Професор І.С.Добронравова

3. Системи засад науки та історичні типи наукової раціональності: класичний, некласичний та постнекласичний.

2.1. Ідеали і норми наукового дослідження як складова засад науки.

2.2. Наукові картини світу як складова засад науки .

2.3. Філософські засади науки як складова підвалин наукового дослідження.

2.4. Глобальні наукові революції як зміна історичних типів наукової раціональності. 

 

Серед загальних визначень раціональності розуміння наукової раціональності яскраво вирізняється. Дуже часто раціональну дію визначають як таку, що сприяє досягненню мети. Раціональними визнають твердження, що є несуперечливими, отриманими логічно правильним шляхом. Раціональні системи можливі не тільки в науці, а й в ідеології, теології, літературі. Вони передбачають певну доведеність, наявність аргументованої позиції. Все це притаманне й науковій раціональності. Однак вирішальною для неї є риса, яку відзначив Мераб Мамардашвілі: «раціональне в науці – це те, що знає  власні  засади» (Мамардашвили, 1994, 352). Найвідоміший приклад – геометрія Евклід, аксіоми і правила виводу якої дають можливість будь-кому сформулювати та довести відповідні теореми (звичайно, за умови певних здібностей та підготовки).

Хоча Евклідова геометрія як взірець наукової раціональності створена за часів античності, вирішальне значення притаманна їй риса наукової раціональності набула саме в науці Нового часу. Недарма Галілей казав, що створює свою фізику за образом і подобою геометрії – «more geonetrico»  ((Гусерль, 1992). Наука, яка за Гвйдеггером (Хайдеггер,1986)  є сутнісним явищем Нового часу, стала респектабельною справою, вийшла з-за лаштунків магії (Ф.Бекон ще називав природознавство натуральною магією), відійшла від загрози вогнищ інквізиції за рахунок своєї принципової публічності. Саме висунення і артикуляція підстав власного прийняття робить науку нового часу інтерсуб’єктивною, відкриває для неї можливість керуватися ідеалом об’єктивної істини.

І саме ця риса наукової раціональності призводить до її розвитку, до зміни історичних типів наукової раціональності. Зі зміною наукових методів змінюється предмет наукових дисциплін. А усвідомлення методу та предмету передбачає прояснення засад науки: ідеалів і норм наукового дослідження, наукових картин світу та філософських засад, які лежать в основі одного та іншого. Таке прояснення дозволяє сформулювати підстави, за яких наукове знання буде оцінене науковою спільнотою в якості прийнятного, доведеного та власне наукового. Ці підстави розрізняються для різних предметів і методів та відповідно історично змінюються.

Усвідомлення цих революційних змін базується на внутрішньо-науковій та філософській рефлексії, що здійснюється філософами та видатними науковцями, причому часто саме батьки-засновники нових наукових теорій виступають і в якості філософів. І це характерно не тільки для часів становлення науки Нового часу, коли Декарт і Ляйбніц, Галілей і Ньютон були водночас і науковцями, і видатними філософами своєї доби. За часів значно більшого розподілу наукової праці Нільс Бор і Альберт Ейнштейн, Ілля Пригожин та Герман Хакен, академіки В.М.Глушков, В.А.Фок,  С.П.Курдюмов та інші видатні науковці також висловлювали важливі ідеї щодо розуміння революційних змін у своїх наукових дисциплінах, базуючись при цьому на використанні скарбів світової філософської думки.

Філософи науки створювали різні методологічні моделі розвитку наукового знання: в одних моделях шукали універсальні ознаки науковості та універсальні методологічні прийоми. В інших, пізніших, визнавались наукові революції, в процесі яких змінювались наукові картини світу, наукові парадигми, дослідницькі програми. Методологічні моделі, як будь-які моделі, є більш чи менш вдалими. Оскільки вони намагаються відобразити один і той же процес розвитку науки на різних його стадіях, у них є схожі риси. Контекст філософських та методологічних уявлень, історичні соціальні та культурні обставини позначаються на різниці цих моделей.

 Протягом викладу матеріалу цього підручника ми будемо згадувати і схожі риси,  і розбіжності таких моделей. Але для визначеності позиції ми будемо виходити з вітчизняної філософської традиції діяльнісного підходу до розгляду людського пізнання, особливо наукового. Зокрема, ми будемо користуватись в якості засадничих роботами академіків В.С.Стьопіна та М.В.Поповича, професора С.Б.Кримського. Подальша розробка відповідних підходів та власне вивчення розвитку сучасної науки авторами підручника  буде позначена у викладі його змісту.

Поки ще раз попередньо зазначимо, що у розвитку науки Нового часу, зокрема у фізиці, самі науковці визначали класичний та некласичний етапи розвитку, коли на початку ХХ століття відбулась наукова революція. Нинішній етап розвитку науки, пов’язаний зі створенням нелінійної науки за пропозицією академіка Стьопіна називають постнекласичним. Він розпочався в 70-х роках ХХ століття та продовжується і нині. Докладну характеристику цих етапів у розвитку науки та притаманних їм історичних типів наукової раціональності буде викладено в подальших підрозділах цього та наступного розділів.

2.1. Ідеали і норми наукового дослідження як складова засад науки.

Ідеали наукового дослідження в науці Нового часу.

Наука Нового часу зорієнтована на два основних ідеали своїх досліджень. Це істина і новітність. Істина наряду з добром і красою складає основу цінностей європейської культури. З часів античності ці цінності у своїй єдності знаменують ідею блага. Однак розуміння істини різниться в різні часи і в різних областях культури. Наприклад, релігійна істина дається в якості одкровення небагатьом святим та стверджується подвигом віри прихильниками певних конфесій. Наукова істина в якості свого ідеалу розглядає об’єктивну істину, не залежну від людини і людства, відповідну пізнаваному людиною світу. Об’єктивність істини – це регулятивна ідея. Способи її розуміння і досягнення є предметом обговорення науковців і філософів. Ознаки істинності наукового знання змінюються при зміні історичних типів наукової раціональності. Незмінною залишається заборона на викривлення наукової істини. Незалежно від мотивів такого викривлення, корисливих чи виправдовуваних благими цілями, наукова спільнота категорично його засуджує. Цим наука відрізняється від ідеології. Ідеологічні вчення можуть бути схожими на науку своєю систематичністю та аргументованістю. Однак їхнім орієнтиром є обґрунтування інтересів якоїсь групи чи класу людей, а не об’єктивна істина. Ідеологія може захищати і інтереси науковців як привілейованого класу суспільства, але тоді вона зраджує саму ідею науковості, його вихідний ідеал. 

