Доцент Т.М.Білоус

5. Соціологічний поворот у філософії науки: аналіз реальної практики науки.

5.1 Програма натуралізму у сучасній філософії науки.

5.2. Соціологічний підхід до науки як форма натуралізму у філософії науки. 

5.1 Програма натуралізму у сучасній філософії науки.

Програма натуралізму у сучасній філософії: особливості натуралізму у філософії свідомості, епістемології та у філософії науки. Програма натуралізму у сучасній філософії: особливості натуралізму у філософії свідомості, епістемології та у філософії науки. Натуралізм у сучасній філософії науки як програма дослідження реальної практики науки. Історія філософії часто визначається як послідовність сутнісних "поворотів". У XVII ст. ми спостерігали раціоналістичний поворот, в XVIII – ідеалістичний поворот у німецький філософії, у першій половині XX століття логістичний та лінгвістичний поворот в аналітичній філософії тощо. У другій половині XX століття сталися нові повороти, які є дуже значущими для сучасної філософії науки – натуралістичний поворот в аналітичній філософії та соціологічний поворот у філософії науки. 

У цьому підрозділі ми репрезентуємо програму натуралізму у філософії науки, де натуралізм означає звернення до емпіричних досліджень реальної практики науки з філософської перспективи. Ми покажемо, що натуралістичні тенденції сучасної філософії слід оцінювати функціонально, оскільки натуралізм є своєрідною версією прагматизму. Ми також розглянемо ті евристичні та прагматичні переваги, які натуралістична настанова надає для сучасної філософії науки та для самої науки.

Варто почати з визначення основних положень програми натуралізму, яка стає популярною методологічною настановою і, отже, тому і дискусійною темою у сучасній філософії з 1980-1990-х років. У 1990-ті роки заговорили про «натуралістичний поворот», або повернення натуралізму, який, здавалося б, назавжди був похований після відомої критики психологізму Г. Фреге та Е.Гусерлем. Сьогодні натуралізм називають навіть «ортодоксією» сучасної філософії, ціла низка впливових філософів вважають, що, якщо філософія, говорячи словами У. Квайна, хоче «залишитись на сцені», вона вже не може не рахуватися з емпіричними даними цілої низки наук таких, як біологія, когнітологія, нейронауки тощо. Загалом, можна сказати, що сучасний натуралізм - це поворот від філософії a priori до філософії, яка залучає дані сучасної науки. Існує багато способів подальшої специфікації основних зобов’язань (commitments) натуралізму залежно від сфери спеціалізації - натуралізм в епістемології, у філософії науки, у філософії свідомості, з подальшими конкретизаціями в авторських концепціях, наприклад, епістемологічний натуралізм А.Голдмана або елімінативний матеріалізм П.Чорчланд, або еволюційна епістемологія і т.д.[1]

Незважаючи на багатозначність терміну "натуралізм" в історії філософії та різноманітність форм його реалізацій сьогодні, всі численні дискусії щодо сучасного натуралізму можна звести до обговорення двох тем: онтологічної та методологічної. Онтологічна тема: реальність складається тільки з явищ, існування яких легітимоване сучасною наукою. Методологічна тема: філософія не протиставляє себе науці, що означає загальне визнання пріоритету наукових методів. Критика натуралізму організована відповідно до цих тем. Основна проблема з онтологічним натуралізмом в тому, що межа між тим, що визнано сучасною наукою, а що вважається ненауковим, постійно змінюється, тому існує великий сумнів щодо ефективності критерію. Щодо критики методологічного натуралізму, то очевидно, що нормативність тут є найбільш слабким місцем. Але  знову ж таки, цілком в дусі самої ж натуралістичної настанови філософ тут скептично ставиться до можливості єдиного для всіх випадків вирішення проблеми нормативності, різноманітні складні аргументи можуть бути запропоновані в залежності від контексту обговорення проблеми.

Окрім наданого визначення, існує і більш слабка інтерпретація онтологічного натуралізму: мінімальна вимога натуралізму є відмова у апеляції до будь-яких надприродних сутностей чи процесів. Щодо методологічного натуралізму,  то тут також існує «слабка» та «сильна» версії Слабка версія передбачає релевантність для філософських концепцій та аналізу епістемологічних концептів, наукових процедур, ментальних подій і т.д., емпіричних даних відповідних наук. Сильна версія вимагає оцінку філософських концепцій за допомогою, методів, стандартів та результатів наук. Сьогодні мало хто стає на позиції сильного методологічного натуралізму. Наприклад, навіть такий новий радикальний натуралістичний напрям у філософії як експериментальна філософія пропонує не радикальну відмову від традиційної філософської практики, а доповнення її новими методами емпіричних досліджень. Що тут нового, так це відмова покладатися лише на власні філософські інтуїції, здійснювати лише стандартний концептуальний аналіз. Стандартна практика аналітичної філософії побудови гіпотетичних прикладів, уявних експериментів доповнюється реальним експериментуванням. І саме на основі даних експериментальних досліджень здійснюється подальша філософська проблематизація традиційних тем. Іншими словами, методологічний натуралізм скоріше про легітимність методів та даних наук для філософського дискурсу, а не про реальність. Хоча звісно, як всі подібного типу розмежування у філософії, це розмежування скоріше тем обговорення, а не доктрин.

Варто також звернути увагу на те, про який натуралізм не йдеться в сучасних обговореннях програми натуралізму. Не йдеться про «методологічний монізм» (тезу про те, що соціальні науки мають наслідувати методи природничих наук). У більшості підходів не йдеться про редукціонізм, хоча звинувачення у редукціонізмі – це дуже поширений аргумент проти натуралізму. Однак є і виключення, наприклад, елімінативний матеріалізм у філософії свідомості – це сучасний варіант фізикалізму. Також не слід ототожнювати натуралізацію з використанням саме природничих наук. Якщо говорити про взаємовідношення філософії та науки в темі натуралізації філософії, то на перший план виходить обговорення перспектив стосунків між філософією та психологією. Крім того очевидний факт, що сучасна психологія, це не психологія 19 ст., і навіть не дескриптивна психологія у вигляді біхевіоризму, гілкою якого мала стати епістемологія на думку У.Квайна. Сучасна психологія є складовою когнітивної науки, яка сама є складним міждисциплінарним проектом, що об’єднує когнітивну психологію, нейробіологію, штучний інтелект, лінгвістику, антропологію та філософію. Тобто, про жодну редукцію філософії (логіки) до психології не може вже йти мова. Скоріше йдеться про прагматику вибору філософа бути прихильником натуралізованою філософії чи ні. Наприклад, якщо філософія науки має проводити концептуальний аналіз чи генерувати апріорні істини, тоді психологічні моделі будуть справді не релевантні для неї. Утім, якщо у філософії перевагу дістає продукування та оцінка теорій, наприклад, теорій знання в епістемології або оцінка вибору наукових теорій самими вченими, тоді когнітивне моделювання, яке відображає реальні психологічні когнітивні структури та процеси, виглядає для філософії науки корисним методом, який слід залучати поряд з логічним аналізом структури наукової теорії та вивченням історії науки.

Загалом, можна сказати, що натуралізм —  це відмова проводити чітку лінію розмежування між філософським та науковим способами дослідження та недовіра до апріорних тверджень. Більш розширене тлумачення: натуралізм передбачає відмову від будь-яких тверджень a priori та розглядає всі, навіть надійно обґрунтовані твердження, як такі, що можуть бути спростовані в принципі.

Натуралізм у сучасній філософії науки як програма дослідження реальної практики науки. Розглянемо передумови натуралістичного повороту у філософії науки. У першій половині ХХ століття в традиції логічного позитивізму (логічного емпіризму) центральною проблемою методології науки була проблема раціональності, парадигмою знання було наукове знання, раціональність ототожнювалась з науковою раціональністю та методологія науки створювались як проект обґрунтування раціональності наукових процедур. Програма раціональної реконструкцію науки передбачала здійснення комплексної експлікації наукових рис, які конституюють ідеал об’єктивно орієнтованої наукової раціональності. Подібна експлікація потребує усвідомлення тих структурних елементів, що є вирішальними відносно можливості забезпечення нормативного рівня як результату методологічного аналізу наукового знання.

Відповідно до програми логічного позитивізму всі знання можуть бути охарактеризовані за допомогою логічних теорій, які, в свою чергу, пов’язані з протокольними реченнями, в яких зафіксовані вхідні дані відчуттів. Для логічних позитивістів, рівно як для традиції емпіризму в цілому, вирішальною пізнавальною процедурою визнається індукція. Однак, надання індукції такого вирішального статусу в практиці науки ще не означає, що можна надати логічне обґрунтування індукції, як було показано ще Д.Юмом. Систематичне вивчення індуктивних процедур та розробка програми методології індуктивізму стало основним завданням в цій традиції. Р.Карнап та К.Гемпель використовували техніку формальної логіки та математики для аналізу структури наукових теорій, формулювання теорії підтвердження та пояснення. Оцінка наукових теорій здійснювалась в термінах словника теорії ймовірностей. Стандартною методологією у філософії науки було обґрунтування раціональності індуктивних типів міркування через виявлення загальних принципів у вигляді баєсового аналізу, гіпотетико-дедуктивного методу та перевірки цих принципів на конкретних прикладах з наукової практики.

Формальний, або заснований на логіці підхід, у західній філософії  науки  був поставлений під сумнів історичною школою. У роботах опозиційної до логічного позитивізму історичної школи, зокрема Т. Куна та П. Фойерабенда, було відкрито вагомість історичного виміру науки, внаслідок чого сформувався кроссдисциплінарний регіон дослідження історії та філософії науки. Утім, вимога емпіричної перевірки методологічних процедур на матеріалі історії науки, що була проголошена історичною школою, водночас спровокувала кризу в методології науки. Отже, "історичний поворот", означений роботами Н.Р.Хенсона, Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фойерабенда та Ст.Тулміна, в першому наближенні є лише зміщенням акцентів на ретельне та детальне вивчення історії науки, в повній ж версії спричинив поширення скептицизму щодо існування об’єктивних стандартів наукової раціональності.

Т. Кун та його послідовники докладно показали, що якщо вивчати історію науки, то відкриємо той неприємний для філософії науки факт, що реальна поведінка вчених часто не задовольняє нормам науковості. Ми добре знаємо з робіт К.Поппера , що вчені мають миттєво відкинути теорію (гіпотезу) якщо вона не узгоджена з даними та починати будувати нову теорію (гіпотезу). Але вчені майже ніколи так вчиняють. Іноді вони роблять спроби пояснити причини неузгодженості, при цьому все ж таки продовжують працювати з теорією. Але частіше вони просто ігнорують такі данні, продовжуючи працювати "як ніби то нічого не сталося" зі своїми "улюбленими" теоріями чи науково-дослідними програмами, методами чи стратегіями, які є досить хорошими в усіх інших відношеннях. Утім, вже роботи історичної школи показали, що тут ми потрапляємо у серйозні складності щодо застосування апріорного філософського методу аналізу наукового знання та структури наукової теорії. Для філософа науки постає неприпустимо невирішальна дилема. Потрібно або визнати реальну діяльність вчених ( у тому числі і більшості тих, хто належить до наукової еліти) як ірраціональну, і як наслідок тлумачити успіх науки цілковитою вдачею, або навіть дивовижною містикою. Або прийняти результати вивчення реальної історії науки, та визнати методологічні проекти попередньої філософії науки принаймні незадовільними, якщо і зовсім хибними. 

