Проф.. І.С.Добронравова

4. Сучасна глобальна наукова революція як становлення нелінійної науки та постнекласичного типу наукової раціональності.

 

4.1.  Постнекласична наука  як трансдисциплінарне дослідження складних самоорганізованих людиновимірних систем.

4.2.  Філософські засади сучасної нелінійної наукової картини світу.

4.3. Філософія постнекласичної науки як практична філософія.

 

4.1.  Постнекласична наука  як трансдисциплінарне дослідження складних самоорганізованих людиновимірних систем.

Система норм і стандартів наукового дослідження з її онтологічними і гносеологічними засадами може бути розглянута як особливий історичний тип наукової раціональності. В.С.Стьопін визначає нинішній тип наукової раціональності як постнекласичний, називаючи некласичним попередній етап наукової раціональності, виробленій наукою в ХХ столітті. Поступовий відхід науки від класичного ідеалу раціональності здійснюється через некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності. (Степин, 1989)

Так, релятивістська фізика зруйнувала ідеал привілейованої просторово-часової позиції в системі відліку, яка пов'язувалась в класичній механіці з абсолютним простором і часом. Квантова механіка продемонструвала принципову неможливість нескінченного уточнення просторово-часового положення фізичних об'єктів. Нелінійна динаміка остаточно зруйнувала ідеал лапласівського детермінізму, показавши, що уточнення початкових умов не поліпшує передбачуваності.

З позицій метафізичного абсолютистського раціоналізму можна лише засвідчити неможливість отримання наукових істин, які б відповідали класичному ідеалу раціональності. Так, по відношенню до нелінійних принципово відкритих систем, здійснення спостереження може визначити вибір ними варіанту еволюції. Таким чином, явище олиняється настільки небайдужим для існування сутності, що саме їхнє розрізнення стає вельми проблематичним. Нагадаю, що згідно з прийнятим з часів Галілея розумінням природи як математичного універсуму кожне явище пояснюється як результат дії загальних законів. Ці закони описують сутність, якій приписується  дійсне існування, на відміну від змінних явищ, в яких незмінна сутність лише проявляється, але якими вона не визначається. Саме в цьому заміщенні "життєвого світу" гіпостазованим ідеальним світом абстрактних математичних сутностей вбачав Е.Гусерль витоки кризи європейських наук. (Гусерль, 1992)

А якщо ще й зважити на те, що аналітичне розв’язання нелінійних рівнянь найчастіше не є можливим, а числове розв’язання зумовлюється завданням конкретних значень параметрів, то абстрактне гносеологічне питання про співвідношення сутності і існування набуває методологічного забарвлення проблематичності розрізнення пояснення і опису.

Крім того, закони, виражені диференційними рівняннями, перестають бути головною формою виразу регулярності, знаходжуваної у поведінці складних систем. Так, послідовне проведення ітераційних процедур може описувати перехід систем в стан динамічного хаосу, коли їхня поведінка стає складною і непередбачуваною, хоча кожний крок зміни параметрів стану системи в залежності від зміни контрольних параметрів відбувається детерміновано і виражається простою формулою. Можливість спостерігати порядок, якому все ж підкоряється хаотична поведінка, визначається правильним вибором просторово-часових масштабів позиції спостерігача. Самоподоба як типова для детермінованого хаосу повторюваність форм поведінки виявляється лише на досить великих просторово-часових відтинках.

Таким чином, негативний висновок про принципову невідповідність класичного ідеалу раціональності предмету нелінійної науки може бути супроводженим деякими позитивними настановами щодо подальшого узагальнення в якості засад об’єктивності пізнання вже наявних принципів відносності в постнекласичному типі наукової раціональності (від відносності до засобів спостереження до відносності до поза наукових ціннісних настанов суб’єкта). Цей тип наукової раціональності випрацьовується в процесі наукової революції, що розгорталась протягом чотирьох останніх десятиліть і досі не завершилась.

В процесі цієї революції з’явились та успішно реалізуються фізична науково-дослідницька програма унітарних калібрувальних теорій (С.Вайнберг, А.Салам та інші) і загальнонаукова дослідницька синергетична програма (Г.Хакен, І.Пригожин, С.П Курдюмов та багато інших). Перша з них здійснювалась в області фізики високих енергій та космології. Друга стосується нового розуміння макросвіту, не має дисциплінарних границь, а її предметна область виходить за межі природних процесів в область людиновимірних систем, що самоорганізуються: екологічних, технологічних, соціальних. Здійснення обох цих програм – прояв єдиного процесу становлення нелінійної науки, стимульованого бурхливим розвитком обчислювальних методів розв’язку нелінійних задач на основі новітньої комп’ютерної техніки.

Перехід до наукового розгляду конкретного існування конкретної системи в історичній визначеності її незворотного в своїй випадковості вибору одного з можливих шляхів розвитку змінює розуміння предмету теоретичного опису. Він не може більше розглядатись як прояв незмінної сутності, байдужої до свого виявлення, як це було в класичній фізиці. Предмет нелінійної науки – це минуще існування складних систем, що самоорганізуються. Їх вивчення відбувається на основі нелінійних методологій На сьогодні найбільш розвинутою з них є синергетична методологія. Синергетика вивчає процеси самоорганізації складних систем різної природи, користуючись загальними методами. Таким чином вона виявляє трансдисциплінарність, здатність долати межі окремих дисциплін: природничих, гуманітарних, соціальних.

Трансдисциплінарною є власне фундаментальна теоретична схема синергетики. Для розуміння її походження, розгортання, конструктивного обґрунтування та застосування при розв’язанні різних теоретичних задач можна застосувати модель науково-дослідницьких програм І.Лакатоса. Тільки на відміну від послідовності теорій, розглядуваної як реалізація дослідницької програми в певній дисципліні, ми будемо мати справу з загальнонауковою програмою скоріше як з ризомою, що має одне тверде  ядро та відгалуження його застосувань в різних дисциплінах. Таким чином синергетику треба розглядати в якості загальнонаукової дослідницької програми (Добронравова, 1990). Тоді для її методологічного аналізу застосовується та модифікація концепції науково-дослідницьких програм, яку здійснили щодо розгляду сучасної фізики М.Д.Ахундов та С.В.Іларіонов.

Ядро фізичних дослідницьких програм, за думкою цих авторів – це абстрактна базисна теорія, що є узагальненням конкретної фундаментальної фізичної теорії і допускає свою екстраполяцію на нові предметні області. Такими є аналітична механіка Лагранжа – Гамільтона на відміну від класичної механіки Ньютона чи релятивістська механіка в термінах чотирьох-вимірного континууму Мінковського на відміну від електродинаміки рухаючихся середовищ Ейнштейна. Таке ядро спадкоємно пов’язане з попередніми дослідницькими програмами, ведучи своє походження від ідей, висловлених у їх захисному поясі гіпотез. Таким чином зменшується конвенційний момент у прийнятті тверджень ядра програми, що поліпшує раціональну реконструкцію історії науки.  Концепція фізичних дослідницьких програм була використана для розгляду програми унітарних калібрувальних теорій в області фізики високих енергій, тобто залишилась дисциплінарною.

Однак, в якості прототипу загальнонаукової дослідницької програми методологічна модель фізичної дослідницької програми має переваги порівняно з моделлю Лакатоса. Тут є важливим евристичний потенціал принципової здатності до екстраполяції, який виявляє абстрактна базисна теорія як ядро дослідницької програми. Ядро синергетики як загальнонаукової дослідницької програми створене не в результаті узагальнення фундаментальної теорії, але має абстрактний характер, включаючи математичні моделі та відповідний математичний та методологічний апарат. 

Інша справа, що де в чому тут доводиться повертатись до Лакатоса: роль конвенції в утворенні ядра синергетичної дослідницької програми, яка об’єднує різнорідні математичні теорії та методологічні принципи їх застосування тут вище, ніж у фізичних дослідницьких програмах. Більше того, тут можна згадати навіть К.Попера, який, як відомо, вважав, що й метафізична теорія може знаходитися у ядрі науково-дослідницької програми, аби вона давала можливість створювати фальсифіковані теорії.  

В нашому випадку мова йде про використання в ядрі загальнонаукової дослідницької програми синергетичної картини світу та її філософських засад, роль яких для розширення предметної області синергетики важко переоцінити. Тут ми стикаємось з ситуацією, аналогічною описаній В.Стьопіним (Степин, 2000, 293-313) для наукового знання, що переживало становлення, коли наукова картина світу сформувалась до теорії і грала роль ядра науково-дослідницької програми. Формування теорій самоорганізації відбувається методом математичної гіпотези, але освоєння нової предметної області за рахунок переінтерпретації раніш відомих явищ  в якості феноменів самоорганізації потребує опертя на уявлення нової наукової картини світу. Відомо, наприклад, що при розгляді генерації лазером монохроматичного випромінювання в якості процесу самоорганізації Г.Хакен використовував математичну аналогію між цим нерівноважним фазовим переходом та рівноважним фазовим переходом другого роду до надпровідності, теоретично змодельованим Л.Ландау. Та й у подальшому розширення предметного поля синергетики здійснюється за рахунок екстраполяції нелінійних математичних моделей на відповідні процеси. Розширення це відбувається в різних напрямках, що й робить синергетичну програму загальнонауковою.

Тим не менш, здійснюючи прогресивний зсув проблем у багатьох напрямках, синергетика виявляє таку методологічну дисципліну, яка дозволяє створеним на її основі теоріям вписуватися у найбільш розвинуті наукові галузі. Так, нерівноважна термодинаміка І.Пригожина співвідноситься з класичною термодинамікою за принципом відповідності Н.Бора, а теорії динамічного хаосу знаходяться на передньому фронті нелінійної динаміки.

У тих випадках, коли екстраполяція відбувається в сфери, які в минулому слабо піддавались математизації – в демографію, соціологію або біологію, синергетичні методи можуть принести з собою і більш високі стандарти науковості, ніж ті, що досі панували у цих дисциплінах. Отже, трансдисциплінарність не означає подолання дисциплінарності як підкорення науковим методам, а скоріш фіксує застосовність схожих методів у різних дисциплінах. Така застосовність в різних предметних областях забезпечується захисним поясом гіпотез, функцією яких є не стільки захист абстрактних моделей ядра дослідницької програми, скільки адаптація до них постановки дослідницьких задач в специфічних предметних областях. Розв’язання таких задач відбувається в результаті створення синергетичних теорій в певних дисциплінах: фізиці, хімії, біології та міждисциплінарних квазідисциплінарних утвореннях, таких, як біофізика, біохімія, хімічна фізика (хімічна кінетика) та інших.  

Важливо, що й гуманітарні та суспільні науки залучають синергетичну методологію до свого методологічного арсеналу. Це не завжди використання математичних моделей, але принаймні якісний аналіз в оптиці теоретичного понятійного апарату теорій самоорганізації процесів становлення і розвитку, які завжди перебували в предметному полі цих наук. Серед нових дисциплін такого типу на сьогодні вже створені соціосинергетика та  психосинергетика., здійснені синергетичні розвідки в літературознавстві та театрознавстві. Огляд здобутків на цьому шляху можна знайти у виданнях книг під загальною назвою «Синергетична парадигма». (Синергетическая парадигма, 2002, 2009 )

 

4.2.  Філософські засади сучасної нелінійної наукової картини світу.

