О.В.Руденко, здобувач

Rudenko O.V.

ПОГЛЯД НА НАУКУ ЯК НА СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

VIEV ON SCIENCE OS ON SOCIAL-CULTURAL PHENOMENON

У статті йдеться про розмаїту природу науки як пізнавальної діяльності, системи знань чи соціального інституту. Автор доводить, що наука є також соціокультурним феноменом.

This article is about different nature of science as a cognitive activity, system of knowledge or a social institute. The author prove that the science is social-cultural phenomenon too.

Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут. У першому випадку наука розуміється як особливий спосіб діяльності, спрямований на фактично вивірене і логічно упорядковане пізнання предметів та процесів навколишньої дійсності. Діяльнісний аспект науки можна визначити за В.І. Вернадським: “Її зміст не обмежується науковими теоріями, гіпотезами, моделями створюваної ними картиною світу, в основі вона головним чином складається з наукових факторів, їх емпіричних узагальнень, і головним живим змістом її є в наукова праця живих людей”1.

У другому тлумаченні, коли наука виступає як система знань, що відповідають критеріям об'єктивності, адекватності, істинності, наукове знання намагається забезпечити собі зону автономії і бути нейтральним стосовно ідеологічних і політичних пріоритетів.

Третє, інституціональне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Тут наука зв'язана з іншими формами суспільної свідомості: релігією, політикою, правом, ідеологією, мистецтвом тощо. Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, ставить певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей.

Один із засновників наукознавства Дж. Бернал, відзначаючи, що “дати визначення науки, власне кажучи, неможливо”, намічає шляхи, якими можна наблизитися до розуміння того, чим є наука. Отже, за Берналом науку можна розглянути як: (1) інститут; (2) метод; (3) нагромадження традицій знань; (4) фактор розвитку виробництва; (5) найбільш сильний фактор формування переконань і відношень людини до світу2.

Е. Агацці відзначає, що науку варто розглядати як “теорію про певну область об'єктів, а не як простий набір суджень про ці об'єкти”3. У такому визначенні міститься заявка на розмежування наукового і повсякденного знання, на те, що наука може повною мірою реалізуватися лише тоді, коли доводить розгляд об'єкта до рівня його теоретичного аналізу. Таким чином, з наукою не можна пов'язувати тільки фіксацію сукупності фактів і їх опис. Науку можна назвати такою, що існує лише тоді, коли можна встановити принципи, які пропонують їх пояснення і прогноз досліджуваної сфери діяльності.

Сьогодні наука розглядається насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя. Тим самим фіксується двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен наука виникла як відповідь на потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує, помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука розглядається в якості соціокультурного феномену тому що, коли мова йде про дослідження її джерел, межі того, що ми сьогодні називаємо наукою розширюються до меж “культури”. З іншого боку, наука претендує на роль єдино стійкого й “справжнього” фундаменту культури в цілому в її первинному — діяльнісному і технологічному — розумінні.

Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності, пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу — суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.

Культурна функція науки не може бути зведена тільки до того, що результати наукової діяльності складають сукупний потенціал культури як такої. Вона припускає насамперед формування людини як суб'єкта діяльності й пізнання. Саме індивідуальне пізнання відбувається винятково в окультурених, соціальних формах, прийнятих та існуючих у культурі. Індивід застає вже готовими (“апріорі” у термінології І. Канта) засоби і способи пізнання, прилучаючись до них у процесі соціалізації. Історично людське співтовариство тієї чи іншої епохи завжди мало спільними мовні засоби, загальний інструментарій, спеціальні поняття й процедури. Наукове знання, глибоко проникаючи в побут, складаючи істотну основу формування свідомості й світогляду людей, перетворилося в невід'ємний компонент соціального середовища, в якому відбувається становлення і формування особистості.

Наука, що розуміється як соціокультурний феномен, не може розвиватися поза освоєнням знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті. Культурна сутність науки спричиняє її етичну і ціннісну наповненість. Відкриваються нові можливості науки: проблема інтелектуальної і соціальної відповідальності, етичного й морального вибору, особистісні аспекти прийняття рішень, проблеми морального клімату в науковому співтоваристві й колективі.

