Завдання для дистанційноїроботипід час карантину

для Інститутувисокихтехнологій

на 23 квітня  2020р.

1.      Опрацювати конспект лекції

2.      Опрацювати питання семінарського заняття

к.філос.н, асистент Коперльос Р.Ю.

кафедра філософії та методології науки

 

Лекція на тему:

Наука як соціокультурний та пізнавальний феномен.

 

1. Виникнення науки й періодизація наукових знань

2. Структура, рівні та методи наукового пізнання.

 

1.      Виникнення науки й періодизація наукових знань

 

Наука — форма духовноїдіяльності людей, яка скерована на отриманняістиннихзнань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриттяоб’єктивнихзаконівсвіту і передбаченнятенденціййогорозвитку. Наука — цепроцестворчоїдіяльності по отриманню нового знання, і результат цієїдіяльності у виглядіцілісноїсистемизнань, сформульованих на основіпевнихпринципів. Наука є соціокультурнадіяльність, своєріднесуспільнеявище. Основнезавдання науки — виявленняоб’єктивнихзаконівдійсності, а їїголовна мета — істиннезнання. Критеріяминауковості, яківідрізняють науку відінших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, суворадоказовість, обґрунтованість і достовірністьрезультатів. Наука як єдина система знаньподіляється на певнігалузі (окремі науки). За предметом і методом пізнаннярозрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенняміз практикою виділяютьфундаментальні науки (які не маютьпрямоїпрактичноїорієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднєпрактичневикористаннянауковихрезультатів). Будь-яка науковапізнавальнадіяльністьпередбачаєвзаємодіюсуб’єкту (учений, науковийколектив) і об’єкту науки (предметна область, щовивчається), в процесіякоївикористовуєтьсяпевна система методів, прийомівдослідження і мовиданої науки (знаки, символи, формулитощо).

 В епохиантичності та середньовіччя науки як цілісноїсистемизнанняще не було, існувалилишеїїпередумови, елементи. Виникнення науки пов’язують з їївідокремленнямвідтрадиційноїфілософії в Новий час (кін. XVI-XVII ст.). В цейперіодпоняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, боформуваннясуспільствознавствапочалосяпізніше і йшлоповільніше. В своємурозвитку наука проходить ряд періодів, виділенняякихздійснюють за різнимикритеріями (засадами). Найбільшпоширенимкритеріємперіодизації науки є співвідношенняоб’єкта і суб’єктанауковогопізнання. Даний критерійдозволив виділити три основніперіодирозвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періодірозроблялисяпевніідеали, норми і методинауковогодослідження, формувавсясвоєрідний стиль мислення, специфічніпоняття.

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнулапізнатиоб’єкт, щодосліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з йогоопису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єктупізнання. Представники: Ньютон, Ляйбніц, Роберваль, Бонеллі, Гук, Бойль, Левенгукта ін.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту. Представники: П. Енгельмейєр,  М.Борн, К.Поппер, Пуанкаре, та ін.

Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності. Представники: Л.Мамфорд, Поппер, Кун Т., Тулмін,  та ін.

 

2. Структура, рівні та методи наукового пізнання

Структура наукового пізнання:

- Знання як цілеспрямована діяльність. Тут знання розглядається як знання про різні процеси внаслідок зміни яких виникають явища та події, що не існують без цих процесів; знання за допомогою яких здійснюються зміни в процесах та способи отримання передбачених результатів.

- Знання як відображення дійсності: вони слугують людині для перетворення відомих властивостей дійсності. Тут розглядається здатність фіксації умов протікання процесів та результат цих умов, дає змогу використати знання виключно практично не потребуючи розуміння сутнісних протікаючи реальних процесів.

- Знання як усвідомлення незнання. Тут знання про своє незнання надають процесам певного значення і виражають їх певним спрямуванням.

Рівні наукового пізнання:

Наукове пізнання – це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні – емпіричний та теоретичний.Емпіричний і теоретичний рівні пізнання відрізняються за предметом, засобом і методом дослідження.

 На емпіричному рівні переважає живе споглядання – чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття та судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об’єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв’язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і кваліфікація це специфічні ознаки емпіричного пізнання. Емпіричне, дослідження, випробовування спрямовано безпосередньо на об’єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується та конструюється за допомогою теорій. Початок науки – це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми. Вони складаються з абстрактних та ідеальних конструктів. Це – постулати, визначення, принципи тощо. На думку Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з чистого споглядання, не маючи чогось на зразок теорії. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією, тобто людина сама формує свій досвід.

