ТЕМА 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

1.    Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.

2.    Розвиток ідей у натурфілософських школах стародавньої Греції. Атомістична теорія.

3.    Класичний період античної філософія

 

1.     ПОНЯТТЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ. ЕТАПИ ЇЇ РОЗВИТКУ ТА ЗАГАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ.

Слово „античний” в перекладі з латинської означає „давній”. Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Зауважимо, що поняття „антична філософія” ширше від поняття „давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії.

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії:

- географічно-кліматичні – розміщення Балканського півострова на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка);

- культурно-історичні – Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків;

- соціальні – існування полісної форми організації життя, демократичний устрій життя у більшості полісів;

- близькість античної міфології до людини;

- талановитість, активність стародавніх греків.

Антична філософія є першою історичною формою європейської філософії.

 

ЕТАПИ РОЗВИТКУ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1. Натурфілософський (досократичний) (6-5 ст. до н.е.) – філософи — Фалес, Анаксагор, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, школи елеатів та софістів, Сократ і ін.;

2. Класичний (висока класика (5-4 ст. до н.е.) – вчення Демокрита, Платона, Аристотеля;

3. Пізня класика: до нього входять періоди:

Елліністична філософія (4-1 ст. до н.е.)

Олександрійська філософія (1 ст. до н.е. – 5-6 ст. н.е.)

Римська філософія (1 – 6 ст.) – концепції епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму.

 

2.     РОЗВИТОК ІДЕЙ У НАТУРФІЛОСОФСЬКИХ ШКОЛАХ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ.

Натурфілософія – це філософське осмислення природи („натури” – лат.)

Грецькою мовою слово природа звучить як „фізис”, тому таку філософію називали „фізичною”.

На першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою проблемою цієї філософії – проблема пошуку вихідного початку буття („архе”).

Першою філософською школою в європейській цивілізації була мілетська школа ( за назвою г. Мілета на західному узбережжі півострова Мала Азія). Ії основні представники – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес (624-526 рр до н.е.). Від нього до нас дійшло дві тези: „Усе з води” та „Усе має душу”. Він почав обґрунтовувати першопочаток світу, що без води немає життя. Усе, що є у світі, походить від «води» і ґрунтується на цій першооснові. Вона відрізняється від простої води; це вода божественна, одушевлена. Земля, як усі предмети, пронизана цією водою; вона оточена з усіх боків водою й плаває у ній, як дерево. Натхненність води пов'язана з населеністю світу богами. Вода перебуває в русі, внаслідок чого всі речі й земля мінливі, земля під час землетрусу «хитається» у різні сторони.

Фалес був видатним математиком та астрономом. Він передбачив сонячне затемнення, яке відбулося 585 р. Про нього є відомості, що він ніби побував у Єгипті і звідти привіз грекам початки геометрії. Він був одним із семи мудреців Греції, кожен з яких прославився якимось одним мудрим висловом. Фалесів, згідно з легендою , був: „Вода – це найкраще з усього”.

Учень Фалеса Анаксимандр (610-546 рр до н.е.) , стверджував, що „архе” саме по собі не схоже ні на що; Перший, хто дійшов висновку про множинність, нескінченність світів. За першооснову сущого він прийняв апейрон – невизначену й безмежну субстанцію: її частини змінюються, ціле залишається ж незмінним. Автор філософської поеми „Про природу”. Вважають, ніби він перший у світі придумав географічну карту. Доводив, що земля має циліндричну форму.

Третій представник мілетської школи Анаксимен (585-525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього. Згідно Анаксимену, усі речі виникли з повітря і являють собою його модифікації, що утворюються шляхом його згущення й розрідження.

Отже, милетці здійснили прорив своїми поглядами, у яких однозначно було поставлено питання: « Із чого все?» Відповіді в них різні, але саме вони поклали початок властне філософському підходу до питання походження сущого: до ідеї субстанції, тобто до першооснови, і сутності всіх речей та явищ світобудови.

Наступний представник раннього періоду античної філософії – Піфагор (6 ст. до н.е.).  Засновник т.з. піфагорійського союзу – релігійно містичного вчення. Також вирішував проблему « Із чого все?», але розв'язав її інакше, ніж мілетці: «Усе є число» – от його висхідна позиція.

