Тема 2. Біоетика в контексті ціннісних вимірів сучасної філософії та науки

Співвідношення когнітивного та ціннісного в класичній та некласичній науці

Розвиток науки другої половини ХХ ст. — початку ХХІ ст., виявив, поряд з іншими, проблеми ціннісного характеру. Аксіологія сучасної науки привертає увагу широкого кола дослідників. Характерним для представлених у філософській літературі досліджень є охоплення спектра напрямів осмислення цінностей науки — починаючи від пошуків ідейних витоків категорії “цінність” в історії філософії, традиційного розгляду взаємозв’язку наукової істини і цінності і до осмислення цінностей світу людини в постмодерні й ціннісного аспекту в межах постнекласичного типу наукової раціональності.

У даному розділі ставиться завдання проаналізувати, яким чином в існуючих філософських концепціях, що стосуються проблем ціннісних аспектів сучасної науки трактуються її цінності. Оскільки постнекласичний тип наукової раціональності є специфічним саме в цьому смислі, що аксіологічна складова включена в процес наукового дослідження, ми вважаємо за необхідне приділити особливу увагу саме цьому типу раціональності.

Аксіологічна проблематика стосовно людського, і зокрема, наукового пізнання світу, є , водночас, традиційно філософською і такою, що має нові аспекти й трактування в пізнавально-практичному ставленні сучасної людини до світу.

Категорія цінності, історико-філософський і культурологічний аналіз її формування, вивчення аксіологічної спрямованості людського пізнання і наукового зокрема представлені багатьма ґрунтовними роботами.

Загалом, коли йдеться про цінність в філософському смислі, аналізуються людське, соціокультурне значення певних феноменів дійсності. Осмислення будь-яких предметів в ціннісному аспекті — це осмислення їх крізь призму категоріальних відношень добра і зла, істини і заблудження, припустимого і забороненого, справедливого і несправедливого, тощо. Процедурами і результатами такого осмислення є певні суб’єктні оцінки, імперативи, дозволи, заборони, нормативні уявлення. У культурно-цивілізаційному бутті людини цінності створюють особливий пласт. Так М.С.Каган вводить поняття аксіосфери, яка «є не проста сукупність, сусідство, рядоположення тих чи інших цінностей, які незрозуміло чому виникли, а їхня цілокупність — система конкретних форм ціннісного ставлення людини до світу, яка закономірно склалася в історії культури.(Каган М.С., 1997)

Якщо говорити про сучасні концепції, то вони представлені в роботах таких авторів, як: Василенко В.А., Бандура О.О., Бургін М.М., Кузнецов В.І., Дробницький О.Г., Каган М.С., Кислов Б.А., Кортава В.В., Любутін К.Н., Марчук М.Г., Мікешина Л.А., Павілюніс Р.І., Ручка А.А., Чавчадзе Н.З., Чухіна Л.А. та інші. На підставі аналізу основних робіт названих дослідників можливо наголосити на певних аспектах аксіологічної проблематики, про що далі і піде мова.

Останні десятиліття позначені активною розробкою аксіологічної проблематики. В межах цих досліджень ставиться питання про інтеграцію, синтез цих теоретичних побудов і створення єдиної теорії цінностей. В ній зрештою повинні знайти своє місце всі багатоманітні підходи, концепції, що склалися як у розвитку філософського пізнання, так і в різних конкретних галузях науки, незалежно від того, в чому полягає суть їхніх предметів.

Підґрунтям формування сучасного розуміння категорії цінності є багатство історико-філософського змісту аксіологічних проблем. Не випадково перевагу було віддано саме цьому терміну. Витоки аксіології — в античній філософії. Згадаймо: «у греків є все». Теорія цінності — не виняток. І дійсно, сприймаючи античну філософську спадщину крізь призму сучасної аксіології, не важко пересвідчитися, що принципи засад останньої стали предметом осмислення ще в ті далекі від нас часи. Аксіологія знання також сягає своїм корінням античності. Ціннісні потенції мислення вперше були виявлені

саме в античності, про що свідчить, зокрема, тогочасне розуміння предмету філософії. Ним, як відомо, вважалося не знання (мудрість), а любов, тобто ціннісне ставлення до нього. Величезне значення морально-естетичної проблематики в античній філософії знову ж таки говорить на користь даного припущення. Стародавні мислителі користувалися поняттямі, які відображали синкретичний характер мислення.

