7. Епістемологічні моделі сучасного наукового дискурсу.
7.1. Наука як форма знання та епістемологічний дискурс (О. Комар)
7.2. Нормативно-орієнтовані різновиди дискурсів (О. Комар)
7.3. Дескриптивно-орієнтовані наукові дискурси (О. Комар)
7.4. Особливості теорій сучасної нелінійної науки та їх епістемологічних засад (Добронравова І.С.)
7.1. Наука як форма знання та епістемологічний дискурс
Серед різних способів інтерпретації науки епістемологічний підхід, який науку тлумачить першочергово як форму знання, є одним з домінантних, оскільки поєднує у собі риси основних підходів або, принаймні, не суперечить їм. Отже, опишемо чотири найбільш поширених поглядів на науку та наукову діяльність та їх найтиповіші характеристики.
Чотири підходи до розуміння науки
1. Наука як узагальнення і опис фактів, отриманих в результаті ретельно проведених експериментів і цілеспрямованих спостережень. Цей підхід формується у 17 столітті, і в його основі лежить Беконівська метафора свідомості як „дзеркала Природи”: наука — це спосіб отримати найбільш точне і неспотворене відображення реальності per se (лат. „самої по собі”). Така позиція окреслює репрезентаціонізм як основну настанову, оскільки передбачається, що наука створює точні репрезентації реальності. Цей підхід реалізується безліччю теоретиків і практиків у науці, яких надихає Ньютонове «Hypothesis non fingo» (“Гіпотез не вигадую”) і Карнапове «У науці немає глибин, усе лежить на поверхні». Такими «збирачами фактів» були індуктивісти і позитивісти усіх ґатунків, серед сучасних вчених, особливо тих, хто займаються природничими і прикладними науками, також стабільно чимало поціновувачів репрезентаціонізму.
2. Наука як спосіб виявлення фундаментальних законів природи, пошук структурних зв’язків і системи, на відміну від простого опису. Цей підхід, завдяки його спрямованості на ідею закону у науці, можна назвати номологічним. Наука перетворює невпорядковані спостереження у факти, а факти розглядає у контексті системи, якої не існує самої по собі, безвідносно до дослідження. Відповідаючи на Кантове «Природа розумна чи розум природний», послідовники номологічного підходу до науки вважають, що її основне призначення реалізується через перехід від природного хаосу до розумного порядку — позиція засновується на філософській ідеї, згідно з якою розум упорядковує світ, а наука — прояв розумової і розумної діяльності. Отже, науковці — не збирачі фактів чи інквізитори Природи (за метафорою Галілея), а дослідники-першовідкривачі, здатні розпізнати як складність світу (наприклад, виявити недоступні спостереженню об'єкти мікросвіту), так і його досконалу простоту (“Книга Природи написана мовою математики”). Не дивно, що згідно такого розуміння сутності наукової діяльності наука асоціюється саме з фундаментальною, а не прикладною.
3. Наука — це інструмент, створений для вирішення проблем як теоретичного, так і прикладного характеру, вона не має відношення до жодних питань, пов’язаних з об’єктивною реальністю (метафізика), а також з істиною (епістемологія). Інструменталізм у науці часто поєднує риси релятивізму, прагматизму і конвенціоналізму. Наука „плодоносна”, тобто така, що дає прикладні результати, які можуть використовуватись людством в цілому: винаходи, що впроваджуються у виробництво і полегшують існування людей, звільняючи їх від зайвої витрати часу, продовжуючи їх життя як це робить медицина тощо; і „світлоносна”, яка розширює наші знання про світ, але тільки такі знання, які є корисними для людини. Тому вона прогресує, розвивається, незважаючи на те, що її теорії виявляються спростованими, а сутності, переконання в існуванні яких обґрунтовували численні теорії, нереальними. Позиція інструменталізму дозволяє пояснити перевагу науки над іншими формами знання без застосування поняття «істина» і «дійсність», адже наукові теорії оцінюються як ефективні або неефективні, корисні або некорисні, але не істинні чи хибні. Якщо до ХХ століття цей підхід був радше маргінальним, то після критики позитивізму і поширення історицистської методологічної програми (Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейєрабенд) він набуває значної популярності.
4. Наука — це систематичний спосіб узгодження нашого досвіду. Ця позиція найбільш повно характеризує власне епістемологічний підхід: наука розглядається як система істинного і (або) об’єктивного знання. Найбільш відомим її представником є К.Поппер як пропонент наукового знання і наукового тлумачення епістемології. За його словами, „епістемологія— це англійський термін, що позначує теорію пізнання, перш за все наукового”. Це теорія, що намагається пояснити статус науки і її поступ, а наукове знання розглядає як найкращий зразок знання загалом [32]. Наукове знання наділене більшою об’єктивністю, краще обґрунтоване, перевірене, надійніше, аніж будь-яка інша форма знання, оскільки воно сформоване науковцями — фахівцями або професіоналами у цій галузі. Теза об’єктивності у найсильнішому філософському сенсі – незалежності від свідомості – підсилюється у концепції К.Поппера теорією трьох світів, де об’єкти наукового знання мають самостійне існування, поруч з фізичними чи ментальними феноменами. Впливовість цього підходу навіть зумовила розрізнення в деяких інтелектуальних традиціях гносеології як загальної теорії пізнання та епістемології як теорії наукового знання.
Якщо перші два з описаних підходів найбільш притаманні науці від революції 17 століття до початку 20, то останні два репрезентують сучасну науку, тобто 20 і 21 століття. Четвертий підхід є найпоширенішим у сучасній науці завдяки тому, що був репрезентований такими популярними напрямами, як логічний позитивізм і критичний раціоналізм, еволюційна епістемологія і радикальний конструктивізм, а також тому, що досить добре, на відміну від традиційних підходів, узгоджується з новітніми варіантами наук, які мають чітко епістемологічне, а не онтологічне спрямування: кібернетика і область штучного інтелекту, когнітивна наука тощо.
Епістемологічність науки як її сутнісна характеристика
Наука як провладна форма існує відносно недавно, остаточний відхід від маргіналізованого образу позиції переслідуваних церквою інтелектуалів до провідної ідеї, яка надихає і наділяє владою (знання=сила) у 17 ст. відбувається завдяки просвітницькій філософії. Внаслідок впливової популяризації науки просвітниками остання стійко асоціюється з істинним (правильним, належним), загальним і універсальним знанням. Тобто наука оприлюднюється, експлікується насамперед як текст: формула, креслення, рівняння, закон - одна з причин для абсолютизації математизованої науки, зокрема і позитивістами: математика дає можливість створити максимально семантично стиснутий, ущільнений, місткий і насичений значеннями текст, яким є, наприклад, формула. Проте текст має не позакомунікативну значущість, а стає знанням завдяки актуалізації (пор. медійне «вчені довели, що...»), тобто є епістемологічним дискурсом. Як будь-яка владна форма, науковий дискурс потребує легітимації, постійного підтвердження, перевірки, має бути інституціоналізованим і трансльованим не лише внутрішніми, але і зовнішніми стосовно самого дискурсу засобами. Серед таких засобів є популяризація на рівні освіти і медіа, законотворча підтримка, проявом якої є закон про науку, численні бюджетні науково-дослідні інститути, державні програми підтримки «молодих науковців» (цікавий сам підхід до поділу на соціологічні групи спільноти науковців, зокрема, за віковим критерієм, який очевидно присутній у науці, тоді як протиставлення за расовим, гендерним, етнічним критерієм не є значущим і сприймається переважно негативно). Ідеологічність науки, блискуче продемонстрована Полом Фейєрабендом, у сучасному контексті підтримується вже не монополією на істину, якою володіють науковці («ми знаємо, як усе існує насправді») з їх неприйняттям альтернативних, наприклад, релігійних версій, що могло б бути дієвим лише у незмінному світі або лише стосовно минулих подій (у сенсі лінійності минулого), а монополією на майбутнє («буде так, як ми зробимо»), де наука, оперуючи внутрішніми критеріями раціональності, прагне якщо не приборкати принципову відкритість майбутнього, що не під силу навіть їй, то принаймні оптимізувати будь-який вибір. Комунікація науки з суспільством таким чином відбувається за законами дискурсології, яка наділяє культурні явища параметрами дискурсу, де все, створене людиною і виражене знаково, може бути прочитане як текст, а сам дискурс — діалогічністю, бо за кожним текстом вгадується не лише суб’єктність автора, але й читача, який прагне його осягнути. Тому впливовість науки у соціумі прямо залежить від визнання її останнім у якості суттєвого знання, причому важливо зазначити, що, на відміну від попередніх етапів існування, сучасна наука є не джерелом знання, поруч з іншими, вона і є цим знанням. За таких умов наука є не формою «кращого» знання поруч з іншими, «гіршими», менш обґрунтованими чи емпірично не підтвердженими або сумнівними, вона є знанням per se.
Комунікативно-дискурсивний характер сучасної науки. Наука як новий тип дискурсу, що розкривається за допомогою дискурс-аналізу.
Увага до науки як об’єкту застосування методу дискурс-аналізу є логічним продовженням досліджень впливових форм мовних практик, які здійснюють класичний дискурс-аналіз і критичний дискурс-аналіз. Започаткована комунікативно-прагматичними напрямами, які розглядають значення не з позицій дотримання умов істинності, а як вплив мовця на реципієнта з метою розпізнати намір мовця і досягнути практичного результату, ця тенденція поширюється з комунікації на усі впливові форми дискурсу, які формують суспільну думку. Якщо класичний дискурс-аналіз більшою мірою зосереджений на тому, яким чином наука як множина специфічних дисциплінарних дискурсів формує когнітивне довкілля, досліджує і класифікує ознаки останніх, то критичний дискурс-аналіз, розвинутий як специфічний науковий метод Т. Ван Дейком, поширює на науку ті ж принципи, за допомогою яких досліджуються владні дискурси, такі як політичний, виявляючи, зокрема, маніпулятивні засоби, за допомогою яких наука досягає бажаного впливу. Для прикладу можна згадати одну з найпоширеніших і легітимованих практик маніпуляцій, де застосовуються мовні засоби, зокрема, використання форм третьої особи множини, на відміну від форм першої та другої, підсилює інтерсуб’єктивну значущість написаного або сказаного. Така форма використовується у статтях та дисертаціях, виконаних одноосібно так само часто, як і у виконаних колективами авторів, себто, висловлюючись від третьої особи, автор водночас відмежовується від суб’єктивізму і вказує на свою приналежність до наукової спільноти, висловлюючись ніби від її імені. Максимальний вплив досягається за рахунок використання безособових форм, таких, як «встановлено», «виявлено», що має викликати враження об’єктивності дослідження за рахунок самих лише мовних засобів ще до аналізу конкретного змісту написаного. Ці дослідження виявилися добре сумісними з двома поширеними, і на кінець 20 століття вже мейнстрімними тенденціями у філософії та методології науки, а саме, історицистським аналізом ролі наукового співтовариства і розвинутою соціологією науки (або соціологією знання), яка виявляє функціонування науки як специфічних практик (див. відповідний підрозділ цього підручника).
Для того, щоб пояснити, чому про сучасну науку можна вести мову у термінах дискурсу, з’ясуємо походження цього поняття. Теорія дискурсу бере початок з праць лінгвіста Е.Бенвеніста, який надав останньому значення прагматизованої форми тексту, розмежувавши з розповіддю. Розповідь (recit) як сказане Е.Бенвеніст відрізняє від мовлення (discourse) як мови, привласненої мовцем. За його словами, мовлення (discourse) слід розуміти у найширшому сенсі, як будь-яке висловлювання, яке передбачає мовця і слухача і намір першого певним чином подіяти на другого. Таке визначення повністю відповідає прагматичній позиції оксфордської школи з їх визначенням значення як свідомого впливу мовця на слухача з метою розпізнання слухачем наміру мовця. Первісне значення дискурсу передбачало розрізнення між історичною оповіддю (recit) і мовленням (discourse) і відрізнялось від формального розрізнення, яке традиційно проводиться між мовою і мовленням чи між усним мовленням та письмовою мовою [1]. Ще одним кроком у напрямку формування сучасної комунікативно-прагматичної позиції стало розрізнення між логічними наслідками, семантичними пресупозиціями та неконвенційними комунікативними імплікатурами, які слід розглядати як наслідки, які випливають з загальних постулатів комунікації.
