ТРЕТІЙ РОЗМИСЕЛ

Про Бога, що Він існує

А зараз я заплющу очі, заткну вуха, відверну геть усі органи чуттів навіть зітру з пам'яті образи всіх тілесних речей або ж принаймні ос кільки це навряд чи можливо, вважатиму їх марними й неправильними, і тоді, розмовляючи тільки сам із собою й глибоко проникаючи в самого себе, намагатимусь поступово стати доступнішим і ближчим самому собі. Я — річ, що мислить, тобто сумнівається, стверджує, за перечує, знає досить мало, багато чого не знає, любить і ненавидить¹бажає й не бажає, а ще уявляє і відчуває. Бо, як я зазначив вище, хоча речі, які я відчуваю й уявляю, можуть виявитись нічим поза мною й самі по собі, я, однак, певен, що способи мислення, які я називаю почуттями й уявленнями, тільки в якості способів мислення, звичайно зустрічаються й перебувають у мені. В цьому короткому підсумку я висловив усе, що знаю достовірно, або ж принаймні все, що досі зауважив як мені відоме.

А тепер я розгляну докладніше, чи не віднайду в собі інше, досі непомічене мною знання. Я певен, що я мисляча річ. Та ж чи я докладно знаю, що взагалі потрібно, аби бути певним будь-чого? У цьому першому знанні немає нічого, крім ясного й виразного сприйняття того, що я знаю; якого, власне, було б не досить, аби переконати мене в його істинності², якби якось могло трапитись так, що річ, яку я так чітко й

_________________________

¹Любить і ненаавидить — додано у французькому варіанті.

² Щоб мене переконати в істинності речі.

виразно зрозумів, виявилася несправжньою. Тож звідси, здається, можна вивести загальне правило: істинні всі речі, які я осягаю цілком чітко й виразно.

Втім, раніше, я визнавав цілком достовірними й очевидними речі, які надалі, однак, визнав сумнівними й непевними. Що ж це за речі? Земля, небо, світила й усі інші речі, які я сприймав завдяки органам чуттів. Що ж тоді в них видавалось ясним і виразним? Звичайно, нічого іншого, окрім ідей або думок про речі, що виникали в моєму мозку. Та й тепер я не заперечую, що ці ідеї в мені присутні. Але була ще одна річ, яку я стверджував, і за своєю звичкою довіряти їй, вважав, що бачу її дуже чітко, хоча насправді зовсім цього не зауважував, начебто поза мною існують речі, від яких і походять ці ідеї, які до них дуже подібні. В цьому й полягала моя помилка; якщо ж, можливо, я висловлював судження згідно з істиною, то істинність мого судження аж ніяк не залежала від якогось знання.

Але хіба, розглядаючи щось дуже просте й легке з царини арифметики або геометрії, — наприклад, що два плюс три дорівнює п'яти тощо, —я розумів такі речі не досить ясно, аби твердити про їхню істинність? І якщо пізніше я висловив сумнів стосовно цих речей, то тільки тому, що мені спало на думку, що, можливо, якийсь Бог міг дарувати мені таку природу, щоб я помилявся навіть стосовно речей, які видаються найочевиднішими. Щоразу як у мене з'являлась висловлена перед цим думка про верховну могутність Бога, мені доводилось визнавати, що якщо йому заманеться, то він легко може змусити мене помилятися навіть стосовно речей, які я вважаю пізнаваними з якнайбільшою очевидністю¹. І навпаки, щоразу, як я звертаюсь до речей, що видаються мені досить добре зрозумілими, вони мене переконують настільки, що я мимоволі кажу: нехай мене обманює хто завгодно, йому ніколи не вдасться домогтися, щоб я став нічим, доки я вважатиму, що я щось; або щоб колись стало істиною, що мене ніколи не було, оскільки істинне те, що нині я існую; або ж² що два і три дають не більше й не менше, ніж п'ять, і таке інше, адже я ясно бачу, що вони не можуть бути тільки такими, якими я їх осягаю.

І, звичайно, оскільки я не маю жодних підстав вірити в існування якогось Бога-ошуканця і навіть не розглядав ті, що доводять існування Бога, то підстава сумніватися, що залежить тільки від цієї думки, виявляється слабкою й, так би мовити, метафізичною. Але щоб її остаточно Усунути, мушу розглянути питання про існування Бога, тільки-но з'явиться нагода; і коли я з'ясую, що він є, доведеться вирішувати, чи може він ошукувати: бо без знання цих двох істин не бачу, як можна бути певним у будь-чому³.

