Проф. Сидоренко Л.І.
1. Феномен науки
1.1. Наука як предмет філософського осмислення.
1.2. Наука як дослідження
1.3. Наука та цінності техногенної цивілізації.
1.1. Наука як предмет філософського осмислення.
Наука – це складна багатовимірна система. Вона є підґрунтям цивілізаційного розвитку. Це цілісна система, яка водночас представляє розмаїтий світ людських знань про природу, соціум та власне про себе. Наукове дослідження є також сферою самореалізації людини. В ХХ1 ст. досить гостро виявилась проблема не лише рефлексії над наукою з метою усвідомлення її потужності та досягнень, а й розв’язання куди більш складної проблеми - формування нового типу наукової раціональності, на основі якого стали б можливими нові форми цивілізаційного та культурного розвитку людства, які б не призводили до деструктивних процесів.
Отже, наука - складний феномен, що потребує свого осмислення. Ця мета постала перед таким напрямом сучасної філософії, як філософія науки. Предметна сфера філософії включає як природу, соціум, людину, так і знання про них, зокрема наукові. Філософія розглядає найістотніші вияви науки як багатоаспектного феномену – як системи знань, як діяльності, як соціокультурного та цивілізаційного явища. Питання: «Що таке наука? Чому вона виникла? Якою є специфіка її пізнання світу? Чи існують закономірності розвитку науки?» є дуже важливими і потребують відповіді. Але вони знаходяться за межами предмету науки. Щоб їх досліджувати і знайти обґрунтовані відповіді, треба вийти за межі науки як такої в галузь, що може сформувати цілісний образ науки, розкрити її сутнісні характеристики – в філософію, оскільки категорії сутності, причини, змісту – це предмет філософії.
Класичне розуміння філософії науки ґрунтується на традиції позитивізму та напрямах і концепціях, що з неї виростають, часто-густо виходячи за її межі. Крім цього, до напрямів, предметом яких є розв’язання теоретичних та методологічних проблем науки, дослідники відносять також неокантіанство (Фрайбурзька школа), прагматизм, конвенціоналізм, конструктивізм та інші концептуальні та методологічні програми.
Ретроспективний погляд на філософію науки дозволяє означити її вихідний момент в ХІХ ст. на ґрунті методологічної програми, що була обґрунтована О. Контом та на основі якої планувалося чітке визначення науковості знання на відміну від метафізики. Наприкінці Х1Х - на початку ХХ ст. розгорнулася наукова революція. Вона породила потребу перспективних методологічних програм. Позитивістська програма в філософії науки була відроджена школою емпіріокритиків, засновниками якої були Е.Мах та Р.Авенаріус.
Подальша доля позитивістких намірів в філософії науки виявилася в наступності та трансформаціях вихідних задумів, у дослідженнях Віденського кола (неопозитивізм) - М. Шліка, О. Нейрата, Р. Карнапа, Г. Рейхенбаха та ін., концепціях Б. Рассела, який розв’язував проблему засад математики, та Л.Вітгенштайна, викладених в «Логіко-філософському трактаті. Згодом філософія науки вийшла далеко за межі позитивізму, що представлено в критичному раціоналізмі К. Поппера, історицизмі Т. Куна, І. Лакатоса, в науковому реалізмі С. Кріпке, Г. Патнема та в інших сучасних позиціях.
За межами позитивістських побудов філософії науки залишаються феноменологічний образ науки, оцінки науки з позицій філософії екзистенціалізму, постмодерністський образ науки, Крім того, протягом ХХ століття сформувались такі гілки філософії науки, як філософія економіки, філософія екології, філософія біології, філософія географії тощо, не кажучи вже про потужну та сформовану раніше філософію математики. Ці галузі досліджують проблеми, що є теоретичними, фундаментальними для відповідних наук, але водночас мають відчутну філософську складову, можуть використовувати методологічний інструментарій філософії.
Концепції, які представляють означені галузі філософії науки, грунтуються на різних концептуальних засадах та методологічних традиціях. Зокрема, в філософії математики, фізики проблеми розглядаються в руслі аналітичної філософії, логіцизму, конвенціоналізму, конструктивізму. В філософії геології, географії, біології використовують голізм (цілісний підхід), системний підхід, структурний аналіз, еволюціонізм.
В кінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. окреслилися нові тенденції рефлексування над наукою. Йдеться про постнекласичний погляд на науку. Він ґрунтується на нелінійному мисленні та на методології синергетики, які дозволяють представити сучасну науку як складну багатовимірну систему. Специфіку її процесу пізнання пов’язують з об’єктами дослідження – складними самоорганізованими системами, методологіями дослідження, включенням аксіологічних принципів в процес дослідження.
Сформувалась постнекласична методологія, що виявляє потужні методологічні можливості стосовно дослідницьких ситуацій в сучасній науці - полідисциплінарних, міждисциплінарних та трансдисциплінарних. Отже, сфера постнекласики цілком може бути визнана гілкою сучасної філософії науки.
Оскільки наука в сучасній філософії науки розглядається як складна багатовимірна система, її теоретична реконструкція передбачає комплексний підхід. Він дозволяє досліджувати науку як смислові вектори по таких спрямуваннях:
1. Наука – система знань
2. Наука – дослідницька діяльність
3. Наука – соціальний інститут.
4. Наука – цивілізаційний та культурний феномен
Наука як система знань
Наука є системою об’єктивних знань про світ. і, відповідно, діяльністю, що націлена на їх нарощування. Філософська рефлексія дозволяє розкрити специфіку наукового пізнання порівняно з ненауковим: буденним, міфологічним, естетичним тощо. Як галузь людського пізнання світу, наука має свій предмет, тобто закони, що вона відкриває, та методи, тобто правила, засоби дій дослідника.
Вивчаючи, як здійснюється наукове пізнання, як обираються методи, якими є пізнавальні можливості методів наукового пізнання та їх межі, філософія формує таку галузь, як методологія наукового пізнання. Серед важливих методологічних аспектів науки слід виокремити дослідження структури наукового знання; можливостей та взаємодії емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання; засад таких форм знання, як факт, гіпотеза, теорія.