Основою для виділення прагматики дискурсу став аналіз повсякденного мовлення, реалізованого, зокрема, у вигляді практичних міркувань і діалогу, що стало підставою для дослідження «природної логіки» і законів комунікації. Практичне міркування, на відміну від самодостатнього логічного правила чи силогізму, спрямоване на прийняття рішення або прескрипцію. Дискурс-аналіз є досить близьким до лінгвістики тексту, яка керується настановою М.Бахтіна про первинність тексту для будь-якого філософсько-гуманітарного дискурсу, оскільки у якості базової одиниці дослідження розглядає не фонему, слово, речення чи висловлювання, а текст, проте досліджує текст саме як такий, який свідчить, висловлюється про мовця і його середовище. У якості філософських онтологічних і епістемологічних засад дискурс-аналіз використовує соціальний конструктивізм, що відображено в одній з його програмних тез: об’єкти, які утворюють соціальний світ, включно з соціальними ідентичностями, формуються у дискурсі [37].
Дискурс-аналіз, таким чином, якнайдалі відходить від тієї лінгвістичної парадигми, яка панувала на межі 19 і 20 століть і орієнтувалася на дослідження мови «у собі і для себе» (Ф. де Соссюр). Ще однією важливою з методологічної точки зору рисою дискурс-аналізу є використання принципу дослідження зв’язного тексту на противагу аналітичним «атомістичним» і класифікаційним таксономічним підходам. Дискурс-аналіз у цьому посібнику використовується, насамперед, у значенні дослідницького методу, хоча він має також більш широке значення окремої теорії у межах лінгвістики тексту і дискурсології.
Дискурс розглядається як взаємопов’язаний набір текстів, а також практик їх виробництва, розподілу і рецепції, що у сукупності формує об’єкти. Задача дискурс-аналітика — дослідити зв’язок між дискурсом і реальністю. Так чи інакше дискурс-аналіз приводить до соціального конструктивізму, адже соціальна реальність виробляється і набуває реальності у рамках дискурсів, які визначають соціальні взаємодії, оскільки у дискурсах формуються їх значення. Отже, предметом дискурс-аналізу є дослідження того, як тексти набувають значення у соціальних процесах і взаємодіях. Тексти є місцями прояву комплексів соціальних значень, створених у конкретній історичній ситуації, яка фрагментарно пов’язує мову, творців тексту, інституцій і соціальної системи, і ця фрагментарність пов’язана зі структуруванням стосунків між учасниками. Дискурс не може бути створений поза контекстом і не може бути зрозумілим поза ним. Одні дискурси пов’язані з іншими, створеними раніше, а також тими, що створюються і будуть створюватись». У цьому сенсі стає більш зрозумілим перехід Т.Куна у пізньому періоді творчості у поясненні несумірності парадигм від контексту історичних подій і фактів до мовної неперекладності [3].
Дискурс-аналіз є не просто методом, а підходом до вивчення природи мови у зв’язку з центральними концептами соціальних наук. Дискурс-аналіз об’єднує підходи до вивчення дискурсу, які передбачають не тільки практики збирання і обробки інформації, а й метатеоретичні і теоретичні припущення, а також систему принципів і методів дослідження.
Дискурс аналіз науки буде суттєво відрізнятися залежно від того, застосовуємо ми метод дискурс-аналізу чи критичного дискурс-аналізу. У першому випадку ми отримаємо репрезентацію науки як форми дискурсу, який реалізує себе через знання на трьох рівнях: мікро- (статті, тези виступів, монографії, формули та будь-які інші текстологічно оформлені матеріали), мезо- (включає, крім текстів, автора і контекст створення текстів), макро-рівень (соціальний вплив тексту, включно з усіма способами його функціонування, використання та інтерпретації). У другому методологічному підході, з позиції критичного дискурс-аналізу, наука виступає як форма владного дискурсу. Центрованість сучасної науки на публікації у провідних фахових журналах цілком відповідає дискурсивній природі науки як соціального явища. Експериментуй, опиши, публікуй — таким є середньостатитичний алгоритм поведінки науковця, проте визнання його доробку (часто не особистого, а цілої дослідницької групи) залежить від того, чи продовжить життя його текст у інших текстах. Тобто, якщо кульмінація відкриття як часового процесу з персональної точки зору відбувається у момент спостереження якогось явища чи ефекту, то реальною практикою науки воно стає лише тоді, коли, описане і опубліковане, це спостереження перетне певну критичну межу визнання, будучи процитованим або великою кількістю маловідомих вчених, або невеликою кількістю авторитетних та відомих (імпакт-фактор яких високий). Імпакт-фактор, за яким оцінюється впливовість конкретного вченого, — дуже показовий індикатор тих процесів, які формують науку і того, що вона функціонує як множина дискурсів. Не лише той факт, що рейтинг цитованості слугує підставою для оцінки діяльності вченого чи цілої дослідницької групи у суспільстві, «Ти існуєш у науці, якщо тебе цитують», свідчить на користь дискурсивно-прагматичних зрушень у науці, але й те, що ці оцінки почали братися до уваги як внутрішні критерії доброчесності для самих науковців. Безкінечні суперечки науковців з приводу того, які з рейтингів брати до уваги, а які — ні, наприклад, чи брати до уваги індекс Хірша, чи враховувати статистику Google Scholar чи лише Web of Science, чи можна брати за основу рейтинги Scopus, якщо ця платформа є комерційною і приватною, тобто обмежує принцип відкритості і доступності науки, — всі вони свідчать про те, що визнається дискурсивна природа науки. Про дискурсивний характер науки і наявність базових відмінностей між різними типами дискурсів також свідчить та легкість, з якою з новою силою періодично спалахують нові інтелектуальні битви між «природничниками» і «гуманітаріями» щодо стандартів «справжньої науки» (Остання така суперечка локально виникла в українській науці з нібито нейтрального приводу – спроби розмежувати науку та псевдонауку і боротьби з плагіатом. Однак ця спільна проблема вивела на світло суттєві соціальні відмінності у критеріях оцінки «хорошої науки», вчергове продемонструвавши, що гуманітаристика і точні науки не лише мають окремі фахові спільноти, внутрішні рейтинги журналів, різні публікаційні бази, але і несумірні стандарти науковості), хоча б, здавалося, останні раціональні легітимні підстави для них мали б остаточно зникнути разом з появою перших же міждисциплінарних досліджень. Якщо на зорі зародження гуманітарних наук йшлося про дихотомію пояснення і розуміння, діалогічності і монологічності, точності і неточності, то сучасні підстави протиставлення формуються у межах дискурсивної природи науки, описаної вище, зокрема, стосуються соціальної значущості і впливу. Для того ж, щоб з'ясувати, чому саме функціонування науки у якості епістемологічних дискурсів заслуговує на особливу увагу, слід вдатися до короткого екскурсу основних епістемічних традицій, які використовуються наукою.
Знання як істинне обґрунтоване переконання (justified true belief)
Зазвичай у науці у якості знання фігурують переконання, які мають виражений пропозиційний зміст (пропозиція – логічний термін, який означає зміст переконання, висловлений у реченні, який можна оцінити як істинний або хибний), тому за замовчуванням передбачається, що між поняттями “переконання” і “пропозиція” буде наявна часткова синонімія у тому значенні, що два вирази “S переконаний, що йде дощ” і “S переконаний, що пропозиція “йде дощ” істинна” будуть еквівалентними. Отже, розглянемо детальніше основне епістемологічне поняття – «знання».
Наступне розрізнення, яке варто провести вже на рівні пропозиційного знання, це виділення таких його видів, як “знання-знайомства” та “знання-дескрипції” за расселівською термінологією, або вивідного та невивідного знання. Знання-знайомство (knowledge by acquintance) стосується лише такого знання речей, яке ми отримуємо безпосередньо, або прямим чином, тобто “без посередництва будь-якого процесу виведення або будь-якого знання істин” [39, p.25]. Дескриптивне знання є вивідним і має своєю основою “знання-знайомство”. Основними джерелами “знання-знайомства” є чуттєві дані і пам’ять. Б.Рассел поширює на знання свій принцип логічного атомізму: “Будь-яка пропозиція, яку ми можемо зрозуміти, має цілком складатися з конституентів, з кожним з яких ми знайомі” [39, p.32]. Однак особливістю знання-дескрипції є також те, що його істинність залежить не лише від джерела (адекватності чуттєвих даних для знання-знайомства чи істинності базового переконання для вивідного знання), але і від “правил інтерпретації” та методу виведення: якщо з цілком правильних засновків виводиться хибний висновок, то причину слід шукати не в самих засновках, а у методі виведення та способі його конкретного застосування. Для наукового знання цей розподіл на вивідне та невивідне знання набуває вигляду теоретичного та емпіричного рівнів, складнощі, пов’язані з такою комплексною будовою наукового знання та співвідношення його елементів, досить детально розглядалися у методології ХХ століття, зокрема, у контексті «протокольних речень» у теорії логічного позитивізму Віденського гуртка, емпіричного базису у критичному раціоналізмі і фальсифікаціонізмі К.Поппера, розмежування емпіричної і теоретичної мови у джастифікаціонізмі Р.Карнапа тощо.
З часів Платонового розрізнення знання і гадки у «Теететі» визначення знання як істинного обґрунтованого переконання бралося за взірець епістемологічних дефініцій принаймні щодо пропозиційних вербалізованих форм аж до так званої «проблеми Ґеттіера». Проблема Ґеттіера виникла внаслідок публікації у 1963 р. статті «Чи є істинне обґрунтоване переконання знанням?», де на трьох сторінках її автор, Едмунд Ґеттіер, навів два контрприклади, які зруйнували тричленне визначення або щонайменше, посіяли сумнів у тому, що переконання, істинність і обґрунтованість є достатніми умовами для знання [34]. Таке визначення дістало назву “тричленного”, оскільки три наступні умови, за яких х знає, що р, вважалися як необхідними, так і достатніми:
1) р;
2) х переконаний, що p (Bхp);
3) переконання х у тому, що р, обґрунтоване (JBхp).
Те, що для знання необхідне переконання або віра у зміст знання, є епістемічною аксіомою: КхрÉВхр. Твердження, що можна мати пропозиційне знання без переконання, є логічно суперечливим, наприклад, не можна несуперечливо сказати “Іде дощ, але я в це не вірю”. Однак знанням не може бути хибне переконання, так само як не можна мати “хибне знання”, отже, друга умова так само не викликає сумнівів у її необхідності. Порівняймо з висловлюванням Л.Вітгенштайна: “Якби існувало дієслово зі значенням “хибно вірити”, воно не мало б осмисленого вжитку від першої особи теперішнього часу дійсного способу” [4, с.274].
