Завдання для дистанційної роботи під час карантину

для Інституту високих технологій

на 26 березня 2020р.

1.      Опрацювати конспект лекції

2.      Опрацювати питання семінарського заняття

к.філос.н, асистент Коперльос Р.Ю.

кафедра філософії та методології науки

 

Лекція на тему:

Свідомість як філософська категорія

 

1.      Філософська сутність проблеми свідомості.

2.      Свідомість, самосвідомість, мова.

3.      Суспільна та індивідуальна свідомість.

4.      Свідоме і несвідоме.

 

 

1.      Філософська сутність проблеми свідомості.

 

У самому загальному вигляді свідомість можна охарактеризувати як людську здатність суб’єктивного (внутрішнього духовно інтелектуального) засвоєння зовнішнього світу і самого себе.

Історія філософії демонструє два основних способи дослідження свідомості:

-                                  опис феномену свідомості, тобто опис заходів, за допомогою яких предмети дані у свідомості (виділення в акті свідомості окремих послідовних етапів);

-                                  пояснення самого феномену свідомості, тобто того як можлива сама свідомість (чому і як виникає суб’єктивний зв'язок людини із зовнішнім світом і з собою).

Визначальною умовою появи індивідуальної свідомості є формування самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самої себе як чуттєвої, мислячої і діючої істоти; розуміння власного я. Таким чином, людина виділяє себе із світу природи та співтовариства інших людей. І завдяки цьому вона здатна пізнавати навколишній світ.

Філософи оцінюють наявність феномену свідомості у людини суперечливо: як велике диво і як велике випробовування. Справа в тому, що завдяки свідомості людині дані не тільки радощі, але й страждання її буття в цьому світі. Ця обставина спонукає деяких людей звертатися до спокуси підміни пошуків реальних рішень проблеми свого буття штучно викликаними змінами станів своєї свідомості.

Основними характеристиками свідомості є:

-               відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява). Порушення будь-якого з пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості;

-               розрізнення суб’єкта та об’єкта (тобто того, що належить мені, а що іншим, це я , а це інші), яке відбувається в процесі формування самосвідомості людини. Людина – єдина жива істота здатна до самопізнання та самооцінки своїх вчинків і себе в цілому. За висловом Гегеля, «Людина є тварина, але вона вже не тварина, тому що знає що вона тварина». Самосвідомість виявляється в пізнавальній (самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз та самокритика), емоційній (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності), та вольовій (стриманість, самоконтроль, дисципліна) формах.

-               Забезпечення ціле утворюючої діяльності людини. Завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причино-наслідкові зв’язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви і приймає вольові рішення, вносить необхідні корективи, переборює труднощі. Своєю діяльністю вона активно впливає на навколишній світ.

-               Наявність емоційно – оцінних ставлень до всього, що відбувається навколо, до інших людей та до самої себе. Ця характеристика свідомості виявляється найвиразніше в таких моральних почуттях, як почуття обов’язку, патріотизм тощо. Переживання підсилюють чіткість усвідомлення себе та навколишнього світу, а тому є важливим стимулом для активізації свідомості.

Свідомість – це інтегративний момент психічних процесів. У психічній діяльності немає окремих психічних актів, всі вони взаємопов’язані, але при цьому кожен зберігає свою специфіку. Наприклад, свідомість зберігає те, що є об’єктом уваги (яка може бути мимовільною чи довільною); напружуючи пам'ять, ми виконуємо дію пригадування і усвідомлюємо її; відшукуючи олівець, ми усвідомлюємо дію сприймання тощо.

Свідомість людини виявляється в її діяльності. Справа і слово людини є виявом її свідомості. Свідомість у різні моменти життя індивіда і за різних обставин неоднакова. Про це ми говоримо, характеризуючи різні вчинки і стани людей. Окремі дії оцінюються як високо свідомі, в інших такої якості не вбачається.

2.      Свідомість, самосвідомість, мова

Свідомість – це вища інтегрована форма психіки,  яка складається під впливом суспільно-історичних умов у трудовій діяльності людини та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми.

