І.С.Добронравова. Нелінійне мислення

І.С.Добронравова

ДОБРОНРАВОВА Ірина Серафимівна — кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії ІПК при Київському держуніверситеті. Галузь наукових інтересів — філософські проблеми природознавства. Автор книги "Синергетика: становление нелинейного мышления" (Киев, 1990), а також низки статей у збірниках, монографіях і журналах, зокрема у "Філософській думці".

Нелінійне мислення

Руйнація обличчя світу, створеного "здоровим глуздом" і "автоматизмом мови", — не світогляд і не естетична система. Це — мова культури.

Ю.М.Лотман

Завдання статті — розглянути такий найважливіший наслідок сучасної-революції в природознавстві, як формування нового стилю наукового мислення. Ми приймаємо як його позначення термін "нелінійне мислення", вже спорадично вживаний природодослідниками. Цей термін влучно підкреслює ту головну умову, за якої стають незастосовними старі наукові підходи, що здавалися раніше універсальними. Врахування нелінійності фізичних взаємодій, біологічних і соціальних процесів висуває на перший план нестійкість і неоднозначність ситуації вибору і його необоротність, довільні процеси формування нових структур з елементів середовища

й нелокальний характер дії при цьому параметрів порядку, що забезпечує цілісність новоутворень. Зрозуміло, "лінійне" мислення— орієнтоване на універсальність дії оборотних динамічних законів, тут у принципі непридатне.

Нелінійне мислення — явище, яке ще не склалося. В самосвідомості вчених воно подане не систематично, скоріше у формі заперечення стандартів класичної науки. Його дослідження як нового стилю наукового мислення покликане не тільки прояснити його особливості й місце в сучасній методології науки. В принципі саме формування стилю наукового мислення неможливе без методологічної рефлексії, її вихідний рівень — внутрішньонаукова методологічна рефлексія вчених-природознавців. Але розвинута методологічна свідомість передбачає і власне філософське усвідомлення процесів розвитку наукового пізнання. Коли метод досягає рівня методологічної свідомості, це і означає формування стилю наукового мислення , себто, в певному розумінні, синтез методологічних зусиль відповідного історичного періоду в даній сфері науки. Це відображено в загальноприйнятих визначеннях поняття "стиль мислення". Наведемо тут те розгорнуте визначення, яке дає Л.Микешина на основі аналізу принципів класифікації стилів наукового мислення у працях ряду методологів науки: "...стиль наукового мислення функціонує в науці, як динамічна система методологічних принципів і нормативів, що детермінують структуру наукового знання, його конкретно-історичну форму. Стиль мислення визначається наперед науковою картиною світу, що задає загальні уявлення про структуру і закономірності дійсності у рамках певного типу науково-пізнавальних процедур і світогляду"² .

Очевидно, що ні нова наукова картина світу, ні система методологічних принципів не створюється в самосвідомості наукового співтовариства доти, доки алгоритми діяльності, не руйнуючи математичної аналогії, не суперечачи математичній гіпотезі, виявляють свою ефективність у ще не освоєній сфері дійсності. На цьому етапі невідповідність нових результатів прийнятим стандартам бачення

__________________________

¹ Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. — Киев, 1974. — С. 94—104.

² Микеишна Л.А. Детерминация естественно-научного знания. —Л., 1977- —С. 96.

світу і наукового пояснення фіксуються лише підкреслюванням "дивовижності" поведінки нових об'єктів науки (наприклад, "дивовижність" як характеристика елементарних частинок) або "несподіваність", яку підкреслювали синергетики у поведінці самоорганізовуваних систем.