___________________________

¹Які, як мені здається, я бачу якнайочевидніше очима розуму.

²Або навіть можливо.

³Бо в невіданні цієї речі не бачу, як можна бути цілком певним у будь-чому.

А для того щоб мати нагоду все це розглянути, не порушуючи порядку розмислів, який я собі встановив і який полягає в поступовому переході від понять, що виникають у моїх роздумах раніше інших, до понять, що зустрінуться пізніше, тут мені слід¹ поділити всі свої думки з різновидами, аби визначити, які з них істинні, а які помилкові.

Деякі мої думки постають ніби образами речей, власне тільки, їх слід називати “ідеями”: коли, наприклад, я уявляю людину, химеру, небо або ангела, або навіть Бога. Інші ж, окрім того, в дечому інакші: коли я чогось бажаю, боюсь, щось стверджую або заперечую, то я осягаю якусь річ як суб'єкт діяльності мого розуму; саме завдяки цій діяльності ідея певної речі збагачується ще дечим. Одні з-поміж думок такого роду називаються бажаннями, або афектами, інші — судженнями.

Відтак, якщо ідеї розглядати самі по собі, не співвідносячи з чимось іншим, вони, власне кажучи, не можуть бути хибними, адже незалежно від того, уявляю я козу чи химеру, однаково вірно, що я таки уявляю я одну, так і другу.

Не слід боятися, що в афектах, або бажаннях, може зустрітися фальшивість, бо знов-таки, коли я навіть можу запрагнути речей бридким або взагалі неіснуючих, саме моє бажання буде не менш істинним.

Отож залишаються тільки судження, щодо яких я повинен усіляко намагатись не помилятися. А головна й найпоширеніша помилка по лягає в тому, що ідеї всередині мене я розглядаю як подоби або відповідники речей, що існують поза мною. Адже якби я сприймав ідеї лише як своєрідні модуси або різновиди мого мислення, не співвідносячи їх ні з чим іншим у зовнішньому світі, у мене навряд чи з'явились би підстави схибити.

Одні з цих ідей видаються мені народженими разом зі мною, інші — чужими й прийшлими, ще інші — створеними й придуманими мною самим. Адже моя здатність розуміти, що взагалі називають річчю, істиною або думкою, зумовлена, очевидно, виключно моєю власною природою. А от чуючи якийсь шум, бачачи сонце, відчуваючи тепло, я досі вважав, що ці відчуття походять від якихось речей, що перебувають поза мною. І, нарешті, мені здається, що сирени, гіппогрифи й усі інші подібні химери — це лише породження й вигадки мого розуму. Втім, я, можливо, переконаю себе, що або всі ці ідеї належать до тих, які я вважаю чужими і які приходять іззовні, або всі вони народжені разом зі мною або ж — створені мною самим, бо я ще не з'ясував достеменно їхні; справжніх джерел. Тут, головним чином, слід розглянути ті, які здають ся мені похідними від якихось зовнішніх відносно мене предметів, аби встановити причини, що змушують мене вважати їх подібними до цих предметів.

Перша причина полягає в тому, що, очевидно, всього цього мене вчить природа, а друга — у власному досвіді, який свідчить, що ці ідеї зовсім

________________________

¹ А тепер порядок начебто вимагає.

не залежать від моєї волі¹, адже вони нерідко, як от тепер, виникають усупереч мені, хочу я цього чи ні: я відчуваю тепло, ось чому я впевнююсь, що це відчуття або ідея тепла породжена в мені річчю, що відрізняється від мене, а саме, теплом вогню, біля якого я сиджу. Найрозумнішою, як на мене, була б думка, що саме ця чужа, а не якась інша річ, посилає, впливаючи на мене, свою подобизну.

А тепер розгляньмо, наскільки вагомі й переконливі ці причини. Коли я кажу, що всього цього мене вчить природа, то під словом “природа” я розумію, очевидно, тільки певну схильність, що змушує мене вірити в цей факт, а не природне світло, яке вказувало б на його істинність. Різниця між цими двома баченнями велика; так, я не зможу поставити під сумнів нічого з того, про чию достовірність свідчить природне світло, оскільки завдяки моїм сумнівам воно підвело мене до висновку про моє існування. І в мені відсутня якась інша здатність або властивість відрізнити істину від фальші, яка показала б мені хибність того, що природне світло показує як достовірне, і якій я міг би довіряти настільки, наскільки довіряю світлу. Що ж до схильностей, які мені видаються також природними, то я нерідко зауважував, що при виборі між чеснотами й вадами вони підштовхували мене однаково як до доброго, так і до поганого; ось чому я не бачу, навіщо ними керуватись при виборі між істиною й оманою.

