Сидоренко Л.І.
ГУМАНІТАРНИЙ ВИМІР СУЧАСНОГО ПРИРОДОЗНАВСТВА
Анотація
В статті розглядаються гуманітарні аспекти сучасної біології та екології, що постають у зв"язку з людиновимірністю їх об"єктів. Наводяться аргументи щодо потреби постнекласичного типу наукової раціональності з його орієнтованістю на аксіологічні, етичні,світоглядні засади дслідження для розв"язання проблем людського буття в ХХ1 ст.
The article proves humanities aspects modern biology and ecology wich appear becouse their objects are connected with human beings. The arguments about need axiological, ethical and word outlooking principles postnonclassical sciense for answer to the human existence problems have shown.
Наука ХХ1 ст. виявила себе як значно більш складний феномен, ніж той що був репрезентований на засадах класичного типу раціональності. Глобальні кризи людського існування в техногенній цивілізації, що розвивалася використовуюючи інтелектуальну та технічну силу науки, переконливо довели, що для того, щоб людській рід міг проектувати своє майбуття, потрібна інша, "людська" наука. Отже, постала потреба гуманізації науки.
Тісне переплетіння власне наукових та гуманітарних проблем виявляє себе в сучасному науковому пізнанні живого.Тому, філософський образ біології відображує її багатовимірність як науки - взаємопов"язанність соціокультурного, цивілізаційного, діяльнісно-практичного, світоглядного та власне епістемологічного аспектів. Названі ракурси притаманні будь-якій природничій науці. Але біологія вирізняється тим, що є найбільш "філософічною" і найближчою до людини. Особливості філософії біології пов"язані зі специфікою живих систем, зі змістовністю теоретичних проблем біології та особливостями біології як науки. Слід відзначити таку особливість біологічного пізнання - отримання біологічного знання суттєво залежить від дослідника, від його світоглядних орієнтацій. Крім того, об"єкт біології - живе, а до живого належить і людина. Отже, об"єкт та суб"єкт біологічного дослідження певною мірою тотожні. Сучасний методолог біології Р.Саттлер (1) наголошує на тому, що біологічні твердження базуються на філософських положеннях, отже смисл питання "Що таке життя?" не може бути розкритий на нейтральному грунті, так як відображає світоглядні орієнтації тієї особистості, яка ставить це питання. Оскільки людина є приналежною до світу живого, то дослідник-біолог, навіть не маючи на меті, вводить себе як живу істоту в ряд своїх об"єктів і хоче зрозуміти ії "як своє інше".
Введення людини як біологічного об"єкту в предмет наукового дослідження призвело до появи проблематики філософії біології аксіологічного характеру. Особливої значущості вона набуває на етапі постнекласичної науки, коли ціннісні орієнтації включені безпосередньо в процес біологічного дослідження. Так, етичні норми мають іноді визначити позицію дослідника ще до здійснення дослідження. Вони можуть бути вимогами навіть відмови від проведення певних біологічних досліджень, якщо це стосується людини, біосфери і є небезпечним.
Останні десять років, приблизно з початку 90-х все більш проявляється вагомість досліджень в галузі біофілософії. Вона не є еквівалентом філософії біології, це складний феномен, що потребує осмислення. На думку сучасних методологів біології, наприклад, проф.Борзенкова В.Г., є підстави для проведення певної аналогії між "філософією життя" та "біофілософією" (2). Остання сформувалась у другій половині ХХ ст. та привертає все більшу увагу методологів науки. Початок процесу формування основ біофілософії пов"язаний з відкриттям структури ДНК, і визначенням біології як нового лідера сучасного природознавства. Пізніше біологію почали розглядати і як засаду соціогуманітарного знання. Значний поштовх такому кваліфікуванню цієї науки надала праця американського ентомолога Е Уілсона "Соціобіологія. Новий синтез", яка була видана в 1975 р. Виявлення "гуманітарних можливостей" біології структуровалося в формуванні таких нових галузей, як еволюційна етика, біоетика, біоестетика, еволюційна епістемологія, біополітика тощо.