Ідучи за С.Б.Кримським¹, проаналізуємо новий стиль мислення, по-перше, як реалізацію евристичності певних груп категорій; по-друге у зв'язку з відповідним способом бачення світу (парадигма, наукова картина світу); і по-третє, як спосіб застосування методу, спосіб заглиблення його в конкретний матеріал. Останній аспект передбачає висвітлення системи методологічних принципів, прийнятої в даний історичний період. Спочатку, одначе, звернемося до способу бачення світу, що відповідає нелінійному мисленню. Як пишуть Пригожій і Стенгерс: "...наше бачення природи зазнає радикальних змін у бік множинності, темпоральності й складності" . Відмова від таких передумов класичної науки, як уявлення про фундаментальну простоту універсальних законів, оборотних у часі й далеких від випадковості, не є лише внутрішньою справою наукового співтовариства. Наукова картина світу як компонент світогляду людини зачіпає й істотні питання розвитку культури. І якщо у світі, описуваному класичною наукою, природа виступає як автомат, цілком чужий для людини, а наукова раціональність не в змозі вмістити в себе такі важливі для людини моменти, як необоротність існування і свобода вибору, то це вже не просто колізії наукової думки, а підстави культурної кризи. Це і звернення до ірраціональності й містики в усьому, що стосується людини, відчуженої класичною наукою від природи, і позитивістська відмова від ідеалів об'єктивності в науці, t лише усвідомлення меж класичної науки, пов'язане як із розвитком самої науки, так і з тенденціями розвитку соціуму в бік відкритості, множинності культурних альтернатив, змінило ситуацію: "Перед нами не стоїть колишня дилема трагічного вибору між наукою, що приречує людину на ізоляцію в навколишньому її світі, позбавленому чарівності, і антинауковими ірраціональними протестами.., бо ми як учені починаємо намацувати

_________________________

¹ Крымский С.Б. Цит. работа.— С. 88—107.

² Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса. - М., 1986. - С. 41.

свій шлях до складних процесів, що формують найзнайоміший нам світ — світ природи, в якому розвиваються живі істоти та їх угруповання. Ми... вступаємо у світ усталеного, виникаючого" .

Отож, бачення світу в сучасному точному природознавстві — це бачення з погляду розвитку. Всі об'єкти світу, включаючи світ, розглядаються як такі, що усталюються і розвиваються. Відповідне трактуються загальні форми буття цього світу і в цьому світі, що виступають як онтологічні відповідності найважливіших категоріальних співвідношень, утілених у понятійних структурах теорій самоорганізації.

Так, ціле вже не збирається з частин як із кубиків, а саме формує в своєму розвиткові свій елементний склад (космологічні сценарії, узасаднені на унітарних калібрувальних теоріях елементарних частинок і їх взаємодій) або свої частини з наявних елементів середовища (дисипативні структури всіх різновидів). Розвиток цілого детермінований законами лише на певних етапах між точками біфуркацій, де випадковість необоротним чином визначає народження нової необхідності. Внутрішній необоротний час становлення нової структури (темп подій) нелокальний, не подається як сума моментів, як параметр, аналогічний до просторових параметрів. Нестійкість притаманна критичним значенням параметрів у точках біфуркації, робить незастосовним поняття траєкторії, зумовлює нелокальність просторових характеристик об'єктів, що розвиваються. Просторова нелокальність пов'язана з глобальним характером самоорганізації, коли просторові масштаби процесів набагато перебільшують масштаби актів взаємодії між елементами середовища (немовби дальнодія). Конкуренція флуктуацій, виживання підтриманої зовні флуктуації або такої, що найшвидше розвивається, пригнічення решті флуктуативних процесів або встановлення когерентності схожих флуктуацій на всьому просторі вихідної системи (принцип підпорядкування) забезпечує глобальність процесу самоорганізації. Істотною є роль розмірів вихідної системи для утворення нових структур: критичний розмір, починаючи з якого можлива самоорганізація, вплив розмірів на хід самоорганізації.

Такі деякі риси світу, відкриті новими природничо-науковими

__________________________

¹ Там же. — С. 79.

теоріями й узагальнені у відповідній науковій картині світу. Хотілося б підкреслити, що цю картину світу не можна назвати власне фізичною, хоча вона розвиває те, що свого часу було якраз фізичною картиною світу. І хоча саме розвиток фізики і привів до появи фізики живого, нинішня ситуація не є просто результат фізичної експансії. Єдині принципи опису, скажімо, живого, взятого як у фізичному, так і в хімічному і в біологічному аспектах, дають підстави для серйознішого прочитання, синтезу сучасного природознавства в єдину наукову картину світу.