Обґрунтування є вимогою, що дозволяє уникнути визнання знанням випадково істинних переконань або отриманих хибним шляхом. Стверджуючи, що переконання обґрунтоване, епістемологи мають на увазі, що існують достатні або “гарні” підстави, причини чи докази для прийняття цього переконання (вимога-мінімум), які суб’єкт здатний навести на користь його істинності (вимога-максимум), причому у науці мінімальна і максимальна вимоги об’єднуються в єдину доказову систему. Якщо обґрунтованість визначається через здатність приводити до істини, то обґрунтування є процедурною умовою досягнення другої умови — істинності переконання; якщо ж воно визначається якоюсь іншою метою, аніж істинність (успішністю адаптації, наприклад), то знання втрачає когерентність. Проте, як зазначив сам Ґеттіер, наведені ним приклади є зразком вивідного знання. Деяка пропозиція q виводиться з іншої пропозиції р, і не має самостійного обґрунтування, окрім логічного зв’язку з останньою: JBxpÙ(pÉq)→JBxq. Однак, якщо базове переконання р є хибним, виникає закономірне питання: чи буде знанням переконання, виведене з хибного переконання? Для науки це питання обертається питанням про застосовність гіпотетико-дедуктивної моделі дослідження, адже гіпотеза може виявитися як істинною, так і хибною, і у другому випадку піднята проблема засвідчує проблематичність визнання знанням істинних висновків, отриманих шляхом дедуктивного виведення з хибного засновку. Індуктивна модель обґрунтування натомість пов’язана з так званим “спростовним обґрунтуванням” (defeasible justification). Індуктивні підстави для знання, як відомо, не можуть бути “вирішальними” (conclusive) чи “непоправними” (incorrigible), якщо ж ми відкинемо усі переконання, що мають гіпотетичний характер, виявиться, що поняття знання відповідатиме лише незначній частині усіх наших переконань. Таке поняття знання характеризує лише абстрактного суб’єкта, наділеного всезнанням, а не емпіричного епістемічного суб’єкта, яким є кожен з нас. Якщо ж ми відкинемо ідею “всезнання”, то наша інтерпретація знання має виходити з умови, що якась частина інформації стосовно конкретного стану речей завжди лишатиметься невідомою. Отже, знання слід визначати з “поправкою” на невідому інформацію, а саме таку, яка може “відмінити” обґрунтування чи спростувати (defeat) наше знання.
Десятиліття потому філософи малоуспішно намагалися або додати ще умов визначення або покращити наявні, зрештою, їм довелося змиритися з тим, що формула «Знання — істинне обґрунтоване переконання (justified true belief)» недосконала, але кращої поки годі шукати, тому вона лишається парадигмальною і донині. Парадигмальність розуміння знання як істинного обґрунтованого переконання має різну силу у залежності від того, з якої позиції — нормативної чи дескриптивної — ми підходимо до справи.
Нормативний та дескриптивний виміри наукового знання
Нормативність і дескриптивність знання — одна з центральних епістемологічних дихотомій, що використовується для розрізнення традиційної і натуралістичної епістемології. Традиційна епістемологія є переважно нормативним проектом, звідси і типовий характер головних проблем: які достатні та необхідні умови знання, яким критеріям відповідає обґрунтування, як відрізнити раціонального епістемічного агента від нераціонального, які методи з високим ступенем достовірності ведуть до істинного пізнання тощо. Натуралістична редукція ж означає не лише використання наукових даних поруч з філософською рефлексією, але й зміну характеру епістемологічних досліджень з нормативного на дескриптивний. Не викликає жодного сумніву те, що в сучасній натуралізованій епістемології суттєво переважає частка дескриптивних досліджень, але чи лишається у ній місце нормативам? Думки самих натуралізованих епістемологів з цього приводу розходяться — частина з них, певною мірою керуючись не зовсім чіткими настановами В.Квайна (переважно він висловлювався проти нормативів) виступає проти нормативного характеру епістемології, інші ж висловлюються не так категорично (Дж.Кім, Х.Корнбліф) і одиниці (А.Ґолдман, Д.К.Хендерсон, частково Дж.Поллок) намагаються представити варіант нормативної натуралізованої епістемології.
Позитивним наслідком критики традиційної суб’єктоцентичної епістемології є утворення нових епістемічних установок, згідно яких маємо протиставлення процедурного дослідження декларативному, спекулятивної епістемології (буквально „епістемології-у-кріслі” – “armchair epistemology” в англо-американській традиції) — „методологічному натуралізму” або натуралізованій епістемології, доксастичних теорій обґрунтування — недоксастичним, ціннісних і цілепокладальних установок— оціночним, епістемічної практики— епістемічним принципам, нормативної епістемології — дескриптивній.
Класичні установки стосовно обґрунтування критикуються, по-перше, за характер дослідження останнього – статичний і формальний, який не приділяє уваги продукуванню переконань, по-друге, за предмет – визначення достатніх та необхідних умов знання і обґрунтування замість дослідження природного феномену знання як такого, що притаманний людині (саме так: людині як біологічному організму, а не логічно досконалому суб'єкту). Змішання цих двох доволі відмінних моментів приводить до дещо спрощеного погляду на некласичну епістемологію як виключно дескриптивне дослідження (позиція еволюційної епістемології К. Поппера та Д. Кемпбелла і деяких представників натуралізованої епістемології – наприклад, Х.Корнбліфа), справа якого – лише опис феноменів без їх оцінки, що повністю виключає будь-яку деонтологічну перспективу, з іншого боку, до невиправданої ідеї про несумісність нормативної ідеї обґрунтування та епістемічної практики: “Поняття обґрунтування більшою мірою пов’язане з регуляцією переконань, аніж з їх продукуванням” [36, p. 45]. Отже, варто звернутися до базових нормативних епістемічних моделей, якими є фундаменталізм і когерентизм.
7.2 Нормативно-орієнтовані різновиди дискурсів
Класичні моделі обґрунтування — фундаменталізм і когерентизм
Фундаменталізм – найпоширеніша у науці за час її існування теорія обґрунтування, оскільки обидві версії епістемологічних моделей, засадничих для новочасної науки 17 століття, як емпірична індуктивна, заснована на фактах, так і раціоналістична дедуктивна, є фундаменталістськими з тією відмінністю, що фундаменталізм раціоналістичний заснований на достовірних апріорних засадах, а фундаменталізм індуктивістів – на емпіричних. Якщо у науковій епістемології від 17 до 20 століття панувала переважно емпірична модель, філософія використовує наступний схематизм:
Свідомість як дзеркало природи (репрезентаціоністська модель)® обґрунтування як встановлення причинного зв’язку між репрезентаціями і реальністю ® фундаменталізм достовірності ® епістемологія як пошук достовірних основ.
Щоб уникнути двозначностей, спричинених невірним використанням термінів, слід розрізняти два метаепістемологічні використання терміну "фундаменталізм": перше відсилає до ідеї, що епістемічні норми мають основу або фундамент; друге — до ідеї, що епістемологія є апріорною дисципліною, завдання якої — дати основу нашому емпіричному знанню.
У загальному вигляді фундаменталізм є доктриною, яка стверджує, що знання утворює структуру, фундамент якої складають судження, які підтримують усю решту суджень, але самі не потребують підтримки. Теорія є фундаменталістською, якщо вона відповідає наступній мінімальній вимозі:
(FD1) Деякі обґрунтовані переконання є базовими; базові переконання обґрунтовані незалежно від підтримки інших переконань.
(FD2) Усі інші обґрунтовані переконання є вивідними; вивідне переконання обґрунтовується завдяки підтримці, прямій або непрямій, базового переконання [35].
Отже, усі судження, що виражають переконання, можна поділити на два класи: вивідні, які обґрунтовуються судженням, з якого вони виводяться, і невивідні, які не виводяться з інших суджень і мають інше джерело обґрунтування. Базові судження можуть мати емпіричний і неемпіричний характер, що, відповідно, створює два різновиди фундаменталізму. Дж.Поллок називає фундаменталістськими такі інтерналістські теорії, що надають обмеженому класу епістемологічно базових переконань привілейованого епістемічного статусу [38]. З такою широкою інтерпретацією фундаменталізму погоджуються більшість сучасних аналітичних філософів. Ці переконання не потребують обґрунтування, оскільки вони є самообґрунтовуючими. Усі інші переконання обґрунтовуються апеляцією до базових переконань.
Емпіричний фундаменталізм має також три версії, які різняться за джерелом обґрунтування:
1) досвідна версія, у відповідності до якої базові судження обґрунтовуються не іншими судженнями, а чуттєвим і / або інтроспективним досвідом суб'єкта;
2) зовнішня версія, за якою базові судження обґрунтовує існування законоподібного зв'язку між переконанням і станом справ, що робить це переконання істинним (між Bxp і p);
3) внутрішня або самообґрунтовуюча версія, за якою базові судження обґрунтовує їхній вміст, що має характер самообґрунтування.
Обґрунтування базових переконань може бути остаточним, неспростовним і безпомилковим, або таким, що може бути спростованим, тобто може виявитися помилковим. Відповідно, розрізняють "сильну" і "слабку" версію фундаменталізму, а також фалібілістський і нефалібілістський фундаменталізм. Сильну і слабку версію розрізняють також за ступенем або рівнем обґрунтованості і автономності базових переконань: слабка версія вимагає лише мінімальний рівень обґрунтування переконань і дозволяє когерентність з такими ж мінімально обґрунтованими переконаннями [38, р.102-103]. Усі версії також повинні відповідати вимозі односпрямованості обґрунтування: базові переконання обґрунтовують усі інші переконання, але не навпаки.
Верифікаційний фундаменталізм Віденського гуртка, незважаючи на емпіричну основу фундаменту, дивовижним чином продовжив традицію протилежного табору – раціоналістів, які з часу Декартового проекту «mathesis universalis» вимагали приймати в якості істинних тільки достовірні твердження.
Когерентизм є альтернативною концепцією, яка стверджує, що обґрунтування є зв'язком виключно між переконаннями, і не може спиратися на що-небудь поза переконаннями. Найзагальніше розуміння когерентистського обґрунтування є наступним:
(CH) Переконання є обґрунтованим тоді і тільки тоді, коли воно належить до когерентної множини переконань.
Когерентні теорії заперечують, на відміну від фундаменталістських, що існує підклас переконань, які мають привілейований статус: усі переконання мають однаковий епістемічний статус, і обґрунтованість переконання визначається виключно тим, наскільки окреме переконання узгоджується із множиною переконань. Вимога когерентності або узгодженості, зв'язності переконань забороняє суперечності у межах певної множини переконань. Як правило, вимога когерентності доповнюється вимогою холізму: переконання мають утворювати єдине ціле, і кожне окреме переконання співвідноситься з усією множиною переконань, а не з якоюсь її частиною чи сингулярним переконанням. Тому у межах когерентної теорії взаємна підтримка переконань не лише дозволена, але і виступає однією з основних рис. Так званий "безкомпромісний" когерентизм забороняє надання окремим переконанням особливого епістемічного статусу у межах когерентної множини. "Зважений" когерентизм дозволяє градацію переконань за рівнем обґрунтування. Когерентні теорії поділяють також на позитивні і негативні. Негативні когерентні теорії виходять з того, що усі переконання є вже обґрунтовані prima facie, оскільки якщо людина у чомусь переконана, вона має для цього якісь підстави. Тому "усі переконання є "невинними, доки їх вина не доведена" [38, р.72]. Позитивні когерентні теорії вимагають позитивної підтримки усіх переконань.
На захист когерентної теорії обґрунтування на противагу фундаменталістській наводяться приклади теорій, які співіснують на різних засадах, включно з протилежними, що було б неможливим, якби принцип верифікації був правильним і дозволяв розмежовувати істинні та хибні міркування. Наприклад, евклідова та неевклідові геометрії мають несумісний фундамент, але кожна з них, окремо взята, є холістичною множиною когерентно узгоджених переконань. Окремим питанням залишається істинність: хоча найбільш раціонально було б прийняти, що фундаменталізм пов'язаний з кореспондентною теорією істини, а когерентизм – з когерентною, така залежність не є обов’язковою. Наприклад, класичний науковий конвенціоналізм (А.Пуанкаре) використовує фундаменталістську структуру обґрунтування, оскільки чітко розрізняє базисні невивідні і вивідні переконання, однак при цьому критерій оцінки базисних переконань радше когерентистський.