Синкретичним - і в цьому розумінні — ціннісним, як відомо, був первісний міфологічний світогляд, на ґрунті якого виросла стародавня філософія. Значно пізніше, в ХІХ сторіччі формується «філософія цінності».

Від самого початку суть ціннісного ставлення до дійсності, зміст оцінки, цінності, норми, ідеалу тощо трактувалися в основному з логіко- гносеологічних позицій. Досліджувалося співвідношення між оцінкою та відображенням, істиною та цінністю, судженням «факту» і судженням «оцінки» і ін. Пізнавальний аспект оцінки осмислювався по-різному, та його ніхто не заперечував. Аксіологічний вимір епістемології був ніби на другому плані, що пояснюється до певної міри фатальною залежністю будь-яких досліджень у сфері духовної культури від основної догми тодішньої офіційної філософії — теорії відображення. «Разом із тим, проведена в ході дискусії експлікація понять ціннісної проблематики, у першу чергу, самого поняття «цінність», заклала підвалини поняттєвого апарату, необхідного, зокрема, для з’ясування специфіки ціннісного відношення в пізнавальній діяльності, в методології наукового дослідження». (Л.Мікешина, 1990)

Якщо в 60-і рр. ХХ ст. переважає логіко-гносеологічне тлумачення ціннісних аспектів наукового пізнання, то в 70-і на перший план виходить вже соціально-історичний підхід, оскільки актуальними в цей час є питання про становлення, розвиток, зростання знання. Поступово формується переконання, що ціннісне ставлення до дійсності пов’язане з когнітивним і навіть невіддільне від нього, що пізнавальна діяльність (а також її результати) мають чітко виражені ціннісні характеристики.

Цей підхід активно розвивається в наступні роки. Суб’єктивні та об’єктивні характеристики ціннісного відношення розглядаються в соціокультурному контексті, враховуються норми, ідеали, уявлення, цілі, що визначають так зване «віднесення до

цінностей» у сфері наукового пізнання. Загальні міркування про співвідношення ціннісного та пізнавального наповнюються конкретним змістом. Осмислюються різні форми і способи взаємодії культурно-ціннісних і суто пізнавальних чинників розвитку науки, а сама проблема набуває вигляду чітко визначеної парадигми дослідження. Ретельно вивчається вплив ціннісних орієнтацій на характер наукової діяльності та її результативність. Зокрема, широко висвітлювалося в літературі питання про те, як цінності проникають в наукове знання, чи не зумовлена сама можливість аксіологізації науки методологічними і світоглядними установками, як пов’язані між собою внутрішньо наукові та зовнішні стосовно пізнавальної діяльності ціннісно-нормативні чинники та ін.

Відповіді на ці та інші питання спиралися на стійке переконання, що цінності мають усе ж таки зовнішній характер, а відношення «знання-цінності» тотожне зі співвідношенням природознавства і етики, яке надає науці гуманістичного спрямування. Зрозуміло, що в даному випадку проблема виходить за межі методології науки, набуваючи соціологічного та психологічного звучання. Проте і власне пізнавальні цінності також досліджувалися. Мова йде, зокрема, про цінність науки як специфічно людського засобу орієнтації людини у життєво-практичній сфері. Цінністю вважаються також регулятивні принципи, теорії, гіпотези, методи, засоби доведення й обґрунтування знання тощо.

