Ірина Добронравова

Некласична раціональність для нелінійної науки.

Наукова раціональність не завжди, але найчастіше пов'язана з реалізмом. Реалізм же -- це філософська позиція, яка передбачає з самого початку існування зовнішнього світу і принципову можливість його істинного пізнання. Цю позицію, яку поділяє більшість вчених-природничників, і яка є опорою здорового глузду, виявляється, втім, дуже складно не тільки обгрунтувати, а й послідовно провести навіть у галузі філософії науки.

Відомий американський філософ Хіларі Патнем вважає, що цих труднощів можна уникнути, якщо відмовитись від абсолютизму, тобто визнати пізнавальну позицію людини в усій її відносності і припинити ототожнювати її з абсолютною пізнавальною позицією немов би з погляду Господа Бога. Назва однієї з книжок Х.Патнема "Реалізм з людським обличчям", яка перефразує відомий політичний лозунг часів Празької весни, покликана підкреслити, в чому полягає різниця між запропонованим цим філософом "внутрішнім реалізмом" і метафізичним реалізмом абсолютистського гатунку.

Не один тільки Х.Патнем критикує абсолютизм. Аналогічні явища під іншими назвами стають об'єктами критики інших філософів. Тільки серед перекладених у нас робіт, пов'язаних з філософією науки, можна одразу згадати американського філософа Тома Рокмора з його критикою фундаменталізма аналітичної філософії і відомого логіка Я.Хінтікку з деконструкцією універсалізма як притаманного різним філософським концепціям нашого століття розуміння мови (мова як універсальний посередник у відношенні людини і світу). Звичайно, зкритиковані ними епістемологічні позиції не тотожні, але всі вони пов'язані між собою прихильністю до класичного розуміння істини, захист якого в ХХ столітті здійснювався витонченими методами логічного і лінгвістичного аналізу, що врешті решт і зробило і можливим і нагальним його розвінчання.

В вітчизняній філософії проблему некласичної раціональності було сформульовано Мерабом Мамардашвілі. Він обговорював цю проблему через поняття класичного і некласичного ідеалів раціональності. Історичні типи раціональності як такі, що реально існували або існують, розглядає В.С. Стьопін, вирізняючи класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності і відповідні етапи розвитку науки.

Цю статтю присвячено порівняльному аналізу вищезгаданих підходів до осмислення некласичної раціональності з метою з'ясування їхньої застосовності в якості філософського підгрунтя методологічного дослідження сучасної нелінійної науки.

Проблема некласичної раціональності виникає, за думкою М.К.Мамардашвілі, в ХХ столітті в зв'язку із завданням введення явищ свідомості і життя в наукову картину світу. Завдання це повстало перед наукою через проблему спостереження як у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), так і в психології (психоаналіз). Проблема спостереження -- це проблема спільного розгляду об'єктивних фізичних процесів існування деяких станів життя і свідомості, які "є елементами історії певного роду істот, що звуться "людьми" або "людством".

Труднощі цього спільного розгляду вимагають усвідомлення тих передумов, на яких засноване класичне розуміння суб'єкта і об'єкта. В межах класичного ідеалу раціональності суб'єкт мислиться здатним неперервним чином відтворювати об'єкт так, щоб той був повністю артикульваний зовнішнім, просторовим чином, тобто щоб не лишалось місця ні для чого внутрішнього, не контролоьваного суб'єктом. Мова йде про принципову можливість відтворити раціонально зрозумілий об'єкт неперервним чином теоретично (чому відповідає, наприклад, застосування в теоретичній механіці диференційного числення, а отже й нескінченно малих величин). Стосовно практики передбачається можливість нескінченного вдосконалення вимірювальних процедур, які в принципі апроксимують ідеальну точність величин, теоретично заданих щодо математичних просторових і часових точок, які не мають розміру.

Всі згадані нескінченності, а також багато інших (можливість мислити і актуальну і потенційну нескінченності у математиці, зокрема,) передбачають примислення нескінченного суб'єкту, здатного здійснити ці нескінченні процедури. С самого початку класичне мислення мало на увазі божествений інтелект, за образом і подобою якого мислився людський інтелект. Вирішальною для класичного ідеалу раціональності була можливість граничного переходу між процедурами, які була здатна здійснювати людина, і їхнім нескінченним повторенням, на яке мислився здатним нескінченний суб'єкт.