За предметом емпіричне дослідження базується на безпосередній практичній взаємодії дослідника з досліджуваним об'єктом. Воно припускає здійснення спостережень й експериментальну діяльність. Тому засоби емпіричного дослідження необхідно містять у собі прилади, приладові установки й інші засоби реального спостереження й експерименту. У теоретичному ж дослідженні відсутня безпосередня практична взаємодія з об'єктами. На цьому рівні об'єкт може вивчатися тільки опосередковано, в уявному експерименті, але не в реальному. Щодо засобу, то змістом емпіричних термінів є особливі абстракції, які можна назвати емпіричними об'єктами. Їх варто відрізняти від об'єктів реальності. Емпіричні об'єкти - це абстракції, що виділяють у дійсності деякий набір властивостей і відносин речей. Реальні об'єкти представлені в емпіричному пізнанні в образі ідеальних об'єктів, що володіють жорстко фіксованим й обмеженим набором ознак. Реальному ж об'єкту властиве нескінченне число ознак. Будь-який такий об'єкт невичерпний у своїх властивостях, зв'язках і відносинах. У теоретичному пізнанні застосовуються інші дослідницькі засоби. Тут відсутні засоби матеріальної, практичної взаємодії з досліджуваним об'єктом. Це особливі абстракції, які є логічними реконструкціями дійсності. Жодна теорія не будується без застосування таких об'єктів. На емпіричному рівні як основні методи застосовуються реальний експеримент і реальне спостереження. Важливу роль також грають методи емпіричного опису, орієнтовані на максимально очищену від суб'єктивних нашарувань об'єктивну характеристику досліджуваних явищ. Що ж стосується теоретичного дослідження, то тут застосовуються особливі методи: ідеалізація (метод побудови ідеалізованого об'єкта); уявний експеримент із ідеалізованими об'єктами, що як би заміщає реальний експеримент із реальними об'єктами; особливі методи побудови теорії (сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний метод); методи логічного й історичного дослідження й інші.

Внутрішня структура емпіричного та теоретичного рівнів.

Розглянемо внутрішню структуру емпіричного рівня. Він складається з двох підрівнів: 1) безпосередні спостереження й експерименти, результатом яких є дані спостереження. Дані спостереження в мові науки виражаються у формі особливих висловлень - записів у протоколах спостереження. У протоколі спостереження вказується, хто спостерігав, час спостереження, описуються прилади, якщо вони застосовувалися в спостереженні. Протокольні пропозиції не тільки містять інформацію про досліджувані явища, але й, як правило, включають помилки спостерігача, нашарування зовнішніх впливів, що обурюють, систематичні й випадкові помилки приладів. Але тоді дані спостереження, у силу того що вони обтяжені суб'єктивними нашаруваннями, не можуть служити емпіричною підставою для теоретичних побудов. Такими підставами виступають емпіричні факти. Діюча природа емпіричного дослідження на рівні спостережень найбільше чітко проявляється в ситуаціях, коли спостереження здійснюється в ході реального експерименту. За традицією експеримент протиставляється спостереженню поза експериментом. 2) пізнавальні процедури, за допомогою яких здійснюється перехід від дані спостереження до емпіричних залежностей і фактів. Цей перехід припускає елімінацію зі спостережень суб'єктивних моментів, що втримуються в них (пов'язаних з можливими помилками спостерігача, випадковими перешкодами, що спотворюють протікання досліджуваних явищ, помилками приладів) і одержання достовірного об'єктивного знання про явища. Такий перехід припускає досить складні пізнавальні процедури. Щоб одержати емпіричний факт, необхідно здійснити щонайменше два типи операцій. По-перше, раціональну обробку даних спостереження й пошук у них стійкого, інваріантного змісту. По-друге, для встановлення факту необхідне тлумачення інваріантного змісту, що виявляє в спостереженнях. У процесі такого тлумачення широко використаються раніше отримані теоретичні знання. При дослідженні структури емпіричного пізнання з'ясовується, що не існує чистої наукової емпірії, що не містить у собі домішок теоретичного. Але це є не перешкодою для формування об'єктивно щирого емпіричного знання, а умовою такого формування.

Структура теоретичного дослідження. Тут теж можна виділити два підрівні. Перший з них утворить приватні теоретичні моделі й закони, які виступають як теорії, що ставляться до досить обмеженої області явищ. Другий становлять розвинені наукові теорії, що включають приватні теоретичні закони як наслідки, виведених з фундаментальних законів теорії. Своєрідною клітинкою організації теоретичних знань на кожному з його підрівнів є двошарова конструкція - теоретична модель і формуючий щодо неї теоретичний закон. Елементами моделі виступають абстрактні об'єкти (теоретичні конструкти), які перебувають у певних строгих зв'язках і відносинах один з одним. Теоретичні моделі не являються чимось зовнішнім стосовно теорії. Вони входять у її склад. Теоретичні закони безпосередньо формулюються щодо абстрактних об'єктів теоретичної моделі. Вони можуть бути застосовані для опису реальних ситуацій досвіду лише в тому випадку, якщо модель обґрунтована як вираження істотних зв'язків дійсності, що проявляються в таких ситуаціях.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту – понять, теорій, законів та інших форм, пов’язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але  стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища у їх внутрішніх зв’язках та закономірностях, які виявляються в результаті даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракції (понять, умовиводів, законів, категорій та принципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об’єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів) та дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання.

