2. Наука як феномен культури
2.1. Реальна наука і система уявлень (знань) про науку.(С.П.Петрущенков)
2.2. Наука у світі культури.(С.П.Петрущенков)
2.3. Наука й інші феномени культури.(С.П.Петрущенков)
2.4. Етос науки (Л.І. Сидоренко)
2.1. Реальна наука і система уявлень (знань) про науку.
Наш підручник розрахований на аспірантів, що вже прослухали базовий курс філософії. Змістовно матеріал розділу "Наука як феномен культури" повинен бути знайомим більшості з них. Проте є одна важлива дидактична відмінність: розділ орієнтований на формування певних методологічних установок, які повинні допомогти у вивченні філософії науки. Необхідність такого підходу однаковою мірою детермінується як особливостями досліджуваної дисципліни, так і специфікою суб'єкта, що пізнає. Разом вони визначають вимоги до процедури інтерпретації, які повинні забезпечити відповідний рівень розуміння.
Філософія науки, що видно вже з назви, є філософською дисципліною, і тому в процесі створення її концепцій і теорій обов'язково використовувалися рефлексивні процедури. Процесуальність філософії визначає історичність філософського знання: філософська теорія з необхідністю містить у собі історію власного становлення і апелює до історії філософії. Наука також явище історичне. Будь-яка філософська рефлексія над наукою - завжди історична рефлексія, тобто відповідає конкретному етапу розвитку науки і створена в конкретній системі уявлень про науку. В межах філософії науки рефлексії над наукою доведені до рівня теорії, тому такі моделі науки і наукового знання у більшості випадків претендують на загальність.
У цих умовах інтуїтивне розуміння таких моделей, а також їх раціональна інтерпретація через призму власних уявлень про науку, не гарантує адекватного результату. При інтуїтивному розумінні втрачається історичність, а разом з нею і можливість рефлексивної реконструкції світоглядних та методологічних засад, базових припущень, в межах яких були створені конкретні версії філософії науки. Можливості раціональної інтерпретації зіштовхуються з проблемою обмеженості особистих образів науки. Середньостатистичний аспірант не відчуває потреби в самооцінці власних уявлень про науку, оскільки наука перетворюється в сферу його повсякденної діяльності. Безпосередність «входження в науку» гарантує відчуття достовірності професійного образу науки, який екстраполюється на науку взагалі. Тому сумнівів щодо адекватності власних уявлень про науку в звичних умовах не виникає.
Подолання проблематичності в рамках пізнавальної ситуації «підручник з філософії науки – читач» вимагає від останнього серйозних рефлексивних зусиль для створення свого роду «методології розуміння». Оскільки в підручнику подано аналіз філософських рефлексій над наукою, які були реалізовані в декількох традиціях протягом понад ста років, існує безліч можливих варіантів «методології розуміння». Можна говорити про ситуативні моделі розуміння, в яких, тією чи іншою мірою, виконується низка методологічних процедур, пов'язаних з постійним контролем над моделлю інтерпретації, аналізом базових установок щодо науки в даній історичній або предметній проекції, оцінкою ролі особистих цільових і мотиваційних установок тощо.
Зміст і структура розділу «Наука як феномен культури» організовані таким чином, щоб забезпечити читачу можливість самооцінки особистих уявлень про науку та створити умови для реконструкції того образу науки, в межах якого була створена та чи інша концепція філософії науки. Слід також звернути увагу на те, що значення такого роду рефлексивної діяльності не вичерпується інтересами опанування даної навчальної дисципліни. В її процесі формуються узагальнені особисті моделі розуміння навчального матеріалу, зокрема моделі переходу від старого до нового знання, методики процесу самоосвіти й т.ін. Рефлексивна діяльність також істотно впливає на процес мотиваційного обґрунтування стратегії особистої поведінки в системі освіти, відіграє важливу роль у становленні самосвідомості вченого.
Базовий принцип аналізу науки як феномена культури полягає у чіткому розрізненні реальної науки і системи уявлень про науку. З одного боку, у світі людської культури існує складне мегаутворення, яке містить у собі величезну кількість елементів і яке за традицією називається наукою. Стосовно сучасної науки можна говорити про те, що вона знаходиться в проміжку між цілісним функціонуванням в якості єдиної системи і розпадом на елементи, що самостійно розвиваються.
З іншого боку, існує три рівні, на яких формується система уявлень (знань) про науку. Культура, як традиція, всередині себе відтворює набір стереотипних уявлень про те, що таке наука для повсякденної свідомості, тобто це масові образи науки. Вони тиражуються як через засоби масової інформації, так і на рівні безпосереднього спілкування. Наукове співтовариство рефлексує щодо цілей, змісту та результатів власної діяльності й створює професіональні образи науки, які транслюються через усе різноманіття форм наукового спілкування: система освіти, «лабораторне життя», конференції тощо. І в кінцевому підсумку, наука виступає об'єктом пізнання, який досліджується через своєрідність своїх предметів і методів цілим рядом дисциплін: соціологією науки, історією науки, психологією науки, методологією науки, філософією науки. Таким чином, різноманіття образів науки (масових і професійних) доповнюється нескінченними суперечками про точне «визначення» (дефініції) науки, про межі між науковим і ненауковим, які ведуться в усіх формах теоретичних рефлексій над наукою: від аморфного наукознавства до філософії науки.