Отже, основні відмінності між когерентизмом і фундаменталізмом полягають у тому, що 1) фундаменталізм є односпрямованим, тоді як у межах когерентної системи переконання мають взаємну підтримку; 2) згідно когерентної концепції обґрунтування є відношенням лише між переконаннями, тоді як емпіричний фундаменталізм апелює до безпосередності чуттєвого досвіду.
З'ясувавши загальні структурні вимоги обох теорій, звернемося до вихідної проблеми, постульованої скептицизмом і спробуємо визначити, як фундаменталізм та когерентизм відносяться до „трилеми Агріппи”, яка заперечує можливість досягнення обґрунтованості переконань саме на підставі структурних вад обґрунтування. Нагадаємо, що згідно з трилемою, віра S у р не буде обґрунтованою, якщо
1) ланцюг підстав не закінчується, а продовжується до нескінченності;
2) ланцюг підстав закінчується переконанням, яке не є обґрунтованим і приймається довільно;
3) ланцюг підстав утворює коло: наприклад, p обґрунтовується q, q обґрунтовується g, g обґрунтовується r, r обґрунтовується p.
Аргумент регресу до нескінченності є настільки впливовим в епістемології, що самого лише його постулювання було б достатньо для початку пошуку адекватної структури обґрунтування, не буде перебільшенням твердити, що він є не просто перепоною на шляху до знання, але вагомим стимулом для розвитку епістемологічних досліджень. Рівною мірою справедливо і протилежне: якщо фундаменталізм є теорією обґрунтування, покликаною зупинити регрес до нескінченності, то не в останню чергу його виникнення завдячує саме скептичному аргументу (не зайвим буде нагадати про етимологічний зв'язок скепсису і дослідження, щоб його вплив на науку не залишився недооціненим). З попереднього репрезентування фундаменталізму очевидно, що останній здатний нівелювати аргумент регресу до нескінченності за умови, що його структура уникає водночас і другого аргументу, інакше кажучи, базові переконання вочевидь таки пояснюють, як можна уникнути регресу підстав, але позитивну силу теорія зберігатиме лише у тому випадку, якщо їх введення (або зупинка регресу) не є довільним і немотивованим.
Когерентизм відповідно є такою структурною теорією обґрунтування, яка асимілює аргумент „хибного кола” або циклічного обґрунтування, дозволяючи взаємну підтримку переконань у межах когерентної множини.
Аргументи, що висуваються проти когерентизму (і за умови присутності лише однієї альтернативи також на користь фундаменталізму), покликані показати, що лише узгодженості недостатньо для того, щоб переконання були обґрунтованими. Наприклад, аргумент узгодженої казки, який найчастіше використовують проти когерентизму, вказує на те, що за такими критеріями істинності будь-яка вигадана історія, висловлювання якої є логічно несуперечливими, має бути визнаною настільки ж істинним описом реальності, як і наукова теорія. Аналогічним є аргумент ізоляції: оскільки обґрунтування згідно когерентизму не виходить за межі зв'язку між переконаннями, наші переконання нічого не говорять нам про світ, що порушує уявлення про знання як істинний опис реальності. Аргумент п'яних моряків, висунутий К.Льюїсом, стверджує, що переконання не можуть підтримувати одне одне, якщо вони більше ні на що не спираються, наприклад, на досвід. Крім того, виходячи з позиції когерентизму, взагалі неможливо встановити, чи є якийсь зв'язок між переконанням і фактом, істинність якого це переконання стверджує. Власне, відповідь на ці заперечення передбачає вихід за межі структурного розгляду, оскільки вимагає оцінки епістемічного статусу поняття факту у контексті дихотомії доксастичних та недоксастичних теорій. Проводячи розрізнення між останніми, ми підкреслювали лише аспект, прямим чином пов'язаний з тим, що слід вважати елементом епістемічного обґрунтування, і визначили таким переконання або інші доксастичні установки (від «δοξα» - «переконання», «гадка», «опінія»). У цьому сенсі між фундаменталізмом та когерентизмом немає суттєвої різниці, адже згідно з фундаменталізмом обґрунтовувати можуть лише переконання, оскільки в основі усіх переконань мають бути базові переконання, які не потребують обґрунтування.
Виникнення когерентизму було зумовленим проблемами, які вказували на неспроможність фундаменталізму виступати єдино істинною теорією. У першу чергу це проблеми, пов'язані з сильною або радикальною версією фундаменталізму, сформульованою К.І.Льюїсом, яка вимагає, щоб базові переконання були достовірно істинними, непоправними і безпомилковими. "Доки хоча б якісь з наших переконань не будуть достовірними, усі інші не будуть навіть імовірними" (власне, це повторення сучасною мовою відомої тези Р.Декарта). Якщо ми врахуємо, що такою базовою основою більшість фундаменталістів все ж вважають не інтроспективне чи апріорне знання, а чуттєвий досвід, то фундаменталістський проект нагадуватиме утопічний, оскільки очевидно, що чуттєве знання не є безпомилковим. Крім того, це також стосується проблеми співвідношення індуктивного і дедуктивного методів, яка постала ще у 17 столітті у суперечці раціоналістів, які стверджували можливість неемпіричного достовірного знання, і емпіристів, які вихідним вважали досвід і приймали імовірнісно істинне знання.
Недостовірність емпіричного знання має наступні джерела: універсальність висновку не може гарантуватися скінченою множиною розглянутих прикладів — проблема індукції; органи відчуття людини не є надійним джерелом отримання знання; жодне емпіричне твердження, що є істинним зараз, не може бути захищеним від майбутнього спростування. З точки зору С.Хаак емпіричний фундаменталізм дає наступні вірні тези: "1) суб'єкти пізнання мають досвід (чуттєвий, інтроспективний тощо); 2) доки вони не матимуть такого досвіду, жодне з емпіричних переконань не буде обґрунтованим на жодному рівні; 3) обґрунтування усіх емпіричних переконань суб'єкта принаймні частково залежить від цього досвіду" [35, р.51].
Класична епістемологія розглядає фундаменталізм і когерентизм не інакше як завершені епістемологічні теорії, які не лише пропонують певні принципи обґрунтування, але і формують цілісну концепцію знання, яка поєднує теорію обґрунтування, теорію істини і логіку наукового дослідження. Саме така інтерпретація у першу чергу фундаменталізму як центральної епістемологічної парадигми (у Кунівському значенні терміну) спричинила численні напади на ідею епістемології в цілому, про що йдеться у праці Ч.Тейлора «Подолання епістемології». Тейлор, зокрема, зазначає, що останні видатні захисники епістемології були і є емпіристами [30, с. 226], що пояснює, чому, попри першість походження апріористської версії фундаменталізму, асоціюється останній, насамперед, з емпіричним фундаменталізмом природничих наук. Також корекція ролі фундаменталізму, окрім критики нормативного статусу класичної філософської епістемології, до якої долучилися, зокрема, і Р.Рорті та С.Хаак, відбувається у зв’язку з повсюдним розчаруванням у методології логічного позитивізму Віденського гуртка, заснованого на принципі верифікації, який, як зазначалося вище, разом з постпозитивізмом К.Поппера, і відповідальний за популяризацію епістемології вже як теорії наукового пізнання. Проте вже попперівська постпозитивістська теорія вказує на формування нової тенденції, яка розповсюджується щодо наукового знання, включно з природничим, а саме, дескриптивних дискурсів, які повністю відмовляються від нормативної складової у теорії пізнання.
7.3. Дескриптивно-орієнтовані наукові дискурси
Варто все ж зазначити, що дескриптивність є далеко не новою, а навпаки, найбільш традиційної складовою для соціогуманітарної царини. Загалом же, послаблення нормативної складової у традиційному епістемологічному фундаменті філософії, разом з поширенням дескриптивізму як методологічного складника природничих студій, разом з розповсюдженням еволюціоністських ідей у гуманітаристиці, є досить примітною ознакою міждисциплінарності сучасного знання. Протягом 20 століття виникли одразу кілька міждисциплінарних наукових напрямів дескриптивного спрямування, які формують особливу дискурсивну мову. По-перше, це комплекс наук, пов’язаних з виникненням комп’ютерів і розумних та інформаційних технологій, що моделюють людське мислення: кібернетика, теорії штучного інтелекту, комп’ютерна наука (computer science), інформатика. По-друге, дослідження складних систем, і зокрема, систем, здатних до самоорганізації, наприклад, синергетика. По-третє, комплекс сучасних еволюційних дисциплін, що виходять за межі класичної біологічної парадигми. По-четверте, дослідження як теоретичними, так і емпіричними методами питань, пов’язаних з пізнанням, мисленням і мозком – когнітивна наука і нейронауки. Вивчення окремих питань потребує перетину і взаємодії комплексу наук, наприклад, функціонування нейромереж. Спільною рисою усіх перерахованих напрямів є те, що вони формують природничо-гуманітарний дискурс, а також чітко виражена дескриптивна специфіка останнього. Замість визначення норм належного, епістемологічну основу формують норми функціонального і прийнятного. У якості яскравого прикладу такого дескриптивного дискурсу розглянемо еволюційний, сформований на засадах еволюційної епістемології.
Еволюційний дискурс: вихід теорії еволюції за межі біології
Поширення еволюційних ідей за межі біології, зокрема, у соціо-культурну царину, відбулося ще у 19 столітті, зокрема, досі дещо недооціненим залишився доробок Герберта Спенсера, який еволюційно тлумачив основні різні прояви соціального буття, включно з етикою. Можна навіть сказати, що частина його ідей, таких, як етика тварин, були передчасними, адже натуралізована епістемологія стала популярною лише у другій половині 20 століття, а окремі ідеї еволюційної епістемології, такі як широкий характер пізнання і спільність когнітивних засад для різних форм життя, а не лише людей, приматів чи ссавців, досі приймається далеко не всіма вченими і меншістю філософів. Натуралізована епістемологія може бути репрезентована щонайменше у двох варіантах, у залежності від напрямку редукції. Класичний варіант, представлений В.Квайном та його послідовниками, зводить епістемологію до емпіричної психології, яка, у свою чергу, редукується до нейрофізіології. Еволюційна епістемологія виводять епістемологію з біології, так само як і один з напрямів сучасного конструктивізму (У.Матурана, Ф.Варела, Н.Луман).
Термін “натуралізована епістемологія” завдячує своїй назві однойменній статті В.Квайна [16, С. 368-385], у якій він, аналізуючи зміни, що відбувалися з епістемологією протягом її історії, від заняття нею основного місця як фундаменту науки у трансценденталізмі І.Канта, до редукції до природничих наук разом з усією споглядальною філософією логічними позитивістами, приходить до висновку, що епістемологія має змінити свій статус. Оскільки епістемологія досліджує знання, а воно є "вихідними даними", отриманими внаслідок процесу обробки "вхідних даних" (стимулів від наших органів чуття), то епістемологія досліджує природні явища, а саме — людського суб'єкта. Тому епістемологія не повинна мати якогось особливого філософського статусу: "Епістемологія, або щось подібне до неї, просто займає місце розділу психології і, відповідно, природничої науки <…> Стара епістемологія намагалася включити у себе природничу науку; вона будувала її з чуттєвих даних. Навпаки, епістемологія в її новому образі сама включена до природничої науки як розділ психології. Але при цьому попередні претензії на включення природничої науки у рамки епістемології зберігають свою силу" [16, с.379]. Отже, В.Квайн пропонує замінити звичне для епістемології поняття "обґрунтування" на біхевіористське поняття відношення між відчуттями і теорією.
