ЧЕТВЕРТИЙ РОЗМИСЕЛ

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗМИСЕЛ

Про істину і облуду

Останнім часом я настільки призвичаївся вивільняти свій розум від чуттів і настільки ясно побачив, що стосовно тілесних речей нам достовірно відомо зовсім небагато, — у нас значно більше знань в царині людського розуму, а ще більше стосовно самого Бога, — що тепер я зовсім легко відволікаю своє мислення від дослідження речей чуттєвих або уявних, аби перенести його на речі, вивільнені від усякої матеріальності, що пізнаються тільки розумом.

Звичайно, моя ідея людського розуму як мислячої речі, що не має просторовості в довжину, ширину й глибину і непричетна ні до чого, властивого тілу, виявляється набагато виразнішою, ніж ідея будь-якої тілесної речі. І коли я зауважую в собі сумнів, тобто виявляю, що я річ недовершена й залежна, мені на думку спадає ідея довершеного й незалежного буття, тобто Бога, вона настільки ясна й виразна, що лише з наявності цієї ідеї в мені, з того, що я існую, володіючи цією ідеєю, я настільки очевидно роблю висновок про існування Бога і про повну залежність мого існування від Нього в кожну мить мого життя, що вже не думаю, аби людський розум міг пізнати щось іще очевидніше й достовірніше. І от мені вже здається, що я ступаю на шлях, який поведе нас від споглядання істинного Бога (в якому сховані всі скарби науки й мудрості) до пізнання всіх інших речей Всесвіту.

Я передусім вважаю немислимим, аби Бог мене коли-небудь обманював, бо будь-якому обману й ошуканству властива певна недосконалість. І хоча вміння обманювати вважається ознакою кмітливості й

сили, однак прагнення обманути безумовно свідчить про слабкість і підступність. Богові таке зовсім не властиве.

Далі я на власному досвіді пізнаю певну здатність висловлювати судження, яку, як і всі інші речі, я, без сумніву, набув від Бога; але оскільки немислимо, аби Він хотів мене ошукати, то ця здатність, цілком певно, така, що я ніяк не можу помилятися як на правильне її застосування. Ця істина не викликала б жодних сумнівів, якби не здавалося, що з цього випливає те, що я також не можу помилятися взагалі; бо якщо все, що я маю, дано мені Богом і якщо Він не вклав у мене здатності помилятися, то я, очевидно, не повинен помилятися ніколи. Справді, коли я думаю тільки про Бога, то не знаходжу в собі жодної підстави для помилки чи обману¹, але далі, коли я повертаюсь до самого себе, досвід підказує мені, що я все-таки роблю безліч помилок. При доскіпливішому вивченні їх причин я помічаю, що в моєму розумі виникає не тільки реальна й позитивна ідея Бога, тобто найдовершенішого буття, а ще й, так би мовити, певна негативна ідея небуття, тобто того, що безмежно далеке від будь-якої досконалості. Сам я перебуваю ніби посередині між Богом і неіснуванням, тобто між верховним Буттям і небуттям, тож у мені як творінні вищого буття немає, власне, нічого, що вело б мене до хиб²; але якщо я розглядаю себе як причетного якимось чином до неіснування або небуття, оскільки сам я — не найвище буття, мені властива сила-силенна недоліків, тож не дивно, що я припускаюсь помилок.

Відтак я знаю, що помилка як така не виступає чимось реальним, залежним від Бога, це — тільки недолік; тож щоб помилятися, не потрібна якась здатність, дана мені Богом навмисно з цією метою; втім, трапляється, що я припускаюся помилок, бо дарована Ним здатність відрізняти істину від облуди в мені не безмірна.

Проте це не задовольняє мене до решти, бо помилка — це не чисте заперечення, тобто не просто недолік або брак якоїсь довершеності, якого я не повинен мати, це, скоріше, обмеження якогось знання, яким, очевидно, я мав би володіти. Коли я задумуюсь про природу Бога, то мені здається немислимим, аби Він дав мені якусь здатність, яка була б певним чином недосконалою, тобто позбавленою належної їй досконалості. Адже якщо вірити, що чим вправніший майстер, тим досконаліший і довершеніший його витвір, то хіба буття, створене Верховним Творцем усього сущого, може бути недосконалим і недовершеним у всіх його проявах? Немає сумніву, що Бог не міг створити мене таким, щоб я ніколи не міг помилятися³; цілком певно також, що Він завжди прагне кращого: що ж тоді краще — щоб я помилявся чи не помилявся?

_________________________

¹Про Бога і цілковито звертаюсь до Нього, то не знаходжу жодної підстави для помилки або обману.

²Нічого, через що я міг би помилятися чи що ввело б мене в оману.

³Таким, щоб я ніколи не помилявся.