У 1960-1980 роки паралельно, хоча і частково у взаємозв’язку ідеями Куна та його послідовників спостерігаємо «повернення» (як це означив Філіпп Кітчер в дуже важливій статті «The Naturalists Return») до натуралізму в межах аналітичної філософії[2], але як критика деяких її фундаментальних припущень, зокрема, припущення про те, що головними методами філософії є всі методи апріорі: метод концептуального аналізу, метод лінгвістичного або логічного аналізу, метод аргументації на апріорних підставах. Нагадаємо, що після праць Г.Фреге та Л.Вітгенштайна періоду «Трактату», через Б.Расела та Р.Карнапа (як і більшості представників логічного емпіризму) в епістемології та у філософії науки сформувалась антипсихологічна традиція філософського аналізу: логіка, а не психологія стала первинною основою у дослідженні епістемологічних питань. Крім того, логіка стала автономною та нормативною дисципліною, а психологія - емпіричною наукою. Що означало відмову релевантності для філософії та логіки постановки та розгляду питання про те, як люди реально мислять та пізнають. Подібна постановка питання визначалась як «натуралізм» або «психологізм», а головним методом філософії стає метод концептуального аналізу. Програмна стаття У.Квайна «Натуралізована епістемологія» вийшла у 1969 році, але визнання проекту сталося поступово, з багатьох різних причин і завдяки змінам, які відбулися в самій аналітичній філософії та філософії науки, так і у самій науці. У філософії науки, наприклад, критика традиції логічного позитивізму, а з нею відмова від дихотомій нормативне/дескриптивне, факт/цінність, соціологічний підхід до дослідження наукового знання, тощо серйозно поставили під сумнів обґрунтованість віри в існування деякої виділеної та незалежної сфери, яку називають «першою філософією».[3]

Довіра до методу концептуального аналізу, як і в цілому до самої «першої філософії», опинилась під значним сумнівом практично у всій англомовній філософії. Моделі нормативної раціональності, засновані на формальній логіці та теорії ймовірності, сьогодні більшістю дослідників розглядаються занадто «сильні» для відображення раціональності реальної наукової діяльності.

Підсумовуючи усе сказане вище надамо попереднє визначення програми натуралізму у філософії науки. У філософії науки (як і у епістемології в цілому) натуралізм передбачає залучення емпіричних даних когнітивних наук, комп’ютерних наук, соціології, біології та інших у дослідженні наукового мислення та міркування, а також ефективності різноманітних наукових практик. Що очевидно є альтернативною традиційній настанові філософії науки на визначення принципів та стандартів наукової раціональності на рівні концептуального аналізу. У філософії науки, версії позитивізму чи фальсіфікаціонізму, передбачають, що «філософія передує науці». Це означає, що спочатку потрібно здійснити комплексну експлікацію наукових рис, які конституюють ідеал об’єктивно орієнтованої раціональності. Подібна експлікація  є вирішальною відносно можливостей забезпечення нормативного рівню як результату методологічного аналізу наукового знання. Натомість, натуралістична програма обертає таке співвідношення навпаки: замість того щоб проводити концептуальний аналіз чи генерувати апріорні істини про наукове знання, філософ  вивчає  реальну практику  науки. Продукування та оцінка теорій, або оцінка вибору наукових теорій - це справа вчених, філософ має починає з аналізу реальної практики науки (часто найкращих її варіантів) та залучає результати такого аналізу для дослідження епістемологічних та методологічних питань.

Натуралістична філософія науки реалізує сьогодні декілька програм. Натуралістична філософія може бути когнітивною (та/або обчислювальною) філософією науки. У такій програмі питання про можливість науки розгортається у вигляді питання про те, які риси нашої свідомості (mind), еволюції когнітивних здібностей та соціального устрою дозволяють практикувати науку та бути все далі успішними в цьому підприємстві. Тобто мова йде скоріше про когнітивні основи науки (когнітивно-психологічну архітектуру свідомості вчених), а не про саму науку, тому емпіричні результати когнітивних та комп’ютерних наук стають основою для філософського дослідження та пояснення науки. Друга програма натуралізації у філософії науки передбачає емпіричне дослідження ефективності різноманітних наукових практик для визначення того, якою має бути «правильна» методологія науки. У результаті припущення про те, що дослідження актуальної практики науки, на противагу абстрактним чи апріорним міркуванням про науку, дозволить поглибити наше розуміння суті самого феномену науки, типів її практик, методів та стратегій, її місця в культурі, у сучасній філософії науки зароджується така нова рубрика дослідження як філософія конкретних наук (philosophy of the special sciences).

Когнітивні основи науки та місце когнітивного підходу до науки в системі сучасних філософсько-методологічних досліджень. У філософії науки проект натуралізації передбачає емпіричне дослідження ефективності різноманітних наукових практик для визначення того, якою має бути правильна"методологія науки. Порівняно з традиційною настановою на визначення принципів та стандартів наукової раціональності на концептуальному рівні, такий натуралістичний поворот знаменує тенденцію переорієнтації на емпіричні дослідження наукової діяльності.

У самому широкому розумінні програма натуралізму передбачає відмову від експлікації на відокремлених філософських підставах раціональних та епістемічних гарантій наукової діяльності. Натомість натуралізм пропонує розглядати саме наукове дослідження за об’єкт подальшого наукового дослідження для того, щоб виявити епістемічно релевантні риси когнітивних процесів отримання та інтерпретації знання. Натуралізм також передбачає відмову від програмного для філософії науки проекту обґрунтування раціональності вибору наукових теорій. Така проблема полишається в межах компетенції вчених, які здійснюють вибір та обґрунтовують його в конкретних сферах дослідження. Натуралізм обирає нову філософську позицію, а саме - дослідження когнітивних здібностей та настанов вчених, завдяки яким можна пояснити як ріст наукового знання, так і вибір наукових теорій в реальній науковій практиці.

Натуралістичну філософію науки називають ще когнітивною філософією науки тому, що когнітологія є тією дисципліною, яку більшість філософів науки обирають за основу для дослідження та пояснення наукової практики.

Натуралістична філософія науки здебільшого репрезентована когнітивною (та/або обчислювальною) філософією науки тому, що в цій традиції досліджують когнітивні процеси, які лежать в основі наукового мислення, а емпіричні результати когнітивних та комп'ютерних наук стають основою для філософського дослідження та пояснення науки. Отже когнітивна (та/або обчислювальна) філософія науки - це своєрідний міждисциплінарний проект, який передбачає систематичну взаємодію філософії науки з когнітивними науками. На найбільш загальному рівні основним вихідним питанням дослідження є давнє філософське питання: як можлива наука? Новизна підходу в специфікації цього питання: питання про можливість науки розгортається тут у вигляді питання про те, які риси нашої свідомості (mind), еволюції когнітивних здібностей та соціального устрою дозволяють практикувати науку та бути все далі успішними в цьому підприємстві. Тобто мова йде скоріше про когнітивні основи науки (когнітивно-психологічну архітектуру свідомості), а не про саму науку. І сьогодні натуралістична філософія науки репрезентована вже значною кількістю когнітивних моделей наукового пізнання, придатних та евристично ефективних для аналізу наукової мислення та міркування. Новизна також у методах дослідження питання. Оскільки так поставлене питання вочевидь і суттєво вимагає даних когнітивних, комп'ютерних та соціальних наук, філософ стає тут на позицію методологічного натуралізму.

Когнітивні моделі науки. Сьогодні когнітивна натуралістична філософія науки репрезентована значною кількістю психологічних моделей наукового знання, придатних та евристично ефективних для аналізу наукової діяльності, поміж яких можна виділити два загальні напрями. Перший напрям репрезентує методологічна програма дескриптивного натуралізму, другий - нормативного.

У межах першого залучають експериментальні данні систематичних девіацій від стандартів нормативних моделей раціональності в реальних процесах міркування та прийняття рішень. Філософи цього табору наголошують на вагомості експериментальних психологічних результатів, які демонструють когнітивну обмеженість"як звичайних людей, так і дослідників з потужним рівнім підготовки [3;5;6;17]. Вони також апелюють до сучасних результатів нейронауки та пропонують радикальні альтернативи навіть самій натуралістичній програмі з питань релевантності та адекватності апеляції до когнітивної науки. Радикальний розрив з минулим, згідно з поглядами, наприклад, П.Черчланда [1], можна досягти, тільки якщо відмовитись від словника народної"епістемології та в повній мірі залучати данні нейронаук.

Нормативну філософію науки репрезентують П.Тагарт (Thagard, 1988), Н.Нерсесіан (Nersession, 2002), Р. Гір (Giere,1988), які вбачають нові можливості для вивчення історичного розвитку наукових дослідницьких програм за допомогою моделей, розроблених у сфері штучного інтелекту.

Когнітивні процеси, що лежать в основі наукового мислення та міркування досліджували гешталь психологи та експериментальна психологія, а також перші когнітивні психологи (Брунер Дж., П.Васон) (Брунер,1977). Утім лише Г.Саймон разом з колегами (в основному його роботи були здійснені у співпраці з А.Ньюеллом) в 60-70-х роках минулого століття запропонували загальний когнітивний підхід до розуміння наукового мислення та міркування (Simon, 1977). Г.Саймон -американський економіст, психолог та філософ, відомий перш за все тим, що він разом з А Ньюеллом став засновником такої гілки комп'ютерної науки як Штучний інтелект (символьний підхід). Він також отримав Нобелівську премію з економіки (1978 р.) за розробки в галузі теорії прийняття рішення, зокрема за дослідження феномену «обмеженої раціональності». Утім ідеї Г.Саймона як філософа науки знайомі здебільшого вузькому колу спеціалістів, які працюють в межах когнітивіського підходу. У низці статей, які потім були зібрані у збірку «Моделі відкриття», він пропонує розглядати наукове міркування як спеціальний випадок стратегії вирішення проблем (задач) людиною (human problem solving). У вступі до згаданої вище збірки Г.Саймон говорить про те, що тема наукового відкриття та творчості окутані туманом романтизму та таємничості і про них ми досі майже нічого не знаємо. Отже вихідним пунктом його міркувань про наукове відкриття та розуміння процесів наукового мислення стає відмова бачити в них щось містичне та неосяжне. Сам процес вирішення задач (проблем) Г.Саймон розглядає як процес пошуку у проблемній області завдання. Щодо наукового мислення, то Г.Саймон намагався артикулювати ті евристики, які вчені використовують в своїх дослідженнях та побудувати такі комп'ютерні програми, які б могли симулювати наукове відкриття. Г.Саймону вдалося також продемонструвати, наприклад, що процес формування понять та процедура індукції є спеціальним пошуком в просторах двох завдань: просторі прикладів та просторі правил. Простір завдання складається з всіх можливих станів проблеми та всіх операцій, які вирішувач проблеми може використати, рухаючись від одного стану до іншого.

Рональд Гір залучив модель обмеженої раціональності Герберта Саймона (Simon, 1982) для характеристики рішень наукової спільноти в процесі вибору стратегій наукової діяльності, а також вибору наукових теорій. Базовою є ідея, що модель обмеженої раціональності"краще відображає реальні процеси вибору вчених, які прагнуть завжди в реальній практиці досягти скоріше задовільного результату", ніж оптимального, заданого теорією ймовірності.

Нормативна теорія практичної раціональності[4] вимагає, щоб розумова активність відбуватися за вимогою максимізації вигоди. Досконалий раціональний агент у кожному випадку діє так, щоб максимізувати свою очікувану вигоду"за наявної інформації про обставини, в яких він знаходиться.