Сучасна техногенна цивілізація, на відміну від традиційних цивілізацій, зорієнтована на постійне оновлення. Саме тому наука з її прагненням здобуття нового знання займає одне з провідних місць в нашій цивілізації. Існування науки в традиційних цивілізаціях ускладнювалось відданістю до авторитетів, утверджених віруваннями та традицією. Так, наприклад, авторитет наукових вчень Арістотеля та Птолемея століттями освячувався церковними канонами християнства. В науці Нового часу також існують свої авторитети, та коли нові відкриття приводять до суперечностей з класичними теоріями, врешті відбуваються наукові революції, що змінюють наукові парадигми. Заборона на плагіат є тим правилом, яке забезпечує прихильність ідеалу новітності науковими спільнотами.

Панування новітності в науці саме Нового часу пов’язане з публічністю наукової діяльністю, з виробленням наукових методів, слідування яким забезпечує можливість відтворення експериментальних результатів та теоретичних розрахунків. А це означає, що ідеали наукових досліджень мають бути забезпечені відповідним регулюванням цих досліджень, тобто формулюванням норм наукового дослідження.

Історична та дисциплінарна визначеність норм наукового дослідження як методологічних регулятивів (принципів) дослідницької діяльності, їх  евристична роль.

В історії філософії науки ХХ століття пошуки універсальних норм наукового дослідження неопозитивістами та К.Попером змінились визнанням історичною школою зміни цих норм під час наукових революцій. Однак, таке визнання супроводжувалось релятивізмом та твердженнями про несумірність парадигм (Т.Кун) чи теорій (П.Фейерабенд). Критика розуміння значень, яке приводило до такого релятивізму, та власні дослідження наукової методології в рамках діяльнісного підходу дозволили вітчизняним філософам науки в 70х – 80х роках сформулювати поміркований погляд на проблему методологічних норм. Його перевага полягає в тому, що визнання історичної  та дисциплінарної визначеності норм наукового дослідження, не завадило втриманню в полі уваги спільних рис нормування наукових досліджень в усіх історичних типах наукової раціональності. Конкретні методологічні моделі дещо відрізняються одна від одної, але паралелі між ними нескладно провести, що природно при дослідження того самого предмету (розвитку наукової методології) в рамках спільного діяльнісного підходу. Я тут наведу методологічні моделі В.С.Стьопіна та С.Б.Кримського.

Складна організація пізнавальних норм науки зберігає наявність таких основних форм: «1)ідеали і норми пояснення та опису; 2)доведеності та обґрунтованості знання; 3)побудови та організації знань. У своїй сукупності вони утворюють своєрідну схему методу науково-дослідницької діяльності, що забезпечує освоєння об’єктів певного типу» (Стьопін, 2000, с. 244).

Загальні риси характеризують специфіку саме наукової раціональності на відміну від буденної, стихійно-емпіричної, релігійно-міфологічної форм пізнання. Норми наукового дослідження змінюються історично і розрізняються дисциплінарно, коли відбувається дисциплінарна диференціація науки. Так, після Дарвіна еволюційний підхід активно застосовувався в біології та геології з другої половини ХІХ століття. В фізиці і хімії еволюційні принципи запрацювали тільки через сто років на основі застосування нелінійних методів вивчення процесів самоорганізації.

При розгляді глобальних наукових революцій історичну та дисциплінарну специфіку норм наукового дослідження буде висвітлено докладно. Наразі треба зауважити евристичну роль такої нормативності в процесі вироблення нових наукових методів. Навіть якщо методологічні принципи застосування методів врешті будуть змінені, сама вихідна визначеність цих принципів робить необхідні зміни виразними та усвідомленими.

Категоріальні засади норм наукового дослідження як епістемологічна складова системи філософських засад науки.

Норми наукового дослідження інакше називають методологічними принципами. Принципами вони є, оскільки принцип – це знання в формі настанови. Наприклад, знання про причини певних подій може складати важливу частину наукового пояснення. А принцип причиновості – це настанова на пошук причин. Методологічними ці принципи є, оскільки вони складають основу методології як науки про метод. Це філософська дисципліна, вона є рефлексією над науковими методами. Методологія потрібна, тому, що крім знання про прийоми методу як засобу пізнання певного предмету, потрібно ще знати умови застосування відповідних методів. А таке знання вимагає досить широкого контексту розгляду методів, зокрема і усвідомлення категоріальних засад такого знання.

Наведу приклад. Застосування статистичних методів в класичній науці, як правило, відбувається щодо систем з багатьма елементами, де ймовірнісні показники  відповідають розподілу можливих значень серед більшої чи меншої кількості елементів системи. При перенесенні ймовірнісних підходів в квантову механіку, якщо базуватись на класичних уявленнях про статистичні методи, хвильову функцію можна співвідносити тільки з ансамблями мікрочастинок, а не з окремими частинками. Академік Д.І. Блохінцев, прихильник такого підходу, навіть писав, що «існує повір’я про одночастинкові функції». Однак, якщо зважити на те, що ймовірність є міра переходу можливого в дійсне, то умовою задіяння статистичних методів є не багато елементів, а багато можливостей. Копенгагенська інтерпретація квантової механіки передбачає наявність одночастинкових хвильових функцій.  Академік В.А.Фок асоціює з такими функціями набір потенційних можливостей, відповідних певному стану мікрочастинки. Вимірювання або взаємодія реалізують випадковим чином одну з потенційних можливостей, що називається редукцією хвильового пакету. Інші можливості можуть реалізуватися при наступних вимірюваннях аналогічним чином приготовленого стану мікрочастинок. Серія вимірювань відтворить весь набір таких можливостей. Так  методологія забезпечує адекватне розуміння умов застосування методів.

