Ірина Добронравова

НОРМИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ В НЕЛІНІЙНОМУ ПРИРОДОЗНАВСТВІ

 

Становлення нелінійного природознавства набуло в останні три десятиріччя ознак глобальної наукової революції. Ця революція не лишилася поза увагою філософії науки, особливо вітчизняної. Пошуки адекватного філософського контексту в процесі обговорення онтологічних засад нової, нелінійної наукової картини світу сягали від звернення до діалектики Гегеля[1] і філософії Давнього Сходу [2] до залучення сучасного постмодерну [3]. Запропоновано й методологічні моделі визначення синергетики як загальнонаукової програми [4] і як системно-діяльнісного комунікативного підходу [5].

Проте епістемологічні засади синергетичних концепцій ще не прояснені. Беззастережне ж застосування колишніх нормативних методологічних уявлень не є можливим принаймні з двох причин. По-перше, попередні норми наукового дослідження є переважно дисциплінарними, а нелінійна наука не просто міждисциплінарна; її називають транс-дисциплінарною і крос-дисциплінарною. По-друге, зазнали нищівної критики ті претензії на здатність запропонувати набір незаперечних методологічних норм науки, що їх поділяли філософи 30 - 50-х років - і неопозитивісти, і критичні раціоналісти, і інструменталісти, за певних розбіжностей не так щодо конкретного переліку норм, як щодо їх розуміння й обгрунтування.

Йдеться навіть не про критику цих претензій з боку філософів 60-х років, які здебільшого говорили про історичну відносність методологічних норм (І.Лакатос, С.Тулмін, Т.Кун), подеколи робили наголос на ірраціональному характері їх прийняття (Т.Кун) і відзначали проблематичність зв'язку наукового успіху з нормативністю поведінки вчених (П.Фейєрабенд). Зрештою, зважаючи на цю критику, можна було б просто говорити про специфічність норм дослідження в нелінійному природознавстві. Але після того, як Х.Патнем довів самоспростовність критеріальної раціональності [6], а Л.Лаудан показав відсутність коваріантності між науковими цінностями та методологічними нормами і змістом наукових концепцій [9], важко навіть коректно поставити питання про норми дослідження в нелінійній науці.

Втім, спроби такі треба здійснювати, надто ж зважаючи на те, що визнання нинішньої наукової революції глобальною висуває проблему становлення нового постнекласичного типу раціональності, яка відповідає цьому, постнекласичному, етапові науки (за визначенням В.Стьопіна [7], яке сьогодні визнає широкий загал філософів і науковців). В.Стьопін розрізняє історичні типи наукової раціональності (класичний, некласичний і постнекласичний) за специфікою предметів наукового дослідження, за співвідношенням суб'єкта та об'єкта наукового пізнання на відповідних етапах розвитку науки і за набором ідеалів та норм дослідження й підходом до гносеологічного обгрунтування їх.

Завданням цього допису є з'ясування не відповідей, а запитань, обговорення коректної постановки проблеми норми наукового дослідження у постнекласичній трансдисциплінарній науці, про методологічний аспект постнекласичної наукової раціональності. Водночас я не маю на меті зіставляти раціональне та ірраціональне, наукове та ненаукове. Та думка, що раціональне не є тотожним науковому, була неодноразово, впродовж останніх тридцяти років, сформульована й різнобічно обстоювана. Так, з часів не тільки Т.Куна і П.Фейєрабенда, а й К.Поппера не викликає сумніву наявність ірраціональних моментів у науці, як і в будь-якій іншій царині людської діяльності. Наші російські колеги висвітлили інший бік справи, розглянувши різні історичні типи раціональності, які не завжди є суто науковими [8], а також раціональність, притаманну позанауковому [10]. Я ж зосереджую увагу на власне науковій раціональності, а з огляду на те, що ми є свідками глобальної наукової революції, пов'язаної із становленням нелінійного природознавства зокрема і постнекласичної науки загалом, - на змінах у науковій раціональності, спричинених цією революцією.