Оскільки мислити багатоманітність явищ в цілому можна лише віднайшовши спосіб їх об'єднання, в кожній науковій картині світу певним чином мислиться єдність багатоманітності. Класичне наукове бачення світу як математичного універсуму знаходить цю єдність в універсальних законах, проявом яких виступають  події, що відбуваються.  Історично першими законами, сформульованими наукою Нового часу, були закони механіки, багатоманітність, яку вони впорядковували, розглядалась як сукупність речей, що проявляли певні властивості у певних відношеннях. Закони ж як раз і мислились як найважливіші відношення між речами, зрозумілі як необхідні зв’язки. Цей звичний погляд на світ не є єдино можливим. Ми можемо виходити з властивостей, які відкриваємо в пізнавальному відношенні до світу. Тоді речі можуть мислитись як певні конструкти, що відповідають саме такому, а не іншому набору властивостей. В будь-якому разі мова йде про спосіб мислити знаходжувану багатоманітність і спосіб її впорядковувати, тобто встановлювати певну єдність.

Та обставина, що історично першою науковою картиною світу була механічна, позначилась на розумінні руху як пересування, а не зміни, і відповідно, на розгляді речей як незмінних. Головні абстрактні об’єкти механіки, матеріальні точки, що взаємодіють на відстані, в механічній картині світу зіставлялись з корпускулами, що складали тіла. Не зважаючи на те, що існування атому було доведено фізично лише на початку ХХ століття, атомна гіпотеза грала надзвичайно велику роль в становленні і фізики, і хімії. Принцип редукції врешті ствердився як один з основних принципів наукового пояснення. Згідно з ним, пояснити річ – означало розглянути її як систему, що складається з елементів, які взаємодіють між собою. Система зв’язків елементів мислилась як структура речі. Часто-густо при цьому слова ціле і частина використовувались як синоніми слів система і елемент.

Незадовільність такого ототожнення була очевидна при розгляді живого, коли складне вже не можна розглядати як складене з простого (як у механічних системах), коли треба зважати на розвиток живих організмів, в перебігу якого ціле визначає частини, а не навпаки. Діалектична традиція в класичній німецькій філософії, спираючись на філософські розвідки розвитку людського пізнання, явним чином сформулювала специфіку категорій цілого і частини в їхньому зв’язку з процесуальністю: становленням і розвитком.

Варто зазначити, що системний підхід, як він був заснований Людвігом Берталанфі, надихався як раз намаганням розглядати систему як насправді цілісну у її русі і становленні, що мало спрацювати при застосуванні цього підходу до життя, людини, суспільства. Проте в фізиці і хімії система і елемент мислились в дусі принципу редукції, і треба сказати, що принцип цей довго спрацьовував надзвичайно плідно. Особливо чітких рис він набув в квантово-релятивістській картині світу, що склалася в науці ХХ століття внаслідок  глобальної наукової революції,  яка відбулась на його початку. Мова йде про рівні структурної організації матерії або так звані “квантові сходи” В. Вайскопфа (Вайскопф, 33-53), на яких розташовувались ядра, атоми і молекули як стійкі квантово-механічні утворення. Рух по цих “сходах” в царину менших масштабів і більших енергій виступав як популярний образ наукового прогресу в фізиці.

Границі застосовності цього системного розуміння єдності багатоманітного як структурної єдності встановила сучасна фізика високих енергій, незастосовність принципу редукції до пояснення систем, що самоорганізуються, виявила синергетика. Це дві основні галузі нелінійної науки, яка  розгортається в процесі сучасної глобальної наукової революції, що розпочалась в 60х роках минулого століття. В  нелінійній науковій картині світу в якості способу мислити єдність багатоманітного розглядається цілісність систем, що самоорганізуються, адже самоорганізація власне і є становленням та відтворенням нового цілого. Прояснення категоріальних  засад, адекватних границям застосовності нелінійних теорій самоорганізації і  забезпечує можливість онтологізації нових знань на базі створення нової картини світу.  

Крім того, в контексті нелінійної картини світу повинні бути зрозумілими  риси, які приписувалися світові попередньою його картиною. В нашому випадку в нелінійній (синергетичній) картині світу, розглядуваного як змінний, минущий, динамічний, має знайти пояснення стійкість існування, описуваного лінійними законами.  Це можливо на основі синергетичного розуміння стійкості систем як динамічної  стійкості самоорганізовуваних цілісних утворень.  

Самоорганізація у середовищі відбувається з його переходом до нелінійного стану, пов'язаного з початком дії нелінійних законів. Відповідні нелінійні рівняння мають декілька розв'язків, принаймні, два. Таким чином графіки динаміки системи мають особливі точки розгалуження (точки біфуркації, якщо мова йде про роздвоєння).  

Хоча вибір у точці біфуркації є випадковим, здійснюється він із даного набору можливостей, зумовлених характерними для певного нелінійного середовища атракторами (атрактор — стан, до котрого "притягу­ються" траєкторії руху у фазовому просторі). Більше того, сама наявність вибору із двох або кількох певних (але не будь-яких) можливостей уже ха­рактеризує середовище, на якому відбувається самоорганізація, як ціліс­ність. Такий вибір з'являється разом із параметром порядку і саме для ньо­го (Г.Хакен). Як правило, йдеться про так званий "далекосяжний порядок" (І.Пригожин), який ха­рактеризує великомасштабні флуктуації, тобто відхилення від середніх зна­чень, характерних для попереднього хаотичного руху (статистичний ха­ос), керованого лише випадковими зіткненнями елементів середовища з найближчи­ми сусідами.  Цілісність нелінійного середовища і поліваріантність  його подальшого розвитку в точці біфуркації виражається у появі двох можливостей далекосяжного порядку як розгортання великомасштабних флуктуацій когерентного руху елементів середовища до певних атракторів нелінійної динаміки.

Таким чином, цілісність властива не тільки самоорганізованій системі, що утворилася в результаті історичного вибору того, а не іншого варіанту узго­дженого руху елементів середовища, на якому відбувається самоорганізація. Саме формування властивого середовищу вибору, відкриття набору можливостей для народ­жуваного параметра порядку — це також ознака цілісності, характерної для синергетичного образу світу.

Отже, цілісність і поліваріантність не суперечать одне одному, а передбачають одне одне. Це є тим паче очевидним для систем, у яких можуть здійснюватися обидва можливі варіанти. Для різних елементів се­редовища здійснюється один із варіантів вибору: один з конвективних потоків з  рухом, спрямованим за чи проти руху годинникової стрілки (для певної молекули в комірках Бенара), одна з партій (для окремої людини). Важливо наголосити, що на загал на такому середовищі здійснюються всі можливі варіанти, проте це не будь-які, а строго конкретні можливості, у чому й виявляється те, що система стає цілим.

Цілісність, що характеризується наявністю параметра порядку, зберігає своє значення на всіх фазах здійснення процесу самоорганізації, хоча кон­кретні цілісності, що з'являються на поверхні буття, можуть дробитися під час переходу до наступних біфуркацій і взагалі зникати в разі входження в хаос. Проте навіть після переходу до стадії динамічного хаосу, коли пара­метр порядку поводиться хаотично (дивний атрактор), він залишається па­раметром порядку, тобто характеризує узгоджений, хоча й хаотичний при цьому рух багатьох елементів середовища. Недарма принципово склад­ні системи, які не можна звести до простих елементів (фрактали), утворю­ються саме в динамічному хаосі (Мандельброт).

Ми розглянемо філософські засади розуміння динамічного хаосу і фракталів дещо пізніше. А зараз уважніше поставимось до цілісності як способу мислити єдність багатоманітного в сучасній науковій картині світу. Різноманітність прояву рис цілісності систем, що самоорганізуються, потребує певного впорядкування. Особлива важливість (і в теорії, і на практиці) проблеми стійкості цілісних систем, що утворюються в процесах самоорганізації, вимагає в якості засад типологізації висунути саме їхню стійкість. Системи, що самоорганізуються, існують тільки як процес когерентного руху елементів середовища, з яких ціле в своєму становленні або самовідтворенні утворює собі свої частини. Відповідно, стійкість тут може розглядатися тільки як динамічна стійкість. Залежно від стійкості новоутворених цілісностей і розрізняються типи цілісності систем, що само організується.

Зіставлення філософського доробку в змістовному аналізі цілого як категорії діалектики і конкретних синергетичних моделей дозволило виділити три основні типи цілісності систем, що самоорганізуються [Добронравова, 1990]. Це цілісність, ціле і тотальне ціле.  Підстава типологізації цілісності  – ступінь стійкості (в порядку зростання): цілісність – становлення  (процес, відкритий до майбутнього вибору), ціле – самовідтворення, тобто  становлення як рух з точки зору вже відомого результату, тотальне ціле –  єдність, що розгортається у собі і зберігає себе.

Філософська традиція пов’язує найбільш стійкий тип цілісності з поняттям “тотальне ціле”. Спочатку розрізнимо поняття “цілісність” і “ціле” в їхній здатності відображати певні риси процесів самоорганізації, зрозумілих як становлення нового цілого. Одразу попередимо, що ми будемо використовувати слово цілісність і як позначення властивості бути цілим, і як позначення певного типу цілісності систем, що самоорганізуються. Різниця слововживання буде очевидною з контексту.

І цілісність, і ціле відображають процесуальні (часові) характеристики. “Однак, якщо у визначенні цілого процесуальність представлена ретроспективно: становлення як рух до самого себе з точки зору вже відомого результату, то у визначенні цілісності часовий потік відкритий у майбутнє... Під цілим розуміється результат разом зі своїм становленням, під цілісністю – абсолютний рух становлення” [Шаманський, 6-7], – таке розрізнення понятійного змісту категорій цілісність і ціле цитований автор, за його власним свідченням, ґрунтує на висловлюваннях Гегеля і Маркса. За думкою Гегеля, “не результат є дійсне ціле, а результат разом зі своїм становленням”, а Маркс використовує вираз “абсолютний рух становлення”, характеризуючи цілісність.

Відкритість, незамкнутість самоорганізованої системи як цілісності найяскравіше виявляється у особливих точках, коли нелінійні рівняння мають декілька розв’язків, а відповідний графік розгалужується, що відображає неоднозначність подальшого шляху еволюції нелінійної системи.

І.Пригожин підкреслював, що “поблизу фазового переходу ми маємо два найімовірніших значення …і флуктуації між цими двома значеннями стають вельми істотними”. (Пригожин, 1985, 148) Саме флуктуації визначають вибір між цими значеннями і  відповідно шлях еволюції системи. Треба мати на увазі, що ці флуктуації великомасштабні і різко відрізняються від середніх значень параметрів у  вихідному стані середовища. Нестійкість, відкритість системи (в сенсі  проблематичності вибору подальшого шляху) є рисами цілісності, що стає.

