Доцент А.І. Пипич
8. Філософія соціальної науки.
8.1 Проблема соціального в межах STS (Science and Technology studies або Science, Technology and Society)
8.2 Сучасна філософія соціальної науки і соціальна філософія.
8.3. Поняття соціального від Аристотеля до Канта: теорія та емпірія.
8.4. Сучасна соціальна теорія: від інтерсуб’єктивізму до інтероб’єктивізму.
8.5. Практичний поворот в сучасній філософії соціальної науки та деякі поняття сучасної соціальної теорії.
Одним з найбільш помітних підсумків минулого ХХ ст.. стало перетворення науки і техніки не тільки у визначальний чинник забезпечення життя людей на Землі, а й у джерело досі не бачених ризиків для людства. Тим самим виникла залежність людей від наслідків подальшого просування шляхом науково-технічного прогресу. Фактор усе більшої оснащеності людської діяльності, поставив людство перед дуже непростим вибором. Або подальший необмежений розвиток науки і техніки з його негативним впливом (тільки зокрема на довкілля), або встановлення контролю за цим розвитком та зменшення не лише негативних але й позитивних змін у людськоиу житті, з ним пов’язаних.
У свою чергу це ще з більшою гостротою поставило питання про роль і місце науки і техніки у суспільстві, про їх особливості як суспільного явища. Тим самим багато більш очевидною стала і проблема власне суспільних наук та соціальних технологій, їх призначення і статусу в системі не тільки наукового знання, а й усіх суспільних стосунків та соціальній практиці. Зрозуміло, що як позитивні, так і у негативні наслідки зазначеного якісного стрибка у цивілізаційному поступі людства, були підготовлені довгим і складним шляхом становлення та розвитку науково-технічної складової світової культури. Це стосується і суспільствознавства та суспільних практик, котрі сьогодні, як природознавство та пов’язані з ним технології, стали б неможливими без їх техніко-технологічної складової. Передував зазначеним вище реаліям довгий і дуже непростий шлях становлення та розвитку техніки і наук, зокрема тих, які сьогодні називають соціальними.
8.1 Проблема соціального в межах STS (Science and Technology studies або Science, Technology and Society)
Ще з часів античності в Європі поряд з ремеслом та технікою з’являється таке соціально-культурне явище як наука. І вже тоді спроби філософського осмислення ремесла, науки і техніки, їх тісного взаємозв’язку та взаємовпливу, набувають концептуального характеру – стають першими спробами розкриття їх особливої ролі у житті людини у порівнянні з іншими елементами античної культури.
Передусім тут треба згадати концепцію епістеме (επιστημα), техне (τέχνη) та праксісу (πράξιϛ) Аристотеля, яка у подальшому стала відправною точкою для філософської рефлексії щодо зазначених проблем. Цією концепцією було закладено підвалини для усіх подальших спроб зрозуміти, на чому оснований той незаперечний факт, що саме наука і техніка, у їх складній взаємодії, врешті починають вирішальним чином впливати на долю людства, визначаючи шляхи того, що стали пізніше називати соціально-економічним та науково-технічним прогресом.
Прикладом розробки відповідної концепції вже у ХХ ст. може бути вчення про „осьовий час” К.Ясперса, який в основу сучасного етапу становлення людської цивілізації поклав саме розвиток науки і техніки. І не випадково, оскільки останні два століття найбільш яскраво ілюструють роль і значення науково-технічного прогресу, як у досі небачених здобутках людства, так й у виникненні небезпечних для самого його існування проблем.
Аналізуючи зазначені процеси, передусім звертають увагу на вибуховий розвиток сучасних природничо-математичних наук та техніки як сукупності машин, механізмів й електронно-обчислювальних систем, побудованих на базі досягнень цих наук. Між тим, на другому плані іноді опиняються ті науки, техніка та технології, про які у часи античності начебто і мови не могло б бути і які, з зовсім недавнього (за історичними мірками) часу, стали називати соціальними.
Хоча, з іншого боку, коли починають визначати пріоритети, то саме соціальний прогрес – розвиток людини і удосконалення людських взаємин – опиняється на першому плані. Людина і вдосконалення взаємин між людьми незмінно розглядаються як мета, тоді як а усе інше позначається лише як засіб такого розвитку людини. Тут безумовно треба нагадати концептуальні підходи до вирішення зазначеної проблеми ще Ж-Ж. Русо.
Утім, і надії пов’язані з розвитком науки і техніки, і критика самої ідеї прогресу, зведеної до концептуальної схеми „мета – засіб”, знову і знову привертають увагу дослідників не тільки до науки і техніки взагалі, але й до феномену соціальної науки і техніки, зокрема. Хоча і сьогодні, коли такі терміни, як соціальна наука чи навіть соціальна технологія, стали звичними, застосування словосполучення „соціальна техніка” й досі викликає певне несприйняття. Тоді як, з іншого боку, прямо з ним пов’язане і також ще вчора незвичне, словосполучення „соціальна машина”, вже впевнено завойовує право на існування, правда частіше ще з відчутним відтінком метафоричності. Та після виходу у світ робіт Л.Мамфорда (Mumford, 1962-1967). можна з упевненістю говорити, що і воно почало набувати більш менш строгої, понятійної форми (А. Пипич. 2012).
При цьому варто пам’ятати, що історично зовсім ще недавно, у ХVІІІ ст.. та на початку ХІХ ст.., навіть таке словосполучення як соціальна наука, котре у наші часи увійшло у повсякденний слововжиток, могло б здатися дивним. До того ж, не забуваймо, що першою назвою соціології як науки було сьогодні ще більш незвичне та суперечливе словосполучення „соціальна фізика”, яке застосовувалось як синонім до цієї назви навіть у ХХ ст.. Ним, ще у ХІХ ст., в межах нового тоді напрямку філософської думки, позитивізму, О.Конт спочатку позначив (відмовившись від нього пізніше на користь назви „соціологія”) сферу наукових досліджень, які сьогодні називають суспільними (в лат. традиції – соціальними). Тобто, досліджень таких явищ і фактів, які пов’язані зі спільним (разом з іншими) життям людей.
Між тим у ХХ ст.. усе впевненіше починають говорити, хоча і в межах лише деяких концептуальних спроб осмислення суспільних процесів, також, приміром, і про суспільних тварин, приписуючи предикат соціальності вже не лише поняттю людина, але й певним категоріям не-людей. Правда, знову таки, спочатку і навіть сьогодні переважно у переносному значенні, тобто лише як метафору.
Вже з наведеного стає зрозумілим, що філософське осмислення того, що отримало назву соціального (суспільного), соціуму або суспільства, зокрема філософська рефлексія щодо сфери наукових досліджень, названих „соціальною наукою” або наукою (науками) про суспільство, суспільними науками, має як свою історію, так і цілий ряд досить складних та суперечливих проблем. Й не тільки чи не стільки щодо назв, а, передусім, щодо тих смислів, яких надають йому ті чи ті дослідники соціального, коли тлумачать і сам цей термін, і науки, точніше цілий комплекс наук, які називають відповідно – „соціальними” чи „суспільними”.
Що ж до філософського осмислення соціальної техніки та соціальних технологій, як феноменів сучасного суспільного життя людей, то, як і стосовно сучасної науки та техніки в цілому, зазначене осмислення неможливе без розуміння їх прямого зв’язку з сучасною наукою про суспільство. Точно так, як і сьогоднішнє трактування цієї науки не можливе без виявлення її глибинних зв’язків з соціальною технікою та сучасними соціальними технологіями.
Обидва ці напрямки досліджень входять у більш широку сферу специфічних досліджень під абревіатурою STS (Science and Technology studies або Science, Technology and Society). Розкриттю взаємозв’язків соціальних наук у зазначеному трикутнику „наука – техніка – суспільство” („соціальна наука – соціальна техніка – суспільство) і буде присвячений пропонований розділ.
8.2. Сучасна філософія соціальної науки і соціальна філософія.