Передусім я маю на конкретних прикладах показати, що труднощі застосування стандартних методологічних уявлень у нелінійному природознавстві справді існують. Йдеться про розуміння норм опису, пояснення, передбачення у науковому пізнанні,про розгляд самого знання як фундаментального або прикладного, емпіричного або теоретичного, про відповідну організацію цих типів знання.

Дихотомічність при визначенні типів знання задає певну систему координат для його методологічного опису. Нормативність процедур опису, пояснення, передбачення звичайно також задається через певні опозиції: "опис - пояснення", "пояснення - передбачення". Хоча опозиційність ця є й історично визначеною, і залежною від епістемологічних настанов, вона, попри те, також працює як певна координатна сітка.

Не перебільшуючи значення такої сітки, навіть розуміючи її (скористаємося наочним образом, який застосовує Л.Вітгенштейн у "Логіко-філософському трактаті" для демонстрації ролі природних законів) як спосіб розліновувати папір, щоб мати змогу описати чорнильні плями на ньому, ми не можемо відмовитися від неї загалом.

Що ж до обмеженості застосовності попередньої координатної сітки в галузі нелінійного природознавства, дозволю собі продемонструвати це кількома риторичними запитаннями.

Фундаментальними чи прикладними є сценарії увіходження у хаос, отримані за допомоги числових методів на комп'ютерах на підставі конкретних феноменологічних значень параметрів зростання популяції оселедців або падіння крапель із крану? Поясненням чи описом є ітераційні формули, які задають нелінійну динаміку складних систем, якщо ця динаміка залежить від конкретного випадкового вибору системою варіанту поведінки в точках розгалуження? Чи є передбаченням здатність простежити кожний наступний крок у такій динаміці за умови неможливості стверджувати про другий за наступним крок будь-що, крім того, що можливі значення знаходяться у певній ділянці фазового простору?

Не відповідаючи на ці запитання (вони ж бо риторичні), зосередимося на розумінні методологічних процедур, про які в них йдеться. Можливо, в новому методологічному контексті не спрацьовують не самі ці процедури, а те епістемологічне обгрунтування, яке визначає протиставлення їх і напругу, яка це протиставлення утримує.

Справді, якщо розглядати вимогу пояснювальної сили теорії як вимогу її максимальної загальності [12], то їй цілком відповідає відкриття числа Фейгенбаума [11], яке є характерним для увіходження в хаос за сценарієм подвоєння періоду для нелінійних систем найрізноманітнішої природи (зростання популяцій у тваринному світі, оборот капіталу, вихід у турбулентність у гідродинаміці та аеродинаміці, рефлексія людини в режимі автодіалогу) [13].

Дарма, що при цьому проблематичним є протиставлення емпірії та теорії, що, власне, вже не є новиною після доведення І.Лакатосом і П.Фейєрабендом теоретичної навантаженості емпіричного.

Що ж до сумнівності протиставлення опису та пояснення в нелінійній науці, то саме це протиставлення на попередніх етапах розвитку

науки зумовлене не стільки методологічно, скільки епістемологічно, причому по-різному для різних концепцій. Якщо навіть прийняти як вихідну схему Гемпеля - Поппера[14], згідно з якою поясненням події є дедуктивне виведення її опису з універсальних законів і початкових умов, все одно протиставлення пояснення описові не є обов'язковим. Навпаки, ідеальним описом події є саме її пояснення.

Розрізнення і протиставлення цих процедур і преферентність однієї з них визначають загальні епістемологічні засади. Так, позитивісти як емпірики віддавали перевагу описові явищ і нехтували поясненням як буцімто ненауковою процедурою. Інструменталісти як прагматики наполягали на передбачувальній здатності теорії, ігноруючи пояснювальну функцію і виходячи з того, що у стандартній схемі логічна структура пояснення і передбачення збігаються. Реалісти розрізняли опис явищ та пояснення їх, вважаючи останнє розкриттям сутності. Такої позиції дотримувався і критичний раціоналізм, лише заперечуючи есенціалізм як спрямований на пошук остаточної сутності. У будь-якому разі, пояснення, на відміну від опису, пов'язували з розкриттям сутності явища, та й нехтували ним теж на підставі такого розуміння.