Відбувається таке усвідомлення, як бачимо з наведеного прикладу, за рахунок звернення до категоріальних основ відповідних методів. Та цим категоріальні засади норм наукового дослідження не вичерпуються. Оскільки мова йде про розгляд засад наукових пізнавальних практик, то прояснення вимагає група епістемологічної підсистеми системи філософських засад науки. Це прояснення таких категорій, як істина, теорія, факт, пояснення, опис, передбачення та інших, про що піде мова в наступних підрозділах.

 

2.2. Наукові картини світу як складова засад науки .

Співвідношення наукових теорій та наукових картин світу.

В текстах, які викладають наукові теорії, поруч зустрічаються твердження,  які очевидним чином суперечать одне одному. Так, у підручнику з квантової електродинаміки читаємо: «затравочний точковий електрон взаємодіє з полем в точці». Наступне ж речення заперечує: «звичайно, реальний електрон розмір має».  І справа не в тому, що мова йде про квантову теорію. Як раз у квантовій теорії принаймні обмін електрона віртуальними квантами електронно-позитронного поля з його фізичним вакуумом забезпечує представлення ефективного розміру електрона за рахунок так званої «динамічної шуби» віртуальних частинок. Всі класичні теорії також мають такі суперечності, оскільки основою теоретичного знання є ідеалізації. Деякі параметри ідеалізованих теоретичних об’єктів мають граничні значення: нуль або нескінченність. Наприклад, розмір основного теоретичного об’єкту класичної механіки – матеріальної точки – дорівнює нулю. а швидкість розповсюдження гравітаційної взаємодії в нерелятивістських теоріях нескінченна.

Якщо ставитись до наукового знання як до тексту, то наявність цих суперечливих  тверджень не має пояснення. Якщо ж у відповідності з вітчизняною традицією філософії науки виходити з діяльнісного підходу, то предметом розгляду є не тільки текст, а й ті процедури, відповідно до яких отримується зафіксоване в тексті знання. Так, твердження, що описують абстрактні об’єкти теорії, опосередковуються процедурами ідеалізації (спрямування певних параметрів до граничних значень) або конструювання з вихідних ідеалізованих об’єктів теоретичних конструктів (математичний маятник, наприклад, конструюється з матеріальної точки і пружної нитки підвісу у гравітаційному полі Землі). Теоретичні ідеалізації дозволяють створювати точні теорії (вони недарма так називаються – точність до нескінченно малої точки). В таких точних теоріях застосовується диференційне та інтегральне числення, засноване на теорії нескінченно малих та граничних переходах.

Так в науці Нового часу були розв’язані ті апорії Зенона, які виходили з припущення про нескінченну подільність, тобто неперервність простору і часу (апорія дихотомія –  неможливість почати рух, та неможливість його закінчити у відомій апорії про швидконогого Ахілеса, якому не наздогнати черепаху). Ці ідеалізації надзвичайно корисні, адже створити так звані нелокальні теорії (такі, що виходять з перервності простору і часу) ще нікому не вдалось, оскільки в межах моменту часу може порушуватися принцип причиновості. Навіть сучасні квантові теорії, які виходять з наявності неподільного кванту дії, а отже гранично малих планківської довжини та планківського часу, є локальними, тобто вихідні («затравочні») частинки мисляться як точкові («голий» електрон»), а вже потім, одягнутий в «динамічну шубу» віртуальних частинок він набуває ефективного розміру.

При всій корисності ідеалізованих об’єктів, визнати їх існування в реальному світі неможливо. Іноді це ясно з самого початку, а інколи з’ясовується згодом (як в ситуації з розповсюдження гравітаційної та електромагнітної взаємодій, обмеженість швидкості яких швидкістю світла була постульована Ейнштейном тільки в 1905 році). Проте теоретичне знання має застосовуватись для опису реального світу. Тому поряд з науковими теоріями створюється ще  така система теоретичного знання, як наукова картина світу. Дві процедури опосередковують співвідношення наукових теорій та наукових картин світу. Перша з них – оґрублення – знімає ідеалізованість абстрактних об’єктів теорії. Так, Ньютон, трактуючи незмінність маси твердого тіла, пояснював її на основі уявлення твердого тіла як спакованої в незмінному об’ємі незмінної кількость матеріальних часточок (атомів), що мають незмінний розмір. Тобто в теорії ми нехтуємо розмірами тіла, розглядаючи його як нескінченно малу матеріальну точку, а в картині світу маємо справу з маленькими, але скінченного розміру частинками, які тіла складають.

Крім огрублення, при створенні наукової картини світу діє ще одна процедура – процедура універсалізації, адже нас цікавить увесь світ в цілому. Отже знання, які отримані для певних об’єктів та законів їхнього руху, екстраполюються таким чином, щоб створити картину цілого світу. Так на основі класичної механіки світ мислився як математичний універсум, подібний годиннику. Після створення статистичних теорій, образ світу уподібнювали стохастичному автомату, а в нелінійній картині світу панує образ світу як самоорганізовуваного цілого. Треба сказати, що на створення образу всього світу завжди претендувала фізика в широкому сенсі розуміння цієї дисципліни, що включає астрономію та фізику космосу. Інші наукові дисципліни також мали свої картини світу, які відтворювали образ предмету, які вони вивчають. Так, біологія претендувала на створення наукової картини світу живого. Взагалі поняття «світ» передбачає мислення чогось у його повноті та цілісності. Це позначається і на побутовому застосуванні відповідних слів. Так що, коли в назвах магазинів ми бачимо використання слова «світ», це означає, що продавці претендують на створення у нас враження, що в їхньому «світі килимів» або «світі покриттів підлоги» представлені всі можливі килими та підлоги.

Категоріальні засади наукової картини світу як онтологічна складова системи філософських засад науки.