При прискіпливому розгляді мені передусім спадає на думку, що я не повинен дивуватись, якщо мій інтелект неспроможний збагнути, чому Бог робить те, що робить, відтак, я не повинен сумніватись у Його існуванні на тій підставі, що, можливо, на досвіді упевнююся в існуванні багатьох інших речей, не знаючи, навіщо і як Бог їх створив. Бо якщо я вже знаю, що моя природа надзвичайно слабка й обмежена, а природа Бога, навпаки, незмірна, незбагненна й нескінченна, то мені нескладно визнати, що в Його волі незліченна кількість речей, причини яких виходять за межі мого розуму. Одного цього висновку досить аби переконати мене, що такий вид причин, які звичайно виводять з кінцевої мети, не можна застосувати до речей фізичних або природних, бо не думаю, що можу нерозсудливо спробувати проникнути в несповідимі цілі Божі.

Причому, мені ще спадає на думку, що при дослідженні досконалості творінь Господніх, слід розглядати не якесь одне творіння, а брати їх усі разом. Бо та сама річ, яка не зовсім безпідставно може видатись досить недосконалою, коли її взяти окремо, виявляється цілком довершеною за своєю природою, коли її розглядати як частку цілого Всесвіту. І хоча відколи я вирішив сумніватися в усіх речах, я, напевно пізнав лише власне існування й буття Бога, а ще відколи пізнав безмежну могутність Бога, я неспроможний заперечити, що Він створив багато інших речей або ж принаймні може їх створити, отже я існую, перебуваючи в світі як частка в універсумі всіх буттів.

Далі, докладніше приглядаючись до себе самого й досліджуючи характер своїх помилок (тільки вони й указують на мою недовершеність), я виявляю, що вони залежать від взаємодії двох причин, а саме: від моєї здатності пізнавати й здатності вибирати або інакше, від моєї свободи вибору, тобто від інтелекту й волі водночас. Адже завдяки самому лише інтелектові я нічого не стверджую й нічого не заперечую, я тільки осягаю ідеї речей, які можу стверджувати або заперечувати. Тож, розглядаючи інтелект саме під таким кутом зору, можна сказати, що йому таки невластиві помилки, якщо слово “помилка” брати в його точному значенні. І хоча в світі існує, можливо, безліч речей, ідеї яких зовсім відсутні в моєму інтелекті, не можна, однак, твердити, що він позбавлений цих ідей, як чогось належного йому за природою, а просто — їх у ньому немає; адже, по суті, немає жодних підстав твердити, що Бог мусив би дати значно більшу здатність пізнання, ніж дав насправді; і хоч би яким умілим і досвідченим майстром я його уявляв, я не повинен через це думати, що Він має вкладати в кожне своє творіння всі ті довершеності, якими може обдарувати їх лише вибірково.

Я також не можу скаржитись на те, що Бог не дарував мені свободи вибору або дав не досить сильну й досконалу волю, бо насправді відчуваю, що вона настільки велика й об'ємна, що не вміщується в жодних межах. Особливо чудовим у цьому плані мені видається те, що з-поміж усіх інших наявних у мені речей немає жодної настільки довершеної й

великої, з приводу якої я не відчував, що вона може стати ще більшою й досконалішою. Коли, наприклад, я розглядаю властиву мені здатність осягати, то виявляю, що вона незначна за обсягом і дуже обмежена; водночас я собі уявляю ідею іншої здатності, — вона більша й навіть нескінченна, і вже лише тому, що я спроможний уявити собі її ідею, я без труднощів розумію, що вона належить природі Бога. Достоту так само, коли я досліджую пам'ять або уяву, або якусь іншу здатність, я не знаходжу жодної, яка не була б у мені надто незначною й обмеженою, а в Богові величезною й нескінченною. Одна тільки воля¹, яку я відчуваю, настільки велика, що я не осягаю ідею якоїсь іншої, значно більшої й об'ємнішої; тож саме вона й підказує мені, що я маю образ і подобу Божу. Бо хоча в Бога воля незрівнянно більша, ніж у мене, як через знання й могутність, поєднання яких робить її стійкішою й дієвішою, так і через об'єкт, тим паче що вона поширюється на незмірно більшу кількість речей; хоча вона все-таки не видається мені більшою, коли я розглядаю її формально і власне саму по собі. Адже воля полягає тільки в тому, що ми можемо щось робити або не робити (тобто стверджувати або заперечувати, домагатись або уникати), або радше тільки в тому, що, стверджуючи або заперечуючи, домагаючись або уникаючи якихось речей, запропованих нам розумом, ми діємо в такий спосіб, що не відчуваємо жодної принуки ззовні. Бо щоб бути вільним, необов'язково бути незацікавленим при виборі однієї або другої з двох протилежностей²; радше, навпаки, чим більше я схильний до однієї — або тому що напевне знаю, що в ній поєднується добро й зло, або тому що Бог так налаштував хід моїх думок, — тим вільніше я її вибираю.