Визначення раціональності в стандартних концепціях раціональності, як ідеальної, або такої, що наближається до ідеальної, базується на принципі оптимальності. Утім, люди не оптимізують свій вибір так, як того вимагає теорія раціонального вибору. У реальності люди часто обирають не оптимальні, однак, все ж такі достатньо непогані альтернативи.

Г. Саймон показав, що економічна модель, яка побудована на ідеалізації досконалого агента, втрачає свою передбачувальну силу, відкинув ідею ідеальної раціональності та запропонував використовувати поняття "обмеженої раціональності"– описову теорію прийняття рішень. В реальних складних ситуаціях досягнення ідеальної раціональності, за якої інтелектуальний агент діє так, щоб можна було досягти найкращого результату, вимагає занадто високих обчислювальних ресурсів: оскільки вибір дій потребує розрахунків, розрахунки потребують часу, то досконалий раціональний агент не існує для нетривіальних обставин. Моделювання дій реального агента здійснюється в рамках обмеженої раціональності"– дії організуються відповідно до тих ситуацій, коли не вистачає часу для всіх тих дій, які дійсно можна було б вимагати відповідно до стандартів ідеальної раціональності.

Базовим концептом моделі є не поняття оптимальності, а "задовільності" (satisfісing"). За такої інтерпретації раціональної поведінки, міркування слід проводити настільки довго, наскільки це потрібно, настільки довго, щоб можна було отримати цілком "прийнятну" однак, не обов’язково найкращу з можливих відповідь, оскільки в реальному світі ми рідко маємо в розпорядженні засоби для пошуку оптимального рішення. Г.Саймон: "Здібність людського розуму формулювати та вирішувати складні завдання є занадто малою порівняно з масштабами задач, для яких потрібно шукати рішення, щоб здійснювати раціонально ефективну поведінку в реальному світі або хоча б добиватися прийнятного наближення до такої об’єктивної раціональності" [Simon,1982, р12].

Обмежена раціональність позначає феномен когнітивної обмеженості людей в пошуках, використанні та баченні релевантної та доступної інформації в процесі прийняття рішення. Наявність інформації та наявні обчислювальні ресурси обмежують раціональність суб’єкта, який приймає рішення та вирішує завдання. Роль обчислювальних ресурсів у прийнятті рішення розуміють у широкому сенсі: слід враховувати способи отримання, асиміляції, перегляду, маніпуляції інформації та знання. Згідно P. Гір, когнітивна модель науки, в якій вчені обмежено раціональні агенти", дозволяє розглядати вчених як соціальних та зацікавлених агентів.

P. Гір також залучає семантичну концепцію теорій Б. ван Фраасена [23], про яку детально у нас мова піде в наступному підрозділі. Синтаксична інтерпретація розглядає теорію як множину речень, у семантичному викладі теорія ототожнюється з множиною моделей. Конструктивний емпіризм Б. ван Фраасена є різновидом структуралістських концепцій науки, які часто називають модельним підходом, та в якому на противагу гіпотико-дедуктивній чи дедуктивно-номологічній моделі наукові теорії розглядають як сукупність моделей чи структур теорії. Семантичний підхід до наукового знання є іррелевантним до проблеми істинності: модель не може бути ані істинною, ані хибною, вона може бути більш-менш детальною. Теорія більш прогресивна, якщо вона краще "рятує явища", тобто дає більш детальний опис, повнішу класифікацію і т.п. P. Гір розглядає наукову теорію як сукупність моделей у більш широкому сенсі, інтерпретує теорії не тільки як формальні моделі, а і як математичні, фізичні, вербальні схематизми для репрезентації класів емпіричних ситуацій.

Ненсі Нерсесіан та Пол Тагарт здійснюють подальшу реконструкцію когнітивних процесів вчених у ситуаціях генерування теорій та концептуальних змін у термінах модельного мислення. Відтак Н.Hерсесіан досліджує креативні аспекти наукової діяльності, контекст відкриття, спираючись на психологічні моделі процесів наукового теоретизування, артикуляцій теорій, інтерпретацій теорій, змін у теоріях та комунікації між вченими з приводу цих практик.

Н.Нерсесіан залучає для своєї натуралістичної програми когнітивно-історичний метод, який спирається на використанні рудиментарних психологічних моделей аналогового мислення, уяви, ментального моделювання, абстракцій та узагальнень в процесі інтерпретації концептуальних змін в науці, які асоціюються з інноваціями Галілея, Максвела, Айнштайна. Відтак Н.Нерсесіан досліджує креативні аспекти наукової діяльності, контекст відкриття, спираючись на психологічні моделі процесів наукового теоретизування, артикуляцій теорій, інтерпретацій теорій, змін у теоріях та комунікації між вченими з приводу цих практик.

Дослідження діагностичного, просторового, часового, візуального, аналогового мислення продемонстрували, що існує багато способів здійснення інтелектуальних та креативних видів діяльності, які не можуть бути експліковані за допомогою традиційних засобів, розроблених у межах формальної логіки та теорії ймовірності. Власне звернення до науки як модельної діяльності вимагає включити різноманітні складні форми креативного мислення, які здебільшого репрезентовані евристиками. У науковому дослідженні та процесі зміни теорій вчені будують моделі. Існує сталий набір інгредієнтів, спільних для всіх форм модельного мислення вчених. Моделі включають репрезентації як внутрішніх, так зовнішніх факторів досліджуваної ситуації. Моделі спрямовані надати інтерпретацію об’єктних фізичних систем, процесів, феноменів, їх конструюють, враховуючи можливість потенційно отримати обмеження, які накладені в моделі. Тому в процесі моделювання залучають різноманітні форми ідеалізацій, конструювання екстремальних, лімітних ситуацій, різноманітних узагальнень, апроксимацій і т.п. Симуляції також можуть бути використані для створення нових ситуацій та допомагають зрозуміти структурні та функціональні обмеження в процесі апроксимацій теорії до експериментальної ситуації.

Релевантність штучного інтелекту (ШІ) для філософії науки є основою натуралістичної програми П.Тагарта та є темою широкого дискусійного обговорення в роботі "Комп’ютаційна філософія науки". Згідно П.Тагарту, комп’ютерне моделювання, теорія штучного інтелекту нині стають привабливим методом для самої епістемології науки як наукової дисципліни та забезпечує можливість емпіричної інтерпретації теоретичних конструктів епістемології. Дослідження в комп’ютерній науці та теорії штучного інтелекту можуть бути ефективними не лише за рахунок успішних практичних реалізацій, отриманих результатів в обчислювальних пристроях та інформаційних технологіях. Що є більш важливим, так це теоретична привабливість нових підходів, які формуються в теорії штучного інтелекту для вирішення епістемологічних питань.

Як зазначає один із корифеїв комп’ютерних наук А. Нюєлл: "Нам слід, між тим, бути готовими до радикальних, і можливо дивовижних трансформацій дисциплінарної структури науки (технологій включно) по ходу того, як інформаційні процеси проникають в неї. Зокрема, чим більше нам стає відомо про ті деталізовані інформаційні процеси, що входять в практику науки, науки самі все більше опинятимуться на мета-позиції, на якій справа практикувати науку (спостерігати, експериментувати, теоретизувати, перевіряти, фіксувати) буде супроводжуватися розумінням самих цих інформаційних процесів, та конструюванням систем, які створюють об’єктний рівень науки. І отже,  межі між підприємством науки як цілого (отримання та організація знання про світ) та ШІ (розуміння того як знання отримано та організовано) стають все більш нечіткими"[ Newell,1985, р.3].

Першою комп'ютерною програмою, яка могла симулювати наукові історичні відкриття стала програма BACON, розроблена Г.Саймоном та його колегами з університету Кариеті –Мелон. Унаслідок взаємодії між: когнітивною психологією та Штучним інтелектом сформувалася дослідницька програма відома як евристичний пошук. Ключовими евристиками в цій програмі є так звані «незвичайні евристики», як спрямовані на нетривіальні відкриття та які керують пошуком у просторі теорій та експериментів. Саме програму конструювання психологічних евристик, які вчені залучають в реальних процесах вирішення проблем, у вигляді комп'ютерних програм продовжує сьогодні П.Тагарт. Вагомою складовою його підходу стала теорія пояснювальної когерентності, побудована на принципах симетрії, пояснення, аналогії, пріоритеті даних, протиріччя, прийнятності та системної когерентності. Розроблена ним (теж разом з колегами) програма ECHO може приймати на вході відповідно закодовані твердження про данні та гіпотезу та продукувати результат згідно з принципом глобальної пояснювальної когерентності системи. П.Тагарт зі своїми учнями розробив кодифікацію вхідних даних у відповідності з реальними епістемічними ситуаціями, в яких знаходилися вчені, коли відбулися значні концептуальні зміни в науці, для того щоб пояснити когнітивні процеси в реальних ситуаціях вибору наукових теорій.

Підсумуємо вирізні положення когнітивної філософії науки, що задають особливості її дослідницької програми.

По-перше, об'єктом дослідження тут стає процес наукового відкриття поряд з процесом оцінки наукових гіпотез. Іншими словами, когнітивні філософи відмовляються від класичного для попередніх методологічних досліджень розрізнення між контекстом відкриття та контекстом підтвердження ('the context of discovery' / 'the context of justification'). Нагадаю, що широке визнання розведення цих контекстів відбулося після введення його Г.Райхенбахом в першій главі книги «Досвід та передбачення», де він намагається розмежувати епістемологію та психологію. Для Г.Райхенбаха, цілком в дусі аналітичної традиції того часу, епістемологія асоціюється з логікою, яка очищена від психології. Перша систематична критика легітимності класичної для логічного емпіризму дистинкції була здійснена Т.Куном. Глава «Роль історії» його «Структури наукових революцій» завершується добре відомим пасажем:. «Ці розрізнення тепер видаються мені швидше складовими частинами традиційної системи відповідей якраз на ті питання, які були поставлені спеціально для отримання цих відповідей. Колишнє уявлення про них як про елементарні логічні або методологічних розрізнення, які повинні таким чином передбачити аналіз наукового знання, виявляються менш правдоподібним»[Кун, с.27]. У програмі ж когніїтивного підходу до наукового дослідження йдеться скоріше не про не критику розведення цих контекстів, а про можливість дослідження процесу відкриття нарівні з процесом обґрунтування. Іншими словами, творчий процес відкриття перестає бути чимось містичним, таємничим, він може бути методологічно дослідженим і навіть частково програмованим, як показують результати когнітивного підходу, орієнтованого на Штучний інтелект.

По-друге, у традиції когнітивного підходу також у філософії науки можна виділити програму мінімум, за якою завданням філософії науки є надати відповіді на класичні питання філософії науки за допомогою методів та засобів, розвинутих чи таких, які можуть бути розвинуті, в когнітивній психології та Штучному інтелекті. Така філософія науки і є власне когнітивною філософією науки. Програма-максимум передбачає на основі отриманих результатів побудову комп'ютерної програми, яка здатна вирішувати визначені когнітивні завдання, або принаймні симулювати процеси постановки та вирішення цих завдань. Тобто вирішувати ті когнітивні завдання, які є типовими для наукового мислення: виведення (встановлення) законів на основі даних, висування гіпотез, формування понять, проектування експериментів, оцінку гіпотез та перегляд переконань і т.п. На виконання програми-максимум працює та гілка когнітивізму, яку часто називають «обчислювальною» філософією науки.

