Комар О.В., к.філос.н., доц.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Концептуальна схема і екстерналістські семантики

Стаття розглядає ідею концептуальної схеми в екстерналістській семантиці Д.Девідсона як спосіб обмеження основних форм мовного релятивізму, поширених у філософії мови, методології науки і перекладознавстві.

Ключові слова: концептуальна схема, мовний релятивізм, несумірність парадигм, екстерналістська семантика, референція, істина.

Концептуальная схема и экстерналистские семантики

Статья рассматривает идею концептуальной схемы в экстерналистской семантике Д.Дэвидсона как эффективный способ ограничения основных форм языкового релятивизма, распространенных в философии языка, методологии науки и переводоведении.

Ключевые слова: концептуальная схема, языковой релятивизм, несоизмеримость парадигм, экстерналистская семантика, референция, истина.

Conceptual scheme and semantic externalism

This article is about Davidson's idea of conceptual scheme in semantic externalism as a way of restriction for the main forms of language relativism in philosophy of language, methodology of science and theory of translation.

Key words: conceptual scheme, language relativism, incommensurability of paradigms, semantic externalism, reference, truth.

Ідея універсальної концептуальної схеми у сучасній логічній семантиці і філософії мови залишається однією з найбільш вдалих спроб протистояти численним формам мовного релятивізму, що став надзвичайно поширеним внаслідок популяризації кількох теорій, які виникли у доволі різних сферах. У першу чергу найпоширенішою стала антропологічна та етнолінгвістична теорія, яка найбільш радикальної форми набула у гіпотезі лінгвістичної відносності або т.з. гіпотезі Сепіра-Уорфа. І хоча інтерес до останньої у другій половині ХХ ст. тимчасово згас, естафету релятивізму вже на зовсім інших, когнітивних засадах, підхопили лінгвісти, що спирались на міждисциплінарний напрям "втіленого пізнання" чи "втіленого розуму" у межах когнітивної науки (Дж.Лакофф, М.Джонсон, Ж.Фоконьє). Засадами дослідження мови у цій теорії найчастіше виступає психолінгвістика, нейрофізіологія, а часом і еволюційна біологія. Нарешті, з 70-х років у методології науки відбулась революція, що призвела до різкої критики кумулятивізму і універсалізму у науці, натомість висуваючи ідею несумірності наукових парадигм (Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейєрабенд). Спиралась історицистська критика на історію науки (звідси і назва "історицизм"), а одним з проявів несумірності почали розглядати концептуальну та мовну несумірність. У розвитку філософії мови і логічної семантики, починаючи з кінця 60-х років ХХ ст. велику роль також відіграла релятивістська теорія радикального перекладу В.О.Квайна.

Саме Квайнова теорія завдала нищівного удару екстенсіональним екстерналістським семантикам, заснованим на ідеї універсальності референції, що, разом з антропологічними, соціальними та культурними засадами критики ідеї мовного універсалізму, надало логічних засад ідеї відмінності концептуальних схем, яка дублюється у мові (як мовна несумірність і, як наслідок, неможливість адекватного перекладу). Тому концепція концептуальної схеми, яку розробив Дональд Девідсон, є не лише актуальною філософсько-семантичною теорією, а й спробою надати нових засад сучасним екстерналістським семантикам.

Девідсонівська теорія значення є однією з найскладніших для розуміння серед семантичних теорій другої половини ХХ ст. Складність обумовлена як особливою мовою автора — лаконічною, повністю позбавленою описовості, "професійною", що фокусно відсилає у кожній фразі до множини проблем, так і характером питань, які постали у сфері семантики у революційних для науки в цілому у 60-70 роках.

Девідсон визнає тільки такий тип семантики, який пов’язує значення з умовами істинності, що відкриває постквайнівські перспективи (Віларду Квайну, за словами самого філософа, він завдячує багато чим як учителю, попри жорстку критику концепції останнього) і водночас спрямовує теорію у напрямку, протилежному до побудови чергової референційної теорії, попри стандартну екстерналістську настанову — "референція визначає істинність висловлювання".

Термін "референція" прийшов у лінгвістику з логіки, точніше "логічної семантики" — напряму філософії, який є симбіотичним наслідком захоплення філософами питаннями побудови ідеальної мови, за взірець якої бралась логічно досконала мова, і спробами логіків наблизити формальну модель мови до лінгвістичної практики у контексті питання "Як слова позначують речі?", яке в обох випадках розглядалось як більш осмислене, аніж традиційне "Що означають слова?". Такий спосіб постановки питання є типово екстерналістським. Для екстерналіста головною проблемою мови є з’ясування, чим є референція, себто, "чим є природа "відповідності" між словами і речами" [5, с.63]. Проти ототожнення теорії значення та теорії референції, однак, виступив В.Квайн. У статті "Зауваги до теорії референції", яка входить до збірки "З логічної точки зору", він найбільш категорично проводить демаркацію між теорією значення і теорією референції, окремих, на його думку, галузей, які зазвичай хибно об’єднуються під спільною назвою "семантика". За словами Квайна, семантикою має називатись лише теорія значення, компетенцією якої є питання сигніфікації (набуття значення), синонімії, аналітичності тощо, тоді як теорія референції має справу з питаннями номінації, істини, денотації (умов істинності) і екстенсіоналу [9, р.130].