Актуальність аксіологічної проблематики науки пояснюється, зокрема, необхідністю подолати обмеженість її класичного ідеалу, який сьогодні вичерпав евристичний потенціал. Методологи науки підкреслюють, що парадигма, в основу якої покладено механіку Ньютона, ігнорує незворотність часу, спонтанність і непередбачуваність процесу розвитку, навіть самого суб’єкту пізнання, позаяк для досягнення своєї мети вона без усього цього може обійтися; що саме завдяки такій моделі — зорієнтованій на об’єктивне знання — наука здобула собі неабиякий авторитет і, отже, методологічний «імунітет», який тривалий час гарантував успішне виживання в умовах конкурентної боротьби з іншими уявленнями.

У ХХ ст. образ науки істотно змінився. Найбільш характерною ознакою нового ідеалу науковості вважають включення

світу людини у структуру знання, що є прямою антитезою старого ідеалу незацікавленого, суто «об’єктивного змісту пізнання, в якому для світу людини не залишилося місця. Соціологи і історики науки перейшли на позиції соціокультурної, ціннісної зумовленості знання, показали, що математичне знання також конструюється в культурному контексті й містить усередині себе ціннісний вимір.

Аби аксіологія наукового знання стала можливою, треба передусім усунути деякі стійкі стереотипи, які заважають осмислювати її проблематику в контексті нового образу науки. Одним із таких явно застарілих уявлень є переконання в ціннісній нейтральності наукових істин. Але при цьому необхідно пам’ятати, що в історії науки образ аксіологічно нейтрального знання зіграв особливу роль, оберігаючи науку від ідеології та забезпечуючи їй умови для стрімкого, ніякими зовнішніми чинниками не зумовленого розвитку. Поняття «нейтральність» у даному контексті неоднозначне. «Виходить, вельми цікавий феномен: образ ціннісно-нейтральної науки проявив себе водночас і як філософський принцип, і як методологічний регулятив, і як буденна свідомість науки. Він прекрасно корелює з характеристикою фундаментальних досліджень як пізнання природи, що не має жодних практичних цілей. Він може слугувати основою для елітарного трактування науки. У цілому, це досить абстрактний образ, який може бути інтерпретований по-різному». (В.Келле, 1990)

В англомовній літературі протиставлення ціннісних і когнітивних аспектів знання сформульовано словами «сайєнс» і «гуманітес». У першому випадку мова йде про знання природничонаукове, за пануючою традицією, вільне від оцінок, тоді як термін «гуманітес» означає сферу знання, невіддільну від усієї сукупності наявних у культурі цінностей.

Особливості розвитку європейської культури на межі Відродження та Нового часу проливають світло на причини виникнення концепції ціннісної нейтральності наукового знання. Суперечливі оцінки ролі науки в житті людства — чи не найочевидніша з них. Ф.Бекон, як відомо, вважав наукове знання силою, що збільшує могутність людини, її владу над природою. Просвітницький напрямок пов’язував з наукою сподівання на те, що вона позбавить людство від темряви. Проте вже Ж.-Ж. Руссо

відверто сумнівався, що наука сприяє розвитку моральних і естетичних цінностей, а Ш.Фур’є підкреслював, що в руках багатих людей вона перетворюється на засіб іще більшого пригноблення бідних. Як можна було звести до спільного знаменника такі різні позиції? Напевне, тільки за допомогою тези про поза ціннісний статус наукового пізнання.

Традиція чіткого протиставлення «наукового» та ціннісного ставлення до дійсності започаткована М.Вебером, який писав про необхідність усунення з економічної теорії та соціологічної теорії так званих «цінностей», оскільки останні, на відміну від «істини», мають суб’єктивний характер і, виражаючи особистісні схильності й установки вченого, його пристрасті і уподобання, лише створюють наукову картину світу. Дослідник, який прагне об’єктивного знання, має чітко усвідомлювати цю дихотомію, намагаючись, наскільки це взагалі можливо, звільнити і сам процес, і результати пізнавальної діяльності від усяких норм і цінностей.