Загалом співвідношення опису та пояснення змінювалося дуже виразно впродовж всієї історії науки - надто близько ця проблема підходить до філософських засад науки, до ідеалу наукової раціональності, до людинорозмірності науки[15]

Зосередимося на зміні цього співвідношення як на вихідній точці обговорення трансформацій ідеалу наукової раціональності у процесі наукових революцій XX сторіччя.

Cпочатку наведемо характеристику, яку дають самі природничники тим зрушенням у науці, що пов'язані зі зверненням до вивчення нелінійних процесів: "Незважаючи на грандіозні успіхи фізики елементарних частинок або аналізу гомологічних рядів у молекулірній генетиці, кредо "фундаменталістів" вже втратило свою виключну привабливість. Тепер уже замало відкрити і зрозуміти, як працює світ "у принципі". Найточніші фундаментальні закони діють у світі, що існує реально. Будь-який нелінійний процес призводить до розгалуження, до роздоріжжя, де система може обрати той чи той шлях. Ми маємо справу з вибором рішень, наслідки яких неможливо передбачити, оскільки для кожного з цих рішень характерне підсилення. Найнезначніші неточності, будучи роздмухувані, мають далекосяжні наслідки. В кожний окремий момент причинний зв'язок зберігається, але після кількох розгалужень його вже не видно. Рано чи пізно початкова інформація про стан системи перестає бути корисною. В ході еволюції будь-якого процесу інформація генерується й запам'ятовується. Закони природи припускають для подій множину різних варіантів, але наш світ має одну-єдину історію"[16].

Якщо пов'язувати пояснення з розкриттям сутності, а останнє з відкриттям законів природи, як це звичайно й роблять, протиставлення опису та пояснення вочевидь відповідає уявленням фундаменталістів, кредо яких і піддається сумніву в царині нелінійної науки. Справді, навіть коли нелінійний процес можна описати нелінійним рівнянням, розв'язання цього рівняння, як правило, не можна отримати аналітично, тобто не можна подати у загальному вигляді, у формі, куди треба тільки підставляти значення початкових умов, отримуючи таким чином дедуктивне пояснення явищ на підгрунті знання про їхню сталу сутність.

Розв'язання ж нелінійних рівнянь числовими методами свідчать про те, що ми маємо справу не з різними проявами однієї й тієї самої сутності, а з принципово різними феноменами: стійкі дисипативні структури при одних значеннях параметрів і "дивні" (хаотичні) аттрактори при інших значеннях. Посилання на нелінійність середовища як на сутнісну передумову цих феноменів також не рятує старих підходів, оскільки нелінійні середовища за різних умов мають різний набір аттракторів, що конкурують між собою, не кажучи вже про принципово випадковий вибір шляхів еволюції складних систем.

Таким чином, перехід до розгляду конкретного існування конкретних систем в їхній історичній визначеності випадковими (і необоротними у своїй випадковості) виборами одного з можливих шляхів їхньої еволюції робить предметом наукового опису не явище як сущий прояв сутності, а існування, яке не байдуже до сутності й до якого не байдужа сутність.

Треба мати на увазі, що загалом розгляд будь-яких явищ як явищ самоорганізації можливий лише теоретичним чином: тобто на сутнісному рівні (за уявленнями реалізму). Проте цей рівень методологічного розгляду не є вже розглядом норм дослідження, а стосується ідеалів наукової раціональності, на які спираються ці норми.

