Істини в епістемології та філософії науки

Розвиток сучасної філософії та методології науки показав неоднозначність оцінок категорії "істина", порушив питання її необхідності для аналізу процесів наукового пізнання. Істина одна з головних категорій теорії пізнання і епістемології, що змінює свої визначення в різних контекстах. Переоцінка ряду фундаментальних понять, насамперед таких, як відображення, суб'єкт, практика (як критерій істини), що відбувається сьогодні, дозволяє по-новому проблематизувати категорію істини, вирватися з пут традиційної гносеологічної концепції, що несе на собі явні сліди споглядального матеріалізму. В статті розглядаються сучасні підходи до проблеми істини в межах філософії науки, аналізуються відомі концепції та їх місце в сучасній науці.

Як безсумнівні завоювання філософської думки повинні бути оцінені головні способи проблематизації істини: теорія кореспонденції, або відповідності знання реальності; теорія когеренції, або узгодження елементів знання, істинність на основі системності знання, його єдності; прагматична теорія істини, що будується на визнанні методологічно-інструментального й етичного значення цієї категорії. Ці концепції повинні розглядатися у взаємодії, оскільки вони носять взаємодоповнюючий характер, по суті, не заперечуючи одна одну, а виражають різні аспекти істинного знання.

Сьогоденне розуміння істини припускає діалог різних філософських концепцій і синтез найбільш плідних ідей у контексті сучасних уявлень науки і культури.

У гносеологічному плані під істиною розуміється в першу чергу змістовна характеристика людських знань, особливо філософського і наукового характеру.

Цікаву компілятивну думку стосовно істини висловив російський дослідник І.Касавін: "Істина є багатоаспектною, тому про неї можна говорити і як про відповідність знання дійсності, і як про взаємоузгодженність знання, і як про певну філософську категорію, що позначає ідеал знання і спосіб його досягнення"1.

Класична (кореспондентська) концепція. Тут під істиною розуміється відповідність людських знань реальному положенню справ, об'єктивній дійсності.

Класична ідея істини пов’язана з античністю, і була сформульована Платоном і Аристотелем. Зокрема, Платон виразив цю ідею таким чином: "... той, хто говорить про речі відповідно до того, які вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, – бреше... "2. Концепція, що розглядає істину як відповідність думок дійсності, пережила тисячоріччя і дотепер є найбільш розповсюдженою концепцією істини. І хоча класична концепція стикається з численними труднощами і проблемами, дотепер говорячи про істину, ми найчастіше всі мають на увазі саме відповідність наших уявлень, ідей, теорій тій чи іншій дійсності, або тій області об'єктів, яку вони відображають.

Здається досить виправданою думка про те, що основною метою науки є одержання істинного знання. Тому природно очікувати, що в епістемології, яка прагне дати опис будові наукового знання та його розвитку, поняття істини повинне займати одне з центральних місць. Однак досить легко переконатися в тому, що це далеко не так, більш того, поняття істини практично не зустрічається у філософсько-методологічній літературі останніх десятиліть. Спробуємо усвідомити чому це відбулося і за яких причин.

Доти поки поняття істини використовувалося в загальному і не дуже визначеному вигляді, особливих труднощів з його вживанням не виникало. Можна було вірити, що наукове знання дає нам більш-менш адекватну картину дійсності й у цьому змісті є істинним. Хоча, перший сумнів у цьому був висловлений вже Кантом в поглядах на те, що сама по собі об'єктивна дійсність нам не дана і можна говорити лише про відповідність знання даним досвіду, що істотно залежать від нашої власної розумової діяльності. Але, для того рівня розробки, якого досягла класична концепція істини до середини XIX ст., вказівка на практику як на універсальний критерій істини загалом давало рішення проблеми.

