ШОСТИЙ РОЗМИСЕЛ

Про існування речей матеріальних і про справжню відмінність між душею і тілом людини

Тепер мені залишилося тільки розглянути, чи існують матеріальні речі: звичайно, мені відомий принаймні об'єкт геометричних доказів, оскільки в такий спосіб я осягаю їх досить ясно й чітко. Адже немає жодних сумнівів, що Бог здатний створити всі речі, які я спроможний осягнути з цілковитою очевидністю; я ніколи не вважав, що Він не в змозі створити якусь річ, коли натрапляв на суперечність щодо правильного її пізнання. Більше того, в існуванні матеріальних речей мене може переконати наявна в мені здатність уявляти, якою, як підтверджує досвід, я послуговуюсь, коли приступаю до їх розгляду: адже коли я уважно досліджую, що таке уява, то бачу, що вона є не що інше, як певне застосування пізнавальної здатності до тіла, яке з нею тісно пов'язане, а отже існує.

Щоб зробити це цілком очевидним, я передусім відзначаю відмінність між уявленням і чистою інтелектуальною діяльністю або сприйманням. Коли я, наприклад, уявляю трикутник, то сприймаю його не тільки як фігуру, утворену трьома лініями, я, крім цього, бачу лінії, що немовби Змальовуються завдяки силі й внутрішній зосередженості мого розуму. Саме це я й називаю уявлюванням. Коли я хочу уявити собі тисячокутник, то справді осягаю, що це фігура, яка складається з тисячі сторін, так само просто, як осягаю трикутник, утворений усього трьома сторонами, але не можу уявити цю тисячу сторін так, як уявляю три сторони

трикутника, ані, так би мовити, поглянути на нього внутрішнім зором свого розуму. І хоча звичайно, думаючи про тілесні речі, я завжди послуговуюсь уявою, та все ж, уявляючи тисячокутник, бачу лише якусь невиразну фігуру, тоді як цілком ясно, що це ніякий не тисячокутник, бо він нічим не відрізняється від фігури, яку б я міг уявити, думаючи про десятитисячокутник або якийсь інший подібний багатокутник, тож вона ніяк не допомагає розкрити властивості, які зумовлюють відмінність тисячокутника від інших багатокутників.

Коли йдеться про п'ятикутник, я справді можу осягнути його форму, як і форму тисячокутника, без допомоги уяви, проте його я можу уявити, зосередивши увагу свого розуму на кожній з його сторін, а заразом на площині або просторі, який вони обмежують. Тут я чітко знаю, аби щось уявити, мені потрібне особливе напруження розуму, яким я зовсім

не послуговуюся, коли щось пізнаю. Таке особливе напруження розуму ясно засвідчує різницю між уявленням і процесом мислення або чистим сприйманням.

Причому, я помічаю, що характерна для мене здатність уявляти, яка відрізняється від властивості осягати, зовсім непотрібна моїй природі або сутності, тобто сутності мого розуму; навіть якби я її не мав, я б і надалі залишався таким, як зараз; звідси, напевно, можна зробити висновок, що вона залежить від чогось, що відрізняється від мого розуму. Мені цілком зрозуміло, якщо існує якесь тіло, з яким мій розум був би поєднаний і зв'язаний так, що міг би вивчати його коли завгодно, то, можливо, в такий спосіб він був би здатний уявляти й тілесні речі: таким чином, такий спосіб думання відрізняється від процесу чистого мислення тільки тим, що, осягаючи, розум певним чином звертається до себе самого, розглядаючи якусь з наявних у ньому ідей; однак, уявляючи, він звертається до тіла й розглядає в ньому дещо, що відповідало б ідеї, яку він склав про самого себе або отримав за допомогою органів

чуттів. Отож, підкреслюю, мені цілком зрозуміло, що уявлення може здійснюватись у такий спосіб, якщо тіла справді існують; а оскільки я не можу знайти іншого шляху, аби пояснити, як здійснюється уявлення, то припускаю, що, імовірно, тіла таки існують, але тільки імовірно. І хоча я докладно вивчаю всі речі, я, однак, ніяк не знаходжу, як із цієї, існуючої в моїй уяві чіткої ідеї тілесної природи, можна видобути якийсь доказ, що неодмінно підтверджував би існування якого-небудь тіла.