Слід також відмітити, що когнітивна наука, на яку спирається філософія науки когнітивістського напряму, сама по собі є міждисциплінарним проектом, який об'єднує когнітивну психологію, нейронауку, дослідження в галузі штучного інтелекту, лінгвістику, антропологію, та філософію. Для виявлення завдань когнітивної філософії науки корисним виглядає виділення трьох дисциплінарних кластерів когнітивної науки: 1) когнітивна психологія; 2) штучний інтелект 3) когнітивна нейронаука. На основі цих кластерів' можна класифікувати розроблені моделі наукового мислення: моделі від когнітивної психології, моделі від штучного інтелекту та моделі від когнітивної нейронауки. Крім того, в когнітивній філософії науки можна виділити низку критерій адекватності когнітивних моделей, якім вони мають задовольняти. Психологічна адекватність передбачає можливість відображення у когнітивних моделях або симуляції програмами релевантних процесів діяльності свідомості (мозку) вчених у процесі наукової діяльності. Історична адекватність передбачає можливість відтворення на основі модель чи програм найважливіших подій в історії науки. Філософський критерій вимагає можливість побудови відповідних теорій, які описують та пояснюють успіх науки. Крім того, наукова діяльність вчених суттєвим способом включена в соціальні процеси, як ми вже знаємо після робіт соціологічної філософії науки, зокрема робіт Единбургської школи та соціологічного конструктивізму Б.Латура та С.Вулгара. Отже когнітивна теорія науки не може претендувати, та і не претендує на те, щоб бути повною теорією науки. Сьогодні в цій традиції намічені тенденції до поєднання когнітивного та соціологічного підходів до науки у вигляді узгодженості когнітивних та соціологічних моделей науки [див. Fuller S.; Thagard P.]. Отже, соціологічна адекватність має відображати особливості існування науки в системі культури.

Література

1. Добронравова, І. С., Білоус, Т. М., Комар, О. В. (2009). Новітня філософія науки. Київ: "Логос".

2. Кун Т. (1975)Структура научных революций / Т.Кун. - Москва: Прогресс.

3. Churchland P. (1992) A Deeper Unity: Some Feyerabendian Themes in Neurocomputational Form // Cognitive Models of Science / ed. by R.Giere. -Minneapolis: University of Minnesota,. - Р. 341–366.

4. Coldman Al. (1986)Epistemology and Cognition. - Harvard: Harvard University Press.

5. Gorman M. (1989) Error and Scientific Reasoning: An Experimental Inquiry // The Cognitive Turn: Sociological and Psychological Perspectives on Science / ed. by S. Fuller. - Dordrecht: Kluwer,. - P. 41–70.

6. Giere R. (1988) Explaining Science: A Cognitive Approach. - Chicago: University of Chicago Press,.

7. Faust D. (1984)The Limits of Scientific Reasoning. - Minneapolis: University of Minnesota,.

8. Fuller S. (1992) Epistemology Radically Naturalized: Recovering the Normative, the Experimental, and the Social // Cognitive Models of Science / ed. by R. N. Giere. - Minneapolis: University of Minnesota Press. – P. 427–459.

9. Hatfield. G. (1990)The Natural and the Normative: Theories of Spatial Perception from Kant to Helmholtz. - Cambridge: MIT Press.

10. Newell A.  (1985) Artificial Intelligence - Where Are We? // Artificial Intelligence. –Vol. 25. - 1985.

11. Nersession N. (1992) How Do Scientists Think? Capturing the Dynamics of Conceptual Change in Science // Cognitive Models of Science / ed. by R. N. Giere. - Minneapolis: University of Minnesota Press,. – P. 3–44.

12. Nersession N. (2002) Model Based Reasoning: Science, Technology, Values. -Cambridge, MA: MIT Press.

13. Nowak G. and P. Thagard. Copernicus, Ptolemy, and Explanatory Coherence // Cognitive Models of Science / ed. by R. N. Giere. - Minneapolis: University of Minnesota Press, 1992. – Р. 274–309.

14. Simon H. A. (1977) Models of Discovery / H. A.Simon. - Dordrecht, The Netherlands: D. Reidel Publishing. -

15. Simon H. A. and Lea, G. (1974)Problem solving and rule induction/ H. A.Simon // Models of Thought. / ed. by Ft. Simon - New Haven, CT: Yale University Press. - 1974. Pp. 329-346.

16. Simon H. A. (1982) Models of Bounded Rationality. -Cambridge, MA: MIT Press.

17. Solomon (1994) M. A More Social Epistemology // Socializing Epistemology: The Social Dimensions of Knowledge / ed. by F. Schmitt. - Lanham, Maryland: Rowman and Littlefield. – Р. 217–234.

18. Thagard P. (1988) Computational Philosophy of Science.  - Cambridge, Mass.: MIT Press.

19. Thagard P. (1992)Conceptual Revolutions. - Princeton: Princeton University Press.

20. Tversky A. Kahneman D. (1986) Rational choice and the framing of decisions // The Journal of Business. -Vol. 59. - № 4. . P. 251–278.

21. Quine W. V.O. (1967) Epistemology Naturalized // Ontological Relativity and Other Essays. -  New York: Columbia University Press.

22. Quine, W. V. O. Reply to Morton White // The Philosophy of W. V. Quine / ed. by L. E. Hahn & P. A. Schilpp. - La Salle, MA: Open Court, 1986.

23. Van Fraassen B. (1980)The Scientific Image. - Oxford: Clarendon Press,.

5.2. Соціологічний підхід до науки як форма натуралізму у філософії науки. 

Особливості соціологічного повороту у філософії науки: «Нова соціологія науки» та соціальний конструктивізм («етнографічний» підхід дослідження «реального життя» науки Б. Латура та С. Вулгара).

Т. Кун та історична школа відкрили нову перспективу для філософії науки – аналіз реальної практики науки, хоча лише тільки у вигляді історії науки. Т. Кун вводить ідею нормативної ролі історії науки, одночасно наполягає на вагомості соціального аспекту в процесі виробництва та поширення наукового знання. Це зміщення акцентуацій у філософсько-методологічному аналізу науки, наукового знання та наукової практики називають соціологічним поворотом у філософії науки 70-80-х років. Так зміна методологічного фокуса у філософії науки в цей час проявилась в тому, що поряд з "великими методологами" науки, як Т.Куном, І.Лакатосом тощо, постає ціла низка досліджень де увагу сконцентровано на соціальних та культурних аспектах науки, а також на тому факті, що зміст наукового знання може бути проаналізований та зрозумілий в тих самих термінах, в яких розуміють та аналізують інші типи соціальної поведінки та переконання. Головним результатом такої трансформації стала інкорпорація такої теми, як "соціальний вимір науки" у проблемне поле досліджень філософії науки.

Слід сказати, що питання про соціальну організацію науки було завжди далеко на периферії інтересів у теоретизуванні про науку. З часів появи теоретичних моделей науки, з XVII ст. і до 70-х років XX ст. філософи фактично нехтували цим питанням. У 30-ті роки XX ст. формується гілка соціології - соціологія науки, виникнення пов'язують з роботами одного із самих відомих соціологів двадцятого століття Р. Мертона та його школи. Р. Мертон запропонував ідею дослідження науки соціологічними методами. Соціологія науки – це досить самостійна галузь соціології, проте існує ще і соціологія наукового знання (Sociology of Scientific Knowledge), яка є частиною філософії науки, та формування якої пов’язано з  оновленням інтересу не тільки до аналізу інституціональних обставин, в яких функціонує наука. Під аналіз методами соціології потрапляє ""жорстке ядро" ("hard core"): його технічного контенту та виробництво знання. Така стратегія передбачає не тільки відмову від припущення про те, що наука є парадигмою раціональності, що було поставлено під питання вже Т.Куном та П.Фейрабендом, а і розробку нових методів аналізу соціальних умов виробництва наукового знання. Тому нову хвилю і назвали соціологічним поворотом у філософії науки. Соціологія наукового знання стала потужною науково-дослідною програмою, яка пережила з 1970-х років чимало трансформацій. Масив літератури соціологічно-орієнтованих досліджень науки з того часу постійно зростає, змінюються типи завдань, які ставлять собі дослідники цієї традиції. Хоча існують різні форми реалізації проекту соціологічного аналізу наукового знання та науки, в цілому систематизація та структуризація цих досліджень можлива. Відпрацювання уявлень про соціальний вимір наукової діяльності як об'єкта теоретичного аналізу йшло по двох лініях. Одна вибудовувалася навколо дослідження науки як соціального інституту. Інша була мотивована програмою Единбургсукої школи дослідженнями конструкції наукового знання та етнографічним підходом Б. Латура та С. Вулгара та низки їх послідовників. Тому матеріал підрозділу розташовано так. Спочатку проаналізуємо передумови виникнення соціології наукового знання та основні принципи організації дослідження в "старій" соціології науки. Потім звернемось опису особливостей нового підходу дослідження наукового знання, який називають "нова" соціологія науки, або соціологія наукового знання ( Sociology of Scientific Knowledge (SSK). Соціологічний вимір науки включає в себе також економічні фактори, тому в цій традиції сформовано таку нову рубрику досліджень  як економіка науки, або економіка наукових досліджень. Ми коротко опишемо здобутки цієї галузі досліджень також. Тісно пов’язаними з ідеями основних шкіл соціологія наукового знання, зокрема конструктивізмом та етнографічним підходом (Laboratory studies) є нові дослідження у філософії науки експериментальної практики науки, які ми розглянемо наостанок.

Передумови виникнення соціології наукового знання. Руйнування стандартного образу науки у філософії науки було вагомим, але не єдиним фактором формування соціології наукового знання. Не менш значний вплив виказала більш рання традиція соціологічного аналізу науки, а саме власне соціологія науки, зародження якої відбувалося в 1930-х роках минулого століття. Ідея соціального конструювання знання має давню традицію в соціології, та широкий спектр реалізацій, йде ще від Маркса, Дюргейма, Мангейма, її приписують також Дж. Г. Міду. Утім в соціології науки до 1970- х років ця ідея не була популярна. В соціології науки володарювала інституціоналістська школа Р. Мертона, який і є засновником соціології науки[5]. Будемо називати цю традицію в соціології науки, а саме традицію Р.Мертона та його послідовників, "ранньою або старою соціологією науки". Р.Мертон запропонував дослідити наукову діяльність тими ж методами, що використовують для вивчення інших соціальних феноменів та процесів. Р. Мертон та його учні почали систематичне дослідження інституційних механізмів, які керують науковою діяльністю. Зважаючи на так орієнтоване дослідження підхід цієї школи було названо «інституціональною соціологією науки». Основний інтерес у дослідженні науки представляли її функціональні та організаційні аспекти як деякого специфічного інституту, придатного до саморегулювання. Іншими словами, сам зміст наукового знання залишався поза увагою соціологів, натомість соціологи вивчали функціонування науки в соціальному просторі, тобто як своєрідного соціального інституту, таким чином, досліджували зовнішні аспекти наукової діяльності. Програмним завданням був аналіз процесів виникнення та дотримання норм конкретної інституалізованої практики, а саме, характерної для науки практики виробництва знання. Припущення, на якому базувалась соціологія науки та яке вона поділяла з філософією науки того часу, полягало в тім, що наука є унікальною сферою інтелектуальної діяльності, пріоритетною, неупередженою, структурно та методологічно різко відділеною від всіх інших сфер[6]. Наука є парадигмою інституалізованої раціональності, володіє методологічними правилами, які є відповідальними за досягнення об’єктивності і прогресу на шляху досягнення істини, володіє інструментарієм забезпечення високого ступеня згоди по центральним проблемним пунктам кожної (особливо природничої) дисципліни. Соціолог обирав за завдання створити ідеальний тип, модель імперативів, яка включала низку компонентів – норм, інституціонально сакралізованих та бажаних для психологічної інтеріоризації. Для Р. Мертона питанням, навколо якого має бути побудовано все соціологічне дослідження науки було таке: "Які саме риси чи характеристичні особливості саме робить науку унікальною поміж інших культурних інститутів та як саме ці риси сприяють легітимації та відтворенню того статусу, який наука має в суспільстві?" Р. Мертон визначає чотири такі риси, які гарантують функціонування науки в заявленому в питанні сенсі, і ці ж риси і конституюють етос науки, або нормативну структуру науки: «універсалізм», «комунізм», «незацікавленість», «скептицизм».