Я не вважаю переконливою і другу причину, яка полягає в тому, що ці ідеї мають надходити ззовні, бо вони не залежать від моєї волі. Щойно згадані спонуки існують у мені, хоч і не завжди відповідають моїй волі, тож у мені, можливо, існує якась здатність або властивість, здатна породжувати ці ідеї без будь-якої допомоги ззовні, хоча вона мені поки що невідома. Власне, досі мені здавалось, що вони формуються в мені вві сні без сприяння об'єктів, які вони представляють. І, нарешті, — навіть якщо я погоджуся, що ідеї породжені цими об'єктами, — з цього необов'язково випливає зумовленість подібності ідей до предметів. Навпаки, в багатьох прикладах я часто зауважував велику відмінність між предметом та ідеєю. Так, скажімо, в моєму розумі я виявляю дві різні ідеї Сонця: одна породжена чуттями, її слід віднести до розряду тих, які приходять ззовні, тому Сонце видається мені маленьким; інша зумовлена доказами астрономії, тобто певними поняттями, що виникли разом зі мною або, зрештою, витворені мною якимось іншим чином, тому Сонце виявляється в кількість разів більшим за Землю. Звичайно, обидві мої ідеї Сонця не можуть відповідати одному й тому самому Сонцю;

Розум підказує, що найподібніша до нього та ідея, яка походить безпосередньо від його вигляду².

Все це досить переконливо доводить, що досі я вірив, хоча й не на підставі достовірного й обгрунтованого розмірковування, а лише під

_________________________

¹Від моєї волі, відповідно, від мене самого.

²Яка, як здається, еманує якнайбезпосередніше від нього.

впливом сліпого й нерозсудливого імпульсу, що поза мною існують відмінні від мене речі, які посилають свої ідеї або образи через мої органи чуттів або якось інакше, залишаючи в мені свою подобу.

Утім, відкривається ще один шлях дослідження того, чи поза мною існують принаймні деякі з тих речей, ідеї яких наявні в мені, тобто якщо ці ідеї брати тільки як певні способи мислення, то між ними не помітно жодної різниці або нерівності, всі вони, очевидно, виникають у мені однаковим чином; але якщо їх розглядати як образи, що відображають різні речі, то вони, цілком певно, виявляються дуже різними. Справді бо, ті, що відображають субстанції, — це щось більше, вони містять у собі, так би мовити, більше об'єктивної реальності, тобто завдяки відображенню причетні до більшої кількості ступенів буття або досконалості ніж ті, що представляють мені лише модуси й акциденції. Причому ідея, через яку я пізнаю верховного, вічного, нескінченного, незмінного, всевідаючого й усемогутнього Бога, універсального Творця всього сущого, і яка існує поза Ним, має, звичайно, більше об'єктивної реальності ніж ідеї, які представляють субстанції скінченні.

Тепер завдяки природному світлу цілком очевидно, що в повсюдній діючій причині мусить бути щонайменше стільки ж реальності, як і в її дії: адже-бо звідки дія може отримати свою реальність, як не зі своєї причини? І як оця причина могла б передати свою реальність дії, якби сама не несла її в собі?