Сьогодні широко використовуються такі словосполучення, як філософія, антропологія чи соціологія науки, для позначення цілого комплексу досліджень феномену науки, зокрема і соціальної. Ці напрямки дослідження науки являють собою сучасну інтерпретацію того філософського осмислення цього феномену, який виникає, зокрема, у зв’язку з кризою науки у другій половині ХІХ ст.. і на початку ХХ ст.. Але ще до цього шлях, що пройшло філософське осмислення сучасної науки, був і не простим, і дуже насиченим. Зокрема сучасна соціальна наука пройшла ті самі етапи рефлексії щодо своїх засад, які пройшла і наука загалом: від становлення під впливом ньютонівської механіки так званої „соціальної фізики” в ХVІІ-ХVІІІ ст.., через спроби надати науці статусу основного фактору духовного розвитку людства в межах першого позитивізму, коли виникає сама назва „соціологія” (О.Конт) і філософського осмислення окремих наук („філософія фізики, математики і т. інш.) до виникнення терміну філософія науки (Дюрінг), та сьогоднішніх комплексних філософсько-методологічних досліджень науки, включно з науками про суспільство, позначених терміном філософія соціальної науки (Benton T. and I.Craib I. 2001), або філософія та методологія соціальної науки .
Зазначений вище термін (філософія та методологія соціальної науки) на теренах колишнього „Союзу” не є домінуючим. Часто як його замінник, а тільки іноді поряд та паралельно з ним, використовується термін „соціальна філософія”. Своєю чергою цей термін, який застосовував ще О.Конт, набуває найбільшого поширення лише на початку ХХ ст.. у різних контекстах та у різних авторів, зокрема у С.Л Франка. І найперше у протиставленні новому позитивізму та у зв’язку зі спробами оновлення марксизму. Тому на теренах колишнього „Союзу” до недавнього часу його вживали не часто, передусім у зв’язку з так званою „критикою буржуазної філософії” „союзним марксизмом”.
Але найбільш широкого розповсюдження термін соціальна філософія набуває, як зазначалося, через критику неомарксизмом позитивізму, зокрема у Франкфуртській школі критичної соціальної теорії. У її витоків стояли Хоркхаймер, Адорно, Маркузе, а послідовником вважається, зокрема, і Ю. Габермас, чи не найбільш популярний, до недавнього часу, німецький соціальний теоретик другої половини ХХ ст. Протистояння з позитивістськими концепціями соціуму наклало відбиток на співвідношення термінів «соціальна філософія» і «філософія та методологія соціальної науки», їх певного протиставлення. Утім, якщо спробувати розвести ці терміни, протиставлення яких виглядає сьогодні вже архаїчним, то за назвою соціальна філософія можна було б залишити загально-філософське (приблизно так його застосовував ще О.Конт), певним чином „безпосередньо-теоретичне”, осмислення суспільства як певної цілісності з багатоманітністю зв’язків усіх його елементів, тоді як філософію та методологію соціальної науки виокремити як рефлексію щодо предмету і методу такого, безперечно суспільного явища як соціальна наука у її взаємозв’язках з іншими (природничими, гуманітарними, технічними) науками та технікою, зокрема соціальною технікою та технологією.
Таке розведення та розмежування є безумовно відносним і передбачає тісний взаємозв’язок та взаємозалежність зазначених розділів власне філософського знання. Утім з певними акцентами, зокрема з акцентом філософії та методології соціальної науки на дослідження проблем сучасної соціальної науки, як такої, що базується на широкій емпіричній основі, на відміну від соціальної філософії з її акцентом саме на соціальній теорії (зокрема філософській), маючи на увазі передусім її соціального-критичний пафос.
Сучасна соціальна наука, у позитивному її тлумачення нічим не відрізняється від наук природничих і технічних, спираючись на широкомасштабні і у той же час детально вивірені та математично представлені емпіричні дослідження, без яких у наш час таке явище як соціальна наука вже навіть важко собі уявити. Соціальна філософія, як соціальне явище набуває особливого смислу, якщо врахувати яскраво перфотмативний характер і соціальної свідомості взагалі і соціальної науки зокрема.
Виходячи зі сказаного не тільки соціальна філософія але й філософія та методологія соціальної науки – дуже важливі розділи філософського знання, певним чином навіть ключові ланки досліджень у комплексі філософія, антропологія та соціологія науки, оскільки саме тут зосереджені найбільш гострі проблеми філософської інтерпретації феномену науки не тільки як певного способу орієнтації людини у світі, а й як специфічного соціального інституту.
Тоді як соціологію та антропологію (соціальну антропологію) науки можна вважати чи не найбільш актуальним, як на сьогодні, напрямком досліджень феномену науки в кінці ХХ ст., що став невід’ємною складовою того комплексу дисциплін, який називають загалом філософією та методологією науки. Між тим соціальна наука, як специфічний предмет, тільки починає займати те місце у цих комплексних дослідженнях науки, яке їй мало б належати, зважаючи на вищезазначене. Нижче, ми спробуємо розібратися у складному клубку переплетінь дуже різних проблем, які виникають та вирішуються сьогодні в межах цього комплексу, частину яких вже було позначено вище.
8.3. Поняття соціального від Аристотеля до Канта: теорія та емпірія.
З уже зазначеного стало зрозумілим, що найбільш загальною та гострою проблемою, у зв’язку з філософським осмисленням науки взагалі, а найперше соціальної, стає тлумачення самого поняття соціального, а тим самим і смислу соціальної функції науки та предмета соціальних наук. Прикладом її постановки може бути вже згадана вище проблема приписування соціального як предиката не лише поняттю людини, але й взагалі не-людям, скажімо, тваринам, зокрема комахам чи, наприклад, і таким, зовсім вже екзотичним та поки що вигаданим (не емпіричним) істотам, як інопланетні гуманоїди чи, скажімо, роботи. Утім, не зважаючи на свою сучасність, зазначена проблема, яким дивним це б не здавалося, укорінена ще в античній філософській думці, зокрема в інтерпретації Аристотелем причиновості (перших причин) та його спробі класифікації наук чи дисциплін, предметом дослідження яких виступають саме ці причини – причини, за Аристотелем, існування усього, що існує.
Нагадаємо, що Аристотель пропонує обмежитись лише чотирма причинами або, точніше, провинами (грец. – αϊτιον) – матеріальною, формальною, цільовою та дієвою. Саме з ними якраз і пов’язане життя людей, які вимушені жити, рахуючись з цими причинами (провинами). Причому, Аристотель жодну з них не виокремлює як особливу, але очевидно, що перші дві мають найперше стосунок до власної природи самих речей, а дві останні з зовнішнім щодо речей впливом на них. Інтерпретуючи Аристотеля сьогодні, можна було б сказати, що фактично стосовно двох останніх причин Аристотель має, очевидно, на увазі людей і Богів, оскільки самі собою, самостійно усі речі існують лише у певних формах (грецьк. εϊδος), реалізуючи певні можливості матерії, (грецьк. ϋλη ), які й визначають, що вони є за своєю природою (ϕύσις).
Але ж, за Аристотелем, фактично речі самі не діють і не мають мети свого власного існування, котру їм можуть надавати лише Боги чи люди. Хоча власне у Аристотеля повної визначеності у цьому питанні немає, оскільки нерідко він фактично говорить про мету і дію також і природних речей (скажімо тварин), не вказуючи чия власне це мета чи дія. Це тому, що роль активно-діючої природної складової речей у Аристотеля відіграє лише форма речі, якій відводиться та сама роль, яку Платон надає ідеї. Можна б сказати, це роль того, що багато пізніше, у Новий час, було осмислене як „дієва сила” – та основна, саме природна причина, завдяки якій існуюче не просто існує, але й впливає на існування інших речей.
Цікаво, що сучасна синергетика (зокрема, соціальна синергетика) начебто повертається до давньогрецької причини-провини (αϊτιον), розглядаючи детермінізм (причино-наслідковий зв’язок) не механістично і лінійно, а як становлення асоціацій елементів певної цілісності з хаосу. І хоча, відкриваючи шлях до застосування математичних методів аналізу, ми вимушені в межах такого підходу знову таки розглянути причину начебто так само як провину (ототожнити провину і причину), тим не менше це ніяк не означає повернення до концепції Аристотеля.
Тобто, хоча саме таке ототожнення призводить до ключової метафори „вибору системою” подальшого шляху розвитку як народження причини чи провини в моменті фазового переходу, біфуркації, проте, в залежності від того йдеться чи ні про активне втручання в процес людини, можна по-різному тлумачити смисл причино-наслідкового зв’язку – як цільову чи формальну причину, як провину чи причину. Сучасне тлумачення приймає і той і той варіант, умовно ототожнюючи їх, але розрізняє їх в залежності від того, йдеться про власне „природний” чи штучний процес. Маючи, зрозуміло, на увазі усю відносність і такого розрізнення.