Існування великої кількості теоретичних моделей науки і ще більшого різноманіття образів науки об'єктивно обумовлене. Наука - дуже складне явище, яке постійно розвивається, його неможливо охопити як на рівні безпосереднього особистого досвіду і заснованої на ньому індивідуальної пізнавальної дії, так і на рівні кінцевої кількості моделей. Але будь-яка модель науки завжди містить у собі момент узагальнення щодо науки взагалі. Тому звернення до історії пізнання науки повинне враховувати момент переходу від фрагментарності до цілісності щодо кожного теоретичного опису науки.
На рівні індивідуальної свідомості сукупність знань і уявлень про науку також добудовується до цілісності, частіше за все у формі образу науки, рідше – у вигляді концептуальної моделі. Важливим тут є той факт, що будь-який суб'єкт пізнавальної діяльності, а також суб'єкт будь-якої іншої діяльності, що тим чи іншим чином пов'язана з наукою, здійснюючи конкретні дії, керується власними уявленнями про науку. При цьому інтуїтивно передбачається, що вони адекватно відповідають реальній науці. Тобто, не тільки на рівні пізнавальної (навчальної) діяльності, а й у сфері практичної діяльності, рефлексія над особистим образом науки відіграє важливу роль. Вона дозволяє уникати низки помилок, насамперед, помилки екстраполяції або надмірного узагальнення.
Різноманіття теоретичних моделей науки робить проблемним можливість викладу певного інваріанта знань про науку, який максимально відповідає реальній науці й дозволяє використовувати його як підставу для рішення проблеми коректної інтерпретації історичних форм філософії науки. В зв'язку з цим, у тексті розділу велика увага приділяється не опису науки як феномена культури, а фіксації принципів, за допомогою яких можливий такого роду опис.
У найбільш загальному вигляді опис науки як феномена культури містить у собі два підходи: зовнішній і внутрішній. В першому випадку наука розглядається як цілісний феномен відносно світу культури. В другому випадку, наука постає як складний, структурований об'єкт, кожна з частин якого може бути розглянута як самостійний об'єкт.
2.2. Наука у світі культури
Розгляд науки стосовно світу культури може здійснюватися в кількох можливих проекціях. Найбільш простою є просторова проекція: наука посідає певне місце у світі культури, тобто має межі. Для того, щоб окреслити контури науки в першому наближенні, можна абстрагуватися від точного визначення того, що таке наука, і покладатися на сукупність усталених уявлень. Їх достатньо для того, щоб зафіксувати дві форми встановлення межі: зовнішня і внутрішня демаркації .
Зовнішня демаркація науки встановлюється переважно нормативним шляхом. Елементи культури, які виконують нормотворчу функцію, насамперед право, створюють набір положень, додержання яких у даному суспільстві і є визнанням статусу науковості. При цьому єдиного принципу класифікації не існує. Набір атрибутивних властивостей науковості істотно розрізняється щодо того, що є об'єктом регулювання: вид діяльності, характер установи, специфіка дослідження й т. ін. Варіабельність нормативного визначення науки та науковості також пов'язана з тим фактом, що право як явище, насамперед, пов'язано з конкретною державою.
Другою формою зовнішньої демаркації науки є набір домінуючих у суспільстві соціальних уявлень про науку. Цей набір відрізняється ще більшою варіабельністю, оскільки містить у собі специфіку ідеологічного, релігійного, етнічного, професійного ставлення до науки. Межі науки, прописані в масовій свідомості, об'єктивно не збігаються з нормативно-правовими межами, але саме вони зумовлюють особливості сприйняття науки у більшості людей. Масові образи науки впливають і на формування професійних образів науки: через систему середньої освіти і засоби масової інформації.
Внутрішня демаркація науки також здійснюється через нормативність і систему уявлень. Наука як соціальний інститут, має законне право нормотворчості, результати якої фіксуються в сукупності регулятивних документів. Писане внутрішньо-наукове право встановлює норми, що регулюють соціальні стосунки всередині науки, наприклад, процедури здобуття статусу: вченого ступеня, звання тощо. Друге завдання – створення і підтримка внутрішньо-наукових стандартів: від еталонів виміру до вимог щодо оформлення тексту.
Власне норми й ідеали самого процесу наукового пізнання об'єктивно формуються всередині конкретних наукових дисциплін. При цьому нормативність пізнання має декілька форм реалізації, пов'язаних з рівнем їх усвідомлення й обов'язковості застосування. Можна виділити такі варіанти: стереотипні норми, канони, конвенції, принципи тощо.
Формалізм і відсталість правових норм (розвиток суспільства зазвичай випереджає розвиток правової бази) в соціумі, що динамічно розвивається, досить часто створює ситуацію, коли зовнішня і внутрішня демаркація науки принципово не збігаються. В цих умовах виникають так звані межові феномени, реальний статус яких не визначений. Деякі з них можуть визнаватися науковими у системі нормативності окремо взятих держав. Регіональні відмінності в розв'язанні проблеми демаркації «наука – не наука» дозволяють відразу перейти до іншого просторового виміру науки – географічного поширення науки. Науковий опис просторових меж науки повинен бути жорстко пов'язаним з визначенням системи координат, але у випадку з географією такої потреби немає. Карта поширення науки проектується на набір вже існуючих карт: політичних, культурних, історичних та інших.
Географічний ареал існування науки являє собою складну мозаїчну картину. Уявлювана наукова карта планети частково збігається з політичним, культурним і територіальним поділом, оскільки концентрація наукових установ, наукових кадрів, ефективність їхньої праці на конкретній території прямо пов'язані з культурною традицією, з науковою політикою держави, станом системи освіти, фінансовими й іншими ресурсними можливостями регіонів.