Універсалізм означає, що оцінка наукових результатів є незалежною від будь-яких персональних характеристик вченого (належності до соціальної групи, релігійних поглядів, національності і т.д.) Вчених оцінюють виключно за їх наукові результати. Комунізм означає, що наукові результати не є приватною власністю окремих персоналій чи наукових груп, а належать науковій спільноті в цілому та суспільству взагалі. Іншими словами, знання є продуктом колективної співпраці та комунікації між вченими. Незацікавленість означає що будь-яке наукове дослідження в першу чергу спрямовано на пошуки об’єктивності, незалежно від наслідків досліджень (політичних чи фінансових дивідендів, наприклад). Організований скептицизм означає що жоден науковий результат не може бути прийняти без ретельної перевірки фактами та логікою. Кожен вчений має прагнути критичного ставлення до своїх навіть найбільш «улюблених» ідей чи теорій. Що тут є важливим, та що часто залишається поза увагою інтерпретаторів ідей Мертона, так те, що зміст цих імперативів практично віддзеркалює принципи та вимоги наукової раціональності, сформульовані в традиції логічного емпіризму, критичного раціоналізму та фальсіфікаціонізму К.Попера (об’єктивізм, автономія науки, розрізнення контекстів відкриття та підтвердження, вимога перевірки та критики і т.д.). Різниця лише в тому, що Р.Мертон досліджує та експлікує скоріше соціальні норми, а не правила індивідуальної поведінки вченого.

Отже, характерною рисою першого етапу в соціології науки є припущення про автономію науки – незалежність від зовнішніх впливів: зміст науки визначається логікою та конкретними емпіричними даними і не може бути пояснений в соціологічних термінах. Соціолог досліджував лише зовнішні аспекти наукової діяльності, як наприклад, процеси поширення наукових інститутів в суспільстві, роль наукової освіти в конкретний історичний період, реорганізацію структури сучасного суспільства під впливом науки і т.д.

Соціологія наукового знання. Утім, перші праці історичної школи у філософії науки, зокрема робота Т.Куна "Структура наукових революцій", забезпечили новий концептуальний фундамент соціології науки. Порівняно з класичним підходом у соціологічних дослідженнях з 1970-х років сферою дослідження стає внутрішня теоретична та експериментальна діяльність вчених. Робота Т.Куна була прочитана в релятивістський перспективі та стала каталізатором "лібералізація" соціології науки. По відношенню до соціологічних досліджень наукового знання процес "лібералізації" означав можливість відмовитись від припущення про "особливий" статус наукового знання. Послаблення вимог "незалежності" та "об’єктивності" наукового знання спровокувало переорієнтацію досліджень у соціології науки в нову площину: наука є не просто соціальний інститут, що, звичайно ж, є очевидний та незаперечний факт, а що більше та крім - так це те, що зміст корпусу наукового знання не можна розглядати як особливого типу переконання, що визначаються виключно логікою та фактами, незалежно та поза вимог, які конституюється соціальною сферою. Сучасні соціологічні роботи зосереджені на аналізі внутрішніх процесів наукової діяльності та продуктів науки, які розглядаються як принципово залежні від суспільних взаємодій та історичних впливів.

У новій соціології науки відповідно до регулятивної програми-максимум можна виділити такі напрями. Перший представлено Единбургською "сильною програмою", яка виражена в чотирьох зобов’язаннях: 1) шукати каузальні пояснення; 2) трактувати істині та хибні переконання "неупереджено"; 3) дотримуватись принципу симетрії: пояснювати "істині" та "хибні" переконання в соціологічних термінах настільки, наскільки це можливо; 4) дотримуватись  принципу рефлексивності: застосовувати результати, отримані в соціології науки до пояснення самих цих результатів.

Наступний етап представлено великою групою різноманітних робіт, які прийнято відносити до "конструктивістського" напряму. Підхід отримав назву "конструктивізм", оскільки сутності, концепти та положення як природничих, так і соціальних дисциплін розглядались в якості конструктів.

Оскільки термін "соціальний конструктивізм", або просто "конструктивізм" є ключовим для всієї традиції вивчення соціального виміру науки, не тільки маркуючий термін для власне соціального конструктивізму, як напряму в соціології наукового знання, а і в більш пізній традиції STS, то потрібно визначити в чому його зміст. Особливої популярності термін набирає наприкінці 1970-х років, особливо після виходу в світ роботи Б. Латура та С. Вулгара "Життя лабораторії: конструювання наукових фактів"[7] ( Latour and Woolgar, 1979). Означає він претензію на можливість переконати нас, що факти і феномени, знання і наукові теорії, суспільство і технології - все є лише соціальними конструктами, або просто конструктами. Соціальний конструктивізм в будь-якій свої формі має декілька важливих припущень. По-перше, припущення по активність агентів наукової діяльності. По-друге, наука, а не тільки технології, не відкриває прямо закони природи і явища, а конструює ці явища в деякому специфічному сенсі. Попри всі версії такої позиції, є одна, яка має інтуїтивно зрозумілий сенс: наука відкриває "факти", але ці факти існують в світі за визначених умов, створених технічними засобами специфічних умов, або соціальних умов визнання цих фактів науковою спільнотою. Звідси і третє важливе припущення, або риса конструктивізму -  наука та технології не забезпечують нас "прямим" епістемічним доступом до природи і світу, не є прямою репрезентацією світу, тому результати науки та продукти технологій не є "природними" (натуральними).

У праці "Життя лабораторії: конструювання наукових фактів" Б.Латур та С.Вулгар[8] ініціювали підхід, який називають "етнографічним" чи "антропологічним" дослідженням "реального життя" науки, "науки як вона є". Завдання, яке вони поставили на противагу абстрагованим, "вихолощеним" репрезентаціям наукової діяльності в текстах філософів науки та самих вчених, полягало в ретельному вивченні різноманітних деталей повсякденної практики науки та технології, в реконструкції "серцевини цієї культури: її системи переконань, її технології, її етно-науки, її владної гри, її економіки – коротше, тотальності її існування" ( Latour and Woolgar, 1986 а,100). Новизна підходу, який обрали Б.Латур та Ст. Вулгар в тому, що дослідник науки сам стає "частиною" наукової лабораторії, спостерігає безпосередньо за буденною роботою вчених. З'являється нова оптика: так дослідник водночас може зберігати неупередженість та, по-друге, залишатися "зовнішнім" спостерігачем. Стратегія є добре відома в антропології як польові дослідження, тільки тут об’єктом дослідження стає вже наукова культура. "На межі нашого століття, багато чоловіків та жінок проникали в глибокі ліси, жили у неприязному кліматі, переживали незгоди, нудьгу та хвороби заради того, щоб зібрати залишки так званих примітивних суспільств. На противагу таким частим антропологічним походам, були здійснені лише відносно незначні спроби проникнення в життя племен які значно ближче поряд. І це досить дивно, якщо зважити на ту рецепцію та значення, яке надають їх продуктам в цивілізованих суспільствах: ми маємо на увазі, звісно, плем'я  науковців та продукцію науки.  (Latour and Woolgar 1986, ст.. 17)"

Звичайною практикою з того часу стало проведення соціологами цілих років в наукових проектах, лабораторіях, безпосереднє спостереження відносин між вченим, виявлення характерних типів поведінки, відносин в науковому середовищі, моди та навіть звичок. Наприклад, було виявлено особливий вид ієрархічних відносин, притаманних науковій спільноті – меритократія: ієрархія членів спільноти визначається тільки тим особистим внеском, які члени спільноти внесли в конкретній визначеній галузі. Було виявлено також нові принципи етики виробництва наукового знання - змагання та індивідуалізм – якості, за прояв яких вчені не тільки не підлягають дискваліфікації, а визнаються ефективними самою науковою спільнотою.

На жаль не зафіксували соціологи ніяких значних загальних закономірностей розвитку науки, тільки виявили багато труїзмів, хоча і цікавих. Наприклад, якщо група дослідників зацікавлена в тому, щоб захистити себе від критики та не хоче ставити себе під удар", такій групі рідко вдається досягти цікавих результатів. Або, якщо у деякої групи є цікава ідея, то такій групі часто потрібно декілька років на розробку цієї ідеї, потрібно фінансування держави, корпорацій, фондів.

Результатом перших спроб дослідити лабораторію стало усвідомлення того, що у нас не має простої відповіді на питання: "Як здобувають факти?", "Як факти зроблені?". Тим не менш, наступним кроком стало створення двох програм, які б могли наблизити нас у відповіді на це питання. Першою такою програмою стала акторно-мережева теорія Б. Латура: лабораторія є важливим джерелом фактів, оскільки саме лабораторне обладнання дозволяє дисциплінарно "упакувати" природу та маніпулювати природою. Так вчені "підготовлюють" природу для створення загальних фактів. Другою програмною спробою здобути відповідь на вказане вище питання можна вважати активізацію досліджень так званих "неформальних" правил експертизи, які також дозволяють організовувати природу певним дисциплінарним чином та підготувати її для продукування фактів.

В наступній праці "Наука в дії" образ сучасної науки Б.Латур позначає як "техно-наука": сучасна наука принципово пов’язана з технологією, постійно продукує все нові і нові об’єкти, які претендують на ратифікацію чи "стабілізацію"; на визнання в якості безперечних реальностей, та які в свою чергу стають невід’ємними елементами здійснення вимірювань, створення засобів оснащення і т.д. Що особливо, так це те, що такі об’єкти типово є сумішшю людського та природного, вони є "гібридами", "квазі-об’єктами": електронні пристрої, експертні системи, бази даних, заморожені ембріони, генетичний синтез, психотропні ліки, та навіть озонові діри. Такі об’єкти не просто належать до виміру "штучного", саме їх існування передбачає синтез розведених раніше природи та суспільства. Різноманітні продукти технологій, або точніше, "техно-науки", за Б.Латуром, спричиняють радикальні трансформації сучасного життя: "історія більше не є просто історією людства, вона також стає історією природних речей" (Latour B. 1986 а,82).

Для Б. Латура наука – це "особлива система переконань" (a peculiar system of convincing ). Б. Латур вживає слово convincing (а не belief), яке краще б було перекласти можливо терміном "переконаностей", тому що для Латура важливо дослідити саме діяльність вчених по переконанню суспільства у своїх результатах. Слід також звернути увагу на термін мережа (network). У пізніх свої роботах він жаліється на те, що термін виявися не зовсім вдалим, тому що він провокує (і так дійсно сталося у більшості прочитаннях праць Латура) придивитися до мереж, які пов'язують великі кількості акторів  у науковому виробництві. Утім головним, підкреслює Б. Латур, тут є робота (work) по створенню мереж. Наприклад, колеги Уотсона та Крига тестують модель спіралі ДНК як подвійної спіралі, і чим більше людей вірять у цю модель, тим більш ця модель стає реальністю.