Тож, окрім тілесної природи, як об'єкта геометрії, я призвичаївся уявляти чимало інших речей, як, наприклад, кольори, звуки, запахи, біль тощо, хоч і не так виразно. І оскільки значно краще я сприймаю ці речі органами чуттів (завдяки їм і пам'яті вони немовби передаються до моє уяви), то, гадаю, для зручнішого їх вивчення було б доречно розглянути водночас, що значить “відчувати”, й подивитися, чи не можна б видобути який-небудь достовірний доказ існування тілесних речей з ідей, що виникають у моєму інтелекті завдяки способу мислення, який я називаю “відчувати”.

Спочатку пригадаю, які речі я досі вважав істинними завдяки сприйняттю їх чуттями і на чому грунтувалась моя віра. Тоді з'ясую, які причини змусили мене засумніватися в них. І, нарешті, розгляну, що я повинен думати про них тепер.

Отож спочатку я відчував, що маю голову, руки, ноги і всі інші частини, які й складають тіло, що його я вважав частиною мене самого, а можливо, сприймав як усього себе. Крім того, я відчував, що це тіло перебуває серед багатьох інших, від яких здатне сприймати різні вигоди й невигоди; я помічав ці вигоди завдяки певному почуттю задоволення або насолоди, а невигоди — завдяки почуттю болю. Окрім задоволення й болю, я відчував голод, спрагу та інші подібні жадання, а також певні тілесні схильності до радості, смутку, гніву й інших подібних пристрастей. Поза мною, окрім просторовості, форм і руху тіл, я зауважував їхню твердість, тепло та інші якості, що сприймаються доторком. Я також розрізняв світло, кольори, запахи, смакові відчуття, звуки, розмаїття яких давало мені змогу вирізняти небо, землю, море і всякі такі тіла взагалі.

Звичайно, розглядаючи ідеї всіх цих якостей, що виникли в моєму мозку й відчувались мною прямо й безпосередньо, я небезпідставно вважав, що сприймаю речі, цілком відмінні від мого мислення, а саме — тіла, що породили всі ці ідеї. Адже я на досвіді бачив, що вони з'являлись у ньому без моєї на те згоди, тож я не міг, хай як цього прагнув, відчути жоден об'єкт, якщо він не діяв на якийсь з моїх органів чуттів, а при наявності об'єкта я був неспроможний не відчувати його.

А оскільки ідеї, що сприймались чуттями, були значно живішими, виразнішими й, певним чином, чіткішими від тих, які я, поміркувавши, міг уявити сам' або знайти закарбованими в своїй пам'яті, то вони, здавалось, не могли виникати з мого розуму, тобто мусили породжуватись у мені якимись іншими причинами. Оскільки про ці речі не було жодних інших відомостей, окрім тих, які мені дали самі ці ідеї, то тільки й залишалось подумати, що ці речі схожі на ідеї, причинами яких вони й були.

Але оскільки я також пам'ятав, що скоріше послуговувався чуттями, ніж розумом, і визнавав, що ідеї, сформовані мною самим, були не такими виразними, як ідеї, одержані завдяки чуттям, і що найчастіше вони складались із частин останніх, я легко переконався, що в моєму інтелекті немає жодної ідеї, яка б доти не пройшла через мої органи чуттів.

Я не зовсім безпідставно вважав, що це тіло (яке я певною мірою з особливим правом вважав своїм) пов'язане зі мною безпосередніше й тісніше, ніж будь-яке інше. Справді-бо, я ніколи не міг відокремитись від нього, як від інших тіл; власне в ньому й задля нього я

__________________________

¹Які уявляв навмисне й обдумано.

переживав усі свої бажання й пристрасті, і, нарешті, відчував задоволення й біль у його частинах, а не в інших тілах, що існують окремо від нього.

Але коли я досліджував, чому з хтозна-якого почуття болю виникає душевний смуток, а почуття задоволення породжує радість, або чому через якесь незнане відчуття в шлунку (яке я називаю голодом) з 'являється бажання їсти, а сухість у горлі викликає бажання пити і так далі, я міг це пояснити тільки однією причиною — так мене навчила природа. Звісно ж, між цим відчуттям у шлунку і бажанням їсти не існує ніякої спорідненості ані зв'язку (принаймні наскільки я це розумію), так само як і між сприйняттям речі, що завдає болю, й думкою про смуток, яку це почуття породжує. Мені так само здавалося, що саме від природи я дізнався про всі інші речі, які, як вважав, стосувались об'єктів моїх органів чуттів, бо помітив, що судження, які я зазвичай висловлював про ці об'єкти, формувались у мені швидше, ніж я встигав зважити й розглянути якісь причини, що могли б мене до цього змусити.