Проблематичність класичного ідеалу наукової раціональності, необхідність пошуку некласичної раціональності з відповідним некласичним ідеалом наукової раціональності було усвідомлено приблизно одночасно у вітчизняній і в західній філософії науки. Класичний і некласичний ідеали раціональності в 1984 році розглядав Мераб Мамардашвілі і включав у цей розгляд філософію, психологію й фізику. Американський філософ Хіларі Патнем констатував у 1987 році принципові труднощі з класичним ідеалом безособового знання, аналізуючи ситуації в квантовій механіці й у сучасній логіці. Вячеслав Стьопін у 1989 році сформулював ознаки класичного, некласичного та постнекласичного типів раціональності, притаманних відповідним етапам розвитку науки.

Отже, звернемося до порівняльного аналізу різних підходів до осмислення некласичної раціональності з метою з'ясування застосовності як філософського підгрунтя методологічного дослідження сучасної нелінійної науки. Проблема некласичної раціональності виникає, на думку М.Мамардашвілі, у XX сторіччі у зв'язку із завданням уведення явищ свідомості й життя в наукову картину світу. Завдання це постало перед наукою через проблему спостереження як у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), так і в психології (психоаналіз). Проблема спостереження - це проблема спільного розгляду об'єктивних фізичних процесів існування деяких станів життя і свідомості, які "є елементами історії певного роду істот, що звуться "людьми" або "людством"[17].

Труднощі цього спільного розгляду вимагають усвідомлення тих передумов, на яких грунтоване класичне розуміння суб'єкта та об'єкта. В межах класичного ідеалу раціональності суб'єкта мислять як здатного неперервним чином відтворювати об'єкт так, щоб той був повністю артикульований зовнішнім, просторовим чином, тобто щоб не лишалося місця ні для чого внутрішнього, не контрольованого суб'єктом. Йдеться про принципову можливість неперервним чином теоретично відтворити раціонально зрозумілий об'єкт (чому відповідає, наприклад, застосування в теоретичній механіці диференційного числення, а отже й безконечно малих величин). Стосовно практики це передбачає можливість безконечного вдосконалення вимірювальних процедур, які в принципі апроксимують ідеальну точність величин, теоретично заданих щодо математичних просторових і часових точок, позбавлених розміру.

Всі згадані безконечності, а також багато інших (можливість мислити і актуальну і потенційну безконечність у математиці, зокрема) передбачають примислення безконечного суб'єкта, здатного здійснити ці безконечні процедури. Від самого початку класичне мислення мало на увазі божественний інтелект, за образом і подобою якого уявляли й людський інтелект. Вирішальною для класичного ідеалу раціональності була можливість граничного переходу між процедурами, які здатна здійснювати людина, та їхнім безконечним повторенням, на яке здатен, за припущенням, безконечний суб'єкт.

Таке розуміння об'єктивації раціонально зрозумілого задане в метафізичному обгрунтуванні науки Нового часу Декартом[18] і є вихідним моментом методу фізичного дослідження за Галілеєм[19]. Як один з наслідків для фізичної картини світу з цього випливає, між іншим, безконечна подільність і однорідність простору й часу, в будь-якій точці якого суб'єкт може перевірити у фізичному експерименті теоретичний закон, що описує поведінку об'єкта. І нарешті, ще один важливий аспект класичного розуміння свідомості, на якому наголошує М.Мамардашвілі: "той, хто знає предмет А, знає свій стан розуму стосовно А (тобто свідомість прозора для самої себе)"[20].

Власне кажучи, вихід за межі класичного розуміння свідомості у філософії і психології почався з виявлення "непрозорості" для суб'єкта власних станів свідомості. Виявлення К.Марксом феномена ідеології, виявлення З.Фрейдом процесів раціоналізації витіснених змістів свідомості - це свідчення детермінованості мислячого суб'єкта історією людства, згідно з К.Марксом, або персональною історією становлення його сексуальності, згідно із З.Фрейдом.