Особливо цей аспект діяльності вчених розроблено у праці "Пастеризація Франції" (Latour, 1988), де головним завданням стало показати, як Пастеру та його школі, вдавшись до різноманітних витончених стратегій, вдалося переконати суспільство кінці 19 ст. в тому, що окрім нас людей та тварин існують ще деякі "мікро-організми", які заважають нам жити. Саме в цій праці Б. Латур переконує нас, що суспільство не оформлене тільки соціальним, у деяких випадках ми маємо додавати та рахувати ще і влив дій мікробів. Аналіз лабораторного життя науки, аналіз сучасної науки – техно-науки – дає можливість побачити, яким чином тут відбувається постійна генерація нових "субстанцій": мікроорганізмів, хімікатів, нових видів інструментів і т.д. Статус реальності такі "об’єкти" отримують лише за умови визнання їх широкою науковою спільнотою. Більш того, вчені використовують величезну кількість засобів, матеріальних та риторичних, для розширення "свого альянсу" з приводу "реальності" таких об’єктів за межі лабораторій. В самому широкому сенсі цей "альянс" є гетерогенною сіткою "актантів" (actants), яка складається з наукових груп, інструментарій дослідження, синтетичних матеріалів, організмів і т. д.

Акторно–мережева (ANT) теорія – це назва для методологічного концептуального каркасу, розвинутого Б. Латуром (Bruno Latour, 1987) та такими дослідниками як Михаєль Калон (Michel Callon, 1986) та Джон Ло (John Law,1987). Мотивації розробки цієї теорії лежить в бажанні пояснити науку та технології як техно-науку, оскільки і наука і технології розвиваються як спільний проект. (Latour 1987) Важливо також розуміти, що ANT – це не теорія техно-науки, а загальна соціальна теорія, яка зосереджена на техно-науці. Б. Латур ставить завдання описати не тільки сутність техно-науки, а тип вченого, який робить таку техно-науку. Отже, концептуальну структуру ANT конкретизують такі основні концепти як актор, актант, мережи, гібридність, квазі-об'єкти. Актори будують мережу, яка подібно машинному механізмові, коли її складові (деталі) зроблені злагоджено один до одного, при її запуску досягає узгодженого результату. Б. Латур описує зусилля інженера Рудольфа Дизеля по створенню нового типу інженерної справи: "Не перших порах пов'язував майбутнє свого двигуна з будь-яким паливом, вважаючи, що воно все паливо буде запалюватись при дуже високому тиску….Проте, нічого не вийшло. Не кожне паливо підходило. Той, кого він вважав непроблематичним та вірним союзником, зрадив йому. Тільки керосин загорався, та і те не постійно. І так, що сталося? Дізель мав змінити свою систему альянсів (союзників)" (Latour 1987: 123). Союзниками Дизеля був цілий ряд різноманітних речей, таких як керосин, насоси, інженери та колеги, фінансисти та споживачі. Вчений постійно має бути готовий до того, щоб врахувати дуже неочікувані фактори, в термінах Б. Латура разюче відмінних акторів заради досягнення успіху. Успіх технонауки залежить від вдало створеної мережі, стабільність мережі залежить від внеску всіх її акторів на шляху досягання мети.

Такі мережі, як хороші робочі машини, ми знаходимо повсюди у науці, тому, щоб зрозуміти сучасну техно –науку – потрібно зрозуміти ANT. Отже, соціологія ANT має справу з конкретними акторами, а не з макро-рівнем функціонування науки в суспільстві. Діяльність техно-науки – це робота по розумінню інтересів різноманітних акторів та переклад (трансляція) цих інтересів у такій спосіб, що актори починають працювати у повній злагоді. Аналогія з машинним механізмом тут знову в нагоді: для того щоб стати частиною мережі, актори мають чинити тиск на інших акторів, тому вони мають дійти злагоди. Крім того, для того щоб працювати разом, вони мають бути злагодженими відповідним чином, а це означає, що вони змінюються тим способом, яким вони діють. В такому сенсі актори зроблені для дії, тому актори в ANT є актантами, як їх визначає Латур: речами зробленими, щоб діяти.

Наукові дослідження, а особливо лабораторні, потребують фінансування. Обладнання, препарати, проби, матеріали, реактиви тощо коштують дорого. Крім того, лабораторії потребують штат: лаборантів, асистентів, прибиральниць в решті решт, які теж потребують платні. Науку потребує спонсорів у вигляді держави, фондів, корпорацій. Але проблема в тому, що фінансування, як правило, отримують ті вчені, які мають репутацію, які невпинно демонструють успішність та результативність. Важливе поняття яке вводять в книзі Б. Латур та Вулгар – поняття "коло набутої довіри" (cycle of credibility), якому вони присвячує великий розділ в книзі. (див. (Latour and Woolgar 1986, Розділ. 5. CYCLES OF CREDIT)

Б. Латур користується термінами "актор"[9], "актант", "агент", так, що вони не передбачають деякі характеристики у вигляді притаманних якостей чи дій, до яких вони придатні. Вони є "автономними фігурами", вони можуть бути індивідами чи групами, людськими чи "поза-людськими" (nonhumans) сутностями, буквальними чи фігуральними, тощо. Ми не можемо говорити про науку та суспільство окремо. Ми не можемо наприклад говорити про науку, як деякий вид діяльності, яким ми займаємось в лабораторіях, а потім в іншому нарративі висловлюватись про класи, інтереси, групи, право та закони. Натомість ми маємо замінити словник і замість сил, які спричинили той чи інший процес, факт чи результат говорити більш загально – говорити "про актанти", говоримо ми про людину, чи про світ речей (humans and nonhumans).

Наукові репрезентації – це результати матеріальних маніпуляцій[10], і вони є стабільними рівно до тієї міри до якої вони механізовані. Ключовим пунктом тут є строгість трансляції (перекладу). Наприклад, коли ми маємо деякі показники даних (Data), то для нас вони є переконливою формою репрезентації, тому що ми передбачаємо, що вони отримані в результаті прямого втручання в світ. Можуть бути різні репрезентації, наукові ми цінуємо за те, що як жартував Б.Латур, прірва (геп) між репрезентацією та реальністю, давня філософська проблема, якою філософи переймаються століттями і яка завдає багато проблем для філософського реалізму, в науці зведена до декількох міліметрів. Данні далі підлягають співставленню для того, щоб отримати нові відносини між ними. Різні способи маніпуляцій та поєднання даних можуть виробити нові репрезентації, репрезентації вищого, більш загального рівню, на якому ці репрезентації стають вихідними даними і до них вживають нові маніпуляції. Так репрезентації стають все більш загальними та все більш віддаленими від об’єкту.  Поняття "перекладу" у Латура – це метафора перекладу (трансляції). Така метафора перекладу є вдалою, тому що такі операції можна розуміти як переклад –трансляцію - переведення одних форм репрезентацій в нові форми репрезентацій. Часто такі нові форми є більш загальними в тому сенсі, що вони можуть бути більш широко застосовані. Що тут важливо, так те, що в ідеалі не має бути прірви між наукою та світом, між теорією та сферою ії застосування, а мають бути лише серії тимчасових кроків перекладів та "лінків", які пов'язують їх між собою. Б. Латур називає це терміном "long-distance control".

Отже абстрактні теорії та загальне знання тому і не є чимось пустим та "незаконним" в науці, тому що воно пов’язано з рівнем реального світу та локальними ситуаціями способом в який вони (воно) було отримано: шляхом таких процедур маніпуляцій, технік поєднання, групування, ізоляцій зайвої інформації і звісно перекладів одних форм репрезентацій в нові більш загального рівня. Утім для того, щоб таке загальне знання могло бути застосована до нових локальних ситуацій, знову ж таки, потрібні нові маніпуляції, які допоможуть його адаптації до цих ситуацій та обставин.

Результатом дослідження Б.Латура стала відмова від розділення суспільства і науки. Різке протиставлення науки та суспільства в соціології науки попереднього етапу не є коректним: чиста наука, об’єктивна реальність – це міф епістемологів науки, які весь час намагалися відділити науку від ідеології, це міф попередньої соціології науки, де також різко протистояло суспільство та наука. В роботі "Наука в дії" Б.Латур також акцентує увагу на принциповій залежності сучасної науки, техно-науки, від індустрії, а значить і від держави з її економічними та владними структурами: "техно-наука є частиною військової машини та має бути аналізована як така" (Latour,1986, 170).

Як у Дволикого Янусу, нам відоме лише одне обличчя науки – це  наука, репрезентована в текстах: підручниках, статтях, монографіях, навіть постерах на конференціях. Інше ми не знаємо. Б. Латур вдається до цього образу: з одного боку "наука та технології, з іншого боку – техно-наука. Але важливо розуміти, що невірним буде сказати, що в одній з цих оптик можна зрозуміти, чим є справжня наука. Щоб зрозуміти науку ми маємо обертатися в русі від одного зображення науки до іншого. В цьому суть позиції Б. Латура. Він радить нам усвідомити, що філософ науки має змінювати спосіб дослідження науки та своє бачення науки в унісон з тим як змінюється наука та змінюється світ, який вона нам описує. Рухаючись у просторі та часі, ми має уникати старих та нових дихотомій, якщо цього потребує оптика розгляду науки, якщо цього потребує та наука, яка вже постає перед нами: наука /природа, актори/актанти, внутрішнє/зовнішнє, тощо.

Економічний аналіз науки та «економіка наукового дослідження». Окремим модулем в цій площині досліджень, однак, дещо альтернативним "радикальній" соціології науки, постає з 1980-х років "економічний аналіз" науки. Створити конкуренцію соціології науки в претензії на нову ортодоксію у філософії науки "економіка наукового дослідження" виявилась придатна, оскільки змогла реабілітувати поняття "ефективності" науки як механізму отримання знання. З одного боку, бачення науки в якості такого ефективного механізму дозволило застосувати економічний аналіз в термінах корисності. З іншого боку, інтерпретація науки в економічних термінах, як  і будь-якої іншої галузі виробництва, дозволило взяти до уваги не тільки інституційні аспекти наукової діяльності, як в соціології науки, де важко провести межу, що відрізнить діяльність вченого від інших практик, таких як  релігійна, ідеологічна і т.д. В економічному аналізі науки розглядають вчених як "раціональних агентів", які в своїй діяльності є не менш раціональними, ніж агенти економічної діяльності, скажімо банкіри чи підприємці.

Наприклад у роботі "Користь науки" Філіп Кітчер будує модель  аналізу проблеми оптимальності в організації наукового дослідження. Така модель заснована на еволюційній теорії гри,  добре відомій в сучасній економіці.

Теорія гри є виділеною областю в теорії прийняття рішень. Теорія рішень є областю економіки, де використовуючи теорію ймовірності та теорію корисності, дають математичні трактування прийняття рішення в умовах невизначеності для економічних та інших сфер діяльності. У теорії рішень репрезентують формальну та повну інфраструктуру прийняття рішень у великих економічних утвореннях. В обмежених економічних утвореннях застосовують моделі теорії гри, в яких описана раціональна поведінка множини агентів в ситуації взаємодії, де  необхідно враховувати дії інших агентів. Перша повна версія теорії гри була розроблена Джоном фон Нейманом та Оскаром Моргенштайном в фундаментальній роботі "Теорія гри та економічна поведінка" . Рішенням для гри є рівновага Неша, також важливим для деяких ситуацій є рівновага Баєса – Неша.

У результаті аналізу Ф.Кітчер виявляє два типи дослідників: "заангажовані" та "незаангажовані" діячі науки. "Заангажовані" дослідники домагаються власної користі – власного визнання — на противагу "незаангажованим", які працюють заради науки та на користь самої науки. Ф.Кітчеру в точних математичних розрахунках вдається показати дещо  "несподіваний" ефект – ідеальна спільнота "чистих" незаангажованих вчених за певних ідеальних умов не є найефективнішою відносно досягнення найкращого можливого результату.