Однак розвиток науки наприкінці XIX – початку XX ст. і поява логіко-семантичних засобів аналізу мови науки в цей же період поставили перед класичною концепцією істини серйозні проблеми. Революція у фізиці, пов'язана з переглядом фундаментальних уявлень класичної науки про матерію, простір і час, показала, що теорії, які протягом сторіч не викликали ніяких сумнівів, знаходили найширше практичне застосування і, здавалося, підтверджені величезним матеріалом людської діяльності, є не істині в строгому змісті цього слова. Якщо дотепер класична концепція спиралася на жорстку дихотомію істина-хиба, то з появою квантової механіки і теорії відносності цю дихотомію довелося значно послабити. Звичайно, з погляду цієї дихотомії класична механіка виявилася просто помилковою концепцією, точно так само як за триста років до цього хибною виявилась геоцентричної картини світобудови. Але якщо в результаті коперніканськой революції геоцентризм був відкинутий як проста омана, то класична механіка залишилася в науці – як "граничний випадок", як часткова (відносна) істина, яка є справедливою у світі щодо невеликих швидкостей і макропроцесів.

Паралельно революційним змінам, що відбувалися в світі, відбувалася інтенсивна розробка логіко-семантичного апарата в працях Г.Фреге, Б.Рассела, Л.Вітгенштейна3 й ін. Для теорії істини це мало навіть більше значення, чим зміна наукових уявлень про світ. Побудова семантичних теорій, аналіз парадоксів теорії множин, точний опис структури гіпотетико-дедуктивної теорії, зростання інтересу до аналізу мови науки ­ усе це поступово привело до того, що обговорення істинності людського знання поступово стало здобувати більш конкретний характер: спираючи на логіко-семантичний аналіз мови науки, проблему істини стали розглядати у відношенні окремих елементів знання – пропозицій і теорій. При такому більш конкретному, так сказати, "квантовому", підході відразу ж виявилося, наприклад, що поняття істини застосовне далеко не до всіх пропозицій, що можуть бути використані наукою. Зокрема, воно незастосовне до безглуздих пропозицій, наприклад: "Юлій Цезар є просте число" чи "Сила струму в ланцюзі дорівнює  двом мікронам" тощо. Для багатьох же типів пропозицій зміст поняття істини виявився зовсім неясним.

Важливим кроком на шляху до конкретизації й уточнення класичного поняття істини за допомогою ідей логіко-семантичного аналізу мови з'явилася відома робота А. Тарського "Поняття істини у формалізованих мовах"4. У цій роботі Тарський розглядає істину не як деяку метафізичну сутність, а як властивість осмислених пропозицій, яким вони можуть або володіти або не володіти. Основну ідею класичного розуміння істини ­ ідею відповідності думки дійсності – Тарський прагне точно сформулювати для кожної окремої пропозиції. Як що, наприклад, пропозиція "Сніг білий" істинна, то класична концепція відповідає: "Це означає, що дана пропозиція відповідає дійсності". Тарський уточнює: пропозиція "Сніг білий" істинна тільки в тому випадку, якщо сніг насправді білий. Узагальнюючи висловлення подібного роду, Тарський приходить до своєї відомої схеми, що виражає приписування предиката "істинно" конкретним пропозиціям:

"X істинно, якщо і тільки якщо Р".

Тут Х представляє ім'я деякої пропозиції, а Р  – сама ця пропозиція.

Наприклад, пропозиція "Волга впадає в Каспійське море" є істинною, якщо і тільки якщо Волга впадає в Каспійське море (можна сказати: "насправді", "дійсно" впадає, однак Тарський вважає це зайвим, вважаючи, що це вже включене у твердження, що підставляється на місце Р).

Немає потреби більш глибоко вникати в семантичну теорію істини й у ту полеміку, що розгорнулася навколо неї як у закордонній, так і у вітчизняній літературі. Вже цього аналізу достатньо, щоб можна було вказати на дві фундаментальних обставини, які обумовили процес відмови епістемології та філософії науки від класичного поняття істини. Це, насамперед, перехід філософії науки від загальнофілософських міркувань про істину і її критерій до аналізу умов істинності конкретних наукових пропозицій і теорій.

Коли Кант порушує питання про те, як можливо вийти за межі чуттєво даного для того, щоб порівняти наше знання з річчю в собі, вказівка на практику дає рішення цієї проблеми. У процесі практики людина сам включається в об'єктивний ряд речей і процесів і, реалізуючи свої цілі у взаємодії з зовнішнім світом, пересвідчується в істинності уявлень, що лежать в основі її діяльності. І точно так само, коли виявилося, що навіть самі обґрунтовані наші концепції здатні виявитися помилковими, розробка вчення про співвідношення абсолютної і відносної істини також рятувало класичну концепцію: наші уявлення відповідають дійсності, але лише приблизно, і усі вони можуть бути виправлені, уточнені, доповнені і тощо.