М.Вебер у відповідності з духом «об’єктивізму» був переконаний, що наука (в тому числі і соціальна) «нікого не здатна навчити того, що він повинен робити; вона вказує лише на те, що він може, а за певних умов — і на те, що він хотів би зробити... Постійне змішування наукового пояснення фактів та оцінних міркувань, — підкреслює вчений, — залишається найпоширенішою, але і найшкідливішою рисою досліджень у нашій науці» Разом із тим, об’єктивна значущість емпіричного знання, за М.Вебером, аксіологічно не нейтральна, вона полягає в тому, що дана нам дійсність впорядковується за категоріями, які у певному специфічному розумінні є суб’єктивними, оскільки, будучи передумовами нашого пізнання, вони пов’язані з передумовою цінності тієї істини, яку може нам дати лише досвідне знання. (М. Вебер, 1998)

У неопозитивізмі дана теза була переосмислена в контексті протиставлення істиннісних і ціннісних суджень. Останні, на думку Р.Карнапа, це накази, які, маючи граматичну форму, вводять нас в облуду. Вони ні істинні, ні хибні, тому що нічого не стверджують, їх не можна ні довести, ні спростувати. Оцінні елементи в теорії (в такому розумінні) суперечать ідеалу “чистої” науки. Абсолютне протиставлення пізнавального і ціннісного в неопозитивізмі продовжує традицію нео-

кантіанства, проте, на відміну від нього, цінності тут усіляко принижуються порівняно з наукою і її суворими методами. У науковому знанні, вважають неопозитивісти, аксіологічні висловлення недоречні. Зміст істинного знання виражають лише висловлення фактуальні, котрі й утворюють логічний каркас науки.

Але такий суто емпіричний підхід у кінцевому підсумку себе не виправдав. “Якщо неопозитивістська критика Канта за абсолютизацію передумов сучасного йому механістичного природознавства в цілому справедлива, то заміна апріорізму, в якому… знаходить своє відображення реальна проблематика ціннісно-світоглядної “перед заданості” наукового знання радикальним “емпіризмом” — це втрата усвідомленої Кантом фундаментальної проблематики пізнання”. (Л.Мікешина, 1990) Осмислюючи проблему аналітичності і синтетичності в неопозитивізмі В.Швирьов доходить висновку про наявність поза-емпіричного змісту і в логіко-математичних і в “фактуальних” науках. Йдеться про змістовні методологічні принципи й онтологічні постулати. Отже, неопозитивізм не зміг остаточно розв’язати або зовсім усунути реальну проблему зумовленості, виражену в концепції апріорності знання. Наприклад, осмислюванні Карнапом “постулати значення” — це також не що інше, як експлікація прийнятих у даній мовній системі вихідних засад, які вважаються неспростовними за визначенням. К.Поппер підкреслює, що основу, “каркас” утворює “сукупність інтелектуальних передумов”, яка складається не тільки з “пануючої теорії”, а й включає деякі психологічні й соціологічні сутності.

Отже, ми бачимо, що потенційні можливості наукового пізнання ціннісно зумовлені: культурно-історичні передумови (концептуальний каркас) знання — ціннісний контекст, у якому формується потенціал тієї чи тієї пануючої в науці теорії.

Вагомий внесок у становлення ціннісної теорії знання здійснили представники так званої “історичної школи” у методології. Вони також осмислювали цінності, що входять в контекст науки, аксіологічні компоненти взірців або “парадигм”, їхню роль у процесі розвитку наукових теорій. “Проте в історичній школі”, цінності тлумачаться переважно суб’єктивно-психологічно, як наміри, цілі, установки та ін. окремого індивіда