Більше того, єдність людини і природи, що знаменує культурний смисл сучасної революції в природознавстві, дозволяє включити в цю наукову картину світу людину в нерозривності її природної і соціальної іпостасей. Йдеться не тільки про опис соціуму в термінах синергетики (хоча такі спроби дедалі більше слушні й успішні). В даному разі не менш важливе обгрунтування доречності людської діяльності в цьому світі й можливої її пропорційності йому. Ось що пишуть про це Пригожий і Стенгерс: "...складні системи мають високу чутливість щодо флуктуації. Це вселяє у нас одночасно і надію й тривогу: надію на те, що навіть малі флуктуації можуть посилюватися і змінювати всю їх структуру (це означає, зокрема, що індивідуальна активність аж ніяк не приречена на безглуздість); тривогу — тому, що наш світ назавжди позбувся гарантій стабільних, неминущих законів. Ми живемо в небезпечному і неповному світі, що викликає не почуття сліпої впевненості, а лише... почуття поміркованої надії"¹ . В цьому уривку йдеться про суспільство як про складну систему. Однак специфіка нинішньої ситуації полягає в тому, що в сучасній науковій картині світу усвідомлюється єдність у відношенні людини до суспільства і до природи.

У рамках класичної картини світу людська дія взагалі не обґрунтовувалася, оскільки можливий там природний опис людини як мислячої істоти зі свободою волі був би карикатурою на неї (звідси розрізнення Кантом у розумінні людини природної і вільної причинності) .

Виведення людини за межі пасивної природи, відокремлення законів суспільного життя від життя природи було вихідним

¹Там же. - C. 386.

Світоглядним пунктом антропоцентричного технократизму щодо природи ("не можемо чекати милості") і нинішніх екологічних трагедій.

Навпаки, сьогоднішня тенденція до усвідомлення єдності людини й природи, природи й суспільства дає шанс новому розумінню відповідальності людини за свої дії, оскільки й слабкі флуктуації, що вносяться нею в природне існування, посилюючись, можуть; як ми знаємо тепер, мати планетарні наслідки (і є надія, що за наявності знання і доброї волі не тільки негативні).

Нам здається, що специфіка нелінійного мислення визначається не тим, що якісь ще філософські категорії були освоєні науковим співтовариством, яке виявило їх застосовність і евристичність під час вивчення нових об'єктів пізнання. Так, скажімо, група категорій детермінації, що діють у нелінійному мисленні, порівняно зі стилем мислення квантової фізики, збагатилася категоріями "основи" "умови". Але ця обставина аж ніяк не вичерпує сутності такої події, як формування нелінійного мислення. Новий стиль мислення — не чергове розширення стилів мислення попередньої "фізики існуючого". В певному розумінні він їм навіть протистоїть. Що мається на увазі?

Досі кожен новий крок у розвитку фізики розширював можливості фізичного мислення, знімаючи ті чи ті обмеження на використання евристичної сили тих або тих категорій. Так, спосіб усвідомлення детермінованості фізичних подій, порівняно з механічним розумінням необхідності причинно-наслідкового зв'язку збагатився. розвитком кінетичних теорій категорією випадковості, а згодом, з створенням квантової механіки, категоріями можливості та дійсності Одначе за всієї методологічної значущості випрацювання концепції імовірної причинності, оборотність динамічних законів квантової механіки накладала обмеження на можливості квантово-механічного стилю мислення. Це позначилося, зокрема, під час спроб створення квантової хімії. Хімічне знання, що включає неелімінований момент необоротності більшості хімічних реакцій, стало не виразним повною мірою в термінах квантової механіки.

Щоправда, тривалий час фізики вважали, що коли будь-яку науку не можна перебудувати за фізичним зразком або звести до фізики, то тим гірше для цієї науки. Точність фізичного знання, становище

лідера природознавства, успіхи в теоріях і практичному їх застосуванні сприяли впевненості в ефективності випрацюваного у фізиці способу мислити.

