Тема 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

 

1.        Німецька класична філософія як особливий етап розвитку

      новоєвропейської філософії.

2.        Іммануїл Кант – засновник німецької класичної філософії.

3.        Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної  

      філософії.

4.        Антропологічний принцип філософії Л. Фоєрбаха.

 

 

 Наступна епоха розвитку європейської філософської думки — німецька класична філософія успадковує європейський гносеологізм Нового часу і доведе до його логічного завершення.

Які ж загальні риси німецької класичної філософії можна виокремити?

1. Вона вирішує одну загальну проблему— проб­лему граничних пізнавальних можливостей людини, що в процесі вирішення стає проблемою тотожності мис­лення і буття.

2. Був знайдений і проведений єдиний принцип рішення цієї проблеми — принцип діяльності — актив­ності суб'єкта пізнання, що створював у навколишній реальності свій об'єкт.

3. Суб'єкт розглядається (за традицією, що похо­дить ще від Декарта) як носій активності, об'єкт — як та частина реальності, на яку спрямовано увагу суб'єкта, промінь його активності.

4. Принцип активності і пізнавальної самостійнос­ті суб'єкта витікає з ідеї саморозвитку як результату такого розв'язання суперечностей всередині суб'єкта чи об'єкта, що приводить до нової якості. Суперечність розглядається не тільки як логічний, а й як гносеологічний і онтологічний феномени. Це означає, що суперечність є не помилкою в розмір­ковуванні, а загальним джерелом розвитку буття, а також умовою пізнання цього буття. Вищого розвитку таке розуміння досягає в системі Геґеля. Для нього суперечність — це збіг логічного, онтологічного і гно­сеологічного начал — збіг логіки, діалектики і теорії пізнання.

5. Абсолют у вченнях мислителів німецької кла­сичної філософії розуміється як розгортання якогось логічного процесу у світі, що можна побачити за зо­внішньою, емпіричною реальністю. Таким чином, у німецькій філософській класиці в цілому відбуваю­ться деперсоналізація і пантеїзація Бога — тут знову можна побачити продовження традиції філософії Нового Часу.

Отже, німецьку класичну філософію можна розглядати як єдину філософську систему, хоча й су­перечливу, але єдину, тому що кожний наступний фі­лософ прагне розв'язати суперечності системи свого попередника і загальна логіка розвитку веде від однієї системи до іншої.

Епоху німецької класичної філософії характеризує те, що в цей час темп зміни одних суспільних відно­син іншими став стрімким, і сформувався принципово новий тип мислення. Для того, щоб ідея розвитку стала актуальною, необхідно, щоб кардинальні зміни в сус­пільному житті відбулися на очах одного покоління — тоді вони можуть стати об'єктом аналізу.

Важливо зазначити, що німецька класична філо­софія — пряма наступниця протестантської Рефор­мації. Іншими словами, вона могла виникнути тіль­ки на ґрунті протестантської культури. Але не варто забувати, що майже всі представники німецької фі­лософської класики за освітою теологи. Гейне стверджував, що філософська революція в Німеччи­ні — неминучий наслідок релігійної революції, здій­сненої Лютером.

Німецька класична філософія за часом входить у філософію Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, надати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.

Початок німецької класичної філософії пов”язаний з діяльністю Іммануїла Канта. Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам.

 

У філософській діяльності І. Канта віділяють два періоди:

У докритичний період своєї діяльності із 1746 до кінця 60-х років) І. Кант прозробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів). Багато і плідно працював над питаннями філософії природи, природознавства взагалі. Найважливішою є праця „Загальна природна історія і теорія неба, або Спроба витлумачити устрій і механічне походження всієї світобудови, виходячи з принципів Ньютона”, видана анонімно навесні 1755 р.

У трактаті „Логіка. Посібник до лекцій”, лекції з якого І. Кант читав у Кенігсбергському університеті з 1755 по 1796 р. (41 р), а також в інших працях він зазначав, що сферу нової філософії окреслюють такі питання:

1. Що я можу знати.

2. Що я зобов”язаний робити.

3. На що я можу сподіватися

4. Що таке людина.

На перше питання відповідає метафізика, на друге – мораль, на третє – релігія, на четверте – антропологія.

      Найважливіші ідеї філософії були розроблені у критичний період (назва пов”язана з першим словом у титулі трьох основних праць – „критика” - дослідження самих підвалин): „Критика чистого розуму” (1781); „Критика практичного розуму” (1788) та „Критика здатності судження” (1790). У першій праці центральним пунктом є питання про передумови реалізації людської здатності до пізнання і про межі можливостей людини у пізнанні, окреслені цими передумовами

На першому плані у цей період перебуває ідея так званого „коперніканського перевороту „ у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (перебуває пасивно), а світ діє на неї.  Кант проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання.

Чуття – дають матеріал пізнання – розсудок - продукує форми пізнання. Через чуття реальність нам дається. Розсудком реальність мислиться, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Форми – категорії притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як „апріорні” – переддосвідні. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

Отже, досвід – це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту (синтез даних чуття та апріорних форм розсудку).