Самосвідомість – це усвідомлення самого себе відносно інших та світу. самосвідомість орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати.

Безпосередній контакт із зовнішнім світом людина здійснює за допомогою відчуттів. У результаті цього контакту в її свідомості виникає образ якогось об’єкта - фрагмента дійсності. Процедура утворення такого образу, тобто згустку різного роду інформації про об’єкти реального світу, називається сприйняттям. Сприйняття є основою свідомості. Процес майже миттєвого згортання чуттєвих даних про об’єкт в цілісний образ цього об’єкту багато в чому ще не ясний. Образ – це результат скерованості уваги людини на зовнішній об’єкт. У даному процесі людина не зосереджується на собі, хоча неявно усвідомлює свою відмінність від об’єкта.

Самосвідомість появляється тоді коли людина розуміє, що образ зовнішнього об’єкту формується не тільки цим об’єктом, але й сприймаючим Я. Акт усвідомлення об’єкту зовнішнього світу супроводжується актом усвідомлення власної участі в цьому процесі. Таким чином, людина не тільки відображає зовнішній об’єкт, але й одночасно розуміє, що це саме вона створює образ об’єкта і надає йому смисл. Без самосвідомості, яка передбачає формування Я, тобто стану виділення людини із зовнішнього світу, свідомість неможлива.

Зміст свідомості людини стає надбанням інших людей лише тоді, коли він виражений назовні за допомогою мови.

Мова – це система знаків, використовуючи яку люди пізнають, спілкуються, а також зберігають і передають інформацію.

Виділяють природну систему знаків (зву, жест, міміка тощо) і спеціально створену людьми штучну систему знаків (мова музики, живопису, математики тощо). Однією з обов’язкових умов виникнення індивідуальної свідомості є включення людини в світ мови. Причому, чим багатше зміст свідомості, тим більше людині потрібно мовних знаків для його виразу. Стверджуючи свою мову кожна нація зберігає одну з найважливіших засад власної культурної індивідуальності.

 

 

3.      Суспільна та індивідуальна свідомість

Будь-яка окрема людина, індивідуум є носієм свідомості. І тому її свідомість унікальна, індивідуальна, особистісна. Однак, в індивідуальність свідомості завжди є деякий зміст, спільний для окремих груп або для усіх людей. Він формується стихійно, бо кожна людина належить до певної професії, класу, нації, людству в цілому, і виражає наявність в індивідуальній свідомості людини спільних з іншими людьми потреб, інтересів, установок, цілей. Такий спільний, надіндивідуальний, отже, безособовий зміст свідомості називається суспільним або суспільною свідомістю.

Суспільна свідомість, виражаючи інтереси певної соціальної групи людей, має конкретно-історичний характер, тобто змінюється з плином часу.

Людина народжується в суспільстві, яке має певний рівень розвитку, і тому формування індивідуальної свідомості здійснюється переважно за рахунок засвоєння цією людиною різноманітної інформації, накопиченою суспільною свідомістю. Разом з тим сама суспільна свідомість розвивається за рахунок досягнень зрілої індивідуальної свідомості, творчих проривів, відкриттів, винаходів зроблених окремими особами в тих або інших галузях діяльності.

Суспільна свідомість, як правило, сильніша за індивідуальну, бо людина змушена підстроювати свою свідомість під установки і орієнтації своєї соціальної групи (нації, класу тощо) і тому досить легко піддається колективному навіюванню.

Для кожної особи, яка прагне зберегти своєрідність, завжди актуальною є проблема пошуку шляхів і засобів послаблення залежності від диктату суспільної свідомості.

4.      Свідоме та несвідоме

Проблема несвідомого виражає наявність в глибинах людської психіки прихованих чинників, які впливають на зміст свідомості, але не наведені в ньому і тому несвідомі. До несвідомого також належать потяги, мотиви, паталогічні явища типу матень, галюцинацій тощо.