З часом неодноразовий досвід поступово похитнув мою довіру до органів чуттів. Я не раз спостерігав, як вежі, які здаля здавались круглими, зблизька виявлялись квадратними, а величезні скульптури, зведені на вершечку цих веж, видавались маленькими, коли на них дивитися знизу; так само в безлічі інших випадків я виявляв помилки в судженнях, що грунтувались на зовнішніх чуттях. Та не тільки на. зовнішніх, ба навіть не на внутрішніх чуттях — хіба є щось інтимніше й внутрішніше, ніж біль? Проте раніше я чув від людей з ампутованими руками й ногами, що вони й досі іноді ніби відчувають біль у відсутніх кінцівках; це мене й наштовхнуло на думку, що я не можу бути впевненим і щодо захворювання якоїсь частини тіла, навіть якщо відчуватиму там біль.

До цих причин для сумнівів останнім часом додались іще дві дуже загального характеру. Перша полягає в тому, що я ніколи не вважав, що вві сні іноді не можна відчути те, що я відчуваю, коли не сплю; оскільки ж я не вважаю, що речі, які я начебто відчуваю вві сні, походять від якихось об'єктів, розміщених поза мною, я не розумів, чому мушу більше довірятись речам, які, як мені здається, я відчуваю, коли не сплю. І друга причина: не знаючи або ж вважаючи, що не знаю, винуватця мого існування, я не бачив нічого, що могло б завадити, аби сама природа створила мене здатним помилятись навіть стосовно речей, що видаються найдостовірнішими.

Що ж до доказів, які щойно переконали мене в істинності чуттєвих речей, то мені не дуже складно відповісти на них. Оскільки, здавалось, сама природа навертає мене до багатьох речей, тимчасом як розум цьому суперечить, я не вважав за потрібне надто покладатися на настанови природи. І хоча ідеї, отримувані завдяки чуттям, від моєї волі не залежать, я не вважав, що з цього слід зробити висновок, ніби

вони походять від речей, відмінних від мене, бо, можливо, в мені знайдеться якась здатність (досі, зрештою, невідома), яка виявиться причиною, що їх породжує.

Але тепер, коли я починаю краще пізнавати самого себе і ясніше відкриваю творця свого походження, я не думаю, що повинен рішуче визнати істинними всі речі, які мені немовби підказують органи чуттів, утім, вважаю, що немає необхідності піддавати всіх їх сумніву.

Насамперед, позаяк я знаю, що всі речі, які я осягаю ясно й чітко, можуть бути створені Богом такими, якими я їх пізнаю, мені досить ясно й точно осягнути одну річ окремо від іншої, аби бути певним, що вона не схожа на іншу й від неї відрізняється, бо їх можна розділити принаймні всемогутністю Господа; а для того щоб я вважав їх різними, несуттєво, за допомогою якої здатності цього можна досягти. Таким чином, з одного того, що я впевнений у власному існуванні й не помічаю нічого іншого, що могло б стосуватись моєї природи або сутності, крім того, що я річ мисляча, я справедливо роблю висновок, що моя сутність полягає лише в тому, що я мисляча річ або субстанція, вся сутність або природа якої тільки в тому, щоб мислити. І хоча, можливо (чи, радше, напевно, як я зараз доведу), я володію тілом, що якнайтісніше зі мною зв'язане, усе-таки, оскільки, з одного боку, я маю ясну й чітку ідею мене самого як речі, що тільки мислить і не має просторовості, а з другого — чітку й ясну ідею тіла як речі просторової і не мислячої, то цілком певно, що я, тобто моя душа, завдяки якій я є те, ким я є, повністю й істинно відрізняється від мого тіла і може бути або існувати без нього.

Ба більше, я відчуваю в собі особливі й відмінні від мене¹ здатності мислити, а саме: здатність уявляти й відчувати, без яких я можу ясно й чітко осягати себе в цілому, але не можу збагнути їх без себе, тобто без розумної субстанції, якій вони властиві. Адже в нашому розумінні цих здатностей, або (якщо послуговуватись терміном Школи) в їхньому формальному концепті вже закладено певний процес мислення; звідси я осягаю, що вони відрізняються від мене, як ото форми, рухи та інші модуси або акциденції тіл відрізняються власне від тіл, що їх підтримують².

