О.Є.Перова

Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки.

The problems of biophilosophy are being in contemporaneous philosophy of science.

Становлення об’єктивно необхідного етапу виходу біології і філософії на більш загальний світоглядний рівень осягнення феномену життя як основополагаючого факту буття планетарного цілого і людського існування в ньому.

There is a need to state biology and philosophy at bigher level of world outlook including life phenomen which is in the base of being as the whole unit and people existence in it.

Постнекласична наука, що стверджує пізнання природи на нових засадах, в біології проявляється в цікавих та складних феноменах. Одним з найсуттєвіших є розвиток біофілософії. Становлення біофілософії стало можливим насамперед завдяки виходу біології на надорганізмовий рівень структурної організації живих систем, потребі розвитку методології дослідження життя як цілісності. Іншим важливим фактором становлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності й у цілому ціннісно-гуманістична орієнтація біології. Значний імпульс формуванню нової світоглядної парадигми, пов'язаної зі зміною місця і ролі в Універсумі суспільства як специфічної форми буття живого додав весь комплекс екологічних наук, у тому числі й екологія людини, соціальна екологія, глобальна екологія.

Проблематика біофілософії найбільш структурована і змістовно виражена у дослідженнях західних вчених. Там цей термін у певному концептуальному змісті почав вживатися з кінця 1960-х років.Вже в 1968 році вийшла у світ монографія одного з классиків сучасного эволюціонізму, німецького вченого Б.Ренша, яку автор так і назвав – ’’Біофілософія’’. У 70-ті роки з'явились декілька монографій під назвою ’’Філософія біології’’, серед яких найбільш значними були праці М.Рьюза та Д.Халла. У 80-ті роки вийшли фундаментальні підсумкові монографії з філософії біології та біофілософії А.Розенберга ’’Структура біологічної науки’’ та Р.Саттлера ’’Біофілософія’’. З 1986р. під редакцією М.Рьюза починає видаватись міжнародний журнал ’’Біологія і філософія’’, у якому питання біофілософії отримують систематичну розробку. Ідеї біофілософії знайшли своє відображення в роботах з біополітики, биоетики, биоестетики, біомузики. В цьому контексті слід особливо зазначити відносну самостійність біоетики (як дисципліни), що аналізує моральні проблеми людського буття, відношення людини до життя і конкретних живих організмів і розробляє в парадигмі екологічного імператива моральні норми і принципи, що регламентують практичні відносини людей у процесі природокористування, а також моральні критерії (у термінах ''добра'' і ''зла'') соціальної діяльності в природі. Термін біофілософія неодноразово використовувався багатьма методологами , причому кожний з них вкладав у нього свій зміст. Наприклад, в біофілософії Саттлера представлена панорама поставлених питань, що на його думку, найбільше повно виражають проблеми, що виникають при розгляді життя як явища у всій його повноті. По суті ці питання можна звести до двох основних: 1) – що є життя, 2) – як відповісти на перше питання, як пізнати явище життя, у чому буде полягати це пізнання й отримане в результаті його знання.

192

Сатлер вважає, що розв’язати ці питання спираючись на класичну методологію наукового пізнання, неможливо, оскільки суть даного способу пізнання – фрагментарність. Кожна з наукових чи філософських концепцій виділяє тільки якийсь один аспект світобудови властивим їй способом, залишаючи непоміченим усю нескінченну безліч інших. Тому не можна навіть говорити про більшу адекватність (істинність) однієї концепції стосовно іншої, оскільки вони відтворюють різні аспекти реальності і являють собою різні способи її бачення. Виникає питання: чи можна якимось чином сприйняти світобудову у всій її цілісності?