Наука виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів. Вона впливає на потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Будь-яка інновація вимагає аргументованого наукового обґрунтування. Прояв соціокультурної регуляції науки здійснюється через сформовану в даному суспільстві систему виховання, навчання й підключення членів суспільства до дослідницької діяльності й етосу науки.

Ще Ф.Бекон у свій час відзначав: “Удосконалювання науки варто чекати не від здатності чи моторності якої-небудь окремої людини, а від послідовної діяльності багатьох поколінь, що змінюють одне одного”. Учений — завжди представник того чи іншого соціокультурного середовища.

Головне завдання науки — пошук істини, а, отже, й критика, полеміка, суперечка — це невід’ємні моменти науки. Учений знаходиться в ситуації постійного підтвердження своєї професійності за допомогою публікацій, виступів, кваліфікаційних дисциплінарних вимог, і часто вступає в складні відносини як зі своїми опонентами-колегами, так і з громадською думкою. Звичайно ж, творчий потенціал особистості може залишитися нереалізованим або виявитися пригніченим суспільною системою. Але зробити відкриття, винайти щось нове може лише індивід, що володіє проникливим розумом і необхідними знаннями, а не суспільство як таке.

В епоху НТП роль науки настільки непомірно зросла, що потрібна була нова шкала її внутрішньої диференціації. І мова вже йшла не тільки про теоретиків чи експериментаторів. Стало очевидним, що у великій науці одні вчені більше схиляються до евристичної пошукової діяльності — висування нових ідей, інші — до аналітичної і експлікаційної — обґрунтування наявних, треті — до їхньої перевірки, четверті — до впровадження добутого наукового знання.

Науково-дослідна діяльність визнається необхідною і стійкою соціокультурною традицією, без якої нормальне існування і розвиток суспільства неможливий. Наука складає один з пріоритетних напрямків діяльності будь-якої цивілізованої держави.

Відповідаючи на економічні потреби суспільства, наука реалізує себе у функції безпосередньої продуктивної сили, виступаючи як найважливіший чинник господарсько-культурного розвитку людей. Саме велике машинне виробництво, що виникло в результаті індустріального перевороту XVІІІ-XIX ст., склало матеріальну базу для перетворення науки в безпосередню продуктивну силу. Кожне нове відкриття стає основою для винаходу. Різноманітні галузі виробництва починають розвиватися як безпосередні технологічні застосування даних різних галузей науки, що сьогодні помітно комерціалізуються. Наука, на відміну від інших вільних професій, не приносить одразу економічного доходу і не пов'язана прямо з безпосередньою вигодою. У розвиток сучасної науки необхідно вкладати значні засоби, не сподіваючись їх швидко окупити.

Відповідаючи на ідеологічні потреби суспільства, наука з'являється як інструмент політики. З історії вітчизняної науки видно, як марксистська ідеологія цілком і тотально контролювала науку, вела боротьбу з кібернетикою, генетикою, математичною логікою і квантовою теорією. Оцінюючи цю грань розвитку марксистської науки, Е. Агацці приходить до цікавих висновків: “...вона [ідеологія] прагнула позбавити науку іміджу об'єктивного знання, який забезпечував їй перевагу над ідеологічним мисленням... Марксисти стверджували про соціальну залежність науки, особливо як діяльності, у її прикладних галузях і компромісах із владою (прагматичний рівень), а, крім того, схилялися до ототожнення науки з технологією”4. Офіційна наука завжди вимушена підтримувати основні ідеологічні установки суспільства, надавати інтелектуальні аргументи і практичний інструментарій, який допомагає зберегти існуючій владі й ідеології своє привілейоване положення. У цьому відношенні науці запропоновано “надихатися” ідеологією, включати її в саму себе. Як влучно помітив Т. Кун, “вчені учаться вирішувати головоломки, і за всім цим ховається велика ідеологія”5. Тому висновок про нейтральність науки завжди є полемічним.