Розподіл значення на інтенсіонал та екстенсіонал є традиційним для сучасної логічної семантики, так само, як і екстерналістська теза "екстенсіонал визначає інтенсіонал". Позицію екстерналізму у семантиці найкраще виражають слова Г.Патнема: "Екстенсіонали наших імен (імен загальних — О.К.) залежать від реальної природи тих речей, які для них виступають у ролі парадигми, а їх реальна природа у повному обсязі мовцям невідома. Традиційна семантична теорія не бере до уваги два фактори, які визначають референцію —суспільство і реальний світ; більш досконала семантична теорія повинна знайти місце як для першого, так і для другого". [6, с.390].

З’ясувавши основні ідеї екстерналізму у семантиці, звернемось до окреслення основних ідейних напрямів мовного релятивізму, проти якого спрямована теорія Девідсона.

Для Е. Сепіра, Б.Л.Уорфа та їх послідовників мова є замкнутою продуктивною системою символів, яка не тільки має відношення до досвіду, набутого значною мірою без допомоги мови, але й у дійсності визначає досвід завдяки своїй формальній структурі, а також і тому, що ми несвідомо переносимо встановлені мовою норми в область досвіду. У цьому сенсі мова нагадує математичну систему, яка також  фіксує досвід лише у найбільш вихідних своїх положеннях, але з часом перетворюється на незалежну систему понять, яка заздалегідь враховує будь-який можливий досвід згідно з певними прийнятими формальними правилами. "[Значення] не стільки відкриваються у досвіді, скільки накладаються на нього завдяки тій тиранічній владі, яку має мовна форма над нашою орієнтацією у світі". [8, p. 578].

За словами Уорфа, мова є системою понять для організації досвіду. Отже, мова і є концептуальною схемою, яка визначає не лише спосіб висловлювання думок чи окреслення дійсності, але і саме мислення, а як наслідок, і реальність [7]. Звідси можливі два протилежні висновки: висновок про концептуальний і мовний релятивізм аж до ідеї повної несумірності, якщо прийняти ідею множинності концептуальних схем, або, навпаки, можливість мовного універсалізму, якщо існує тільки одна концептуальна мовна схема (замість "ми живемо в одному світі, але описуємо його різними словами, бо розмовляємо різними мовами", "ми живемо в одному світі, бо розмовляємо Мовою, яка використовує різні слова"). Гіпотеза Сепіра-Уорфа відображає радикальний інтерналізм, будь-яка онтологія (характеристики дійсності самої по собі ) є наслідком внутрішнього способу сприйняття світу (інтеріоризації досвіду), що набуває реальних форм у мові (експлікація внутрішнього досвіду).

Якщо релятивізм періоду захоплення гіпотезою Сепіра-Уорфа акцентував увагу на тому, як мова визначає свідомість, а мовні значення впливають на способи осмислення світу і орієнтації у ньому (епістемологія і прагматика), то сучасна популярна серед когнітивістів теорія втіленого пізнання, навпаки, звертається до дослідження внутрішнього когнітивного простору людини, включно з нейрофізіологічним рівнем, а також форм поведінки, обумовлених вродженими орієнтаційними здібностями, розглядаючи мову як безпосередній спосіб виявлення форм втіленості пізнання. Замість розглядати мову як універсальну, ідеалізовану знакову систему, абстраговано від індивідуальних, суспільних і культурних рис, сучасний релятивізм зосереджується на фізико-біологічних основах здобуття когнітивних здібностей. Оскільки мова у такому контексті є однією з форм когніції, найвищою і найбільш розвинутою (у найбільш широкому тлумаченні усі прояви діяльності живого, включно з найпримітивнішими, є формами пізнання), то відмінності, які виявляються у мовній діяльності, є наслідком різниці у здобутому досвіді. Ця різниця відображається на двох рівнях, що у старих філософських категоріях позначувалось як різниця між a priori та a posteriori, а у категоріях сучасної біології здобуває нового пояснення: будь-яке знання, вроджене для організму (когнітивні здібності, структури когнітивної організації досвіду), тобто онтогенетичне a priori, пройшло свого часу перевірку і селекцію у межах виду шляхом досвідного відбракування непридатного, або форм поведінки, несприятливих для виживання виду, тобто філогенетичне a posteriori. Концепція втіленого пізнання чи втіленого розуму (embodied mind) є найбільш популярною на сьогодні формою натуралістично орієнтованого інтерналізму.