Якщо розуміти натуралізовану епістемологію як редукцію епістемології до науки у широкому значенні емпіричного знання загалом до того ж включно з неемпіричними математикою та логікою, то вона вносить деякі зміни для описаних вище епістемічних теорій обґрунтування. Як мінімум, введення контексту натуралізованої епістемології виглядатиме продовженням суперечки між апріористською та апостеріористською епістемологією, як максимум — передбачає реконструкцію епістемології у напрямку надання їй більшого емпіричного змісту поруч зі зменшенням теоретичної автономії. Якщо ж розуміти її як редукцію до науки у вузькому значенні фізичного редукціонізму, у такому разі постає наступний вибір: або відмовитися від традиційної епістемології і прийняти сцієнтистське розуміння пізнання, або довести, що сцієнтизм є хибною теорією обґрунтування. Проте варто зважити на зауваження Дж.Денсі, який стверджує, що натуралізована епістемологія є суто екстерналістською позицією, за якою обґрунтування зводиться лише до причинного зв'язку між вхідними і вихідними даними. Навіть якщо ми зводимо епістемологію до науки, слід мати на увазі, що "Наука сама по собі не є суто натуралістичною" [33, p.238]. І якщо ми шукаємо інтерналістські відповіді на питання епістемології, то її натуралізований варіант неспроможний їх дати.
В.Квайн, на відміну як від логічних позитивістів, так і від сучасних "епістемологічних нігілістів", які проповідують смерть епістемології, не вважає, що епістемологія себе повністю вичерпала, і що її існування взагалі було помилкою, тим не менше, він не підтримує філософів, що продовжують вбачати у традиційній епістемології "першу філософію", основу усіх наук загалом. Нова епістемологія, асимільована з природничими науками, займає значно скромніше місце вже у межах емпіричних наук, що досліджують пізнавальні процеси, а не над ними. У цьому полягає сутність "натуралізації". У сучасному епістемологічному дискурсі втім термін «натуралізація» вживається у ширшому значенні, зокрема, теорія пізнання натуралізованою вважається вже у тому випадку, якщо апелює до емпіричних даних науки, а не користується виключно філософською аргументацією. Це значення не лише більш широке, але і «слабше», у сенсі light-версії від початкового доволі рестриктивного (обмежувального) квайнівського, адже у такому варіанті епістемологія дійсно вже включена до багатьох міждисциплінарних студій.
Квайнівські ідеї знайшли широкий відгук, адже вони ґрунтуються як на донедавна популярному в психології біхевіоризмі, так і на когнітивних науках, які лише почали розвиватися у другій половині ХХ століття. Крім того, у Квайна, хоч його інколи зараховують навіть до постаналітиків, зберігається ностальгічне позитивістське уявлення про можливість редукції усіх видів знання до природничих наук, і навіть про можливість верифікації.
Іншим варіантом натуралізованої епістемології можна вважати еволюційну епістемологію, яка є інтерпретацією знання на основі біологічної теорії дарвінізму. Започатковує розгляд знання як еволюційного пристосування організму К.Лоренц, розвивають цю ідею К.Поппер, Д.Кемпбелл, К.Хукер, К.Хахлвег та ін. Еволюційна епістемологія є антифундаменталітською та фалібілістською, вона відкидає більшість традиційних понять, таких, як “обґрунтування”, “чуттєві дані”, “верифікація”, однак К.Поппер, як і більшість його послідовників, поділяє догматичне уявлення про те, що традиційна епістемологія — це наївний емпіризм, і що наукове знання є найкращим зразком знання взагалі, тому саме цей різновид має досліджувати епістемологія (“...вивчення зростання наукового знання є, я гадаю, найбільш плідним способом вивчення зростання знання взагалі, оскільки зростання наукового знання можна вважати зростанням звичайного людського знання, вираженого в ясній і чіткій формі” [32, с. 98]). Окрім біологічного редукціонізму, еволюційна епістемологія містить ще один новаторський елемент: це “епістемологія без суб’єкта пізнання”, причому йдеться не лише про відому попперівську концепцію “об’єктивного знання” як змісту “третього світу”, але і те, що розглядаючи знання лише як безпосереднє продовження еволюційного розвитку, біоепістемологи відходять від суб’єктної парадигми, що має вагомий наслідок — епістемологія не може вирішити фундаментальні проблеми власними силами, без апеляції до природничонаукових пояснень.
Близькою за змістом до еволюційної епістемології є біологічна версія конструктивізму У.Матурани та Ф.Варели [23]. Конструктивісти так само пов’язують знання з пристосуванням живого організму до довкілля і розширюють поняття від властивості свідомості (чи нервової системи) до властивостей всього організму в цілому.
Сутність еволюційної теорії пізнання може бути виражена наступною фразою: „Розвиток знань представляє собою безпосереднє продовження еволюційного розвитку, і динаміки цих двох процесів ідентичні” [31, с.158]. Всупереч панівній епістемології, K.Поппер вважає, що 1) знання не є унікальною властивістю людської істоти, а лише еволюційною формою адаптації, 2) оскільки нинішнє знання є результатом еволюції, не можна вести мову про пасивне засвоєння спостережуваного, звідси випливають дві наступні риси, 3) суб’єкт є надзвичайно активним в отриманні знання, 4) чистих чуттєвих даних не існує, спостереження є водночас інтерпретацією, 5) все знання за своєю природою гіпотетичне і небезпомилкове, не існує достовірного знання, звідси 6) верифікація неможлива, 7) індуктивізм, який від спостережень шляхом узагальнень приходить до універсальних тверджень, хибний, 8) організми отримують знання шляхом спроб і помилок, припущень і спростувань, 9) елімінація теорій є аналогом природної елімінації організмів, 10) нові теорії, висунуті на підставі фальсифікованих, краще описують реальність і є більш “правдоподібними” [32]. Спробуємо дещо розширити викладену теорію, пояснивши її основи через співвіднесення з поглядами інших представників еволюційної епістемології.
К.Поппер, хоч, можливо, і найвідоміший представник еволюційної епістемології, не є, однак, піонером у цій галузі. Першим застосував ідеї дарвінівської еволюційної теорії до пояснення генези пізнавальних структур відомий біолог, засновник етології К.Лоренц. Він же надав біологічної інтерпретації апріорному знанню, пояснивши філогенетичне апріорі через онтогенетичне апостеріорі, і сформулював афористичну тезу “Життя є знанням”, поширивши поняття “знання” на будь-яку форму пристосування організму до довкілля [19]. Іншим попередником еволюційної епістемології називають психолога Ж.Піаже, який створив (не без впливу еволюціонізму Г.Спенсера) концепцію “генетичної епістемології”, згідно з якою інтелектуальний розвиток відбувається завдяки двом принципам: адаптації, яка складається з комплементарних процесів асиміляції і акомодації, та організації. Важливим моментом генетичної епістемології є також теза “знання — це дія”, висловлена психологом Жаном Піаже, яка заперечує пасивний характер пізнання. У пізнанні центральну роль відіграє можливість конструювання та регуляції (навіть точніше буде сказати “саморегуляції”), причому ця регулятивна структура, якою є живий організм, має незавершений характер, вона є відкритою для перетворень. Генетична епістемологія, однак, має певні відмінності від еволюційної: Ж.Піаже розглядає “психогенез, когнітивний онтогенез індивіда, еволюційна епістемологія зосереджена на когногенезі, еволюції публічного знання — знання, що належить науковому співтовариству” [31, с.167]. У цьому полягає відмінність його підходу від попперівського, оскільки К.Поппер поділяє погляд на епістемологію як на теорію наукового знання, відповідно, його цікавить головним чином лоренцівський когногенез, натомість для дослідження буденного знання корисною є інтерпретація психогенезу Ж.Піаже, яка може бути узгоджена з когнітивно-психологічними дослідженнями індивідуальних процесів утворення переконань. Отже, обидві концепції, як “біофілософія” К.Лоренца, так і генетична епістемологія Ж.Піаже, закладають ідейну основу для еволюційної епістемології K.Поппера. Це, по-перше, основи попперівського уявлення про те, що розвиток людського знання є продовженням біологічної еволюції, по-друге, що еволюційне знання за своєю основою є фалібілістським: природа “відсіває” гірші варіанти, елімінуючи їх, але і ті теорії, що лишаються на даний момент неелімінованими, не мають статус істинних і в будь-який момент можуть бути спростовані та відкинуті.
У принципі, твердження Поппера про те, що кожна наступна теорія, яка приходить на зміну елімінованій, є кращим поясненням реальності і ближча до істини (якої жодна з них проте, остаточно не досягає) або володіє більшою “правдоподібністю”, також не виходить за рамки еволюціоністського уявлення про зростання як рух у напрямку підвищення рівня адаптації до середовища. Не буде відкриттям і проведення аналогії між еволюціоністською інтерпретацією знання і кантівським поняттям апріорних форм, зокрема, К.Лоренц вперше викладає свій еволюціоністський погляд на пізнання саме у статті, присвяченій поняттю a priori у Канта.
K.Поппер так само вважає, що будь-якому апостеріорному знанню необхідно передує a priori дане, або вроджене знання: “Без цього те, що говорять нам відчуття (senses), не буде мати сенсу (sense)” [32, с.206]. Однак, на відміну від кантівського уявлення, це знання не має характеру аподиктичності, воно є апріорно необхідним, але не апріорно істинним. Звідси, усе наше знання гіпотетичне, причому це стосується не лише людей, але й тварин, і має характер припущень. Ці припущення часто мають характер очікувань (expectation), а очікування, у свою чергу — гіпотез, вони недостовірні. Тому слід чітко відрізняти істинність очікування чи гіпотези від їх достовірності, і відповідно розрізняти два поняття: поняття істинності і поняття достовірності (certainty) або, інакше кажучи, істину і достовірну істину” [32, с.197].
Істинність, з точки зору К.Поппера (як до речі, і з точки зору будь-якого позитивіста), — це відповідність фактам, вона є об’єктивною. Однак що ж він має на увазі під поняттям “достовірності”? На перший погляд, якщо керуватися його критикою джастифікаціонізму, під достовірністю слід розуміти безпомилковість, безсумнівність і неспростовність. Достовірним є те, істинність чого (від Декарта і донині) вважають безсумнівним, і що за жодних умов не може виявитися хибним. В англомовній літературі для означення цього часто вживається суміжне поняття “невиправності” (incorrigibility). Така достовірність є об’єктивною. Однак K.Поппер стверджує, що “Достовірність рідко буває об’єктивною — зазвичай це не більше, ніж сильне почуття впевненості, переконаності, хоча і засноване на недостатньому знанні. Такі почуття небезпечні, оскільки вони рідко обґрунтовані. Сильне почуття переконаності перетворює нас на догматиків” [32, с.197]. Спершу видається, що Поппер стверджує те ж саме, однак уважніший аналіз виявляє різницю: з часів Декарта, який, до речі, якщо не проводити аналогії з античністю, і започаткував в епістемології традицію інтерпретації знання як достовірного знання, ми навчені розрізняти те, що здається достовірним, і що не є таким насправді. Для встановлення цього ним і був введений знаменитий метод універсального сумніву, адже достовірним вважається не те, що здається істинним prima facie, а залишається істинним після усіх спроб спростування. Суттєво те, що намагаючись впровадити загалом вірну і без сумнівів корисну для науки ідею критичного ставлення до будь-яких, а особливо власних, ідей, Поппер вдається до змішання фактуального і психологічного рівнів. Причому він змішує не лише достовірність з переконанням, але і переконання з психологічним станом впевненості. З епістемологічної точки зору виключно психологічне тлумачення можна дати лише впевненості, але не переконанню, яке, окрім психологічного стану, виражає водночас і дещо про факти: впевненість свідчить про стан, який ми маємо щодо певного переконання, а переконання крім цього, має пропозиційний зміст, який і оцінюється як істинний чи хибний у контексті мовного вжитку. Не тільки хибне переконання може супроводжуватись впевненістю, але і істинне — психологічним станом невпевненості.