Загалом слід наголосити на тому, що тріумфальне ствердження нової соціології науки в 70-80-ті роки означало не тільки зміну ракурсу дослідження науки, а і зміну в інтерпретації характеру та статусу науки. Наука з погляду нової соціології та соціологічної філософії вже не конституюється пошуком істини, настановою на об’єктивне буття, а є простором різноманітних відносин та впливів суспільних та історичних сил. Очевидно, що така релятивізація та соціологізація науки не могла не викликати критику як з боку філософів науки так і самих вчених.

У подальшому соціологія наукового знання та  "економіка наукового дослідження" стала вагомою складової такої знаної і дуже динамічної у своєму розвитку міждисциплінарної галузі дослідження, яка має назву "Дослідження Науки та Технологій" (Science & Technology Studies). Або відомої як просто STS. STS – це цілий комплекс тем та результатів вивчення сучасної техно-науки в різних перспективах, яке розробляють водночас на перетині досліджень соціологів, істориків, філософів науки, антропологів та інших дослідників, які вивчають результати науки та сучасні технології. Оскільки це міждисциплінарна галузь дослідження, то вона є екстраординарною та інноваційною у своїх підходах. Десь приблизно в цей час в дослідницькій літературі з'явилась назва "теорія науки" саме для позначення більш ширшої ніж традиційна філософія науки традиції вивчення та аналізу структури наукового знання. Теорія науки таким чином включає в себе цілий спектр досліджень науки від традиційних епістемологічних та методологічних тем до соціальних, економічних, політичних аспектів існування науки в системі культури. Всі ці аспекти вивчення підпадають під рубрику соціальний вимір науки, яка також далі конкретизується та деталізується на теми вивчення.

Досить умовно і сильно узагальнюючи, всі філософськи роботи, де досліджують чи зважують на соціальний вимір науки можна поділити на два табори. Одні тлумачать соціальність як фундаментальний аспект знання та задаються питанням про те, як потрібно трансформувати всю епістемологію науки та розглядати і пояснювати наукові переконання, наукове знання в цілому в соціологічних термінах. Крім того, згідно такій радикальній або реформістській версії саме в соціологічних термінах і засобами соціології їх слід пояснювати та тлумачити.

Більш поміркована позиція, яку можна назвати позицією компромісу, виражена у визнанні того, що наукова діяльність відбувається в соціальному світі, утім такий її соціальний вимір можна врахувати не змінюючи стандарти традиційної епістемології: отже наука є почасти соціальним феноменом, здійснюється в системі культури, тому традиційні стандарти епістемології мають бути доповнені так, щоб цей вимір можна було врахувати. Головне досягнення на думку представників другого табору в тому, що соціологія наукового знання привернула увагу широкого кола дослідників до соціального виміру науки. Вона "тематизувала" людський вимір науки: замінивши репрезентативну домінуючу візію науки на інтерпретацію "виробництва, оцінки та вжитку наукового знання як структурованого інтересами та умовами реальних агентів." (Pickering, 1995, p. 9)

Дослідження експериментальної практики науки (Я. Хакінг). Ян Хакінг в роботі "Репрезентація та втручання" надає огляд тривалих дискусій між реалізмом та анти-реалізмом, з якого він робить висновок, що відсутність переконливих аргументів з кожної сторони можна пояснити їх виключною увагою до теоретичних репрезентацій науки. Виявляється, вважає Я.Хакінг, що практично весь час інтерес філософів науки привертали лише  наукові теорії. Утім, за уважного погляду на реальне функціонування науки з’ясовується, що "експеримент живе своїм власним життям". Отже, ретельне вивчення експериментальної практики науки може привести до зовсім нетривіальних результатів  у філософії науки. 

Я. Хакінг говорить про те, що спостереження результатів експериментів – це лише мала частина експериментальної діяльності. Експеримент складається з складних процесів маніпуляцій та втручань. Розробка самих експериментальних оснащень, пристроїв, аналіз того, як вони працюють, як їх можна удосконалити, та для чого можна застосовувати, є більш характерними видами експериментальної практики, ніж просте спостереження за отриманням результатів. Те, що вважається як спостереження в науці є складним маніпулюванням науковими об’єктами, процесами, відносинами. На прикладі еволюції мікроскопів, ускладнення теорії та техніки мікроскопів, виховання та тренування вміння проводити спостереження за допомогою сучасних мікроскопів Я.Хакінг виявляє типову філософську тривіалізацію рівн спостереження.

Причиною такого нехтування експериментальною частиною науки в основному можна визнати популярність тези про "теоретичну навантаженість фактів". Логічні позитивісти наполягали на необхідності дотримання чіткої лінія розмежування між теорією та спостереженням. Термін "теоретична навантаженість" вперше з’явився в 1959 у Н. Р.Хенсона в роботі "Зразки відкриттів", для позначення залежності будь-якого терміну чи твердження спостереження від теорії. Уявлення про відсутність у науки теоретично нейтральної мови стало загальним місцем в історичній школі. Складність, яка виникає завдяки такій навантаженості для незалежної емпіричної перевірки теорії, призводила до того, що філософи взагалі відмовлялися помічати існування чогось цікавого в експериментальній науці.

Слід зазначити, що майже одночасно з утвердженням тези "всі спостереження є теоретично навантаженими," також пропонували іншу опцію – відмовитися взагалі проводити розрізнення на спостережуване та "неспостережуване". Г. Максвелл висунув аргументи, які також базувалися на відсутності чіткого критерію розрізнення між спостережуваним та теоретичним, однак, на користь реалістичної реакції на постулат позитивістів. Розрізнення не є важливим для природничих наук, оскільки воно більш залежить від технологічних потужностей, ніж від того, як влаштований світ. Наприклад, неперервний процес підсилення зору – від бачення крізь атмосферу до скануючого електронного мікроскопу – приводить до того, що такі об’єкти, які були спочатку суто теоретичними уявленнями – гени чи молекули – стають об’єктами спостереження. Спостережуваність не є основою для визначення онтології. Як підкреслює інший філософ науки, Д. Шейпір, те, що розуміють під спостережуваним вчені, має мало спільного з тим, про що говорять філософи, коли вимагають спостереження. Для фізика спостереження завжди опосередковано приладом: наприклад, фізик говорить про спостереження внутрішнього устрою Сонця за допомогою нейтрино, випромінюваного в сонячних термоядерних процесах .

Я. Хакінг вважає, що  проблема реалізму / анти-реалізму відносно неспостережуваних сутностей науки не була вирішена тому, що філософи здебільшого зверталися до теоретичного матеріалу науки. Така фундаментальна філософська проблема і не може бути вирішена, вважає Я. Хакінг, без ретельного дослідження експериментальної практики науки.

Спочатку потрібно відмовитись від трюїзму про теоретичну навантаженість фактів". Відношення між теорією та експериментом реально є набагато складнішими. Я. Хакінг вказує, що історія науки включає різні приклади співвідношення теорії та експерименту: "Інколи теорія стимулює експериментальну діяльність; інколи експеримент стимулює теоретизування, інколи існують щасливі зустрічі; існує також велика кількість експериментів, що очікують свою теорію  (Хакинг, сс..166-177). Важливим є те, що експериментатори також створюють феномени, які пояснюють наукові теорії. Природа сама по собі занадто заплутана та складна, тільки продумане, сплановане втручання дозволяє виявити регулярності, які допомагають її розуміти та передбачати.

Я. Хакінг є прихильником реалізму, відстоює нову форму реалізму, а саме "реалізм про сутності", про який мова йде в наступному розділі. У цьому контексті скажемо лише про особливість реалізму Я.Хакінга в питанні істини. Реалізм його версії не передбачає ані припущень про апроксимацію до істини теорій, ані рефенціальної успішності теоретичних дескрипцій. Реалізм Я.Хакінга інколи називають "анти-репрезентаційним" тому, що він заперечує положення про те, що ми взаємодіємо зі світом через репрезентації, теоретичні чи перцептуальні, світу, природи. Натомість пропонує розуміння науки, за яким теорії та теоретичні моделі є лише частиною тих різноманітних засобів, за допомогою яких ми взаємодіємо зі світом. Згідно Я.Хакінгу визнання автономії експерименту, експериментальної діяльності сприяє більш глибокому розумінню науки, та забезпечує гнучкішу методологію ніж уніфікований погляд на науку.

Я.Хакінг починає з, на перший погляд, тривіального розрізнення спостереження та експерименту, розрізнення, відомого для кожного методолога вже з часів Бекона: те, що експеримент - це організоване спостереження, можна дізнатися з кожного філософського словника. Однак в експериментальній діяльності здійснюється маніпуляція науковими об’єктами регулярним та систематичним чином для дослідження нових областей природи, для створення нових областей та об’єктів дослідження. Критерій реальності сутностей науки, який пропонує Я.Хакінг, є, по суті, операціональним критерієм. Те, що, наприклад, електрони можна поляризувати, розсіювати їх на мішенях та використовувати в дослідженнях нових явищ природи, свідчить про їх існування.

Я.Хакінг у роботі "Представлення та втручання" сформулював критерій, який забезпечує достатню умову віри в реальність неспостережуваних об’єктів сучасної науки. "Існує важливе експериментальне розрізнення між реалізмом стосовно об’єктів та реалізмом стосовно теорій" [Хакинг, с. 270]. Експериментальна практика, як довід на користь наукового реалізму, розглядається Я.Хакінгом не тому, що в експериментах здійснюється перевірка гіпотез про неспостережувані об’єкти, а тому, що в експериментальній діяльності здійснюється маніпуляція такими об’єктами регулярним та систематичним чином для дослідження нових сфер природи та отримання нових наукових результатів відносно цих сфер, для створення самих цих нових сфер та об’єктів дослідження. Важливим пунктом його концепції також є розрізнення експериментування з об’єктами та маніпулювання з такими об’єктами. Сам факт дослідження об’єкту в експерименті ще не забезпечує віру вченого в його реальність. Для того, щоб Мілікен почав вимірювати заряд електрону йому зовсім не необхідним було повірити в його (електрона) реальність. В експерименті можна досліджувати об’єкти, в реальність якого вчений може вірити, а може і сумніватися. Хоча звичайною практикою є припущення про реальність об’єкту дослідження, таке припущення не є необхідним: можна без небезпеки потрапити в протиріччя сумніватися в існуванні об’єкту дослідження. Лише про процедуру маніпуляції з об’єктами, при чому систематичним чином, і при чому в процесі дослідження нових (інших) областей природи, Я.Хакінг говорить як про процедуру, яка забезпечує підстави для віри в реальність об’єкту. Не можна використовувати об’єкти як засіб створення явищ в інших областях природи, використовувати їх в лабораторних пристроях так, щоб досліджувати інші явища, водночас сумніватися в їх існуванні.