Але на відміну від політики і культури, наука претендує на статус універсальної діяльності і як явище підійшла ближче до ідеалу глобальної цілісності, ніж інші феномени культури. Тому можлива інша проекція географічної карти науки, організована за принципом галузевої і функціональної спеціалізації, а також враховуюча усталеність і обсяги інформаційних потоків. Так можна виділити території з вузько спеціалізованим розвитком окремих галузей, регіони, що є експортерами або імпортерами «розумів» і т.ін.
Межі науки можна розглядати ще як мінімум у двох просторових зрізах: соціальному і духовному. Але специфіка цих моделей полягає у тому, що досліджувати науку в термінах «межа» і «поширеність» дуже складно. Тут необхідно використовувати інші принципи структурування простору, які основані на іншій категоріальності: «взаємодія», «функції» тощо.
2.3. Наука й інші феномени культури
Місце науки у світі культури може бути встановлене через набір відносних систем координат, тобто відносно інших феноменів культури. При цьому головним об'єктом аналізу є характер і спосіб взаємодії між наукою і філософією, наукою і релігією, наукою і правом і т.п.
В рамках підручника з філософії науки відношення між наукою і філософією представляють особливий інтерес. Історія взаємовідносин цих двох явищ духовної культури пройшла фактично через всі логічно можливі форми. Були часи, коли наука фактично була частиною філософського знання, і були часи, коли філософія зазнала примусового онаучування. Крім цих двох крайніх форм можлива велика кількість перехідних варіантів. Частина з них вже реалізувалася історично.
Головною проблемою останнього століття було встановлення того, де саме проходить межа між наукою і філософією. Складність цього розрізнення пов'язана з цілою низкою факторів. По-перше, з історичною традицією, де домінувала ідея наукової філософії. По-друге, зі схожістю форм представлення результатів наукового і філософського дослідження: теоретично організована система знань. По-третє, з наявністю такого явища як філософські науки.
В останні десятиліття полеміка навколо проблеми взаємовідносин між наукою і філософією стала менш гострою. Це пов'язано і зі зміною умов спілкування у світовому інформаційному просторі – плюралізм поступово перетворюється на норму. Але вірогідно, що головною причиною стало різке звуження соціальної бази теоретичного конфлікту. З одного боку Радянський Союз, оплот наукової філософії з чіткою ідеологічною платформою, вже став історією. З іншого боку, філософія і наука перетворилися у високоспеціалізовані професіональні сфери діяльності, і людей, які однаково засвоїли обидва види діяльності, небагато. Це призвело до того, що філософія науки перетворилася в досить самостійний культурний феномен, куди відкритий вхід з обох боків. Крім цього, у світі виникли нові проблеми, розв'язання яких вимагає інтегративної участі як вчених, так і філософів, наприклад, проблеми екології. У цих умовах ступінь компетентності філософії і науки встановлюється не на загальному рівні, а стосовно конкретного предмета, ситуативно.
Історія взаємовідносин між наукою і релігією в європейській культурній традиції також далеко неоднозначна, хоча, починаючи з епохи Просвітництва, між ними встановилася чітка субординація. Наука основана на «знанні», релігія – на «вірі». Слово «вчений» стає майже синонімом слова «атеїст». Істотні зміни почали відбуватися в другій половині XX століття. Обидві сторони зробили суттєві кроки назустріч одна одній. Проте в цьому процесі чітко видно асиметрію мотивів і цілей.
Розвиток науки вимагає постійної зміни релігійної картини світу і церква з часів Хоми Аквінського виробила прийоми більш-менш безболісного включення в неї нового знання. В техногенному світі істотна кількість людей орієнтована на науку, а конкурентна боротьба за «душі віруючих» між конфесіями християнства, а також між християнством та іншими світовими релігіями з 60-тих років різко загострилася. Включення в релігійну пропаганду наукової аргументації мало велике значення в цій боротьбі. Крім цього, більшість релігійних об'єднань були проти цілого ряду напрямків наукових досліджень. Щоб впливати на науку, потрібно бути ближче до науки.
Тому з боку релігії головними ініціаторами змін виступили релігійні організації, у першу чергу, католицька церква. З їхнього боку це був принциповий крок, оскільки при цьому були переглянуті деякі пункти офіційної доктрини. Основний упор робився на зняття протиставлення науки і релігії з погляду проблеми істини, відновлення історичної справедливості у відносинах і т.п. В результаті релігійні організації почали проводити активну політику і стосовно офіційної науки, і стосовно наукового співтовариства. Ця політика, наприклад, включає цілий комплекс заходів для формування нового іміджу релігійного знання. У цей комплекс входять як заходи пропагандистського характеру, наприклад, визнання того, що Г.Галілей був правий, а церква не права; так і фінансування відповідних проектів, наприклад, порівняльного аналізу сучасних наукових і біблійних знань про історію стародавньої Іудеї. Церква залучає до своїх проектів багатьох відомих учених, використовуючи їхній авторитет для просування власних ідей.
Проте релігійні конфесії реально не визнають право науки на самостійне існування. Жодна церква не пішла на принципові зміни у своїх доктринах щодо цілого ряду наукових пошуків. Більше того, релігійні діячі й організації активно лобіюють прийняття на державному рівні законодавчих заборон на наукову діяльність, що суперечить догматам церкви, наприклад, на клонування. Починаються спроби розмити межу між науковим і релігійним знанням за рахунок науки. В масовій релігійній літературі наукове знання представляється як принципово неточне, а значить невірне, як знання, яке, також як і релігійне, основане на вірі, як знання, яке просто небезпечне для людства.