Отже, чи є біофілософія новою "філософією життя"? Очевидно, що ні. "Філософія життя" - суто філософський напрям. Поняття життя в його межах було визначене, виходячи з потреб філософії ірраціоналізму, а не біології як науки. Тому життя (в межах "філософії життя") - реальність, яка в сутності своїй ірраціональна, тобто, недоступна розсудочному, науково-раціональному осмисленню. В такому смисловому навантаженні це поняття відображало в новій традиції саму сутність світу і людського існування в ньому і тому стало засадничим для нового світогляду.
Отже, таке трактування життя не тільки не виходило з біології, а навіть суперечило ій, оскільки успіхи дарвінізму, менделевської генетики як раз переконували в науково-раціональних можливостях пізнання живого. Однак, саме успіхи біології відіграли роль "підштовхуючого механізму" в русі до пошуку нового філософського смислу, в подоланні обмеженості класичного раціоналізму як такого, що ігнорував "саме життя".
В біофілософії, навпаки, відповідь на питання "Що є живе?" грунтується на врахуванні науково-біологічних знань. Але, водночас, біофілософія виходить за межі власне біології - до осмислення проблеми життя як об"єктивної реальності, намагаючись співвіднести його як з буттям Всесвіту, так і існуванням людини в світі культури та цивілізації. Причому, біофілософія має на меті розкривати світоглядні, методологічні, гносеологічні, онтологічні, аксіологічні проблеми буття Всесвіту через призму дослідження феномену життя. В такому широкому трактуванні предмету біофілософії в нього виявляється включеним і проблемне коло філософії біології, основним світоглядним питанням якого залишається питання про сутність живого.
В сучасній - постнекласичній біології пошук цього важливого питання розв"язання здійснюється в межах нового типу наукової раціональності. Він утверджується в дослідженнях складних систем, що здатні до самоорганізації та саморозвитку. Саме такими є біологічні системи. Їх дослідження потребує нових, порівняно з класичною наукою, методологічних підходів. Парадигма постнекласичної науки пропонує синергетичне пояснення особливостей живого. Воно, зокрема, дозволяє звернутися до такого способу фізичного пізнання живого, який може пояснити, чому живі системи здатні протистояти нарощуванню ентропії. За висновком І.С.Добронравової, "цілісність та темпоральність як риси систем, що саморганізуються пов"язані зі складністю як збільшенням впорядкованості, оскільки самочинне виникнення нових структур в нерівноважних середовищах супроводжується локальним зменшенням ентропії за рахунок передачі ентропії, що вироблена в системі, яка самоорганізується, в середовище" (3).
Рівень цілісності, що виявляється живими організмами, є таким високим, що його можливо співставити лише з цілісністю таких квантово-механічних систем, як ядра, атоми та молекули. Тому засновник фізики живого проф.Ситько С.П. розглядає живе з позицій фізики живого як "четвертий (після ядерного, атомного та молекулярного) рівень квантової організації природи, коли самоузгоджений потенціал, що забезпечує існування ефективних дальнодіющих сил, функціонує за типом лазерного потенціала в міліметровому діапазоні електромагнітних хвиль" (4). Фізика живого як пізнання біологічних систем на засадах постнекласичного типу наукової раціональності, повністю адекватна особливостям біологічного пізнання. в плані необхідності врахування ролі дослідника в формуванні об"єкта дослідження в біології. Так, А.Огурцов підкреслює роль "особистісного бачення" в біологічному пізнанні. Саме особистісне бачення тієї граничної проблеми, якою в біології є проблема "Що таке життя?" - значною мірою визначає настанови дослідника, способи обгрунтування та виправдання їх в науковому співтоваристві та суспільстві загалом (5). В концептуальних та методологічних вимірах фізики живого стає все більш очевидною вимога осмислення живого в системі всіх знань, які стосуються проблеми життя і накопичені в ході культурного та цивілізаційного розвитку людства.
Отже, біологія та взагалі сучасне наукове дослідження живого надає потужного поштовху людському розуму в його русі до нового світогляду та нового розуміння самої людини. В формуванні такого нового бачення суттєву роль відіграє виокремлення етичних проблем науки, їх сучасне дослідження та приєднання взагалі наукової спільноти, науковців до розуміння їх знащущості.