Звідси випливає не тільки те, що ніщо не виникає з нічого, але й те, що досконаліше, тобто щось із більшою кількістю реальності не може бути наслідком або залежністю від чогось не настільки досконалого. Ця істина ясна й очевидна не тільки щодо дій, чию реальність філософи називають актуальною або формальною, але й для ідей, в яких розглядається так звана об'єктивна реальність. Наприклад, неіснуючий досі камінь не тільки не може почати своє буття, якщо він не буде породжений річчю, що формально або емінентно вміщувала б у собі все, що входить до складу каменю, тобто містила в собі ті самі, що й у камені, або інакші, ще багатші складники. Тепло також не може виникнути в предметі, в якому його раніше не було, якщо його не привнесе якась річ, такого ж досконалого порядку, ступеня або роду, як і тепло; те саме чинне й щодо інших речей. Причому ідея тепла або каменя не може бути в мені, якщо її не привнесе якась причина, яка вміщує принаймні стільки ж реальності, скільки її сприймається мною в теплі або камені Бо хоча ця сама причина й не передає в мою ідею нічого зі своєї актуальної або формальної реальності, не слід уявляти, що ця причина може бути не настільки реальною, проте слід пам'ятати, що, як справа розуму, будь-яка ідея за своєю природою не потребує від себе жодної іншої формальної реальності, окрім тієї, яку вона отримує й запозичує від думки або розуму, будучи тільки його модусом, тобто манерою або способом мислення. А щоб ідея втілювала ту, а не іншу об'єктивну реальність, вона, без сумніву, мусить мати це від якоїсь причини, яка по-

винна вміщувати принаймні стільки ж формальної реальності, скільки об'єктивної реальності міститься в цій ідеї. Бо якщо припустити, що в ідеї втілене дещо, чого немає в її причині, то вона мала б одержати його з нічого; проте хоч би яким недосконалим був такий спосіб буття, в якому річ існує об'єктивно або завдяки уявленню в інтелекті через свою ідею, не можна, однак, сказати, що такий спосіб і манера існування — це ніщо, і відповідно — що ідея породжена нічим.

І хоча реальність, яку я вбачаю в цих ідеях, буде тільки об'єктивно, я також не повинен сумніватися, що відпала необхідність наявності формальної реальності в причинах моїх ідей, або вважати, що досить, аби ця реальність існувала об'єктивно в їхніх причинах; бо наскільки такий об'єктивний спосіб буття відповідає ідеям згідно з їхньою власною природою, настільки формальна манера, або спосіб буття, відповідає причинам цих ідей (принаймні першим і основним) згідно з їхньою власною природою. І хоча трапляється, що одна ідея породжує іншу, це, однак, не може тривати до нескінченності, зрештою, доводиться дошукуватись первісної ідеї, причина якої послужила немовби прообразом або оригіналом, де формально й насправді втілювалася б уся реальність або досконалість, яка в цих ідеях подибується тільки об'єктивно або завдяки уяві. Отже, природне світло робить для мене очевидним, що ідеї існують у мені як картини або образи, які, щоправда, можуть легко позбутися досконалості речей, що їх породили, але ніколи не зможуть втілювати щось більше або досконаліше.

І чим довше й прискіпливіше я розглядаю всі ці речі, тим ясніше й виразніше пізнаю їх істинність. Яким же буде мій висновок? Ось він: якщо об'єктивна реальність якоїсь із моїх думок дає мені певність, що вона відсутня в мені як формально, так і емінентно, і відповідно я сам не можу бути її причиною, то звідси неодмінно випливає, що на світі я не один і поза мною існує щось інше, яке й є причиною цієї ідеї. Та якщо в мені не знайдеться подібної ідеї, в мене не виявиться жодного аргументу, який би міг мене переконати й запевнити щодо існування чогось іншого, крім мене самого; адже докладно розглянувши всі аргументи, я так і не зміг знайти якогось іншого.

Втім, серед цих ідей, окрім тієї, яка представляє, мені мене самого і щодо якої тут не повинно виникати жодних труднощів, існує та, що представляє мені Бога, а також інші: одні представляють тілесні, неживі речі, другі — ангелів, треті — тварин і, нарешті, четверті — подібних мені людей. Але стосовно ідей, що представляють мені людей, тварин або ангелів, я легко розумію, що вони можуть формуватися шляхом поєднання й змішування інших моїх ідей про тілесні речі і Бога, навіть якби поза мною на світі не було інших людей, ніяких тварин і ангелів. Що ж до ідей тілесних речей, то я в них не знаходжу нічого такого великого або чудесного, чого не можна було б виявити в мені самому; бо при Докладнішому розгляді, якщо я їх простежу так, як ото вивчав ідею воску я виявлю зовсім небагато з того, що сприймаю ясно й чітко власне