Коли ж філософія науки вийшла на "атомарний" рівень аналізу і порушила питання про те, якщо істинна окрема наукова пропозиція чи теорія, як ефективно відрізнити істинну теорію від помилкової, негайно ж виявилася недостатність загальнофілософських відповідей. До науки практика входить через емпіричні методи пізнання і технічні додатки. З'ясувалося, що емпірична перевірка чи технічне засоби здатні дати лише часткове підтвердження теорії. Але цього зовсім недостатньо, щоб стверджувати істинність теорії в сенсі того, що вона дає адекватне відображення реальності. Можна цілком успішно практично діяти, тобто одержувати нові підтвердження, навіть на основі неправильних уявлень. Наприклад, протягом тисячоріч практика спиралася на геоцентричну систему світу; теплові машини почали створюватися на основі концепції теплорода тощо. Коротше кажучи, посилання на практику як на критерій істини і вчення про співвідношення абсолютної і відносної істини перестають "працювати" на тому рівні аналізу, до якого прийшла філософія науки в XX  ст.

І, по-друге, сама ідея відповідності – основна ідея класичного розуміння істини – на цьому рівні виявляється зовсім неясною. Відповідність наших уявлень речам і явищам часто витлумачувалася як подібність уявлень з речами. Вважалося, що знання про світ є його відображенням і точно так само схоже на світ, як схожі відображення в дзеркалі на оригінал. Прогрес знання полягає в тому, що ми вносимо у відображення дійсності додаткові риси, уточнюємо його і завдяки цьому домагаємося усе більшої подібності відображення з оригіналом. Цей наївний куммулятивізм у розумінні прогресу пізнання і теорія відображення, що лежить в його основі були відкинуті при більш детальному проникненні в структуру науки та процеси її розвитку. Наукова теорія спирається на фундамент абстрактних понять і величин, створює систему ідеалізованих об'єктів, часто дуже далеких від реальності, до яких безпосередньо і відносяться твердження теорії. Тому наукові теорії в принципі не можна безпосередньо порівнювати з дійсністю, це порівняння виявляється дуже опосередкованим і складним. Так у якому ж змісті можна тоді говорити про відповідність наукових теорій дійсності, тобто про їх істинність? У нас залишається лише одне: говорити про відповідність фактам, результатам експериментів, про підтвердження і перевірку. Поняття істини виявляється попросту зайвим.

Але й сьогодні класична концепція залишається найбільш впливовою не тільки серед філософів, але і серед учених, тому що найбільшою мірою відповідає їх інтуїтивній вірі про те, що вони не створюють наукові гіпотези і теорії на свій власний розсуд, а пізнають щось у самому бутті і що отримане ними знання не фікція, а дійсно розкриває об'єктивні закономірності світобудови.

Однак при уважному філософському аналізі класичної концепції (особливо в її матеріалістичній версії) в ній виявляється ряд серйозних труднощів:

По-перше, ми ніколи не маємо справу з дійсністю самою по собі, а завжди з її чуттєвим або раціонально структурованим образом. Якщо ж ми маємо справу з перевіркою теорії на її відповідність фактам, то й факт науки – це завжди первинно відібране і концептуально оформлене нашим розумом поняття. Про яку об'єктивну дійсність тут може йти мова? По-друге, виникає ряд складностей із судженнями логіки і математики. Вони описують об'єкти, яким неможливо знайти аналогу й поставити у відповідність до реального світу (наприклад, уявні числа). По-третє, незрозуміло, як бути з універсальними монологічними судженнями в науці, адже в повсякденному бутті ми маємо справу тільки з одиничними процесами і подіями. Загальне нам ніде і ніяк безпосередньо не дано, крім як у нашому власному розумі. По-четверте, у класичній концепції виникає ряд парадоксів, якщо об'єктом висловлення служить його власний зміст. Один із самих відомих прикладів подібного роду ­ парадокс брехуна, де судження брехуна "я брешу" неможливо однозначно оцінити як істинне чи хибне. Спробою позбутися парадоксів останнього роду і є "семантична теорія" істини А.Тарського, яка уточнює класичне арістотелівське розуміння і, що дозволяє за рахунок розведення мова-об'єкт і метамова уникати парадоксів типу парадокса брехуна.