Тобто, фактично тут умовно ототожнюється вже навпаки – провина з причиною, точніше ми відходимо від ототожнення причини з провиною на основі їх не-розрізнення, отримуючи можливість (слідом за Галілеєм і Ньютоном), розглянути увесь світ як єдиний математичний універсум. І вже на цій підставі, застосовуючи математичні методи, виходити на побудову відповідних моделей можливого розвитку передусім відкритих (власне природних) систем, зокрема соціальних. Що ж до закритих (штучних), як соціальних, так й інших систем, то тут треба враховувати фактор їх штучності, а значить можливого контролю певним суб’єктом, який, маючи свободу волі, повинен нести і відповідальність за свої ціле-раціональні дії, а значить і за „вибір ситемою” шляху розвитку.
Тим самим, враховуючи позицію новочасної науки, коли стали називати причиною те, що Аристотель розглядав як провину, сучасна наука отримує можливість обґрунтувати розрахунок (у буквальному смислі), про який у Аристотеля не могло бути і мови. Люди, за Аристотелем, це не просто природні, а особливі природні істоти, щось середнє між Богами та власне природними речами (ближче до Природи – Φύσις). Подібно до тварин, вони також за своєю природою прагнуть до знань. Але, на відміну від тварин, далеко не тільки для того, щоб використовувати їх з певною користю для себе (прагматика за Кантом), а заради самого пізнання, задля досягнення істини (άληθεια).
Слово епістеме (επιστημα) якраз і позначає у Аристотеля знання, яке здобувається не в процесі практичної дії, а зацікавленого споглядання – теорії (специфічної непродуктивної активності), що прямо корелюється зі словом театр. Такого роду пізнанню відповідають науки або дисципліни – фізика (власне натурфілософія у багато більш пізньому розумінні), математика (передусім геометрія) та метафізика. Остання назва виникає вже після смерті Аристотеля і ним не вживається. Причому, у Аристотеля фізика і математика прямо ніяк не пов’язані між собою, оскільки перша спрямована на пізнання чуттєвих речей, які постійно змінюються та якісно перетворюються, тоді як математика (геометрія) реалізує прагнення до пізнання речей незмінних, що тільки і піддаються кількісним вимірам.
Метафізика чи власне філософія має справу також з формами, яким відповідає та чи та можливість чимось бути, тобто – матерія. Зі сполучення матерій та форм і складається природа речей, або фізис (ϕύσις) речей. Як і щодо фізики та математики, метою такого, загального розумного бачення речей (без втручання у їх власну природу), яке дає фактично метафізика чи філософія, стає прагнення до істини, що досягається саме через теорію – зацікавлене споглядання світу, фактично (як ми б сказали сьогодні) лише задля кращої орієнтації у ньому, а зовсім не для його перетворення під свої потреби.
Але, якщо таким чином інтерпретувати Аристотеля, то у його концепції є й зовсім інший, протилежний за суттю, людський досвід орієнтації людей у світі, пов’язаний з практичною мудрістю (фронесіс, гр.. – φρόνησις). Цьому досвіду відповідає прагнення не до знання (επιστημα) як такого, а до здійснення людиною своїх прагнень через розумні дії в конкретних умовах використання цього знання. Як і теоретичний спосіб життя (спосіб життя у природі), практичний спосіб життя не є таким, що може ігнорувати закони природи. Але тут йдеться вже про іншу природу – природу власне людини.
І передусім, це стосується слідування встановленим самими людьми правилам, які регулюють їх спільне життя. Пов’язані вони зі звичками людей і встановлюються ними ж самими, а тому (як погані звички) можуть навіть суперечити природі самих речей. Про можливість такої суперечності (природи речей і людських установлень) говорили ще софісти (приміром, Антифонт), розрізняючи, наприклад, справедливість природну і штучну – людську, наголошуючи при цьому, що слідувати треба саме природній справедливості. Практичний різновид досвіду (фактично життя серед людей), як можна було б сказати, добувається, за Аристотелем, як правило, особисто кожним у спілкуванні з іншими людьми. Це і є власне мудрість (житейська мудрість) на відміну від знання про природу речей як щось загальне. До практичних дисциплін Аристотель відносить політику (πολιτεία) та етику (εϊωθα).
Політика за Аристотелем, це зовсім не те, що почали розуміти під цим терміном з часів Макіавелі – „реальна політика” як керування державою, що являє собою скоріше штучне, ніж природне, утворення (згадаємо образ фактично штучного чудиська Левіафана у Т.Гобса), а значить зовсім не політична наука (Political Science). Розглядаючи державу як поліс – природне утворення, Аристотель пов’язує політику зі спілкуванням людей у вищій його (спілкування) формі, що вбирає у себе нижчі форми природного існування (спілкування) людей (сім’я та поселення), а тому люди за своєю вищою природою і є (на відміну від тварин) істотами політичними.
Вищість людини, порівняно, скажімо, з комахами чи стадними тваринами полягає у тому, за Аристотелем, що маючи мову, вони висловлюють нею не тільки емоції, а й розумні доводи, маючи поняття, приміром, про добро і зло, справедливість та несправедливість. Тому найвища форма спілкування, політична (пов’язана з державою), є первинною у людини (на відміну від тварин) стосовно нижчих – сім’ї та поселення. Тобто, як бачимо, Аристотель, подібно до Платона, ототожнює державу і суспільство як поліс. Причому, він підкреслює, що поняття про добро і зло дає тільки розум, яким фактично, як певним інструментом (органоном, гр..όργανον) може оволодіти тільки людина.
Етика – ще одна практична дисципліна. Але тут мається на увазі практика не людей взагалі у певних формах їх спілкування (це політика), а практика (як процес) окремої, завжди особливої людини. Точніше дисципліна, що має на увазі розвинення здатності окремої людини жити у полісі – державі-суспільстві. Тобто її предметом стають особисті характеристики (ήθος) тих, хто живе у полісі або окремих людей як політичних істот. А оскільки здатність жити серед людей, за Аристотелем, забезпечує передусім доброчинність – здатність чинити (практично, а не теоретично) добро, то це головна людська чеснота. Тому, хоча етика і частина політики (як людина частина полісу), вона певним чином передує політиці – без доброчесних громадян немає полісу, як спільного з іншими життя людей.
Тут треба було б звернути увагу на ще один дуже важливий і принциповий для Аристотеля смисловий нюанс, який в українській мові передається через різницю смислів слів доброчесність і доброчинність. На відміну від Платона, для якого знати, що таке, припустимо, добро, є визначальним стосовно до чинення добрих справ, Аристотель спеціально підкреслює, що між доброчесним вчинком і знанням того, що є доброчесним, прямої відповідності немає. Головне не знати, що таке добро (а, відповідно, і зло), а чинити добро – сповідувати дієву доброчинність, спонуканням до чого, передусім, і займається етика як практична дисципліна.
Щодо концепції техне (τέχνη) у Аристотеля, то і вона стала певним дороговказом для осмислення феномену техніки у ХХ ст.. Нагадаємо, найперше, про концепцію техніки одного з найвизначніших філософів ХХ ст.. М.Гайдегера (Хайдеггер М. 1993). У Аристотеля концепція техніки є чи не найбільш загадковою, якщо її розглядати в контексті його вчення про причиновість. На це і звертає увагу М.Гайдегер. На перший погляд розуміння техніки, технічного взагалі Аритотелем ніяк не збігається з сучасним. Так, фактично технічними дисциплінами він вважає дисципліни, які називає поетичними або поезісом (ποίησιϛ), як способом людського життя, що пов’язаний з відтворенням вже існуючого по природі, з копіюванням, мавпуванням природи речей – імітацією вже існуючого.
Хоча це й не копії копій (видимість видимості), як у Платона, але щось лише схоже на „хитрість розуму” (Гегель), котре таким чином створює чуттєву ілюзію новизни. Це завжди щось штучне ( укр.. – штука – одиниця), а тому винятково одиничне, що може бути відтворене тільки тепер і тут, заради розваги, емоційного катарсису (піднесеного задоволення і просвітлення) глядача чи слухача. Те, що сьогодні іноді ще називають штукарством, або мистецтвом імітації – високий обман. Воно основане не на знанні речей, якими вони є, а на вмінні щось утнути, підмінивши справжнє несправжнім, фактично підробивши природне.
