Ірина Добронравова

Постнекласичне знання як процес –  

київська філософська школа надає засоби розуміння.   

Мета цього допису показати, як змінюються форми організації знання в сучасній науці і на яких засадах ці зміни можна зрозуміти. Я звернусь до гносеологічних розвідок Павла Васильовича Копніна, а саме до вчення про істину як процес. [12] Я збираюсь продемонструвати, що саме його реалістична трактовка цієї гегелівської ідеї [3, 216] має особливий евристичний потенціал щодо адекватного розуміння специфіки саме постнекласичного знання порівняно зі знанням попередніх етапів розвитку науки Нового часу – класичного та некласичного. Мова піде про зміну гносеологічних засад науки, а саме про засади ідеалів і норм наукового дослідження предмету постнекласиної науки – складних нелінійних систем, здатних до  самоорганізації.

Нелінійну науку, становлення якої відбувається в ході сучасної глобальної наукової революції, академік В.С.Стьопін охарактеризував як постнекласичну [22]. В ході цієї революції, як і під час попередніх глобальних наукових революцій Нового часу, пов’язаних з появою класичної та некласичної науки, виробляється відповідний тип наукової раціональності. Це означає, що змінюється система засад науки,а саме, наукова картина світу, ідеали та норми наукового дослідження та філософські засади того та іншого. Слід особливо підкреслити, що класичний та некласичний типи наукової раціональності не зникають при появі постнекласичного її типу, а продовжують успішно працювати в ході досліджень їх власних предметів.

Філософські та методологічні розвідки постнекласичної науки, які здійснювались і до появи цієї її назви у відомій статті В.С.Стьопіна в 1989 році  [22], і протягом наступних двадцяти років, багато що з’ясували з приводу системи її засад. Так, зокрема, стараннями фундаторів нелінійної науки, було усвідомлено риси світу з точки зору нової нелінійної його картини. І.Пригожин писав про складність, темпоральність та цілісність і цілого світу, і його об’єктів, зрозумілих як системи, узяті в їх становленні. Він створив нерівноважну термодинаміку, яка показала, що локальне зменшення ентропії забезпечується передачею виробле-

161ної ентропії нелінійному середовищу при становленні нового цілого. [20]  Герман Хакен назвав таке становлення нового цілого самоорганізацією, що створюється кооперативним ефектом сумісної узгодженої дії багатьох елементів середовища, підлеглих параметрам порядку цього нового цілого. Він же дав назву «синергетика» новому науковому напряму дослідження самоорганізації в різних предметних сферах і природних процесів, і людської діяльності. [24] Згодом цей напрям був охарактеризований як трансдисциплінарний, оскільки синеретична реконструкція самоорганізації виявилась застосовною щодо предметів багатьох дисциплін, тобто, так би мовити, є наскрізною.

На таку рису систем, що самоорганізуються і які складають предмет постнекласичної науки, як людиновимірність, я поки що зважати не буду, зосереджусь спочатку на принциповій процесуальності їх існування. Здавалося б, процеси завжди були предметом науки, принаймні науки Нового часу. Так, Галілей, на відміну від Аристотеля, застосовував математику для опису механічного руху. Однак, розгляд природи як математичного універсаму, характерний для всієї попередньої лінійної науки, визначав пошук закономірного як стійкого в розглядуваних процесах. Це давало можливість, маючи в якості предмету процеси (причому не тільки механічного руху, а й змін, описуваних термодинамікою та електродинамікою), зосереджуватись на законах, виражених математичними рівняннями, та формулах їхнього розв’язку в загальному вигляді. Недарма І. Кант писав у «Пролегоменах…», що предметом природознавства є природа, оскільки вона підкоряється загальним законам. [10, 68 ] Таким чином, наука мала справу, перш за все, з необхідністю, що визначала сутність та виражалась у законах. Випадковими були початкові та граничні умови прояву законів. Отже, знання сутності давало стійкий  результат процесу пізнання, навіть коли мова йшла про пізнання змін.  