Що ж має на увазі Поппер, кажучи, що всі наші гіпотези недостовірні? Якщо те, що люди не мають впевненості в істинності жодного зі своїх переконань, то це очевидно хибно, якщо ж це деонтологічна настанова, що вони мають бути невпевненими, то така ідея не може виступати підтвердженням фалібілізму. І.Ньютон стверджував, що гіпотез він не вигадує, що не заперечує гіпотетичного характеру багатьох його ідей, і взагалі нічого не говорить про їх достовірність. Достовірність, всупереч тому, що стверджує Поппер — справа не впевненості чи невпевненості, а істинності чи хибності. Якраз виходячи з цієї точки зору, можна погодитись з тим, що фундаменталізм, який виходив з того, що в основі наукової теорії мають лежати достовірні істинні висловлювання про спостереження, сам є хибною теорією, оскільки, як переконливо довів Поппер ще в “Логіці наукового відкриття” та в “Об’єктивному знанні”, і з чим погоджується більшість сучасних дослідників, все емпіричне знання не є безпомилковим, тобто будь-яке емпіричне висловлювання може згодом виявитись хибним. Цілком послідовно звідси виводиться, що і метод верифікації, який вимагає встановлення остаточної істинності переконань, не діє. Також справедливим з точки зору сучасної науки є твердження, що не існує “чистих чуттєвих даних”, не навантажених певною теорією: будь-яка система інтерпретації передує фактам, а не створюється post factum для їх пояснення, більше того, навіть будь-яке сприйняття є інтерпретацією чуттєвих даних (ця ідея відображає рівною мірою як позицію когнітивних психологів, так і еволюційних епістемологів). Найпростіші сенсорні стимули, які фіксуються свідомістю людини, вже є обумовленими попередніми знаннями і набувають значення лише у контексті цього знання. Можна погодитись з еволюційними епістемологами, що значна частина цього знання передує фенотипічному розвитку організму, системи кодування сенсорної інформації є наперед заданими і в процесі взаємодії з довкіллям під його впливом набувають змін. Інакше кажучи, у процесі пізнання одночасно змінюється і суб’єкт, який адаптується до реальності, і реальність, яка асимілюється суб’єктом відповідно до його можливостей, образ же реальності є конструкцією свідомості, а не відображенням світу “яким він є сам по собі”.
Ми так детально зупинились на питанні про критику K.Поппером ідеї достовірності, оскільки саме вона, разом із згаданими вище елементами, складає основу традиційної, і на його думку, цілком хибної теорії пізнання, а також тому, що Поппер є і фундатором одного з найпопулярніших сучасних наукових дискурсів, і одним з найяскравіший представників радикальної версії некласичної епістемології, яка вимагає відкидання поняття обґрунтування, разом з іншими „хибними” традиційними поняттями. Так, він вимагає відмови від таких традиційних понять, як „віра” (=переконання) і „обґрунтування”, пропонуючи замінити їх відповідно на „припущення” і „критичні підстави”. Можна погодитись з автором у тому, що словник теорії тяжіє над нашим використанням термінів: навіть якщо актуальне їх використання не пов'язане експліцитно з вихідною теорією, ми перебуваємо під владою асоціативної імпліцитної інтерпретації, нав'язаної цією теорією. Однак відмовитись від використання певного терміну лише з цієї причини – це піти шляхом найменшого спротиву, обравши не лише неекономний, але й некритичний спосіб позбутися проблеми. Неекономність тут означає „помноження лінгвістичних сутностей без необхідності”, некритичність – відмову від вирішення проблеми методологічними засобами (ідея концептуальної редукції як методу вирішення псевдопроблем є загальновідомою). Окрім іншого, Попперівська вимога критичного ставлення до будь-яких переконань знаходить аналогію з сучасною проблемою “етики переконань” і з так званою проблемою “епістемічно відповідальної поведінки”, яка включає, крім епістемічної норми, що вимагає шукати доказів на підтвердження теорії, також норму, яка вимагає враховувати критику. Також більш очевидними стають мотиви відмови від нормативності на користь дескриптивного підходу у науковій епістемології.
Щодо гіпотетичного знання, формування очікувань і забобонів у тварин, то такі дослідження широко проводилися за часів популярності біхевіоризму у психології. Зокрема, добре відомими є аналогії між формуванням традицій і переконань у людей і тварин, які встановлював Б.Ф. Скіннер на підставі дослідження поведінки голубів – встановлення ними залежностей між конкретними діями і винагородою. Якщо спонтанна дія співпадала з конкретною випадковою дією, то певний голуб повторював її, очікуючи, що саме вона викликає винагороду. Берес Фредерік Скіннер експериментами зі спонтанною винагородою голубів продемонстрував, що будь-яку випадковість, таку, як видача їжі, тварини і птахи асоціюють з результатом підкріпленої поведінки. Таким чином виявляється телеологізм живого і водночас джерела забобонів, упереджень і переконань, де результат тлумачиться вже як наслідок конкретного різновиду поведінки.
Звичайно, аналогія між поведінкою птахів, які виконували різноманітні безглузді дії, щоб отримати зерно і людськими ритуалами може сприйматися як дуже далека. З іншого боку, з позиції зовнішнього спостерігача за самим експериментом і експериментаторами, така поведінка у результаті все ж виявиться раціональною, адже певною мірою саме тому, що голуби виконували ці дії, експериментатори продовжували давати зерно. Хоча у конкретному випадку можна сказати, що жоден з «ритуалів» не був однозначно успішним, у перспективі всі вони сукупно були результативні. Тому майже неможливо переконати вірянина у тому, що це не його молитва поставила на ноги хворого, апелюючи до випадків, коли молитва не спрацьовувала, адже завжди можуть бути притягнуті додаткові невідомі причини.
Наскільки шкідливими можуть бути переконання у власній неупередженості, властиві навіть поважним вченим, показує одна повчальна історія. Коли біхевіоризм набув популярності, на противагу йому поширилась його критика як теорії, що примітивізує людину, зводячи її до найпростіших реакцій, тоді як людина розумна здатна діяти розумно, приборкуючи тваринне у собі. Зокрема, гештальт-психологія сформувала протилежний погляд на людину, відкидаючи «нелюдяний» біологізаторський підхід Скіннера. Якось один з таких знаних авторитетних критиків біхевіоризму читав лекцію у Гарварді. Скіннер, визначивши тип лектора як такого, що любить обирати слухача серед аудиторії і зосереджувати на ньому свою увагу, спершу зімітував велике зацікавлення, а коли переконався, що лектор звертається до нього, почав зображувати нудьгу, коли психолог розповідав про любов і пожвавлювався та схвально кивав щоразу, як той робив войовничі або різкі жести. «Під кінець лекції він вимахував кулаками не згірше за Гітлера», - зазначив Скіннер. [27, с. 53].
Як вже побіжно зазначалося вище, сумнів, як психологічний, так і у якості епістемічного скепсису, фалібілізм і гіпотетичність є вічними супутниками наукової практики, віра ж у достовірність є радше регулятивом, аніж нормою наукового дослідження. Бертран Рассел у публічній лекції 1922 року казав, що Вільям Джеймс колись проповідував «волю до віри», а варто було б проповідувати «волю до сумніву», оскільки жодне з наших переконань не є абсолютною істиною, усі вони мають відбиток невизначеності і помилок. Це готовий визнати кожен справжній вчений, який знає, що будь-яке знання потребує змін з розвитком науки. Тому у науці, де лише і можна виявити щось, що наближається до справжнього знання, настанови відносні і повні сумнівів [40].
7.4. Особливості теорій сучасної нелінійної науки та їх епістемологічних засад (Добронравова І.С.)
Світ, мабуть, завжди був складним, та науці Нового часу більш ніж триста років поспіль вдавалось успішно його спрощувати, зокрема лінеаріазувати нелінійні ситуації. Так, наприклад, в астрофізиці рух планет навколо Сонця розглядався як механічний рух двох тіл, пов’язаних гравітацією, тому що ситуація взаємодії навіть трьох тіл вже є нелінійною. Наявність інших планет у Сонячній системі враховувалось як збурення руху, електромагнітною взаємодією нехтували.
Такий спрощений підхід продовжує працювати в різних галузях науки і техніки. Проте ми живемо в епоху, коли в багатьох випадках нелінійність та складність світу вже не можуть ігноруватись. І це не тільки смерчі та цунамі, техногенні катастрофи і революційні збурення в соціумі – події, яким не можна зарадити, але про які можна попередити. Власне, саме наше життя, природне і соціальне, а також довкілля, зрозуміле як екосистема, є складними нелінійними процесами самоорганізації, що на одних етапах породжують нові складні системи, а на інших етапах занурюють їх у хаотичний стан.
Вивчення таких складних систем, здатних до самоорганізації, стало предметом сучасної постнекласичної науки. Науковці, які нею займаються, здійснюють і переживають перебудову своєї діяльності та її усвідомлення. Я розгляну тут епістемологічний аспект такої перебудови.
Епістемологічні засади нелінійної науки
Під час глобальних наукових революцій [29] перебудовується вся система засад науки: норми наукового дослідження (методологічні принципи, які регулюють застосування нових методів); наукова картина світу, яка репрезентує предмет досліджень; філософські засади, що обґрунтовують методологію та онтологію. Ідеали наукового дослідження Нового часу залишаються незмінними: це новітність отриманого знання та його об’єктивна істинність. Розуміння ж того, що є істина, яким чином можна її отримати та засвідчити перед науковим товариством – ці уявлення складають філософські засади методологічних принципів і змінюються під час зміни історичних типів наукової раціональності, себто систем засад науки. В одних випадках для збагачення онтологічної та епістемологічної підсистем філософської системи засад науки досить звернутися до скарбниці філософської спадщини. В інших – ця скарбниця має поповнитися новими філософськими винаходами [21, 84]. В будь-якому разі мова йде про філософську рефлексію над науковими проблемами та здобутками, незалежно від того, здійснюють її видатні науковці чи скромні філософи науки. Коли адекватні філософські засади віднайдені, методологія науки набуває статусу методологічної свідомості [15, 567-584]. В цьому параграфі я намагатимусь показати, якими епістемологічними засадами може бути забезпечене зростання методології нелінійної науки до методологічної свідомості постнекласичного типу наукової раціональності.
З самого початку існування науки Нового часу природознавство розглядало природу як математичний універсум. Так описує Е.Гусерль основну ідею галілеєвської фізики у відомій праці «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» [5, 151]. Це розуміння означає, що природознавство має вивчати природні явища як прояв природних законів, які можуть бути математично виражені. З онтологічної точки зору предметом природознавства виявляється природа, «наскільки вона підкоряється загальним законам» [12, 68]. Закони, що їх вивчала лінійна наука, – лінійні, інваріантні щодо зміни знаку часового параметру. Вони утворюють незмінну сутність явищ, досліджуваних класичною та некласичною наукою. Отже епістемологічно пошук істини асоціювався з відкриттям таких законів. А методологічний бік справи полягав у тому, що дослідження явищ жодним чином не зачіпало їхню сутність, тому повторюваність спостережуваних феноменів вважалась основою відкриття регулярностей, які складали зміст емпіричних залежностей. На цьому емпіричному базисі відбувалось формулювання теоретичних гіпотез щодо фундаментальних законів природи. Таке розуміння обґрунтування знання, як фундаменталізм, асоціювалось зі знаходженням універсальних законів.
Існували епістемологічні моделі, які наполягали на тому, що фундаментом науки є факти, а теоретичне знання має бути до них зведене (ранній Л.Вітгенштайн, логічний позитивізм Віденського кола). Та ця програма виявилась нереалізовною, як і приписування феноменологічним законам термодинаміки статусу наукових фактів представниками другої хвилі позитивізму.