Таке розуміння об'єктивації раціонально зрозумілого задається в метафізичному обгрунтуванні науки Нового Часу Декартом і виступає вихідним моментом методу фізичного дослідження за Галілеєм. Як один з наслідків для фізичної картини світу з цього випливає, між іншим, нескінченна подільність і однорідність простору і часу, в будь-якій точці якого суб'єкт може перевірити в фізичному експерименті теоретичний закон, що описує поведінку об'єкта.

І нарешті, ще один важливий аспект класичного розуміння свідомості, на якому наголошує Мамардашвілі: " той, хто знає предмет А, знає свій стан розуму стосовно А (тобто свідомість прозора для самої себе)". Власне, вихід за межі класичного розуміння свідомості в філософії і психології почався з виявлення "непрозорості" для суб'єкта власних станів свідомості. Виявлення Марксом феномену ідеології, виявлення Фрейдом процесів раціоналізації витіснених змістів свідомості -- це свідоцтво детермінованості мислячого суб'єкту історією людства за Марксом або персональною історією становлення його сексуальності за Фрейдом.

З цієї обставини випливає важливий в гносеологічному відношенні наслідок, пов'язаний з прогресом в об'єктивності нашого мислення за рахунок усвідомлення історичної визначенності суб'єкта, що пізнає. На щастя, цей загальний висновок не вичерпує методологічний аспект роботи Мамардашвілі. В іншому разі достатньо було б послатися на критику Патнемом культур-релятивізму в дусі П.Фейерабенда. І справа не тільки в тому, що фейерабендівська теза про несумірність теорій, як і кунівська теза про несумірність парадигм, є такими, що самоспростовуються, як показав Х.Патнем. Твердження про рівноцінність всіх типів культур і всіх людських пізнавальних практик при всій його анархічності, що впадає в очі, (як відомо, П.Фейерабенд називає свою концепцію методологічним анархізмом) виходить з тієї ж абсолютістської позиції, що й зкритикована ним методологія науки. Абсолютизм цієї позиції заснований на припущенні про можливість оцінки пізнавальних практик з деякої привілейованої точки зору як рівноцінних. Таким чином культур-релятивізм такого роду не тільки недостатньо релятивний, але й недостатньо конструктивний.

Конструктивність релятивізму було продемоностровано фізиками в ході наукових революцій нашого століття. Я маю на увазі відмову Ейнштейна від ідеалізацій, притаманних принципу відносності Галілея, а також узагальнення відносності до просторово-часового положення спостерігача в принципі відносності до засобів спостереження, яке було здійснене Н.Бором і В.А.Фоком в квантовій механіці. М.Мамардашвілі показав, що для фізиків це був такий же вихід за межі класичної раціональності, як свого часу для Маркса і Фрейда.

Для моєї теми особливо важливим є розгляд нелінійної динаміки з особливими точками, в яких нелінійні рівняння можуть мати більш, ніж одне, рішення (вони називаються точками біфуркації в найпростішому випадку, коли таких рішень два). Вибір між цими рівноможливими рішеннями в точці біфуркації є принципово випадковим, ніякі проміжні варіанті не є можливими. Мамардашвілі ставить ці обмеження в одін ряд з обмеженням класичного погляду в квантовій фізиці границею зменшення невизначеностей, в психології сенсорним порогом чутливості, в економіці неможливістю зняти різницю між організацією виробництва всередині приватного виробництва і його самоорганізацією в цілому ринку, де діють багато індивідуальних воль, що базуються на приватній власності.

Роль таких обмежень полягає в тому, що вони руйнують можливість граничного переходу до нескінченно потужного зовнішнього інтеллекту, адже саме такий перехід є основою класичного образу думки. Більш того, примислення нескінченного суб'єкту стає в цих випадках непотрібним, а тому й безглуздим.

Торкаючись причин цих змін, Мамардшвілі посилається на Маркса, "у якого цей радікально некласичний ход мислення, що виключав деяку класичну прозорість свідомості або деяку абсолютну зовнішню систему відліку, в якій будь-яку систему може бути відтворено вже в раціонально контрольованому виді, передбачає існування істотньо різних осередків самодіяльності в системах".