Методологічно це виражалось у протиставленні пояснення і передбачення  та опису наукових фактів. Пояснення як функція математизованої теорії мало спільну логічну структуру з передбаченням та зводилось до логічного виводу пояснюваного явища із загальних законів теорії. Цей вивід отримувався шляхом розв'язку рівнянь при певних випадкових умовах, що визначали прояв стійких законів. Опис пояснюваного явища часто передував його поясненню та базувався на іншій теоретичній мові, зокрема на мові приладових теорій.

162

Таким чином існувала можливість протиставлення процесу пізнання та знання як його результату. При цьому не будь-який результат пізнання мав розглядатись як знання. За формулюванням С.Б.Кримського «знання – це результат пізнання з усвідомленням його істинності». [13] Дійсно, навіть коли результатом пізнання є не заблудження, а істина, то якщо ми не знаємо, істинне отримане висловлювання чи ні, таке висловлювання ще не можна назвати знанням. Звідси всі гносеологічні проблеми, пов'язані з визначенням істини та її критеріїв та методологічні проблеми верифікації та фальсифікації наукових теорій. Не торкаючись зараз цих проблем, розглянемо, що змінилось при переході до нелінійної науки.

Ці зміни добре описав Ілля Пригожин..Він зазначав, що в нелінійній науці, крім регулярностей, потрібно зважати ще й на події. [21, 53-54] Якщо в класичній науці всі події розглядались як прояв законів, то Пригожин мав на увазі зовсім інші події. Мова йде про події вибору між рівноправними, але різними можливостями, які постають в ході становлення і розвитку перед нелінійною системою. Теоретично ці події виражаються особливими точками розгалуження на графіках розв'язку нелінійних рівнянь (точками біфуркації у випадку їх роздвоєння). Вибір між варіантами розвитку в таких випадках є принципово випадковим. Таким чином, тут ми маємо справу з тим, що Гегель називав реальною необхідністю, тобто з необхідністю, «яка включає в себе випадковість» [4, 197]. З математичної точки зору специфіка розв'язку нелінійних рівнянь полягає в тому, що цей розв'язок не можна отримати в загальному вигляді. Розв'язки отримуються обчислювальними методами, тобто кожного разу за певних значень числових параметрів. Тобто тепер у нас нема загальної формули, з якою ми могли б асоціювати незмінну сутність, яка є основою теоретичного пояснення.

Методологічно це означає, що за своєю логічною структурою пояснення збігається з описом, оскільки навіть при наявності ітераційної формули як розв'язку нелінійного рівняння, певна наступна ітерація в описі нелінійної динаміки може бути пов'язана з випадковим вибором в особливій точці. А оскільки невеликі розбіжності в початкових умовах роздмухуються нелінійністю, знехтувати цими розбіжностями вже не можна. Уникнути їх також неможливо, оскільки їх забезпечує сама природа за рахунок квантових флуктуацій. Отже, ідеалізації, які за без-

163

печували стійкість теоретичного результату в лінійній науці, в нелінійній вже не спрацьовують, і стійкість, якщо вона і присутня в деяких випадках (наприклад, для граничних циклів як стійких атракторів), є в будь-якому разі динамічною стійкістю. А оскільки мова йде про нелінійну динаміку, раніше чи пізніше в описі має з'явитись згадка про подію випадкового вибору в точці розгалуження.

Передбачення за старою схемою однозначної визначеності наступного значення законом вже не існує. Ця функція нелінійних теорій виконується зовсім іншим чином: не за визначенням діючої причини, яка заново формується в кожній точці біфуркації та діє як реальна необхідність [7], а скоріше за рахунок визначення атрактора як цільової причини в нелінійному середовищі до його входження в хаос  [11] або при визначенні результатів конкуренції атракторів в динамічному хаосі [17].