Як самостійна сфера пізнання наука означилась за Нового часу (приблизно з ХУІІ ст.) виокремленням природничих наук з натурфілософії на основі диференціації знання у відповідь на соціо-практичні потреби.. Сформувалися власні предмети та методи наук. Якщо слідувати плину історичного часу, то першою з натурфілософії виокремилась механіка, потім інші фізичні науки. Потім - хімія, біологія, геологія, географія. Пізніше – гуманітарні науки. В ХХ ст. – технічні науки. Процес розподілу – диференціації – знання доповнювався зворотним процесом – інтеграцією наукового знання. На межі двох або декількох наук виникли синтетичні галузі: біохімія, біофізика тощо. Сучасна наука – система об’єктивних знань, що включає:
- математику і математичні науки
- природничі науки
- суспільно-історичні науки
- гуманітарні науки
- технічні науки
(якщо кваліфікувати науки за принципом визначення предметів наук).
Міждисциплінарність та трансдисциплінарність
Таке класифікування представляє дисциплінарно організовану науку. Воно здійснене в традиції класичної науки, яка досить чітко окреслювала межі наукових дисциплін. Процес бурхливої інтеграції наук, що прогресував з другої половини ХХ ст., призвів до перетину, взаємопроникнення природничих та технічних наук, гуманітарних та природничих наук тощо. На початку ХХI ст. процес інтеграції наук стає ще більш складним. Виникли такі міждисциплінарні та трансдисциплінарні галузі науки, як генна інженерія, фізика живого, синергетика, когнітивістика тощо. Вони здатні розв’язувати пізнавальні завдання нового рівня, досліджувати складні самоорганізовані системи, включаючи біосферу, людину, суспільство.
Ситуація міждисциплінарності виявляється в тому, що на межі двох або декількох наукових дисциплін виникає нова галузь. Відповідно, говорять про міждисциплінарні науки – біогеографію, інженерну психологію тощо. Міждисциплінарні науки – це галузі знання, в яких використовуються поняття, концепції та методи, що напрацьовані в різних дисциплінах та синтезуються в новій науці для розв’язання її завдань.
Тісне переплетення різних сфер науки та соціальних практик породжує явище трансдициплінарності. Трансдисциплінарність в сучасних дослідженнях виявляється якнайменше в двох вимірах. По-перше, в тому, що позанаукові знання використовуються для підтримки або експертизи науково-технічних проектів. Йдеться про політичну мотивацію, рекламу в ЗМІ, етичну експертизу – наприклад, для новітніх біомедичних технологій. По-друге, в тому, що поняттєвий та методологічний апарат однієї галузі знання використовується в багатьох або всіх галузях науки та інженерно-технічній діяльності. Зокрема, мова математики, її поняттєвий апарат використовується в дуже багатьох галузях. Або мова та принципи синергетики, які характеризують новий стиль наукового мислення – нелінійний.
Наука як соціальний інститут
Наука – не лише система знань, а й діяльність, яка здійснюється завдяки сукупності практик. Відповідно, філософія науки осмислює науку як сферу дослідницької та соціопрактичної діяльності. Перш за все, йдеться про практику наукового експерименту.
Останніми десятиліттями наука сформувала потужну систему технологій, функціонування якої змінює якість життя, впливає на усвідомлення людиною світу та своєї ролі в ньому. Особливість нашого часу в тому, що новітні технології – інформаційні, когнітивні, біотехнології, нанотехнології – виникають безпосередньо в сфері фундаментальних досліджень. Постає інтегральна NBIC- система технологій. Їх включення в буття людини спричиняє не лише істотні технологічні, а й цивілізаційні зрушення. NBIC- технології є способами людського ставлення до світу, агресивного втручання в біосферу, соціум, людську тілесність та когнітивну сферу.
Яскравим прикладом є новітня біотехнологія - генна інженерія. Її включення в буття сучасної людини спричино не лише істотні технологічні, а й цивілізаційні зрушення. Біотехнологія виявляє свої конструктивні можливості не просто як виробнича технологія, а як засіб створення штучного світу людської життєдіяльності. Існування людини в ньому породжує низку запитань світоглядного характеру та потребує пошуку відповідей на них.
З кінця ХХ ст. оцінки перспектив впливу генної інженерії на суспільство істотно змінилися – від наголосу на надзвичайній їх загрозливості до побоювань, що невикористання таких технологій може спричинити відставання від сучасного рівня цивілізаційного розвитку. В науково-технологічній реальності ХХ1 ст. геномні технології використовуються у взаємодії з нанотехнологіями та робототехнікою. Це дозволяє досліднику претендувати на творення першооснов живої системи. Йдеться про те, що на глибині нанорівня формується програмний зміст генетичної інформації. Отже, жива система, в тому числі і людина, є об’єктом, який може бути сконструйований на молекулярному рівні – спочатку в віртуальному просторі, а потім у власне біологічному просторі життя.
Отже, складність та динамічність розвитку суспільства в ХХ1 ст., одночасно притаманна йому глобальність та вразливість істотно змінили філософські запити щодо оцінки цивілізаційно-технологічного розвитку людства (2, 6). Дійсно, для людства в ХХ1 ст. головним вже є не лише оцінка науково-технологічних можливостей людини при використанні геномних технологій. Значно важливіше усвідомити міру втручання в біологічне в людині (в технологічному сенсі) та відповісти на питання: яким є майбуття людини, людського роду в генетично модифікованому світі? В ситуації здійснення геномного проекту, коли геном людини можна тиражувати як текст і людина мов би перетворюється в машину для реплікації ДНК, за умов здатності на підставі модифікацій геному конструювати людське майбутнє, виникає парадоксальна ситуація. Людина стає вільнішою завдяки фантастичним технологічним можливостям і, водночас, глобально залежною від такої ситуації, оскільки вона існує в світі, де людське майже поглинається технологічним.
Інший істотний вияв практичних можливостей науки в суспільстві - функціонування науки як основи соціальних практик. Йдеться про перетворення певних сфер людської життєдіяльності на основі міждисциплінарних проектів, комплексних науково-технологічних програм, трансдисциплінарних стратегій.