чи вузької, ізольованої групи. Але саме індивідуальні, окремі цінності найменш цікаві і важливі, навіть якщо мати на увазі самого індивіда. Цінності в науковому пізнанні мають, як правило, колективний, груповий характер, починаючи з цінностей певного наукового співтовариства і закінчуючи цінностями культури в цілому, що існують і діють століттями і залишаються в більшій своїй частині неусвідомленими”. (О. Івін, 1987) І все ж аксіологія знання не може враховувати особистісний аспект історичного розвитку теоретичного мислення. Здійснена представниками цієї школи перестановка акцентів зі статики на динаміку, з логіки на історію науки була, по-перше, рішучим розривом з неопозитивізмом, а по-друге, відходом від кумулятивістських уявлень про науку, які домінували в класичній епістемології на початку ХХ сторіччя. В основі ж некумулятивістських моделей розвитку науки лежить аксіологічне за своєю природою припущення, що наука змінюється в межах історично детермінованих інтелектуальних структур або глобальних припущень, інваріантних протягом більш або менш тривалого часу (“метафізичні принципи” О.Койре, “ідеали природного порядку” Ст.Тулміна, “парадигми” Т.Куна, “дослідницькі програми” І.Лакатоса тощо), котрі, вичерпуючи поступово свій потенціал, змінюються іншими, більш привабливими і продуктивними. У результаті переоцінки цінностей розмаїття конкретних наукових ідей, проблем і теорій об’єднується в нову цілісність.

Позбутися дихотомії “когнітивного” і “ціннісного” неможливо, не осмисливши її на методологічному рівні. Зайве нагадувати, що вона штучна, протиприродна, що наука і цінності не антиподи. Якщо вже не вдається уникнути цієї звичної схеми, то цінність істини можна протиставляти іншим елементам аксіосфери, а не цінностям як таким. І справді, формула “знання або цінності” — це прикра методологічна помилка. Звідси, необхідність нової тези, яка сприяла б реабілітації не тільки несправедливо засуджених гуманістичних цінностей, а й оздоровленню технократично спотвореного образу природознавства. Нова установка має підготувати основу для формування цілісної системи наукового знання про світ і місце у ньому людини. Якою вона буде — покаже

час, але вже сьогодні зрозуміло, що без осмислення ціннісних аспектів істинності, без аналізу можливостей науки в аксіологічному контексті, проблема ця не може бути успішно розв’язана.

Цінність істини має бути реабілітована. І так звана пост-критична наукова методологія характеризується передусім цією тенденцією розвитку. Різні мислителі по-різному розуміють аксіологізацію пізнання, та більшість усе ж таки схиляється до переосмислення ролі особистісного рівня науки, про що свідчать інколи і самі назви праць, як от “Особистісне знання” М.Полані. Відомий автор зазначає, що наукова цінність має бути обґрунтована як частина людської культури, яка охоплює також людське мистецтво, право та релігію — сфери однаково створені завдяки використанню мови. Особливістю нинішнього стану методологічної рефлексії науки є те, що цінність наукового знання осмислюється в загальному контексті становлення культури, завдяки чому пізнавальна функція науки посідає своє чільне місце в універсальній системі ціннісних потенцій мислення.

Інтерес до аксіології наукового мислення значною мірою викликаний усвідомленням особливої значущості суб’єктивних аспектів пізнавального процесу.

По суті проблема цінностей обов’язково виникала в епохи знецінення культурної традиції та дискредитації ідеологічних підвалин суспільства. Криза афінської демократії призвела до сократівського ”Що є благо?”. Значним досягненням давньогрецької філософії стала ідея про те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Устами Протагора було проголошено: ”Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і не існування неіснуючих”.

В античній та середньовічній філософії цінності (етико-естетичні та релігійні) характеристики включалися до самого поняття реальності. Вивчення цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні та цінність як об’єкт людських прагнень і уподобань.

Питання про походження філософської теорії цінності не просте, адже хронологічні крапки відліку, в даному випадку, вельми умовні. Слово «аксіологія» старогрецького похо-

дження. Терміном вперше скористався французький філософ П.Лапі (1902 р.). Незалежно від нього теорію цінності став називати аксіологією німецький філософ Е.Гартман (1908 р.) Аксіологія стала самостійною філософською теорією ще наприкінці минулого століття, хоча неокантіанці баденської школи, які були її хрещеними батьками, не використовували цієї назви, оскільки саму філософію вони ототожнювали з наукою про цінності.