Отже знання про розгортання нелінійної динаміки є в принципі процесуальним, оскільки кожного разу це розгортання навіть за відомою формулою відбувається дещо по-різному, особливо коли мова йде про формування фракталів, принципово складних структур, які складаються в полі  конкуренції атракторів в динамічному хаосі та відзначаються масштабною інваріантністю (самоподібністю) [16]. Це знання отримується за допомогою комп'ютерів та часто має вигляд комп'ютерної симуляції. Розгортання нелінійної динаміки за певною формулою відбувається дуже швидко і дозволяє стискати інформацію при відновленні складних картинок. Тобто знання набуває дещо операційного характеру, оскільки комп'ютер власне імітує процес обчислення, який в принципі доступний і людині, але є надзвичайно трудомістким. Такі перші обчислювальні розв'язки здійснив на початку ХХ століття Анрі Пуанкаре, звичайно, без усіляких комп'ютерів.

Такий спосіб існування знання викликає деякі методологічні проблеми, розв'язання яких неможливе без перегляду гносеологічних засад методології. Мені вже доводилось писати  [6] з посиланням на роботи М.Мамардашвілі  [15] про неможливість втримувати ідеалізації розрізнення незмінної сутності та мінливого явища, що є тільки проявом сутності, байдужої до власних проявів. Коли мова йде про самоорганізацію як становлення нового цілого в  нелінійному середовищі, ми маємо справу з феноменом становлення і самої сутності, і способу

164

 її існування. Саме цей перегляд гносеологічних засад і є підґрунтям нового розуміння процедур опису і пояснення в нелінійній науці.

Крім того, в умовах нелінійної науки повне розведення таких аспектів її існування, як знання і діяльність по його отриманню також стає неможливим. Тут добре працюють не підходи до росту знання як зміни теорій  [19], а ті методологічні моделі розвитку науки, які вироблені історичною школою в методології науки, зокрема методологічна модель науково-дослідницької програми І.Лакатоса [14]. В твердому ядрі програми знаходяться певні припущення про природу досліджуваних явищ,  а методологічні прийоми позитивної та негативної евристики містяться і в ядрі, і в захисному поясі гіпотез. Як було мною свого часу показано [7], синергетика як напрям нелінійної науки може бути розглянута як загально-наукова програма  дослідження процесів самоорганізації, що набуває трансдисциплінарного характеру. Тут в якості знання не можна розглядати тільки створені в різних галузях наук  синергетичні теорії про відповідні об'єкти, а точніше, процеси. Важливим є знання про самі методологічні процедури, які стосуються діяльності суб'єкта. Так, без заміни принципу редукції принципом підлеглості за Г Хакеном, можливість розуміння кооперативних процесів самоорганізації  взагалі відсутня.

Здавалося б, зважаючи на всю цю процесуальність, достатньо прийняти слідом за Гегелем ідею про істину як процес пізнання [3, 216], щоб уникнути багатьох методологічних проблем. Але як показала історія філософії науки, без попереднього переосмислення в матеріалістичному або реалістичному дусі, застосувати Гегелівські ідеї в науках про природу не випадає. Та й сам Гегель, як відомо, не вважав за можливе таке застосування своєї діалектики. І справа не тільки в тому, що до розвитку здатний, за його думкою, тільки дух. Врешті наукова пізнавальна діяльність в певному ракурсі також є духовною. Але в межах Гегелівського вчення про поняття при всій діалектиці абсолютного і відносного в істині як процесі, все ж існує абсолютна ідея як остання інстанція та мета процесу пізнання, як абсолютна істина.

Розгляд  апроксимації абсолютної істини відносно істинним знанням [25, 232], до  чого тяжіли дослідники слідом за Гегелем, ставив істину поза пізнанням. Послідовний К.Поппер увів для неї спеціальний третій світ наукових істин [19, 439-495]. В.І.Ленін взагалі проігнорував цю проблему. Справжній прорив до реалістичного розуміння істини як про-

165

цесу здійснив П.В.Копнін у тому розділі гносеології, який він називає ленінською теорією істини зі зрозумілих ідеологічних причин, але до якого Леніну було далеко.