Потужний вплив на суспільство може здійснювати громадська, культурна, політична діяльність учених. Серед яскравих прикладів, що вже закарбовані в історії науки, Пагвошський рух вчених за мир, заснований в 1957 році в м.Пагвош, Канада. 61-ша конфепенція відбулася в Японії, м.Нагасакі в 2015 році. Слід відзначити суспільну та наукову діяльність Римського клубу, завдяки якій людство дізналося про існування глобальних проблем. Визнаним в світі є міжнародний рух «Лікарі світу за запобігання ядерної війни», створений 1980 р. та нагороджений Нобелівською премією миру за заслуги в інформуванні громадськості й зміні свідомості людства на користь миру. В Україні можна назвати ініціативну групу «Першого грудня» – об'єднання, що створене 2011 року у 20-ту річницю референдуму за незалежність України відомими інтелектуалами та громадськими діячами, серед яких В. Брюховецький, Б. Гаврилишин, М. Попович, В. Скуратівський, Ю. Щербак, І. Юхновський, та має на меті домогтися встановлення в країні принципів свободного демократичного суспільства, де гарантовані права людини. Серед видатних учених борців за права людини в тоталітарних суспільствах треба назвати фізика А.Сахарова, який нагороджений Нобелівською премією миру «За безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми і мужню боротьбу із зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності». А.Сахаров неодноразово заступався перед радянською владою за ув'язнених діячів української культури, зокрема за В. Чорновола, Л. Плюща, І. Багряного, В.Стуса та інших.
Як будь-яка людська діяльність, наука існує в системі соціальних зв’язків і відношень. Тому філософія вивчає науку і як соціальний інститут. В цьому сенсі наука представлена як взаємини людей – дослідників в межах наукової спільноти та принципів, що регулюють такі взаємини; способи та структури інституалізації науки, взаємини науки і держави – ставлення держави до науки, престиж професії науковця, функції науки в суспільстві, вплив науки на суспільний розвиток тощо.
Наука як цивілізаційний та культурний феномен
Отже, філософія досліджує «суспільне буття науки». Воно здійснюється в системі культури і цивілізації. Тому наука постає для філософського вивчення як основа цивілізаційного розвитку, науково-технологічного прогресу. Приклади, що наведені раніше, є переконливим підтвердженням таких можливостей науки, її цивілізаційних впливів через новітні технологічні практики.
Істотний вплив науки на розвиток культури та зворотний вплив культури на науку, потребує вивчення науки як культурного феномену. Культурний смисл науки розкривається, завдяки притаманним ій світоглядним проблемам. Вони завжди пов’язані з фундаментальними результатами науки. Філософія розкриває світоглядний смисл науки.
Наука існує як включена в систему культури, отже вона є культурним феноменом. Щоб проаналізувати таке твердження, потрібно спочатку відповісти на питання: що таке культура? Осмислення культури здійснюється в процесі співставлення її з людиною, природою, історією, соціумом. Так, В.М.Межуєв визначає: «Світ культури – це світ самої людини». На думку Е.С.Маркаряна. культура – «позабіологічно створений засіб спілкування». В.С.Стьопін наголошує, що «культура – це геном соціального життя. Щоб виник новий тип суспільства, має виникнути нова культурна матриця. Подібно до того, як геном визначає, яким буде організм, так тип культури визначає, як буде відтворюватися діяльність людини».
В сучасних визначеннях поняття культури виокремлюють такі аспекти. По-перше, культуру визначають як сферу свободної самореалізації творчих можливостей особистості. Йдеться про науку, мистецтво, освіту. Водночас, це і виробнича, техніко-технологічна діяльність – якщо вона стосується створення принципово нового, пов’язана з творчістю.
Другий аспект визначення поняття культури виявляється в її розумінні як ціннісного ставлення до реальності. Культура створює та визначає цінності суспільства, його ідеали, зокрема моральні та естетичні. В культурі ідеали суспільства набувають світоглядної спрямованості.
Нарешті, третій аспект поняття культури розкриває її як штучний світ людського буття – на відміну від природи, як створений розумом та практиками людини. Культура та природа в такому розумінні протиставляються. Якщо природа існувала до людини, буде існувати і після неї, то культура існує лише разом з людиною, нею створена. Водночас людина не може постати та існувати поза культурою.
Як включена в систему культури, наука відчуває її істотний вплив. По-перше, культура формує науку як спосіб когнітивного освоєння світу. Саме, під впливом системи культури формуються стереотипи наукової діяльності, визначаються актуальні проблеми науки тощо. По-друге, у системі культури визначається цінність наукового знання. По-третє, осмислення наукових ідей здійснюється шляхом включення їх в культурний контекст.
Водночас наука є відносно автономною частиною культури і не тільки відчуває вплив системи культури, а й сама впливає на неї (4). Можна визначити принаймні такі аспекти впливу науки на культуру. По-перше, для успішної адаптації людини до соціуму, потрібно, щоб система культури була досить усталеною. Наука здатна підсилювати усталеність культури та її цінностей, оскільки результати науки є усталеними. Крім того, можливе багаторазове використання наукових знань як культурних цінностей.
По-друге, розвиток науки спричиняє і розвиток культури. Під впливом науки утверджуються нові знання, нові методи пізнання. На основі науки виникають нові способи людської діяльності, нові спеціальності і професії. По-третє, фундаментальні наукові теорії та принципові наукові відкриття стають поштовхом та основою для змін світогляду та стилю мислення людей певної доби. По-четверте, вплив науки на культуру здійснюється і через систему освіти. В сучасному суспільстві університетська освіта розуміється як підготовка фахівців на основі найсучасніших наукових знань, технологічних та дослідницьких практик, що гарантують необхідні компетентності – спроможність використовувати отримані знання, вміння та особистісні здібності для професійного і персонального розвитку.
Окремо слід наголосити на такій важливій функції науки, як світоглядна функція науки. Результатом наукового дослідження є об’єктивне знання. Якщо результати наукового дослідження мають фундаментальний характер, якщо це принципові теоретичні висновки, то вони можуть істотно вплинути на світогляд, спричиняючи його зміни. Яскравий приклад – еволюційна теорія в біології. Її світоглядні можливості виявилися не лише в тому, що органічний світ почали розглядати в розвитку. Еволюційна теорія надала методологічного поштовху для формування світогляду глобального еволюціонізму. На його засадах Всесвіт розглядається сучасної наукою як система, що еволюціонує.
Другий приклад, який хотілося б навести – глобальні проблеми сучасності. Сам факт визнання існування глобальних проблем людства вже свідчить про суттєвий вплив науки на світогляд сучасної людини. Якщо глобальні проблеми не знайдуть своєчасного розв'язання, людський рід може припинити своє існування. Тому в свідомості людини утверджуються нові виміри стосовно оцінок значущості існування біосфери, природи загалом та взаємин людини з ними. Антропоцентризм змінюється на коеволюційні позиції.