В роботах сучасних методологів науки (1) проаналізовано хід міркуваннь Сатлера. Він таким чином представляв хід пізнання об’єкта – в межах традиційної методології. За допомогою абстрагування розчленовується реальність на окремі кінцеві фрагменти, ’’вихоплюючи’’ у такий спосіб окремі ’’шматки’’, при цьому дослідник перестає усвідомлювати присутність у собі цілісної інформації. Маються емпіричні дані, що можуть служити підтвердженням цього, здавалося б умоглядного висновку, зробленого за допомогою абстрактного мислення. Насамперед – це інтуїція, явище, що, також називається натхненням, осяянням, знанням. Суть його в одержанні деякого нового знання без яких-небудь попередніх логічних побудов, цілеспрямованої раціоналістичної обробки наявного (тобто усвідомлюваного) об'єкта інформації. Виходить, десь у нашій підсвідомості йде процес обробки величезного обсягу інформації. Інакше, на підставі чого з'явилося б нове знання? Відповідно до останніх досліджень, швидкість обробки інформації в ході даного процесу багаторазово перевищує швидкість обробки інформації за допомогою абстрактного мислення. Навпроти, воно лежить в основі всіх логічних умоутворень. Адже тільки прийнято вважати очевидно ясним, то, що з однієї конкретної передумови ми з необхідністю повинні перейти до іншої. Насправді в будь-якому випадку, шляхів руху думки виявляється нескінченно багато. І саме за допомогою інтуїції (процесу, у ході якого відбувається пророблення всієї наявної в пам'яті людини інформації) здійснюється вибір потрібного нам напрямку. Звичайно, практично зовсім невідомий ні механізм цього процесу (як він здійснюється), ні шлях надходження у свідомість всього обсягу інформації, на основі якої він здійснюється. Але, дане явище (відоме з найдавніших часів) цілком може розглядатися як підтвердження іншого способу обробки інформації, що надходить, ніж висновку логічних умовиводів на основі абстрагування.

З міркуваннь Сатлера можна зробити висновок про те, що він вважає, що для пізнання живого як цілісності, потрібний новий тип методології, принципово відмінний від класичного біологіного пізнання. Він вважає, що розробкою такої методології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь як біофілософія. Виходячи з міркуваннь Саттлера можна зробити висновок про його переконаність в тому, що явище життя не можно звести до всіх основних - (фізичних, хімічних й інших) явищ, і, разом з тим, воно виникає на їхній основі, вбирає їх у себе, існує в тісному сплетенні з ними як зі своїм оточенням, причому це сплетення настільки тісне, що представляє єдину систему, розчленовування якої в процесі вивчення неприйнятно, оскільки приводить до помилкових перекручувань. Крім того, з вище викладеного напрошується висновок, що життя з'явилося підставою для виникнення такого явища як пізнання. Адже тільки живі істоти взмозі пізнавати світ. Отже, за Сатлером біофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних, чи хімічних характеристик живого. Проблема розкриття сутності живого в теоретико-методологічному плані як раз полягяє не в зведенні форм життя до фізико-хімічних храктеристик, а в виведенні їх одної з іншої – від простих до все більш складних, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічно переходить в соціальне. У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції – взаємообумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи ’’природа – життя – суспільство’’. Зокрема М.Рьюз, спираючись на теоретичні дослідження своїх однодумців і колег – Ч.Ламсдена і Э.Уілсона, дійшов висновку, що існує деякого роду вроджений обмежувальний початок у психіці людини (з відповідним йому фізичним субстратом у мозку), що направляє наше мислення і впливає на нього. Ламсден і Уілсон, зробивши спробу інтегрувати нашу культурну природу з лежачим у її основі біологічно генетичним субстратом, пишуть наступне про генетичні правила: існуючу інформацію про пізнання можна організувати найбільше ефективно на основі генно-культурной теорії, підрозділяючи эпігенетичні правила на два класи, що послідовно виникають усередині нервової системи. Первинними эпігенетичними правилами є переважно автоматичні процеси, які рухаються від сенсорної фільтрації до сприйняття. Саме вони, по переконанню М.Рьюза впливають на сприйняття й організують обробку сенсорної інформації про світ і про нас самих. Эпігенетичні правила іншого,

193

більш високого порядку, так називані ''вторинні эпігенетичні правила'' перетворять сприйняту базисну інформацію в напрямку оцінки самого сприйняття, що саме і робить людину здатною віддавати перевагу одним ''культурогенам'' у порівнянні з іншими.