Рух у протилежному напрямку, від науки до релігії, у більшості випадків пов'язаний з діяльністю вчених, які, опинившись у ситуації світоглядної кризи, обрали релігію засобом розв'язання власних, а іноді і наукових, проблем. Вони багато в чому повторюють аргументи представників релігії, але в практичній діяльності зазвичай чітко розрізняють, де закінчується віра і починається знання. З їхньої точки зору релігія і наука не суперечать одна одній, оскільки функціонують у різних сферах. Тому релігійність вченого не заважає йому займатися наукою, а навпаки, може допомогти там, де наука безсила, як-от, в галузі моралі і політики, там, де вирішується, чи доцільний ризик наукового експерименту, яке застосування можуть знайти результати науки й інше.
На межі науки і релігії з'явилися самостійні феномени – окремі явища симбіотичної природи, що претендують на тотожність релігійної і наукової істин. Своєрідні «наукові релігії» намагаються довести свої догмати до раціонального обґрунтування. Деякі з них виявилися досить вдалими комерційними проектами, наприклад, сайєнтологія.
Висока моральна відповідальність лежить на науці в зв'язку з тим, що їй стали підвладні сили, здатні знищити цей світ. Цей фактор визначає рух як у бік релігії, так і у бік моралі. Проблема відношення «наука – мораль» докладно розглядається у розділі, присвяченому етиці науки.
Серед інших культурних феноменів, що відіграють важливу роль у житті науки, можна виділити право. Наукова діяльність завжди здійснюється в межах конкретної держави. Заклади науки та й самі вчені, як громадяни держави чи іноземні громадяни, повинні виконувати закони певної країни. Це стосується всіх сторін наукового життя: від економічної діяльності наукового інституту до публічних політичних висловлювань окремого вченого.
Крім загальної системи права, існує законодавство, спеціально присвячене науці. Саме через систему права в розвинених демократіях відбувається гармонізація інтересів між державою і наукою. Держава зазвичай зацікавлена в розвитку науки: міжнародний престиж, військові замовлення, підготовка фахівців, спроможних максимально швидко використовувати наукові розробки на практиці і т. ін. При цьому вона готова частково фінансувати наукову діяльність. Крім цього держава активно використовує науку і її можливості в ідеологічних цілях. Тут роль науки ситуативно може принципово змінитися: з міри прогресу наука може перетворитися на цапа - відбувайла.
Наука також активно використовує законодавчі й ідеологічні можливості для реалізації власних інтересів. Наприклад, пільгові умови для економічної діяльності, підвищення рівня пенсійного забезпечення тощо. Ідеологічна трибуна використовується для створення необхідного іміджу науки, для просування проектів, які потребують підтримки населення й інше.
Особливу сферу взаємодії представляє система відношення між офіційною наукою і феноменами, що претендують на науковий статус. За останні десятиліття кількість навколо наукових феноменів (етнонаука, паранаука, псевдонаука, девіантна наука і т.п.) значно збільшилася. Вони одержали достатні фінансові й адміністративні можливості для просування своїх ідей, для створення паралельних наукових структур, для включення елементів знання в систему освіти тощо. Тому з погляду офіційної науки представляють значну небезпеку.
Сукупність пізнавальних явищ, які умовно називають альтернативною наукою, являє собою дуже складне утворення. В його структурі є увесь спектр пізнавальних відношень – від елементарної помилки до строгого наукового експерименту. Крім цього, у змісті позанаукового знання також важливе місце посідають релігійна, філософська, естетична й ідеологічна складові. Розділити ці компоненти дуже складно, але незалежно від свого складу, позанаукове знання завжди прагне довести свою претензію на науковість.
Ставлення офіційної науки до різного роду альтернативних наук у більшості випадків однозначне – як до псевдонаук. Пряме протистояння наукової громадськості базується на внутрішній нормативності і має мету утримати межі науковості. Але набір характеристик (норм), що відокремлює науку від не науки, досить формальний. Явища всередині науки, які не несуть у собі наукового результату, але дотримують форми, принципово невідокремні, водночас явища, по суті наукові, але які ще не набули її форми чи утворили нову, опиняються в ролі пасинків. Мабуть з цим пов'язаний той факт, що останнім часом у систему офіційної науки в тій чи іншій формі були включені елементи з найрізноманітніших альтернативних наукових систем, наприклад, народна медицина більше не вважається однозначно антинауковою.
Завершує картину опису науки як феномена культури розгляд системи відношення «наука – суспільство». Для характеристики цієї системи прийнято використовувати декілька ключових моделей. Так, місце, яке явище культури посідає в соціальному просторі, фіксується через категорію «соціальний статус».
Соціальний статус – це система прав, обов'язків і соціальних очікувань, які виникають між об'єктами соціальної взаємодії, у даному випадку між наукою й іншими соціальними інститутами, наукою і групами людей. Тобто, можна говорити про цілий набір соціальних статусів, у тому числі і про інтегральний показник: статус науки стосовно суспільства взагалі, наприклад, на рівні держави. Статусні права й обов'язки виходять далеко за межі юридичного права і містять у собі всю сукупність культурних правил і норм. Права й обов'язки реалізуються в двох формах: зовнішній – на рівні статусу, і внутрішній – на рівні науки. Особливо яскраво це простежується щодо статусу вченого.
Обов'язки на рівні статусу в більшості випадків закріплені формально. Вони можуть бути подані і як закони, і як службові інструкції, і як угода. Проте будь-який статус має і низку додаткових обов'язків «в силу сформованої ситуації», основаних на домінуючих соціальних очікуваннях. Наприклад, статус вченого передбачає великий обсяг знань, тому відмова взяти участь у розв'язанні кросворда сприймається як образа: знає, але не хоче допомогти. Обов'язки на рівні науки містять у собі положення, стосовно яких відбувається статусна самоідентифікація, іншими словами – це те, що людина науки вважає за необхідне робити, виходячи зі свого статусу. Внутрішні обов'язки завжди відрізняються від зовнішніх обов'язків, причому не обов'язково у бік їх зменшення, хоча даний варіант зустрічається найчастіше.