У виразі «наукова картина світу», окрім слова «світ» є ще таке важливе слово як «картина». У першому розділі, розглядаючи науку як дослідження, ви вже зустріли твердження Мартіна Ґайдегера про те, що в Новому часі людина перетворюється на суб’єкт дослідження, а світ тоді перетворюється на картину. Розглядаючи науку як сутнісне явище Нового часу, М.Ґайдегер не задовольнявся визначенням виходу з середньовіччя як звільнення людиною самої себе від обо­в'язковості істини християнського одкровення. Новітність полягала в тому, що людина ставить спосіб, яким вона пере­свідчується в існуванні усього іншого, в залежність від самої себе. І цей спосіб безпосередньо пов'язаний з можливістю утвердження наукового погляду на світ. «До науки як до дослідження, — писав Ґайдеггер,— справа вперше дохо­дить, коли буття існуючого починають шукати в предмет­ності. Це опредметнення досягається в уявленні... тоді іс­тина обертається на вірогідність уявлення» (Хайдеггер, 1986, 101) Людина са­ма себе виставляє як ту сцену, на якій існуюче має пока­зувати себе, тобто бути картиною. Перетворення світу в картину є той же процес, що перетворення людини всере­дині існуючого в суб'єкт. Мислячи світ як картину, людина розуміє назву “світ” як “ позначення сущого в цілому. … Де справа доходить до картини світу, там виноситься кардинальне рішення щодо сущого в цілому ” (Хайдеггер, 1986, 102-103).

Отже наукова картина світу – це теоретична система знань, яка є специфічною для світогляду Нового часу, складаючи наукове світоуявлення. Треба зауважити, що поняття «світ» є не філософською, а світоглядною категорією. Парною до цієї категорії є категорія «людина», оскільки світогляд – це людська справа. Світогляд не завжди є науковим. Міфологічні уявлення існували значно раніше від наукових, і не перестали існувати зі створенням науки. Світогляд сучасної людини також не вичерпується науковим поглядом на світ. Релігійні вірування, ідеологічні міфи з приводу націй і держав, культурні уподобання та моральні перестороги зовсім необов’язково складають несуперечливу систему навіть у науковців чи філософів науки. Проте недарма наука є сутнісним явищем Нового часу. Перетворення світу на картину позначається на всіх аспектах світоглядних уявлень, як не за змістом, так за формою. Та й змістовно наукові знання, нехай у спрощеному чи перекрученому вигляді є основою буденної свідомості сучасної людини. Власне ж наукова картина світу має в своїй основі набір категорій, що складають онтологічну підсистему системи філософських засад науки.

Коротко нагадаємо співвідношення понять і категорій і специфіку філософських категорій. Поняття виступають у функції категорій, коли вони співвідносять знання про дійсність з дійсністю, позначаючи відповідним чином предметне поле певної теорії. Філософія на відміну від конкретних наук має справу з граничними формами мислення. Ці найбільш загальні форми людського мислення, вони задіюються людиною і при мисленні про найбуденніші обставини життя, і при осмисленні найбільш розвинутих наукових теорій. Просто поняття, які зіставляються з цими формами мислення, різняться за своєю змістовністю та абстрактністю. Так, ми мислимо в категоріях причиновості, коли пояснюємо свій мокрий одяг тим, що змокли під дощем, забувши вдома парасольку. Ті ж категорії працюють в різних філософських концепціях детермінізму, які застосовуються при осмисленні класичних динамічних теорій (лапласівський детермінізм) чи статистичних теорій (концепція ймовірнісної причиновості). А оскільки поняття, зіставлені цим загальним формам мислення, які вивчаються філософією і тому називаються філософськими категоріями, не можна визначити через більш загальні поняття, то філософські категорії визначаються одна через одну.

Найбільш простий варіант парних категорій, таких як пари «причина – дія», «необхідність – випадковість», «можливість – дійсність» і таке інше. В більш складних випадках мова йде про категоріальні структури. Так, рух може визначатися як спосіб існування матерії, а простір і час як форми її існування. Проте це не єдино можливі способи їх визначення. Навіть в реалістичних та матеріалістичних філософських концепціях, зважаючи на те, що категорії позначають всезагальні форми буття, мова може йти про рух думки, про простір і час людських відчуттів як спосіб впорядкування їх співіснування та зміни. А в інших філософських концепціях трактування може бути іншим. Так, наприклад Кант розглядав простір і час як форми чуттєвого споглядання людини, які оформлюють сирий матеріал чуттєвого сприйняття. Не задаючись зараз питаннями про правдивість філософських концепцій, зазначимо, що осмислення наукових теорій базується на якихось з них, незалежно від того, чи усвідомлюють це науковці, чи користуються тією формою здорового глузду, яка наразі втілює ті чи інші погляди.

В будь-якому разі філософія рефлексує над усім обсягом людського досвіду і тому може грати евристичну роль, коли конкретні науки переживають революційні зміни, тобто відбувається перегляд системи засад науки, зокрема її філософських засад. Так, розмови про «свободу волі електрона» як перша реакція на випадковий вибір з потенційних можливостей мікрочастинки реалізувати той чи інший варіант її місцезнаходження, який надавала відповідна хвильова функція ймовірності для стану проходження електронами ґратки кристала, змінились концепцією ймовірнісної причиновості у засадах копенгагенської інтерпретації квантової механіки. Існують і інші інтерпретації квантової механіки, які у своїх засадах використовують інші категоріальні структури.

Філософія науки не тільки обслуговує відповідні наукові концепції, вона також робить надбанням освіченого людства здобутки наукових теорій, опосередковуючи передачу найбільш загального змісту цих здобутків до інших дисциплін та обґрунтовуючи історичні зміни картин світу. Яскравий приклад такої взаємодії філософії і науки являє собою синергетика як теорія самоорганізації. Оскільки самоорганізацію можна розглядати як становлення нового цілого, то категоріальні структури діалектики, експліковані класичною німецькою філософією на основі осмислення розвитку філософської думки, можуть бути успішно застосовані при осмисленні синергетичних теорій процесів самоорганізації. Виходячи з того, що розвиток – це категорія сфери сутності, розкриває вона звій зміст не через парну категорію, а через систему парних категорій. Рух і спокій, прогрес і регрес, реальна необхідність, що включає в себе випадковість вибору з розмаїття можливостей при переході якихось з них у дійсність – ці категоріальні структури успішно працюють у філософських засадах синергетики. При цьому як загальне в особливому вони втілюються в таких поняттях синергетики,  як особливі точки, зокрема точки біфуркації, набір атракторів нелінійної динаміки, конкуренція цих атракторів і самоорганізація динамічно стійких дисипативних структур на одному з етапів самоорганізації та фракталів на іншому. В свою чергу ці синергетичні уявлення на основі їх філософського осмислення стають засадами синергетичної методології з її принципами буття та становлення, підлеглості та кругової причиновості, порушення симетрій і когерентності. Ці методологічні принципи працюють в ядрі синергетики як загальнонаукової дослідницької програми, забезпечуючи створення конкретно-наукових теорій самоорганізації та опосередковуючи в низці випадків застосування вироблених математичних моделей до предметних полів різних наукових дисциплін. Тому, до речі, синергетичну методологію називають трансдисциплінарною.