Вперше поняття ’’культуроген’’ було введено в лексикон еволюційно-епістемологічною теорією Э.Уилсона. І хоча вона припускає узгодження, здавалося б, несумісного, насправді, поняттям ’’культуроген’’ автор концепції позначає дуже широкий спектр супутніх понять і навіть будь-яку окремо узяту одиницю культурної інформації: артефакт, специфічний фрагмент людського поводження і т.д. Для нас ясно те, що в самому змісті цього поняття відбивається коеволюційна насиченість, що пронизує і всю авторську позицію.

Відповідно до теорії, що її відстоює Э.Уілсон, а слідом за ним Ч.Ламсден, у людській психіці присутня еволюційно закладений обмежувальний початок, відмінний і далекий від тваринного інстинкту, чи навіть того феномена, що одержав назву інстинкту самозбереження. Автори нової теорії говорять про обмежувальний початок у психіці як про регулятор, генетично обумовлений й відображаючий схильність, перевагу, яка випливає на людину у її діяльності і поводженні. Відповідно до теорії Уілсона-Ламсдена, весь напрямок розвитку людського мислення виявляється переддетермінірованим генно-культурними механізмами.

Така постановка проблеми розвертає дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення взаємозв'язку генетичної і культурної еволюції, чи, у даному контексті, коеволюції біогенетичного і пізнавального.

По-новому біологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблема обґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого тлумачився з позиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядку з хаосу – також стосується загальнонаукових задач глобально-еволюційного, синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільного протікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була вперше сформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межах біосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасної концепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється як єдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро- і мікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбувають у Всесвіті.

Наряду з розробкою проблем біофілософії на Заході, в вітизняній традиції також виникли певні гілки дослідження цієї проблематики. Теорія генно-культурної коеволюції серед вітчизняних філософів викликала широку дискусію, що знайшла відображення, зокрема в книзі Р.С.Карпинской і С.А.Никольского “Социобиология. Критический анализ”(2). Вперше у вітчизняній філософській літературі термін ’’ біофілософія ’’ запропонувала Р.С.Карпінска (1993р.) для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічний напрямок пізнання дійсності як би підводить підсумки дослідженням філософських проблем біології на порозі третього тисячоріччя і ставить задачу їхнього збагачення проблематикою онтологічної, соціальної й аксіологичної значимості життя. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, цікаво представлені в роботах М.М.Кисельова.

На думку Карпінскої, аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускає усебічне творче осмислення – з виявленням усього позитивного – минулих і існуючих сьогодня концепцій гілозоїзма і пантеїзма, преформізма і эпігенеза, механіцизма і віталізма, креаціонізма і зв'язаного з ним теологизма, філософії життя і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повинне супроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень, зв'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу.

Концептуальним ядром біофілософії Карпінська вважає поняття життя, що у наш час здобуває статус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміння сутності світу і людського існування в ньому. Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявленнь про живе розпочались приблизно в 60-ті роки ХХст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя. У 1964 році колектив натуралістів і філософів опубліковав книгу “Про сутність життя”. У 1967 році, в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. ’’Про сутність живого’’. Була почата спроба з нових світоглядних і наукових позицій розібратися з питаннями:’’Що таке життя? Яка його сутність?’’. Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні і експериментальні дослідження, але й філософський апект явищ життя, тому що проникнення людської свідомості в сплетення процесів різного ступеню

194

організованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобів філософської рефлексії. У 1969 році побачила світло монографія В.И.Кремянского ’’Структурні рівні живої матерії. Теоретичні і методологічні проблеми’’, у якій даний аналіз организмичних концепцій і теорій ’’?интегративних рівнів ’’, формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового в живій природі, визначаються джерела, умови і діючі причини самоорганізації предбіологічних і живих систем.(3) Через п'ять років (1973р.) вийшла у світло робота ’’Філософські проблеми біології’’, присвячена интегративному аналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярної біології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемі взаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.