Проблема (в пер. задача) – форма знання змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Іншими словами, це – знання про незнання, питання яке виникло в процесі пізнання, і на яке потрібно відповісти. Проблема не є сталою формою знання, вона є процесом, який має два процеси руху пізнання: порушення проблеми та її розв’язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему, вона виникає внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорій із спостереженням.

Гіпотеза (в пер. основа, припущення) – форма знання основою якого є, передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні й з них стають істинними теоріями, інші – видозмінюються, конкретизуються, треті – заперечуються перетворюються на хибне знання. Наприклад, висловлювання всі лебеді білі, було видозмінене під час відкриття в природі наявності чорних лебедів, в не всі лебеді білі.

Теорія (в пер. спостереження, дослідження) – найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає ціле, системне відображення законних та сутнісних зв’язків певної сфери діяльності. Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Дарвіна, відносна теорія Ейнштейна тощо. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів (необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами), що відображають сутність досліджуваного об’єкта. Закони можна розділити за певними ознаками: фізичні, загальні, закони мислення тощо.

Методи наукового пізнання

Методом (в пер. Спосіб пізнання) називають послідовність, яка веде до передбачуваних результатів; сукупність правил дії (набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація (в пер. складний за формою)- відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливостей неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками та формулами у міркуванні про об’єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитися із різною мірою вичерпності, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний метод (в пер. загальноприйняте, безперечне) – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження виводяться логічним шляхом (доведенням). Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти. Цей метод застосований на виведенні висновків з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки отримані за даними методом, неминуче матимуть вірогідний характер.

У науковому дослідженні ще застосовують загально логічні методи та засоби дослідження: аналіз – реальний чи мислений поділ об’єкта на складові; синтез – поєднання елементів об’єкта у ціле; абстрагування – процес відходу від певних якостей та відносин з досліджуваного явища з одночасним виділенням подібних для дослідника властивостей; ідеалізація – мислитель на процедура, яка пов’язана з утворенням абстрактних та ідеалізованих об’єктів, що є принципово неможливими (ідеальний газ, абсолютно чорне тіло), ідеалізація тісно пов’язана з абстрагуванням та мислительним експериментом; індукція – це рух від одиничного до загального, від досвіду до фактів – до їх узагальнення та висновків; дедукція – рух від загального до одиничного; аналогія – встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей, відношень між нетотожними об’єктами.

Щодо межі між теоретичним та емпіричним пізнанням то вона умовна та рухома. емпіричні дослідження набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного знання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, розвиває ширші можливості для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому не допустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів.

 

Висновок:

Наукова діяльність постає як необхідна для мислення і знань людини. Існування науки є обов’язковою умовою думки,  ідеї тощо, а не практики. Практика використовує лише конкретне знання в певній ситуації. Тобто, без теорії не можлива практика, і навпаки. Знання достатньо отримати лише раз після чого воно лише передається та відтворюється у пам’яті. Пізнання потрібне людині в першу чергу для самопізнання, без знання це не можливо.

 

 

Семінарське заняття на тему:

 

Теоретичне усвідомлення проблеми буття:

філософська онтологія

1.    Основні етапи розвитку уявлень про буття в історії філософської думки

2. Поняття матерії та її структура:

а) проблема протилежності матерії та свідомості;

б) відмінність філософського поняття матерії від природничо-наукового;

в) проблема самоорганізації та системності матеріального світу.

3. Проблема детермінізму як принципу філософського пояснення світу.

4. Простір і час як форми буття матерії. Субстанціональна і реляційна концепції простору і часу.

5. Рух як спосіб існування матерії.

  

Література:

Основна

Кармин А.С., Бернацкий Г.Г. Философия. – СПб., 2006.

Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. – К., 2002.

Петрушенко В.Л. Філософія : Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти I-IV рівнів акредитації. – К.: Каравела, 2001.

Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія : Навч.посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001 .

Філософія: Навч. посіб. для студ. і асп. вищ. навч. закл. / Іван Федотович Надольний (ред.). – К., 2001.

Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / кол. авторів; за ред. Л.В.Губерського. – Харків: Фоліо, 2013. –  С. 288-325.

Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. акад. НАН Україні Л.В.Губерського. – К.: Знання, 2009.

Філософія: Хрестоматія : навч. посіб. для бакалаврів фізико-математичних та природничих спеціальностей / О.В.Комар, А.А.Кравчук, О.В.Руденко та ін.; загальна ред. докт. філософ. н., проф. Добронравова. – К:, 2010.

 

Додаткова

Кедров Б.М. Научнаяконцепциядетерминизма // Современныйдетерминизм: Законыприроды. – М., 1973.

Кедров Б.М. Эволюцияпонятияматерии в философии и естествознании // Вопр. философии, – 1975. – № 8.

Молчанов В.И. Время и сознание. – М., 1988.

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Пер. з фр. В. Лях, П. Таращук. – К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001.

Хакен Г. Синергетика. – М., 1980.

Юдин Э.Г. Системныйподход и принцип деятельности. – М., 1978.