Я також відзначаю в собі³ деякі інші властивості, як от здатність змінювати місцезнаходження, прибирати різноманітні пози⁴ тощо, які, як і попередні, не можна пізнати без якоїсь субстанції, якій вони були б властиві, і, відповідно, існувати без неї. Втім, цілком очевидно, що ці здатності, якщо вони справді існують, мають належати якійсь тілесній або просторовій, а не мислячій субстанції, бо їхньому ясному й чіткому

____________________________

¹ І відмінні від мене — додано у французькому варіанті.

² Відрізняються від мене, як модуси відрізняються від речі.

³ В собі — додано у французькому варіанті.

⁴ Набувати різних форм.

концепту властива певна просторовість, але зовсім не властива інтелектуальна діяльність.

Більше того, в мені наявна певна пасивна здатність відчувати¹, тобто сприймати й пізнавати ідеї чуттєвих речей, але я не мав би з неї жодної користі й ніяк не міг би з неї скористатися, якби в мені або комусь іншому не було іншої активної² здатності, спроможної формувати й породжувати ці ідеї. Втім, ця активна здатність не може бути в мені, оскільки я — лише річ мисляча, а вона ніяк не передбачає мого мислення³, та ще тому, що ці ідеї часто виникають у мені без будь-якої моєї участі, нерідко й усупереч моїй волі. Отже, ця здатність мусить бути в якійсь субстанції, що відрізняється від мене, в якій формально або емінентно (як я вже зауважував) уся реальність об'єктивно властива породженим нею ідеям. Така субстанція — це або тіло, тобто тілесна природа, в якій формально й дійсно міститься все, що об'єктивно й через уявлення властиве ідеям, або ж сам Бог, або якесь інше творіння, благородніше за тіло, в якому воно перебуває емінентно.

А тому що Бог не ошуканець, то цілком очевидно, що Він посилає мені ці ідеї ні безпосередньо, ні через посередництво якогось творіння, в якому їхня велика реальність втілена не формально, а тільки емінентно. Оскільки Бог не дав мені жодної здатності все це розпізнавати, а навпаки, лише велику схильність вірити, що вони мені послані або походять від тілесних речей, я не бачу, як Йому можна було б вибачити обман, якби ці ідеї справді випливали не від тілесних речей, а зумовлювались іншими причинами. Тож доводиться визнати, що тілесні речі справді існують.

Утім, вони, можливо, не зовсім такі, якими їх сприймають наші чуття, адже чуттєве сприйняття багатьох речей досить невиразне й туманне; слід принаймні визнати, що всі речі, які я сприймаю через них ясно й чітко, тобто, загалом кажучи, ті, що входять у предмет умоглядної геометрії, справді в них знаходяться. Що ж до всіх інших речей, які або виступають поодинокими явищами, наприклад, як величина й форма Сонця тощо, або сприймаються не так ясно й чітко, як світло, звук, біль і таке інше, то я певен, що хоча вони досить сумнівні й недостовірні, та одне лише те, що Бог не ошуканець і, відповідно, не може допустити хибності в моїх думках, не забезпечивши їх здатністю її виправити, дає мені повне право твердити, що я маю засоби для їх істинного пізнання⁴.

______________________________

¹ Тепер саме в мені зустрічається певна пасивна здатність відчувати.

² Якби не було в мене та в інших активної здатності.

³ Ця активна здатність цілком певно не може бути в мені, бо вона не передбачає абсолютно ніякого процесу мислення.

⁴ Та одне лише те ... виправити, дало мені тверду надію дійти до істини навіть щодо них.

По-перше, немає жодного сумніву в тім, що все, чого мене навчає природа, містить певну частку істини. Бо нині під природою як чимось цілим я розумію не що інше, як самого Бога, або ж порядок і взаємозв'язок, установлений Богом у створених Ним речах. А під моєю природою зокрема я розумію не що інше, як поєднання цих, дарованих мені Богом речей.

Тож в усьому, чого мене вчить природа, немає нічого неоднозначнішого і відчутнішого, як те, що я маю тіло, якому не по собі, коли я відчуваю біль, яке хоче їсти й пити, коли я відчуваю голод або спрагу тощо. Відповідно, я не повинен сумніватися, що в цьому присутня частка істини.