Фундаментальні дослідження київської школи філософії біології в 60-80 роки були предтавлени работами Костюк Н.Т., Депенчук Н.П., Кисельов Н.А., Крисаченко В.С., Пікашова Т.Д., Сидоренко М.М., Приймак О.Г., Сидоренко Л.І., Огороднік І.В. та ін., в яких зроблені вагомі гносеологічні і методологічні узагальнення, що є основою для більш широкого підходу біофілософії. Концептуальне обґрунтування останньої реалізується в підготовці Інститутом філософії РАН серії книг під загальною назвою : '' Філософський аналіз основ біології''. Перша книга ''Природа біологічного пізнання'' вийшла у світло в 1991 році. Колективна праця ’’Біофілософія’’ – у 1997 році. Ведеться робота над третьою книгою ’’Життя як цінність.’’Світоглядній проблематиці біології були присвячені дослідження Фролова І.Т., Мамзіна О.С., Пастушного С.О.,Р.С.Карпінської, И.К.Лісеева, А.П.Огурцова (4) і багатьох інших. Під керівництвом Р.С.Карпінской підготовлена колективна праця ’’Біологія в пізнанні людини’’, у якому акцентована увага на природничонаукових і соціокультурних засадах філософії біології.

На думку П.Гречко (5), проблема предметної сфери біофілософії може бути розв’язана за аналогією зі структурою предмету соціальної філософії. Він виділяє три основних напрямки дослідження предмета соціальної філософії: субстанціональне, аналітичне і нормативне.

Приймаючи до уваги той факт, що зміст біофілософії представлений двома рівнями : фундаментальним і прикладним, правомірно їх виділити. Так фундаментальний рівень є філософська рефлексія над життям, дослідженням його виникнення, місця і ролі в Універсумі, перспективи розвитку. Тут підкреслюється теоретичний зв'язок біофілософії з природознавством, філософією науки і наукознавством у цілому. Прикладний рівень указує на матеріально практичне і естетичне відношення до живої природи на вихід біофілософії за межі фундаментального знання в сферу конкретного роспредмечування й объєктивування змісту її концепцій і ідей у етології, біоніці, біоенергетиці, біотехнології, біоестетиці і т.п., проникнення теоретичної фундаментальний біофілософії до рівня емпіричного і повсякденного знання, її реалізації в суспільній практиці.

В концепції Шульги біофілософія структурована на методологічній основі еволюційно-епістемологічних концепцій західно-європейських соціобіологів, в яких визнається кульмінаційна роль генно-культурных факторів еволюції, у тому числі, і на сучасному її етапі. Наприклад, соціобіолог Франциск Дж.Айала пише:’’Етична поведінка корениться в біологічному складі людини…етичне поводження не виникло як саме по собі адаптивне пристосування, але, скоріше, було побічним продуктом еволюції вищих інтелектуальних здібностей.’’ Позиція автора досить прозора і не має потребу в коментарях. Єдине, що можна тут домислити – це припустити можливість утворення ще одного нового напрямку. Коли мова йде про узгодження ’’етики’’ і ’’біології’’, то цей розділ соціобіології варто іменувати еволюційною етикою.(6)

На противагу етиці в кантівській системі (витулмачення її як феномену неприроднього), представники натуралістичного напрямку етики вважають мораль фундаментальною властивістю живого. Наприклад академік Умов М.О. вважає, що етичні ідеали мусять бути виведені з життя, з ’’первинних форм гармонійностей’’, властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові – необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.

До натуралістичного напрямку етики життя слід віднести П.О.Кропоткіна з його концепцією альтруїзму. Піддаючи критичному аналізу дарвіновську боротьбу за існування, він доходить висновку про те, що зазначений еволюційний чинник слід доповнити принципом взаємодопомоги (альтруїзму), який є налідком взаємозалежності організмів і своєрідним індикатором прогресивної революції як у природі, так і в соціальній сфері. А оскільки інстинкт спілкування та взаємодопомоги властивий усьому тваринному світові, то етичні норми є вкоріненими ще в світі органічної природи. До цього слід додати також цікаві спроби виявити еволюційно-генетичні передумови вищих етичних та естетичних якостей людини в тваринному світі, що були здійснені в дослідженнях В.П.Ефроїмсона, Б.Л.Астаурова, Л.В.Крушинського, С.М.Панова та інш.