Оскільки засвоєння ідеології часто починається на несвідомому рівні, у процесі первинної соціалізації, то наука в принципі ніколи цілком не може звільнитися від впливу ідеології, хоча завжди прагне бути антиідеологічною. До характеристик ідеології відносять перекручування реальності, догматизм, нетерпимість, нефальсифікованість. Наука сповідує протилежні принципи: вона прагне до точного й адекватного відображення реальності, найчастіше терпима до конкуруючих теорій, ніколи не зупиняється на досягнутому і піддається фальсифікації.

Соціально-психологічні фактори, що визначають науку, вимагають уведення в контекст наукового дослідження уявлень про історичну й соціальну свідомість, міркувань про особистісний портрет ученого, когнітивні механізми пізнання і мотивації його діяльності. Вони зобов'язують піддати науку соціологічному дослідженню, тим більше що наука як соціокультурний феномен, має не тільки позитивні, але й негативні наслідки свого розвитку. Філософи застерігають від ситуації, коли застосування науки втрачає моральний і гуманістичний зміст.

Складність пояснення науки як соціокультурного феномену полягає в тому, що наука все-таки не поступається своєю автономією і не розчиняється цілком у контексті соціальних відносин. Безумовно, наука — “підприємство комунітарне” (колективне). Жоден учений не може не спиратися на досягнення своїх колег, на сукупну пам'ять людського роду. Наука вимагає співробітництва багатьох людей, вона інтерсуб’єктивна. Міждисциплінарні дослідження, які є характерними для сучасності, підкреслюють, що всякий результат є плодом колективних зусиль. Іншими словами, кожне суспільство має науку, що відповідає рівню його цивілізованої розвиненості.

Існує розподіл на “зовнішню” і “внутрішню” соціальність науки6. Коли існує залежність від соціально-економічних, ідеологічних і духовних умов функціонування того чи іншого типу суспільства і держави, що визначає політику стосовно науки, способи підтримки її розвитку чи стримування її росту, то мова йде про “зовнішню” соціальність науки. Вплив внутрішніх ментальних установок, норм і цінностей наукового співтовариства й окремих учених, що забарвлюють стилістичні особливості мислення і самовираження ученого, залежність від особливостей епохи і конкретного періоду часу складають уявлення про “внутрішню” соціальність.

У пошуках відповіді на питання, чим же обумовлений прогрес науки, варто виділяти не тільки відносини науки й виробництва, але й безліч інших факторів, серед яких — інституціональні, власне інтелектуальні, філософські, релігійні і естетичні. Тому промислова революція, економічний ріст чи занепад, політичні умови стабільності чи дестабілізації повинні бути зрозумілі як фактори, що істотно визначають буття науки в системі інших форм суспільної свідомості.

Наука, яка розуміється як соціокультурний феномен, припускає співвіднесення з типом цивілізаційного розвитку. Відповідно до класифікації А. Тойнбі виділяється 21 тип цивілізації. Більш загальний підхід пропонує загальноцивілізаційний поділ з урахуванням двох різновидів: традиційного й техногенного. Останні виникли в XV-XVII ст. у зв'язку з появою в європейському регіоні техногенних суспільств. Деякі традиційні суспільства були поглинені техногенними, інші набули гібридних рис, еквілібруючи між техногенними і традиційними орієнтаціями.

При характеристиці традиційних типів суспільства характерним є те, що вони, володіючи уповільненим темпом розвитку, дотримуються його стійких стереотипів. Пріоритет віддається канонізованим і регламентуючим формам мислення, прийнятим традиціям та нормам, сталим зразкам поведінки. Консерватизм способів діяльності, повільні темпи їх еволюції відрізняють традиційну цивілізацію від техногенної, котру іноді імнують західною. Темп її розвитку іноді досягає величезних швидкостей. Перебудова і переосмислення прийнятих основоположень, використання нових можливостей створюють внутрішні резерви росту і розвитку техногенних цивілізацій. У техногенних суспільствах основною цінністю є не канон і норма, а інновація та новизна.