Неоднозначність можливостей, принципова роль випадковості їхнього вибору  робить поведінку цілісності, що стає, незворотною. Однак для того, щоб незворотність в поведінці самоорганізованої цілісності виступала в якості моменту розвитку, вона не повинна зводитись до невідтворюваності  цієї  поведінки при відтворенні початкових умов. Звичайно, підійшовши знов до  критичного значення контрольного параметра, система може в точці  біфуркації обрати інший варіант з можливих. А якщо  система проходить ряд послідовних біфуркацій, її доля стає тим більш неповторною. При цьому, одначе, новітність самоорганізованих цілісностей буде перехідною, оскільки тут нема ще можливості збереження того, що стало, його відтворення, тобто  переходу від процесу становлення цілісності до відтворення його результату. Незворотність, що пов’язана не тільки з появою, але й з утриманням нового, хоча й передбачає в якості своєї умови нестійку поведінку вихідного середовища, з необхідністю вимагає стійкості новоутворених систем.

В синергетиці саме поняття дисипативної структури відображає стійкі  результати самоорганізації. Їхня структурна стійкість проявляється в тому, що утворення дисипативних структур типу періодичних коливань, автохвиль і таке  інше не залежить ні від розкиду значень в початкових умовах, ні (коли дисипативні  структури вже утворились) від флуктуацій значень параметрів. Наприклад, всі властивості автохвилі у збудженому середовищі повністю визначаються лише характеристиками самого середовища: швидкість, фаза і амплітуда автохвилі не залежать від початкових умов, система ніби “забуває” їх. Математично це може виражатися виникненням так званого граничного циклу для траєкторії в фазовому просторі розв’язків відповідних рівнянь, тобто з часом будь-яка початкова точка у фазовому просторі наблизиться до однієї й тієї ж періодичної траєкторії (інакше кажучи, ця траєкторія є атрактором). Це означає, що дисипативна структура здатна до самовідтворення. Отже, динамічна стійкість притаманна як раз періодичним процесам самовідтворювання таких самоорганізованих систем, як дисипативні структури.

Зрозуміло, будь-яка дисипативна структура під час свого становлення переживає фазу цілісності, відкритості до майбутнього. Але коли вибір зроблено, вона певний час може його втримати, відновлюючи його у періодичному процесі самовідтворення. Використовуючи до позначення дисипативних структур категорію “ціле”, ми ґрунтувались на визначенні цілого як становлення з точки зору відомого результату. Але таке визначення не можна розуміти буквально, принаймні щодо дисипативних структур, які “забувають” свої початкові умови. Відтворюється періодично не один-єдиний конкретний шлях становлення дисипативної структури, бо їх може бути багато відповідно тому, з чого починається самоорганізація. Проте врешті встановлюється і відновлюється дисипативна структура у відповідності до граничного циклу як фазового портрету її поведінки. 

Однак категорія цілісності може позначати не тільки перехідну фазу  становлення динамічно стійкої системи. Цю категорію можна віднести до деяких самоорганізованих систем, все існування яких є таким перехідним і  минущим. Такими є, скажімо, теплові структури в плазмі. Нам вони знайомі як язики полум'я у вогнищі (таке полум'я є низькотемпературною плазмою). Вони виникають локально, залучаючи відповідно принципу підлеглості (Г.Хакен) енергію і складові середовища. Той з процесів, що розвивається найшвидше, зростає як режим із загостренням і зникає, вичерпавши можливості найближчого середовища.  Подальше існування середовища буде породжувати інші теплові структури відповідно до його властивостей, однак жодна з них не здатна відновлювати своє існування, бути стійкою. Такі утворення є цілісностями, але не цілим. Дисипативні ж структури можна розглядати як цле, яке відтворює своє існування у взаимодії з середовищем і здатне до саморозвитку.  

Виникає питання: чи достатня ступінь стійкої цілісності, яка властива дисипативним структурам як цілому, щоб послужити основою виникнення структур більш  високого рівня організації?

В певному сенсі — так, у якості частин, що виконують конкретну функцію в цілому. Наприклад, поняття дисипативної структури успішно застосовується при синергетичному описі процесів морфогенеза, тобто становлення живого організму, формування ним своїх частин. Проте в цьому випадку мова йде радше про відтворення відомого цілого, ніж про становлення принципово нового цілого, для якого ціле попереднього рівня розвитку виступає як елемент. Сукупність таких елементів складає середовище, в якому можлива самоорганізація нового цілого, що створює з них собі частини. Але для того, щоб виступати в якості елемента, система повинна мати особливо високий рівень стійкої цілісності.

Як вже зазначалось, в філософії цілісність найвищого рівня асоціюється з поняттям “тотальність”. Однак, якщо ми підходимо до елементу як до проявленої назовні тотальності, то це зобов’язує нас до відповідного погляду на нього зсередини як на конкретне, яке за виразом Гегеля, “є єдність, яка розгортається у самій собі і зберігає себе, тобто тотальність ” (Гегель (1974), 100). Таким чином, до систем, здатних виступати в якості елементів, слід, вочевидь, підійти історично, з точки зору їх становлення, щоб зрозуміти засади їхньої  стійкої цілісності як тотальності.

Історичний підхід в фізиці застосовується поки що в основному в рамках синергетики, а складні системи, здатні виступати в якості елементів (ядра, атоми, молекули — фундаментальні структурні одиниці матерії), є предметом лінійних фізичних теорій з їхнім позаісторичних підходом. Отже мова йде про зіставлення фізики буття і фізики становлення.

Стійкі (інтегровні) системи стають предметом лінійних теорій, таких, як квантова механіка, однак їх фундаментальність доповнюється фундаментальністю конкретного, історично склавшогося і стійкого в глобально визначених умовах нашого світу існування квантово-механічних систем. Таку  фундаментальність виражає, наприклад, таблиця хімічних елементів Менделєєва. Ми вже посилались на В.Вайскопфа, який використав образ квантових сходів , говорячи про структурну організацію матерії та її три щаблі: ядра, атоми і молекули, яким відповідають одночастинкові хвильові функції та паспортні лінійчаті спектри.

В.Вайскопф передбачав, що четвертий щабель квантових сходів має зайняти  живе. Е.Шредінгер в своїй відомій роботі «Що таке життя з точки зору  фізика?» писав про те, що теорія життя повинна бути квантовою теорією. Сучасна квантова фізика живого показує, що рівень цілісності, виявляємий живим організмом, настільки високий, що його можна зіставити лише з  цілісністю таких квантово-механічних систем, як ядра, атоми і молекули. Визначаючи живе як четвертий щабель квантових сходів, С.П.Сітько розглядає живі організми як квантово-механічні системи аналогічно ядрам, атомам і молекулам. (Сітько, 2005)

Внаслідок притаманного їм дефекту маси, зруйнувати  квантово-механічні системи можна лише за достатньо високих рівнів енергії, характерних для кожного з типів таких систем. Цілісність квантово-механічних систем проявляється не тільки в їхній стійкості, але й у неможливості звести квантово-механічну систему до суми її складових і взаємодії між ними, що виражається і в нелокальності квантових еффектів (Гриб; Спасский, Московский), і у тому, що їх спектри мають лінійчатий «одночастинковий» характер, незважаючи на складну внутрішню структуру. Недарма наука не одразу встановила подільність молекул, атомів і ядер.

Фізика живого визначає живе як «четвертий (після ядерного, атомного і молекулярного) рівень квантової організації природи, коли  самоузгоджений  потенціал, що забезпечує існування ефективних дальнодіючих сил, функціонує  по типу лазерного потенціалу в міліметровому діапазоні електромагнітних хвиль». (Сітько, 2005, 5) 

Фізика живого, яка виявила визначальне значення саме міліметрового електромагнітного випромінювання для життя на Землі, є фундаментальною теорією щодо інших теорій  живого, однак ця обставина в жодному разі не означає редукції біології до фізики. Тут існує, радше, взаємне обумовлення, оскільки тільки метаболізм, описуваний біологією, забезпечує  створення і підтримування на мембрані кожної клітини величезної напруженості  електричного поля, як показав П.Мітчел. Г.Фрьоліх першим звернув увагу на те, що власні коливання протоплазмених  мембран клітин у відповідності з їх фізичними властивостями знаходяться в діапазоні (1010 ÷ 1011) Гц і, відбуваючи під напругою, вони при будь-якому збудженні є джерелами електромагнітного випромінювання саме в діапазоні міліметрових електромагнітних хвиль. Оскільки геном кожної соматичної клітини конкретного живого організму однаковий, виникають передумови розглядати кожну клітину як активний центр в потенціальній можливості створення когерентного електромагнітного поля цілісного організму (багатомодовий лазер), що реалізує таким чином геном на макроскопічному рівні.

Г.Фрьоліх означив шлях до розв’язання проблеми фізичного пояснення стійкого існування макроскопічних живих організмів, припустивши існування біологічної когерентності, яка забезпечує можливість створення ефективної дальнодії.. Наповнення концепції  біологічної когерентності конструктивним змістом почалось в 1982 році, коли професором С.П.Сітько і його співробітниками були виявлені прояви власних характеристичних частот людського організму в міліметровій області електромагнітних хвиль і показано  можливість поновлення стану здоров'я пацієнтів шляхом впливу низькоінтенсивного електромагнітного випромінювання міліметрового діапазону на біологічно активні точки людини. Важливо підкреслити, що ці точки співпадають з акупунктурними точками, добре відомими китайській медицині. (Сітько, 1989) 

Те, що квантово-механічна цілісність живого організму, виникає і підтримується за законами синергетики, дає надію розглянути як самоорганізовані системи і інші квантово-механічні об'єкти. (Добронравова, 2000) Так що в онтологічному сенсі роль фізики живого особлива. Об'єднання синергетичних і квантових принципів в теоретичних засадах фізики живого показує, що можлива єдина наукова картина світу, де стійкість усіх систем розглядається зі спільних синергетичних позицій як динамічна стійкість, яка самоорганізує та  самопідтримує себе.

Переусвідомлення усього наукового знання з позицій ідей самоорганізації — необхідний момент побудови нової, еволюціоністської наукової картини світу. Саме в контексті цього світоглядного і методологічного завдання і  розкривається сенс аналогії між тотальною цілісністю живого організму як самоорганизованої дисипативної структури і стійкістю структурних одиниць речовини, що дозволяє і тим і іншим виступати в якості елементів систем більш високого рівня організації.

Практично мова йде про можливість розглядати ядро, атом, молекулу як результати процесів самоорганізації. Тільки такий підхід дозволить вписати їх в історію саморозвитку природи у науковій картині світу, заснованій на принципі розвитку. Тільки такий підхід дозволить розглядати їх як ціле, як результат становлення, здатний до самовідтворення, а тим більше обговорювати питання про застосовність до цих об’єктів поняття тотальності (тотальної цілісності). Нагадаємо, що ціле як тотальність може бути розглянуто лише історично конкретно, тобто як “єдність, що розгортається в самій собі і зберігає себе ” (Гегель) . Ця умова виконується, на наш погляд, при спробі розглянути цікаві нам об’єкти як продукт самоорганізації, тобто немов би “зсередини”, в становленні.