Однак і ця концепція загальних гносеологічних труднощів класичної концепції це не переборює. Їх причина криється в недооцінці конструктивної активності суб'єкта пізнання, на чому саме і зробила акцент апріористська теорія істини.

Апріористська концепція. Вона досить давня і може трактуватися як деяке іманентне, властиве душі додосвідне знання, що лише розкривається в ході індивідуальних і загальнолюдських пізнавальних зусиль. Це вчення індійської веданти про потенційне всезнання людського атмана, тотожного брахману; античне розуміння знання як пригадування безсмертної душі; християнське вчення про богоподібну людину, декартівська доктрина вроджених ідей з тезою про те, що "істинне все те, що я сприймаю ясно і чітко" тощо5. Вона завжди певним чином поєднується з варіантом класичної концепції істини.

Перший послідовний варіант апріористської доктрини був розроблений І.Кантом5. Акцент у розумінні істини тут стійко переноситься на суб'єкт пізнання вже без усяких відсилань до феномена божественної вродженості знання. Істинне знання з його погляду зовсім не те, що відповідає дійсності, а яке відповідає критеріям загальності і необхідності. До таких можуть бути віднесені апріорні синтетичні судження, що можливі завдяки додосвідним структурам чуттєвості і розуму, однакові для всіх суб'єктів пізнання. Як можливі істини математики? Завдяки загальним апріорним формам чуттєвого споглядання простору і часу, за допомогою яких ми всі однаково конструюємо об'єкти математичного знання. Як можливі істини природознавства? Завдяки загальним апріорним категоріальним структурам розуму і заснованим на них універсально істинним основоположенням пізнання (закони про сталість субстанції, закони причинності, закони взаємодії субстанцій). Будь-які апостеріорні істини фізики й інших природничих наук ґрунтуються на цих положеннях, універсально істинних і передуючих усякому конкретному досвіду, іншими словами, розум виявляється в стані знаходити у світі лише таке істинне знання, яке сам туди ж і вклав. Тобто, він сам задає собі правила пізнавальної гри, на основі яких він може розіграти незліченну кількість конкретних пізнавальних партій.

При всій оригінальності та некласичності кантівської думки незабаром, однак, з'ясувалося, що ті основоположення, які Кант вважав додосвідними й універсально істинними, такими не є, принаймні за межами ньютонівської класичної механіки.

Усі наступні розробки теорії істини, що особливо збільшилися на рубежі XIX-XX ст. у зв'язку з кризою в природознавстві, ставили своїм завданням уникнути, з одного боку, наївних посилань на об'єктивну дійсність у дусі класичних концепцій, а з іншого боку – вказівок на різного роду додосвідні структури, властиві апріористському підходу.

Когерентна теорія істини. Вона існує в декількох різних варіантах. Самий популярний і відомий з них стверджує, що істинне знання завжди внутрішньо несуперечливо і системно упорядковане. Тут відбувається зближення з трактуванням істини в змісті логічної правильності і коректності. При всій частковій обґрунтованості такого підходу усе-таки варто визнати, що відсутність логічних протиріч і взаємозв'язок суджень усередині якоїсь теорії ще аж ніяк не свідчать про її істину; навпаки, наявність діалектичних і антиномічних суджень усередині теорії ще не дає основ говорити про її хибність. У противному випадку варто було б відразу відкласти вивчення "Капіталу" К.Маркса з його знаменитим антиномічною тезою, що "капітал виникає і не виникає в процесі обертання"6, чи знаменитої праці Шмальгаузена "Організм як ціле в індивідуальному й історичному розвитку"7, де з перших сторінок констатується, що цілісність будь-якого організму ­ це завжди єдність процесів інтеграції і диференціації його клітинних структур.