Власне, тому в працях за стилем мислення і йшлося про евристичність окремих категорій, їх пар, їх груп. Новизна сучасної ситуації, на наш погляд, полягає в тому, що в нелінійному мисленні евристичними є цілісні категоріальні структури діалектики як методу. Так, наприклад, категоріальні структури детермінації і формоутворення успішно працюють в осмисленні процесів самоорганізації .

Гегелівські положення стали застосовні. до аналізу ситуації біфуркації. Розглядаючи як основу становлення нової структури нелінійність середовища, ми виявили, що за умови критичного значення параметра, дійсне містить у собі об'єктивно різні можливості, рівноймовірні, рівновеликі, і вибір між ними визначається флуктуацією, а отже, є випадковий.

На наш погляд, саме флуктуація, що "вибирає" одне з двох розв'язань у рівняннях, можливих за певного критичного значення | параметра (умови), може бути зрозуміла як причина, дією якої і є утворення тієї чи тієї структури, себто вибір системою Того або того шляху еволюції.

При цьому ситуація, за якої вибір стає можливим і випадковим, передує формуванню причини. Але будь-яке з обраних розв'язань стає необхідним, визначуваним дійсним станом системи перед фазовим переходом. Отож, випадковість стає доповненням необхідності, причому ця необхідність за певного варіанту вибору має свою основу та умови реалізації, а крім того, і значущість флуктуації, і сама ситуація вибору об'єктивно обґрунтовані.

Навіть цей поверховий виклад філософського аналізу проблеми причинності в синергетиці дає можливість помітити дивовижну адекватність природничо-науковому матеріалові гегелівської категоріальної схеми детермінації становлення нового у вченні про сутність із "Науки логіки". "Реальна необхідність, — пише Гегель, — містить випадковість, вона повертається в себе" з указаного не-

__________________________

¹Див.докладніше: Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. - Киев, 1990. - Гл.2.

спокійного інобуття дійсності й можливості щодо один до одного..."¹. Ця характеристика прекрасно змальовує ситуацію самоорганізації, коли в проміжках між .біфуркаціями система підпорядковується макроскопічним законам хімічної кінетики, а в околицях біфуркації опиняється у стані "неспокійного інобуття дійсності й можливості", коли дійсність містить у собі різні можливості, і вони рівноймовірні. Здійснивши випадковий вибір, система знову виходить на шлях необхідності, де діє вже виникла причина.

Відповідність класичній філософії і постнекласичного природознавства — чи не парадоксально це? Одначе парадокс тут гаданий, оскільки суперечність існувала саме між класичним природознавством і класичною філософією відтоді, як природничо-наукові світогляд зазнає "під час доби Просвітництва практичного краху своєму застосуванні до історично усталеного культурного життя"². Підстава цієї суперечності — неможливість включити людину, свободу та діяльність, у фізичну картину світу, механістичний характер якої був лише пом'якшений і затушований, але не знятий некласичною фізикою. Залічуючи незвичайні з погляду класичної науки квантові закономірності до мікрооб'єктів, фізика зберігала лапласівський детермінізм у респектабельній формі інваріантності до зміни знака часу.

Це обмежене рівнем розвитку науки розуміння природи не могло не позначатися на побудові філософських систем. Переносячи виклад розуміння ролі випадковості в жанр філософської повісті (як Дідро), формулюючи антиномії (як Кант), розглядаючи природу як інобуття ідеї, нездатне до розвитку (як Гегель), відмовляючи філософії в усвідомленні (як позитивісти) або, нарешті, поділяючи, скільки це можливо, закони природи й закони суспільного життя (як марксисти), — філософи намагалися подолати невідповідність мім самосвідомістю людства і його природознавством. Успіхи у природознавстві забезпечувались прийняттям саме тих обмежень і ідеалізацій які, бувши онтологізовані в науковій картині світу, робили її вельми нестерпною для людського світовідчування.

Одначе нині фізика була змушена звернутися до процесів станов-

___________________________

¹ Гегель Г.В.Ф. Нука логики.—М., 1971.—Т.2.—С.197.

²Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. — СПб., 1911. — С. 38.