розміри або просторовість у довжину, ширину й глибину, форму, окреслену межами цієї просторовості, розміщення, що його тіла різної форми зберігають між собою, рухливість та зміну місцезнаходження, сюди ж можна віднести субстанцію, тривалість і кількість. Усе інше — світло, кольори, звуки, запахи, смакові відчуття, тепло й холод та інші властивості, що сприймаються доторком, зустрічаються в моєму мисленні настільки туманно й невиразно, аж я не певен, чи вони істинні, чи оманливі і тільки позірні, тобто чи мої ідеї про ці властивості справді виявляються ідеями речей реальних, чи являють мені якісь химери, існування яких неможливе. Бо хоча я вже зазначив, що справжній і формальний обман може виявлятися тільки в судженнях, проте в ідеях може зустрітися певний матеріальний обман, власне тоді, коли вони являють те, чого немає, так начебто воно таки щось. Наприклад, мої ідеї холоду й тепла настільки неясні й невиразні, що я не можу розрізнити, чи холод — цс лише нестача тепла, чи тепло — нестача холоду, ба навіть чи це реальні властивості, чи ні. Тим більше що ідеї, будучи образами, як нам здається, завжди щось являють; і якщо правильно, що холод не що інше, як відсутність тепла, то ідею, яка подає його мені як щось реальне й позитивне, доречно б назвати хибною, те саме стосується й інших подібних ідей; і, звісно, немає потреби приписувати їх комусь іншому, а не мені. Бо якщо вони помилкові, тобто представляють речі, насправді неіснуючі¹, то природне світло підказує мені, що вони беруться з небуття, тобто вони в мені лише через якусь ущербність й недовершену досконалість моєї природи. Якщо ж ці ідеї істинні, то все-таки, хоча вони показують мені так мало реального, що я не в змозі відрізнити представлену річ від небуття, — я не бачу, чому вони не могли б походити від мене, а я не міг би бути їхнім творцем.

Що ж стосується ідей ясних і чітких, які я маю про тілесні речі, деякі, як здається, я міг вивести з ідеї мене самого, наприклад, ідеї субстанції, тривалості, кількості та інших подібних речей. Бо коли я думаю, що камінь — це субстанція, тобто річ, здатна існувати сама по собі, і я сам субстанція, хоча добре розумію, що я річ мисляча, а не просторова, а камінь навпаки —річ просторова й не мисляча, то, відповідно, між цими двома поняттями виникає значна відмінність, вони, однак, видаються подібними в тому, що становлять субстанції. Достоту так само, коли я думаю, що існую тепер, водночас пам'ятаючи, що існував і раніше, і коли осягаю кілька різнорідних думок, знаючи їх число, то я виробляю ідеї тривалості й числа, що їх пізніше зможу перенести на які завгодно речі.

Щодо інших властивостей, з яких складаються ідеї тілесних речей, а саме — просторовість, форма, розміщення й зміна місцезнаходження, то вони справді формально в мені не присутні, бо я лише мисляча річ; оскільки ж вони лише певні модуси субстанції і немовби вбрання, під

____________________________

¹ Якщо вони нічого не представляють.

яким виступає тілесна субстанція¹, і я також субстанція, то видається, що вони можуть міститись у мені емінентно.

Отож залишається єдина ідея Бога, стосовно якої слід розглянути, чи є в ній щось, що не може виникнути від мене самого. Під словом “Бог” я маю на увазі нескінченну, вічну, незмінну, незалежну, всевідаючу й усемогутню субстанцію, яка створила й породила мене й усі інші існуючі речі (якщо вони справді існують). Ці переваги настільки значні й чудові, що чим уважніше я їх розглядаю, тим менше в мені певності, що моя ідея про них може виникнути в мене одного. Отже, з усього сказаного мною слід зробити висновок, що Бог існує. Бо хоча ідея субстанції присутня в мені, оскільки я сам субстанція, я, однак, не міг би мати ідеї нескінченної субстанції, — бо я сам буття скінченне, — якби її в мене це вклала якась істинно нескінченна субстанція.

Я не повинен вважати, що осягаю нескінченне не з допомогою істинної ідеї, а тільки шляхом заперечення скінченного, на зразок того, як спокій і морок сприймаю через заперечення руху й світла, бо, навпаки, я, вочевидь, бачу більше реальності в нескінченній субстанції, ніж у субстанції скінченній, тим-то в мені певним чином первісніше поняття нескінченного, ніж скінченного, тобто поняття Бога передує поняттю самого себе. Звідки ж мені знати, що я сумніваюсь або чогось бажаю, тобто що мені чогось бракує і я не зовсім досконалий, якби в мені не було ідеї буття, досконалішого за моє, через порівняння з яким я пізнавав би недоліки своєї природи?