Отже, 5 означає якість, 6 – духовність, 7 – ясність, здоровя і розум, 8 – любов, дружба і мудрість, 9 – справедливість, 10 – закінчення, досконалість, найвищий порядок. У геометрії одиниця творить точку, дві точки – лінію, три точки – площину, чотири точки – куб. Отже, усі речі є точками, або лініями, або площинами тощо.

Він сказав „Усі речі – це числа”. Піфагор відкрив важливість чисел у музиці, і зв’язок між музикою та арифметикою.

Йому належить ідея перевтілення душ. Він уважав, що все, що відбувається у світі знову й знову повторюється через певні періоди часу, а душі померлих через якийсь час вселяються в інших.

Сучасник Піфагора – Геракліт Ефеський (544-483 рр. До н.е.) Його називали Темним тому, що його важко було зрозуміти, у його судженнях було багато метафор, порівнянь, не завжди зрозумілих; він виражався загадково, часто не даючи відповіді, не пояснюючи. Його філософський твір «Про природу» дійшло до нас у фрагментах, яких нараховують до 150. Цей твір Гераклід залишив у святині Артеміди, щоб приховати його від людських очей. Проводив час у святині або жив самотній у горах.

Перший діалектик. На думку Геракліта світ слід розуміти як потік, що весь час тече: Усе тече, усе змінюється”. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Отже, проблему пошуку першооснови всього сущого він бачив у вічному й божественному вогні, який був із усіх природних стихій найбільш рухливим, живим, динамічним. Для нього Вогонь і став справжньою першоосновою світу, а Вода – лише одним з його станів.

Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону – „логосу”. „Логос” – це слово, мовлення, хід думки, і, отже, – розумний порядок.

Визначальна характеристика буття – це змінність, суперечливість, вічний рух і постійна боротьба. Прообразом дійсності може бути ріка: ніхто двічі не входить до тієї самої води у річці – вона тече. Такий погляд на світ дістав назву діалектики.

3.     АТОМІСТИЧНА ТЕОРІЯ

Левкіп (бл. 500-440 рр до н.е.) ввів у філософію поняття атома як неподільногої часточки матерії, а також поняття порожнечі, в якій рухаються атоми. Легенда розповідає, що вид пилу у стовпі світла навів його на думку про атомістичну будову матерії. Його видатний учень – Демокріт.

Демокріт (бл. 460-370 рр до н.е.) походив з Абдер. Багато подорожував Він сам розповідає, що пять років спілкувався з єгипетськими геометрами. Був в Ефіопії, Вавилоні, Персії, Індії. „З усіх моїх сучасників я обійшов найбільшу частину Землі; я проводив більш глибокі досліди, ніж будь-хто інший; я бачив чимало розмаїтих кліматів і країн, слухав числених вчених людей, і ніхто мене ще не переміг у складанні ліній, яке супроводиться логічним доказом” (Климент Александрійський, 2 ст. н.е.).

Найголовнішими пряцями Демокріта слід вважати трактати „Велика і мала світобудова” та „Про розум”, дві книги „Про природу”.

Демокріт вважав, що існує нескінченна кількість світів; одні світи виникають, інші гинуть. Усі вони складаються з безлічі атомів і порожнечі. Порожнеча – між світами й атомами. Самі ж атоми неподільні й позбавлені порожнечі. Крім властивості неподільності атоми незмінні, не мають усередині себе ніякого руху, величина в атомів теж різна; вони вічні. Число атомів у світі нескінченно. . З атомів шляхом зчеплення й утворюються різні речі й світи. Якби вони перебували в стані спокою, то пояснити різноманіття речей було б неможливо. Їм як самостійним елементам властивий рух.

У теорії пізнання філософ вбачає недосконалість, велику суб’єктивність, звідси він підкреслює помилковість пізнавального процесу. Його міркування було скептичне. Проте він приймає цінність досвіду, емпіризму, стверджуючи, що саме з досвіду постає знання.

Ідеал мудрості людини – це поміркованість у всьому. Людина – це передовсім громадянин свого суспільства, а не індивід, відокремлений від суспільства.

Демокріт вважав, що суспільство виникло з метою взаємної допомоги у добуванні їжі та захисту перед дикими тваринами. Засадою виникнення та існування держави завжди було і є узгодження суперечностей інтересів індивідів.

 

4.     ДАВНЬОГРЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

СОФІСТИКА – це скептицизм, який починає сумніватися у всякій правді та закінчує її запереченням.

Софісти (від грецьк. – мудрець, філософ, вчений) були учителями, вихователями, ораторами. З часом софістика стала синонімом еристики, тобто фальшивого мудрування (інтелектуальне шахрайство), коли створюються видимість правди.