Інший варіант теорії когеренції стверджує, що істинною повинна бути визнана та гіпотеза, яка не суперечить фундаментальному знанню, що існує в науці. Наприклад, якщо якась фізична гіпотеза суперечить закону збереження енергії, то є всі підстави вважати, що вона помилкова. Даний критерій також не можна абсолютизувати, тому що будь-яка нова фундаментальна теорія завжди якомусь загальновизнаному знанню суперечить.

Прагматистська концепція. Її суть зводиться до того, що знання повинне бути оцінене як істинне, якщо здатне забезпечити одержання деякого реального результату (експериментального, утилітарно-прагматичного тощо). Іншими словами, істинність ототожнюється тут з користю або результативністю. За великим рахунком, знання, особливо наукове, дуже прагматичне. Якщо вчений-теоретик не одержує нових результатів, його наукова репутація, а потім і кваліфікація можуть бути поставлені під сумнів. Якщо інженер не винаходить нових технічних пристроїв і пристосувань, йому можуть перестати платити зарплату.

Засновником прагматизму, як відомо був Ч.Пiрс, але саме В.Джемс вважається справжнім творцем теорії істини прагматизму. Він обґрунтовує тезу, що "прагматичний метод... намагається витлумачити кожну думку, вказуючи на її практичне застосування".

Виходячи з пiрсового положення, – "істина міститься у майбутній корисності для наших цілей", – Джемс висуває базові тези праксеологічної теорії істини:

1) Істина створюється в процесі перевірки ідеї;

2) Істина – те, що "працює", має практичні наслідки, які вiдповiдають нашим сподіванням;

3) Істина – це корисність;

4) Істина може також ґрунтуватись на довiрi ("кредитна система iстин");

5) Істина має сумiщуватись з попередніми істинами i з новими фактами8.

Теза (1) становить заперечення істини як абсолютної, незмінної властивості "iдеї". Ідея дана, вона є існування у наявності. Вона не є ні істинною, анi хибною, до емпіричної перевірки вона – просто "iдея". Тому саме емпіричний досвід розуміється тут як джерело істини.

Теза (2) пов’язує істину з діяльністю: істина "працює". Інакше кажучи, якщо ідея має практичні наслідки, що вiдповiдають нашим запитам, то вона корисна, істинна.

У тезі (3) виходять з положення, що володіння істиною – це не самодостатня мета; істина є засобом для задоволення життєвих потреб. Тому істина i корисність є тотожними.

Теза (4) має своїм джерелом логічне перевертання тези (3): якщо істинне те, що корисне, то некорисне – неістинне.

Нарешті, теза (5) має на меті узгодити прагматизм з аристотелівським визначенням істини як відповідності ідеї та реальності: "Під реальністю ми розуміємо, з одного боку, конкретні факти, а з другого – абстрактні речі та відношення між ними, що пізнаються інтуїтивним шляхом". Вiдповiднiсть – це "будь-який процес, що веде від даної ідеї до деякої подої в майбутньому, якщо тільки цей процес протікає вдало.

Таке розуміння основоположень прагматичного відношення до дiйсностi привело Джемса до так званого "радикального емпіризму" – тобто “очищення досвiду” вiд рацiонального тлумачення апрiористських елементів.

Однак, утилітарну спрямованість науки не слід перебільшувати. Найвидатніші відкриття відбуваються творцями, звичайно, не з утилітарних розумінь, а з чистої любові до істини. Багато наукових теорій у момент їхнього створення зовсім не мають ніякого експериментального і технічного застосування. Більш того, самі стратегічно значимі ідеї, тим більше у філософії, по визначенню безкорисливі й антиутилітарні. У противному випадку вони ніколи не змогли б відкрити нові обрії в бутті і пізнанні. Недарма видатний іспанський філософ X.Ортега-і-Гасет висловив думку, що найбільше практичне значення філософії складається саме в її абсолютній утилітарній марності.

