допомогою нього та практичної діяльності, на яку воно направлене шукаються відповіді на різноманітні питання що цікавлять людину. Воно може бути як одиничне, тобто пізнавати може одна людина незалежно від пізнань інших, так і колективне, пізнання групи людей, чи продовження пізнання попередників.

 

2. Форми пізнання світу, види знань та проблема істини

Форми пізнання світу:

1.      що я можу знати?

2.      що я можу зробити?

3.      навіщо мені це потрібно?

Відповідно цим формам відповідають 3 види знань:

1.      Онтологія (в пер.вчення про єство) – це вчення про першооснови буття.

2.      Методологія – вивчає знання і наукову діяльність.

3.      Гносеологія (в пер. Вчення про пізнання) – теорія пізнання, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Наявність цих трьох знань означає можливість існування людини як цілого та пізнання навколишнього світу і себе самої (самопізнання).

Найхарактернішою ознакою всієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та цілісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, говорять про людину як істинного патріота, то мають на увазі особистість, яка чинить патріотично на користь власної держави та народу.

Істина – адекватна інформація про об’єкт (ним може бути і сам суб’єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього. Істиною може визнаватися тільки таке знання, яке дозволяє людині бути суб’єктом, а не об’єктом зовнішнього впливу. В межах теорії наукового пізнання істина виявляє відсутність відношення знань до дійсності, до об’єкта; істину тут не знаходять, а створюють.

В межах концепцій про пізнання, вирізняють такі концепції істини:

1. Кореспондентна – описує відповідність думки та висловлювання дійсному. Тут критерій істини знаходять в його прямому спогляданні, твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття які відображають доступні для сприймання органами відчуття якості та відношення (червоний, кулеподібний, солодкий тощо).

2. Когерентна – описує узгодженість елементів, знань істини як систематизованих та доведених. Тут критерії істини шукають в логічному доведенні, знання є істинним якщо воно не є суперечливим та внутрішньо узгодженим, його істинність полягає не в адекватності об’єкту, а в само узгодженості.

3. Прагматиська – полягає в практичній корисності та ефективності чого-небудь. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у певній діяльності. Тут істинність не несе загальний характер, вона є індивідуальною. Представники прагматизму наголошують на активній ролі суб’єкта, істину пов’язують з практичною корисністю, вигодою, співвідносять її з діяльністю людини.

4. Систематична – визначає істинність кореспондент них положень в межах метамови (напр.. А >В).

5. Операціональна – виражає (визнає) за істину наслідки вимірювання (дані експериментів).

Перші три концепції визначають істину як таку, що завжди є конкретною, вона пов’язана з конкретними умовами місця й часу. Останні дві, означують істину як таку, що не існує, а створюється.