Права на рівні статусу, як і обов'язки, є набором розпоряджень, закріплених у відповідних документах. Права на рівні людини науки – це те, що вона вважає за необхідне очікувати від суспільства або те, що вона очікує від інших людей, які знають про її статус. Завжди існує різниця між статусними й опанованими правами, адже реально реалізувати свої права – завдання непросте. Регіональний рівень освоєння прав помітно відрізняється й у цілому відповідає рівню правової культури даного суспільства. В той же час, має місце і таке явище, як перевищення своїх статусних прав.
Другою ключовою моделлю розгляду характеристик взаємодії в системі «наука – суспільство» є підхід, що визначається такою категоріальною структурою як «соціальна роль». Категорія «соціальна роль» фіксує два типи взаємовідносин. Перший тип містить у собі набір функцій, які наука реально виконує стосовно суспільства. Другий тип характеризує науку з погляду того, наскільки реальні функції відповідають її соціальному статусу, тобто, наскільки вона виконує свої обов'язки, реалізує свої права, виправдовує своїми діями соціальні очікування.
У будь-якому суспільстві існує різноманіття оцінок соціальної ролі науки, яке реалізується на кількох рівнях: від теоретичного до рівня суспільної думки. Різноманіття значень оцінки науки демонструє наявність двох протилежних теоретичних позицій і відповідних їм установок масової свідомості: сциєнтизм і антисциєнтизм. Позиція сциєнтизму основана на максимальному перебільшенні ролі науки в розвитку суспільства. Наукове знання представляється як вища культурна цінність, на основі наукових моделей людство здатне вирішити усі свої проблеми, у тому числі й соціальні. Антисциєнтизм представляє протилежну точку зору. У своїй граничній формі антисциєнтизм звинувачує науку в усіх бідах сучасного світу, вважає техногенну цивілізацію тупиковою гілкою розвитку.
В своїй єдності сукупні соціальний статус і соціальна роль науки вказують на її положення в соціальній ієрархії. Існує кілька основних показників соціального положення, значення яких залежить від особливостей і рівня розвитку суспільства. Насамперед, це економічні дані: абсолютні і відносні показники фінансування наукової діяльності з боку держави, частка коштів на наукові дослідження в корпоративному бюджеті, рівень прибутків науковців і т.п. Важливу роль в оцінці соціального положення науки відіграють також престижність наукової діяльності: авторитетність думки видатних вчених при розв'язанні важливих соціальних питань, форми фіксації заслуг перед суспільством (нагороди, премії тощо) і їхня значимість, престижність професії науковця для нового покоління.
Положення науки в суспільстві і домінуюча оцінка її соціальної ролі багато в чому визначають державну політику в сфері науки, що, у свою чергу, є головним фактором формування соціальних умов існування науки. Якщо через поняття «соціальний статус», «соціальна роль», «соціальний стан» можна реконструювати місце науки в суспільстві стосовно сучасності, то через аналіз «соціальних умов» виявляються можливості реалізації наукового потенціалу.
Оцінка соціальних умов існування науки, яка використовується, наприклад, у практиці планування розвитку науки в розвинених державах, включає в себе величезну кількість параметрів. Відзначимо тільки основні.
Оцінку правових умов можна звести до відповіді на питання, чи забезпечує існуюча система законодавства ефективну регламентацію в сфері наукової діяльності? У першу чергу, це стосується системи обмежень: заборони на дослідження, наприклад досліди на собі, заборони на наукову діяльність для певних категорій людей, наприклад, за станом здоров'я або за політичними переконаннями, заборони на поширення наукової інформації, наприклад, військова, державна, корпоративна таємниці.
Оцінка фінансових умов наразі – дуже складна проблема, оскільки наука в межах наявних у неї людських ресурсів вже спроможна використовувати суму, що перевищує сукупний бюджет розвинених країн. Тому фінансові умови частіше за все оцінюють відносно запланованих програм досліджень. Той же механізм використовують при оцінці матеріально-технічної бази, наскільки вона дозволяє проводити заплановані дослідження.
В умовах інформаційного суспільства важливим елементом соціальних умов є суспільна думка. В розвинених демократіях вплив суспільної думки на політику взагалі, і на наукову політику зокрема, дуже відчутний. Досить пригадати гучні пропагандистські компанії з проблеми клонування.
2.4. Етос науки
Аксіологічні та етичні проблеми, що постають в сучасних соціоцивілізаційних контекстах, є предметом етики науки, біоетики та екологічної етики. Якщо говорити про становлення і утвердження статусу проблем етики науки, то треба означити 70-ті роки ХХ ст. Це час, коли проблеми етичного смислу наукових досліджень в певних галузях природознавства привернули увагу світової наукової спільноти.
Предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину. Це було пов'язано з розвитком молекулярної біології і генної інженерії. Етичні проблеми, які виникли в зв'язку з названими галузями біології, було визначено як «виклик біології». Була окреслена проблема потреби "нового етосу науки» [22].
В перекладі з грецької етос – звичай, вдача, характер. В давньогрецькій філософії етос – сукупність рис індивідуального характеру, що визначає поведінку людини. Відповідно етика – наука про принципи правильної поведінки. Нормативність етичних принципів в людському житті є загальновизнаною.