Категорія цінності як така виникла наприкінці ХVІІІ ст. у зв’язку з переглядом традиційного обґрунтування етики, характерного для античності і середніх віків, що передбачало тотожність буття та блага. Вона була найбільш фундаментально розроблена німецькою класичною філософією, особливо І.Кантом. Власне, лише в межах розробленої Кантом системи філософських категорій виявилося можливим розкрити зміст категорії цінності у взаємному зв’язку з іншими, спорідненими з нею категоріями.

Близьким до категорії цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є доброю не через те, що надає руху або виконує; вона є доброю не через свою придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь якоїсь схильності. Якби навіть через особливу немилість долі ця воля була б зовсім не в змозі досягти своєї мети; якби за всіх намагань вона нічого не домоглася і залишалася б тільки одна добра воля, — то все ж вона б виблискувала подібно до коштовного каменя сама по собі як щось таке, що містить у самому собі свою повну цінність.(І. Кант, 1965)

Добра воля має певну спрямованість. Що ж є метою доброї волі? За Кантом, нею є людина. Підхід до людини як до мети передбачає, що все, що міститься поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб, — все має підпорядковане значення, «має лише зумовлену цінність, бо якби не було схильностей і потреб, які на них ґрунтуються, то й предмет не мав би ніякої цінності».(І. Кант, 1965) Тут І. Кант уже розкрив зміст категорії цінності, той напрям конкретизації змісту цієї категорії, який у майбутньому виявився голов-

ним, тобто він установив зв’язок між нею та поняттями «схильність» і «потреба». І. Кант оригінально трактує і самі схильності — це увільнення самого себе від марноти, метушні, звичок, бажань тощо. Насамкінець, виявляється, що схильності, потреби мають сенс лише остільки, оскільки вони слугують людині. Вони важливі не самі по собі, людина не повинна ставати рабом цих схильностей. Висновок, який робить Кант з викладеного, полягає в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена.

Підбиваючи підсумок кантівського аналізу категорії цінності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що цю категорію у власному розумінні він співвідносив із людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, категорію зумовленої, відносної цінності – зі світом природи, бажань. Основну увагу він звертав на суб’єктивний аспект цінності, хоча відзначав і наявність об’єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв. Запропонована Кантом концепція цінності добре висвітлює суб’єктивний аспект цінності, її людську природу, і меншою мірою торкається об’єктивного аспекту, об’єктивних підвалин.

Німецька класична філософія від Канта до Гегеля сприйняла саме кантівську концепцію. Фейєрбах, хоча за принципом побудови його філософська система відрізняється від систем і Канта, і Фіхте, і Шеллінга, і Гегеля, включає кантівську концепцію до свого антропологізму.

Усі основні течії філософії ХХ ст. зрештою виявляються або конкретизацією тих проблем, що були намічені в німецькій класичній філософії, або ж розробляються через протиставлення своєї проблематики тій проблематиці, яка була сформульована в цій філософії.

Розгорнуте вчення про цінності у західній філософії на початку другої половини ХІХ ст. дав німецькій фізіолог і філософ Р.Г.Лотце. Він виступав проти релятивізму та суб’єктивізму в теорії пізнання, обстоював синтез метафізики німецького ідеалізму (від Ляйбниця до Гегеля) і точних наук та медицини. Лотце запропонував, на протилежність обмеженому онтологічному уявленню просвітителів про однобічність реальності, яка стоїть перед людиною, розрізняти три сфери — дійсність, істинність і цінність. У трактаті «Основи практич-

ної філософії» він намагався виявити специфіку феномена цінності, що принципово відрізняється від фактуального об’єктивного буття з його предметними формами. До цінностей ним було віднесено благе, прекрасне, справедливе та інші вияви буття, звернені до наших почуттів, але разом с тим незалежні від нашої сваволі.

Розглядаючи історію концепцій цінності, не можна обминути Ф.Ніцше. Він дійшов висновку, що всі традиційні цінності старої моралі, релігії, науки (добро, справедливість, бог, безсмертна душа, істина тощо) втратили сенс. Головне завдання людини, на його думку, полягає в тому, щоб замість них поставити власні суб’єктивні ціннісні орієнтири. Проблема цінності посідає чільне місце в його трактаті “До генеалогії моралі”. Тут розглядаються “гарне та погане”, “добре та зле” як протилежні цінності.