Завдяки відчуттям болю, голоду, спраги тощо природа вчить мене, що я не тільки присутній у своєму тілі, як капітан присутній на кораблі, я, окрім того, поєднаний з ним так тісно й злитий настільки воєдино, що утворюю з ним ніби єдине ціле. Бо якби це було не так, то я, як річ тільки мисляча, не відчував би болю пораненого тіла, а просто зауважив би рану самим тільки інтелектом, як капітан зауважує зором, коли на кораблі щось виходить з ладу, а якби тіло захотіло пити або їсти, я просто розумів би це, не зазнаючи невиразних відчуттів голоду або спраги. По суті, відчуття голоду, спраги, болю тощо не що інше, як певні невиразні модуси мислення, які виникають і залежать від спілки, такого собі поєднання розуму з тілом.

Окрім того, природа вчить, що довкола мене існує багато інших тіл; до одних я мушу прагнути, інших — уникати. І, звичайно, відчуваючи різноманітні кольори, запахи, смаки, звуки, тепло, твердість тощо, я маю підстави твердити, що в тілах, які породжують всі ці різнорідні відчуття, наявні деякі особливості, які їм відповідають, хоча, можливо, насправді вони зовсім на них не схожі. Причому з того, що деякі відчуття мені приємні, а інші неприємні, цілком очевидно випливає, що моє тіло (радше, весь я сам, оскільки в мені тіло поєдналось із душею) спроможне зазнавати сприятливого й несприятливого впливу вигод і невигод від інших довколишніх тіл.

Втім, існує ще багато інших речей, підказаних, здавалося б, природою, хоча насправді я отримав їх не від неї, — вони проникли в мій розум внаслідок певної звички до висловлювання невиважених суджень про речі; тим-то так легко трапляється, що інколи вони виявляються помилковими. Як, наприклад, моя думка, що будь-який простір, в якому немає нічого, що рухалось і впливало б на мої органи чуттів, порожній, що в теплому тілі є щось подібне до наявної в мені ідеї тепла, Що білому або чорному властива білизна або чорнота, яку я бачу, що в гіркому або солодкому присутній саме такий смак або якість тощо; що світила, вежі й інші віддалені тіла мають такі самі обриси й величину, як нам видається здалеку тощо.

А щоб не залишилось нічого не пізнаного мною остаточно, мушу чітко визначити¹, що я власне розумію, коли кажу, що природа мене багато чого навчила. Адже тут я беру слово “природа” в значно вужчому значенні, ніж тоді, коли брав його з огляду на складну сукупність усіх даних мені Богом речей з урахуванням того, що в цю складну сукупність входить багато речей, які належать виключно розумові і про які в розмові про природу зовсім не йдеться; наприклад, моє поняття про істину, що все раз зроблене, вже не може бути незробленим, і безліч подібних, які я знаю завдяки природному світлу без допомоги тіла. Ця складна сукупність також обіймає багато інших якостей, притаманних лише тілу, які так само не входять у слово “природа”: наприклад, властивість тіла мати вагу тощо, але тут ідеться не про них, а тільки про речі, дані Богом, мені як поєднанню розуму й тіла. Тож ця природа вчить мене уникати речей, що викликають почуття болю, і прагнути тих, що приносять якесь почуття задоволення. Втім, я не бачу, аби поза цим вона вчила мене робити висновки стосовно довколишніх речей на основі сприйняття різних чуттів, без їх попереднього старанного й виваженого дослідження. Бо, як мені здається, пізнання істинності цих речей належить виключно розумові, а не поєднанню розуму й тіла.

Тож, хоча світло зірки діє на моє око не сильніше, ніж вогонь невеликого смолоскипа, я все-таки не знаходжу в собі жодної реальної або природної² здатності, яка змусила б мене думати, що зірка не більша за своє світло, але в дитинстві я думав саме так, без будь-якого розумного обгрунтування. І хоча, наближаючись до вогню, я відчуваю тепло, а підступивши ближче, навіть біль, я все ж не бачу жодних підстав, здатних мене переконати, що у вогні є щось, подібне до цього тепла або болю, я усього лише маю підставу вважати, що йому властиве дещо, що викликає в мені відчуття тепла й болю, байдуже, що воно таке насправді.