Не можна також казати, що, можливо, ідея Бога матеріально хибна, і тому я міг її одержати з небуття, тобто вона може перебувати в мені з огляду на те, що мені чогось бракує, як я недавно говорив про ідеї тепла й холоду і таке інше: навпаки, оскільки ця ідея настільки ясна й виразна і містить у собі більше об'єктивної реальності, ніж будь-яка інша, то не може бути іншої, яка була б істиннішою сама по собі і яку можна було б менше запідозрити в помилковості або хибності.

Тож я кажу, що ідея цього найдосконалішого нескінченного буття вищою мірою істинна, бо хоча можна, напевно, уявити, що такого буття не існує, немислимо, однак, подумати, ніби його ідея не представляє мені нічого реального з того, що я казав про ідею холоду.

Ця сама ідея також досить ясна й очевидна, бо все істинне й реальне, Що мій розум осягає ясно й чітко і що містить у собі певну досконалість, До решти охоплюється цією ідеєю.

Це й надалі залишається істинним, хоча я неспроможний пізнати нескінченне або якщо в Бога є безліч речей, які я не можу осягнути або просто заторкнути думкою: адже природі нескінченного властиво, що моя скінченна й обмежена природа не здатна його збагнути. Мені досить добре це засвоїти й визнати, що всі речі, які я розумію і які, як я

____________________________

¹І немовби вбрання, під яким виступає тілесна субстанція додано у французькому тексті.

знаю, відзначаються певною досконалістю, а можливо, також безліч інших, невідомих мені, існують у Богові формально або емінентно для того, щоб моя ідея про нього була найістиннішою, найяснішою й найчіткішою з усіх наявних у моєму розумі ідей.

Утім, можливо, я також дещо більше, ніж собі уявляю, а всі довершеності, приписувані мною Богові, якимось чином потенційно властиві мені, хоча поки що не проявляються і не заявляють про себе в дії, Справді-бо, я на досвіді переконуюсь, що моє знання розширюється й потроху вдосконалюється, і не бачу нічого, що могло б завадити його подальшому розширенню до нескінченності; а тоді як воно розшириться й удосконалиться, не бачу, що могло б мені завадити набути завдяки йому всіх іншіх досконалостей божественної природи; і, нарешті, cxоже, що наявного в мені потенціалу для набуття цих достоїнств (якщо він у мені справді присутній) досить, аби створити й закарбувати в ньому їхні ідеї. Проте придивляючись пильніше, я визнаю це неможливим; по-перше, навіть якби було істинним те, що моє знання щодня долає нові щаблі досконалості, а моїй природі потенційно властиво багато речей, які поки що актуально не існують, усе ж ці переваги не належать і аж ніяк не підходять до моєї ідеї Божества, в якій нічого не буває тільки потенційно, а все наявне актуально й насправді. А хіба те, що моє знання потроху розширюється й поступово вдосконалюється, не постає незаперечним і достовірним аргументом його недосконалості? Більше того хоча моє знання поступово розширюється, я, однак, надалі осягаю, що воно не стане актуально нескінченним, бо ніколи не досягне такого рівня досконалості, при якому було б нездатним до дальшого росту. Зате Бога я мислю актуально нескінченним такою високою мірою, аж уже годі щось додати до властивої Йому найвищої довершеності. І, нарешті, я дуже добре розумію, що об'єктивне буття ідеї не може породжуватись буттям, що існує тільки в потенції (власне кажучи, нічим), а буттям виключно формальним або актуальним.

Звичайно, в усьому сказаному я досі не бачу нічого такого, чого не можна було б легко пізнати завдяки природному світлу всім, хто захоче над цим задуматись; але тільки-но я стаю неуважним, моєму розумові, трохи затуманеному й немовби засліпленому образами чуттєвих речей, не так легко пригадати, на якій підставі моя ідея значно досконалішого, ніж я сам, буття неодмінно мусить бути привнесена в мене буттям справді досконалішим.

Ось чому я хочу піти тут далі й розглянути питання, чи, маючи таку ідею Бога, я міг би існувати сам, якби Бога не було. Питається: від кого я отримав би своє існування? Можливо, від себе самого, від своїх батьків чи то з якихось інших причин, не настільки досконалих порівняно з Богом, оскільки неможливо уявити собі щось довершеніше за нього або навіть рівне Йому.