На відміну від своїх попередників, Копнін залишає істину там, де вона тільки може і бути: не поза пізнанням, а в самому його процесі. Розглядаючи цей процес з точки зору таких його характеристик, як абсолютність та відносність, він показує, що абсолютне – те, що зберігається в процесі,а відносне – те, що з нього згодом елімінується. В будь-який момент пізнання містить в собі конкретну єдність абсолютного та відносного. І хоча з розвитком пізнання абсолютне в ньому накопичується, повністю відділити абсолютне від відносного неможливо, тим більш що принцип конкретності істини вимагає зважати на те ,що хибними можуть при зміні умов стати ті судження, які щойно могли відповідати дійсності. Питання про вірогідність знання вирішується також конкретно: гідним віри є знання з визначеними границями його застосовності. Але саме визначення таких границь відбувається також процесом розвитку пізнання: від створення нових теорій до з'ясування самих границь можливості уточнення границь. Так, як сповістив на конгресі з логіки, філософії та методології науки 1991 року відомий англійський фізик Майкл Беррі, при визначенні границь між застосовністю геометричної та хвильової оптиками, треба використовувати оптику нелінійну. Цей приклад є особливо показовим, якщо зважити, що і геометрична і хвильова оптики створені в ХVІІ столітті, а нелінійна в ХХ-му, тобто триста років по тому.

Таким чином київська гносеологічна школа стає у нагоді зараз для розуміння природи постнекласичного знання. Його принципова процесуальність, як бачимо, не перешкоджає розгляду його істинності, а навпаки, сприяє такому розгляду при відповідному розумінні істини. І справа не тільки в тому, що постнекласична наука має в якості свого предмету саме процеси і навіть не тільки в тому, що це є процеси самоорганізації у їх завжди реальній необхідності. Постнекласична наука є принципово людиновимірною, тобто абстрагуватися від участі людини як в досліджуваних процесах, так і в самому постнекласичному дослідженні неможливо. З одного боку, досліджуються небайдужі для людини предмети: екологічні системи, соціум, сама людина як предмет біології та медицини. Недарма В.С.Стьопін вважає визначення

166

 об'єктивності постнекласичного знання відносним не тільки до засобів спостереження, а й до позанаукових цінностей суб'єкта, що пізнає [23, 619-640]. В певному сенсі і сам процес пізнання може стати предметом такого постнекласичного розгляду. Недарма сучасна еволюційна епістемологія користується синергетичними образами, розглядаючи ідею як атрактор в середовищі наукового знання, що складається.

Погляд еволюційної епістемології виходить з абстрагування від конкретних суб'єктів пізнання. Але самоорганізація постнекласичного знання може бути розглянута і з іншої точки зору. Мова йде про таку самоорганізацію в  середовищі наукової комунікації, особливо коли мова йде про полідисциплінарні наукові співтовариства, які складаються при намаганні розв'язання складних комплексних систем. У такої самоорганізації пізнання мають бути відповідні методологічні основи. Ці основи можуть бути закладені такими трансдисциплінарними утвореннями, як синергетика. Підгрунтям самоорганізації комунікативної спільноти як носія самоорганізації постнекласичного знання може бути і відповідна наукова картина світу з її філософськими засадами, і усвідомлені на відповідних філософських засадах ідеали та норми наукового дослідження.