Останні десятиліття демонструють світоглядні впливи синергетики як теорії самоорганізації. Сучасна наука представляє світ як нелінійну динаміку складних систем, що самоорганізуються та саморозвиваються, до яких належать живі системи, екосистеми, людина, когнітивні системи, соціальні системи.
1.2. Наука як дослідження
Пізнання та дослідження
Комплексне бачення науки, яке представляє сучасна філософія науки, включає осмислення науки як дослідження. Поняття дослідження характеризує пізнавальний процес, який здійснюється науковцями. Отже, коли говорять про дослідження, мають на увазі наукове пізнання. Однак, поняття пізнання та дослідження не збігаються. Очевидно, що дослідження завжди є пізнанням. Однак, як показує історія пізнання людиною світу, історія становлення науки та інших форм пізнання, воно не завжди було та є дослідженням. Акцентування на дослідницькій складовій пізнання пов’язане саме зі становленням науки, її стилю мислення.
Дослідницька складова пізнання пов’язана з утвердженням аналітичності мислення, що пізнає, розвитком експериментальної діяльності конструюванням об’єктів, що пізнаються. Таке постає в науці, як самостійній формі пізнання, якою вона стає за доби Нового часу, приблизно з 17 ст. На відміну від новочасного пізнання природи, в античністі воно не було дослідженням. В той час об’єкт пізнання – цілісний космос, природа, з включеною в неї людиною, охоплювалися шляхом чуттєвого споглядання. Суспільне буття, тип культури, стиль мислення в античності не спонукали до розділення, деструкції, не спонукали до втручань в природу.
Отже, як постало наукове дослідження? Сучасний стан науки є результатом її тривалої історії. Методологи поділяють історію науки на два періоди: переднаука та власне наука. Переднаука - це період зародження науки. В цей час людина вивчає речі, з якими неодноразово мала справу в повсякденному досвіді, в виробництві. Переважно це речі, які становили практичну цінність та користь для людини.
Отже, перше на чому ґрунтувалося зародження науки – це практичне освоєння речей. Тобто, практичне освоєння речей було необхідною передумовою нового – наукового мислення. А саме, передумовою того, щоб: змоделювати можливі зміни практично корисних речей та передбачити результати практичної діяльності. Йдеться про наступне. Щоб передбачити результати своїх дій, людина мала побудувати моделі відповідних змін речей. Речі, властивості, відношення фіксувалися в пізнанні в формі ідеальних об'єктів, якими оперувало людське мислення. Відбувалося от що. Ці ідеальні об'єкти заміняли собою об'єкти реального світу в процесі пізнання. Така мисленева діяльність являла собою ідеалізовану схему практичних перетворень матеріальних предметів. Отже, саме на основі практики формувалась можливість оперування з речами як з ідеальними об'єктами, як зі специфічними предметами, що заміняли собою речі.
Але мета такого оперування була знoв таки практична: зрозуміти, як можна перетворити речі в виробництві. Так, давньоєгипетські таблиці додавання та віднімання – це таблиці оперування з реальними предметами - тваринами, рослинами, камінням для будівництва тощо. Додавання здійснювали як дописування необхідної кількості рисочок, де одна рисочка відповідала одному предмету.
Були розроблені відповідні правили дій з сукупностями предметів. Так. додавання до трьох одиниць п'яти одиниць представлялося таким чином. Зображували три рисочки, під ними - п'ять рисочок. Потім вони переносилися в один рядок, що знаходився під цими рядками. В результаті отримували вісім рисочок. Потреба розрахунків площ ділянок породила новий клас задач. Були розроблені основні види геометричних фігур – трикутник, прямокутник, трапеція, коло, які допомагали вирахувати площу.
Спосіб побудови знань шляхом абстрагування та схематизації предметних відношень забезпечував передбачення результатів в межах відомих форм практики.
З розвитком цивілізації виникає новий спосіб побудови знань. Такий, що власне і позначає перехід до саме наукового пізнання. Розглянемо його характерні ознаки. По-перше. Якщо на етапі переднауки ідеальні об'єкти виводилися безпосередньо з практики, то тепер знання з будуються мов би незалежно до практики. І лише потім виявляються зв'язки з практикою, в якій перевіряється правильність знань.
По-друге. Цей підхід побудови знань суттєво відрізняється і тим, що ідеальні об'єкти беруться не з практики, а з уже існуючих систем знання. Скажімо, з математики. У Піфагора число отожнюється з предметом або з відношенням предметів. Пізніше число вже не розглядається як прообраз сукупності предметів, якими оперують в практиці. Число стає самостійним математичним об'єктом, якості якого вивчає математика. Можна оперувати числами – додавати, віднімати, ділити тощо. Означений спосіб побудови знань утверджується в природничих науках. Виникає метод висування гіпотетичних моделей з подальшим їх дослідним обґрунтуванням.
По-третє, такий метод побудови знань – поза практикою – дозволяє вивчати не лише предметні зв'язки, які існують в сьогоденній практиці, а й зміни об'єктів, які можливі в майбутній практиці.
Наука як сутнісне явище Нового часу
М.Гайдеггер в роботі "Час картини світу" розглядає науку як сутнісне явище Нового часу та наголошує, що сутність науки Нового часу в дослідженні. Сутність самого дослідження в тому, що пізнання утверджує себе як підприємство. Справа в тому, що наукове дослідження – це певна схематизація, завдяки якій здійснюється виробництво знань. Це представлення природи в вимірах руху, простору, часу. Тобто феномени природи відтворюються в цих загальних поняттях. Отже, природний процес потрапляє «в поле зору» для вивчення лише «в горизонті загальної схеми». Таке, за Гайдеггером, означає,що наука стає певним проектом природи. Це перша сустнісна риса науки як дослідження
Але проект реалізує свою сутність завдяки методу. Метод – друга сутнісна риса науки як дослідження. В науках про природу дослідження йде шляхом експерименту. Ідея експериментального природознавства передбачала розуміння суб'єкта як активного начала, яке протистоїть природі та може змінювати природні речі. Таке ставлення до природи стає передумовою нового способу пізнання. Він ґрунтується на ідеї можливості ставити природі теоретичні запитання та знаходити відповіді шляхом активного перетворення природних об'єктів. Експеримент утвердився як нова форма практики, в межах якої можливо прослідити, оцінити та передбачити зміни досліджуваних об'єктів. В експерименті природний об'єкт потрапляє в штучні умови. І саме завдяки цьому виявляє невидимі до того сутнісні риси. Природа в цій системі уявлень сприймалась як особлива композиція якісно різноманітних речей, яка має властивість однорідності. На цій підставі суб'єкт може стверджувати розкриття закономірних зв'язків.