Втім, якби я не залежав від чогось іншого і сам був творцем свого буття, то б, звичайно, ні в чому не сумнівався, не мав більше бажань і,

зрештою, мав усі довершеності, бо дав би собі всі, ідеями яких би володів, і, таким чином, сам був би Богом.

І я не повинен вважати, що відсутні в мені речі, можливо, важчі для набуття порівняно з тими, якими я володію, бо навпаки, цілком очевидно, що для мене як мислячої речі, або субстанції, значно складніше виникнути з небуття, ніж набути знання про численні, невідомі мені речі, які вис-гупають лише акциденціями цієї субстанції. Так само, не ускладнюючи, якби я міг дати собі те більше, про яке щойно йшлося, тобто якби я був автором свого народження і творцем свого буття, то не відмовився б принаймні від речей, що дістаються значно легше, зокрема від багатьох знань, яких позбавлена моя природа. Я б не відмовився й від жодної з речей, які властиві осягнутій мною ідеї Бога, бо жодна з них не здається мені надто недосяжною¹. А якби якась із них і виявилась такою, то вона б справді видалась мені саме такою (якщо припустити, що я одержав від самого себе всі інші речі, якими володію), бо я б на досвіді визначив, що моя потенція, яка нездатна цього домогтися, тут і закінчується.

Навіть якщо припустити, що я, можливо, завжди був таким, як тепер, мені б не вдалося применшити переконливості цього міркування, і я не перестав би розуміти доконечності того, що Бог мусить бути творцем мого буття². Адже весь час мого життя можна поділити на безліч відтинків, де кожен жодним чином не залежить від інших, тож із того, що я існував раніше, аж ніяк не випливає доконечність мого існування тепер, хіба що тільки в цей момент якась причина мене породжує і знову, так би мовити, створює, відтак зберігає.

Справді, для всіх, хто уважно розглядатиме природу часу, буде цілком ясно й очевидно, що для зберігання субстанції в усі моменти її тривання необхідна така сама сила дії, як і для породження й створення цієї самої речі заново, якщо її досі не було. Таким чином, природне світло ясно нам показує, що зберігання й створення відрізняється не посутньо, а лише з точки зору нашого способу мислення.

Тож лише тепер я повинен запитати себе, аби з'ясувати, чи я маю якусь силу або здатність, за допомогою якої я, нині сущий, існував би і в майбутньому, оскільки я тільки річ, яка мислить (принаймні поки що йдеться виключно про цю частину мене самого), якби така сила була мені притаманна, я, звичайно, мав би щонайменше про це думати й це осягати³, проте я не відчуваю нічого подібного, тож достовірно знаю, Що залежу від якогось відмінного від мене буття.

А може, буття, від якого я залежу, — це не те, що я називаю Богом, а я сам — породжений моїми батьками або якимись іншими, не такими довершеними, як Він, причинами? Таке просто немислиме. Бо, як я вже

________________________

¹Не здається важчою для досягнення.

²Цього міркування, начебто з цього випливає, що не варто шукати творця мого буття

³Звичайно, був би цього свідомий.

казав раніше, цілком очевидно, що в причині має бути закладено що найменше стільки само реальності, скільки й у її наслідку Тож позаяк я — річ мисляча й ношу в собі ідею Бога, хоч хай яку причину припису ють моїй природі, слід визнати, що вона також повинна бути мислячою річчю й обіймати собою ідею всіх довершеностей, які я приписую божественній природі Тоді можна далі досліджувати, чи ця причина завдячує своїм виникненням та існуванням самій собі, чи якійсь іншій при чині Адже якщо вона веде його від самої себе, то з наведених тут аргументів випливає, що вона сама Бог, бо, маючи здатність бути й існувати сама по собі, повинна мати й потенцію володіти актуально всіма довершеностями, ідеї яких вона в собі носить тобто всіма тими, які я вважаю властивими Богові Якщо ж вона веде своє існування не від себе а від якоїсь іншої причини, то на цій самій підставі знову можна запитати, чи друга причина самодостатня, а чи породжена чимось іншим, і так доти, доки ми крок за кроком не прийдемо, врешті, до останньої причини, яка й буде Богом Цілком очевидно, що такий ряд не може тривати до нескінченності, оскільки тут ідеться не стільки про причину, що мене породила колись, скільки про причину, яка мене оберігає тепер