Серед численних софістів помітні два: Протагор та Горгій.

Протагор (бл. 480-410 рр до н.е.) ритор та вчитель риторики. Навчав в Сицилії, Італії та Греції (Афіни). Головним його твердженням було те, що людина є мірою усіх речей: : існуючих, що вони існують і неіснуючих, що вони не існують». Він говорить про відносність усякого знання, доводячи, що кожному твердженню може бути рівною мірою протиставлене суперечне йому твердження.

Сократ (469-399 рр до н.е.) був сином скульптора Софроніска й акушерки Фенарети. Спочатку займався мистецтвом батька. Тож скульптури грацій, поміщені в Акрополі, є начебто його витвором. Сократ, як би ми зараз сказали, був “народним філософом”, більшість свого часу проводив на афінських площах, спілкуючись з людьми. Книг не читав і нічого не писав. Головним засобом спілкування вважав живу бесіду й суперечку. У книгах, на його думку, укладене мертве знання; книгам не можна ставити запитання; живий розмовний діалог, уважав він, вище того, що написане. У філософії центральними для нього стали не онтологічні проблеми, а етичні й гносеологічні, причому останні – доповнюють етику. 

Філософ любив свою батьківщину. Як воїн, брав участь у трьох боях.

Філософія, як її розумів Сократ, – це не умоглядний розгляд природи, а вчення про те, як слід жити. А тому що життя – мистецтво, для вдосконалення якого необхідне знання мистецтва.

Знання Сократ розуміє як визначення загального (або одиничного) для цілого роду речей. Знання є, таким чином, поняття про предмет і досягається шляхом визначення поняття. Для цього він користувався діалектичним методом. „Сократівський метод” полягав у веденні бесіди-діалогу, в ході якої Сократ ставив співрозмовникові запитання, отримував відповідь (як правило, неповну), ставив нові запитання. Саме цей метод і відображений у відомій тезі Сократа: „Я знаю лише те, що нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Інакше кажучи, маєвтика — це діалогічний спосіб народження нового знання (Сократ порівнював свій метод з повивальним мистецтвом, яке по гречески називалося «маєвтика»). Це був пошук істини через протиріччя; протиріччя і їх подолання в пізнанні ставали джерелом розвитку знання.

Діалектичний метод ґрунтувався на самопізнанні (на засаді – пізнай себе). Він вважав, що пізнати космос неможливо, тому що люди у такому випадку заплутуються в безвихідних протиріччях. Пізнати людина може тільки те, що в її владі, тобто свою душу. Звідси «Пізнай самого себе» – відомий афоризм Сократа. Сократ уперше вказав на значення понять, на важливість їх визначення, на роль індукції в їхнім формуванні (усе це – переважно в застосуванні до етики).

Платон (428/27 – 347 рр до н.е.) – один з найвідоміших філософів давньої Еллади. Він був учнем Сократа. Увійшов до історії філософії як родоначальник послідовної системи об’єктивного ідеалізму.

Його мати Перитіона походила з родини великого законодавця Солона, а батько Арістон належав до царського роду Кордидів. Батьки дали йому ім”я Арістокл, Платоном назвав його вчитель фізкультури через його широкі плечі (широкий). На Олімпійських іграх здобував перемоги. Платон заснував філософську школу – Академію, яка проіснувала близько 900 років. Був заможним аристократом.

Літературна діяльність Платона тривала 50 років. Написав 36 діалогів, головною дійовою особою яких був Сократ. Твори Платона відзначаються красою викладу та чистотою мови.

Історики філософії поділяють його діалоги на три періоди:

А) сократичний – вкладаючи в уста Сократа свої погляди, з’ясовує природу понять, критикує софістів.

Б) „конструктивний”. Це діалоги „Федон”, „Бенкет”, „Теетет” та ін, в яких мислитель будує свою теорію ідей. Існує два види буття: буття, пізнаване відчуттям, і буття, пізнаване через поняття, - змінне і незмінне, реальне і ідеальне, речі і ідеї. В діалозі „Держава” філософ доводить, що наше життя - це відображення ідей.

В) діалектичний. До нього відносяться діалоги пізнього періоду: „Тімей”, „Парменід”, „Софіст”. „Політик”, „Закони” та ін. В них Платон розкриває своє бачення будови світу.