Гайдеггер наголошує таку особливість: не наука стає дослідженням завдяки експерименту, а навпаки – експеримент вперше стає можливим там і лише там, де пізнання природи вже стало дослідженням. Гайдеггер наголошує, що «експеримент є образ дій – який в своїй підготовці та проведенні є обґрунтованим та керується законом, що покладений в його основу, і має виявити факти, що підтверджують закон або ні» [7, c 45].
Отже, ознаки науки як дослідження за Гайдеггером: вона – проект природи та має власний метод (експеримент). Крім цього, М.Гайдеггер аналізує фігуру суб’єкта наукового пізнання – «дослідника», якого створює розвиток виробничого характера науки. Учений-ерудит зникає, його замінює дослідник, що залучений до штату дослідницького підприємства. Йому вже не стільки потрібна бібліотека, скільки інформація:з останніх конференцій, конгресів, виданих книжок – він «всюди проїздом» [7, c.47].
Започаткування фізичного методу Галілеєм
Початок новоєвропейської науки пов'язаний з дослідженнями небесних тіл Ніколаєм Коперніком, а також дослідженнями Тіхо Браге, Кеплера, Галілея. Їх висновки дозволили запропонувати принципово новий погляд на світ – геліоцентричний замість геоцентричних уявлень Арістотеля - Птолемея. Земля, за Коперніком, не центр світу, а таке ж небесне тіло, як і інші. Великі географічні відкриття, зокрема відкриття Америки, сприяли створенню того культурного контексту, який дозволяв сприйняти думку про множинність буття, його багатоманітність. Коперніканська революція в науці – це потужний рух нових ідей, що бере свій початок від опублікування роботи Ніколая Коперніка «Про обертання небесних сфер» (1543), знаходить виявлення в роботах Галілея, Декарта та отримує логічне завершення в класичному н'ютонівському образі Всесвіту як годинникового механізму (починаючи з його «Математичних начал натуральної філософії», 1687).
Під впливом теорії Коперніка, філософії Бекона, обґрунтувавшої новий метод пізнання – «новий органон» – та новий образ науки як науки емпіричної, індуктивної, вимальовувалися нові стандарти науковості. Вони знаходять своє завершення та остаточне оформлення в новій науці – «науці Нового часу» завдяки Галілею. Він не лише всебічно обґрунтував вчення Коперніка, а й створив нове розуміння природи науки. Галілей розробив та застосував метод точного експериментального дослідження, якого не існувало ані в античності, ані в середньовіччі. Галілей утверджував образ науки, відповідно до якого вона не є діяльністю окремого «чарівника», а є дослідженням, яке спирається на власний метод, досліди та експеримент.
Змінювався образ світу, образ людини та образ науки. На відміну від Арістотеля, Галілей був переконаний, що мовою, якою можуть бути висловлені закони природи, є мова математики. Відомий афоризм Галілея твердить, що неможливо зрозуміти книгу Всесвіту, не навчившись розуміти його мову, а такою мовою є мова математики. На противагу арістотелівській науці, Галілей вважає за важливе досліджувати не субстанцію, а функцію.
Але як можливо відобразити безкінечно різноманітний та мінливий світ природи абстрактною та незмінною математичною мовою [див.1]? Це можливо стосовно «первинних якостей» речей , таких як форма тіл, їх розмір, маса, положення в просторі, характеристики руху. «Вторинні якості» - колір, звук, смак, пахощі не є об'єктивними властивостями речей. Вони є результатом впливу речей на органи чуття і в такій їх фіксації існують лише в свідомості суб'єкта. Однак деякі «вторинні якості» можливо звести до «первинних» Наприклад, висота звуку, що його видає струна, визначається її довжиною, товщиною на натяжінням. Суб'єктивні відчуття теплоти можливо співвіднести з рівнем рідини в трубці термометру. Таким чином, низку вторинних якостей можливо звести до геометричних та мехаічних показників, що вимірюються [1].
Завдяки використанню такої методології Галілею вдалося здійснити «математизацію природи». Поясненню явищ, що виходило з «сутностей», «якостей» речей (арістотелівська наука) протиставлялося переконання в тому, що якісні відмінності викликаються кількісними. Останні можливо представити в точних математичних закономірностях. Завдяки такому методу не потрібно було звертатися до «цільових причин» Арістотеля. Галілей вводить ідею «природного закону» - безкінечного причинового ланцюгу, що пронизує світ.
Метафізичне обгрунтування наукового методу Декартом
Кеплер та Галілей були переконані, що світ є математично структурованим, і математична думка здатна проникнути в гармонію Всесвіту. В філософії Декарта науковий метод та процесс дослідження знаходять метафізичне виправдання. У «Началах філософії» він писав, що філософія нагадує дерево, корені якого – метафізика, стовбур – фізика, а гілки – всі інші науки. Саме метафізика розкриває, як влаштований світ, тому наука займається тільки тими об'єктами, в яких наш дух здатний відкрити істинне та безсумнівне знання [2]. Метафізика Декарта дозволила інтерпретувати фундаментальні досягнення науки, водночас пояснюючи, що є світ. Вона є певною програмою дослідження, що вплинула на подальший розвиток науки. Декарт намагався визначити принципи, які б забезпечили спорудження «нового дому науки» [5, c.192]. Механіцизм Декарта стає визначальною метафізикою, оскільки її перспектива виявляється не лише для об'єктів фізики, а й біології та вивчення людини: людське тіло - механізм, жива істота - автомат.
Основа метафізики Декарта – тотожність матерії та простору. З цього випливає низка наслідків: світ є безкінечно протяжним; матерія може ділитися до нескінченності; пустота, або простір, що не містить ніякої матерії, є суперечністю, тому, відповідно, порожнечі не існує. Отже, метафізика Декарта розкриває, з чого та як побудований світ. Наука, зауважує Декарт в "Правилах для керівництва розуму", займається лише тими об'єктами, «в яких наші розуми здатні відкрити істинне та безсумнівне знання» (правило 2) [2]. Метафізика сповіщає ученому, що він має шукати, які проблеми доступні розв'язанню, до якого типу законів він може прийти. Для досягнення цих цілей потрібний метод. Він «полягає в порядку та розташуванні тих речей, на які потрібно звернути погляд розуму, щоб знайти будь-яку істину. Ми будемо суворо притримуватися його, якщо крок за кроком зведемо заплутані та темні положення до більш простих, а потім спробуємо, виходячи з найбільш простих, піднятися по тих же сходинках до пізнання всіх інших» (правило 5) [2].