Достоту так само через те, що існують простори, в яких я не знаходжу нічого, що діяло і впливало б на мої чуття, я не повинен робити висновок про відсутність будь-яких тіл у цих просторах; я переконуюсь, що звик перекручувати й переплутувати порядок природи, бо ці відчуття й сприйняття органів чуттів, які укладені в мене тільки для того, аби підказувати розумові, що корисне або шкідливе для поєднання, частину якого він становить сам, і які досі виявлялись доволі ясними й чіткими, сприймаються, однак, мною як точні правила, завдяки яким я спроможний безпосередньо пізнати сутність і природу тіл, що перебувають поза мною, хоча вони можуть запропонувати лише невиразні й непевні відомості про останні.

Але перед цим я досить добре з'ясував, як, попри верховну милість Бога, мої, зроблені подібним чином судження можуть виявитися не-

______________________________

¹Неосягнутого мною досить чітко, я мушу чіткіше визначити.

²Ніякої реальної чи позитивної схильності.

правдивими. Тут якраз і виникає нова складність стосовно речей, яких я за підказуванням природи маю дотримуватись або уникати, а також стосовно внутрішніх відчуттів, які вона в мене вклала, бо іноді вони здавалися мені помилковими, тобто мене ошукувала безпосередньо моя природа. Як, наприклад, приємний смак якоїсь страви, куди підмішано отруту, може спокусити її спожити, тобто обманути мене. Щоправда, в цьому випадку природу можна виправдати, адже вона тільки спокушає мене до страви з таким приємним смаком, не спокушаючи до отрути, яка їй невідома. Тож із цього я можу зробити лише один висновок: моїй природі невластиве повне й універсальне пізнання всіх речей, що, власне, не повинне дивувати, оскільки людина як скінченна за своєю природою істота здатна мати лише знання з обмеженою довершеністю.

Втім, ми нерідко помиляємося навіть щодо речей, до яких нас підштовхує сама природа, — так буває з хворими, яким хочеться з'їсти або випити те, що їм зашкодить. Напевно, тут можуть заперечити, що помилка спричинена захворюванням їхньої природи; та це не полегшує справи, адже хвора людина таке саме творіння Господа, як і здорова, тому піддатна обману природа як першої, так і другої однаково суперечить милості Божій. Годинниковий механізм, який складається з трибків, маятника й гирь, підкоряється законам природи достоту так само, коли його погано сконструйовано, й він показує неточний час, як і тоді, коли він цілком відповідає вимогам майстра; тож умовно розглядаючи людське тіло достоту так, як механізм, збудований з сукупності кісток, нервів, м'язів, судин, крові й шкіри, який, попри відсутність розуму, може рухатись усюди так само, як буває й тепер, коли він рухається не завдяки зусиллям волі, тобто без залучення розуму, а тільки завдяки розміщенню своїх органів, я легко погоджуся, що цьому тілу настільки ж природно, коли б воно, скажімо, страждало від водянки, мучитися від сухості в горлі, яка звичайно відчувається розумом як спрага, і внаслідок цієї сухості скеровувати свої нерви й інші частини тіла так, як це потрібно для пиття, посилюючи в такий спосіб свої страждання й шкодячи самому собі, настільки йому природно хотіти пити для своєї ж користі при такій самій сухості в горлі, коли воно здорове. І хоча, задумуючись над застосуванням, для якого майстер призначав свій годинник, я можу сказати, що, неточно показуючи час, він відхиляється від своєї природи, достоту так само, розглядаючи механізм людського тіла як створений Богом для виконання всіх належних йому рухів, я маю підстави припускати, що воно не Дотримується порядку своєї природи, коли при пересохлому горлі пиття шкодить його життю; хоча й визнаю, що такий підхід до пояснення природи дуже відрізняється від попереднього. Адже він не що інше, як просто найменування, що повністю залежить від моєї думки, коли хвору людину і погано зроблений годинник я порівнюю зі своєю ідеєю здорової людини й майстерно зробленого годинника, він не позначає

нічого справді властивого речі, про яку йдеться. Тимчасом як при попередньому підході до пояснення природи я розумів дещо справді властиве речам і, відповідно, не позбавлене певної частки істини.