Розглядаючи організацію та самоорганізацію наукової спільноти, ми звертаємось до розгляду науки як соціального інституту. Здавалося б в наш час

державних замовлень, дослідницьких грантів та розгалуженої мережі університетів годі казати про самоорганізацію наукового співтовариства. Дійсно, багато того в наукових інститутах, що колись утворилось само організованим чином, зараз відтворюється на засадах організації. Але оскільки науці як феномену культури притаманна постійна напруга між відтворенням своїх суб'єктів і знанням, носієм якого вони виступають, та новітністю як визначальною ознакою наукового знання  [15], то організаційні зусилля наукових менеджерів постійно доповнюються самоорганізацією наукової спільноти. Особливо виразно це видно, коли мова йде про становлення нової парадигми. Нові ідеї швидко стають науковою модою, а мова у будь-якій галузі життя людей – це феномен самоорганізації. Ефективність же нових ідей стає підгрунтям для самоорганізації нової наукової спільноти часто поза межами існуючих наукових дисциплін. Цікавий в цьому сенсі сучасний приклад виникнення багатьох громадських організацій науковців, які працюють в транс дисциплінарній області нелінійної науки, зокрема Українського синергетичного товариства.

167

Ця самоорганізація є перш за все засобом створення умов наукової комунікації. А вже в процесі цієї комунікації представників багатьох наукових дисциплін, об'єднаних прихильністю до нових ідей відбувається і самоорганізація наукового знання. Я неодноразово спостерігала,  як під час наукових дискусій в таких спільнотах, відкритих то породження нового знання, оскільки в них зустрічаються не супротивники, а однодумці, відбувається народження нових смислів. І хоча висловлюють їх конкретні люди, робиться це завдяки науковому спілкуванню. Про це часто свідчать самі члени наукової спільноти, яким випадає знайти таку нову думку. Особливо сприяє такому «мозковому штурму» та відкритість до нового, яка виникає в колективі представників різних дисциплін або різних підрозділів однієї дисципліни, коли різноманітне неусвідомлюване само собою зрозуміле видобувається з глибин несвідомого, поставлене під питання переосмисленням його засад, викликаним новими фактами та новими ідеями.

Таким чином, мова йде і про самоорганізацію наукової спільноти, і про самоорганізацію наукового знання. З приводу характеристик такої самоорганізації видатний російський математик С.П.Курдюмов та його співавторка, московський філософ О.М. Князєва пишуть таке: «Розвиток науки, як і будь-якої складно організованої системи носить нелінійний характер. Нелінійність наукового прогресу виражається, зокрема, в багатоваріантності та альтернативності розвитку наукового знання».[11,179] Ця багатоваріантність, розгалуженість процесу пізнання  в принципі передбачається діалектичною точкою зору. Але все ж під впливом класичного ідеалу раціональності [15] реалістична позиція, яка виходить з наявності певної привілейованої пізнавальної позиції («точки зору божественних очей»[26]) передбачає врешті лінійність наукового прогресу. Дійсно, якщо приймати кореспондентську теорію істини, здається, що відповідність знання дійсності має бути однозначним. Тоді з багатьох можливостей наукового розвитку повинна  залишитись лише одна. Отже, обертаючись назад, ми бачимо лінію розвитку, а розгалуження можливостей залишається тільки на майбутнє.

Однак, такий розгляд неявно виходить з застарілої концепції істини. Реалізм з «людським обличчям» [26], тобто врахування конкретної пізнавальної позиції конкретного суб'єкта, відкриває можливість визнання істинності не одного, а декількох варіантів розвитку наукового знання. Історія науки знає багато прикладів синтезу протилежних точок зору. Так, корпускулярний і хвильовий  підходи до розумін-

168

ня світла, які виникли ще за часів Ньютона, після багатьох змін протягом розвитку фізики врешті були синтезовані як єдність дискретного та неперервного, частинки і поля у центральному понятті квантової електродинаміки, понятті квантованого поля. Інший приклад наводить Ю.Л.Климонтович у своїй редакторській передмові до російського перекладу книги Іллі Пригожина «Від існуючого до виникаючого». [20] Мова там йде про шлях Больцмана і шлях Пуанкаре в розгляді динаміки складних систем. А.Пуанкаре вважав за необхідне простежувати динаміку руху в усіх її подробицях. Л.Больцман запропонував статистичний підхід до розгляду багаточастинкових систем, спираючись на визначення середніх значень. Зараз ці підходи виявились не такими, що взаємно заперечують один одний. Простежування нелінійної траєкторії параметру порядку в динамічному хаосі, врешті, коли ця траєкторія заповнює весь фазовий простір, змінюється можливістю застосування статистичного підходу і відповідно ймовірнісного передбачення.