У концепції Канта людина постає творчою і діяльною: при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв”язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. Розум оперує ідеями.

Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома (річ-у- собі). Та пізнання предмета дає змогу побачити перспективи пізнання (річ-для-нас). Звідси випливає знаменити теза І. Канта: „Мені довелося обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”.

 Свою філософію Кант називає трансцендентальною. У перекладі з латини означає „той, що переходить, переступає, виходить за межі”.  Людина як суб”єкт пізнавальної діяльності переходить від незнання до знання, уможливлюючи його власними, внутрішними передумовами.

Трансцендентальне – це те, що з боку суб”єкта зумовлює пізнання, а трансцендентне – те, те, що перебуває поза суб”єктом, поза досвідом.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні ідеї.

У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. На цій основі формулюється кантівський „категоричний імператив”: „Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла мати також і силу ... всезагального закону”. Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії. Він вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своїх вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.

3. Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.

Георг – Вільгельм Фрідріх – Гегель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінгенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзської гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. У 20-то роки ХХ ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.

Він вважав, що основою світу є духовна суцбстанція – абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб”єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея – усе-породжує – усе охоплює і – все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Отже, абсолютна ідея є

-єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

-єдиний універсальний чинник всіх форм буття, тобто суб”єкт;

-єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум.

Принципи гегелівської філософії:

-принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

-принцип усезагального зв”язку (все пов”язане з усім);

-принцип розвитку.

Оскільки рух – це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності.

Життєвий цикл Абсолютної ідеї

ТЕЗА  - Самототожність ідеї (її зміст=логіка);

АНТИТЕЗА -  Заперечення попереднього стану (природа, тобто множинність, мінливість, еволюція);

СИНТЕЗ -  Заперечення 2-ї стадії (заперечення заперечення) Завершення самопізнання (абсолютне знання).

Стадії розвитку абсолютної ідеї: „ Феноменологія духу”

1.     природа „Філософія природи”

2.     історія суспільства та особа –„Філософія історії”. „Філософія права”

3.     дух (свідомість) –„Наука логіки”. „Філософія духу”. „Філософія релігії”. „Естетика”. „Історія філософії”.

Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у „Феноменології духу”, то серцевина – у „Науці логіки”. Створив діалектичну логіку. До неї входять три частини: буття (якість – кількість - міра); сутність, поняття. Свою логіку Гегель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окреслені цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч.

Грандіозна система абсолютного ідеалізму, як її називав сам Гегель – третя після Аристотеля та Фоми Аквінського спроба охопити всю сукупність знань своєї епохи. Її абсолютна ідеалістичність полягає в тому, що вона долає обмеженість ка об”єктивноготак і суб”єктивного ідеалізму, синтезуючи зміст перщого та другого.

         Формою абсолютної ідеї є діалектичний, або, як його називав Гегель, спекулятивний метод. Це форма саморуху поняття, в основі якої лежить принцип заперечення заперечення.

         Знаряддям звільнення духу є процес пізнання, вершиною якого Гегель вважав абсолютне знання у формі його власної філософії. Вся всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свбоди – прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності.

1.     Антропологічний принцип філософії Л. Фоєрбаха.

Людвіг Андреас Фоєрбах (1804- 1872) народився в сім”ї криміналіста у м Ландсхуті (Баварія) Після закінчення місцевої гімназії 1823 р. вступив на теологічний факультет Гейдельберзького університету. Згодом перейшов до Берлінського університету, де слухав лекції Гегеля. Під їх впливом і формувалися погляди Фоєрбаха. У 1828 р. захистив дисертацію „Про єдиний, загальний і безконечний розум”, написану в дусі гегельянства. Ставши приват-доцентом читав курс гегелівської філософії та історії філософії Нового часу. Через рік він надрукував анонімно „Думки про смерть та безсмертя”, спрямовані проти важливих догматів християнства. Авторство Фоєрбаха було встановлено, праця конфіскована, і філософ був позбавлений права викладання.

1836 р. Він одружився і протягом 25 років майже безвиїзно жив у селищі Брукберг, де його дружина була співвласником невеликої фарфорової фабрики. Фабрика збанкрутувала, і філософ переїхав до Рехенберга (поблизу Нюрнберга), де у скруті провів останні роки.

  Повний розрив Фоєрбаха з гегельнством та ідеалізмом знаменувала його стаття „До критики філософії Гегеля” (1839).

Дійсна філософія протилежна релігії. В основі истанньої лежить віра, в основі філософії – знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Тому найперше завдання філософії, вважав він, є критика релігії.

Нова філософія, стверджував Фоєрбах в „Основах філософії майбутнього” (1841), має своїм принципом не абсолютний,тобто абстрактний дух, не розум сам по собі, а дійсну і цілісну істоту – людину.

Редукція (зведення) буття взагалі до людського буття лежить в основі антропологічного матеріалізму. Мистецтво, релігія, філософія або наука є виявами справжньої людської сутності.

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фоєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія.

На місце любові до Бога Фоєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога – віру людини в себе саму. На думку Фоєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки людини.

Німецька класична філософія вичерпала ідейний методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого – як переддень появи принципово нової філософії.