Звичайно, хоча відносно тіла, що страждає водянкою, ми матимемо лише зовнішнє найменування, коли скажемо, що його природа уражена (бо воно не має потреби пити, але в нього пересохле горло), все-таки з точки зору єдиного цілого, тобто розуму або душі, поєднаної з цим тілом, це вже не просто найменування, а справжня помилка природи — вона полягає в тому, що хворий відчуває спрагу, коли йому дуже шкідливо пити. Отож необхідно розглянути, як Божа милість не перешкоджає людській природі, взятій у такому аспекті, обманювати й обманюватись.

Приступаючи до цього дослідження, я передусім відзначу велику відмінність між розумом і тілом, — вона полягає в тому, що за своєю природою тіло завжди подільне, тоді як розум завжди неподільний. Справді, коли я розглядаю свій розум, тобто себе самого — як тільки мислячу річ, я неспроможний вирізнити жодних частин, бо я себе осягаю як єдине й цільне буття. І хоча розум, очевидно, поєднаний з усім тілом, зрозуміло, що в разі ампутації руки, ноги або якоїсь іншої частини мого тіла від мого розуму нічого не відокремиться. Здатності бажати, відчувати, осягати тощо не можуть, власне кажучи, вважатись його частинами, бо той самий розум приводиться в дію повністю і коли ми чогось бажаємо, і коли щось відчуваємо або осягаємо тощо. Тимчасом як з тілесними або просторовими речами все навпаки: не знайдеться жодної, яку б мені було складно розкласти на елементи або яку мій розум легко не розклав на багато часток, пізнавши, відповідно, її як подільну. Цього було б досить, аби довести мені, що розум або людська душа цілком відмінні від тіла, якби я в цьому не був досить упевнений раніше.

Я також зауважую, що розум отримує безпосередні враження не від усіх частин тіла, а тільки від мозку, можливо, від якоїсь однієї з найдрібніших його часточок, а саме тієї, де діє здатність, яку називають здоровим глуздом; а що ця часточка налаштована завжди однаково, то здоровий глузд змушує наш розум відчувати одне й те саме, тимчасом як інші частини тіла можуть бути розташовані й налаштовані по-різному, що підтверджується численними дослідами, перелічувати які тут немає потреби.

Окрім цього, я зауважую, що природа мого тіла така, що кожну з його частин може привести в рух будь-яка інша, віддаленіша частина, причому першу може зрушити достоту так само кожна з проміжних частин, а найвіддаленіша частина залишатиметься нерухомою. Наприклад, якщо натягнену мотузку ABCD смикнути за останню частину D, то перша А почне рухатися так само, як рухалася б, якби мотузку смикали і в якійсь проміжній точці — В або С, причому остання D залишалася б нерухомою. Достоту так само, коли я відчуваю біль у стопі, — фізика вчить мене, що це відчуття пере-

дається нервами, розміщеними в ступні, звідки вони, мов мотузки, тягнуться до самого мозку, і якщо їх смикнути в ступні, вони тієї ж миті передадуть це в ту ділянку мозку, де починаються, викликаючи певний відрух, призначений природою для того, щоб розумом відчувати біль, що немовби гніздиться в ступні. А що від ступні до мозку нерви проходять по нозі, стегну, попереку, спині й шиї, може трапитись так, що буде заторкнута не та ділянка, що сягає кінцівки, а лише ділянки, що проходять через поперек або шию, викликаючи, однак, у мозку такі самі відрухи, які виникають при пораненні ступні, внаслідок чого в розумі виникне відчуття такого самого болю. Те саме слід думати й про інші чуттєві сприйняття.

Нарешті, я зауважую: оскільки з усіх рухів, що виникають в частині мозку, відрухи від якої діють безпосередньо на розум, кожен викликає в ньому одне-єдине відчуття, то не можна ні бажати, ні уявити нічого кращого, крім того, щоб з усіх відчуттів, які цей рух здатен викликати в мозку, останній сприймав саме найвластивіший і здебільше найкорисніший для збереження людського тіла, коли воно цілком здорове. Тож досвід підказує нам, що всі одержані нами від природи відчуття саме такі, відповідно в них немає нічого, що не свідчило б про могутність і милість Господа, що їх створив.

Так, наприклад, якщо нерви ступні подразнювати сильніше, ніж звичайно, їхній відрух проходить по спинномозковому каналу до самого мозку, створюючи в ньому сигнал якогось відчуття, а саме, відчуття болю, що начебто локалізувався в ступні, й попереджує мозок, змушуючи його робити все можливе, щоб ліквідувати причину болю, дуже небезпечного й украй шкідливого для ступні.