Поетичними дисциплінами Аристотель вважає риторику і власне поезію. Причому друга вище першої через те, що вона ближча до розуміння універсального, не тільки того, що є, а і може чи повинно бути. Риторика ж, це власне техніка говоріння з метою перетягування слухача на свою сторону. Вона хоча і сестра логіки, але не в розумінні Логосу як світового порядку, а як того порядку, який встановлюється самими людьми для власної, зажди різної для різних людей і народів, користі.
Проте, той смисл, який надає Аристотель риториці, якраз і наближає його концепцію до сучасного розуміння соціальної техніки. Як й інше, сьогодні дуже розповсюджене слово з латинським коренем – комунікація (лат. communication від communico – робити спільним, зв’язувати, спілкуватись), що фактично позначає (як у словосполученні „засоби масової комунікації”) таку технічну складову людського спілкування, яка зв’язує, об’єднує людей. Як бачимо, ті смисли, які були закладені ще античними мислителями у відповідні слова, сьогодні відгукуються смислами, які набуваються цими словами, здавалося б, у зовсім не схожому на давньогрецький, соціально-історичному контексті.
Більше того, не випадковим виявляється і вибір багатьох інших термінів з соціально-історичної та соціально-політичної проблематики, які сьогодні використовуються. Зокрема і самого слова, чи точніше терміну „соціальне”. Це слово теж латинського походження (societas) і у первинному вигляді означало спільну з іншим (іншими) подорож. Українське слово суспільний (су-спільний) фактично передає той самий смисл.
На відміну від латинського communico латиське ж societas має на увазі не спільне, яке рівняє, зокрема, й людей у чомусь загальному (скажімо, тієї самої подорожі чи держави-полісу), до чого тяжіє і слово комунікація, а таке спільне, яке допускає нерівність. Припустимо, того, хто веде (поводир) і того, кого ведуть, хоча і йдуть вони спільно (у тому смислі, що половинки одного й того ж можуть бути різними), в одному напрямку. А маючи на увазі давньоримський соціальний контекст, можна казати про спільність, припустимо, навіть рабовласника і раба, котрі ідуть разом в одному напрямку. У латиського слова communico є приблизний грецький відповідник κοινή (спільно) та κοινός(спільний), κοινότης (спільнота) чи κοινόν (община, республіка, держава).
Для того смислу, який має слово societas важливо те, що спільності чи спільноти можуть бути вже дуже різними, приміром, спільність старшого і молодшого, керівника і підлеглого, раба і рабовласника і т. п. Інакше можна сказати, що латинським словом „соціальне” можна було б позначити те, що Платон називає „Державою”, якщо її відрізнити від полісу, чого, зрозуміло сам грецький мислитель концептуально не робив. Власне зазначене вище розрізнення обумовило і назву в марксизмі так званого першого етапу побудови комуністичного суспільства, який назвали соціалістичним на відміну від власне комунізму.
У сучасній філософії соціальної науки підкреслюється саме те значення латинського слова соціальне ( Latour, B. 2005), яке має смисл утворення асоціації з не однаковими, якісно різними складовими, зокрема, не тільки з людей, а і речей („соціологія речей”) (Социология вещей.2006). Точніше асоціації, в яких дії людей і речей не розрізняються як причини тих чи тих подій, а розглядаються як рівнозначні.
Хоча треба розуміти певну умовність такого тлумачення, пов’язаного з особливостями сучасного світу соціальних стосунків, в якому не стільки природні (приміром тварини), скільки штучні речі стають невід’ємною стороною життя людини, спілкування людей між собою. А тому розібратися, де ми маємо справу з провинами (людей), а де з причинами (речей) стає дуже важко, якщо взагалі можливо.
Розуміння складності соціального у наш час пов’язано найбільше з цим, як і відповідний підхід до розуміння цієї складності, який можна назвати „новітнім релятивізмом”(Low J. 2004). Він хоча і не заперечує можливості пізнання суспільних явищ і процесів, але підкреслює його відносність, звертаючи увагу найперше навіть не на практику, а якраз на прагматику людських стосунків. Те, що сьогодні називають прагматичним поворотом в сучасній філософії, зокрема сучасній філософії та методології соціальної науки і можна позначити як новітній релятивізм.
У зв’язку з вищезазначеним важливо звернути увагу на відмінність того, що було названо практикою і прагматикою людських стосунків, яке укорінене ще в філософії Е.Канта. Якщо за практикою стосунків між людьми Кант вбачав свободу волі і моральний обов’язок, пов’язуючи їх з так званим „трансцендентальним суб’єктом”, то смисл прагматики цих стосунків він бачив в опорі на досвід, на емпірію, пов’язуючи цей аспект людських взаємин з „емпіричним суб’єктом”.
Зазначене вище розрізнення і стало джерелом дуже специфічного підходу до розуміння науки, зокрема соціальної в неокантіанстві та у Дільтея. Саме на підставі розрізнення всезагальної значимості і унікальної неповторності досвіду і було розведено номотетичні та ідеографічні науки (неокантіанство) або науки про природу (власне „science”) і науки про дух (власне „humanitis”). Ці науки були розведені не тільки за предметом але й, передусім, за методом. Подальший розвиток і соціальної філософії, і філософії та методології соціальної науки показав глибоку відносність такого розрізнення, чим було продемонстровано єдність наукового знання, приналежність як емпіричної, так і теоретичної складової наукам не тільки природничим, але й соціальним.
Особливого значення розуміння цієї відносності набуває у трактуванні соціології як науки, якій у зазначеному вище протиставлені („science” та „humanitis” ) не знаходиться місця. Точніше вона опиняється фактично поміж двома стільцями, оскільки має справу з процесами і явищами, які однозначно визначити як такі, що стосуються лише світу людей з його неповторністю чи тільки світу природи, з його загальними закономірностями, не можливо. Особливо це стосується сьогодення, коли у стосунки людей фактично вбудовані, як невід’ємні частини не тільки природні, але й штучні речі. А тому емпіричне дослідження соціального буття людини стає безперспективним без дослідження цієї складової людських взаємовідносин.
Емпірична складова сучасних соціальних наук, передусім соціології, також має глибокі історичні корені, найперше соціальну статистику А.Кетле, його вчення про „середні величини”. Саме тому, що А.Кетле перебрав назву „соціальна фізика” для позначення відповідної науки, О.Конт і вимушений був шукати для науки про суспільство нову назву, що обумовило появу терміну „соціологія”, в якому він об’єднав частки взяті з двох мов – латинської societas «соціатас» та грецької λόγος «логос».
Коли у вишах колишнього „Союзу” виникла необхідність перейменувати кафедри так званого „нукового комунізму” було вибрано той самий шлях. Так в Україні та інших пострадянських країнах виникли „кафедри політології” та відповідна дисципліна і спеціалізація – політологія. Хоча у світі науку про політику прийнято називати не політологією, а політичною наукою (Political Science) (Шоркин А. 2002), що підкреслює, якщо мати на увазі сучасне розуміння науки, не тільки теоретичний, а й емпіричний її характер. А з цим пов’язана і різниця між такими сферами соціальної практики як політика, політична наука та політична технологія.
Емпірична складова соціальних наук за двісті років становлення набула сьогодні не аби якого розвитку. Вона пройшла шлях від соціальної статистики і панування так званих кількісних методів, до методів, які сьогодні умовно називають якісними. Умовно тому, що їх поява ніяк не пов’язана з ігноруванням кількісних підходів і взагалі розрахунків. Навпаки ці розрахунки набувають багато більш складних форм.
Тим самим лише актуалізується чи не основна проблема методології емпіричних соціологічних досліджень – проблема вимірювання соціальних характеристик. Оскільки вимірювання завжди спирається на порівняння, то практика вимірювання завжди пов’язана зі спробами ототожнення не просто різних, а здавалося б ніяк не пов’язаних речей, переходом від метафоричного до понятійного способу опису процесів і явищ, зокрема соціальних. А це своєю чергою актуалізує необхідність теоретичних розробок і взагалі того, що називають соціальною теорією, частиною якої стають специфічні теорії вимірювань.
З вимірювання землі виросла наука геометрія і відповідний геометричний метод став на довгий час еталоном наукового методу. Саме намагання викласти результати набутого, зокрема ремісниками, практичного механічного досвіду, надихало І.Ньютона на розробку нової науки механіки її викладу „геометричним способом” (вислів Ньютона). І саме Ньютон, слідом за Аристотелем, але в зворотному порядку, фактично ототожнивши провину з причиною, вводить поняття механічної сили, як того що рухає і може бути певними засобами виміряне.