Ідея – центральна категорія у філософії Платона. Ідея речі є щось ідеальне – це зміст, сутність речі. Згідно з ним, види неорганічної природи й живих істот мали свої ідеальні прообрази. Важливою властивістю ідей (ідеального) є досконалість («ідеальність»); вони виступають як зразок, як ідеал, який існує сам по собі, Так, окремі дерева з'являються й зникають, а ідея дерева залишається незмінною. 

 

Основними положеннями його філософії були:

-           в онтології: переконання, що існує ідеальне буття, яке первнинне по відношенню до матеріального буття;

-           в психології: визнання, що душа існує незалежно від тіла, але тіло від душі залежить цілком;

-           в теорії пізнання: переконання, що існує раціональне знання, яке має вроджений характер. Знання, отриманні за допомогою відчуттів, є знаннями нижчого порядку.

-           в етиці: справжньою метою життя людини повинно бути формування ідеальних цінностей.

Особливе місце в філософії Платона займає вчення про державу, згідно з яким ідеальною державою є така, де:

- громадяни почувають себе спокійно, а спокій цей забезпечений стабільністю її державних органів управління;

- кожен займається своєю справою, але при умові, що остання відповідає інтересам суспільства;

- суспільним життям керують освічені люди. Найосвіченішими людьми є філософи, тож їм і належить керувати державаю;

- чітко визначена ієрархія станів. Держава зацікавлена у підготовці філософів, воїнів, ремісників. Їм відповідають три складники душі: філософам – мудрість, воїнам – мужність, ремісникам – панування над самим собою.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Народився у місті Стагірі (Македонія) в родині лікаря Нікомаха. У 17 років стає учнем Платона, протягом 20 років навчався в його академії. Перебуваючи під значним впливом учення Платона, Аристотель поступово виробляє свою систему поглядів і розходиться з Платоном, висловивши: ”Платон мені друг, але істина дорожча”.

У 342 р за запрошенням македонського царя Філіпа 2 став вихователем його сина Олександра. Після походу Олександра в Азію повернувся до Афін, відкрив свою школу Лікей. Навчання здійснювалося під час прогулянок, а тому школа отримала назву перипатетичної. Аристотель залишив після себе близько 150 праць.

Систематизував науку, дав класифікацію наук.

Найважливіші праці Аристотеля можливо поділити на 5 груп:

Логічні, природознавчі, метафізичні, практичні й літературні.

Твори, які стосуються логіки мають спільну назву „Органон” (5 книг): „Про категорії”. „Про судження”, „Аналітика перша і пізніша”, „Про діалектичні та ймовірні висновки”, „Топіка” і „Про софізми”.

Метафізика міститься у творі „Перша філософія”, що є основним твором Аристотеля. «Перша філософія», або метафізика, досліджує те, що існує поза природою, яку ми споглядаємо і відчуваємо. Практичні праці містять етику та політику.

Аристотель критикував концепцію ідей Платона. Він говорив: «Платон мені друг, але істина дорожче».

Аристотель проголосив, що ідея та річ – це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея – у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах.

За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми ( як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже дійсність речей більше повۥязана з формами, що їх продукує „форма всіх форм”, або світовий Розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми.

Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин:

- причина матеріальна;

- формальна,

- причина дійова (зۥєднує форму та матерію) і

- фінальна або цільова причина.

Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

За Аристотелем, загальною метою наук, у тому числі філософії, є встановлення істин об'єктивного знання про суще і речі природи; ніякі суб'єктивні цілі, якими б значимими вони не були, не повинні спотворювати «правди речей».

Свої спостереження над окремими речами Аристотель переносить на світ у цілому. Він вважає, що є «причина причин», «форма форм». Це Космічний Розум, або Нус, Бог. Цей Бог не існує за межами нашого світу, як, приміром, світ ідей у Платона. Бог – у самому світі як план, проект Космосу, як Першодвигун, хоча сам він і нерухливий. Він не матеріальний, це духовний Абсолют. Це чиста енергія, чиста діяльність.

Категоріальний апарат людського знання, уважав він, повинен відповідати категоріальному апарат об'єктивної дійсності, буттю, його загальним характеристикам. Відповідно до структури реальності він і виділяв категорії. Історична заслуга мислителя полягала в тому, що він не просто виділив ті або інші категорії, але, відібравши найбільш значні, загальні поняття, поповнивши їх склад, представив категорії вперше у вигляді системи. Аристотель указав на 10 таких категорій. Це – сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, володіння, дія, страждання.