лення і раціонально їх реконструювати. Математичні форми для цього знайшлися або були наново придумані, форми ж усвідомлення здобутого знання, себто категоріальні форми раціонального відтворення процесів становлення як формоутворення нового цілого мають бути взяті там, де вони були відкриті - в "Науці логіки" Гегеля. Те, що вони справді працюють у новому природничо-науковому матеріалі, — це факт, що потребує свого пояснення. Сам же спосіб використання філософського вчення потребує свого обґрунтування. В такому способі звернення до філософської традиції ми дістаємо підтримку в М.К.Мамардашвілі. Він писав: "...є якісь теоретичні структури думки (і вони найінтенсивніші в історії філософії, які фактично вільні, причому в тому числі і від інтерпретації їх самими винахідниками структур" . Звичайно, завжди зостається питання коректності застосування теоретичних структур і філософських винаходів. У своїй практиці вітчизняного методолога науки автор цих рядків неодноразово змушений був захищати фізику від "упровадження" діалектики. Більше того, навіть коли застосування здійснено коректно, лишається проблемою сам факт успішності цього застосування. Це проблема культурологічних засад науки. Дійсно, що ж спільного між часом, що породив Гегеля, і часом, що привів природознавство до застосування його ідей?

Складність сучасної ситуації полягає ще і в тому, що застосування нелінійних методів виводить наукові дисципліни за колишні рамки. Так, фізика високих енергій змикається з космологією; нелінійна термодинаміка виходить і на фізичну, і на хімічну кінетику; виникають такі нові наукові дисципліни, як фізика живого. Отож, не просто формується новий стиль мислення, а створюється нове наукове співтовариство.

І знову-таки, тісними робляться рамки традиційних уявлень методології науки. Неможливо мовити лишень про співвідношення теорій із науковою картиною світу й стилем наукового мислення. Кажучи про формування стилю наукового мислення, доцільно скористатися методологічною моделлю дослідницьких програм². Бувши

_______________________

¹ Мамардашвили М.К. Идея преемственности и философская традиция // Как я понимаю философию. - М., 1990. - С. 95.

² Див. докладніше: Ахундов М.Д., Илларионов С.В. Преемственность исследовательских программ в развитии физики // Вопр. философии. - 1985. - № 6. - С. 56 - 65.

⁵⁵

формою розвитку знання, програми, природно, виводять методологічний опис діяльності вчених, за. межі теорій і концептуальних систем форм як фіксації готового знання, за розділювальні бар'єри наукових дисциплін.

Виходячи з методологічної гіпотези, описаної мною раніше¹, згідно з якою синергетика є .першою загальнонауковою дослідницькою програмою, і пам'ятаючи про те, що її абстрактна базисна теорія послідовно пов'язана, насамперед, із розвитком фізики, спробуємо окреслити коло методологічних принципів, що визначають спосіб заглиблення нелінійних методів у конкретний матеріал. Ці методологічні принципи — це принципи реалізації дослідницької програми і водночас ядро нового стилю мислення — нелінійного мислення.

У разі опису нелінійного стилю мислення не йдеться про завдання на всі часи вичерпного списку методологічних принципів. Цей позитивістський ідеал повного опису критеріїв науковості не може бути здійснений хоча б тому, що межі наукової раціональності, на щастя, розширюються. Це не означає, що наука взагалі втрачає свої межі порівняно з іншими способами духовного освоєння дійсності. Ці межі існують і можуть бути, зокрема, позначені загальним методологічними вимогами до теорій як продукту наукової діяльності, способу фіксації наукового знання.

Збереження значення цих вимог (формулювання яких стало "позитивною спадщиною позитивізму") каже про своєрідний принцип відповідності в методології науки. Увага методологів перемістилася за останні десятиріччя від форм фіксації готового знання до діяльності вчених щодо його розвитку. Одначе те, що було встановлено внаслідок методологічних досліджень стосовно продуктів наукової діяльності, зберігає значення методологічної істини, діставши при цьому чіткіші межі застосовності.