Але на відміну від Аристотеля, Ньютон розглядає, приміром, камінь, який попав у людину, вилетівши з жерла вулкана і той камінь, який було кинуто рукою іншої людини, як ідентичні природні явища. Тобто тільки з точки зору сили прикладеної до нього і траєкторії, яку він описує. Тоді як Аристотель чітко розрізнив би тут різні причини-провини: з одного боку, формальну, з іншого – цільову.
Завдяки підходу І.Ньютона, започаткованого Г. Галілеєм наука отримала поштовх для застосування математичних методів в природознавстві, що обумовило виникнення „математичної фізики”. Дуже схожим був шлях науки про стосунки між людьми – соціальних наук, де проблема вимірювання соціальних показників була і залишається центральною проблемою її емпіричної складової.
І розробка саме цієї проблеми стимулює розвиток найбільш перспективного напрямку розвитку сучасної соціальної науки – математичного моделювання соціальних процесів. Утім, проблема соціальних показників, як зазначалось, є не лише проблемою емпіричних досліджень. У своїй основі вона має глибокі теоретичні корені, прямо пов’язані з позначеною вище проблемою трактування соціального, як певної характеристики життя людей.
8.4. Сучасна соціальна теорія: від інтерсуб’єктивізму до інтероб’єктивізму.
Якщо спробувати виокремити найбільш загальні тенденції розвитку соціальної теорії за останні сто років, то можна зробити висновок, що врешті цей розвиток призвів до формування цілого спектру дуже різноманітних, здавалося б ніяк не схожих одна на одну теоретичних концепцій або соціальних теорій. Коли Т.Кун оповідав шлях, котрий вивів його на поняття парадигми, він спеціально підкреслив, що поштовхом для цього стала та глибина розбіжностей бачення основ науки, яку він спостерігав у спільнотах суспільствознавців на відміну від науковців природничих дисциплін (Кун Т. 2001). Якщо спробувати визначити цю різницю у термінах Т.Куна, то соціальні науки виглядають так, наче знаходяться або на стадії допарадигмального розвитку, або у стані перманентної революції – переходу від однієї до іншої парадигми. Тобто, проаналізувавши їх структуру у динаміці, не вдається виявити стадії так званої „нормальної науки”.
Подальші спроби застосування поняття парадигми до аналізу розвитку суспільствознавства, тільки підтвердили факт зафіксований Куном. Скажімо спроба обґрунтування концепції багатопарадигмальності соціальних наук у своїй основі виявилась настільки суперечливою, що від неї простіше було відмовитись, ніж застосувати до розуміння реальних процесів становлення соціального теоретичного знання.
Утім, це не означає, що розвиток соціальної науки, зокрема, соціальної теорії, не піддається раціональному аналізу. Подальша розробка самим Т.Куном своєї концепції, введення ним поняття „дисциплінарної матриці”, а потім і концепція „науково-дослідницьких програм” І.Лакатоса, дозволяють вписати і соціальні науки в загальний потік розвитку науки.
Навіть елементи, здавалося б, далекої від соціальних наук концепції верифікації як способу відокремити ненаукове знання від наукового (Віденський гурток), знайшла місце у виробленні способів переходу від емпірії до теорії і навпаки в соціологічному дослідженні. Йдеться, зокрема, про специфічну процедуру „операціоналізації понять” в межах розробки програми такого дослідження. А здавалося б, далека від соціальних досліджень творчість Л. Вітгенштейна, особливо пізнього періоду, передусім концепція „мовних ігор”, виявилась потужним стимулом розробки соціальних теорій.
Особливого значення для розуміння єдності природничих і суспільних наук набула концепція фальсифікації К.Поппера, його боротьба з неопозитивізмом, що була прямо пов’язана з намаганнями включити у сферу наукового знання і суспільствознавство. А сама зазначена концепція, окрім усього іншого, була спрямована на критику так званого „історицизму”, а разом з ним і марксизму за ати-науковість. Тому, намагаючись проаналізувати процес становлення соціальних наук, треба мати на увазі, що багатоманітність принципово різних і навіть протилежних засад, на яких будується теоретичне осмислення суспільних процесів і явищ, так само у різний спосіб може і класифікуватися.
І якщо спробувати виявити якісь найбільш загальні орієнтири осмислення зазначеної вище багатоманітності підходів до визначення засад соціальної теорії, то можна виокремити принаймні декілька з них. І найперше загально-соціологічні теорії можна поділити на ті, що, з одного боку, тяжіють до концептуальних підходів структурно-функціональних типу, а з іншого – такі концепції, в основу яких покладено інтерактивно-символічні підходи.
Класичним представником першого напрямку можна вважати у ХХ ст.. американського соціального теоретика Т.Парсонса, на якого найбільший вплив спричинило розуміння соціальної науки німецьким соціологом М.Вебером. Другий напрямок найбільш повної розробки отримав в концепції А.Шюца, витоками якої стала феноменологічна концепція філософії і науки Е.Гусерля. Обидва напрямки і були покладені в основу сучасних розробок соціальної теорії, які концентруються на спробах синтезу зазначених вище концептуальних підходів.
Особливість першого підходу полягає у тому, що суспільство трактується як цілісна система, яка має певну структуру, елементи якої виконують свої особливі функції. Приміром, суспільство в цілому розглядається як таке, що складається з груп, класів, страт і т. ін.. або соціальних інституцій, організацій, що відповідно і функціонують, задаючи правила, за якими діють люди. Структурованість і організованість виходять на перший план соціологічного аналізу.
Інтерактивно-символічні підходи розглядають суспільство і суспільні процеси як такі, що основані на діях окремих акторів, які, займаючи певні місця в соціальній структурі, краще чи гірше виконують свої особливі соціальні ролі, породжуючи ті самі інституції та організації, які розглядаються лише як результат взаємодії зазначених акторів. Основою аналізу тут стає взаємодія цих акторів. Виходячи з дещо іншого ракурсу, більш загостреного кута того самого бачення, усі теоретичні концепції розгляду суспільства і процесів, які відбуваються у зв’язку з тим, що люди, живуть разом, впливаючи один на одного, можна поділити також на концепції „структурно-системні” і „діяльнісні”.
Представники так званих „діяльнісних концепцій” гостро критикують структурно-системні підходи за ігнорування ролі дієвого суб’єкта. Вони мають декілька різновидів. Це і традиційно марксистські підходи, які певної мірою вбирають в себе елементи як діяльнісного так і системно-структурного підходів. Більш послідовними діяльнісними можна вважати менш традиційні неомарксистські концепції, через критику і перших і других. Вони пропонують нову концепцію самої соціальної дії як не тільки ціле-раціональної, а й комунікативної (Ю.Габермас), спрямованої не на конкуренцію, а тим самим протистояння, а на вироблення правил комунікації.
З точки зору аналізу суспільних стосунків, з певною мірою умовності можна сказати, що перші фактично беруть за основу опосередковані стосунки між людьми, інші – стосунки безпосередні – „очі в очі” або „face to face”. Утім, зрозуміло, жоден з уже названих, як і з багатьох інших підходів самостійно не в змозі охопити усю багатоманітність людських стосунків, взаємин чи взаємодій, які можна назвати соціальними або суспільними.
Підручники з соціології, як правило, еклектично поєднують ці та інші, часто протилежні за суттю підходи. Тому чи не найбільш актуальною достатньо довгий час залишається проблема їх синтезу. Спроби його здійснення вилилась у мабуть найбільш захопливу сторінку розробки соціальних теорій у другій половині ХХ ст.
Йдеться про спроби об’єднати, сумістити часто несумісні вже зазначені та багато інших концептуальних підходів, побудувавши єдину комплексну соціальну теорію. Якщо, знову таки, спробувати узагальнити підходи до вирішення цієї проблеми теоретичного синтезу, то можна, передусім, виокремити принаймні два найбільш очевидні шляхи або напрямки теоретичного осмислення сукупності проблем, які сьогодні називають соціальними. Перший з таких загальнометодологічних підходів фактично панував в соціальних теоріях, починаючи з другої половини ХХ ст.. і його умовно можна було б назвати „інтерсуб’єтивізмом”. Другий – сформувався, в основному, наприкінці ХХ ст.. і отримав умовну назву „інтероб’єктивізм”.