Такі приклади з історії науки можна примножити. Але я думаю, що гносеологічна проблема є зрозумілою Як треба визначати істину, щоб врахувати розгалуження перебігу пізнавального процесу і не втратити отримані на різних галузках відносні істини?  Тут є принаймні дві можливості. Одна з них полягає у відмові від кореспондентської теорії істини. Цю можливість здійснює Х.Патнем в своєму «внутрішньому реалізмі» [18, 144-145]. Базуючись на підході М.Даміта про істинність як обґрунтованість, він підкреслює, що умови найкращої обґрунтованості треба кожного разу визначати окремо, виходячи з аналізу конкретного стану справ. Цей шлях є врешті конструктивістським. У випадку Патнема він привів його до так званого «прагматичного реалізму».

Характеризуючи переваги помірного конструктивізму, О.В.Комар пише в нашій спільній статті: «Особливо очевидні наслідки прийняття концепту „реальності” як об’єктивної, єдиної, зовнішньої, незалежної від людини при її застосуванні до питання свободи і етики. Не дивно, що саме раціоналізм разом з ідеєю єдності світу породив формулу „свобода — це усвідомлена необхідність”, тоді як з конструктивістської позиції як ніколи гостро усвідомлюється актуальність тези „моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Внутрішні обмеження задаються способами (само-) організації людини як свідомої істоти, біологічною мовою, її аутопоезом, тому „коріння” сучасно-

169

го „дерева пізнання” біологічне, „плоди” ж, як і дві тисячі років тому — етичні ”. [8, 79] До позиції конструктивізму схиляються і прихильники синергетичного погляду на світ і пізнання. Так, російський дослідник В.І.Аршинов [2], характеризуючи пізнання систем, що само організуються, використовує в якості наочного образа відомий малюнок Ешера, на якому рука малює руку, яка малює її саму.

Не заперечуючи переваг конструктивістського підходу, хочу підкреслити, що і можливості реалістичного підходу в розумінні постнекласичного знання не є вичерпаними. Головне – не залишатись на класичній позиції однозначно визначеної незмінної істини. Якщо розвинути розуміння істини як процесу в дусі київської філософської школи, зваживши на нелінійність такого процесу, з'являється можливість залишитись на реалістичній позиції, поєднавши її з постнекласичним типом наукової раціональності.

Тоді і на цих засадах етичні настанови можуть бути гідними стати основою комунікативної етики, яка має зараз не аби яке значення як засіб розв'язання на  раціональних засадах багатьох конфліктів сьогодення. [1] Наведу приклад з власного життя, про який я вже неодноразово писала. [9]  Мова йде про використання знань з синергетики для визначення власної етичної позиції в складних умовах протистояння, які склались під час помаранчевої революції. Виходячи з синергетичного розуміння середовища політичної самоорганізації в Україні як динамічного хаосу, я закликала, виступаючи на радіо «Ера», до визнання права протилежно налаштованих співгромадян на їхню позицію і на обстоювання саме свободи волевиявлення обох таборів. Обгрунтування полягало в тому, що стійкі структури утворюються в динамічному хаосі внаслідок конкуренції різних атракторів, а знищення одного з них неминуче призводить до режиму з загостренням. Цю обставину корисно було б розуміти і нинішній владі зберігати опозицію, а не намагатись її знищити. Як бачимо, і на реалістичній позиції можна формулювати етичні настанови, які цілком відповідають кращому, що існує в демократичній традиції.