Специфіка наукової картини світу як системи теоретичного знання.

Отже наукові картини світу є важливою підсистемою історичних систем засад науки. Однак саме їхня історична перехідність складає один із аспектів специфіки наукових картин світу як теоретичних систем знання порівняно із власне науковими теоріями. Справа в тому, що коли створюються нові теорії, старі наукові теорії зберігають своє значення в межах їх застосовності, а саме в тих межах, у яких працюють притаманні їм ідеалізації. Нові теорії визначають межі застосовності існуючих теорій, чим сприяють усвідомленню їх істинності, адже знання, межі застосовності якого відомі, і є гідним віри (вірогідним, достовірним). Так, врахування тертя обмежило класичну механіку класичною термодинамікою, визнання обмеженості швидкості розповсюдження взаємодій швидкістю світла показало границю застосування нерелятивістських теорій, врахування постійної Планка визначило масштаби, в яких не працює ідеалізація нескінченної подільності і так далі. Всі ці теорії не відмінили класичної механіки, а визначили її границі.

Нільс Бор в 1913 році сформулював принцип відповідності, який діє для всіх математизованих теорій. Цей принцип зазначає, що нові теорії в межах застосовності старих теорій мають давати ті ж результати, що й старі теорії, а математичний апарат нових теорій повинен переходити в математичний апарат старих теорій, якщо спрямувати до граничних значень (нуля або нескінченності) певні параметри нової теорії, а саме ті, врахування яких і знімає ідеалізації старих теорій. Так гамільтоніани квантової механіки переходять в гамільтоніани класичної механіки, якщо приписати кванту дії нульове значення, а принципи Лоренца переходять в принципи Галілея, якщо спрямувати до нескінченності швидкість світла. Цей принцип відповідності є евристичним алгоритмом дії вчених при створенні нових теорій, зокрема він прислужився і Бору при створенні ним першого варіанту квантової теорії. Взагалі принцип відповідності є уточненим і обмеженим втіленням співвідносності абсолютної і відносної істин. Дійсно, якщо за діалектичною традицією розглядати істину як процес, то в будь-який момент конкретна істина є єдністю абсолютного та відносного. Абсолютне в ній – те, що залишиться при подальшому розвитку пізнання, а відносне – те, що зміниться, буде еліміноване (прибране) подальшим розвитком. Повністю абсолютним не може бути ніяке знання, оскільки навіть границі його застосування можуть в подальшому уточнюватись сподіваним чи несподіваним чином. Таке уточнення границь застосовності переживає зараз вся лінійна наука на тлі розробки науки нелінійної, предметом якої є самоорганізація, розвиток, перехідні процеси між відносно стійкими  лінеарізовними станами.

На відміну від наукових теорій, які зберігають своє значення і продовжують використовуватись в межах їх застосовності щодо їхнього предмету, наукові картини світу в періоди наукових революцій своє значення втрачають. Від старих наукових картин світу відмовляються на користь нових. Чому це так? Тому що процедура універсалізації виносить теоретичні уявлення за межі їх застосовності, створюючи уявлення про світ за образом і подобою обмежених теоретичних уявлень. Мало того, ці уявлення ще й оґрублюються. Це дозволяє їх онтологізувати (приписати їм реальне існування, але не дозволяє їх уточнювати. Відбувається таке оґрублення на засадах певних філософських категорій, не обмежених іншими категоріями, зокрема їхніми парами. Таке винесення за границі можливого досвіду, за виразом Канта, призводить до антиномій, до нерозв’язних суперечностей. Такі протилежні уявлення не можна зберігати в межах однієї картини світу як теоретичної системи знання.

Так, всі картини світу лінійної науки виходили з ідеї стійкості. Стійкими були тіла відліку і тверді лінійки в класичній механіці, лінійні рівняння забезпечували незмінність субстанції, яка описувалась ними. Але час в такій картині світу втрачав свої головні риси: незворотність та минущість. Така фізична картина світу не могла працювати щодо світу живого після створення еволюційних теорій. Тому довгий час картини світу не тільки змінювали одна одну, а ще й були дисциплінарним, загальнонаукова картина світу в дисциплінарній науці до 70х років ХХ століття залишалась нездійсненною мрією.

Нелінійна наука не тільки відновила час в правах, створивши нелінійні теорії, що описують незворотну нелінійну динаміку процесів самоорганізації. В зв’язку з тим, що ці процеси виявили вражаючу схожість в різних областях дійсності, нелінійна картина світу набуває рис загальнонаукової картини світу. Нелінійна картина світу має пояснювати можливості існування стійких систем, що були предметом лінійних теорій. І вона це робить, розглядаючи стійкість як динамічну, процесуальну, похідну від нестійкості. Однак неможливо водночас мислити світ як принципово стійкий і принципово нестійкий. І якщо лінійні теорії зберігають своє значення щодо свого предмету, лінійна картина світу, яка ігнорувала самоорганізацію і розвиток не може бути збережена. Вона замінюється нелінійною картиною світу, яка розвивається разом з розвитком нелінійної науки та її філософським  осмисленням.

2.3. Філософські засади науки як складова підвалин наукового дослідження.

Онтологічна та епістемологічна складові системи філософських засад науки, їхній перетин. 