Ґрунтуючись на виявленій наявності в живому організмі властивостей квантової системи і самоорганізованої дисипативної структури, можна провести зворотну аналогію між квантовими системами і живим організмом, тобто розглянути квантові системи особливо високого рівня стійкості (ядра, атоми, молекули) як структури, що самоорганизуються і відтворюють себе у  обміні віртуальними квантами відповідних полів з їх фізичним вакуумом. Обґрунтованість такої аналогії може бути підставою віднесення до структурних одиниць речовини категорії “тотальність”. Теоретичною засадою можливості розглядати ядра, атоми і молекули як результати самоорганізації матерії слугує створення унітарних калібрувальних теорій фізичних взаємодій, в світлі яких спектр існуючих елементарних частинок виявляється наслідком спонтанного порушення локальних симетрій на ранніх стадіях розвитку Всесвіту. Побудова космологічних моделей, що відтворюють історичні процеси становлення елементарних частинок, ядерного синтезу, утворення хімічних елементів як процеси самоорганізації, в наш час уже відбувається. 

Та обставина, що ми живемо в світі, влаштованому так, що ми можемо в ньому жити (зокрема, завдяки трьохвимірності простору в макромасштабах), врахована в антропному принципі в космології. Сказати до слова, дещо містичному, якщо вважати наш світ одним-єдиним. Сучасна космологічна концепція множинності можливих світів (Линде, 1984, 1990) проливає нове світло на зазначену проблему співвизначеності простору-часу з локалізованою в ньому матерією. Ця концепція базується на застосуванні в космології нелінійних єдиних теорій  фундаментальних фізичних взаємодій .  Розуміння єдності світу як генетичної єдності, єдності за походженням, пов’язує просторово-часові обставини еволюції в світі зі специфікою самоорганізації самого світу. Фундаментальні обставини цієї самоорганізації визначаються історично спочатку на мікроскопічному рівні квантових флуктуацій первинного вакууму, а в подальшому з роздуванням простору певного світу (дуже швидкого розширення, тому сучасна космологія зветься інфляційною) масштаби становлення світу набувають мегаскопічного характеру.

Таким чином історична визначеність (випадковий вибір) певних можливостей спонтанного порушення вихідних симетрій, а отже певної диференціації матерії, створює умови її подальшої інтеграції (зокрема і просторово-часові умови). (Вайнберг, 1981) Так, багатовимірність простору-часу, що має місце в теоріях суперструн для тих мікромасщтабів і мегаенергій, при яких ще існувала в перші миті еволюції матерії в нашому світі вихідна симетрія між сильними і електро-слабкими взаємодіями, при подальшому порушенні цієї симетрії змінюється в макроскопічних масштабах звичним чотирьохмірним простором-часом. (Грин) Таким чином вибір зі, здавалося  б, альтернативних відповідей на питання про співвизначеність простору-часу з локалізованою в ньому матерією виявляється непотрібним, оскільки історичний підхід до еволюції Всесвіту знаходить місце і визначеності просторово-часових властивостей світу шляхом становлення конкретного варіанту елементного складу матерії світу, і визначеності її подальшої еволюції цими просторово-часовими обставинами.

Ілля Пригожин вважав, що найважливіші зміни сучасної наукової революції пов’язані зі зняттям попередніх обмежень в науковому розумінні часу. Це відбулось завдяки зверненню точного природознавства, фізики і хімії, до теми становлення. Нелінійний світ включає у себе становлення і тому набуває рис темпоральності, тобто рис незворотності та минущості процесів і явищ. Самоорганізація при цьому розглядається як спонтанний процес становлення цілісних складних систем.

 Саме завдяки неоднозначності вибору в точках біфуркації час в теоріях самоорганізації набуває справжньої незворотністі. На відміну від лінійних динамічних теорій — класичних, релятивістських, квантових (де час зворотний), в термодинаміці дисипативних структур час припиняє бути простим параметром, а стає поняттям, що виражає темп і напрямок подій.

Спрямованість часу передбачалась вже класичною термодинамікою. Напрямок “стріли часу” задавався там зростанням ентропії. Ця так звана “термодинамічна стріла часу” не була єдиною в класичній науці. “Електродинамічна стріла часу” була пов’язана з вибором серед розв’язків рівнянь Максвела в класичній електродинаміці тільки тих, що описують спостережувані явища: розповсюдження з певною швидкістю електромагнітних хвиль, що запізнюються,  тобто, наприклад, розходяться від лампи як джерела світла після її включення, а не сходяться до неї. Ті інші хвилі, що звуться випереджуючими, в природі не помічені, отже відповідний розв’язок теоретичних рівнянь виключається з розгляду. Таким чином феноменологічно (тобто виходячи з наявних феноменів) розрізняється минуле і майбутнє, а отже встановлюється напрямок стріли часу.

Важливо, що в нелінійній науці незворотність присутня в теорії, а не є феноменологічно введеною, як це було зі стрілою часу і в класичній, і навіть в некласичній фізиці.  Дійсно, і космологічна, і квантово-механічна стріли часу в некласичній фізиці також вводяться на рівні явиш, а не є укоріненими в теорії, що є зрозумілим, зважаючи на лінійність квантової і релятивістської механік. Квантово-механічна стріла часу пов’язана з тим, що при вимірюванні відбувається незворотна редукція хвильового пакету, який описує потенційні можливості мікрочастинки. Мається на увазі та обставина, що коли при вимірюванні ми виявляємо частинку, скажімо, в якійсь точці простору, то інші її можливості перебування в просторі, задані хвильовою функцією, незворотно зникають. Космологічна стріла часу фіксує незворотність розширення простору Всесвіту (або розбігання Галактик в просторі), про яке свідчить зсув в спектрах випромінювання далеких зірок в червоний бік спектру, тобто в бік зниження частот. Цей феномен трактується як ефект Доплера (зменшення частоти хвиль, джерелом яких є об’єкт, що віддаляється від спостерігача). Отже і ці стріли часу, виявлені некласичною фізикою, є феноменологічними.

В нелінійній науці розрізнення минулого і майбутнього можливі на рівні теорії.   В особливих точках, де відбуваються математичні катастрофи (стрибкоподібна зміна однієї з пов’язаних нелінійною залежністю величин при плавній зміні іншої), спонтанно порушуються вихідні симетрії. Мова йде, перш за все, про порушення внутрішніх симетрій в нелінійних єдиних теоріях фундаментальних фізичних взаємодій. Але більш наочними є порушення часових і просторових симетрій в процесі самоорганізації. Можливість теоретично розрізнити минуле і майбутнє в особливих точках, тобто порушення симетрії між ними, виражає незворотність часу. На емпіричному рівні це виражається в самоорганізації структур в середовищі, яке до цього було просторово однорідним. Ці новоутворення можуть мати власні просторові і часові симетрії, але вихідна однорідність простору і часу порушується. Отже темпоральність як спрямованість часу є неодмінною рисою процесів, описуваних теоріями самоорганізації.

 

4.3. Філософія постнекласичної науки як практична філософія.

Академік В.С.Стьопін в якості постнекласичної розглядає нелінійну науку, становлення якої відбувається протягом сучасної глобальної наукової революції. В ході цієї революції, як і під час попередніх глобальних наукових революцій Нового часу, пов’язаних з появою класичної та некласичної науки, виробляється відповідний тип наукової раціональності. Це означає, що змінюється система засад науки, а саме, наукова картина світу, ідеали та норми наукового дослідження і філософські засади того та іншого.

Пошуки адекватних філософських засад норм наукового дослідження нелінійних процесів у природі та суспільстві – це не просто данина прагненню усвідомити власні пізнавальні практики. Рефлексія над такими засадами виявляється неодмінною умовою тих рекурсій, які забезпечують своєчасну корекцію відповідних постнекласичних методологій і, зокрема, синергетичної. Більше того, мова піде не тільки про реалізацію дослідницьких проектів. Предметні області постнекласики з їх людиновимірністю виявляються об’єктом не тільки пізнавальної, а й перетворюючої діяльності людей.

Оскільки ж в сучасному світі екологічні, технологічні та навіть природні системи опиняються часто – густо в нелінійному стані, людські дії можуть виявитися тим випадковим фактором, який визначає вибір однієї з можливостей подальшого розгортання нелінійних процесів. Причому такий вплив здійснюється незалежно від того, чи усвідомлює людина доленосність такого вибору та й взагалі його наявність. А справа в тому, що нелінійні закони мають декілька розв’язків (як мінімум, два), що з неминучістю передбачає наявність особливих точок (у найпростіших випадках точок біфуркації), в яких відбувається диференціація шляхів нелінійної динаміки, представлених на графіках розв’язку нелінійних рівнянь відповідним розгалуженням.

Кожний з варіантів нелінійної динаміки можна і треба розглядати як необхідність, але це реальна необхідність, що «включає в себе випадковість». Такою випадковістю, як вже було зауважено, і може виявитись людська дія. Отже, наявність вибору об’єктивно відкриває можливість  людської свободи такого вибору. Цікаво, що теза про свободу як усвідомлену необхідність, яка з часів класичної філософії вступала в суперечність з розумінням свободи вибору як умови моральної відповідальності, в нелінійній області, нарешті, втрачає свою парадоксальність. Якщо мова йде про реальну необхідність, тобто про те, що вибір є наявний, усвідомлення альтернатив робить цей вибір вільним. Таким чином, ця вільна дія і виявляється тим вчинком, про який писав М.Бахтін як про конкретне здійснення людської свободи.

Як мені вже доводилось писати  (Добронравова, 2009)  з’ясування таких обставин філософією науки робить її практичною філософією, якщо виходити з Кантівської тези про те, що практичне все, що можливе завдяки свободі. Підбадьорює в зв’язку з можливістю людини впливати на вибір подальшого перебігу подій і та обставина, що в точках біфуркації нелінійні системи є принципово відкритими, тобто, що невеликий за енергією вплив може визначити вибір того чи іншого варіанту здійснення нелінійних процесів, яким притаманні дуже високі енергії порівняно з енергією цього впливу.

На жаль, при неконтрольованих впливах цей бонус перетворюється на фактор ризику. Якими ж мають бути дії, щоб на основі знань, отриманих нелінійною наукою,  уникнути ризиків та забезпечити обрання нелінійною системою в точці біфуркації сприятливого варіанту розгортання нелінійної динаміки?

З точки зору філософії тут потрібне прояснення онтологічних та епістемологічних засад нелінійної науки. Щодо онтологічних засад, головним є прояснення розуміння причиновості. Саме розуміння ситуації біфуркації як ситуації формування діючої причини (Добронравова 2003) віднаходить підстави для здійснення людиною вільного вибору потрібного варіанту перебігу подій. Усвідомлення ж самих альтернатив передбачає знання скоріш цільових причин (Князева , Курдюмов, 1994), в якості яких виступають атрактори розгортання нелінійної динаміки (стани, до яких спрямовані її різні варіанти). Ці стани визначаються специфікою нелінійного середовища, на якому відбувається самоорганізація.