195

Кожне з позначених напрямків дослідження зв'язано з виконанням біофілософією специфічних функцій. Гносеологічна функція біофілософії зв'язана з аналізом структури біофілософського знання, способів і механізмів його одержання, відновлення і нагромадження, виявленням специфіки суб’эктно-об’єктних і суб’єктно-суб’єктних відносин у механізмі розвитку знань про живу речовину і саме життя. Прогностична – з рішенням питання про те, який буде життя в майбутньому, з виробленням біотехнологічних основ майбутньої цивілізації. Проектно-методологічна функція біофілософії пов’язується із соціально-практичними і насамперед з екологічними і естетичними потребами людини, тобто з рішенням питання про те, як вийти з кризової екологічний ситуації за допомогою біофілософских цільових програм організації розвитку науки, політики, економіки, системи утворення і т.п., словом, людської культури і цивілізації.

Філософське осмислення сучасного стану біології свідчить про зростаючий методологічний вплив філософії на розуміння процесів буття живого, матеріальної і духовної діяльності людей. На думку Борзенкова, біофілософія є цілісна єдність трьох складових частин: філософії біології, філософії життя ( термін ''філософія життя'' вживається в контексті реального, предметного життя, а не в змісті філософських інтерпретацій знань про життя) і відповідної їм аксіології( оцінне відношення до філософії біології і філософії життя). Філософія вносить оцінний момент у розуміння життя, її місця і ролі у світобудові і світогляді. В міру подальшого розвитку біофілософії її сфера досліджень буде усе більше розширюватися і поглиблюватися на основі використання філософського інструментарію пізнання буття і насичення її філософською проблематикою. З іншого боку, конкретні біологічні дослідження будуть здійснюватися у світлі нових філософських ідей, нового філософського бачення світу.

Сам термін – ’’біофілософія’’ усе більш наполегливо висувається на роль виразника суті нового руху. На думку Борзенкова, ХХ століття почало з ’’філософії життя’’ і завершує його ’’біофілософією’’ ( по тим напрямкам розвитку філософської думки, для яких феномен життя грав і відіграє основну роль в осмисленні сутності світу і людського існування в ньому). І філософія життя і біофілософія виникли під сильнішим впливом того бума, що переживала біологічна наука. У свій час вплив біології на формування концепцій Ф.Ніцше, А.Бергсона, М.Шелера й ін. представників філософії життя кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття був настільки значним, що це дало підставу Г.Ріккерту, що присвятив ретельному аналізу новомодного тоді (у 20-і роки) напрямку, спеціальну монографію. Але біофілософія і ’’філософія життя’’ – не тотожні.У всіх варіантах ’’філософії життя’’ вихідне поняття цієї філософії – ''життя'' розумілося як позначення реальності, що є по суті своєї ірраціональної, недоступний розумовому, науково-раціональному збагненню, тоді як у межах біофілософії ''життя'' розуміється в тім його вигляді, як воно виступає через призму насамперед сучасної біологічної науки ( і природознавства в цілому). Але саме в цьому і можна було б бачити спрямованість історичної динаміки філософської думки: від світогляду, основу якого складає ''життя'' у її експресивно-ірраціональній інтерпретації, до світогляду, основу якого складає також ''життя'', але вже в науково-раціональному її трактуванні (збагаченої і конкретизований у світлі усіх видатних результатів розвитку природничих наук). На думку Борзенкова, у такому розумінні співвідношення ’’біофілософії’’ з ’’філософією життя’’ і їхнього місця на єдиній історичній шкалі розвитку філософської думки багато вірного. Однак, ідея проведення прямої лінії від ’’філософії життя’’ до ’’біофілософії’’ стикається з серйозними труднощами методологічного і теоретичного порядку. ’’Ніхто з працюючих сьогодні в області ’’біофілософії’’ не почуває себе спадкоємцем традиції, закладеної філософами життя. У відповідних роботах по ’’філософії біології’’ і ’’біофілософії’’ немає посилань навіть на А.Бергсона, не говорячи вже про Ф.Ніцше, Г.Зіммеля, М.Шеллера. І це стосується не тільки англомовної літератури, але і, скажемо, роботи Б.Ренша, виконаної зовсім в іншій манері і філософській традиції.’’