Подальший розвиток концепція цінностей отримала у фундатора баденської школи неокантіанства В.Віндельбанда. Він сприйняв кантівський критицизм насамперед через призму філософії Й.Г.Фіхте і Р.Г.Лотце. Філософія постала у нього як «вчення про загальнозначущі цінності», оскільки заклик Ф.Ніцше до «переоцінки всіх цінностей» став гаслом епохи. Віндельбанд розумів історію як процес усвідомлення та втілення цінностей. Він особливо виділяв групу цінностей вищого рівня — істину, благо, красу та святість — і представляв їх як принципи, що існують поза часом та історією і визначають загальний характер людської діяльності, відрізняючи останню від природних процесів. Цінності, на його переконання, не існують у вигляді самостійних предметів. Вони пізнаються суб’єктивно, як принципи, що підлягають обов’язковому дотриманню. (В. Віндельбанд, ) Такі ж погляди в основному сповідував й інший корифей баденської школи — Г.Ріккерт.

Формувалися різні підходи до розуміння джерела цінностей. Деякі дослідники вбачали його у волі, інші - в почутті (В. Вундт, Ф. Йодль, Ф. Паульсен, інші.) Вони вважали почуття (і відповідно цінності) чимось суб’єктивним. Спираючись на історичну відносність етичних і правових норм, вони робили висновок про відносність тих цінностей, які є їхнім підґрунтям.

Предметом особливо активних пошуків стає ідея, здатна синтезувати загальні цінності суспільного життя з цінностями “здорового індивідуалізму”. Це спричинило значне посилення уваги до так званої праксеологічної етики, яку визначає акцентована спрямованість на виправдання “соціально - службової ролі” моральних понять.

Праксеологічна етика спирається на цілу низку класичних категорій етики та суспільствознавства. До їх числа належить, наприклад, солідарність. Про те, що солідарність становить стрижень людського суспільства, писав ще М.С. Грушевський. Уся сучасна культура, на його думку, зросла з історичної солідарності людства. Він вважав, що саме завдяки солідарності, на основі принципів співжиття та співробітництва людська спільнота у своїй історії долала релігійні, кастові бар’єри й культурні відмінності. Аналогічного висновку доходить і один із впливових американських філософів Р. Рорті, який вважає, що почуття солідарності виступає моральним зобов’язанням, етичним імперативом людської спільноти.

Водночас обговорювана течія в етиці реалізує притаманну їй праксеологічну функцію. Діяльнісний підхід пов’язано з такими поняттями, як компроміс, консенсус, толерантність, співтовариство, партнерство тощо. Він відіграє головну методологічну та пояснювальну функції. Орієнтуючись на досягнення суспільної злагоди як на мету, що має не лише соціальне, а й моральне значення, праксеологічна етика надає морального змісту діяльності людей, спрямованій на досягнення цієї мети.

Думка про суб’єктивний характер почуття викликала заперечення, наприклад, у німецького філософа Ф. Брентано та його учня з Австрії А. Мейнонга. На їхній погляд, позитивні цінності породжуються актами любові, а негативні — виникають з акту ненависті.

Такі акти розглядав як більш фундаментальні, порівняно з актами вибору, що передбачають волю, також німецькій феноменолог та антрополог М. Шеллер. Він протиставляв духовний світ людини її тваринній природі. малу Усе духовне життя людини М. Шелер по суті звів до цінностей. Прагнучи подолати абстрактність і формалізм кантівської етики, він запропонував свій варіант ієрархії об’єктивних цінностей. Ним

розрізняються абсолютні цінності та «емпіричні змінні»: релятивні не цінності як такі, а форми їхнього існування, наприклад, цілі, блага, зумовлені соціально-історичними, економічними та іншими чинниками. Особливого значення він надає любові, яка виступає актом найвищого сходження, що супроводжується миттєвим прозрінням найвищої цінності об’єкта.