Ці загальні методологічні установки, що втілюють і конкретизують філософські положення теорії пізнання (принцип відповідності, вимога перевірюваності теорії, вимога принципової простоти теорії), звичайно, регулюють діяльність учених, формулюючи вимоги до результату їхньої діяльності. Збереження значення цих принципів багато в чому визначається і їх високим ступенем спільності і

______________________

¹Добронравова И. С. Цит. работа.

епістемологічною орієнтацією, і, за всієї їх евристичності, зверненням до результатів пізнання.

Однак діяльність учених регулюється у певний історичний період у рамках відповідної дослідницької програми значно більш конкретними і змістовими методологічними принципами. Ці принципи спираються на певні онтологічні передумови, відображені у відповідній картині світу, і втілюють певні філософські категорії, евристичність яких фіксується у відповідному стилі мислення.

Такі методологічні принципи сьогодні є результатом світоглядного і категоріального усвідомлення вихідних теоретичних принципів абстрактних базисних теорій синергетичної програми і програми створення унітарних калібрувальних теорій. Як я вже відзначила, методологічного змісту набувають самі теоретичні принципи абстрактних базисних теорій: принцип підпорядкування — в синергетиці, принцип локальної симетрії і її спонтанного порушення — в програмі калібрувальних теорій.

Процес методологічного усвідомлення вихідних принципів абстрактної базисної теорії відбувається паралельно зі змістовою інтерпретацією певних математичних формалізмів. Адже не треба забувати, що вихідними етапами у формуванні ядра розглядуваних мною дослідницьких програм є математична гіпотеза (у фізиці високих енергій) і математична аналогія (в синергетиці). Обидва ці процеси аж ніяк не завершені, продовжується і удосконалювання математичного апарата. Це і створює великі труднощі у виокремленні загальних методологічних принципів нового стилю мислення зі змістових алгоритмічних приписів застосування нелінійних методів у створенні конкретних теорій самоорганізації. У працях природознавців, за всієї філософської досвідченості багатьох із них, змістові моменти і загальне осмислення все-таки не збігаються.

Становище методолога дещо полегшується як тим, що синергетична програма реалізується в різних сферах науки, так і тим, що нелінійний стиль мислення випрацьовується не тільки в межах цієї програми. Зіставлення і усвідомлення різних програм, що характеризуються нелінійністю математичного апарата абстрактних базис-теорій, полегшує виділення загальних моментів нелінійного мислення.

Орієнтиром при узагальненні способів заглиблення нелінійних методів у конкретний матеріал нам слугуватимуть ті загальні філософські принципи, освоєння яких природничо-науковим знанням знаменує нинішню революцію у природознавстві. Це — принцип розвитку і пов'язані з ним діалектичні співвідношення категорій і особливості, що відображають цілісність об'єктів, які розвиваються. Ці загальні зв'язки, в кінцевому підсумку, втілюються в конкретному змісті теоретичних принципів: принципах підпорядкування і спонтанного порушення локальної калібрувальної симетрії або в принципі "порядок через флуктуації", але нас цікавить у даному разі не загальне в знанні — філософський рівень — і не конкретно-змістове — частково-науковий рівень, а проміжний, загальний — методологічний рівень.

Через які ж методологічні принципи виражаються ідеї розвитку і цілісності в сучасному нелінійному стилі наукового мислення?

Передовсім це принцип порушеної симетрії. Саме порушення симетрії означає появу відмінностей, перехід від хаосу до порядку, народження нових структур. Йдеться і про порушення симетрії хаотичних флуктуацій вакууму під час зародження всесвіту в космології, і про порушення локальних симетрій при послідовних фазових переходах розширювального всесвіту, з якими пов'язані типи фізичних взаємодій і народження елементарних частинок, себто структурування елементної основи світу — фундаменту дальшого упорядкування в ньому. При цьому порушується і часова симетрія (виникає необоротна спрямованість процесів) і просторова (взаємна орієнтація руху елементів, потім просторова орієнтація утворених із них систем).