Такі засади науки, як наукова картина світу та ідеали і норми наукового дослідження, в свою чергу базуються на системі філософських засад.  В цій системі можна виділити дві підсистеми: онтологічну та епістемологічну. Онтологія, як відомо, – це вчення про буття, а епістемологія – вчення про наукове пізнання. Відповідно онтологічні філософські засади обґрунтовують наукову картині світу, яка покликана створити образ предмету наукової дисципліни. До цієї підсистеми входять такі категорії, як матерія, рух, простір і час, закони руху в просторі і часі з відповідним співвідношення необхідності і випадковості, можливості та дійсності у динамічних та статистичних законах. Причиновість виражається через співвідношення категорій причини та дії, причини та наслідку також у законоподібній формі, вираженій через категорії необхідності та випадковості.

Як бачимо, повністю розділити онтологічну та епістемологічну підсистеми категоріальних засад науки не випадає. Так, категорія закону в засадах наукової картини світу забезпечує його розуміння як певного універсуму, оскільки закони за визначенням є необхідними та всезагальними (універсальними). Принагідно зауважу, що закони є універсальними навіть якщо характеризують необхідні зв’язки у досить вузьких сферах досліджуваної реальності. Так, закон геометричної оптики про те, що кут падіння променя світла дорівнює куту його відбиття реалізується завжди, коли є відповідні умови здійснення таких подій. Категорія закону наявна і в епістемологічній підсистемі системи філософських засад науки, але вже як форма теоретичного знання. З цією категорією також пов’язані категорії необхідності та випадковості, причини та дії, можливості та дійсності.

Таким чином онтологічна та епістемологічна підсистеми перетинаються між собою. Розвиненість категоріальних зв’язків залежить від предмету досліджень. Так, поки фізика вивчала тільки динамічні закони, категорія випадковості примислювалась до категорії необхідності тільки, щоб бути запереченою. Створення статистичної фізики утвердило наявність категорії випадковості в засадах фізичних теорій разом з категоріями можливості та дійсності для прояснення поняття ймовірності як міри переходу можливого в дійсне.

В епістемологічній підсистемі філософських засад науки є низка понять, що розкривають сутність наукового пізнання. Перш за все, це категорія істини, смисл якої розкривається на різних етапах розвитку науки різними варіантами філософських вчень про істину: теорією відповідності, когерентності, прагматичною теорією. Розуміння істини як процесу з  діалектикою абсолютної та відносної істин, реалізується в засадах науки через принцип відповідності Бора, через поняття правдоподібності теорій Попера, через теорію конкретної істини як єдності абсолютного і відносного в процесі пізнання (Копнін), через розуміння істини як нелінійного процесу в нелінійній науці (Добронравова, 2014). Спеціального розгляду набувають і такі форми наукового знання, як теорія з її функціями опису, пояснення та передбачення фактів. Поняття факту також набувало розвитку свого осмислення протягом еволюції науки та наукової методології.

Методологічна свідомість науковців як результат внутрішньо-наукової та філософської рефлексії над методом та предметом наукового дослідження.

Прояснення філософських засад наукових дисциплін на кожному з етапів їх розвитку відбувалось за рахунок внутрішньо наукової та філософської рефлексії над їх змістом та способом отримання наукового знання. Необхідність такої рефлексії стає нагальної під час наукових революцій, коли «само собою зрозумілі» засади науки потребують перегляду в зв’язку зі зміною методів та предметів наукового дослідження. Ситуації наукової комунікації під час роботи над міждисциплінарними проектами також сприяють експлікації та осмисленню засад науки, зокрема і її філософських засад.

Здійснення такої рефлексії відбувається трудами видатних науковців, що створюють нові теорії. Дискусії між ними сприяють створенню та утвердженню нових дисциплінарних парадигм. В історії науки відомі дискусії між Декартом та Ньютоном, прихильниками Ньютона та Ляйбніцем. Взірцем наукової дискусії стала дискусія Н.Бора та А.Ейнштейна з проблеми повноти квантової теорії. В 20х-30х роках ХХ століття кожного року збирались так звані Сольвейські конгреси для прояснення інтерпретації квантової теорії. Не тільки Бор та Ейнштейн, а й такі видатні фізики , як Е.Шредінгер та В.Гайзенберг, Д.Бом та Л.Дебройль вибудовували перехід від класичного до некласичного типу наукової раціональності, що в подальшому сприяло розвитку не тільки фізики, а й хімії, молекулярної біології, становленню кібернетики, тобто перетворенню революції в фізиці на глобальну наукову революцію.

С.Б.Кримський називав цей процес рефлексії становленням методологічної свідомості, (Кримський, 2008), коли створюються адекватні новому знанню засади науки, прояснюються зміст нової картини світу, система методологічних принципів та система евристичних категорій, що обґрунтовує одне та інше. В своїй єдності ці засади науки створюють стиль наукового мислення.

Стиль наукового мислення як конкретно-історичний спосіб існування ідеалів і норм наукового дослідження, що відповідає науковій картині світу свого часу.

Створення стилю наукового мислення означає не просто наявність та усвідомлення засад науки, він є такою їх цілісністю, яка перетворює усвідомлений тип наукової раціональності на певну звичну манеру мислення, пов’язану з цілісним образом світу. Такий образ часто-густо асоціюється з певними речами, створеними людиною, як ключовим уявленням про світ та спосіб його мислити та в ньому діяти. Так, класична механіка з відповідною механістичною картиною світу використовувала образ механічного годинника, що навіювало питання про годинникаря та першоповштох.  Механістичний стиль мислення поступився ймовірнісному стилю, коли теорія ймовірностей як основа статистичної фізики та інших статистичних теорій викликали до життя образ статистичного автомата. Лазери та створювані з їх допомогою голограми стали образами наукового мислення при входженні до вивчення цілісних систем зі зворотними зв’язками та здатністю до самовідтворення і самоорганізації. Образи динамічного хаосу та утворюваних в ньому фракталів як принципово складних систем, які відтворюються комп’ютерами, стали одними з образів, які асоціюються з нелінійним та складним мисленням (Добронравова, 2013) як новими стилями мислення сучасної науки.