Що ж до фундаменталізму як епістемологічному підґрунтю лінійної науки, то і в класичній, і в некласичній фізиці мова йшла про розрізнення фундаментальних і прикладних теорій. Перші, такі, як класична і квантова механіка, класична та квантова електродинаміка, розглядались як теоретична основа прикладних теорій, наприклад квантової теорії твердого тіла або квантової хімії. В останньому випадку фундаменталізм набував вигляду редукціонізму, тобто зведення одних наукових дисциплін до інших, фундаментальних. Найфундаментальнішою, як правило, розглядалась фізика. Це не єдина форма редукціонізму в науці. Про інші його форми згадаємо незабаром.
Фундаменталізм, який вважає, що головне зрозуміти, як світ працює в принципі, а все інше – справа техніки, і досі поділяється багатьма науковцями, особливо тими, хто працює в області застосування лінійних теорій. До того, як кредо фундаменталізму втратило свою привабливість у царині нелінійної науки, ми звернемось трохи далі. Треба зізнатись, що й у лінійній науці намагання побудувати так звані прикладні теорії на основі фундаментальних зовсім не є чисто технічною справою. Так, наприклад, зміст класичної хімії зовсім не вичерпується у квантовій хімії ні методом валентних схем, який зважає на атомну будову молекул, ні тим більше методом молекулярних орбіталей, який нехтує такою будовою, а виходить з моделі, де всі електрони молекули розглядаються як разом узяті.
Підґрунтя складнощів фундаменталізму має епістемологічну природу. Протиставлення незмінної сутності змінним явищам, абстрагування від конкретних умов конкретного існування – це основа ідеалізацій, які визначають і успіхи лінійної науки, і її обмеженість. Становлення конкретних систем у певних умовах у всій повноті їх існування, з вибором сутності, що постає в одному з можливих варіантів самоорганізації – це вже предмет нелінійної науки, в якій фундаменталізм попередніх етапів є неприйнятним.
Ось як характеризують таку непридатність Х.-0. Пайтген та П.Х.Ріхтер, автори відомої книги «Краса фракталів»: “Будь-який нелінійний процес призводить до розгалуження, до роздоріжжя, в якому система може обрати той або інший шлях. Ми маємо справу з вибором рішень, наслідки яких неможливо передбачити, оскільки для кожного з цих рішень є характерним підсилення. Найнезначніші неточності роздмухуються і мають далекосяжні наслідки. В кожний окремий момент причинний зв’язок зберігається, але після кількох розгалужень його вже не видно. Рано чи пізно початкова інформація про стан системи перестає бути корисною. В ході еволюції будь-якого процесу інформація генерується і запам’ятовується. Закони природи допускають для подій множину різних варіантів, але наш світ має одну-єдину історію” [25, 17].
Важливо зауважити, що вибір варіантів самоорганізації має принципово випадковий характер. Він може визначатись зовнішнім впливом на систему, що самоорганізується, зокрема, свідомим або мимовільним впливом людини. Ця обставина є основою людської свободи і пов’язаних з нею ризиків. Утримання від дії не означає, що вибір системою не буде зроблено на основі внутрішнього або зовнішнього «шуму».
Які переваги в нелінійних ситуаціях дає їх теоретична реконструкція? Нелінійні теорії засновані на нелінійних законах Графіки розв’язків відповідних нелінійних рівнянь мають розгалуження, зокрема, роздвоєння. Точки, у яких відбувається розгалуження, зокрема для роздвоєння точки біфуркації, можуть бути розглянуті як точки формування діючих причин [8, 98-114]. Нелінійна динаміка, що розгортається після проходження цих особливих точок, характеризується необхідністю, але це реальна необхідність, яка включає у себе випадковість вибору одного з можливих варіантів перебігу подій. Нелінійні теорії реконструюють ці потенційні можливості та умови їх реалізації. Це як раз і створює підстави свідомого вибору людських дій, додатковим бонусом для яких є порівняно невелика енергія, потрібна для відповідних впливів у точках біфуркації, бо нелінійні системи в цих точках принципово відкриті, тобто надзвичайно чутливі.
Теоретична реконструкція нелінійної динаміки самоорганізації та розвитку складних систем здійснюється на основі ітераційних процедур, які є наближеним розв’язком нелінійних рівнянь і являють собою повторення (ітерацію) певних дій, описуваних ітераційною формулою, та забезпечених обчислювальними операціями за допомогою комп’ютерної техніки. Принципова процесуальність нелінійного постнекласичного знання не перешкоджає розгляду його істинності, а навпаки, сприяє такому розгляду при відповідному розумінні істини. І справа не тільки в тому, що постнекласична наука має в якості свого предмету саме процеси, і навіть не в тому, що це є процеси самоорганізації у їх завжди реальній необхідності, яка включає випадковість. Це означає, що теоретична реконструкція подається нелінійними теоріями у вигляді альтернативних варіантів перебігу нелінійної динаміки. Реалізація одного з варіантів при певних, випадкових або спеціально створюваних умовах не означає, що нереалізований варіант, передбачений теорією в якості альтернативи реалізованому, не може розглядатися як наукова істина.
На користь такому розумінню істини свідчить і принципова можливість в ситуації біфуркації при певних станах нелінійного середовища реалізовуватися обом альтернативам. Тут конкуренція наявних атракторів розв'язується не «перемогою» одного з них, а розподілом елементів середовища по варіантах когерентного руху в залежності від того, до впливу якого атрактору потрапили ті чи інші елементи. Так різні молекули в конвективних потоках, що утворюють комірки Бенара, рухаються за годинниковою стрілкою або проти годинникової стрілки. Так різні люди в середовищі політичної самоорганізації в багатопартійному демократичному суспільстві стають членами або голосують за ту чи іншу зі співіснуючих партій.
В будь-якому разі теоретичне усвідомлення можливих альтернатив перебігу подій створює підґрунтя для людської свободи, особливо, якщо відомі умови реалізації сприятливої альтернативи або уникнення небезпечної. Звичайно, така свобода не є необмеженою, і не тільки тому, що потрібні умови людина не завжди в змозі створити. А саме визначення певних альтернатив як сприятливих чи ні, повертає нас до питання про поза наукові цінності та їх співвідношення з настановою на об'єктивність істини. Розуміння істини як відкритого нелінійного процесу [10] дозволить подолати скептицизм, на який прирікає відданість до застарілого лінійного уявлення про однозначність істинних тверджень.
Дескриптивність нелінійного теоретичного знання.
Теоретичне пояснення певного стану нелінійної системи є описом конкретного перебігу подій в розгортанні її нелінійної динаміки, бо крім знання законів, потрібно знати ще конкретний вибір, який здійснює в особливих точках вся система чи групи її елементів, когерентний рух яких до певного атрактору і є самоорганізацією нового складного цілого, що характеризується параметром порядку. Цілісність систем, що самоорганізуються, робить неприйнятним методологічний принцип редукції, який зводив пояснення системи до знання про її елементи та взаємодії між ними. На зміну принципу редукції приходить принцип підлеглості, який описує кооперативні ефекти узгодженої поведінки багатьох елементів, що утворюють нове складне ціле з емерджентними властивостями. Спільна доля цих елементів в умовах нелінійності – це доля утворюваного ними цілого, яке створює з них свої частини.
Ця визначальна роль цілісності, що постає, щодо своїх частин, складність нового цілого, яке в жодному разі не є складеним з окремих елементів, давно відомі людству на прикладах живого і соціального. Синергетичні теорії самоорганізації розповсюдили можливість цілісного погляду до неорганічних систем фізики і хімії, що дозволило на їх прикладах виробити математичні моделі самоорганізації, які працюють при описові нелінійних систем у багатьох областях дійсності, а отже у багатьох дисциплінах.
Епістемологічною засадою використання таких методологічних принципів є відмова від ідеї незмінної сутності. Дійсно, мова йде про становлення конкретного феномену, яке відбувається водночас зі становленням його сутності, що є вибором з декількох можливих варіантів такого становлення. Багатоваріантність можливостей робить теоретичну реконструкцію нелінійних феноменів описовою, дескриптивною. Зауважу, що мова йде про теоретичний опис, оскільки зрозуміти певні явища як феномени самоорганізації можливо тільки на основі їхньої теоретичної реконструкції.
Математичні підстави саме такого розгляду пов’язані з неможливістю розв’язку нелінійних рівнянь в загальній формі. Рівняння розв’язуються обчислювальними методами. А це означає, що не існує загальної формули, з якою можна було б асоціювати сутність явищ, опис яких можна отримати, підставляючи в таку формулу конкретні значення параметрів. Розв’язок обчислювальними методами передбачає з самого початку врахування конкретних вихідних значень параметрів. Ітераційні формули, які є наближеним розв’язком нелінійних рівнянь, описують певний перебіг нелінійної динаміки. При цьому нелінійність посилює вихідні розбіжності. Невеличкий розкид початкових умов (він забезпечується принаймні квантовими флуктуаціями) призводить до далекосяжних різниць між атракторами,, до яких тяжіє нелінійна динаміка. До речі, відома метафора про рух крилець метелика у дельті Амазонки, який призводить до урагану в Арізоні, стосується як раз створення того розкиду у початкових умовах.
При переході від лінійних до нелінійних теорій змінюється співвідношення методологічних принципів, що забезпечують такі функції наукової теорії, як опис, пояснення та передбачення. [11]. В лінійній науці пояснення та передбачення як функції математизованої теорії мали спільну логічну структуру та зводились до логічного виведення пояснюваного явища з загальних законів теорії. Цей висновок отримувався за рахунок розв’язку рівнянь при певних умовах, які визначали прояв незмінних законів. В нелінійній області пояснення за своєю логічною структурою співпадає з описом конкретної нелінійної динаміки, який включає знання конкретного вибору в точках біфуркації.
Передбачення за старою схемою однозначної визначеності лінійним законом майбутнього значення параметрів більше не існує. Передбачувальна функція нелінійної теорії здійснюється зовсім інакше. Визначення діючої причини, яка формується у кожній точці біфуркації та діє як реальна необхідність, що включає випадковість, є власне описом конкретного перебігу подій. Усвідомлення наявних альтернатив перебігу подій пов’язане з теоретичним відтворенням набору потенційних можливостей, з виявом набору атракторів, характерних для нелінійного стану певного середовища, що можуть трактуватися як цільові причини, принаймні до входження системи в стан динамічного хаосу.
Існують різні сценарії переходу нелінійної динаміки до хаосу. При цьому рух елементів системи залишається кооперативним, підкоряючись певним параметрам порядку. Однак поведінка цих параметрів стає хаотичною. Узгоджений рух елементів системи вже не тяжіє до стійких атракторів типу граничних циклів. Конкуренція атракторів у динамічному хаосі відкриває можливості утворення складних структур на границі порядку і безладу, а саме фракталів. Це принципово складні структури, які не можуть бути редуковані до простих складників, бо відрізняються масштабною інваріантністю або самоподобою, тобто зміна масштабу призводить не до спрощення, а до структур того ж рівня складності. Знання про фрактали отримується на основі наближеного розв’язку нелінійних рівнянь у вигляді ітераційних формул. Ітерації тих самих обчислювальних операцій здійснюються комп’ютерами. При цьому кожний крок в ітерації є визначеним, але далекосяжні прогнози не є можливими, бо кожна точка в динамічному хаосі є точкою біфуркації, що включає випадковий вибір варіантів нелінійної динаміки. Іноді для уявлення можливості передбачення в динамічному хаосі використовують образ каламутної води, де вікна прозорості невеликі і не часті.