Наступною серед актуальних сьогодні форм релятивізму є історицистська концепція несумірності парадигм, заснована методологом та істориком науки Томасом Куном у праці "Структура наукових революцій". І хоча з часу її публікації у 1962 році минуло півстоліття, а сама концепція зазнавала численних критичних нападів, популярність історицизму досі не згасає. Особливо якщо зважити на своєчасність звернення Куна у своїх пізніх працях до мовного аспекту релятивізму, що спершу тлумачився виключно методологічно і застосовувався лише до науки. Натомість пізніше Кун все частіше став пояснювати проблему несумірності як проблему перекладу, звісно, спершу маючи на увазі лише "переклад" історичний: проблему збереження сенсу і значення слів, у першу чергу наукової термінології, у сучасному словнику науки, яка оперує термінами, які зберегли свою мовну форму з часів античності, Нового часу чи ХІХ ст. Інакше кажучи, якщо мовна форма ідентична, ми вважаємо, що термін перекладу не потребує (Квайн називав таку настанову омофонною або автоматичною аналітичною гіпотезою), однак абсолютно неможливо бути впевненим, що значення збереглося за умови повної і радикальної зміни наукових теорій, у межах яких цей термін використовувався (адже сучасні наукові теорії аж ніяк не можна розглядати як просте розширення теорій минулого, навпаки, переважна більшість з них була повністю відкинута). Більше того, Кун переконаний у зворотному, а саме тому оголошує такий переклад неможливим, оскільки історичні мови неперекладні, натомість пропонує метод "вивчення мови замість перекладу" [1, с.197]. Поширення цих ідей вдало співпало з пожвавленням перекладознавчих студій, не лише з погляду проблем перекладу як такого, але і спроби надати перекладознавству статусу самостійної науки, з усіма наслідками, що звідси витікають: пошуками відповідності загальнонауковим нормам і критеріям, використанням спеціальних методів дослідження, парадигмальною визначеністю тощо.

Особливо поширеним релятивізм щодо перекладу став завдяки принципу невизначеності перекладу, який В.О.Квайн блискуче продемонстрував на основі радикального перекладу [4]. Квайн не стверджує, що переклад неможливий, але доводить, що за будь-якого перекладу залишається референційна невизначеність, яка принципово не може бути подолана перекладачем, навіть за наявності однакових стимульних значень і оперування подібними аналітичними гіпотезами у різних мовах.

Отже, усі окреслені позиції так чи інакше утверджують позицію мовного та концептуального релятивізму, у якій проблема перекладу розглядається як логічний наслідок. Натомість Д.Девідсон стверджує, що "Люди, які розмовляють різними мовами, можуть поділяти одну концептуальну схему за умови наявності способу перекладу однієї мови на іншу, тому вивчення критеріїв перекладу є способом визначення критеріїв ідентичності концептуальних схем" [3, с. 146]. Концептуальний релятивізм не може бути до кінця послідовним, оскільки відмінність позицій має сенс лише тоді, коли є спільна система координації.

Мову не можна відокремлювати від свідомості, тому Девідсон виступає проти поширеної ідеї, яка стала майже трюїзмом, особливо у галузі перекладознавства, що будь-яка мова спотворює реальність, оскільки не можна уявити собі безсловесну свідомість. Йдеться не стільки про залежність розвитку свідомості від здатності людиною набувати мовних навичок, скільки про неможливість уявити собі форму мислення, так чи інакше не пов’язану з мовою. У цьому твердженні вчувається відголосок Вітгенштайнового "Відтворити мовою щось таке, що "суперечить логіці", так само неможливо, як у геометрії відтворити її координатами фігуру, що суперечить законам простору, або позначити координати пункту, який не існує" [2, с.29]. Перенесення акценту на концептуальний рівень функціонування мови змушує інакше поглянути на проблему перекладу, яка більше не розглядається у контексті комунікативної невдачі чи онтологічної невизначеності завдяки референційній непрозорості.