Поняттям «несвідоме» позначають сукупність психічних процесів, станів і схем поведінки,  які не задані виразно у свідомості людей.  Людині здається що вона зовсім вільно формує свої думки, хоч насправді їхній зміст визначається якимись непроясненими для її свідомості причинами. Прояснити природу несвідомого і таким чином звільнити людину від його диктату – завдання, яке ставили перед собою багато мислителів, і перш за все З.Фрейд та К.Юнг.

Фрейд сформулював концепцію індивідуального несвідомого, яка базується на уявленні про домінуючу роль біологічного, а саме інстинктів сексуального характеру в житті людини. Фрейд виділив у людській психіці три області: Воно (несвідоме), Я (свідомість), Над-Я (засвоєні людиною культурні ідеали, норми і вимоги суспільства, - надсвідомість). Приховані детермінанти свідомості зосереджені в несвідомості у вигляді лібідо – енергії несвідомих сексуальних потягів і інстинктів, та витиснутих зі свідомості ідей. Несвідомі потяги прагнуть до задоволення, до розрядки у дійсності. Для цього їм потрібно проникнути в Я, яке управляє діями. Цьому проникненню перешкоджає внутрішня цензура – Над-Я, бо культура, за Фрейдом, ґрунтується на відмові від бажань несвідомого. Свідомість людини Я стає поле бою між Воно та Над-Я. основне завдання свідомості – знайти стан динамічної рівноваги між цими силами, інакше неминуче психічне захворювання. Фрейд розробив спеціальний метод лікування таких хвороб – психоаналіз, за допомогою якого пробував пояснити в кожному окремому випадку несвідомі мотиви, які викликали душевний розлад людини.

Юнг – учень Фрейда, створив концепцію первинного колективного несвідомого, яке тільки пізніше перетворюється в субєктивне та індивідуальне несвідоме окремої людини. За думкою Юнга, концепція Фрейда характеризує лише поверхневий шар несвідомого. Його найбільш глибинний пласт є єдиним для психіки усіх людей, а тому загальнолюдським колективним несвідомим. Колективне несвідоме постійно виробляє деякі структури і схеми, які символічно оформлюють уявлення людей. Ці схеми Юнг називав «одвічними образами» або «архетипами».

Визначальні архетипи:

1.      Персона – сукупність соціальних масок людини;

2.      Аніма – жіноче начало;

3.      Анімус – чоловіче начало;

4.      Тінь – нижча природа людини

Та інші.

Вони апріорні, притаманні кожній людині від народження і виражають закодовану в людині деяку форму або можливість уявлені. Архетипи являються людині через сни, переживання, міфи, релігійні традиції, відхилення у поведінці. Будучи виразом загальних людських потреб, інстинктів, потенцій архетипи містять у собі величезну енергію, безособову силу. Люди інтуїтивно тягнуться до цих ірраціональних первообразів і одночасно бояться їх.

Символічне тлумачення архетипів демонструє цю подвійність ставлення до них,  дозволяючи трохи відкрити і разом з тим приховати міць несвідомого. Прояснення несвідомих мотивів індивідуальної поведінки людини як і Фрейд, Юнг пов’язував із аналізом сновидінь.

 

 

Семінарське заняття на тему:

Німецька класична філософія 

1. Загальна характеристика німецької класичної філософії.

          2. Філософська теорія І. Канта.    

          3. Філософська система Г. Гегеля. Теорія діалектики.

          5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

 

Література 

Основна

1. Введение в философию: Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.: Фролов И. Т. и др. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Республика, 2003. – С. 93-107. 

2. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; За ред. В.І. Ярошовця. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2002. – С. 333-353, 387-407.

3. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия: Учеб. / В.Н. Кузнецов. –2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 2003. – С. 9-68, 215-295, 306-357.

4. Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 53-176, 313-371, 515-539.

5. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. 2-ге видання, виправлене і доповнене. – Львів: Новий світ -2000, Магнолія плюс, 2003. – C. 141-160.

Додаткова

·        Гулыга А. В. Философские биографии: (Кант, Гегель, Шеллинг). – 3-е изд., испр. – М.: Соратник, 1994.