В другій половині ХХ ст. наукова спільнота активно обговорювала їх нормативність в наукових дослідженнях. Слід відзначити, що моральні проблеми в науковому дослідженні не були новиною для учених. В 60-ті роки ХХ ст. етичні проблеми були пов’язані з розвитком ядерної фізики. В 70-80-ті роки ХХ ст. знов постало питання: наука чи мораль? Це було спровоковано успіхами молекулярної біології та генної інженерії.
Осмислення науки в такій площині дозволило визначити її етичні проблеми як проблеми, які пов'язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми. Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми десятиліттями об'єктом етичних проблем вважають живе та біосферу в цілому – виникли біоетика та екологічна етика. Етичні проблеми пов'язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру – перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами.
Етичні імперативи Роберта Мертона
Вперше на етосі науки наголосив Ро́берт Ки́нг Ме́ртон (1910 - 2003) — один з найвідоміших американських соціологів. Він розглядав науку як особливий соціальний інститут з власними ціннісно-нормативними регулятивами. За Мертоном, наука може досягати своєї головної цілі – нарощувати достовірне знання, якщо учені слідують імперативам наукового етосу. Етос науки Мертон визначав як комплекс цінностей та норм, що вважається обов’язковим для людини науки. Норми представлені в формі приписів, заборон, переваг та дозволів. Імперативи наукового етосу передаються навчанням та прикладами та підтримуються санкціями. Імперативи інтерналізуються ученим. Так формується його наукова совість (сумління). Науковий етос не є кодифікованим. Однак його можна вивести з тієї моральної єдності учених, яка виявляється в звичайних наукових практиках та в моральному обуренні, коли такий етос порушується.
На думку Мертона, етос науки створюють чотири моральні вимоги:
1.Универсализм (Universalism) –
оцінка будь-якої наукової ідеї чи гіпотези залежить лише від її змісту та не залежить від наукового статусу, ставлення до автора, його національності, статі тощо.
2.Колективізм (Communism) –
Відкритість результатів наукових досліджень для наукової спільноти.
3. Безкорисливість (Disinterestedness) –
дослідник не має прагнути особистої вигоди,
окрім розв’язання наукової проблеми
4. Організований скептицизм (Organized Skepticism) –
критично ставитися як до власних ідей,
так і до ідей колег.
Систему етичних норм Мертона назвали «CUDOS» -
за першими літерами назви кожної з них:
С - Communism + U - Universalism + D - Disinterestedness
+ OS - Organized Skepticism
В фукціональному сенсі слідування названим етичним нормам вимагало від дослідника розв’язувати такі ділеми:
швидко передавати власні наукові результати колегам, однак не квапитися з публікаціями;
сприймати нові ідеї, однак не піддаватися інтелектуальній моді;
прагнути здобувати знання, яке матиме високу оцінку колег, але працювати не звертаючи увагу на оцінку результатів своїх досліджень;
захищати нові ідеї, але не підтримувати необачні висновки;
докладати максимальних зусиль, щоб знати роботи, що є в його галузі, однак пам’ятати, що ерудиція іноді гальмує творчість;
вчитися у визнаного майстра і наслідувати його, однак зберігати індивідуальність.
Отже, Мертон визначив принципи етосу ученого. Чому ж наприкінці ХХ ст. постає проблема «нового етосу науки»? Справа у двох взаємопов’язаних причинах. Перша – успіхи в створенні новітніх біотехнологій, що в перспективі мало призвести до сфери конструювання живих форм та людини. Друга – постання нового типу наукової раціональності – постнекласичного – у відповідь на потребу пізнання складних самоорганізованих людиномірних систем.
Етичний вимір постнекласичної науки
Якщо подивитися на історію людського пізнання, то з'ясуємо, що в її яскравих подіях моральні максими також відігравали суттєву роль. Виникали складні ситуації морального вибору, Але вони виникали, так би мовити, постфактум. Схематично представляючи: спочатку наукове відкриття, теорія, а потім вже – бути чи не бути? Чи віддавати за них життя? Ситуація принципово змінилася в постнекласичній науці, коли ціннісні, зокрема етичні принципи включені безпосередньо в процес дослідження і спрацьовують як його регулятиви, визначаючи саму можливість або неможливість дослідження.
Отже, постає нова традиційність наукового дослідження, яка вимагає відповідних дій дослідника. Новим стає те, що правилами дослідження стають не лише науково обґрунтовані положення, а й моральні вимоги. Таке має стати природним для науковця. Тобто стати принципом його етосу.
Оскільки постнекласична наука вивчає складні об’єкти з нелінійною поведінкою, то передбачити їх поведінку завчасно неможливо. Тому, дослідники характеризують етос постнекласичної науки як багатомірний. Зокрема, Л.П.Киященко вважає. що етос постнекласичної науки виявляє мінливість функціонуючих в ньому норм та цінностей та спонукає до пошуку відповідей зі спектру можливих. Отже, такий етос обстоює право вибору при пошуку правильного рішення [8, c.32]. Вибір завжди пов’язаний:з ризиком та з відповідальністю.