Наука суттєвим чином впливає на долю людини і суспільства завдяки
фантастичним можливостям новітніх технологій,розроблених в межах фундаментальних наукових досліджень. Наслідки такого впливу є непередбачуваними - достатньо згадати про глобальні проблеми, генну інженерію та клонування. А з іншого боку, свободу наукової творчості обмежити неможливо. Тому питання про міру втручання науки в природу і людське буття на рівні постнекласичної науки потрапляє в площину етики.
В свідомості світового наукового співтовариства утвердився статус етичних проблем науки як таких, що є результатом впливу науки на суспільство і природу. Яскравий приклад – дослідження відомого західного філософа науки Е.Агацці. Глибокі ідеї в цьому відношенні сформульовані К.Аппелем. І в вітчизняній, і в західній філософії науки визнається, що в реальній науці дослідницька діяльність спрямовується певними світоглядними і методологічними орієнтирами, вірою в істиність ідеалів науки, моральними принципами. Усвідомлення вченим необхідних норм реалізується в факті відповідальності вченого – “загальнолюдського характеру” (В.Енгельгардт), в “елементарній відповідальності як персональній етиці вченого" (Парсонс Т., Сторер Н.) – за бездоганність наукових результатів.
В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, що руйнівним чином вплинула на природу і людину. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обгрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Гайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма.
Яким же має бути моральний вибір вченого на початку ХХ1 ст.? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як до об”єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності.
Значними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад – до СНІДу.Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліна, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби.
Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології є дійсно фантастичними. Але чи означає це, що існує “наукова санкція” необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підгрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою (6), то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини.
Це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування “біотехнологічного світу” людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців в ХХ1 ст. світ розподіляється на дві частини. Для країн, що економічно базуються на біотехнології, стає можливим розв”язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення. І навпаки, якщо економіка пов”язана переважно з традиційними технологіями, значно складніше зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення.
Отже, в умовах існування глобальних проблем людства немає іншого шляху їх розв"язання, ніж спираючись на науку та новітні технології. Це означає, що проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах їх використовувати. На думку В.Зінченка, розв”язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І.Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними (7).
Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини(8).
Продуктивною для розв”язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо етичні засади розумного ставлення до природи формуються з враховуванням екологічної складової. В цьому сенсі Е.Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження (9).
Біільш широкий погляд, який підводить сучасну людину до усвідомлення спільної відповідальності за стан біосфери обгрунтовує К.-О.Апель. Оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, він констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то “люди опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі” (10). Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його зміни.
Ігнорування цілісності людини - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику.Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як суррогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав”язливий неспокій ( за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети (11).
Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. Напочатку 70-х років розділи з екологічної етики з”явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика була виокремлена як самостійна філософська дисципліна.
На думку Р.Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах єдності біологічної
еволюції і соціального прогресу (12). Х.Ролсон вважає, що як етично значущу цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність – сприяння життю людини. Цікавим є не лище цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Він розглядає спроби вивести етичні цінності з екологічних, зауважуючи в той же час, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це одначає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв”язок з моральними вимогами(13). Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.
Таким чином, недивячись на конкретні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і віднести принципи етичної теорії на всі живі істоти, загалом на природу.
Прямою відповіддю на питання - як людина повиння ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає 3 сутнісні елементи: покору, світо- і життєутвердження і етику – як взаємопов”язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі – філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури (14).
Етичні та філософські проблеми сучасної екології переконливо свідчать, що подальший розвиток суспільства і біосфери як самостійних систем є дуже проблематичним. Неможливе також прогнозування майбутнього розвитку суспільства в різних сферах - соціальній, економічній, політичній, культурній - без урахування сучасної екологічної ситуації і глибокого наукового і філософсько-методологічного осмислення її перспектив.
Саме тому адекватним сучасному стану речей є розуміння взаємозва"язку розвитку суспільства і природи як коеволюційного феномену. Відповідно світоглядні і методологічні засади концепції коеволюції можна визнати тими орієнтирами пізнання і діяльності людини в природі, що спроможні гарантувати екологічну безпеку. Отже - гарантувати майбуття людини і біосфери.
Отже, коеволюційна парадигма без перебільшення може вважатися теоретико-методологічним обгрунтуванням можливості існування людини ХХ1 століття в екологічно безпечному світі.