Культурна матриця техногенного розвитку проходить три стадії: перед-індустріальну, індустріальну, постіндустріальну. Найважливішою характеристикою є розвиток техніки і технології. Техногенний тип розвитку — це прискорена зміна природного середовища, що поєднана з активною трансформацією соціальних зв'язків людей. Вважається, що техногенна цивілізація живе біля 300 років. Вона дуже агресивна і приводить до загибелі багатьох сакральних культурних традицій. Зовнішній світ перетворюється в арену діяльності людини. Людина виступає центром, що випромінює струми активного, перетворюючого, підкорюючого імпульсу. Звідси — й характеристика загальнокультурних відносин з використанням поняття “сила”: продуктивні сили, сила знання, інтелектуальні сили.

У традиційному і техногенному суспільствах різне відношення і до проблеми автономії особистості. Традиційному суспільству автономія особистості взагалі невластива, реалізувати особистість можна, лише належачи до якої-небудь корпорації як елемент корпоративних зв'язків.

У техногенному суспільстві відстоюється автономія особистості, що дозволяє занурюватися в різні соціальні спільності і культурні традиції. Людина розуміється як активно діяльнісна істота. Її діяльність екстенсивна, спрямована зовні, на перетворення і переробку зовнішнього світу і природи, яку необхідно підкорити. Однак, природа не може бути бездонним резервуаром для різного роду техногенних вправ, оскільки людська діяльність споконвічно проявлялася як компонент біосфери, але не її домінанти.

Проблема, яка пов'язана з класифікацією функцій науки, і дотепер залишається спірною тому, що наука розвивалася, покладаючи на себе нові і нові функції. Виступаючи в ролі соціокультурного феномену, вона починає більше піклуватися не про об'єктивну і безособистісну закономірність, а про коеволюційне вписування у світ усіх досягнень науково-технічного прогресу. У якості особливої й пріоритетної проблеми виділяють питання про соціальні функції науки. У навчальному посібнику під редакцією І.Т.Фролова “Вступ до філософії” відзначають наступні три соціальні функції науки: (1) культурно-світоглядну функцію науки; (2) функцію безпосередньої продуктивної сили; (3) функцію соціальної сили7.

Остання припускає, що методи науки і її данні використовуються для розробки масштабних планів соціального й економічного розвитку. Наука виявляє себе у функції соціальної сили при вирішенні глобальних проблем сучасності. У цій своїй функції наука торкається соціального управління. Іноді дослідники звертають увагу на проективно-конструктивну функцію науки, оскільки вона випереджає фазу реального практичного перетворення і є невід'ємною стороною інтелектуального пошуку будь-якого рангу. Проективно-конструктивна функція пов'язана зі створенням якісно нових технологій, що в наш час надзвичайно актуально8.

Основна мета науки завжди була пов'язана з виробництвом і систематизацією об'єктивних знань, і тому до складу необхідних функцій науки включався опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, що відкриваються наукою. Таким чином, можна сказати, що основною функцією науки є виробництво істинного знання, яке досягається за допомогою опису, пояснення, прогнозу, але яке завжди здійснюється в чітко обумовленому соціокультурному просторі. Саме цю обставину з необхідністю слід урахувати при пошуках загальнозначущого визначення науки.

1 Вернадский В.И. Проблемы биохимии. - М., 1988.- С. 252;

2 См.: Бернал Дж. Наука в истории общества. - М., 1956.- С. 18;

3 Агацци Э. Моральное измерение науки и техники. - М., 1998.- С. 12;

4 Агацци Э. Там само. - С. 2;

5Американский философ Джованна Боррадори беседует с Куайном, Дэвидсоном, Патнэмом и др. - М., 1998. - С. 200;

6См.: Торосян В.Г. Концепции современного естествознания. - Краснодар. 1999. - С. 16;

7 См.: Введение в философию: В 2-х ч. - М., 1989. - Ч. 2. - С. 360;

8 См.: Швырев В.С. Научное познание как деятельность. - М., 1984.- С. 12.

Руденко О.В. Погляд на науку як соціокультурний феномен //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К., 2003. – Вип. 49. – С.21-24.