Щоправда, Бог міг би влаштувати природу людини так, аби той самий відрух у мозку змусив розум відчувати щось інше: наприклад, щоб він відчувався сам по собі, наче він знаходиться в мозку, або в ступні, або в якомусь іншому місці між стопою й мозком, або ж явив би йому Щось інше, хоча ніщо з цього не сприяло б збереженню тіла так, як те, Що відчуває мозок насправді.

Так само, коли ми відчуваємо потребу напитися, в горлі виникає сухість, що подразнює нерви, а через них внутрішні ділянки мозку. Їхній відрух викликає в розумі відчуття спраги, бо в цю мить немає, нічого кориснішого, ніж знання, що для збереження свого здоров'я нам необхідно напитися; те саме можна сказати й щодо інших відчуттів.

З цього цілком зрозуміло, що, попри незмірну милість Бога, природа людини, як поєднання розуму й тіла, все-таки не може бодай зрідка не помилятися й не вводити в оману.

Бо коли якась причина діє не на ногу, а на якусь іншу ділянку нерва, Що йде від ступні до мозку, викликаючи відрух, який звичайно виникає в ураженій стопі, то біль відчуватиметься начебто в ступні, природно, Наше відчуття буде введене в оману; адже однаковий відрух у мозку може викликати однакове відчуття в розумі, а оскільки причиною тако-

го відчуття найчастіше буває поранена ступня, а не щось інше, то найдоречніше припустити, що воно передає розумові біль від ступні, а не від якоїсь іншої частини тіла. І хоча трапляється, що на відміну від звичного стану сухість у горлі виникає не через необхідність напитися для здоров'я тіла, а через якусь іншу, зовсім протилежну причину (наприклад, у хворого на водянку), все-таки хай вона краще обманює нас у цьому випадку, ніж якби вона постійно обманювала нас, коли тіло здорове, те саме і в інших випадках.

Звісно, я часто послуговуюсь цим міркуванням не тільки для того, щоб виявити помилки, яких припускається моя природа, але й для того, аби їх легше уникнути й виправити: адже знаючи, що мої чуття звичайно підтверджують скорше істину, ніж обман, відносно того, що торкається вигод або невигод мого тіла, та маючи змогу майже завжди послуговуватись кількома з-поміж них при розгляді однієї й тієї самої речі і, окрім того, скористатись пам'яттю, поєднуючи воєдино теперішні знання з минулими, і своїм інтелектом, що збагнув причини всіх моїх помилок, я можу не боятись обману стосовно речей, які мої чуття найчастіше мені являють. Я також повинен відкинути всі сумніви останніх днів як перебільшені й сміховинні, зокрема цю повсюдну непевність щодо сну, якого я не міг відрізнити від стану неспання. Бо тепер я виразно бачу відмінність між тим та іншим станом, яка полягає в тому, що наша пам'ять ніколи не спроможна поєднати й пов'язати наші сни один з одним і з усім плином нашого життя так, як вона звичайно поєднує все, що буває з нами, коли ми не спимо. Справді, якби отак хтось несподівано з'явився й зник так само раптово, як буває з образами, що виникають уві сні, аж я навіть не зауважив би ні звідки він узявся, ні куди дівся, я небезпідставно вважав би його скоріше привидом або примарою, що виникла в моєму мозку й подібна скоріше до тих, що з'являються мені вві сні, а не до живої людини. Але коли я зустрічаюся з речами, чітко знаючи і місце їх появи, і місцезнаходження, і час появи, і без будь-якого розриву можу поєднати їх сприйняття з плином усього мого життя, то я цілком упевнений, що не сплю і бачу їх не вві сні. Я не повинен мати жодних сумнівів щодо істинності цих речей, якщо після залучення для їх розгляду своїх чуттів, пам'яті й інтелекту ніщо не вказує на суперечність цих речей із тим, що мені підказують мої органи чуттів. Адже з того, що Бог не ошуканець, доконечно випливає, що тут я не помиляюся.

Втім, ділова необхідність часто змушує нас приймати рішення, не даючи часу для докладного їх вивчення; мусимо зізнатися, що в окремих питаннях людське життя часто піддається омані, та визнати недолугість і слабкість нашої природи.