Не можна також уявити собі ніби мене частинами породили кілька причин водночас і що від одної я одержав ідею однієї з довершеностей, які я приписую Богові, від другої — ідею ще чогось, таким чином усі ці довершеності справді знаходяться десь у Всесвіті, але не трапляються зібрані воєдино в причині, яка була б Богом Бо навпаки, однією з основних довершеностей, які я вбачаю в Богові, буде єдність і простота або неподільність усіх речей у Ньому, звичайно, ідея такої єдності й поєднання всіх довершеностей Бога не могла бути вкладена в мене якоюсь причиною, яка не підказала б мені ідеї всіх інших довершеностей. Позаяк вона не може зробити так, щоб я осягнув¹ їх зібраними воєдино і неподільними, не давши мені водночас пізнати, що вони таке, й пізнати їх усі певним чином

Що ж стосується моїх батьків, від яких, очевидно, я походжу, то хоча все, що я міг раніше думати, правочинне, усе ж не вони зберігають мене і не вони зачали й створили мене як річ мислячу, бо вони тільки заклали деякі схильності в матерію, в якій, як я гадаю, і втілено мене, тобто мій розум, єдино який я вважаю тепер своїм “я”, відповідно, тут не повинно виникати жодних проблем стосовно моїх батьків, однак слід зробити висновок, що вже з одного того, що я існую і несу в собі ідею найдовершенішого буття (тобто Бога), існування Бога доведено з найбільшою очевидністю

Мені залишається тільки розглянути, яким чином я набув цю ідею Адже я її одержав не завдяки своїм чуттям, вона не постала переді мною всупереч моїм сподіванням, як буває з ідеями речей чуттєвих, коли вони впливають або здається, що впливають на зовнішні органи чуттів. Вона

________________________

¹ Щоб я пізнав

так само не чисте породження або вигадка мого розуму бо тут я не можу нічого ні відняти, ані додати Отож не залишається нічого іншого як сказати, що вона як ідея мене самого породжена й сформована разом зі мною, відколи мене створено

Звичайно, нічого дивного в тому, що, створюючи мене, Бог дав мені цю ідею, вона ніби знак яким робітник позначає свій виріб і немає жодної необхідності, аби цей знак був річчю, відмінною від самого творіння Але вже з одного того, що Бог мене створив, дуже вірогідно, що Він певною мірою створив мене за своїм образом і подобою і що я осягаю цю подібність (у якій втілена ідея Бога) завдяки тій самій здатності якою осягаю сам себе, тобто коли я роздумую про самого себе, я не тільки розумію, що я річ недосконала, недовершена й залежна від когось іншого яка весь час прагне до чогось кращого й більшого, ніж я сам, я водночас ще розумію, що той, від кого я залежу, вміщує в собі всі ці величні речі, до яких я прагну, знаходячи в собі їхні ідеї не безкінечно і тільки потенційно, тоді як він справді користується ними актуально й нескінченно а отже Він — Бог Вся сила аргументу, використаного тут мною для доведення існування Бога, полягає в тому, що я визнаю немислимим аби моя природа була такою, як тепер, тобто з закладеною в мені ідеєю Бога якби Бога насправді не існувало, того самого Бога, чия ідея живе в мені, тобто того, хто володіє всіма найвищими довершеностями, про які наш розум може мати якусь ідею, хоч і неспроможний усіх їх збагнути. Йому не властиві жодні хиби, Він не має нічого спільного з речами які відзначаються якоюсь недосконалістю.

Звідси цілком очевидно, що Він не може бути ошуканцем, бо як вчить нас природне світло ошуканство неодмінно пов'язане з якоюсь вадою.

Та перш ніж досліджувати це докладніше й перейти до розгляду інших, випливаючих із цього, істин, мені видається доречним затриматись на якийсь час на спогляданні цього найдовершенішого Бога належно оцінити всі його чудесні атрибути, щоб їх розглянути, висловити своє захоплення й схилитись перед незрівнянною красою цього недосяжного світоча, принаймні настільки, наскільки мені дозволить сила мого розуму, який ним ніби засліплений.

Бо оскільки віра вчить нас, що верховне блаженство іншого життя полягає саме в такому спогляданні божественної величі, ми хочемо вже тепер спробувати переконатися, що розмисел про це (хоч і незрівнянно недосконаліший) дає нам змогу зазнати найбільшої з усіх насолод, яку ми тільки здатні відчути в цьому житті.