І тут ми виходимо до практичної потреби прояснення епістемологвчних засад наукового знання. Справа в тому, що для вільного вибору дії на користь тієї чи іншої альтернативи, ці варіанти треба усвідомлювати. А це означає, що потрібний перегляд уявлень про об’єктивну наукову істину, які сформувалися за часів лінійної науки і асоціювались з однозначністю передбачення. Така можливість ґрунтувалась на однозначності зв’язків станів системи, виражених лінійними законами. Розгалуженість нелінійної динаміки в точках біфуркації не залишає місця такій однозначності, зате залишає місце людській свободі. При цьому об’єктивність наукової істини має лишати місце для вибору, тобто сама істина має бути нелінійною. А це можливо, якщо істина розглядається не просто як процес, а як нелінійний процес.

В нелінійній картині світу поряд з регулярностями (законами) існують події (Пригожин, 1994, 52-97). Але ці події тому й ставляться поруч з регулярностями, що не визначаються законами. Це події вибору системою подальшого шляху свого розвитку в точках біфуркації – розгалуженні динаміки нелінійної системи. Об’єктивно існуючі рівноймовірні можливості подальшого перебігу подій можуть бути описані теоретично нелінійними рівняннями, але знання про наступний стан системи передбачає відомості про історичний вибір, який реально відбувся. Нелінійне природознавство, таким чином, описує природний світ, в якому діє реальна необхідність, що включає в себе випадковість (Гегел, 1994, 197).

Саме ця обставина і зумовлює можливості впливу людини на перебіг природних процесів, оскільки вплив на нелінійні системи в точках біфуркації не тільки принципово можливий, але й не потребує великих енергій. В точці біфуркації нелінійна система є принципово відкритою, і найменший поштовх зумовлює великі наслідки, запускаючи формування і дію причин, енергетично забезпечених нелінійністю ситуації, що роздмухує незначні відмінності, приводячи систему до різних станів (атракторів). Та радісна обставина, що людина має можливість впливати на природу, затьмарюється постійним ризиком, що супроводжує ці можливості. Не відаючи, що творить, людина постійно робить визначні для природи дії (особливо для живої природи), що врешті решт і зумовило екологічну кризу нашого часу.

            У синергетичній картині світу, як вже зазначалось, мова йде про реальну необхідність, яка включає в себе випадковість. Звичайно, можна намагатись створювати відповідні початкові умови, але якщо ми знаходимось в нелінійній ситуації (а зараз така ситуація має місце практично постійно), випадковість обов’язково дасться взнаки. Вплив такої випадковості (розкид у визначенні початкових умов або випадковий вибір варіанту подальшого перебігу подій в точках біфуркації) нелінійністю буде підсилюватись. В результаті можна опинитись зовсім не в тому місці, яке планувалось спочатку.

      Залишатись у світі класичної науки вже неможливо, та й ніколи класичні уявлення не відповідали реальним проблемам існування людини в світі. Цю невідповідність в якості екзистенційної проблеми добре виражено Альбером Камю у «Міфі про Сізіфа»: «У світі, який оточує, зачіпає, підштовхує мене, я можу заперечувати все, крім цього хаосу, цього царюючого випадку, цієї божественної рівноваги, що народжується від анархії» (Камю 53). Це з одного боку, а з іншого: «Я можу відторгнути …все, крім бажання єдності, поклику до рішучості, вимоги ясності та зв’язності … Бунт є вимога прозорості. В одну мить він ставить світ під питання» (Камю 53). 

          Як ви пригадуєте, людина абсурду або абсурдна людина – це людина, яка утримує обидві ці крайнощі. Тобто вимагати від світу прозорості, ясності та зв’язності при тому, що світ хаотичний і в ньому царює випадок – це абсурд. Цей абсурд  можна утримувати, при певній рішучості в ньому можна жити (екзистенціалісти показали, як це можна робити), але  зупинятись на ньому контрпродуктивно.

          Адже мало того, що вимагати прозорості від світу, що є хаотичним, абсурдно. Людина сама не є самопрозорою  і для самої себе. Це було в різний час показано К.Марксом при описові феномену ідеології, коли людина не усвідомлює визначеності її вибору економічним інтересом, а раціоналізує та виправдовує цей вибір іншими чинниками. З.Фрейд з його аналізом впливу на поведінку людини витіснених у підсвідоме бажань також продемонстрував непрозорість людської психіки для свідомості людини. К.Леві-Строс показав, як позасвідомі структури  визначають здатність мислення і мовлення. І взагалі вся некласична філософія ХХ століття так чи інакше зачіпає цю проблему.

          З вищесказаного випливає ще один аспект обмеження людської свободи. Як колись казав Мераб Мамардашвілі, ми можемо робити, що ми хочемо, але ми не можемо хотіти, чого хочемо. Більше того, на жаль, часто-густо ми хочемо того, що інші люди хочуть, щоб ми хотіли. Маніпуляція людськими бажаннями перетворилась на комплекс професій. Протистояти цим маніпуляціям раціональним чином складно, адже не до раціо апелюють рекламні та виборчі технології. При цьому ситуація людини, яка самоорганізується, тобто знаходиться в нелінійному стані (незадоволена, переживає особисті зміни і таке інше) для маніпуляторів значно сприятливіша, ніж ситуація людини, застиглої в певному стані. Згідно  синергетиці, в точці біфуркації система є принципово відкритою: найменший вплив визначає вибір одного з альтернативних варіантів перебігу подій. Інша справа, що самі ці варіанти не є довільними – вони визначаються набором атракторів, що можуть сформуватись в даному середовищі Якщо мова йде про свободу вибору людини, то варіанти цього вибору визначаються станом соціуму, станом її психіки та культурним контекстом.

           Таким чином, розгляд світу та людини як таких, що самоорганізуються, не тільки не гарантує здійснення людських цілей за певних дій та умов, але й вимагає усвідомлення ризикованості самостійного людського існування та ще й небезпеки опинитись у полоні чиїхось маніпуляцій. Тут знову ж таки доцільно згадати Канта. Якщо мова йде про те, як залишатись вільним, пам’ятатимемо, що свобода пов’язана  зі здійсненням морального закону. Отже питання полягає не тільки і не стільки у здійсненні цілей, скільки у відповідності цих цілей моральнісному закону. Недарма Махатма Ганді закликав піклуватись про засоби, бо цілі піклуються про себе самі. Виправдання негідних засобів високою метою ніколи не працюють. Насправді погані засоби викривають справжні погані цілі, які б високі слова не використовувались для їх маскування. І тут вже не важливо, чи приховує людина від самої себе справжні мотиви своїх дій, чи просто цинічно бреше іншим.

          Намагання моральної особи здійснити усвідомлений адекватний вибір передбачає можливість спиратися на теоретичну реконструкцію ситуацій вибору. Інакше легко опинитися в полоні маніпуляцій, що приваблюють оманливою однозначністю такого вибору. Наприклад, в ситуації динамічного хаосу (а саме такою є політична ситуація в Україні (Добронравова., Финкель, 2005)  конкурують різні атрактори, і самоорганізація не обмежується рухом людей до обраного атрактору. Синергетична методологія (як і демократичні цінності) закликають не руйнувати прихильників конкуруючих атракторів, а суперничати з ними на рівних. Результат конкуренції атракторів невідомий попередньо, але саме ця конкуренція може дати і стійкі результати. 

Методологія, що сприяє адекватному розумінню ситуацій вільного вибору, є  предметом філософії науки як практичної філософії. Однією з найважливіших проблем філософських засад цієї методології є проблема причиновості стосовно процесів самоорганізації. Вона є важливою, оскільки саме розуміння причиновості є основою теоретичного обґрунтування втручання суб'єкта у хід процесів самоорганізації. При цьому мова йде і про спроби цілеспрямованого втручання для зміни перебігу подій, і про пізнавальні ситуації, коли суб’єкт намагається мінімізувати свій вплив на динаміку процесів самоорганізації, що ним вивчаються. 

         Парадокс полягає в тому, що і внести зміни, і убезпечити себе від них виявляється складно: справа не тільки в тому, що найменший випадковий вплив визначає вибір подальшого перебігу подій, а у тому, що відбуватися такий вплив може неконтрольованим чином. На щастя, критичні стани типу точок біфуркації не є перманентними, вони змінюються відносно довгими процесами розгортання нелінійної динаміки певним обраним в точці біфуркації шляхом за певним законом. Для розрізнення таких станів відомий спеціаліст з прикладної математики Г. Малинецький (Малинецкий, 187) використовує метафору русел та джокерів.  При цьому іноді вважають, що у стані «русел» ми маємо справу з детермінованими процесами. Відсутність же однозначного зв’язку між попереднім та наступним станами системи (розгалуження в точках біфуркації як раз і демонструють це на графіках розв’язку нелінійних рівнянь) трактується часто-густо як відсутність причиновості в нелінійних процесах самоорганізації або як так звана «слабка причиновість».  Однак, справа тут у неадекватній трактовці самого розуміння причини, запозиченого з лінійної фізики.

         Ілля Пригожин в якості причини виникнення порядку з хаосу розглядає не стан, який передує біфуркації, а флуктуації стосовно середніх  значень, що характеризують термодинамічний хаос, яким є цей  попередній  стан. Треба ще раз підкреслити, що мова йде про великомасштабні флуктуації, про варіанти так званого «дальнього порядку», що виникають у  середовищі в точці біфуркації, коли середні значення взагалі перестають  існувати (Пригожин, Стэнгерс, 1986, 236-274). Ці флуктуації, і є, власне, новим порядком, що виник і  підтримується в умовах сильної нерівноважності середовища. Їх не треба  плутати, як це часто буває, з «шумом», зовнішнім чи внутрішнім, з малими випадковими впливами, які можуть визначити вибір варіанту розвитку. Такі випадкові впливи іноді називають «малими причинами великих наслідків». І  це також доволі типова плутанина у розумінні причиновості в синергетиці.

          Якщо ж уважно поставитись до думки Пригожина, ситуацію біфуркації слід  розглядати як ситуацію формування причини, адже саме в цій ситуації  з'являються варіанти дальнього порядку, флуктуації як причини порядку. В цьому випадку причина дорівнює дії, як і має бути у відповідності з багатовіковою розробкою розуміння причиновості у світовій філософській думці. Адже дією цієї причини виявляється саме існування самоорганізованої структури.

         Ось тільки нова необхідність, тобто закон існування цієї структури включає у себе випадковість вибору одного з можливих варіантів самоорганізації. Гегель називав таку необхідність, що має в собі випадковість, реальною необхідністю, розглядаючи в «Науці логіки» формування причини..  Отже, випадковий вибір передує виникненню діючої причини. Нелінійність середовища при цьому може бути розглянута як засновок  самоорганізації, а критичне значення керуючого параметру як її умова (Добронравова, 1990, 98-115). Подвійна детермінація засновком та умовами визначає виникнення флуктуації як діючої причини становлення нового цілого. За Гегелем, субстанція грає роль причини, оскільки вона має міць  «породжувати певну дію, певну дійсність». 