Формування нового стилю наукового мислення як раз і фіксує перехід  колись нових та ливних уявлень до « саме собою зрозумілого», звичного, того, що П.Бурдье називав габітусом як єдністю раціонального та ірраціонального, індивідуального та соціального , духовного та матеріального в людських практиках. Стиль наукового мислення демонструє таку габітуальність у пізнавальних наукових практиках.

2.4. Глобальні наукові революції як зміна історичних типів наукової раціональності. 

Класична наука, що виникла в ХVІІ столітті як єдина наука – механіка – зазнала в ХVІІІ –ХІХ столітті революційних змін при диференціації наук та створенні різних наукових дисциплін. Наступна наукова революція відбулась наприкінці ХІХ – початку ХХ століття і була спочатку революцією в фізиці, що знаменувалася створенням спеціальної та загальної теорій відносності, квантової механіки та квантової електродинаміки. В подальшому  наукова революція розповсюдилась на інші наукові дисципліни: було створено генетику в області молекулярної біології, започатковано та розвинуто кібернетику, зявились такі міждисциплінарні утворення, як біофізика та біохімія, фізична хімія та хімічна фізика. Слідом за виразом «некласична фізика» цю науку стали називати некласичною наукою. І нарешті, починаючи з 70х років ХХ століття розгортається сучасна наукова революція, повязана зі створенням нелінійної науки. За пропозицією  В.С.Стьопіна цей новий етап в розвитку науки стали називати постнекласичною наукою як такою, що виникла після некласичної.  

Всі ці наукові революції В.С.Стьпін розглядає як глобальні на відміну від локальних наукових революцій, які відбуваються в окремих наукових дисциплінах. Існують різні методологічні моделі дисциплінарних наукових революцій. Найбільш відома модель наукової революції як зміни парадигм, запропонована Т.Куном. Її модифікацією є модель концептуальних революцій, С.Тулміна. З певними обмовками в якості революційних можна розглядати зміни науково-дослідницьких програм за І.Лакатосом.  В ті ж 60ті  роки ХХ століття, коли свої моделі наукових революцій пропонували згадані представники так званої історичної школи в постаналітичній філософії науки, на вітчизняних теренах розроблялась концепція наукової революції як зміни наукових картин світу (В.С.Стьопін, П.С.Дишлевий) та стилів наукового мислення (Л.О.Мікешина, С.Б.Кримський).  В усіх цих концепціях мова йшла про зміну в засадах наукового знання.

Концепція глобальних наукових революцій підкреслює саме цей аспект. Наукові революції стають глобальними не тільки тому, що розповсюджуються на всі області наукового знання. Власне, це відбувається, оскільки в їх процесі перебудовується вся система засад науки: і ідеали і норми наукового дослідження, і наукові картини світу, і філософські засади того та іншого. У своїй єдності система засад науки визначає історичний тип наукової раціональності. Таким чином глобальні наукові революції є зміною

історичних типів наукової раціональності. За час існування науки Нового часу відбулось чотири наукові революції, в процесі яких постали три типи наукової раціональності: класичний, некласичний та постнекласичний. На долю становлення і розвитку класичного типу наукової раціональності припало дві глобальні революції:. Як уже згадувалось, це становлення класичної механіки в ХVІІ столітті та таких дисциплін, як фізика, хімія, біологія протягом наступних двох століть. Перехід до дисциплінарної науки багато що змінив в організації науки як соціального інституту. За до дисциплінарних часів так званої «Республіки листів» науковці надсилали колегам свої дописи поштою та друкували трактати латиною. Науковці дисциплінарної доби писали наукові статті національними мовами в журнали, які випускались національними науковими спільнотами. Ці зовнішні ознаки виражали нову якість науки, поєднаної загальними засадами: поглядом на світ, методологічними настановами, спільною філософією (це все разом узяте Т.Кун називав парадигмою). Та за дисциплінарними парадигмами, які де в чому досить виразно різнились, стояла єдність класичного ідеалу наукової раціональності, який не треба плутати з класичним типом наукової раціональності. Тип наукової раціональності усвідомлюється науковцями і  прокламується ними як спосіб встановлення та презентації наукової обєктивності. Ідеал наукової раціональності діє несвідомо як само собою зрозуміле та усвідомлюється зусиллями філософської рефлексії вже наприкінці своєї дії і за вироблення нових типів наукової раціональності.

Так в класичному типі наукової раціональності обєктивність досягалась  шляхом елімінації будь-чого субєктивного та передбачала наявність привілейованої пізнавальної позиції (точки зору божественних очей, за виразом Г.Патнема). Бог тут зявляється недарма і багато що визначає в науковій картині світу та методологічних настановах субєкта, людини, створеної за Його образом і подобою, але не маючої Його нескінченної потужності. Абсолютний простір і час як привілейована система відліку, що дозволяла розрізняти інерціальні та неінерціальні системи, у Ньютона напряму називався сенсоріумом Бога. Всі засадничі ідеалізації класичної науки: неперервний простір і час, граничні переходи, диференціальне та інтегральне числення, базувались на застосуванні теорії нескінченно малих, тобто нескінченній подільності та можливості миттєвого здійсненні нескінченної кількості процедур. Зрозуміло, що ні людина, ні людство на це не здатні, але принципова можливість таких процедур і обґрунтовувала елімінацію усього субєктивного в теоретичній реконструкції процесів, які вивчала класична наука.  Для цього було потрібне примислення нескінченно потужного інтелекту. Згодом мова вже не йшла про Бога, але демон Лапласа чи демон Максвелла продовжували виконувати відповідні функції.

Революція у фізиці на початку ХХ століття прибрала привілейовану систему відліку разом з абсолютним простором і часом та рівноправністю всіх систем відліку у теоріях відносності Ейнштейна. Введення кванту дії Планком зробило скінченною подільність простору і часу, обмеживши їх планківською довжиною та планківським часом. Некласичний тип наукової раціональності виробив свої способи домагатись обєктивності. Субєкт вже не елімінується, навпаки, спосіб його дії враховується. Обєктивність знання досягається відносністю до засобів спостереження як узагальненні  відносності до системи відліку визначення швидкості в класичній механіки. Таке узагальнення зробив академік В.А.Фок, трактуючи принцип доповняльності Н.Бора, яким визнавався корпускулярно-хвильовий дуалізм мікрочастинок, заснований на ймовірнісному розумінні хвильової функції, та усвідомлювалась визначеність пізнавальної позиції людини як макроскопічного субєкта, озброєного різними типами вимірювальних приладів, щодо яких розкривались доповняльні властивості мікрообєктів. Порядок дії субєктів потрібно було враховувати, бо його зміна приводила до різних результатів, а повною картина була лише за застосування обох типів засобів спостереження.