Як бачимо, в пункті, який пов'язує класичний спосіб мислення з точкою зору божественого погляду, розуміння, запропоноване Мамардашвілі і Патнемом, співпадають. Тим цікавіше, що існування різних осередків самодіяльності, яке й робіть неможливим застосування типової для класики привілейованої точки зору, є типовою ознакою складних систем, що самоорганізуються, і які виступають предметом нелінійної науки. Ці системи мають різні центри притягання (аттоактори), що конкурують поміж собою і визначають можливість різних варіантів еволюції складних ситем. Нелінійність посилює відмінності, які спочатку є малими, і система, потрапивши в зону притягування одного з аттракторів, опиняється в ситуації незворотності зробленого вибору. Подальше уточнення інформації щодо вихідних відмінностей не поліпшує можливостей передбачення ні для ситуації біфуркації, ні для дивних аттракторів входження в хаос. Все це робить очевидним необхідність вироблення і усвідомлення некласичного ідеалу раціональності для успішного розвитку нелінійної науки.

Одним із шляхів такої розробки може бути дослідження норм і стандартів наукового дослідження в нелінійній науці, яка переживає зараз період становлення. Систему таких норм з її онтологічними і гносеологічними засадсми може бути розглянуто як особливий історичний тип наукової раціональності. В.С.Стьопін розглядає нинішній тип наукової раціональності як постнекласичний, називаючи некласичним попередній етап наукової раціональності, виробленій наукою в ХХ столітті, (фізикою в ході наукової революції початку століття, кібернетикою в процесі її становлення в 50-60 роки). Поступовий відхід науки від класичного ідеалу раціональності здійснюється через некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності.

Так, релятивістська фізика зруйнувала ідеал привілейованої просторово-часової позиції в системі відліку, яка пов'язувалась в класичній механіці з абсолютним простором і часом. Квантова механіка продемонструвала принципову неможливість нескінченного уточнення просторово-часового положення фізичних об'єктів. Нелінійна динаміка остаточно зруйнувала ідеал лапласівського детермінізму, показавши, що уточнення початкових умов не поліпшує передбачуваності.

З позицій метафізичного абсолютистського раціоналізму можна лише засвідчити неможливість отримання наукових істин, які б відповіали класичному ідеалу раціональності. Так, по відношенню до нелінійних принципово відкритих систем, здійснення спостереження може визначити вибір ними варіанту еволюції. Таким чином, явище виявляється настільки небайдужим для існування сутності, що саме їхнє розрізнення стає вельми проблематичним. Нагадаю, що згідно з прийнятим з часів Галілея розумінням природи як математичного універсуму кожне явище пояснюється як результат дії загальних законів. Ці закони описують сутність, що й має дійсне існування, на відміну від змінних явищ, в яких незмінна сутність лише проявляється, але якими вона не визначається. Саме в цьому заміщенні "життєвого світу" гіпостазованим ідеальним світом абстрактних математичних сутностей вбачав Е.Гуссерль витоки кризи європейських наук.

А якщо ще й зважити на те, що аналітичне рішення нелінійних рівнянь найчастіше не є можливим, а чисельне рішення зумовлюється завданням конкретних значень параметрів, то абстрактне гносеологічне питання про співвідношення сутності і існування набуває методологічного забарвлення проблематичності розрізнення пояснення і опису.

Крім того, закони, виражені диференційними рівняннями, перестають бути головною формою виразу регулярності, знаходжуваної у поведінці складних систем. Так, послідовне проведення ітераційних процедур може описувати перехід систем в стан динамічного хаосу, коли їхня поведінка стає складною і непередбачуваною, хоча кожний крок зміни параметрів стану системи в залежності від зміни контрольних параметрів відбувається детерміновано і виражається простою формулою. Можливість спостерігати порядок, якому все ж підкоряється хаотична поведінка, визначається правильним вибором просторово-часових масштабів позиції спостерігача. Так, самоподоба як типова для детермінованого хаосу повторюваність форм поведінки виявляється лише на досить великих просторово-часових відтинках.

Таким чином, негативний висновок про принципову невідповідність класичного ідеалу раціональності предмету нелінійної науки може бути супроводженим деякими позитивними настановами щодо подальшого узагальнення вже наявних принципів відносності в постнекласичному типі наукової раціональності. Попередньо можна вести мову про врахування необхідних просторово-часових масштабів спостереження складних систем з нестаціонарною поведінкою для забезпечення об'єктивного уявлення про їхній розвиток, що не одразу розгортає свої можливості і навіть не одразу їх отримує в біфуркаційних точках випадкового вибору. Можливий вплив самого спостереження на такий вибір -- це той момент відносності пізнання до ціннісних орієнтацій суб'єкта, який В.С.Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності. Виявлення інших відзнак -- цікаве завдання сучасної методології науки.

Добронравова І. Некласична раціональність для нелінійної науки. //Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип.29.