Свобода, вибір та відповідальність ученого
Усвідомлення вченим необхідних моральних норм реалізується в факті відповідальності вченого. В етиці науки сформувалося поняття «персональна етика дослідника» – відповідальність за достовірність матеріалу, коректність в використанні робіт своїх колег, обґрунтованість висновків. Однак, це лише «елементарна етика». Непорушні правила, але лише ними не вичерпується етична відповідальність ученого. Етика ученого – більш широке поняття. Воно включає морально мотивовані дії та вчинки наукової спільноти, що націлені на зменшення ризиків використання результатів науки для людства Відомий західний методолог науки Е.Агацці підкреслює, що в етиці дія вважається морально завершеною, коли має передбачувані негативні наслідки. «Складна проблема виникає, однак, у тих випадках, коли дія як така, не є морально індиферентною, має позитивну ціль (можливо, більш ніж позитивну) і разом з цим – передбачувані негативні наслідки…В цій ситуації виникає етичне питання: "Хто буде відповідати за наслідки?» [1, c.46].
В кінці ХХ ст. наукова спільнота та суспільство усвідомили, що потрібне регулювання наукових досліджень Зокрема, це стосувалося регулювання досліджень, пов’язаних з трансгенними організмами. Так, переважна частина програм ООН, UNIDO, UNEP включала проекти міжнародних домовленостей, пов’язаних з трансгенними організмами. Зокрема, Стаття 13 “Конвенції про права людини в біомедицині, що прийнята (в 1996 році) Радою Європи, наголошує: «Втручання в геном людини, яке націлене на його модифікацію, може здійснюватись лише в профілактичних, терапевтичних, або діагностичних цілях і лише за умови, що подібне втручання не націлене на зміну геному нащадків даної людини» [24,c.89].
Етичні правила та свобода наукового пошуку
З метою захистити людину від ризику в біомедичних дослідженнях створюються етичні та біоетичні комітети. Етичний комітет — це структура, яка включає фахівців, а також представників громадськості. Оскільки дослідження пов’язане з ризиком, важливо, щоб його сутність була зрозуміла не лише вченим, а й нефахівцям. Ризик має бути виправданий не лише в розумінні фахівців, а й у свідомості пересічної людини.
Отже, якщо етичні вимоги – пріоритетні, то як же бути зі свободою наукового пошуку? Питання складне, однак маємо враховувати таке. По-перше, моральні принципи не замінюють наукові знання. Однак, по-друге, певні обмеження на хід дослідження та використання новітніх дослідницьких технологій вони накладають. Особливо, якщо ситуація є неоднозначною в дослідницькому та в моральному смислі. Тоді учений має зробити вибір та повною мірою виявити власну відповідальність. При цьому він спирається на етос ученого. Як приклад можна навести «Етичний кодекс ученого України», в якому сформульовані принципи біомедичної етики: повага до особистості (право прийняття самостійного рішення, повнота інформування), милосердя (не нашкодь, доможися максимальної користі для людини), справедливість (чесний розподіл між бідними та багатими верствами населення користі та зниження ризиків) тощо.
Етичні проблеми сучасної науки
Саме визнання сучасних етичних проблем в наукових дослідженнях пов’язане з генною інженерією, про що говорилося в попередніх частинах теми. Етичною максимою наукового пізнання живого є вимога узгоджувати дослідницькі дії з принципом самоцінністі живого, зокрема і людини як унікальної живої системи. Втручання в генетичний апарат людини викликає занепокоєння тому, що його наслідки непередбачувані, отже, можуть загрожувати людині, людству. Крім того, в етичній площині постає і проблема обмеження персональної свободи. Таку можливість намагається оцінити німецький філософ Ю.Габермас в статті «Майбутнє людської природи. На шляху до ліберальної євгеніки?», розглядаючи гіпотетичну ситуацію, в якій батьки вирішують, якою генетично має бути їх майбутня дитина. Габермас робить висновок, що прибічники генетичних трансформацій людини – «ліберальної євгеніки», дуже спрощують розуміння людиниґ, оскільки проводять паралель між природним та соціальним розвитком. До речі, в відомому американському фільмі «Гаттака» виразно показані долі людей в умовах домінування генноінженерних технологій. Автори фільму дають нам надію, що традиційна людськість перемагає. Але як буде насправді в перспективі цивілізаціного розвитку – ми не знаємо.
Свою картину людської перспективи пропонує трансгуманізм. Це напрям, що дивиться на конструювання живого, включаючи людину, не просто оптимістично, а й вбачає в цьому шлях до вирішення проблеми безсмертя живого та людини. Мету трангуманісти вбачають в досягненні проектованого поліпшення природи людини на основі використання найсучасніших результатів науки та технологій. Концептуально трансгуманізм представляє наступне: людина продовжує еволюціонувати, але спонукають до цього не біо- або соціальні важелі, а науково-технологічні практики. Так еволюція стає керованим процесом. Джерелом очікуваного прориву дослідники вважають NBIC-конвергенцію та розв’язання на цій основі проблем, які вважаються нерозв’язними. Серед них проектоване завдання параметрів живих систем, людської тілесності та проблема безсмертя людини. Трансгуманістична концепція має чимало прихильників. Серед них астрофізик Стівен Гокінг, генетик Джеймс Уотсон, біоетик Артур Каплан.
Опоненти вважають необмежене технологічне втручання в живе, людину загрозливим та аморальним, оскільки технологічні практики можуть відібрати у людини вибір ще до народження, а він є необхідною умовою свободи. Сучасний американський філософ Ф. Фукуяма наголошує, що технології лише створюють ілюзію свободи. Відсутність меж для творчої діяльності людини, ще не означає, що людина має безмежну свободу: «Ми не маємо приймати будь-яке майбутнє заради фальшивого прапору свободи, чи то свобода нічим не обмеженого розмноження або свобода необмеженого наукового дослідження. Ми не маємо вважати себе рабами неминучого технологічного прогресу, якщо цей прогрес не слугує людським цілям».