Явна умовність обох цих назв викликана тим, що вони начебто відсилаючи до кантівської суб’єкт-об’єктної дихотомії та опозиції суб’єкта та об’єкта, фактично намагаються з цією опозицією покінчити, відстоюючи тезу єдності і не розрізненості суб’єкта і об’єкта в процесі соціальної взаємодії. Проте, підхід, до якого тяжіє інтерсуб’єтивізм пов’язаний з розглядом соціальності як переважно взаємодії людей на фоні принципово не-людських взаємодій речей, тоді як інтероб’єктивізм не просто вмонтовує речі у людські стосунки, а розглядає їх як рівноправних „актантів” (фактично – люди і речі, однаково, актори) зазначених взаємодій.
Щоб продемонструвати особливості обох вищезазначених напрямків теоретичного синтезу різних соціальних концепцій, достатньо звернутися, для прикладу, хоча б до двох ключових понять, які характеризують перший і другий підходи.
Найбільш характерним поняттям, що відбиває особливості першого підходу, можна вважати найповніше розроблене в концепції відомого французького соціального теоретика П.Бурд’є, поняття габітусу (habitus). Воно має свою давню історію, але у контексті, про який йдеться, означає загальні, не індивідуалізовані когнітивні та мотиваційні структури, що засвоюються людиною з дитинства у практиці стосунків з іншими, стаючи базою усього наступного досвіду (Бурдьє П.2012.) Габітуси – основа соціальної практики людей, основа структурування людьми навколишнього світу речей.
Другий підхід найбільш яскраво характеризується поняттям фрейму (frame), застосування якого теж не обмежено соціологією і також означає сукупність когнітивних та емоційних структур, що схематизують людську діяльність, зокрема комунікативну. Вони є характеристикою не стільки самої людської дії, а її контексту – тих, найперше повсякденних, рутинних ситуацій, що створюється об’єктивно, у контакті людей не тільки з іншими людьми, але й з речами, в оточенні яких розгортається практика людського спілкування. Найбільш системно і повно як поняття соціальної теорії, зазначене поняття фрейму розроблено І.Гофманом в його відомій роботі „Аналіз фреймів”. У П.Бурд’є альтернативним до поняття габітусу виступає поняття поля, яке позначає соціальні простори, на яких розгортаються соціальні практики. Можна сказати, що поняття фрейму не просто деталізує, а структурує поле (за П.Бурдьє) через об’єктивний фактор супротиву не стільки людей (які пристосовуються до цих структур), скільки самих речей (соціологія речей).
Концептуально, як бачимо, обидва підходи об’єднує поняття практики, яке трактується, правда, з протилежних сторін – з, можна б сказати, інтерсуб’єктної сторони взаємодії у першому випадку та інтероб’єктної – у другому. Причому, в обох випадках сам поділ на суб’єктивну і об’єктивну сторону взаємодії стає не просто умовним, а нівелюється взагалі.
Завдяки префіксу „інтер” між цими сторонами (суб’єктом і об’єктом) начебто розчиняється межа і вони розглядається не просто як рівноправні чи різно-правні дієвці (актанти), а саме в інтерактивному ключі – в багато більш широких межах соціальних практик. Тобто, не як те, що диктує характер практичної взаємодії людей, а як те, що обумовлює сам характер соціальної взаємодії. Тому обидва зазначених вище підходи було здійснено в межах того повороту у соціальній науці, який сформувався наприкінці ХХ ст.. і був названий практичним або прагматичним.
Виходячи з багатоманітності соціальних практик, обидва підходи руйнують усталене ще з часів німецького класичного ідеалізму, з одного боку, та марксизму, з іншого боку, розуміння людської діяльності хоча і передусім практичної, але обумовленої якимось суто внутрішніми чи зовнішніми обставинами. Практика (передусім, повсякденна, рутинна) нівелює протилежність зовнішньої (соціальний контекст) і внутрішньої (цілі, мотиви соціальних дій) сторони соціального процесу.
Тим самим долається уявлення про суспільство, яке ґрунтується на тій чи тій стороні (суб’єктивній чи об’єктивній) людської діяльності. Розуміння соціального, а таким чином і суспільства розширюється. Суспільство розглядається не тільки з боку його цілісності, завершеності, а й як процес постійного практичного переукладення цієї цілісності через вбирання в себе нових і нових елементів (інноваційний процес), постійної зміни його конфігурації.
Соціальна теорія таким чином у формі загально-соціологічної стає неможливою без опори на розгалужені емпіричні дослідження. А науковість соціальної науки набуває такої самої форми, якою вона є у емпірично та математично представлених природничих науках. Зустрічний рух з боку розуміння науки як специфічного соціального інституту виливається у розробку напрямку у філософії та методології науки, що отримав назву, антропології і соціології (соціальної антропології) науки. І саме зазначена тенденція є урахуванням технічної складової не тільки наукових розробок і впровадження наукових інновацій, а і технічної оснащеності як визначальної характеристики сучасного етапу розвитку науки. Зокрема це стосується і науки соціальної, включно з розробкою соціальної теорії, яка таким чином отримує нове дихання.
8.5. Практичний поворот в сучасній філософії соціальної науки та деякі поняття сучасної соціальної теорії.
Основні ідеї як теоретичної, так і емпіричної складової сучасних наук про суспільство зосереджені на декількох ключових поняттях. Передусім це, зрозуміло, поняття соціального та його модифікації. Воно стає певною характеристикою тих процесів і явищ, з якими має справу науковець, коли намагається вирішити (допомогти вирішити) ті чи ті проблеми, що зазвичай називають соціальними або суспільними.
Історія цього поняття, від давньогрецьких і латиських джерел до його концептуального розуміння класичною соціологією ХІХ ст..(О.Конт, Ф.Тьоніс, Г.Тард, Г.Зіммель, Е. Дюргейм та інш.) та ХХ ст.. (М.Вебер, П.Сорокін,Т.Парсонс, Дж.Морено, Ю Габермас, Н.Луман, Р.Мертон, Дж. Хомс, П.Блау, Е.Гідденс, П.Бурд’є та інш.) аж до концепцій декількох останніх десятиліть (приміром, Г.Горфінкель, І.Гофман, М.Каллон, Дж.Ло, Дж. Серль, Б.Латур та інш.) була історією такого складного дискурсу, що навряд чи ще яке інше соціально-філософське поняття могло б тут з ним конкурувати.
Утім, нюанси смислів, які вкладали у це поняття соціальні теоретики і розробники методів соціальної науки, зокрема й методів емпіричних, потребують не аби яких зусиль, щоб виявити ключові тенденції можливих подальших кроків його розробки. Однією з таких тенденцій сьогодні є спроба аналізу самого наукового знання як соціального явища. Цей аналіз здійснюється в межах того аспекту дослідження науки, який було названо соціологією науки. Причому предметом тут стає і сама соціальна наука, через що і виникає такий термін як „соціологія соціології”.
Йдеться про відповідний аспект осмислення наукового знання, зокрема й самого соціального знання, як соціального явища, що саме вмонтовано в мережу соціальних зв’язків. Без такого осмислення неможливе його адекватне практичне застосування, як і соціальної науки взагалі у вирішенні соціально-економічних, соціально-політичних, політико-технологічних та інших проблем сучасного надскладного світу людських взаємин.
І в межах розробки цієї проблематики (практичного застосування науки, зокрема соціальної) усе більш очевидним стає те, що концепції, які здавалося б, розроблялися в процесі соціального аналізу розвитку наук про природу набувають нових смислів, якщо розглядаються в контексті розвитку самих соціальних наук, як і навпаки – понятійний апарат, який виникає у зв’язку з аналізом соціальних наук застосовується до аналізу наук природничих. Тут хорошою ілюстрацією може бути вже згадана, синергетика та її відгалуження – соціальна синергетика.
В межах філософії та методології науки можна послатися на ряд інших понять, які по новому висвітлюють не тільки розвиток та розуміння природничих, але й соціально-гуманітарних наук, зокрема процес їх практичного застосування, остаточно залишивши у минулому ті розмежуваннями між ними (зокрема, між science і humanitis), які були актуальними колись. Звернемо увагу лише на два приклади таких понять, які увійшли в обіг філософії та методології науки останнім часом, ілюструючи взаємопроникнення соціального і природничо-наукового знання, як певних соціальних феноменів і соціальних практик одночасно.