З цієї обставини випливає важливий у гносеологічному розумінні наслідок, пов'язаний з прогресом в об'єктивності нашого мислення за рахунок усвідомлення історичної визначеності суб'єкта, що пізнає. На щастя, цей загальний висновок не вичерпує методологічного змісту праці М.Мамардашвілі. В іншому разі достатньо було б послатися на критику Х.Патнемом культур-релятивізму в дусі П.Фейєрабенда. І річ не в тому тільки, що фейєрабендівська теза про неспіввимірність теорій, як і кунівська теза про неспіввимірність парадигм, є самоспростовуваною, як показав Х.Патнем [21]. Твердження про рівноцінність усіх типів культур і всіх людських пізнавальних практик за всієї його очевидної анархічності (як відомо, П.Фейєрабенд називає свою концепцію методологічним анархізмом) виходить з тієї самої абсолютистської позиції, що й розкритикована ним методологія науки.

Абсолютизм цієї позиції грунтований на припущенні про можливість оцінки пізнавальних практик з деякої упривілейованої точки зору як рівноцінних. Отже, культур-релятивізм такого штибу не тільки недостатньо релятивний, а й недостатньо конструктивний.

Конструктивність релятивізму було продемонстровано фізиками в перебігові наукових революцій нашого сторіччя. Я маю на увазі відмову А.Ейнштейна від ідеалізацій, притаманних принципові відносності Галілея, а також узагальнення відносності щодо просторово-часового положення спостерігача у принципі відносності щодо засобів спостереження, яке було здійснено Н.Бором і В.А.Фоком у квантовій механіці. М.Мамардашвілі показав, що для фізиків це був такий самий вихід за межі класичної раціональності, як свого часу для К.Маркса і З.Фрейда.

Для моєї теми особливо важливим є розгляд нелінійної динаміки з особливими точками, в яких нелінійні рівняння можуть мати більш ніж одне розв'язання (вони називаються точками біфуркації у найпростішому випадку, коли таких розв'язань два). Вибір між цими рівноможливими розв'язаннями у точці біфуркації є принципово випадковим, ніякі проміжні варіанти не є можливими. М.Мамардашвілі ставить ці обмеження в один шерег з обмеженням класичного погляду в квантовій фізиці границею зменшення невизначеностей, у психології - сенсорним порогом чутливості, в економіці - неможливістю зняти різницю між організацією виробництва всередині приватного виробництва та його самоорганізацією в цілому ринку, де діють багато індивідуальних воль на підгрунті приватної власності. Роль таких обмежень полягає в тому, що вони руйнують можливість граничного переходу до безконечно потужного зовнішнього інтелекту, адже саме такий перехід є підгрунтям класичної думки. Більше того, примислення безконечного суб'єкта стає у цих випадках непотрібним, а тому й безглуздим.

Заторкуючи причини цих змін, М.Мамардашвілі посилається на К.Маркса, "у якого цей радікально некласичний хід мислення, що виключав деяку класичну прозорість свідомості або деяку абсолютну зовнішню систему відліку, де будь-яка система може бути відтвореною вже в раціонально контрольованому вигляді, передбачає існування істотно різних осередків самодіяльності в системах"[22]

Тим цікавіше, що існування різних осередків самодіяльності, яке й унеможливлює застосування типової для класики уприві-лейованої точки зору, є типовою ознакою складних самоорганізовуваних систем, які є предметом нелінійної науки. Ці системи мають різні центри тяжіння (аттрактори), що конкурують один з одним і визначають можливість різних варіантів еволюції складних систем. Нелінійність посилює відмінності, які спочатку є малими, і система, потрапивши в зону тяжіння одного з аттракторів, опиняється в ситуації необоротності зробленого вибору. Подальше уточнення інформації щодо вихідних відмінностей не поліпшує можливостей передбачення ні для ситуації біфуркації, ні для дивних аттракторів увіходження в хаос. Все це вочевиднює необхідність випрацювання й усвідомлення некласичного ідеалу раціональності для успішного розвитку нелінійної науки.