         Таке розуміння дає можливість уникнути парадоксального розгляду подій, подібних до крику у горах  як причини виникнення лавини. Утворення нелінійного стану сніжного покриву (коли за рахунок танення снігу тертя вже не компенсує сили гравітації) як засновку формування лавини, надає випадковій події, такій, як крик у горах, значення  критичної умови випадкового вибору формування однієї з можливих причин та, відповідно, її дії. Щоб утворити нову структуру, необхідна міць потоків енергії, що потрапляють у середовище або виробляються ним.  Ця енергія (у випадку лавини енергія тяжіння Землі, пов'язана з різницею у висотах) робить середовище нелінійним і виступає засновком для виникнення причин, здатних здійснити відповідні дії. Малий випадковий вплив може визначити вибір однієї з флуктуацій у критичному нерівноважному стані, але не він  визначає сам набір можливих  флуктуацій.

         Оскільки нелінійні рівняння мають кілька розв'язків, теоретичний опис має  включати інформацію про випадковий вибір, здійснюваний системою в особливих точках, або про реалізацію кожного з них, коли це можливо. Теоретична реконструкція можливих варіантів вибору виступає в якості  принципового пояснення на рівні можливого. Теоретичний же опис конкретного перебігу подій у розгортанні нелінійної динаміки, який включає знання про конкретний вибір у кожній точці біфуркації, виявляється поясненням реального стану системи в кожний момент її становлення та відтворення її динамічно стійкого існування.

          Зв'язок теоретичного пояснення з реконструкцією набору можливостей не є новиною, принаймні, у фізиці. Не тільки квантова, а й класична статистики реконструюють стани фізичної системи, пов'язані законом, як набір можливостей. Специфіка нелінійної ситуації визначається  співвідношенням необхідного та випадкового і може бути прояснена зверненням до філософських засад науки. В статистичних законах необхідність окреслює  коло можливого, і випадковість здійснення будь-якої з можливостей виявляється проявом необхідності.  Випадковий же вибір в точці біфуркації – це вибір між новими необхідностями, додатковими по відношенню до необхідності, що існувала до особливої точки, і вираженої, наприклад, термодинамічною кривою. Зовсім не теж саме мати стійкий і передбачуваний розкид значень у проявах лінійного статистичного закону чи непередбачуваний випадковий вибір між різними шляхами еволюції, супроводжуваний нелінійним роздмухуванням різниць. 

          Здавалося б, найкращим способом для глибшого розуміння процесів самоорганізації та їх причин, було б «розпакувати» точку біфуркації та розглянути рух елементів середовища в перехідному процесі, коли вони виявляють себе в зоні тяжіння тих чи інших атракторів (беруть участь в тій чи іншій з можливих великомасштабних флуктуацій). А в нелінійних процесах, де різниці посилюються (як в автокаталітичних реакціях, виробляючих власний каталізатор), не тільки  можуть існувати різні атрактори для різних процесів, але й різні атрактори на різних стадіях одного й того ж процесу.

          Випадкова присутність в зонах тяжіння різних атракторів для кожного з елементів середовища визначається початковими умовами на момент виходу з попереднього хаотичного стану (Аршинов, Буданов, 235-236). І хоча такі початкові умови для окремих елементів середовища є результуючою взаємодією часток у їх попередньому  щодо самоорганізації хаотичному русі, ситуація не може бути зрозуміла на основі принципу редукції до мікроскопічного стану системи. Самі атрактори як варіанти подальшої нелінійної динаміки з'являються тільки при переході середовища в нелінійний стан і визначаються не лише станом середовища, але й граничними умовами його існування. Тобто мова йде про становлення цілісності у всій багатоманітності її засновків та умов, детермінуючих поведінку параметра порядку в особливих точках шляхом випадкового вибору формування однієї з можливих причин.

         В динамічному хаосі кожна точка фазового простору може виступати  особливою точкою, тобто точкою формування причини, і кожний крок нелінійної динаміки пов'язаний з випадковим вибором можливих варіантів. Детермінація кожного кроку нелінійної динаміки ітераційними формулами не дає можливості для довготривалих прогнозів у зв'язку з посиленням внаслідок нелінійності малих відхилень в початкових значеннях параметрів (такі малі  відхилення завжди існують, хоча б за рахунок квантових флуктуацій).

         Адекватне розуміння детермінації в нелінійній динаміці є єдиним вірним орієнтиром у спробах людей впливати на становлення системи, що самоорганізується, наприклад, малим впливом сприяти виходу системи на сприятливий сценарій самоорганізації Не менш важливо розуміти, що необхідно утримувати умови, при яких можливе продовження динамічно стійкого існування дисипативної структури, яка нас влаштовує, будь то частина нашого власного організму, екологічна ніша, в якій ми існуємо, чи життєздатна економічна система.

          Дисипативна структура як ціле відносно стабільна при виході на певний характерний для даного середовища стійкий атрактор (йому може відповідати  граничний цикл у певному фазовому просторі). Процес його відтворення – це знову й знову повторюване становлення з точки зору відомого результату (Добронравова, 1990, 61-66). Повторення не буквальне, дисипативна структура «забуває» початкові умови свого становлення, але вона відтворює себе, лише якщо зберігаються умови, за  яких це можливо.

Однак, ці умови можуть руйнуватися самим існуванням нелінійної системи. Так, автокаталітичні реакції, які виробляють власний каталізатор,  прискореними темпами вичерпують запаси реагентів, наближуючи   власний кінець, якщо запаси реагентів не поповнюються. Таке поповнення може здійснюватися штучно в лабораторній установці або природно за рахунок обміну речовин в організмі, але  в жодному випадку не може бути вічним. Таким чином, цілісність пов'язана з темпоральністю в сенсі тимчасовості, перехідності існування і в тому випадку, коли система здатна до динамічної стійкості. Цілісність і темпоральність як риси систем, що самоорганізуються, тісно пов'язані зі складністю як збільшенням впорядкованості, оскільки спонтанне виникнення нових структур у нерівноважних середовищах супроводжується локальним зменшенням ентропії за рахунок передачі виробленої в самоорганізованій системі ентропії до середовища. 

          Нелінійні системи, що самоорганізуються, утворюються в результаті випадкового  вибору одного з можливих варіантів самоорганізації і при подальшій зміні керуючих параметрів поступаються місцем іншим структурам, що утворюються на подальших етапах самоорганізації (наприклад, турбулентності в потоці рідини можуть дробитися). Однак, після декількох розгалужень (біфуркацій) нелінійні динамічні процеси входять в стан динамічного хаосу. І ось тоді створюються принципово складні структури (фрактали) в межевих зонах конкуренції різних атракторів.

          Складність – неуникна риса цих нелінійних динамічних систем з дробною розмірністю. Їх не можна подати у вигляді комбінації простих елементів, оскільки вони мають масштабну інваріантність, і перехід до менших масштабів виявляє не прості компоненти, а ті ж складні структури  (Пайтген Х.-О., Рихтер П.Х ).

Таким чином, розвиток, зрозумілий як спонтанна природна самоорганізація, може бути пов'язаний зі стійкістю тільки як перехід від одних відносно стійких систем до інших, при тому, що на певних фазах розгортання нелінійного динамічного процесу здійснюється не перехід до чергового вибору серед можливих стійких структур, а той чи інший сценарій входження в хаос. 

          Принципова непередбачуваність випадкового вибору варіантів розвитку в кожній з особливих точок і можливість вплинути непередбачуваним чином на цей вибір в процесі дослідження в силу надзвичайно високої чутливості в цих точках відкритих нерівноважних нелінійних середовищ також  ускладнює ситуацію спостерігача, який часто сам є елементом  систем, що самоорганізуються, зокрема, екологічних.

          На цьому можна було б закінчити, поставивши в ряд катастрофічних екологічних і соціальних прогнозів ще один, синергетичний. Однак та ж нелінійність, що так утруднює можливості розуміння, створює умови, за яких лінійні передбачення катастроф, неминучих при розгортанні окремо взятої тенденції, відміняються грою випадковостей в конкуренції різних тенденцій на нелінійному середовищі з багатьма атракторами. А філософія, хоч і не може забезпечити сприятливий сценарій виживання, може все ж  сприяти виробленню адекватних засобів усвідомлення ситуації і раціональної (не в сенсі класичного ідеалу раціональності) дії в ній. 

        Сценарії виживання динамічно стабільного існування окремих екосистем, беручи до уваги  антропогенні, техногенні та соціогенні фактори їх становлення та відтворення, стосовно до локального масштабу і до глобального масштабу виживання людства на планеті Земля  принципово різні. Справа в тому, що  для синергетичного моделювання процесів, таких різних за своїм масштабом, потрібні різні типи складних систем.

        Тут будемо говорити лише про стійкі варіанти самоорганізації, сприятливі для людства. Існують і інші, значно менш стійкі та менш сприятливі її варіанти, такі як самоорганізація у натовпі в моменти соціального вибуху або самосуду. Отже, стосовно підтримання стійкого існування (гомеостазісу) в локальному (регіональному) масштабі, синергетика може запропонувати модель відкритих дисипативних структур. Локальне зменшення ентропії, пов'язане з їх самоорганізацією, самопідтримується за рахунок передачі виробленої в них ентропії до середовища, що їх породило, та отриманню від цього середовища енергії і речовини з низькою ентропією. При цьому існує немов би ентропійна плата за самоорганізацію: при наявності в середовищі самоорганізованих структур ентропії виробляється значно більше, ніж за їх  відсутності. Так що підтримання порядку в одному місці обов'язково супроводжується його зменшенням в іншому місці.

         Мова йде про безлад в термодинамічному смислі цього слова, тобто про перехід енергії в таку форму, коли вона вже не може виконувати роботу. Так що навіть у випадку, коли сміття збирається і переробляється, на це іде енергія, виробництво якої також пов'язано зі збільшенням ентропії, що має бути віддана планетою в оточуючий космічний простір. Небезпека парникового ефекту полягає саме в утрудненні цього процесу.

        Таким чином, людина може підтримувати гомеостазіс локальних структур, створених та підтримуваних живою природою, обмежуючи власний руйнівний вплив на них, як це відбувається, наприклад, у заповідних зонах, тобто утримуючи умови їх існування в необхідних для їх періодичного відтворення межах. Такі спеціальні зусилля потребують спеціальних витрат і можуть входити у суперечність з потребами народів, що живуть у відповідних регіонах і мають традиційний спосіб виробництва, який в умовах демографічного зростання, обумовленого навіть мінімальним долученням до здобутків цивілізації, може виявитися не менш руйнівним для середовища, ніж техногенні фактори. Так що якщо не розвиток, то стійкість локально може бути забезпечена, хоча й не без втрат в глобальному масштабі.

Коли ситуації можна інтерпретувати як нелінійні і такі, що розгортаються за сценарієм входження в хаос, то тут відкриваються можливості утворення складних систем типу фракталів в зоні конкуренції різних атракторів нелінійної хаотичної динаміки. Слід, однак, мати на увазі, що така динаміка може мати місце тільки для параметрів порядку, тобто в ситуації, базованій на попередній самоорганізації (Хакен). Уже існуючий кооперативний (когерентний) рух багатьох елементів середовища і характеризується параметром порядку. Коли така узгодженість щезає, руйнується саме середовище, що породжує самоорганізацію складних систем в динамічному хаосі.

       Отже для того, щоб коректно ставити питання про самоорганізацію в нелінійних середовищах, слід правильно визначати ієрархічність рівнів, на яких відбувається самоорганізація. Це дасть можливість говорити про перехідні процеси на одному рівні без втрати стану гомеостазісу на іншому. Тоді можна застосовувати поняття параметрів порядку та керуючих  параметрів і визначати можливості впливу на процеси самоорганізації адекватно розумінню їх природи.