Зважаючи на такі аргументи, можна припустити визначення меж технологічного втручання в людське біологічне та особистісне, а також в природу, біосферу. На думку Е.Агацці, таке обмеження не суперечить людській свободі загалом та свободі наукових досліджень зокрема: «Ми маємо визнати, що можливе або навіть обов’язкове регулювання тієї чи тієї діяльності зовсім не суперечить тому, що ця діяльність здійснюється вільно… Ми маємо право і навіть зобов’язані виступити на захист свободи науки і техніки. Однак при цьому не маємо забувати, що така свобода пов’язана з певними обмеженнями, необхідними саме для того, щоб не порушувалися інші важливі права людини».
Новітні технології дозволяють не лише розширити можливості гарантування народження людини (екстракорпоральне запліднення, дитина трьох батьків), але зачіпають протилежні ситуації. Йдеться про проблему евтаназії. Етичний горизонт проблеми задається її безпосереднім впливом на життя, ставленням до людини, життя та смерті. Лікарі та юристи переважно вважають евтаназію неприпустимою, навіть за вимогою хворого. Однак в багатьох країнах проблема евтаназії – добровільного уходу з життя юридично розв‘язана. Правовим чином окреслені умови, коли евтаназія не заборонена в Бельгії, Нідерландах, Швеції, Швейцарії, Колумбії, Фінляндії, деяких штатах США (Орегон, Каліфорнія), Австралії. Йдеться про певні вияви евтаназії – Закон про право особистості на смерть, пасивна евтаназія – припинення лікування тощо. В Україні евтаназія заборонена. В Цивільному кодексі України зафіксована заборона задовільняти прохання людини припинити її життя (ч.4, ст.281).
Головні моральні аргументи проти евтаназії ґрунтуються на побоюваннях зловживань та зокрема дозволів в певному ідеологічному контексті прагнути знищити людей з особливими потребами. Противники евтаназії також апелюють до релігійних аргументів: життя дане Богом, тому людина не може вирішувати, коли воно має припинитися. Прибічники евтаназії вважають, що життя не має перетворюватися на тортури. Виснажувати невиліковно хворих людей заради констатації їхньої природної смерті більш неетично. ніж допомогти їм безболісно піти з життя. Видатний учений-астрофізик Стівен Гокінг, який страждає на розсіяний склероз, так висловив своє ставлення до евтаназії: «Якщо люди присипляють тварин, щоб позбавити їх страждань, чому самі люди мають страждати?». Отже, проблема евтаназії – яскравий приклад проблеми, що представлена в трансдисциплінарній площині і не має однозначного вирішення, оскільки її філософські, наукові аспекти, етичні і правові соціальні практики, вимога гарантування особистісної свободи дуже складно переплетені. Ясно одне: людина повинна мати вибір.
Література навчальна
Добронравова І.С., Сидоренко Л.І. Філософія та методологія науки. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008.
Література допоміжна
Агацци Э. Почему у науки есть и этические измерения? Режим доступу:
interneturok.ru/ru/school/.../8-klass/.../moralnyy-vybo
Єрмоленко А. М. Екологічна етика: проблема обґрунтування / А. М. Єрмоленко // Практична філософія. 2003. – № 3. – С.133-148.
Ильин В.В., Калинкин А.Т. Природа науки. М., 1985. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації // Г. Йонас; [Пер. з нім. А. Єрмоленко, В. Єрмоленко]. – К.: Лібра, 2001. – 400 с. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.klex.ru/h Кохановский В. П. Философия и методология науки. - Ростов н/Д.:Феникс, - 1999. Мамардашвили М. Наука и культура // в кн. Как я понимаю философию. - Москва, 1992.
Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття. К.: Видавництво «Сфера», 1997. 290 с.
Сидоренко Л.І. Проблеми етики науки в постнекласичному дискурсі //Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах. – 2010. - № 19. – С.121.
Сидоренко Л.І. Сучасна наука в контекстах свободи та відповідальності // Софія. Гуманітарно-релігієзнавчий вісник. – 2015.
Сидоренко Л.І. Проблема тілесності: філософсько-етичні виміри // Філософські проблеми гуманітарних наук: Альманах. – 2012. - № 21. – С.43-48.
Соколов Э. В. Самопознание науки как вектор культуры ХХI века // Векторы развития культуры на грани тысячелетий. СПб., 2001.
Степин В.С. Наука и ценности техногенной цивилизации. // Вопросы философии, №10, 1989.
Степин В.С. Философия науки. Общие проблемы. М.: ГАРДАРИКИ, 2006.
Філософія : підручник / кол. авторів; за ред. Л.В.Губерського. Харків: Фоліо, 2013.
Филатов В.П. Научное познание и мир человека. – М.: Политиздат, – 1989, – 272 с.
Философия и методология науки: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. В.И. Купцова. — М.: Аспект Пресс, 1996. — 551 с.
Швейцер А. Благоговение перед жизнью / [Сб работ] : Пер. с нем. Сост. и послесл., с.522-545, А.А.Гусейнова; Общ. ред. А.А.Гусейнова, М.Г.Селезнева. – М.: Прогресс, 1992. – 572 с.
Этос науки / Отв. ред. Л. П. Киященко и Е. З. Мирская. – М.: Academia, 2008.
David B. Resnik, J.D., Ph.D. What is Ethics in Research & Why is it Important? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niehs.nih.gov/research/resources/bioethics/whatis/
Curry, Patric. On Ecological Ethics: A Critical Introduction [Електронний ресурс] / Patric Curry //The Campaing for Political Ecology. – 2008. –P.1-23.- Режим доступу: http://eco.gn.apc.org/pubs/ethics_curry.html