У пункті, який пов'язує класичний спосіб мислення з точкою зору божественного погляду, розуміння, запропоновані М.Мамардашвілі й Х.Патнемом, збігаються. Проте якщо М.Мамардашвілі підкреслює перш за все відмову від примислення безконечного інтелекту при виході за межі класичного ідеалу раціональності, то Х.Патнем зосереджується на відмові від упривілейованої точки зору інакшим чином, що пояснює традиція, в якій він працює і яку можна визначити як постаналітичну[23].

Метафізичний реалізм, який Х.Патнем піддає критиці, передбачає упривілейовану пізнавальну позицію, так би мовити, з точки зору погляду "божественних очей"[24]. Х.Патнем демонструє неприйнятність такої позиції на двох прикладах, один з яких пов'язаний з квантовою механікою, а інший - зі способами розв'язання "парадокса брехуна" в сучасній логіці. Нещодавнє доведення повноти квантової механіки й відмова від ідеї прихованих параметрів засвідчили, що неможливо уникнути того, що Х.Патнем, посилаючися на Е.Вігнера, називає принциповим розривом, проміжком ("шпариною", як сказав би М.Мамардашвілі) між системою та спостерігачем. Для повного опису квантово-механічної системи належить зважити, які саме з двох можливих і взаємовиключних (або доповняльних) засобів спостереження використовуватиме суб'єкт, отже неможливо по-мислити суб'єкт, який водночас охоплював би оком і систему, і спостерігача в обох варіантах, не вдаючися до парадоксальної інтерпретації одночасного існування множини розгалужуваних світів.

Аналогічно, застосовуючи ієрархію мов і метамов для уникнення "парадокса брехуна", неможливо висловлюватися про цю ієрархію мовою, що належить до неї. Ось який загальний висновок робить Х.Патнем з розгляду цих прикладів: "Обидва випадки включають одне й те саме поняття "божественного бачення", один і той самий епістемологічний ідеал досягнення бачення "з точки зору Архімеда" - точки зору, з якої ми могли б охоплювати оком спостерігачів, так, немовби вони не є нами самими, немовби ми, так би мовити, перебуваємо поза нашою власною шкірою. Обидва випадки включають один і той самий ідеал безособового знання. Те, що ми не можемо досягти цього ідеалу на практиці, не є парадоксальним: ніколи й не було передбачувано, що ми можемо досягти його на практиці.

Але те, що виникають принципові труднощі із самим ідеалом, тобто що ми не можемо більше уявити, що означає досягнення цього ідеалу, цей факт виявляється для нас... найглибшим парадоксом"[25].

Можна припустити, що поступовий відхід науки від класичного ідеалу раціональності здійснюється через некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності. Так, релятивістська фізика зруйнувала ідеал упривілейованої просторово-часової позиції в системі відліку, пов'язуваній у класичній механіці з абсолютним простором і часом. Квантова механіка продемонструвала принципову неможливість безконечного вточнення просторово-часового положення фізичних об'єктів. Нелінійна динаміка остаточно зруйнувала ідеал лапласівського детермінізму, показавши, що уточнення початкових умов не додає передбачуваності.

З позицій метафізичного абсолютистського раціоналізму можна лише засвідчити неможливість отримання наукових істин, які б відповідали класичному ідеалу раціональності. Так, стосовно нелінійних принципово відкритих систем здійснення спостереження може визначити вибір ними варіанту еволюції. Таким чином, явище виявляється настільки небайдужим для існування сутності, що саме розрізнення їх стає вельми проблематичним. Нагадаю, що згідно з прийнятим з часів Галілея розумінням природи як математичного універсуму кожне явище пояснюється як результат дії загальних законів. Ці закони описують сутність, що й має дійсне існування, на відміну від змінюваних явищ, в яких незмінна сутність лише виявляє себе, але які не визначають її. Саме в цьому заміщенні "життєвого світу" гіпостазованим ідеальним світом абстрактних математичних сутностей вбачав Е.Гуссерль витоки кризи європейських наук[26].