·        Гегель Г. Энциклопедия философских наук. В 3 т.- М., 1974

·        Овсянников М. Ф. Гегель. – М.: Мысль, 1971.

·        Кант И. Пролегомены ко всякой метафизике, могущей появиться как наука//Кант И. Соч. в 6-ти т. - М., 1965. Т.4.

·        Суслова Л.А. Философия Иммануила Канта. – М.: Просвещение, 1991. 

 

Завдання для дистанційної роботи під час карантину

для Інституту високих технологій

на 2 квітня 2020р.

1.     Опрацювати конспект лекції

2.     Написання есе з української філософської думки

к.філос.н, асистент Коперльос Р.Ю.

кафедра філософії та методології науки

 

 

 

Лекція на тему:

Людина як предмет філософського аналізу

 

1.     Поняття «людина» в історії філософії

2.     Природа, сутність і буття людини

3.     Індивід, індивідуальність, особистість і суспільство

 

1.

Філософі античності розглядали людину як образ Космосу, мікрокосм; соціальне і природне часто ототожнювалося. Наприклад,  Платон розумів людину як комбінацію тіла і душі (душа належала світу  ідей); Аристотель наполягав на єдності душі і тіла.

У середньовічній філософії людина створена по образу і подобі Божій, має волю у виборі добра і зла, людина є особистістю.

Епоха Відродження (Ренесансу) аналізує людину як автономну істоту, живу цінність. Ідеал людини пов’язаний з утвердженням її самобутньої індивідуальності й одночасно універсальності. Тут виникають гуманізм і антропоцентризм, що вважають людину вищою цінністю.

Філософія Нового часу акцентує увагу на духовній цінності людини. Тут Людина – істота розумна і моральна, здатна до безмежного творчого розвитку, пізнання таємниць і законів природи, й активного використання цих знань у практичній і перетворюючій діяльності.

Гегель розвиває ідею історичності людини. Людина – носій загальнозначущого духу, суб1єкт пізнавальної та історичної діяльності, що створює світ культури.

Фейєрбах розглядає людину як чуттєво-тілесну істоту.

Маркс пов’язує сутність людини із суспільно-історичними умовами її розвитку.  Суспільство детермінує властивості людини.

Ніцше, Бергсон(філософія життя) на перший план ставлять волю та інтуїцію людини.

Фрейд підносить несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури та всього, що притаманне людині він бачить у несвідомому.

Феноменологія (Гуссерль) прагне перебороти замкнутість особистості, вважає, що переживання спрямовані на зовнішній світ.

Тобто уявлення про людину від античності й до наших часів існує в різних філософсько-антропологічних версіях.

 

2.

Людина – це біосоціальна істота, відмінною рисою якої є володіння мовою та свідомістю. Вона генетично пов’язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки трудовій діяльності.

-  Життєдіяльність людини є процесом свідомої, доцільної діяльності, спрямованої на пізнання і перетворення світу;

-  Життєдіяльність людини є безперервним процесом задоволення, відтворення потреб, здійснюваних на основі матеріального виробництва;

-  Життєдіяльність людини є процесом вільної, творчої діяльності відносно світу і самої людини.

Сутністю людини не є чимось раз і назавжди. У певний момент часу людина перебуває в конкретних умовах, що диктують їй цілі і засоби, впливають на вибір життєвих цінностей. Свобода вибору свого життєвого світу – фундаментальна риса людського буття. Саме тому сенс життя людини є осмисленням нею свого призначення, самовиправдання своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрої і лінію поведінки людини.

Необхідно враховувати, що:

По-перше, людина не може розглядатися тільки з позиції детермінованості кінцевими природними і соціальними факторами;

По-друге, природне і соціальне не слід протиставляти або абсолютизувати;

По-третє, соціальне не зводиться до біологічного;

По-четверте, духовний світ людини слід розглядати не як просте відображення дійсності, а як самостійну реальність.

Таким чином, як людина, так і світ є самоцінними і служать один одному.

 

3.