Перше, це феномен та поняття наукової лабораторії, застосування якого до розуміння сфери соціального знання дає інколи несподіваний і цікавий погляд на вирішення проблем соціального пізнання та перетворення соціальної реальності. Другий феномен і поняття, що розробляється в межах соціології науки, позначають, можна навіть сказати, модним терміном перформативності знання (зокрема, соціального). Тут навпаки ми маємо справу з феноменом і поняттям зі сфери соціальної науки, тоді як спроби подивитись через його призму на знання природниче виявляє ряд дуже гострих не тільки соціальних, але й епістемологічних проблем.
Зрозуміло, що феномен наукової лабораторії – це типовий приклад того, як певна технологія, покликана забезпечити емпіричне підґрунтя наукового дослідження, передусім, природи, розглядається в якості соціального феномену. Багато в чому він є чи не ключовим для розуміння науки в межах STS (Science and Technology studies або Science, Technology and Society) і будучи рутинним, буденним явищем для природничої науки, здається, на перший погляд, дещо незвичним для наук суспільних. „Соціальна лабораторія” сьогодні – це, поки що, здебільшого, красива метафора, ніж термінологічно зафіксоване суспільне явище. Експериментальним полем соціальної науки та техніки і сьогодні стає, як правило, усе суспільство.
Феномен лабораторії був розглянутий французькими соціальними антропологами науки та соціальними теоретиками Б.Латуром та С.Вулгаром (Latour B., Woolgar S. 1988). в контексті синтезу мікро і макро соціальних досліджень, єдності власне соціальних (приміром, у значенні, наукового співтовариства) і техніко-технологічних складових наукового знання. Тим самим цей феномен був інтерпретований і як базовий для аналізу науки в межах STS.
Почавши з застосування методів соціальної антропології до аналізу сучасної науки, зокрема епохальних, без перебільшення, здобутків Л.Пастера, Б. Латур звернув увагу на те значення, яке надавав сам Л.Пастер, створеній ним науковій лабораторії, що пізніше переросла в інститут імені Пастера. Тобто, предметом розгляду стали не тільки власне наукові здобутки всесвітньо відомого дослідника, а й, насамперед, соціально-організаційні, напрямки його діяльності як науковця. Причому, ці два аспекти були розглянуті у їх нерозривній єдності. З точки зору соціальної теорії лабораторія це фактично специфічний фрейм, досвід практики в межах якого переноситься на усе суспільство. Б.Латур зосереджується саме на цьому аспекті розгляду феномену лабораторії.
Принципова позиція Б.Латура полягає в тому, що ніякої опозиції загальне – особливе , яка б дозволила взяти за основу той чи той контекст, не існує, а тому треба рухатись від ситуації до узагальнення і навпаки. С цим можна було б погодитись, але треба зауважити, що, мабуть, важливо було б більш уважно подивитись на зворотний вплив деяких макроструктурних факторів (передусім інституту власності) на характер і структуру наукових лабораторій.
Зрозуміло, що прикладів, схожих на то, який аналізує Б.Латур, можна було б навести безліч. Тільки в Україні всесвітньо відомі імена С.П.Корольова, О. та Є.Патонів, В.М.Глушкова, багатьох інших науковців, досягнення яких виросли з невеличких наукових лабораторій. Мабуть було б дуже цікаво порівняти науково та соціально-організаційні аспекти становлення науки в таких різних макро-умовах. Але навіть умоглядно очевидно, що характер лабораторної практики Л.Пастера у Франції і, приміром, С.П.Корольова чи В.М.Глушнова в СРСР, багато в чому збігаючись, мали б і принципові розбіжності, хоча результат в обох випадках можна вважати успішним.
Проте, Б.Латур, розглядаючи феномен лабораторії на прикладі Л.Пастера, робить на підставі цього найширші узагальнення щодо місця і ролі лабораторної практики не тільки в межах самої науки, а й у суспільстві взагалі як певній мережі асоціацій активно діючих акторів чи, точніше, актантів (людей і не-людей), серед яких фактор не-людини не менш значимий ніж людський фактор. А тим самим і соціальне він розглядає у зазначеному контексті. Основний його висновок полягає у тому, що науково-технічна складова суспільного розвитку не випадково стає вирішальним фактором життя людей, оскільки вона укорінена в самій тканині соціального, як об’єкта соціальних наук.
Так звана „соціологія соціального”, яка (за Латуром) за основу бере суспільство в цілому, не враховує зазначений аспект суспільного життя людей. На нього і звертає увагу «Акторно-мережева соціальна теорія», основні засади якої намагається обґрунтувати Б.Латур. Ця теорія є яскравим прикладом того, як дослідження науки і техніки як соціального явища стає основою розробки синтетичної соціальної теорії, орієнтованої на емпіричні методи дослідження.
Якщо подивитись не лише на природничі, а на соціальні науки у зазначеному контексті, то те, що називають в науці лабораторним експериментом тут набуває часто дуже специфічних форм. Скажімо, робота з фокус-групами чи і взагалі якісні методи досліджень, можуть виступити аналогом природничо-наукових лабораторій, маючи, безперечно, свою специфіку. Фактично пристрасний допит природи в лабораторії фізичній чи хімічній набуває тут хоча й іншої, але у чомусь дуже схожої форми. Припустимо у фокус-групі основні характеристики лабораторного експерименту зберігаються – закритість, протоколювання та вимірювання параметрів. Тоді як розбіжності пов’язані в основному з тим, що тут дослідник має справу з людьми (як дослідник) не зовні, а в середині лабораторії.
У цьому зв’язку варто нагадати про так звані „закриті суспільства” (К.Поппер), які можна вважати нічим іншим, як експериментальними полями, на яких проводяться випробування людей (як правило без їх згоди). Випробування на цих полях, зрозуміло, ніяк не можна вважати науковими експериментами як і, припустимо, такі ж досліди в лабораторіях алхіміків. Проте вивчення їх досвіду, як і досвіду алхіміків, можуть дати неоціниме для науки розуміння того, чим є суспільство і соціальність як такі.
Лабораторія в історії природничої науки пройшла шлях від алхімічних лабораторій середньовіччя до сучасного Великого адронного колайдера. В соціальній науці цей шлях був не таким довгим, але не меш насиченим – від локальних експериментів Р.Оуена до комуністичних експериментів над цілими народами, від локальних дослідів Ф.Тейлора та Г.Форда чи Е.Мейо до сучасних фокус-груп та якісних методів дослідження в сучасній емпіричній соціології.
Окремо треба сказати про сьогоднішнє масове застосування соціальних і політичних технологій, яке часто, знову таки, до соціальної науки не має ніякого стосунку. Бездумне соціальне експериментування може коштувати мільйонів людських життів, що свідчить про велику складність проблеми поставленої Б.Латуром – проблеми поширення наукового лабораторного експерименту на усе суспільство.
З одного боку, приміром, вакцинація рятує мільйони людей, а з іншого – не контрольоване застосування антибіотиків підвищує резистентність мікробів, з’являються їх нові різновиди і необхідність постійного удосконалення вакцин, що робити усе важче. В цілому лабораторії – це соціотехнічні утворення (фактично соціально-наукові машини), де не стільки досліджують факти, скільки створюють їх.
Неконтрольований вихід за межі наукової лабораторії – серйозна соціальна проблема, в якій соціальний зміст так переплетений з науковим, що їх практично не можна розрізнити. Тобто наука не просто один з соціальних інститутів, а сфера її сьогодні розчинена в суспільних стосунках, що стає особливо очевидним, якщо розглянути ще одну характеристику усякого знання, включно з науковим – його перформативність.
Застосування цього поняття разом з іншими особливостями характеризує сучасний етап розвитку соціальної епістемології. Проте його застосування до розуміння усякого знання, а тим самим і знання наукового, зокрема знання, яке виробляє соціальна наука, викликає зрозумілі застереження. Смисл цього феномену полягає в тому, що знання розглядається з боку його властивості безпосередньо бути дієвим, тобто сферою, де виробляється, а не просто досліджується реальність. Зокрема йдеться про властивість знання прямо і безпосередньо вмикати чуттєву практичну дію. Сьогодні це ще називають нейропрограмуванням, коли продукується ледь не автоматична дія на основі якогось знання.
Поняття перформативу (від сер.-лат. – performo – дію, здійснюю) щодо аналізу мовної практики ввів Дж. Остін, узагальнивши ідеї Д.Юма та Е.Бенвеніста, для характеристики певного різновиду висловлювань, які здавалося б до науки мають мало стосунку. Проте, якщо уважно розглянути деякі різновиди не тільки власне мовної, а будь якої іншої практики, феномен перформативності виявляється досить актуальним в межах підходу, який було позначено як соціологія знання.