''Філософія життя'', на що особливо звертає увагу Борзенков, це саме філософія. І, відповідно, поняття ’’життя’’ в ній, як би воно не трактувалося в тім чи іншому різновиді школи, по універсальності і широті свого змісту було цілком порівняно з такими поняттями класичних філософських систем, як космос, субстанція, матерія, суб'єкт і т.д. Що ж стосується біофілософії - тут ситуація інша й у багатьох важливих моментах зворотна: існує чітка визначеність в основній орієнтації саме на біологію (і природничі науки в цілому) як основне джерело прийнятних на сьогодні уявлень про те, що таке ’’життя’’. Але ясно, що як би широко ні розумівся феномен життя в рамках сучасної науки, у будь-якому випадку вона буде являти собою лише частину світу і не може бути безпосередньо покладена в основу цілісного миро- і життєогляду. У цьому змісті не можна побудувати ’’біофі-

196

лософію’’ просто як деякий раціоналістичний аналог ’’філософії життя’’, у якому б науково-раціональне трактування життя зайняло місце чисто ірраціоналістичного трактування, яке властиво різним варіантам ’’філософії життя’’.

Борзенков вважає, що існують щонайменше три напрямки досліджень у сучасній науці, які так чи інакше мають відношення до того, що може бути назване ’’біофілософія’’.

1) Дослідження в області філософських проблем біології, що чітко окреслені за останні кілька десятирічч навкруги проблем редукції, телеології, структури еволюційної теорії, одиниць еволюції, проблем реальності виду і надвидових таксонів, співвідношення мікро- і макроеволюції, проблем побудови системи живого світу й ін. Беззастережно термін ’’біофілософія’’ можна віднести тільки до цієї предметної області, хоча в такому випадку він не несе в собі ніякого додаткового значення. Можливо, має сенс говорити про біофілософію у вузькому й у широкому змісті чи біофілософскому значенні якихось даних, досліджень і ін. Ця частина біофілософії ( у широкому змісті) найбільш відпрацьована в предметному відношенні, хоча в плані одержання тут якихось нетривіальних і в той же час загальнозначущих чи результатів вироблення єдиного розуміння суті цих проблем і єдиного підходу до їхнього рішення на сьогодні значного прогресу не проглядається.

2) Дослідження в області біологічних основ усього, що зв'язано з людиною, людською культурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологієй і т.д. Тут тон задають дослідження, що спираються на могутній теоретичний і математичний апарат популяційної генетики і синтетичної теорії еволюції, але іноді (наприклад, у біоетиці) і які виходять за ці рамки. У цій області сформувалися вже зрілі програми, що часом претендують на статус особливих і самостійних дисциплін (біополітика, еволюційна етика, еволюційна епістемологія й ін.) У цілому ряді випадків відбувається те, що сугубо науковими (біологічними) методами вторгаються у свята святих філософії (наприклад, природа в моралі людського пізнання), границі і сама правомірність чого, як відомо, представляють велику філософську проблему. М.Фолмер, один з активніших представників сучасної еволюційний епістемології, пише: ’’на філософське питання (яким чином виявилося, що суб'єктивні й об'єктивні структури відповідають і навіть узгоджуються один з одним) дається відповідь за допомогою наукової теорії, а саме теорії еволюції. Чи законно це? Чи можна на філософське питання давати наукову відповідь? Можна. Якщо ми переступаємо границі власне філософії, щоб знайти рішення для філософських проблем, і це виправдано, якщо рішення знаходяться по ту сторону границі. Саме це неодноразово відбувалося в історії філософії.’’(7)