Таким чином відкривається перспектива продовження розробки наукової ідеології, над якою працює Л.В.Губерський. [5] Ця ідеологія не має обстоювати вузькі класові інтереси, а виходячи зі знань про самоорганізацію суспільства, забезпечувати свободу людини як головного носія суспільного розвитку.

170

 

Література.

1.    Апедь К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики: до проблеми раціонального обґрунтування етики за доби науки. // Сучасна зарубiжна фiлософiя: течiї iнапрямки. Хрестоматiя.  Київ: «Основа», 1996. С. 360-376

2.    Аршинов В.И. Синергетика как феномен постнеклассической науки.  М.: РАН, Институт философии,1999. 203с.

3.    Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т.3. М.: «Мысль». 1974. 371с.  

4.    Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т.2, М., ”Мысль”,  1971. 248с.

5.     Губерский Л.В. Научная идеология и личность. Киев: «Вища школа», 1988. 180с.

6.    Добронравова И.С. Норми наукового дослідження в нелінійному природознавстві. // “Філософська думка.”  1999, № 4. С.36-48

7.    Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. Киев, «Лыбидь», 1990. 150с. http://www.philsci.univ.kiev.ua

8.    Добронравова І.С., Білоус Т.М., Комар О.В. Філософія науки як практична філософія: проблема свободи в постнекласичній перспективі. // Філософія і політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2011, 319с. С.70-92.

9.    Добронравова І.С., Фінкель Л.С. Динамічний хаос у соціумі як середовище соціальної самоорганізаці.// “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”. №1, 2005, с. 168-180

10.                       Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могушей возникнуть в смысле науки. М.: Издательская группа «Прогресс», 1993. 238с.

11.                       Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем. М.: «Наука», 1994. 234с. 

12.                       Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. М.: «Мысль», 1974.568с.

13.                       Крымский С.Б.  Научное знание и принципы его трансформации. Киев: «Наукова думка», 207с.

14.                       Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. М.: «Медиум», 1995, 236с.

15.                       Мамардашвили М.К. Классический и неклассический идеалы рациональности. Тбилиси: “Мцениереба”, 1984; книга переиздана в 1994 году в Москве издательством “Лабиринт”, 90с.

171

16.                       Мандельброт Б. Фрактальная геометрия природы. М.: Институт компьютерных исследований, 2002, 656 с.

17.                       Пайтген Х.-О., Рихтер П.Х. Красота фракталов.  М., 1993. 175с.

18.                       Патнем Х. «Реализм и разум»: // Современная философия науки.  М., 1994. 254с.– С. 138-146.

19.                       Поппер К. Логика и рост научного знания. М.: “Наука», 1983, 605с.

20.                       Пригожин И. От существующего к возникающему.  М., «Наука»/ 1985, 327 с

21.                       Пригожин И., Стэнгерс И. Время, хаос, квант. М.,:“Прогресс”. 1994. 266с. С.53-54

22.                       Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации. -- Вопросы философии, №10, 1989. С.3-18.

23.                       Степин В.С. Теоретическое знание. М.: «» 2000, 743с.

24.                       Хакен Г. Принципы работы головного мозга, М., «Per Se», 2001.351 с.  С.41-71.

25.                       Karl Popper Conjectures and Refutations. The Growth of Scientific Knowledge. New York, London: “Harper Torchbooks”, 1965. 417pp  

26.                       Hilary Putnam Realism with a Human Face. Cambridge, Massachusetts, London: “Harvard University Press”, 1992, 347 pp

 

 Губерський Л.В., Андрущенко В.П., Добронравова І.С., Конверський А.Є., Кремень В.Г. та ін. Сучасна українська філософія: традиції, тенденції, інновації збірник наукових праць. –К.: Київський університет, 2011