У суспільному житті людина є індивідом (одиничний представник людського роду без урахування його біологічних особливостей, специфіки реального життя і діяльності, тобто як знеособлена істота). В той час коли індивідуальність є неповторною ознакою людини.

На основі досвіду життя і процесу навчання людина реалізує певне соціальне начало, виявляє себе як особистість. Особистість – це окрема людина з певними рисами характеру, індивідуальними здібностями і схильностями. Невід’ємними ознаками особистості є розумність, володіння мовою, здатність до трудової діяльності, самостійність, прагнення до волі, оригінальність почуттів, відповідальність. Ці ознаки особистості детермінуються всією системою суспільних відносин та укладом соціального життя.

Основним видом діяльності особистості є праця. А в праці проявляються соціальні якості людини, що роблять її особистістю. У цьому аспекті можна говорити про свободу як характеристику сутності людини і її існування, що полягають у можливості мислити і діяти відповідно зі своїми уявленнями та бажаннями. Свобода є пізнанням необхідності і дією відповідно до знань людини. Можна говорити про, по-перше, економічну свободу, що передбачає свободу прийняття економічних рішень і дій; по-друге, політичну свободу, що складається з набору цивільних прав, якігарантують людині участь в управлінні суспільними справами; по-третє, духовну свободу – вільний вибір світогляду, ідеології, системи моральних цінностей, свободи совісті тощо.

Свобода особи завжди передбачає відповідальність (здатність особистості приймати рішення, що відповідають обставинам, передбачати наслідки своїх дій і нести відповідальність перед суспільством, судом, керівником, Богом та іншими, або власною совістю).

Соціальна визначеність особистості знаходить своє виявлення в категоріях соціальних ролей і соціального статусу. Ці поняття , визначають місце індивіда в соціальній системі, конкретизують його спосіб життя і соціальні функції.

Соціальна роль особистості:

1.     Особистість є трудівником

2.     Особистість завжди прагне виступати в ролі власника, використовуючи для цього результати своєї фізичної або індивідуальної праці

3.     Особистість завжди є споживачем вироблених суспільством цінностей

4.     Особистість виконує роль сім’янина, що полягає в господарсько-побутовій діяльності і вихованні дітей

5.     Особистість виконує роль громадянина відповідно до наданих йому прав та обов’язків.

6.     Особистість відіграє вирішальну роль у захисті своєї країни від будь-яких форм зовнішньої агресії.

Крім того, існує розуміння про роль особистості в історії:

-  Волюнтаризм забезпечує об’єктивний характер законів суспільного розвитку і стверджує, що розвиток суспільства залежить від волі «героїв», що ведуть за собою інших. Тут проголошується ідея визначальної ролі особистості в історичному процесі.

-  Фаталізм заперечує роль особистості. Вважає, що в людській історії все визначено долею, людина не здатна впливати на хід подій.

 

Отже, якщо вся історія складається з діяльності народних мас і особистостей, то кожна людина вкладає свій внесок у громадське життя. Цей внесок залежить від соціальних умов, так і від індивідуальних якостей людини.

 

Есе(власні роздуми стосовно прочитаного) 

на одну з обраних праць:

 

1.    Іларіон Митрополит Київський Слово про закон і благодать // Україна: філософськийспадокстоліть. Т 1. - К., 2000. – С. 147-157.

2.    Гізель І. Праця із загальної філософії. Метафізичний трактат // Україна: філософськийспадокстоліть. Т 1. - К., 2000. – С. 287-303.

3.    Прокопович Ф. Суть, походження та види почуттів // Україна: філософськийспадокстоліть. Т 1. - К., 2000. – С. 310-322.

4.    Сковорода Г. Розмова п’яти мандрівників про істинне щастя в житті // Україна: філософськийспадокстоліть. Т 1. - К., 2000. – С. 324-331 .

5.          Юркевич П. Cepцe та йогозначення у духовномужиттілюдини, згідно з ученням слова Божого // Юркевич, П. Д. Вибране. – К., 1993. – С.73-114.

6.    Чижевський Д. Філософія і національність // Україна: філософський спадок століть. Т 1. - К., 2000. – С. 606-616.