Тож природно, що божественне милосердя й природне знання ніяк обмежують мою свободу, а лише розширюють і зміцнюють її. Тому байдужість, яку я відчуваю, коли жоден вагомий доказ не схиляє мене в один бік більше, ніж у другий, — це найнижчий ступінь свободи, вона свідчить скоріше про нестачу знання, ніж про досконалість волі³, бо якби я завжди чітко знав, де істина й де добро, то ніколи не мав би труднощів, висловлюючи судження або роблячи вибір, отже був би повністю вільним ніколи не стаючи байдужим.

З усього цього я дізнаюсь, що причиною моїх помилок не може бути ні сама по собі сила волі, дарована мені Богом, оскільки вона величезна й своєрідно досконала, ні моя здатність розуміти або осягати: адже пізнаючи все тільки завдяки цій, власне для цього й дарованій мені Богом здатності, все, що я розумію, я, без сумніву, розумію правильно, тож немислимо, щоб я в цьому помилявся. То в чому ж причина моїх поми-

___________________________

¹Воля або вільний вибір.

²Необов'язково мати змогу схилитись до однієї або до другої з двох протилежностей.

³Тому байдужість, яку я відчуваю ... це найнижчий ступінь свободи, вона свідчить не про якусь досконалість, а тільки про нестачу або заперечення знання.

лок? А лише в тому, що воля набагато обширніша, ніж інтелект, я не тримаю її в таких самих межах, а поширюю також на речі, яких не розумію; будучи до них байдужа, вона легко помиляється, приймаючи зло за добро або облуду за істину. Ось чому я помиляюсь і грішу.

Розмірковуючи, наприклад, цими днями, чи в світі щось-таки існує насправді, й знаючи, що лише розгляд цього питання мною стає цілком очевидним підтвердженням мого існування, я не міг утриматись від суд. ження, що річ, яку я осягаю так ясно, істинна; і не тому, що до цього мене змушувала якась зовнішня причина, а тільки тому, що велика проникливість мого інтелекту зумовила велику спонуку моєї волі. І я прийшов до цієї віри з тим більшою свободою, чим небайдужішим я був. Навпаки, тепер я не тільки знаю, що існую як річ мисляча, в моєму розумі виникає ще й певна ідея тілесної природи: у зв'язку з цим я сумніваюся, чи мисляча природа, яка міститься в мені, точніше, завдяки якій я — це я, чимось відрізняється від згаданої тілесної природи, чи вони обидві становлять одну й ту саму річ. При цьому я припускаю, що ще не бачу жодної підстави, яка б переконала мене скоріше стосовно одного, ніж стосовно другого: з цього випливає, що я ставлюсь однаково байдуже як до її заперечення, так і ствердження, або навіть узагалі до відмови від будь-яких суджень.

І ця незацікавленість поширюється не тільки на речі, про які мій інтелект нічого не знає, а загалом на все те, що він не досить ясно розуміє в ті хвилі, коли воля приймає рішення; бо хоч хай би якими вірогідними були припущення, що схиляють мене висловити певне судження, самого тільки знання, що це лише здогади, а не достовірні й незаперечні підстави, досить, аби дати нагоду для протилежного судження. Останніми днями я остаточно переконався в тому, що став вважати хибним те, що досі вважав істинним, тільки тому, що помітив певну можливість сумніватися.

Якщо я утримуюсь від судження про якусь річ, яку розумію не досить ясно й чітко, то, очевидно, послуговуюсь ним доречно й не помиляюсь; але якщо я вирішую заперечувати або стверджувати, я не використовую належним чином свою свободу вибору, і якщо я стверджую те, що не є істиною, то напевно помиляюсь; якщо навіть і висловлю правильне судження, то тільки випадково, і надалі чинитиму неправильно й зловживатиму своєю свободою вибору; адже природне світло¹ вчить нас, що пізнавальна діяльність інтелекту завжди повинна передувати рішенням волі. Власне в неправильному застосуванні свободи вибору зустрічається обмеження, що й становить різновид помилки. Отож, обмеження полягає в самій дії, коли вона походить від мене, проте її немає в здатності, одержаній мною від Бога, ні навіть у дії, коли вона залежить від Нього. Адже я, звичайно, не маю жодних підстав нарікати на те, що Бог не наділив мене більшим інтелектом або сильнішим природ-

____________________________

¹ Зловживатиму своєю свободою — додано у французькій версії.