  1.  
  2. Це напрямок, у свою чергу, має як би два вектори інтересу, один із яких зв'язаний з дослідженням життя під якимсь більш загальним кутом зору, чим це характерно для самої біології (скажемо, у рамках кібернетики, з позиції інформаційного підходу, у рамках загальної теорії систем, синергетики і теорії самоорганізації і т.д.), а з іншої, з переносом як власне біологічних, так і більш загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, у тому числі і на Всесвіт у цілому. Так виникають концепції і моделі ''самоорганізуючогося Всесвіту’', ''глобального еволюціонізму'' і інших варіантів сучасних універсалістских побудов і світових схематик у традиціях наукового натуралізму. Важливо відзначити, яку роль зіграли міркування над природою життя в становленні ідей тієї ж кібернетики, теорії диссипативных структур і синергетики, не говорячи вже про загальну теорію систем Л.Берталанфі, а також яка роль специфічно біологічних понять (адаптації, добору й ін.) у сучасних загальних теоріях самоорганізації й у деяких варіантах концепції глобального еволюціонізму (наприклад, розроблювального Н.Н.Моісеєвим).

На підставі розглянутих і проаналізованих західних і вітчизняних концепцій біофілософії можна зробити певні висновоки. Як бачимо, має місце значне різноманіття інтерпретацій об'єкта і предмета біофілософії, оскільки повною мірою ще не викристалізувалася її проблематика, не відбулося остаточне її конституювання в системі наукового знання. Така багатозначність визначень предмета біофілософії свідчить про те, що ця область знання знаходиться в процессі стаовлення і потребує пошуку адекватних методологічних засобів. В різних концепціях предмет біофілософії представлений під різним кутом зору. З позиції Сатлера, біофілософія це – нова методологія, що принципово відрізняється від класичної, від редукціонізму. Ламсден та Уілон ведуть біофілософські дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення зв’язку генетичної і культурної еволюції. В концепціях Карпінської Р.С., Лісеєва І.К., Огурцова А.П. біофілософія розглядається як самостійно-науковий підход, який здійснює синтез філософського та наукового знання. Біофілософія розглядається як принцип формування нової універсальної науково-філософської картини світу. В концепції Борзенкова обгрунтовується погляд на біофі-

197

лософію як галузь, орієнтовану саме на біологію і природничі науки вцілому, як основне джерело уявленнь про те, що таке життя. Але, поки що, проблемою залишається осмислення співвідношення філософії біології та біофілософії.

Представлена різноманітна картина оцінок біофілософії та підходів до її осмислення однознано свідчить про те, що процес формування предметної сфери біофілософії триває. Одже залишаються проблеми методологічного характеру, які потрібно розв’зати на засадах постнекласичної науки.

1. Варапутин А.В. Методология познания жизни.//Биофилософия.М.,1997, С.80; 2. Карпинская Р.С.,Никольский С.А. Социобиология: Крит.анализ, М., 1988; 3.Кремянский В.И. Структурные уровни живой материи: теоретические и методологические проблемы, М., 1973; 4. Карпинская Р.С., Лисеев И.К., Огурцов А.П. Философия природы: коэволюционная стратегия, М., 1995; 5. ГречкоП.К.К вопросу о предмете социальной философии // Вестн.Моск.гос.ун.им.М.В.Ломоносова,Серия.Философия,1995,№1;6ШульгаЭ.Н. Генезис идеи коэволюции.// ’’Биофилософия’’, М.,1997,С.68,7.ФолмерГ. Мезокосмос и объективное познание(о проблемах,которые решены эволюционной теорией познания)//Вестн.МГУ.Серія.7,Философия,1994,№6,С.40.

Перова О.Є. Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки.//Вісник. Філософія. Політологія. - К., 2002. №38-41. - С.192-198.