На тому, що класичне протиставлення сутності та явища не спрацьовує в некласичній науці, наголошує й М.Мамардашвілі: "Є унікальність явищ, яку класична онтологія не враховує. Відоме одне фундаментальне розрізнення, яке існує в останній. Воно полягає в такому: є розрізнюваними світ сутностей та світ явищ, на яких ми ці сутності спостерігаємо. Акт відтворення і знову спостереження явищ, оскільки цей акт, згідно з трансцендентальним правилом, не впливає на об'єктивний перебіг подій, жодним чином не змінює сутності. Це елементарний постулат фізичного дослідження. Але, до речі, саме класичного, оскільки він порушується вже, наприклад, у квантовій механіці"[27].

І далі М.Мамардашвілі показує, що і в некласичній фізиці, і в царині людського існування визнання унікальності індивідуальних явищ повністю змінює стосунки між явищем та сутністю: "емпіричний факт емпіричного досвіду... не є просте... повторення сутності, а має значення для самої сутності в тому розумінні, що у цих випадках ми не можемо припускати наперед даного світу сутностей... Неможливість надати реальний фізичний сенс існуванням у готовому світі ідеальних сутностей і законів... є цілком ясною, якщо вдивитися у картину в разі шредінгерівської функції, лише квадрат якої має в квантовій механіці фізичний сенс... і цей сенс істотно конституйований фактом експерименту... як таким, що емпірично мав місце"[28]. Таким чином, предметом дослідження в некласичній царині є не класичне явище, яке передбачає, що "онтологічні характеристики належать сутності"[29], а феномен як те, що "має онтологічне існування або значущість"[30].

І в нелінійній науці ситуація є некласичною: закони, виражені диференційними рівняннями, перестають бути головною формою виразу регулярності, знаходжуваної у поведінці складних систем. Так, послідовне проведення ітераційних процедур може описувати перехід систем у стан динамічного хаосу, коли їхня поведінка стає складною й непередбачуваною, хоча кожний крок зміни параметрів стану системи залежно від зміни контрольних параметрів відбувається детерміновано й може бути виражений простою формулою. Можливість спостереження порядку, якому все ж таки підпорядкована хаотична поведінка, визначає правильний вибір просторово-часових масштабів позиції спостерігача. Так, самоподібність як типова для детермінованого хаосу повторюваність форм поведінки виявляється лише на досить великих просторово-часових відтинках.

Негативний висновок про принципову невідповідність класичного ідеалу раціональності предметові нелінійної науки можна подати у поєднанні з деякими позитивними настановами щодо подальшого узагальнення вже наявних принципів відносності у постнекласичному типі наукової раціональності. Попередньо можна говорити про врахування необхідних просторово-часових масштабів спостереження складних систем з нестаціонарною поведінкою для забезпечення об'єктивного уявлення про їхній розвиток, що не одразу розгортає свої можливості й навіть не одразу їх набуває у біфуркаційних точках випадкового вибору. Можливий вплив самого спостереження на такий вибір це той момент відносності пізнання щодо ціннісних орієнтацій суб'єкта, який В.Стьопін вважає визначальною ознакою постнекласичного типу раціональності.

Виявлення інших ознак - цікаве завдання сучасної методології науки. Що ж до координатної сітки, яка мала б регулювати спосіб постановки питань при з'ясуванні наявності певних нормативних процедур дослідження, то, зважаючи на ті корективи в епістемологічних засадах розуміння цих процедур, на яких було наголошено у цій розвідці, опозиція "опис - пояснення" навряд чи зберігатиме чинність: опис і пояснення радше збігатимуться. Натомість опозиція "пояснення - передбачення" не тільки збереже чинність, але й має стати виразнішою мірою втрати передбаченням тотожності з логічною структурою пояснення. Але це вже предмет іншої статті.