Обмеженість класичного ідеалу раціональності було усвідомлено тільки вже за часів наступної наукової революції, в 80х роках ХХ століття трудами філософів Мераба Мамардашвілі та Хіларі Патнема. Вони зробили висновок з намагань багатьох видатних вчених, таких, як Ейнштейн, Бом, Дебройль, а пізніше Еверет, трактувати квантову теорію в межах класичного ідеалу раціональності. Дискусія Бора і Ейнштейна щодо повноти квантової механіки, парадокси Ейнштейна-Подольського-Розена, які ілюструвались сумнозвісною невизначеною долею кота Шредінгера, зрештою були експериментально розвязані на основі перевірки нерівності Бела у дослідах Аспека та інших. Квантова механіка виявилась повною теорією, що не потребувала примислення прихованих параметрів з класичною поведінкою. Намагання ж зберегти привілейовану позицію субєкта за рахунок примислення нескінченної кількості світів Еверета, кожний з яких класичним чином реалізовував одну з потенційних можливостей, виражених хвильовими функціями, наочно продемонструвало не просто нездійсненність класичного ідеалу (для людини він завжди був нездійсненним), але й неможливість помислити його несуперечливим чином.

Наступний тип наукової раціональності було вироблено при освоєнні складних нелінійних систем, здатних до самоорганізації. Ці системи є принципово людино вимірними, оскільки вони або включають у себе юдину, або є для неї глибоко небайдужими. Мова йде про біологічні, соціальні, екологічні системи. Обєктивності у їх пізнанні В.С.Стьопін пропонує досягати за рахунок подальшого узагальнення врахування відносності знання. Мова йде про відносність до поза наукових цінностей субєкта, тобто про необхідність враховувати позицію субєкта щодо відповідних цінностей. Та обставина, що покладатись на точку зору расиста або сексиста у визначенні, наприклад, здібностей людей іншої раси або іншої статі, здається зрозумілою Але існують і більш тонкі варіанти обмежень, створених для наукового пізнання здавалося б далекими від наукових людськими орієнтаціями. Чи може людина, яка вважає себе хазяїном створеної для неї природи, яка поділяє всі рослини та тварин на корисних та шкідників, створити теорію біоценозу?. Відповідь здається очевидною. Менш очевидна інша обставина, про яку писав Ілля Пригожин. Європейське людство змогло погодитись на варіативність перебігу подій в нелінійній динаміці, зокрема у нерівноважній термодинаміці, тільки відмовившись від європоцентризму. Дійсно, позиція цивілізованої людини, що володіє однозначною істиною та просвіщає дикунів («Несіть тягар білих» –  писав Р.Кіплінг) несумісна ні з визнанням прав інших культур, ні з багатоваріантністю наукової істин. Докладніше про постнекласичну науку буде сказано у наступному розділі.

На останок треба зауважити, що хоча різним предметам наукового дослідження, які можуть біти виділені різними методами, відповідають різні типи наукової раціональності, поява нових типів наукової раціональності не відміняє дії попередніх. Так, для дослідницької задачі, що розглядає близький до рівноваги стан стійкої макроскопічної системи, застосування математичних операторів виявляється надлишковим. Відповідно врахування відносності до засобів спостереження, яке забезпечує об’єктивність в квантовій механіці (некласичний тип раціональності) буде непотрібним. Характерно, однак, що зроблене зауваження з приводу рівноважності макроскопічної системи як предмету класичної науки могло з’явитися тільки після виявлення нерівноважною термодинамікою варіативності шляхів розвитку нелінійних динамічних систем і, відповідно, застосовності до них операторного числення. Так що співіснування різних типів раціональності не відміняє переважного визнання науковою спільнотою сучасного стану засад науки.  Особливо це стосується наукових  картини світу.

 

Література.

Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология// «Врпросы философии», № 7, 1992. С.136-176.

Добронравова И.С. Нелинейное  и сложное мышление. // Философия мышления – Одесса: Печатный дом – 2013, 443с. С. 91-104. 

Добронравова І.С. Практична філософія постнеклласичної науки про наукову істину та людську свободу. //  «Філософія освіти», № 2, 2014, с. 224-234 

Добронравова І.С. Практична філософія науки – Суми: Університетська книга – 2017, 351с.

Кримський С.Б. (2008) Запити філософських смислів. // Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008, 718с. С. 441- 718.

Постнеклассические практики. – Санкт-Петербург: Мір – 2012, 533с.

Добронравова И.С. Нелинейное  и сложное мышление. // Философия мышления – Одесса: Печатный дом – 2013, 443с. С. 91-104. 

Добронравова І.С. Практична філософія постнеклласичної науки про наукову істину та людську свободу. //  «Філософія освіти», № 2, 2014, с. 224-234 

Кримський С.Б. (2008) Запити філософських смислів. // Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008, 718с. С. 441- 718.

Мамардашвили М.К Классический и неклассический идеал рациональности – Тбилиси: Мцениереба—1984.

Мамардашвили М.К. О рациональности.//Встреча с Декартом. Философские чтения, посвященные М.Мамардашвили. 1994г. М.: «Ad Marginem»,  439с С.352.

Постнеклассические практики. – Санкт-Петербург: Мір – 2012, 533с.

Putnam H. Realism with a Human Fact – .  –  Cambridge, Massachusetts and London, England: Harvard University Press. – 347 pp. Російський переклад :

Патнем Х. Реализм с человеческим лицом // Аналитическая философия: становление и развитие  Антология – М.: Прогресс-Традиция – 1998 . 527с. С.466-492.

Степин В.С. Теоретическое знание – М.: Прогресс – Традиция – 2000, 743с.

Хайдеггер М. Время картины мира – В кн. Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.С.93-118.