На відміну від Галілея, який не залишив спеціального трактату про метод, Декарту було важливо довести об'єктивний характер знання, вказати на правила, якими потрібно користуватися, щоб досягти об'єктивності [3]. Системним філософським обґрунтуванням наукового методу та його схеми дослідження є "Начала філософії" Декарта, грунтовне викладення його філософії та фізики. Декарт підкреслював, що формальна логіка, зв'язок силогізмів не породжує нічого нового, а лише слугує для пояснення іншим того, що досліднику вже відомо. Фундаментальне завдання - в обґрунтуванні методу наукового пізнання.
Захоплюючись чіткістю математики, Декарт водночас критикує традиційну арифметику та геометрію, бо їх лінійні процедури не зaкріплені єдиною методологією. В традиційній математиці відсутній єдиний метод. Для створення теоретичної основи такого методу потрібно довести, що відмінності між арифметикою та геометрією не є істотними. Для цього Декарт переводить геометричні проблеми в алгебраїчні, демонструючи їх сутнісну ідентичність. Створивши аналітичну геометрію він прояснює математичні принципи та процедури. В «Правилах для керівництва розуму» Декарт визначає чіткі правила, спираючись на які можливо відділити істинне від хибного [2]. Таким чином, Декарт розв'язує проблему створення нових методологічних засад як підґрунтя, «коріння» для побудови нової будівлі науки.
Почате Галілеем, продовжене Декартом та завершене Ньютоном створення нової науки – науки Нового часу – на підсумок представило людству нову форму пізнання природи – математизоване природознавство, що спирається на експеримент.
Особливості досліджень в науці ХХI ст.
В кінці ХХ - на початку ХХ1ст. постали запитання не лише про нові можливості науки, а й про її межі. Кризовий стан як природи, так і власне людини поставив під сумнів той тип прогресу, який ґрунтувався на попередніх типах раціональності. Новий тип цивілізаційного розвитку пов'язаний з формуванням нового ставлення до природи та людини. Перш за все, треба подолати настанову панування людини на підставі силового перетворення природи та соціуму. Однак не йдеться про відмому від наукової раціональності. Потрібний новий тин наукової раціональності. Він постає в к.ХХ на початку ХХ1 ст.
Новий тип наукової раціональності виявляє себе через такі суттєві риси. По-перше, на відміну від класичного етапу новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу – як глобальну екосистему. По-друге, вивчення системних об'єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій пізнання. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють не силові впливи, а теорія біфуркацій передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії. Постнекласичний етап в розвитку науки можемо побачити в особливостях "нелінійних наук", що базуються на теорії самоорганізації, на синергетичному баченні світу [див. 7]. Постнекласична раціональность утверджується в сучасному дослідженні живих, екологічних та соціальних систем. Редукціоністські підходи в їх пізнанні втрачають свою вагомість. Складність, самоорганізація, нелінійна поведінка таких систем потребують в методології їх дослідження орієнтації на поліваріантність, комплексність, полісемантичність їх опису. Тому набувають поширення ті форми наукових досліджень, що є продуктивними у вивченні складних самоорганізованих систем. Такими є міждисциплінарні проекти та комплексні наукові програми. Перспективними є трансдисциплінарні стратегії як основа соціальних практик.
1.3 Наука та цінності техногенної цивілізації
Традиційна та техногенна цивілізації
Як вже зазначалося, наука виникла та існує в певному культурно-цивілізаційному контексті. В історичному розвитку людства та в сьогоденні наука істотно впливає на культурно-цивілізаційне буття людини. Отже питання про подальшу цивілізаційну та культурну долю людства неможливо обговорювати поза питанням про тенденції розвитку сучасної науки, яка визнається безумовною культурною та цивілізаціною цінністю.
Якщо заглибитися в історію, можна зробити висновок, що не завжди наука займала провідне місце в суспільному житті. Але з певного історичного періоду людина не лише почала визнавати силу науки, а й максимально на неї покладатися.
Традиційні суспільства є історично першими, на відміну від цього техногенна цивілізація виникає значно пізніше. Довгий час історія суспільства являла сукупність традиційних цивілізацій, що взаємодіяли. Давні Єгипет, Індія, Китай, Східні держави доби середньовіччя є яскравими прикладами традиційних суспільств. В сучасному світі представлені такі традиційні устрої в державах Африки, Азії, Америки. Однак хоча вони є досить закритими традиційно, але відчувають технологічний та культурний вплив техногенної цивілізації.
Лише за доби Відродження та Нового часу європейське суспільство виявляє можливості розвитку техногенної цивілізації. Техногенна цивілізація розвивається досить активно, методологи навіть позначають її терміном «агресивна», зважаючи на можливість експансії щодо традиційних суспільств, деякі з яких вона поглинула, інші зазнали її істотного впливу. Наступні століття показали, що техногенна цивілізація просто поглинала та поглинає традиційні культури, що призводить до загибелі багатьох самобутніх культур і їх традицій.
Якщо говорити про ознаки та відмінності традиційної та техногенної цивілізацій, треба сказати про наступне. Почнемо з питання темпів, швидкості розвитку соціальних змін. Традиційні суспільства характеризуються досить повільним розвитком в сенсі змін, якщо порівнювати їх з часом життя людини, поколінь людей. Структури суспільного життя, форми виробництва, праці, все є глибоко традиційним. Панує усталеність, повторюваність, звичка, стереотипи. Вони не змінюються протягом століть. Накопичений досвід предків, їх норми, правила суспільного життя визначають розвиток і сучасних поколінь. Будь-які інновації сприймаються лише крізь призму традицій.
Техногенна цивілізація - це суспільство з високим рівнем розвитку науки, техніки, технології, в якому всі сфери життя зазнають технологізації. Техногенна цивілізація характеризується досить швидким розвитком, динамізмом на відміну від традиційних суспільств, яким притаманні досить повільні зміни, якщо порівнювати їх з часом життя окремої людини, навіть поколінь людей.