         Так, здається природним вважати елементами соціального середовища окремих людей, а факторами, які визначають нелінійність такого середовища, є наявність у людей свідомості, емоцій, інтересів і т.д. Це безумовно вірно, якщо говорити про базовий рівень самоорганізації в суспільстві. Хоча і тут не можна ігнорувати культурно-історичний контекст: те, що викликає обурення натовпу в одній країні, залишає байдужими громадян іншої. На інших рівнях суспільної структури елементами соціального середовища виступають родини, партії, держави та інші форми самоорганізації людства. Так, несхожість політичних процесів у західних демократіях і на постсоціалістичних теренах пов'язана не тільки з нашою «неправильною» ментальністю (відсутністю протестантської етики та наявністю патріархальних пережитків, наприклад), але й з тим, що відбуваються ці процеси в різних середовищах. Самоорганізація політичних партій створює елементи того середовища, в якому в принципі можлива бажана політична самоорганізація.

       При врахуванні такої ієрархічності середовищ, коли елементи середовища середнього рівня забезпечуються попередньою самоорганізацією на мікрорівні та відбуваються в умовах, визначених станом справ на мега-рівні (Буданов) , відкривається принципова можливість розрізняти стани цих різних середовищ. Мова йде про рівень їх нелінійності при виході на перехідні стани до самоорганізації стійких структур або до входження в динамічний хаос, здатний породжувати складні системи в конкурентній грі тенденцій  руху до різних атракторів.

        Так, війна характеризується нелінійністю в міждержавних стосунках і  обмеженою організованістю поведінки людей в армії та воєнній  промисловості. А під час вуличних заворушень нелінійній самоорганізації натовпу може бути (до пори) протиставлена організація на рівні держави або міжнародної спільноти (миротворці).

Інша справа, якщо в дію вступають такі форми самоорганізації, як міфи (наприклад, міфи свободи та справедливості, як під час обох Майданів (Бевзенко)), вони виступають в якості керуючих параметрів, визначаючи колективну поведінку людей, на основі якої створюються нові форми суспільної організації (зокрема, громадянське суспільство). Цікаво, що культурні традиції народу визначають масове сприйняття або несприйняття певних ідеологем, яким надається форма міфів.

        Знання про природу самоорганізації, принаймні на методологічному рівні, на наших очах перетворюється в умову виживання людства. Тому поняття, які використовуються світовою спільнотою (типу виразу «сталий розвиток») для переходу з ідеологічної сфери благих побажань в сферу реальних дій, мають пройти перевірку в контексті синергетичних уявлень. Це забезпечить збереження самої можливості багатьох варіантів людського майбутнього та, відповідно, людської свободи.

Здавалося б, здатність людини робити помилки не є новиною. Існує навіть філософський погляд під назвою “фалібілізм”, який як раз і виходить з визнання схильності людей до помилок. Американський прагматист Чарльз Пірс, який сформулював вищезгадану позицію, вважав основною перевагою науки як виду людської діяльності систематичну критику і методи корекції помилок. Знаний філософ науки Карл Поппер, як відомо, поклав цю думку в основу своєї методологічної концепції критичного раціоналізму (Лакатос, 1995). Згідно з цією концепцією, раціонально налаштована людина переходить від однієї спростовної теорії до іншої, забезпечуючи прогресивний зсув проблем. Керуючись ще не спростованими теоріями на практиці, вона і фальсифікує їх, хоча і не одразу. З цієї цілком респектабельної точки зору, неминучі помилки потрібно виправляти. Саме це забезпечує прогрес в пізнанні і суспільстві.

Однак, синергетичний погляд на речі істотно звужує можливості людства до виправлення помилок. Що ж може завадити людству і надалі спочатку забруднювати Великі Озера, а потім їх очищати, нагромаджувати сміття, а потім знищувати його і т.д.? Була б енергія, а завадити збільшенню ентропії може тільки активність по наведенню порядку! Ця думка, що здається природною, однак, не відповідає висновкам нерівноважної термодинаміки, за створення якої  Ілля Пригожін отримав в 1977 році Нобелєвську премію з хімії.

Ця теорія зберігає, згідно з принципом відповідності, значення класичної термодинаміки і її другого начала. Відповідно нерівноважній термодинаміці, локальне зменшення ентропії (збільшення порядку внаслідок самоорганізації або організації) можливе за рахунок того, що вироблена в новоствореній системі ентропія віддається середовищу. При цьому існує так звана ентропійна плата за локальне зменшення ентропії: ентропія, вироблена при самоорганізації, значно більша за ту, яку б мало середовище, якщо б самоорганізація не відбувалась. Власне, проблеми з забрудненням середовища, з якими весь час стикається людство, і є ентропійною платою за впорядкованість його існування. Таким чином, виправлення людством своїх помилок, які завдали шкоди природі, навіть коли це ще можливо, також потребує ентропійної плати.

Чим же обмежені можливості цієї плати? Доки Сонце забезпечує Землю низькоентропійним випромінюванням, а Земля може віддавати випромінювання з високою ентропією в космічний простір, в цій відкритій системі є джерела і стоки, і негентропія може витрачатись на самоорганізацію. Однак, обмеженим є саме цей баланс. І як неможливе охолодження, якщо нема куди віддавати тепло, так і надмірна людська активність, збільшуючи ентропію понад міру, може зруйнувати цей баланс. Парніковий ефект як раз і є одним з виразів цієї небезпеки.

Нове знання про світ, отримане в процесі останньої наукової революції, не тільки демонструє нові аспекти ризикованості людського існування в природному світі, але й відкриває нові обрії для відповідального, але не безнадійного ставлення до цього існування.

Так, застосування лінійних законів для невтішних екологічних прогнозів передбачає тільки один сценарій перебігу подій, коли все погіршується за експоненціальним законом, тобто з певного моменту надзвичайно швидко. Римський клуб не першим реалізував такий лінійний погляд на речі. Власне,  теорія теплової смерті Всесвіту, яка виникла в ХІХ столітті як висновок з класичної термодинаміки, вже продемонструвала граничний варіант лінійного погляду на світ. Статистична трактовка ентропії Больцманом лише зробила цей висновок не неодмінним, а надзвичайно ймовірним. Головне при цьому, що термодинамічний хаос є єдино можливим фіналом розгортання подій (атрактором). Цей фінал ввижається сумним, тому що термодинамічне розуміння хаосу передбачає найвищу ступінь безладу без шансів виходу з нього. Але саме таке розуміння хаосу і було переглянуто сучасними динамічними теоріями хаосу.

Ці теорії пов’язані з розвитком нелінійної динамки, який відбувся наприкінці ХХ століття завдяки зростанню обчислювальних можливостей комп’ютерної техніки. Справа в тому, що нелінійні рівняння не мають аналітичних рішень (у вигляді формули), а піддаються розв’язку лише обчислювальними методами. Тому можливості нелінійної динаміки, основи якої були закладені ще Ньютоном і розвинуті на початку ХХ століття Анрі Пуанкаре, були реалізовані тільки зараз. Нелінійна динаміка продемонструвала, що ототожнення хаосу і безладу не є вірним. Динамічний хаос – це єдність порядку і безладу. 

Порядок в динамічному хаосі визначається, перш за все тим, що він є детермінованим хаосом. Це означає, що кожний крок в нелінійній динаміці є визначеним, детермінованим, наприклад, ітераційною формулою. Але оскільки нелінійність роздмухує найменші неточності у визначенні вихідних величин, передбачення можливе тільки в межах так званих “вікон прозорості” на дуже невелику кількість “кроків”, тому що найменші розбіжності початкових умов  обумовлюють рух системи в напрямку областей тяжіння дуже різних атракторів. Наявність же в природі розбіжностей в значенні будь-яких величин забезпечується дією квантово-механічних законів на рівні мікросвіту, квантовими флуктуаціями.

Що ж обнадіючого можна вбачати в таких властивостях динамічного хаосу для діяльності людини? Справа в тому, що наявність і конкуренція кількох аттракторів на середовищі, створює на границях областей їхнього тяжіння надзвичайно складні структури, які є динамічно стійкими. Тобто хаос відіграє конструктивну роль у Всесвіті. Гра випадковостей при виході системи з хаотичного стану зумовлює неоднозначність у виборі системою варіантів динамічно стійкої поведінки, яка і утворює і утримує складні структури. Хаос руйнує все нестійке, залишаючи лише стійкі структури, які можуть утворювати нове середовище, на якому можливе формування нових утворень. Таким є розуміння еволюції в нелінійній науці.

Коментуючи спосіб поведінки людини в світі, зрозумілому таким чином, треба зазначити, що в дуже небагатьох випадках людина може зберегти за собою квазікласичну позицію стороннього спостерігача, який теоретично передбачивши варіанти перебігу подій, впливає на систему належним чином, щоб забезпечити здійснення сприятливого варіанту. Цей варіант є можливим щодо систем, які не включають в себе людину. Однак, і для таких систем пізнавальна позиція є як мінімум некласичною, тобто об’єктивність розгляду забезпечується врахуванням способу дії спостерігача при вимірюваннях, зокрема зважанням на засоби вимірювання і їхній можливий вплив на перебіг подій. Для більшості ж нелінійних систем, які вивчаються постнекласичною наукою, відкритість до найменших впливів  є настільки суттєвою, що більш адекватним є включення процесу спостереження до системи, що вивчається, тобто розгляд людиновимірних систем.

Екологічні системи є людинозмірними за визначенням. Це типові об’єкти постнеокласичної науки. За думкою В.С.Стьопіна, постнекласичний тип раціональності передбачає специфічне співвідношення суб’єкту і об’єкту пізнання. Як відомо, в некласичній фізиці об’єктивність пізнання забезпечується врахуванням активності суб’єкта. І як швидкість системи може бути визначена тільки відносно до системи відліку вже в класичній механіці, а релятивістська фізика зазначає відносність до системи відліку і часової тривалості і просторових характеристик об’єкта, що рухається, так в квантовій фізиці ця відносність фізичних величин до систем відліку узагальнюється до відносності їх до засобів спостереження. Таке тлумачення принципу доповняльності Н.Бора було дано академіком В.А.Фоком. Постнекласична наука, за Стьопіним, передбачає подальше узагальнення ідеї відносності опису об’єкту суб’єктом до діяльності суб’єкта. Тепер для забезпечення об’єктивності пізнання треба зважати не тільки на спосіб діяльності суб’єкта, але й на його ціннісні орієнтації.

Ця вимога здається абстрактною тільки доки ми не враховуємо людиновимірність предмету, що вивчається, або принаймні стосунку цього об’єкту до живого світу. І якщо визначення рослин і тварин як шкідливих або корисних вочевидь завадить створенню поняття біосфери, то це має не тільки академічне значення, а й практичні екологічні наслідки. Ще більш наочною стає вимога адекватних ціннісних орієнтацій, коли предметом дослідження стає людина, як в медицині. Тоді проблеми лікарської етики перетворюються на проблеми життя і смерті конкретних людей, коли, наприклад, методологія передбачає плацебо (тобто групу хворих, яких тільки удають, що лікують, щоб перевірити дієвість нового препарату). Тут вже невідповідність класичної методології, наприклад, неврахування можливості визначального впливу на хворий організм в процесі приладових досліджень (рентген, ультразвук, тощо), не є питанням тільки наївності лікаря або консервативності наукової спільноти, але й питанням моральної і навіть юридичної відповідальності.