Важливо зазначити, що неможливість далекосяжних прогнозів на кшталт притаманних лінійній науці, не означає, що нові знання не є корисними і не можуть бути використані практично. Ю.Данілов, математик, перекладач більшості робіт Пригожина і Хакена, писав: “Фрактальні властивості – не примха і не плід пустої фантазії математиків. Вивчаючи їх, ми навчаємось розрізняти і передбачати важливі особливості оточуючих нас предметів та явищ, котрі раніше, якщо й не ігнорувались повністю, то оцінювались лише приблизно, якісно, на око. Наприклад, порівнюючи фрактальні розмірності складних сигналів, енцефалограм або шумів в серці, медики можуть діагностувати деякі тяжкі захворювання на ранній стадії, коли хворому ще можна допомогти. Метеорологи навчились визначати по фрактальній розмірності зображення на екрані радара швидкість висхідних потоків у хмарах, що дозволяє з великим випередженням видавати морякам і льотчикам штормові попередження” [6]. Як бачимо, обговорення, здавалось би, суто методологічних питань виводить нас до більш широкого контексту існування наукового знання, до його технологічних та соціальних застосувань.
Та обставина, що в нелінійній науці стає неможливим розведення таких аспектів існування науки, як знання і діяльність по його отриманню, також працює на розширення контексту розгляду наукового розвитку. Серед методологічних моделей науки на перший план виходять не моделі росту знання як зміни теорій, а моделі історичної школи в методології науки, зокрема, модель науково-дослідницьких програм І.Лакатоса. У твердому ядрі програми знаходяться певні припущення про природу досліджуваних явищ, а також методологічні прийоми позитивної та негативної евристик Синергетика може бути розглянута як загальнонаукова трансдисциплінарна дослідницька програма [9]. Вихідні синергетичні ідеї та їх математичні моделі знаходяться в ядрі цієї програми, а захисний пояс гіпотез опосередковує створення синергетичних теорій у різних дисциплінах.
Сучасний науковий дискурс
Отже розгляд теоретичної реконструкції нелінійних феноменів має сенс проводити в широкому контексті наукового дискурсу. На користь цього підходу свідчить і зростання значення наукової комунікації в рамках міждисциплінарних проектів, типових для комплексних задач нелінійної науки при дослідженні складних людиновимірних систем: екологічних, технологічних, медико-біологічних та інших. Цікаво, що серед епістемологічних моделей сучасного наукового дискурсу превалює дескриптивний еволюційний підхід, що прийшов на зміну прескриптивним раціонально-нормативним моделям, типовим для першої половини ХХ століття. Цей підхід орієнтований не на формулювання норм, які мають регулювати процеси дослідження, а на опис реальних практик науки.
Одним із перших кроків в такому підході стала концепція наукових парадигм Т.Куна. Вона знаменувала собою відмову від пошуків універсальної методології і визнавала різноманітність методологічних настанов, у різних парадигмах. Бічним ефектом такого розгляду став релятивізм, пов’язаний із несумірністю парадигм. Пол Фейерабенд також не уникнув релятивізму, наполягаючи на несумірності наукових теорій. Зате його роботи показали, що ця несумірність має в своїй основі певне розуміння значення наукових термінів. Мова йде про те, що в аналітичній традиції інтенсіонал, пов’язаний з терміном, визначає відповідний йому екстенсіонал. Сильно оґрублюючи, можна сказати, що заміст поняття визначає його об’єм. А якщо зважити на те, що зміст поняття асоціювався з визначенням його суб’єктом, то значення термінів різних теорій чи парадигм повністю визначались теоретичним контекстом і не могли бути зіставленими. Критика такої теорії значення, зокрема Г.Патнемом [26], виділення з усього масиву значень імен, назв природних видів і таке інше, створило можливості уникати релятивізму. Такого релятивізму уникла концепція історичних типів наукової раціональності, створена академіком В.С.Стьопіним, оскільки вона з самого початку базувалась на іншій традиції – традиції діяльнісного підходу до науки, що базувався на врахуванні практичної діяльності, зануреної в історичний культурний контекст.
На вивчення реальної практики науки спрямовані і так звані case studies. До вивчення такої реальної практики спрямований і соціологічний поворот у філософії науки, зокрема підходи, що вивчають науку в її зв’язках з технологіями та соціальною зумовленістю її розвитку [17]. Соціологічний підхід є одним з варіантів натуралізованої епістемології [2]. При цьому знімається дихотомія інтерналізму та екстерналізму, активно досліджуються посередники між природою і суспільством [18]. Іншим напрямом натуралізованої епістемології є еволюційна епістемологія [14], яка виступає епістемологічним підґрунтям сучасних когнітивних досліджень [24]. Когнітивістика пов’язана з апеляцією до єдності природничих та гуманітарних досліджень засад когнітивних здатностей людини, до нейрофізіології, нейропсихології, нейролінгвістики та навіть нейроекономіки. Еволюційна епістемологія користується і синергетичними образами, розглядаючи ідею як атрактор в середовищі наукового знання. [13, 642-663]. Погляд еволюційної епістемології в цьому випадку виходить з абстрагування від конкретних суб'єктів пізнання.
Отже, усе збігається і перегукується у взаємній відповідності: дескриптивність нелінійного теоретичного знання про самоорганізацю, нелінійність істини як процесу в епістемологічних засадах постнекласичної науки, дескриптивність епістемологічних моделей сучасного наукового дискурсу. Можливо, це і є свідченням зростання методологічної свідомості постнекласичної нелінійної науки, коли філософські засади методів наукового дослідження відповідають його предмету.
Література:
1. Бенвенист Е. Общая лингвистика. - М.: Прогресс, 1974.
2. Білоус Т.М. (2013) Натуралізм у сучасній філософії науки: когнітивні засади // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія . - 2013. - Вип. 663-664. - С. 246-252.
3. Боррадори Дж. Американский философ: Беседы с Куайном, Дэвидсоном, Патнэмом, Нозиком, Данто, Рорти, Кейвлом, Мак Интайром, Куном / Дж. Боррадори; пер. с англ. – М., 1998.
4. Витгенштейн Л. Философские работы. Часть І. / Пер. с нем. / Сост., вст. статья, примеч. М.С. Козловой. — М.: Гнозис, 1994.
5. Гуссерль Э. (1992) Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // “Вопросы философии”, №7,1992.С. 136-176.
6. Данилов Ю. (2003) Фрактальность. http://kirsoft.com.ru/freedom/KSNews_271.html
7. Добронравова И.С. ( 2009) Постнеклассическая рациональность и философские основания синергетической методологии..// Постнеклассика, М. «Міръ, 671с., с.296-314.
8. Добронравова И.С. (1990) Синергетика: становление нелинейного мышления, Киев: «Лыбидь», 1990, 150с.
9. Добронравова И.С. (2004) Синергетика как общенаучная исследовательская программа. // Синергетическая парадигма. Когнитивно-коммуникативные стратегии современного научного познания. М.: «Прогресс-Традиция», , 559с. С.78-87. http://www.philsci.univ.kiev.ua
10. Добронравова І.С. (2017) Практична філософія науки. Збірка наукових праць. Суми: Університетська книга, 2017. 351с. http://www.philsci.univ.kiev.ua
11. Добронравова І.С. (1999) Норми наукового дослідження в нелінійному природознавстві. // «Філософська думка», №4,1999. С.36-48.
12. Кант И. (1993) Пролегомены… М.: «Прогресс», 1993.237 с.
13. Князева Е.Н. (2012) Нелинейно-динамический подход в эпистемологии.// Эволюционная эпистемология. Москва-Санкт-Петербург: Центр гуманитарных инициатив. 704с.
14. Комар О.В. Гуманізація науки чи натуралізація філософії? (2009) // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. пр. - Чернівці : ЧНУ, 2009. - Вип. 466-467:Філософія. - С. 82-86.
15. Кримський С.Б. (2008) Запити філософських смислів. // Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008, 718с. С. 441- 718.
16. Куайн У.В.О. Натурализованная эпистемология / Слово и объект. — М.: Логос, 2000. — С. 368-385.
17. Латур Б. (2013) Наука в действии. Санкт-Петербург: Издательство Европейского университета. 414 с.
18. Латур Б. (2006) Нового Времени не было. Санкт-Петербург.: Издательство Европейского университета. 240с.
19. Лоренц К. Оборотная сторона зеркала. — М.: Республика, 1998.
М. «Міръ, 671с., с.296-314.
20. Макаров М.Л. Основы теории дискурса / М.Л. Макаров. – М., 2003.
21. Мамардашвили М.К.(1990а) Идея преемственности и философская традиция. // Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию М.: «Прогресс», 1990, 366с..С. 91-99.
22. Мамардашвили М.К. (1990б) Наука и культура. // // Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию М.: «Прогресс», 1990, 366с. С. 337-356
23. Матурана У., Варела Ф. Древо познания. Пер. с англ. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – 224 с.
24. Нестерова М.А. (2015) Когнитивистика: истоки, вызовы, перспективы. Сумы: Университетская книга, 334с.
25. Пайтген Х.-О., Рихтер П.Х. (1993) Красота фракталов: Образы комплексных динамических систем – М.: Мир, 1993. – 176 с
26. Патнем Х. (1978) Как нельзя говорить о значении. // Структура и развитие науки. М.: Прогресс. – 487 с. С.396-418.
про наукову істину та людську свободу. // Філософія освіти», № 2, 2014, с. 224-234
27. Резникова Ж.И. Интеллект и язык: животные и человек в зеркале экспериментов. - Часть I. М.: «Наука», 2000.
28. Секст Эмпирик. Три книги Пирроновых положений / Сочинения в двух томах. – Т. 2. М.: «Мысль», 1976. с.239-240.
29. Степин В.С. (1989) Наука и ценности техногенной цивилизации. // Вопросы философии, №10, 1989. С. 3-183999.
30. Тейлор Ч. Подолання епістемології // Після філософії: кінець чи трансформація? / Чарльз Тейлор ; пер. з англ. О. М. Соболь ; упоряд.: К. Байнес та ін. – К. : Четверта хвиля, 2000. – С. 406–431.
31. Хахлвег К., Хукер К. Эволюционная эпистемология и философия науки // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М.: Эдиториал УРСС, 1996.
32. Эволюционная эпистемология и логика социальных наук: Карл Поппер и его критики. — М.: Эдиториал УРСС, 2000.
33. Dancy J. An Introduction to Contemporary Epistemology. —Oxford, Cambridge: Blackwell Publishers, 1994; p.238.
34. Gettier, E. Is Justified True Belief Knowledge? // Analysis. – Vol. 23. – 1963. – P. 121–123. Український переклад О.Комар: Ґеттіер Е. Чи є істинне обґрунтоване переконання знанням? // Філософія: хрестоматія: у 2 т. Т. 2. Теоретична та практична філософія / О. В. Комар, А. А . Кравчук, О. В. Руденко та ін.; заг. ред. д-ра філос. наук, проф. І. С. Добронравової. – К. : ВПЦ "Київський університет", 2010. – С.222-224.
35. Haack S. Evidence and inquiry. Towards reconstruction in epistemology. — Oxford & Cambridge, 1993. — 258 p.
36. Kornblith H. Justified belief and epistemically responsible action // The Philosophical Review. 1983. —Vol. XCII, № 1. — P. 33-48.
37. Phillips N., What Is Discourse Analysis? / Phillips N. Hardy C. Discourse Analysis: Investigating Processes Of Social Construction. – Thousand Oaks, 2002. – P. 1–18.
38. Pollock J.L. Contemporary theories of knowledge. — Rowman and Littlefield Pubs., 1986. — 208 p.
39. Russel B. The problems of philosophy. — Oxford: Oxford University Press. — 1912.
40. Russell B. Free Thought and Official Propaganda. Conway Memorial Lecture. - Ex Libria, 1922.