Власне техногенна цивілізація починається приблизно з ХУ11 ст. та проходить три стадії: передіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Саме в техногенній цивілізації виникає уявлення про орієнтованість прогресу в майбутнє. Історичний час сприймається як незворотній рух від минулого до теперішнього і майбутнього. На відміну від цього, в традиційних суспільствах час розуміли або як циклічний, або вважали, що "золота доба" вже позаду. Техногенне суспільство живе в атмосфері постійних змін та очікування нових змін. Людина техногенної цивілізації значною мірою ототожнює цивілізаційний прогрес з рухом до щастя та благополуччя.
Цінності техногенної цивілізації
Можливості техногенної цивілізації пов'язані зі становленням нової системи цінностей. По-перше, техногенне суспільство відрізняє акцентування на людині, її свободі, виборі – на відмінy від акцентування на світі, об'єкті, природі або їх гармонії. Як влучно зазначив В.Стьопін, символом техногенного суспільства може стати Книга рекордів Гіннеса, на відміну від семи чудес світу [9, c.93]. Вона утверджує істотний ціннісний орієнтир – кожна людина може стати особливою, єдиною в певному відношенні. Сім чудес світу, навпаки, демонструють завершеність, цілісність світу та відсутність потреби у змінах. В техногенній цивілізації сформувався активістський підхід, у відповідності з яким людина розуміється як активно діюча, як така, що ставить і досягає певні цілі в процесі своєї діяльності. Світ сприймається, перш за все, як об'єкт діяльності та об’єкт пізнання. Домінуючою стає світоглядна орієнтація, у відповідності з якою вважається, що природа існує для людини. І людина має її підкорити та перетворити.
Другий момент, в якому виявляються цінності техногенної цивілізації, такий: на відміну від панування визнаного, традиційного, в техногенній цивілізації цінністю вважається інновація як така. Культура техногенного суспільства орієнтована на принципово нове у всіх галузях буття людини – на нові знання, нову техніку та технології, нові соціальні устрої, нові форми спілкування.
Третій момент, в якому виявляються цінності техногенної цивілізації – цінність раціо, розуму. Людина техногенного суспільства тяжіє до раціонального обґрунтування знать про світ, схем діяльності та пізнання. Це виявляється в розумінні природи як упорядкованого процесу. Таке розуміння обгрунтовує наука. Тому в системі цінностей техногенної цивілізації наукова раціональність починає відігравати дуже важливу роль, часом – домінуючу роль. В ХХ ст. наука стає основою всіх практик соціальної діяльності, до яких людина ставиться з довірою, що вони гарантують успіх. Категорія науковості набуває символічного сенсу – науковість сприймається як необхідна умова процвітання та прогресу [9, c.100]. Відповідно, цінність наукової раціональності та її істотний вплив на всі сфери людського життя стає характерною ознакою техногенної цивілізації.
Техногенна цивілізація визначила тип розвитку, заснований на активістському підході – постійних змінах природного та соціального довкілля, спричинених людською діяльністю, на трансформації соціальних зв'язків людей, засобів комунікації, типів особистості та способу життя. Отже, цивілізаційно техногенне суспільство орієнтоване на принципово нове у всіх галузях буття людини – на нові знання, нову техніку та технологію, нові соціальні устрої, нові форми спілкування. В певному розумінні, людина західного суспільства більш дієва та гнучко мислить, орієнтована на динамізм соціального життя, більше тяжіє до раціонального обґрунтування певних положень. Тому в системі цінностей техногенної цивілізації наукова раціональність відіграє домінуючу роль.
Постнекалсична наука як основа цивілізаційного розвитку
Особливості культури, цивілізації, соціального розвитку створюють нові контексти, в яких наукові проблеми постають та розв’язуються. Цивілізаційна ситуація кінця ХХ ст. демонструє вичерпаність попереднього типу прогресу. Стає очевидним, що силове, завойовницьке ставлення людини до світу, до природи не конструює перспективних практик її буття. Як наголошував видатний український філософ С.Кримський, «силова діяльність не є безмежною. Вона має енергетичні, екологічні, фінансові та моральні ліміти. Виходячи за ці ліміти, діяльність перестає бути розумною, бо все розумне має межі, безмежною є тільки дурість». (Кримський, )
Сучасний світ є глобалізованим. Йдеться про тісну взаємозалежність всіх підсистем людської цивілізації, виникнення інтегративних структур, що проникають крізь всі ці підсистеми, в формуванні єдиних просторів – економічного, інформаційного, комунікаційного, індустрії розваг тощо. Суттєва ознака глобалізації – комунікаційна єдність світу. Швидкість розповсюдження величезних обсягів інформації значно більша, ніж швидкість пересування людей та товарів. Це є наслідок інформаційно-комунікаційної революції – поєднання комп'ютерних технологій з телекомунікаційними мережами. В результаті інформаційно-комунікаційної революції істотно розширюються масштаби соціальних зв'язків, причому, тепер вони не знають державних кордонів. Міжнародні взаємини набувають нової якості. Раніше міжнародні відносини були, як правило, міждержавними. В умовах глобалізації вони зачіпають величезні маси людей та набувають форми міжособових контактів. Характеризуючи таку ситуації вводять образ «світ без кордонів». Інформаційна революція призводить до значного прискорення соціального та індивідуального плину часу. Діяльність, що раніше потребувала років, місяців, тижнів, тепер здійснюється за декілька днів, хвилин, секунд..
Отже, в результаті глобалізації світ стає все більш взаємозалежним. Водночас, він стає все більш уразливим. Підтвердженням цього висновку є такий вияв взаємозалежності, як глобальні проблеми людського існування. Поняття "глобальні проблеми" походить від латини – globus (terrae) – куля земна. Отже, це проблеми, що охоплюють всю планету. Взагалі термін "глобальні проблеми" можна назвати символом ХХ ст.
Глобальні проблеми спричинені діяльністю людини техногенної цивілізації. Діяльністю, що розгорталася на засадах класичного раціоналізму. Відповідно до них, світ сприймався людиною як об'єкт реалізації її цілей і потреб. Тобто, людина і природа не розглядалися як цілісна система. Глобальні проблеми відображають суттєві негаразди, що охоплюють економічну, енергетичну, демографічну, соціальну, екологічну та інші сфери людського існування. Причому, глобальні проблеми зачіпають людське життя не лише в певних регіонах світу, а мають планетарний характер. Отже, глобальні проблеми є всезагальними, як за їх об'єктом – земна куля, так і за суб'єктом їх вивчення і розв'язання – світова спільнота, держави світу.