Конвенціоналістська концепція (Пуанкаре). Тут стверджується, що істина є завжди продукт певної (частіше негласної) угоди між учасниками пізнавального процесу. У різних науках і різних наукових співтовариствах існують різні "правила гри", а всі докази будуються лише на основі прийнятих конвенцій. Відповідно, те, що може трактуватися в рамках одного наукового співтовариства як істинне знання; в іншому буде розцінене як знання помилкове. Так завжди буває, коли зіштовхуються представники різних шкіл у науці і філософії. При всій значимості факту угод у пізнавальній діяльності його все-таки не слід доводити до абсурду, тому що в кінцевому рахунку це приводить науку і філософію – сфери доказового і систематичного мислення – до сугубо обивательської тези, що "у кожного своя істина". По суті, сама теза, що істина завжди продукт угоди, спростовує себе ж, тому що має на увазі, що незалежно від всяких угод ця теза повинна кваліфікуватися як істинна.

Підводячи підсумок, можна сказати наступне. Класична концепція істини протягом тривалого часу свого існування забезпечувала рішення проблем, пов'язаних зі спробами зрозуміти людське пізнання взагалі і наукове пізнання, зокрема. Однак з появою нових засобів аналізу науки, з переходом до її розгляду на рівні окремих теорій, пропозицій, процедур пояснення, перевірки тощо загальні міркування про істину і практику стали неефективними. Для того щоб класична концепція істини знову зайняла своє місце у філософії науки потрібно її подальша розробка і конкретизація. Поки, незважаючи на всю повагу, якою вона користається в силу свого походження і тривалості існування, класична концепція виявляється попросту зайвої для методологічних побудов.

Відповідно до загального духу і часу деякі закордонні та вітчизняні філософи порушують питання про відмову від поняття істини, вважаючи використання цього поняття ознакою міфологічного мислення. Так, представник постмодернізму Г.Томлісон вказує, що "Ідея істини спирається на уявлення про світ "сам по собі" та концепцію його "відображення" в мові та теорії. Насправді світ – це те, що задається параметрами певної теорії, а теорій багато, вони не завжди сумірні. Тому пропонується взагалі облишити поняття істини та вести мову про прагматичний бік справи"9 Однак варто усвідомити, до яких кардинальних наслідків це може привести. Неможливо уявляти собі, що можна відкинути поняття істини з філософсько-методологічного аналізу пізнання, а все інше при цьому залишиться без змін. Відразу ж позбавляються змісту поняття доказу, спростування, дискусії. Як можна доводити чи спростовувати будь-яке положення, не припускаючи, що доказ говорить про істинність деякого положення, а спростування – про його хибність?

Якщо відкинути поняття істини, то стає зовсім неясним саме поняття пізнання. Ми звикли думати, що знання є опис деякої реальності, а процес пізнання – це процес отримання більш точного і глибокого уявлення про реальність, принаймні, зменшення помилкового змісту наших уявлень про неї. Але чим стає знання, якщо воно не несе в собі істини? Інструментом пристосування людини до навколишнього середовища? Інструментом для пророкування феноменів і розробки нових технологій?

Тому, істину як ідеал наукового пізнання можна визначити як ідею регулятивного порядку. Вона, скорше вказує напрям до цілі, аніж створює образ самої цілі, скеровує дослідника у вірному напрямку.

 

1.Касавин И.Т. Истина  // Новая философская энциклопедия: В 4-х т. – М., 2001. – Т.2. – С.171; 2.Платон. Кратил // Соб. соч. В 4-х т. – Т.1. – С.417; 3.Див.: Рассел Б. Философия логического атомизма. – Томск, 1999; Вiтгенштейн Л. Trаctatus logico-filosoficus. Фiлософськi дослiдження. – Київ: Основи, 1995; 4.Никифоров А.Л. Философия науки: история и методологиия . – М., 1998. – С.222; 5.Див.: Кант И. Критика чистого разума // Соб. соч в 6-ти т. – Т3; 6.Маркс К. Капитал. Т.1 // Соб. соч., 2-е изд. – Т.23. – С 54; 7.Див.: Шмальгаузен И.И. Организм как целое в индивидуальном и историческом развитии. – М., 1982; 8.Цит. за Чуйко В.Л. Когнітивізм як об’єкт когітології. – Ніжин, 2007. – С.114-115; 9.Tomlison H. After truth: Post-modernism and rhetoric of science // dismantling Truth in the post-modern world. – London, 1989. – P.55.

 

Руденко О.В. Істини в епістемології та філософії науки //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К., 2009.