[1]Див.: Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. - Киев, 1990. - С.64 - 115.[повернутися]

[2]Див.: Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем. - М., 1994. - С.16 - 17.[повернутися]

[3]Див.: Онтология и эпистемология синергетики. - М., 1997. - С.12 - 26, 69- 87; Событие и смысл. Синергетический опыт языка. - М., 1999. - С.11- 38, 173 - 203.[повернутися]

[4]Див.: Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. - Киев, 1990. - С.42 - 54.[повернутися]

[5]Див.: Аршинов В.И. Синергетика как феномен постнеклассической науки: Автореф. дис. ...д-ра филос. наук. - М., 1999.[повернутися]

[6]Див.: Патнем Х. Философы и человеческое понимание // Современная философия науки. - М., 1994. - С.146 - 153.[повернутися]

[7]Див.: Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. - М., 1989. - № 10. - С.3 - 18.[повернутися]

[8]Див.: Исторические типы рациональности. - М., 1995. - Т.1.[повернутися]

[9]Див.: Лаудан Л. Главы из книги "Наука и ценности" // Современная философия науки. - М., 1994. - С.197 - 229.[повернутися]

[10]Див.: Романовская Т.Б. Рациональное обоснование вненаучного // Вопросы философии. - М., 1994. - № 9. - С.23 - 32.[повернутися]

[11]Пайтген Х.О., Рихтер П.Х. Красота фракталов. - М., 1993.-C.40.[повернутися]

[12]Див.: Баженов Л.Б. Строение и функции естественнонаучной теории. - М., 1978. - С.102 - 110.[повернутися]

[13]Див.: Аршинов В.И., Буданов В.Г. Синергетика: эволюционный аспект // Самоорганизация и наука: опыт философского осмысления. - М., 1994. - С.234.[повернутися]

[14]Див.: Гемпель К.Г. Логика объяснения. - М., 1998; Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983. Щодо критики цієї концепції див.: Никитин Е.П. От идеологии к методологии // Вопросы философии. - М., 1998. - № 10. - С.77 - 87.[повернутися]

[15]Див.: Романовская Т.Б. Человекоразмерность и объективность научного знания: Автореф. дис. ...д-ра филос. наук.- М., 1999.[повернутися]

[16]Пайтген Х.О., Рихтер П.Х. Красота фракталов. - М., 1993. - С.17.[повернутися]

[17]Мамардашвили М.К. Классические и неклассические идеалы рациональности.- М., 1994 (перше видання - Тбилиси, 1984). - С.5.[повернутися]

[18] Хайдеггер М. Время картины мира // Новая технократическая волна на Западе. - М., 1986. - С.93 - 107.[повернутися]

[19] Гуссерль Э. Кризис европейских наук // Вопросы философии. -

М., 1992. - № 7. - С. 46 - 176.[повернутися]

[20]Мамардашвили М.К. Классические и неклассические идеалы рациональности. - М., 1994 (перше видання - Тбилиси, 1984). - С.10 - 11.[повернутися]

[21] Патнем Х. Философы и человеческое понимание // Современная философия науки. - М., 1994. - С.151 - 156.[повернутися]

[22]Мамардашвили М.К. Классические и неклассические идеалы рациональности. - М., 1994 (перше видання - Тбилиси, 1984). - С.69.[повернутися]

[23] Боррадори Дж. Американский философ. Беседы с У.Куайном, Д.Дэвидсоном, Х.Патнемом. - М., 1998. - С.24 - 26.[повернутися]

[24] Патнем Х. Реализм с человеческим лицом // Аналитическая философия: становление и развитие: Антология. - М., 1998. - С.468 - 494.[повернутися]

[25]Там же. - С.482.[повернутися]

[26] Гуссерль Э. Кризис европейских наук // Вопросы философии. - М., 1992. - № 7. - С.166.[повернутися]

[27]Мамардашвили М.К. Классические и неклассические идеалы рациональности. - М., 1994 (перше видання - Тбилиси, 1984). - С.16.[повернутися]

[28]Там же. - С.17.[повернутися]

[29]Там же. - С.29.[повернутися]

[30]Там же. [повернутися]

 

_______________________________________

Добронравова І.С. Норми наукового дослідження в нелінійному природознавстві// Філософська думка. К., 1999. - №4. С. 36-48.