Маючи певні знання, люди діють далеко не завжди усвідомлюючи, яке саме знання вони використовують, практикуючи ті чи ті дії. Особливо це стосується повсякденних, рутинних практик, коли власне знання важко відокремити від буденних навичок. Приміром, я знаю, що треба чистити зуби і роблю це. Оскільки до цього знання приклалася сучасна гігієнічна наука, то це наукове знання є для мільйонів людей фактично перформативним, тобто таким, яким люди керуються навіть не задумуючись чи є воно істинним, чи хибним. Утім, таке знання не просто структурує стосунки між людьми, а створює такі стосунки, яких не було до того, як це знання з’явилось.
Розширення сфери застосування поняття перформативноності з лінгвістичного аналізу на соціальний має своєю основою його розширену інтерпретацію (вже в межах самого лінгвістичного аналізу) нівелювання відмінності між власне комунікативним актом та соціальною акцією. Люди бачать світ через призму своєї мови, а сама мова виступає не тільки і навіть не стільки відображенням дійсності, скільки знаряддям комунікативних практик, а певні словесні формули прямо маніфестують відповідні соціальні структури.
Скажімо, наказ, у його словесному втіленні, має прагматичне значення тільки у відповідних соціальних структурах, найперше військових, хоча і не тільки. А тому зазначене ототожнення (комунікативного акту з соціальною акцією) має вагомі підстави. Цей крок від теорії мовних актів (Дж.Остін) до ідеї конструювання соціальної реальності теоретично обґрунтовує сучасний американський філософ Дж.Серль (Searle J.1955,2001)
Найбільш очевидне не тільки теоретичне, а й насамперед практичне значення поняття перфомативності набуває в різних економічних теоріях у зв’язку, передусім, з відмовою від критики концепції „людини економічної” і переходом до вивчення цього феномену в реальних економічних стосунках. Найперше в аналізі ринків та їх специфіки щодо різних товарів і послуг. Прилаштування пропозицій до попиту і навпаки, виявляє проблему організації реклами з використанням нейропрограмування та певних соціальних технологій, розробка яких прямо виходить на згадану вище „акторно-мережеву соціальну теорію”.
Так звана „економіка якості” чи „економіка послуг” гостро ставлять проблему співвідношення стихії ринку та інстутиційного порядку організацій, а тим самим проблему соціального в аспекті природного і штучного. Цей аспект був давно виявлений соціальними теоретиками. Варто нагадати хоча б розрізнення суспільства (Gesellschat) і спільноти (Gemeinschat) у Ф.Тьоніса, яке сьогодні набуває нового звучання.
Проблема перформативності знання взагалі і соціального знання зокрема, прямо пов’язана з зазначеним аспектом розгляду соціального, оскільки торкається дуже гострої проблеми свободи волі індивіда у виборі (зокрема товарів та послуг) і меж, які окреслюють ті чи ті соціальні структури (зокрема через рекламу), спрямовуючи цей вибір. Зрозуміло, що вирішення цієї проблеми має насамперед практичне значення, а вже потім теоретичне, щодо постановки певних проблем в межах соціальної теорії, а тим самим і філософії соціальної науки.
Утім і спроба застосувати поняття перформативності знання до аналізу, скажімо, природничого наукового і не наукового знання виявляє ряд дуже гострих теоретичних проблем. Якщо стосовно встановлення факту існування, припустимо електрону, ще якось можна погодитись, що без лабораторії його б не було, то щодо самого електрона таке твердження викликає зрозуміле несприйняття. Хоча наука вже має схожий досвід щодо твердження про існування атому.
Те саме стосується проблеми істинності знання. Щодо перформативних висловлювань питання про істинність навіть теоретично є недоречним. Здавалося б, це прямо повинно стосуватися і знання про природу як цілісну систему у співвідношенні текст – контекст: творіння природи людиною як образ, метафора у контексті створення людиною так званої „другої природи” приймається без особливих застережень. Але щодо творення людиною „першої природи” навряд чи можуть бути якісь подвійні тлумачення. Утім, лише якщо не робити проблемним сам поділ на так звану „першу” і „другу” природи.
Те ж стосується критики так званої кореспондентської концепції істини. Розгляд аспекту перформативності знання не просто ставить її під сумнів за рахунок прийняття пом’якшених концепцій відповідності знання дійсності, а фактично відкрито заміщає релятивізмом – концепцією умовності, відносності людських знань. На відміну від тих концепцій істини, які хоча і тяжіють до релятивізму (когерентна, конвенціональна, прагматична), але пробують відмежуватись від явно релятивістських висновків. Тут принцип релятивізму проголошується вже начебто відкрито.
Тобто, застосовуючи поняття перформативності до знань, треба ще раз згадати, що істина – це не застиглий стан знання людини про світ, включно зі світом природи, а складний, в основі практичний процес, кожний етап якого є втіленням цього знання, зокрема й у технічні прилади, без яких вивчення природи неможливе. А це, приміром, може означати, що отримавши можливість розганяти елементарні частки до неймовірної швидкості, ми не віддаляємось, а наближаємось до реальності. І поки відтворюємо такі швидкості, які існують в природі, наше знання про ці частки буде і відносним, і перфорвативним.
Іншими словами, можливі відповіді щодо особливостей процесу пізнання як суспільства, так і природи через розуміння знання як перформативного дозволяють дещо розсунути горизонти постановки і вирішення і нових, і традиційних гносеологічних та епістемологічних питань. Знання, яке прямо впливає на життя людей, змінюючи умови цього життя, перетворюючи реальність, опиняється в багато більш складних з цією реальністю зв’язках ніж власне зв’язок „істина – хиба”.
Наведені вище приклади щодо соціальних феноменів й понять лабораторії та перформативності знання, дають, таким чином, можливість побачити, що як природничі, так й соціальні науки прямо задіяні у суспільне життя людей. Будучи пов’язаними з сучасною соціальною технікою і соціальними технологіями, соціальні науки саме у такій якості стають сьогодні предметом дослідження сучасної філософії та методології соціальної науки і техніки.
Література:
1. П.Бурдьє Структури, habitus, Практики. // Современная социальная теория: Учебное пособие. Новосибирск: Из-во Новосибирского Ун-та 1995. С. 18-19).
2. Кун Т.Структура научных революций: Пер. с англ. М.: ООО «Из-во АСТ» 2001.С.16-17.
3. Анатолій Пипич. Великі та малі соціальні машини. // Філософська думка. №6. 2012. С. 49-65.
4. Социология вещей. Сборник статей./ Под ред. В. Вахштайна. – М.: Изд. Дом «Територия будущего», 2006.
5.Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступленния: пер. с нем. – М.: Республика. 1993. С. 221-237.
6. Шоркин А.Д. Индикаторы отличия «политологии» от «Political Science» // Политическая наука в Украине: становление и перспективы. – Симферополь. 2002. С. 18-32.
7. Ted Benton and Ian Craib. Philosophy of Social Science: The Philosophical Foundations of Social Thought. New York -London W1P OLP 2001.
8. Latour, Bruno.Reassembling the Social. An Introduction to Actor-Network-Theory. Oxford University Press. 2005. [Латур,Б. Пересборка социального: введение в акторно-сетевую теорию./пер.с англ. – М.: Из-во дом Высшей школы экономики,2014. С.17-18 ]
9. Latour B., Woolgar S. Labortory Life: The Construction of Scientific Facts. Princeton University Press, 1988.
10. Low, John. After Method: Mess in Social Science Research. London: Rout-ledge,2004. [ Ло, Джон. После метода: беспорядок и социальная наука. Пер. с англ. – М: Из-во Институт Гайдара, 2015.]
11. Mumford, Lewis. The myth of the machine. Technics and Humon Devlopment. Harcourt. Brace & World. Inc. N.Y. 1962 – 1967. [ Мамфорд, Льюис. Миф машины.Техника и развитие человечества. Пер. с англ. М.: Логос, 2001.]
12. Searle J. The Construction of Social Reality. N.Y.: Free Press.1955; Rationality in Action. A Bradford Book the MIT Press. 2001. [Серль Дж. Рациональность в действии. Пер. с англ. – М.: Пресс-Традиция, 2004. ]