Існують ідеальні теорії, в яких надійно зафіксовані якості об’єктів. Втім, більшість якостей таких об’єктів виражено в багаточисленних моделях. Я.Хакінг говорить про те, що вчений-експериментатор може бути навіть не знайомий з більшістю з них. Однак каузальні якості, які виражені в робочій моделі є достатніми для того, щоб збудувати прилад для дослідження нових явищ, в якому можна використовувати об’єкти тим способом, який потрібно згідно з "експериментальною ідеєю". Отже, реалізм стосовно теорій передбачає віру в істину теорії. Більшість вчених навряд чи будуть заперечувати те, що мета науки надати істину. Втім, досвід науки показує, що ця істина є досить далекою ціллю та з прагматичної точки зору не є потрібною для того, щоб "технології не стояли на місці", для відкриття нових об’єктів та сфер дослідження. Для реаліста відносно теорій причинна складова означає, що якщо теорія істина, то її теоретичні терміни позначають об’єкти, які є причинами того, що ми спостерігаємо. Втім, можна вірити в існування об’єктів та не вірити в істину деякої теорії про ці об’єкти. Отже, "якщо реалізм стосовно теорій є вченням про цілі науки, то це вчення є навантаженим деякими цінностями. Якщо реалізм стосовно об’єктів - це питання про використання електронів на наступному тижні чи задача націлювання на інші електрони за тиждень ще, то це вчення є досить нейтральним по відношенню до цінностей" (Хакинг, с. 270).

Література

1. Добронравова, І. С., Білоус, Т. М., Комар, О. В. (2009). Новітня філософія науки. К.: Логос.

2. Кнорр-Цетина К., Брюггер У. (2006) Рынок как объект привязанности: исследование постсоциальных отношений на финансовых рынках / Надежды конструктивизма / Социология вещей. Сборник статей / Под ред. В. Вахштайна. — М.: Издательский дом «Территория будущего». (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского»). — с. 307-341.

3. Латур Б. (2006) Нового времени не было / Б. Латур.; [пер. с фр. Д. Я. Калугина]. – СПб. : Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2006. – 240 с.

4. Латур Б.. (2006а) Надежды конструктивизма / Социология вещей. Сборник статей / Под ред. В. Вахштайна. — М.: Издательский дом «Территория будущего» (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского»). — с. 364-389

5. Латур Б. (2006 б). Когда вещи дают отпор: возможный вклад «исследований науки» в общественные науки / Надежды конструктивизма / Социология вещей. Сборник статей / Под ред. В. Вахштайна. — М.: Издательский дом «Территория будущего»,. (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского»). — с. 342-363.

6. Латур Б. (2013) Наука в действии: следуя за учеными и инженерами внутри общества / Бруно Латур; [пер. с англ. К. Федоровой; науч. ред. С. Миляева]. - СПб.: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2013.  - 414 с. - (Прагматический поворот; вып. б).

7. Латур Б. (2014) Пересборка социального: введение в акторно-сетевую теорию [Текст] / пер. с англ. И. Полонской; под ред. С. Гавриленко; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». —М.: Изд. дом Высшей школы экономики. — 384 с.

8.

9. Хакинг Я. Представление и вмешательство. - М.: "Логос", 1999.

10. Akrich, M.(1992) “The De-Scription of Technical Objects.” In W. Bijker and J. Law, eds, Shaping Technology – Building Society: Studies in Sociotechnical Change. Cambridge, MA: The MIT Press, 205–44.

11. Callon, Michel (1987) “Society in the Making: The Study of Technology as a Tool for Sociological Analysis.” In W. E. Bijker, T. P. Hughes, and T. J. Pinch, eds, The Social Construction of Technological Systems: New Directions in the Sociology and History of Technology. Cambridge, MA: MIT Press, 83–103.

12. Callon, Michel and Bruno Latour (1992) “Don’t Throw the Baby Out with the Bath School! A Reply to Collins and Yearley.” In A. Pickering, ed., Science as Practice and Culture. Chicago: University of Chicago Press, 343–68.

13. Callon, Michel and John Law (1989) “On the Construction of Sociotechnical Networks: Content and Context Revisited.” In R. A. Jones, L. Hargens, and A. Pickering, eds, Knowledge and Society, Vol. 8: Studies in the Sociology of Science Past and Present. Greenwich, CT: JAI Press, 57–83.

14. Callon, Michel and John Law (1995) “Agency and the Hybrid Collectif.” South Atlantic Quarterly 94: 481–507.

15. Hacking, Ian (1999) The Social Construction of What? Cambridge, MA: Harvard University Press.

16. Неsse M. (1966) Models and Analogies in Science. - Notre Dame, IN: Notre Dame University Press.

17. Knorr Cetina, Karin D. (1981) The Manufacture of Knowledge: An Essay on the Constructivist and Contextual Nature of Science. Oxford: Pergamon Press.

18. Knorr Cetina, Karin D. (1983) “The Ethnographic Study of Scientific Work:Towards a Constructivist Interpretation of Science.” In K. D. Knorr Cetina and M. Mulkay, eds, Science Observed: Perspectives on the Social Study of Science. London: Sage, 115–40.

19. Knorr Cetina, Karin D. (1999) Epistemic Cultures: How the Sciences Make Knowledge. Cambridge, MA: Harvard University Press.

20. Kitcher P. (1993)The Advancement of science. - Oxford: Oxford University Press,.

21. Latour B. аnd Woolgar S. (1979) Laboratory Life. - Princeton University Press. Latour, Bruno and Steven Woolgar, (1986). Laboratory Life: The Construction of Scientific Facts, 2d ed., Princeton: Princeton University Press.

22. Latour B. (1986) Science in Action. - Cambridge MA: Harvard University Press.

23. Latour, B. (1988) The Pasteurization of France. Tr. A. Sheridon and J. Law. Cambridge, MA: Harvard University Press.

24. Merton R. K. (1964) Social Theory and Social Structure. - London: Collier-Macmillan,.

25. Pickerring A. (1984) Constructing Quark. A Sociological History of Particle Physics. -Edinburgh.

26. Pickering A. (1995). The Mangle of Practice: Time, Agency, and Science. Chicago: University of Chicago Press.

27. Woolgar S. (1981) Interests and Explanation in the Social Study of Science // Social Studies of Science. – Vol. 11- № 3 -. Р. 365-94.

28. von Neuman J. and Morgenstern O. (1944) Theory of Game and Economic Behavior. - New Jersey: Princenton University Press,.

---

[1] Для попереднього знайомства з програмою натуралізму у філософії свідомості та епістемології див. Добронравова, І. С., Білоус, Т. М., Комар, О. В. (2009). Новітня філософія науки. К.: Логос. Розділ. 3.

[2] Філософія науки, хоч і була по суті відносно самостійною сферою інтересів, а по суті була мейнстрімом, в англо-американській філософії, завжди розвивалась у найтісніших зв’язках з іншими традиціями аналітичної філософії: логікою, епістемологією, філософією мови, філософією свідомості тощо.

[3] Нагадаємо, що згідно з традиційним поглядом, філософія науки – це прикладна епістемологія. На рівні першої філософії здійснюють концептуальний аналіз епістемологічних та методологічних процедур, аналізують фундаментальні пізнавальні категорії. Наступним і остаточним кроком має стати обґрунтування того, що саме результати нашого апріорного аналізу добре пояснюють і описують те, що має робити наука. Таким чином, методологічні правила є нормативними, вони описують та приписують те, що має робити вчений чи група вчених, якщо претендують на право називати свою діяльність науковою. Вони також покликані показати які процедури мислення чи рішення вчених є методологічно обґрунтованими.

[4] Класична ідея досконалої раціональності, запозичена з утилітаризму Дж.Міля, отримала формалізацію у вигляді економічної теорії раціонального вибору. Теорія раціонального вибору описує раціонального економічного суб’єкта, преференції якого лінійно упорядковані відповідно до аксіом рефлективності, повноти та транзитивності. Поняття оптимізації є базовим у розумінні раціональності в економічних теоріях раціонального вибору. В межах економічної моделі раціональності Л.Савейдж (1954) формалізував правила індивідуального прийняття рішень, Дж. фон Нейман, О.Моргенштайн (1944) формалізували правила стратегічного прийняття рішень. Економічну модель ідеального раціонального агента вважали корисною апроксимацією для моделювання та передбачення реальної економічної поведінки.

[5] Зародження соціології науки, як правило, пов’язують ім’ям Р.Мертона та його докторською дисертацією «Наука , технологія та суспільство в Англії сімнадцятого століття» Р.Мертона 1935 року (Merton, R.K. (1938) Science, Technology and Society in Seventeenth-Century England, Bruges, St Catherine Press (fourth edn, with a new introduction, New York, Howard Fertig, 2001), в якій він досліджує піднесення природничих наук в XVII столітті в Англії. Наслідуючи ідейну традицію М.Вебера, який в своїй Протестантській етиці показав, що ідеали, норми та цінності аскетичного Протестантизму створюють передумови для формування капіталістичних відносин, Р. Мертон демонструє, що ці ж ідеали, норми та цінності створюють культурні передумови вирішальні для розвитку науки епохи Модерну.

[6] Нагадаємо, що суттєвим положенням програми логічного позитивізму була вимога необхідності розведення контексту відкриття та контексту підтвердження в структурі наукової діяльності. У такий спосіб  уможливлювали обмеження інтересу філософії науки сферою готового знання. Генерування знання, соціологічний контекст, когнітивні процеси в цілому, як і роль репрезентації в когнітивній творчості, полишалися поза увагою в силу їх суб'єктивності і отже, як предмету дослідження соціології та психології. Звідси зосередженість на репрезентації в мові законів та дедуктивних процесів, які можна виявити у формулюванні наукового знання. Для логічного позитивізму характерне навмисне абстрагування від того, як вчені реально обґрунтовують теорії та продукують пояснення, натомість увага зосереджена на тому, як така діяльність може бути логічно реконструйована для демонстрації підстав довіри теорії та  адекватності запропонованих пояснень.

[7] Перше видання 1979 року мало назву Laboratory Life: The Social Construction of Scientific Facts У другому виданні 1986 р. зникає слово "соціальне". Причини такої поступки критикам конструктивізму Латур намагається пояснити в статті "Сподівання конструктивізму" (Латур, 2006 б)

[8] Книга стала результатом дворічного спостереження за життям в біологічній лабораторії Б. Латуром відомого каліфорнійського інституту - The Salk Institute for Biological Studies.

[9] Термін актор дуже часто пов'язують з суб’єктом, тобто з людиною. Утім "говорять" і діють в ANT як люди, так і речі. Б.Латур, щоб уникнути такої прив’язки обирає термін актант, щоб позначити саме те, що репрезентує ("говорить") нам суб’єкт чи річ. Він запозичує цей термін з семіотики, де цей термін було винайдено для того, щоб допомогти визначити читачеві тексту (роману чи розповіді) характер, образ героїв як актанта того, чи іншого типу. Наприклад, герой є адресатом чи відправником (в ситуації комунікації), прибічником чи опонентом (в ситуації конфлікту), тощо. Характер героя може бути і комбінацією декількох актантів. Такий концепт дозволяє запропонувати первину, вихідну організацію сюжету історії. Латур ввів цей термін у філософію науки. Поза готовими текстами науки лежать речі, які є її "героями". Сутність цих героїв не відома для нас від початку, тому що вони показують себе з часом та в сюжетах, і часто визначити ці речі ми можемо лише ретроспективно (як при читанні роману). Актанти – це характери історій, і вони потребують спікера (оратора, spokespersons, як говорить Латур) який перетворить їх в акторів. Якщо Пастер говорить від імені мікробів, то Енштейн говорить від імені фотонів, Кантор від транфінітних чисел, від генів і т.д. Поєднуючи людське з нон-людським, Латур робить можливим поєднати велику кількість актантів в єдиний світ, який узгоджений і завершений. (Akrich 1992). 

[10] ANT - це матеріалістична теорія в тому сенсі, що в її інтерпретації не тільки наука та технології працюють, транслюючи матеріальні дії та сили із однієї форми в іншу. А і навіть соціальне зводиться до матеріального.