Аналогічно порушується часова і просторова симетрія під час утворення дисипативних структур. Необоротний випадковий вибір одного з розв'язань у точці біфуркації, ентропійний бар'єр, що поділяє минуле і майбутнє — так виражається спонтанне порушення часової симетрії. Поява стійких граничних циклів (або інших станів, що виражаються в стійких розв'язаннях лінійних рівнянь) порушує симетрію у фазовому просторі. Але у звичайному просторі спостерігається порушення симетрії — за рахунок просторової проекції граничних циклів або, що найочевидніше, під час виникнення

структур типу ячейок Бенара, автоколивань у реакції Бєлоусова -Жаботинського, хвиль горіння тощо. Таке спонтанне порушення симетрій під час утворення дисипативних структур також тягне за собою появу відмінностей: внутрішнього і зовнішнього. Ці відмінності тим більші, чим вища стійкість нового цілого.

Стійкі стани дисипативних структур, якось виникнувши, утримуються, незважаючи на сильні зовнішні впливи. Чутливі до малих змін керуючих параметрів у точках біфуркацій у момент виникнення нової необхідності, самоорганізовувані системи демонструють свою дійсність, утримуючи необхідність свого існування надалі.

Цілісність же знову утворених структур виявляється у властивості когерентності руху елементів середовища у флуктуації, що підпорядковує собі інші процеси у вихідному обсязі, або в установленні когерентності багатьох флуктуацій. Найвищий ступінь когерентності в русі частин відповідає найбільш стійкій цілісності цілого, що відтворює себе з необхідністю — цілості квантово-механічної системи. Ядра, атоми, молекули, живі організми за всього непростого складу виявляють єдність на рівні однієї частинки (одночасткові спектри характеристичних частот) і здатні виступати елементною базою дальшого ускладнення (пов'язаного з локальним зниженням ентропії).

Є ще один важливий методологічний момент в описі розвитку як самоорганізації. Цей принцип "випадковість як доповнення необхідності". Шляхи розвитку самоорганізовуваних систем наперед не визначені. Конкретна історія конкретного об'єкта, яка розуміється як ланцюг біфуркацій із випадковим вибором, що відкриває попереду різні набори можливостей, постає як неодмінна дія причини, в народженні якої нееліміновану роль відіграє випадковість. Умови, які здатна асимілювати дана основа, в тому числі й зовнішні умови, сприяють тому, що випадковість доповнює необхідність. Якщо зовнішній вплив резонансний властивостям середовища, то, навіть бувши вельми малим, він здатний відіграти велику роль у долі системи. На цьому грунтується і розуміння довільності появи нового, се то природного ходу розвитку, і обгрунтування можливості людини втручатися в хід розвитку (і межі цього втручання). Тут же лежить причина неможливості беззастережної екстраполяції законів (це

припускається в лінійній фізиці) ні в просторі (критичний розмір системи), ні в часі (критичні значення керуючих параметрів, якщо вони змінюються в часі).

Усе вищесказане не тільки не виключає стійкості встановлюваного цілого, але, навпаки, передбачає його стійкість — за рахунок постійного динамічного відтворення.

Отож, спонтанне порушення симетрії від нестійкості хаотичного руху. до утворення стійкого порядку нового цілого — це не просто опис розвитку взагалі. За кожним словосполученням тут можливим є математичне вираження конкретного фізичного змісту.

Головне ж полягає в тому, що нелінійний стиль мислення орієнтує на готовність до появи нового, до дослідження умов нестійкого стану вихідної системи й аналізу альтернативних можливостей появи стійких станів нового цілого. Кажучи точніше — на пошуки симетрій і умов їх порушення для вихідних систем, з одного боку, і пошуки умов когерентності знову утворюваного цілого, з другого.

Аналіз реалізації двох нових дослідницьких програм у природознавстві (унітарних калібрувальних теорій і синергетики) переконливо свідчить про могутній евристичний потенціал таких методологічних установок, як принцип спонтанного порушення симетрії і принцип когерентності флуктуацій. У цих принципах дістають своє методологічне втілення фундаментальні філософські ідеї розвитку і цілісності. Так постнекласичне природознавство повертає нас до парадигм класичної філософії.

Добронравова І.С. Нелінійне мислення // Філософська і соціологічна думка. - К. - 1991. - №6. - С. 47-60