ним світлом порівняно з тим, що його я від Нього одержав, оскільки скінченному інтелекту властиво не розуміти нескінченність речей, а створеному інтелекту властиво бути скінченним: зате я маю досить підстав бути вдячним за те, що Він, не маючи жодних зобов'язань переді мною, все ж подарував мені бодай крихту наявної в мені довершеності: я далекий від того, аби живити почуття несправедливості, уявляючи, що Він відібрав або незаслужено недодав інші довершеності, якими Він мене не обдарував.

Я також не маю причини скаржитися, що Бог дав мені волю більшу за інтелект, оскільки воля, становлячи єдину й ніби неподільну річ, має, очевидно, таку природу, від якої не можна нічого відняти, не зруйнувавши її, тож чим вона більша, тим більше я повинен дякувати за доброту тому, хто мене нею обдарував. І, нарешті, я також не повинен нарікати, що Бог сприяє мені у формуванні актів цієї волі, тобто суджень, в яких я припускаюся помилок, бо ці акти цілком істинні й абсолютно добрі, коли вони залежать від Бога; завдяки тому, що я можу їх формувати, моїй природі певною мірою властива значно більша довершеність, ніж якби я цього не міг. Що ж до обмеження, в якому одному й полягає формальна причина помилки й гріха, то воно не потребує жодного сприяння Господа, бо це не якась річ або буття, і якщо його співвіднести з Богом як із його причиною, то його слід називати не обмеженням, а тільки запереченням згідно зі значенням, яке надається цим словам у Школі.

По суті те, що Бог дарував мені свободу висловлювати або не висловлювати судження про окремі речі, відносно яких Він не вклав у мій інтелект ясного й чіткого розуміння, аж ніяк не свідчить про недосконалість Бога; недосконалість, без сумніву, властива мені, коли я неправильно нею користуюся, висловлюючи безпідставні судження про речі, які розумію лише неясно й невиразно.

Однак я бачу, що Бог міг легко зробити так, щоб я ніколи не помилявся, залишаючись водначас вільним і при наявності обмежених знань, якби Він, власне, дав моєму інтелектові ясне й чітке розуміння всіх речей, про які я мав би коли-небудь висловлюватись, або якби Він настільки глибоко закарбував у моїй пам'яті намір ніколи не висловлювати жодних суджень, не маючи ясного й чіткого розуміння, щоб я його ніколи не забув. Я добре розумію, що, розглядаючи себе одного, ніби на світі існую тільки я, я був би набагато досконалішим, ніж тепер, якби Бог створив мене таким, що ніколи не помиляється. Але це не означає, що я можу заперечувати, що наявність у Всесвіті окремих, не позбавлених недоліків складників певним чином свідчить про Його досконалість більше, ніж їх повна подібність. І я не маю жодного права нарікати, що, створюючи мене, Бог не захотів віднести мене до ряду найблагородніших і найдосконаліших речей. Я маю підстави вдовольнитися тим, що хоча Він не дав мені здатності не помилятися завдяки щойно згаданому першому засобові, що полягає в ясному й чіткому

розумінні всіх речей, про які я можу говорити, зате Він принаймні залишив мені змогу скористатися іншим засобом, що полягає в твердому дотриманні наміру ніколи не висловлювати суджень про речі, істинність яких відома мені не до кінця. Бо хоча я відзначаю слабкість своєї природи, що не дає постійно зосереджувати розум на одній думці, проте за допомогою уважних і багаторазових розмислів я можу настільки міцно закарбувати її в пам'яті, що пригадуватиму щоразу, як виникатиме така потреба, набуваючи, таким чином, звички не помилятися. І оскільки саме в цьому полягає найбільша й найосновніша досконалість людини, то я вважаю, що завдяки цьому “Розмислу” набув чимало, з'ясувавши причину хиб і помилок.

І, звичайно, тут не може бути іншої причини, крім тієї, яку я щойно з'ясував; бо щоразу, як я утримував волю в межах мого знання й вона висловлювала судження тільки про речі, що ясно й чітко пізнаються розумом, я не міг помилятися; адже кожне ясне й чітке розуміння — це, без сумніву, щось реальне й позитивне, а тому не може походити з небуття, його Творцем неодмінно мусить бути Бог, а Бог як найвища довершеність не може бути причиною жодної помилки; отож слід зробити висновок, що таке розуміння або судження істинне¹.

Зрештою, сьогодні я не тільки дізнався, чого мені слід уникати, щоб не помилятися, але й що слід робити, аби досягти пізнання істини. Я цього, без сумніву, досягну, якщо з належною увагою ставитимусь до всіх речей, які досконало осягатиму, відокремивши їх від тих, які розумію² тільки невиразно й нечітко. Віднині я намагатимусь докласти до цього всіх зусиль.

________________________

¹ Що такс розуміння істинне.

² Які сприймаю.