Крім того, глобальні проблеми є такими, що одна з них обумовлює іншу. Тому, як предмет наукового дослідження і з точки зору необхідності їх розв'язання, глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних галузей – т біології, фізики, хімії, геології, географії, кібернетики, гуманітарних наук та участі методологів та філософів. Тобто, ці проблеми є комплексними. Глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних країн, бо ці проблеми не знають державних меж і кордонів.
Дослідники виокремлюють такі глобальні проблеми. По-перше, проблема виживання людства. Вона постала в умовах небувалого в історії людства розвитку науки і техніки, особливо військової. По-друге, як глобальну проблему визначають проблему збереження людської особистості. Ця проблема виявляє суть антропологічної кризи. Кризовий стан в існування людської особистості в сучасному світі пов'язаний з тим, що штучний світ, створений людиною, відчужується від людини і тисне на неї.
Надто динамічний світ людського життя в техногенній цивілізації дає змогу людині жити одночасно в різних традиціях, культурах, пристосовуватися до нових обставин. Взаємини людей визначаються прагматичною зручністю новітніх технологій. Так, можна повсякденно спілкуватися в інтернеті з колегами чи друзями, що знаходяться на інших континентах і водночас не знати, хто твої сусіди.
По-третє, екологічна проблема. Визначення її як глобальної пов'язане з ситуацією глобального деструктивного антропогенного впливу на біосферу, що призвело до глобальної екологічної кризи. Розв'язання цієї кризи – умова подальшого існування людського роду. Глобальна екологічна криза є прямим наслідком діяльності людини на засадах техногенної цивілізації. Кризовий стан як природи, так і власне людини поставив під сумнів той тип прогресу, який був реалізований в попередньому техногенному розвитку і який ґрунтувався на типі раціональності, що спричинив кризовий стан людини та природи.
Результати силової діяльності людини, що виявилися в глобальних кризах, визначили межі техногенної цивілізації та потребу нової. В її основі мають бути інакші типи раціональності, Зорема – і наукової рааціональності. Як ми вже проаналізували раніше, він постає в науці і технологічній діяльності зі складними самоорганізованими людиномірними системами з нелінійною поведінкою. Відповідно змінюються смислові акценти в пошуку відповідей на питання, які постають перед людиною та наукою. Для філософської рефлексії така зміна смислових навантажень означає відмову від готових, раз і назавжди даних істин, вараіативний та панорамний характер її оцінок стосовно неоднозначних ситуацій. Такому погляду сприяє синергетичне мислення. Воно передбачає в розвитку складних систем можливість не одного, а декількох сценаріїв. Синергетика дозволяє зрозуміти, що хаос є не лише руйнування. Хаос передує новому порядку, що постає завдяки самоорганізації системи.
Самоорганізація, водночас, не заперечує, а припускає людські практики, дії. Засновник філософії нестабільності І.Пригожин зауважив: «Час – це дещо таке, що конструюється в кожен даний момент. І людство може взяти участь в процесі такого конструювання» (Пригожин, ) Такий погляд уможливлює свободу думки та вибору. Однак породжує ризик та відповідальність. І свобода, і відповідальність є моральними категоріями. Тому моральність людського практикування в сфері сучасних наукових дослідницьких практик – невід’ємне питання філософії науки.
Тема 1. Феномен науки
1. Аршинов В.И. Сложность постнеклассических практик и будущее конвергирующих технологий. – В кн. Постнеклассические практики. Опыт концептуализации. – Санкт – Петербург: Издательский дом Мір, 2012 – 535с. – С. 165-187. С.171.
2. Горський В. С. Україна на порозі планетарної цивілізації / В. С. Горський // Практична філософія. – 2001. – № 2. – С.214–220.
3. Добронравова І. Практична філософія науки. – Суми, Університетська книга, 2017. – Р.2.
4. Киященко Л.П. Постнеклассическая философия – опыт трансдисциплинарности. – В кн. Постнеклассика. С-Пбг: «Мір», 2009, . С.137-169.
5. Кримський C. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський; Під сигнатурою Софії. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008, 718 с. – С. 444 – 717.
6. Мамчур Е.А. Фундаментальная наука и современные технологии // Вопросы философии. – 2011. - № 3. Електронний ресурс. Режим доступу: http://vphil.ru/index.php?option=com_frontpage&Itemid=1
7. .Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. — Чернівці: “Рута”, 2001. — С.318;
8. Попович М.В.Раціональність і виміри людського буття. К.: 1997, Видавництво "Сфера". - 290 с.
9. Сидоренко Л.І. Університетська школа філософії та методології науки: підсумки та перспективи певних напрямів // Наукові записки. Том Х11.Філософський факультет. КНУ імені Тараса Шевченка, КПВД «Педагогіка». - К.:2004. - С.155 - 162.
10. Сидоренко Л.І. Аксіологія постнекласичної науки // Сучасна українська філософія: традиції, тенденції, інновації : збірник наукових праць / відп. ред. А.Є.Конверський, Л.О.Шашкова. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011 – С.204-222.
11. Степин В.С. Философия науки. Общие проблемы. М.: ГАРДАРИКИ, 2006.
http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/index.html\
12. Степин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации.- М. 1994.- с.3-80.
13. Уайтсайдс Дж. Нанотехнология в ближайшем десятилетии. Прогноз направления исследований / Дж. Уайтсайдс, Д. Эйглер, Р. Андерс. – М.: Мир, 2002. – 292 с.
14. Філософія : підручник / кол. Авторів; за ред. Л.В.Губерського. – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с.
15. Хайдеггер М. Время картины мира / М. Хайдеггер // Хайдеггер М. Время и бытие. Статьи и выступления: [Пер. с нем.] – М.: Республика, 1993.
16. Хакен Г. Основные понятия синергетики: параметры порядка и принцип подчинения. // Хакен Г. Принципы работы головного мозга. М.: «Per Se», 2001, 351с. С.41-70.
17. Юдин Б.Г. Наука в обществе знаний // Вопросы философии. – 2010. - № 8 Електронний ресурс. Режим доступу:
http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=193&Itemid=52