"Ми можемо ототожнити концептуальні схеми з мовами, а це передбачає (враховуючи, що кілька мов можуть виражати одну й ту ж схему) взаємоперекладність мов" [3, с. 146-147]. Остання, звісно, не виключає численних ситуацій невдач перекладу, обумовлених, зокрема, не транзитивністю мов перекладу. Зокрема, за словами Девідсона, можна уявити собі мову, за ступенем віддаленості настільки відмінну від англійської (рідної мови), що переклад на останню буде неможливим. Однак повна тотальна невдача перекладу, яка б виявляла принципову неперекладність мови як такої, є неможливою, з огляду на існування концептуальних схем. Навпаки, саме окремі випадки невдачі перекладу проливають світло на концептуальні відмінності: "Невдача перекладу — це необхідна умова для розрізнення концептуальних схем" [3, с. 151]. Оскільки концептуальна схема частково ототожнюється з мовою як спосіб організації її змісту, а можливість перекладу — з наявністю концептуальної схеми, то невдача перекладу може бути лише локальною, але не тотальною (за метафорою Девідсона, можна дати лад речам у шафі, але як організувати саму шафу, інакше кажучи, можна існувати в ситуації часткової невідповідності, але як компенсувати нестачу самої концептуальної схеми? Якби ж її не існувало, як мовний дискурс, у тому числі релятивістський, міг би бути осмисленим?). Дуалізм схеми і змісту похідний від початкової ідеї згоди стосовно концептуальної схеми, яка визначає спосіб мовної поведінки, хоча із самої поведінки неможливо вивести, який тип значення приписується мовцем, так само як ми ніколи не знаходимось у ситуації окремого вивчення слів, а потім незалежного вивчення правил і зрештою, об’єднання перших і других. Навпаки, у вивченні мови ми починаємо з цілого, що задає загальну структуру і визначає наступну поведінку (мовний холізм). Проте визнання наявності розбіжностей у способах інтерпретації не означає визнання концептуального релятивізму.

Мета Девідсона — не усунути повністю розбіжності в інтерпретаціях (перекладах), а зробити такі розбіжності осмисленими, оскільки осмисленість передбачає бодай якусь основу для згоди (релятивіст не став би писати статтю, якби сам хоча б на якусь дещицю не сподівався на розуміння з боку інших — конвенція, яка дає право на існування будь-яким висловлюванням, включно з тими, що підривають осмисленість самих цих висловлювань). Основою комунікації виступає принцип доброзичливості/довіри (principal of charity): якщо ми прагнемо зрозуміти інших людей, ми повинні вважати їх правими по суті (довіряти). І хоча неможливо довести існування спільного нейтрального базису (спільного словника, заснованого на нейтральній мові чуттєвих даних, чи, принаймні, спільності переконань), заперечення можливості згоди на підставі так само недоведеної їх відмінності, є, щонайменше, ірраціональним, а отже, суперечить елементарним засадам комунікації. Така позиція не веде до відмови від традиційного поняття істини, на якому ґрунтується екстерналістська семантика: хоча реальність, яка описується мовою,  залежить від концептуальної схеми, тобто істинність речень визначається мовою, вона, тим не менше, зберігає максимально можливу ступінь об’єктивності.

Окреслена концепція досить давно здобула визнання у вузько визначеній сфері логічної семантики екстерналістського взірця, однак, як продемонстровано у цій статті, вона однаково успішно може бути використана як основа для критики релятивізму щонайменше у двох цілком інших напрямах, де досі вона не здобула гідного визнання: дослідження проблеми перекладності у перекладознавсті і несумірності парадигм у методології науки.

1. Боррадори Дж. Американский философ: Беседы с Куайном, Дэвидсоном, Патнэмом, Нозиком, Данто, Рорти, Кейвлом, МакИнтайром, Куном. / Перев. с англ. — М.: Дом интеллектуальной книги, Гнозис, 1998. 2. Вiтгенштейн Л. Trаctatus logico-filosoficus. Фiлософськi дослiдження. — Київ: Основи, 1995. 3. Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы // Аналитическая философия: Избранные тексты / Сост., вступ. ст. и коммент. А.Ф. Грязнова. — М.: Изд-во МГУ, 1993. 4. Куайн У.В.О. Слово и объект. Перевод с англ. — М.: Логос, Праксис, 2000. 5. Патнем Г. Розум, істина й історія / пер. з англ. О. Мокровольського. — К. : Видавничий дім "Альтернативи", 2003. 6. Патнэм Х.Значение и референция // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 13. Логика и лингвистика (проблемы референции). — М.: "Радуга", 1982. 7. Уорф Б.Л. Наука и  языкознание. О двух ошибочных взглядах на речь и мышление, характеризующих систему естественной логики, и о том, как слова и обычаи влияют на мышление // Новое в лингвистике. Вып. 1: Метод глоттохронологии. Гипотеза Сепира Уорфа. Глоссематика / Под редакцией:   Звегинцев В. А. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1960. 8. Sарir Е. Conceptual categories in primitive languages // «Science», vol. 74, 1931. 9. Q u i n e W. O. Notes on the theory of reference / From a logical point of view. — Cambridge (Mass.), 2003.