Таким чином, в постнекласичній науці екологічне середовище, на якому відбувається самоорганізація складних утворень, розглядається не просто як антропогенне і техногенне, а й як соціальне середовище. Дійсно, проблеми росту великих міст, демографічні проблеми, проблеми розвитку виробництва і освіти, чи можна відділити в них природне і соціальне? Хіба що в абстракції, і то не відповідним постнекласичній методології чином.

Отже “людський фактор” з його ментальною компонентою стає визначальним для можливостей самоорганізації тих або інших структур. Тому на нашому пострадянському просторі “хочемо як краще, а виходить як завжди”. Так і буде, поки саме ми складаємо середовище, на яком має проходити самоорганізація, оскільки стан середовища визначає набір можливих атракторів. Якщо ж ми хочемо змінити атрактори, треба змінювати середовище, тобто нас самих з нашими цінностями разом.

Таким чином, ідея морального вдосконалення з віддаленої від позитивної науки площини переміщується в центр наукової проблематики, коли мова йде про людиновимірні, зокрема екологічні системи. Це означає, що просвітницька екологічна діяльність не є марною. Проблема колективної відповідальності людства не вичерпується, звичайно, тільки просвітою, але і не може бути розв’язаною поза просвітою і вихованням.

Що ж до філософських засад людської діяльності в цій визначальній сфері, то як зазначав професор К.Апель на ХІХ Всесвітньому філософському конгресі в Москві, час протистояння ірраціоналістичних етичних концепцій і рафінованого раціоналізму філософії науки скінчився разом з ХХ століттям. Колективна відповідальність в сфері глобальних проблем людства не може бути здійснена без комунікації, здійснюваній на раціональних засадах. Я б додала до цього, що ці раціональні засади не можуть бути запозичені з філософських засад класичної науки, де спокій щодо непорушності матеріальної субстанції вдало доповнювався з мисленням про неї з привілейованої пізнавальної позиції, з точки зору божественних очей ”, за виразом Гіларі Патнема (Патнем, 1998, 467-509).. Не є адекватними і засади некласичної науки, яка була ще лінійною і обходила ті особливі сингулярні точки, саме в яких і можливості, і відповідальність людини відкриваються з надзвичайною силою і теоретично, і практично, що показала сучасна постнекласична наука.

Засади людської раціональності з синергетичної точки зору передбачають позицію не твердих далекосяжних планів, а гнучку позицію автопоезіса, коеволюції людини і природи, постійного зворотного зв’язку і корекції пізнавальної і діяльнісної позиції суб’єкта відповідно до змін, які вносить його діяльність в існування об’єкта, що в багатьох випадках включає в себе того самого суб’єкта. Для виразу цього нерозривного зв’язку В.І.Аршинов використовує образ відомого малюнку У.Ешера: руки, що малюють одна одну, так що неможливо визначити, де малюнок, а де реальність. (Аршинов, 1999).

Там, де думки, цінності, наміри людини стають керуючим параметром самоорганізації, а саме таким є спосіб існування людини в соціальному і природному світі, малі і великі справи кожного можуть стати вирішальним моментом в переведенні нашого екологічного середовища в новий стан, де можливими стануть більш сприятливі сценарії перебігу подій у спільній долі людей і природи і на нашій планеті, і в нашій країні.

Для постнекласичної науки характерним є посилення аксіологічного (ціннісного) аспекту. Крім притаманних усій науці Нового часу цінностей об’єктивності знання та його новітності, особливого значення в постнекласичній науці набуває врахування інших поза наукових ціннісних орієнтацій дослідника для забезпечення об’єктивності пізнання. Таке врахування є необхідним тому, що типовими об’єктами  для постнекласичної науки є системи, що розвиваються та включають у себе людину або є небайдужими для її виживання.

Отже постнекласична наука є принципово людиновимірною, тобто абстрагуватися від участі людини як в досліджуваних процесах, так і в самому постнекласичному дослідженні неможливо. Недарма В.С.Стьопін вважає визначення об'єктивності постнекласичного знання відносним не тільки до засобів спостереження, а й до позанаукових цінностей суб'єкта, що пізнає.

 

Література навчальна

Добронравова І.С., Сидоренко Л.І. Філософія та методологія науки – Київ: ВПЦ "Київський університет", - 2008, - 223с.

Добронравова І.С., Білоус Т.М., Комар О.В. Новітня філософія  науки // Підручник для студентів філософських факультетів та аспірантів – Київ: “Логос”. — 2009, -243 с.

Література допоміжна  

Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обґрунтування етики за доби науки. – В кн. Сучасна зарубіжна філософія. К., 1996. С. 359-412.

Аршинов В.И. Синергетика как феномен постнеклассической науки.М., 1999. 203с.

 Аршинов В.И. (2012) Сложность постнеклассических практик и будущее конвергирующих технологий. – В кн. Постнеклассические практики. Опыт концептуализации. – Санкт – Петербург: Издательский дом Мір –  535с.  – С. 165-187. С.171.

Аршинов В.И., Буданов В.Г. Синергетика – эволюционный аспект. //Самоорганизация и наука: опыт философского осмысления.  М., 1994. С.235-236.

Ахундов М.Д., Илларионов СВ. Преемственность исследовательских программ в развитии физики // Вопросы философии. 1986. № 6.

Бахтин М. М. (2003) К философии поступка. / Бахтин М.М. Собрание сочинений в 7 томах. Т..1. Философская эстетика 1920-х годов. – М. Языки славянской культуры. Русские словари. –  С. 7-68.

Бевзенко Л.Д. Теория и практика Майдана. Режим доступа -  http://www.synergetic.org.ua

Буданов В.Г.(2000) Когнитивная психология или когнитивная физика. О блеске и нищете языка событий. // «Синергетическая парадигма», М., «Прогресс-Традиция». . 

Гегель Г.Ф.В. (1971 ) Наука логики. Т.2 –  М.: Мысль – 248с –  С. 197.  С.197

Вайнберг С. Первые три минуты. - М., 1981

Вайскопф В. Физика в ХХ столетии. М.: «Атомиздат», 1977, с.33-53.

Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т.2, М., ”Мысль”,  1971. 248с.

Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. Спб: “Наука”, 1992.

Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. В 3 т. М., 1974.. Т.1.

Гриб А.А. Неравенства Белла и экспериментальная проверка квантовых корреляций на макроскопических расстояниях. // Успехи физических наук. Т. 142, 1984 .вып.4. С. 581 - 598;

Грин Б. Элегантная Вселенная. М: «Мир»,

Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. //“Вопросы философии”, №7, 1992. – С. 46-176.

Добронравова И.С. На каких основаниях возможно единство современной науки? // Синергетическая парадигма. М., «Прогресс-Традиция», 2000. С.343-352.

Добронравова І.С. Практична філософія науки – Суми: Університетська книга, 2017 – 351с.

Добронравова И.С.( 2003)  Причинность и целостность  в синергетических образах мира. //“Практична філософія”, №1 –  С.6-10.

Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. Киев, 1990, 150с.

Добронравова И.С. Синергетика как общенаучная исследовательская программа. //  Синергетическая парадигма. Когнитивно – коммуникативные стратегии современного научного познания”, М.: “Прогресс-Традиция”, 2004. С.78-87. 

Добронравова И.С. (2009) Философия науки как практическая философия: ситуация постнеклассики и возможность свободы //      «Практична філософія», № 1 –  С. 43-54. 

Добронравова И.С. Физика живого как феномен постнеклассической  науки // Физика живого.- 2001.- Т.9. - № 1.

Добронравова И.С., Финкель Л.С. Динамический хаос в социуме как среда социальной самоорганизации. // «Социология: теория, методы, маркетинг», 2005, №1. С.168-180. См. эту статью и более поздние работы на эту тему на сайте http://www.synergetic.org.ua

Камю А. Миф о Сизифе. – Камю А. Бунтующий человек. М.: “Изд-во политической литературы”, 1990, С. 53.

Князева Е.Н., Курдюмов С.П. (1994) Законы эволюции и самоорганизации сложных систем –  М.: Наука –  236с –  С. 40.

Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. М.: Медиум, 1995. 419с.  С.51-57.

Линде А.Д. Раздувающаяся Вселенная. - УФН, т.144, вып.2. окт.1984

Линде А.Д. Физика элементарных частиц и инфляционная космология. - М.: Наука, 1990.

Малинецкий  Г.Г. Моделирование в социосинергетике. Нерешенные проблемы. – В кн. «Синергнтическая парадигма. Социальная синергетика». М.: «Прогресс – Традиция»,  2009, с. 184-211 .

Мандельброт Б. Фрактальная геометрия природы. – Москва: Институт компьютерных исследований, 2002, 656 с.

Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.,1977.

Морен Э. Метод. Природа природы. М.: «Прогресс – Традиция» .2005. 464с.

Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. М., 1990. Приложение 5.

Пайтген Х.-О, Рихтер П.Х. Красота фракталов: Образы комплексных динамических систем  – М.: Мир, 1993. – 176 с

Пригожин. И. От существующего к возникающему. М., 1985.

Пригожин И., Стэнгерс И. Время, хаос, квант. М.,:“Прогресс”. 1994.

Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса. М.: “ Прогресс”., 1986.

Пригожин И. Время – всего лишь иллюзия? – В кн. Философия. Наука Цивилизация. М.,1999.

Сітько С.П. Квантово-механічна основа багатоманітної диференційної стійкості живого. // “Фізика живого”, №1, 2005. С.5-8. Див. цю та інші статті С.П.Сітько на сайті: http://www.sergiysitko.org.ua  

Ситько С.П., Гижко В.В. О микроволновом когерентном поле человеческого организма и происхождении китайских меридианов. Доклады Академии Наук  УССР. Серия Б. Геологические, химические и биологические науки, 1989, №8.  С. 77 – 81

Спасский Б.И., Московский А.В.  О нелокальности в квантовой физике. // Успехи физических наук. Т. 142, 1984 .вып.4. С. 599 – 616.

Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации. // «Вопросы философии», №10, 1989. С. 3-18

Степин В.С. (2000) Теоретическое знание –  М.: Прогресс – Традиция – 743с.  

Хакен Г. Основные понятия синергетики. // «Синергетическая парадигма», М., «Прогресс-Традиция», 2000. С. 28-55.

Шаманский Л. Г. Целое и целостность как категории материалистической диалектики. Л., 1975. С. 6-7.

Шредингер Э. Что такое жизнь с точки зрения физика? М., 1972.

Putnam H. Realism with a Human Face. Cambridge (Mass.), London: Harvard Univ. Press, 1990.(Російський переклад окремих розділів кн.: Аналитическая философия: становление и развитие. М., “Прогресс-Традиция”, 1998. С.467-509)