Однією з найактуальніших філософських проблем сучасності новітня німецька філософія визнає інтерсуб’єктивний вимір суспільної реальності. Найбільш послідовною формою його аналізу можна вважати трансцендентальну прагматику, представлену працями К.-О. Апеля, В. Кульмана, Д. Бьоглера, а також Ю. Габермаса. Вони трактують її як сучасну програму відновлення раціоналістичної філософії, органічно поєднану з пошуками нетрадиційного підґрунтя для ствердження загальних життєздатних цінностей за нових умов. Трансцендентальна прагматика є своєрідним синтезом американської філософії (прагматичної й аналітичної) та європейської (класичної трансцендентальної філософії, герменевтики, філософії М. Гайдегера). Досліджуючи проблему інтерсуб’єктивності, вона поєднується із рефлексією.

Проблема цінностей є підґрунтям герменевтики. Навіть в найелементарніших ситуаціях розуміння слухач (читач, реципієнт взагалі) може розпізнати й засвоїти смисл людських висловів, тільки якщо перенесе його до контексту своєї власної ціннісної системи координат і значень. Осмислення (поряд з оцінкою, тобто віднесенням до цінності оцінюваного об’єкта) є ціннісним відношенням. Останнє передбачає можливість, а часто і необхідність осмислення оцінюваного, тобто виявлення та розуміння людиною як суб’єктом того конкретного сенсу, який має даний об’єкт. Власне кажучи, герменевтика започаткувала процес звільнення філософської рефлексії від диктату формалізованого сцієнтистського меодологізму.

Поняття корисності набуло більш широкого тлумачення в дослідженнях П.К. Анохіна. Він показав, що його можна застосувати не лише до свідомої діяльності людини, а й до тих форм відображення, які притаманні органічній матерії взагалі. Результат діяльності органічної системи можна, на його думку, розглядати як корисний, коли він сприяє подальшому розвит-

ку системи відповідно до об’єктивних законів цього процесу.(Анохін П.К., 1980)

У процесі дослідження співвідношення понять цінності та корисності все виразніше виступав їхній зв’язок з поняттями потреб та інтересів. Останні входять до найістотніших умов існування не лише конкретної людини, а й суспільства в цілому.

Ми є свідками заміни індустріального суспільства постіндустріальним, капіталізму посткапіталізмом. Крім принципових зрушень у підвалинах науки, даний процес характеризується й іншими надзвичайно важливими рисами. Тому протягом трьох-чотирьох останніх десятиріч з’явився цілий ряд нових філософських напрямів, які називають постмодерними (постметафізикою). Їх прихильники проголосили кінець ілюзії, яку Е. Фромм назвав «Великими Обіцянками Безмежного Поступу» і під якою він розумів «…передчуття панування над природою, матеріального статку, себто найбільшого щастя для найбільшої кількості людей та необмеженої особистої свободи». Постмодерністи виступають проти обожнювання науки, проти звільнення природознавства від моральних норм, яке призвело до створення невідомих раніше засобів тоталітаристського контролю та маніпулювання людьми, проти руйнування довкілля промисловістю і технікою, проти суто формальної демократії і приниження людської гідності. Вони сумніваються у здатності Розуму давати всеосяжну картину світу. Філософія у них, зазначає В.С.Лук’янець, це не теорія, а практика «руйнівного творіння», цебто особливий соціокультурний самодеконструювальний процес. (Лук’янець, 2001) Такі процеси всюдисущі. Усвідомлення їхньої гігантської ролі спричинилося до особливого предмета філософської рефлексії. Філософський постмодерн виводить на авансцену теоретичної свідомості проблему цінності. Дозріла серйозна потреба створити єдину теорію цінностей.

Окремий пласт аксіологічної проблематики — цінності науки. Чи не найважливішу роль у формуванні самої проблематики аксіології знання зіграло неокантіанство, зокрема, його баденська школа на чолі з В. Віндельбандом і Г. Ріккертом. Не менше значення мала і творчість М.Вебера, В. Дільтея, Ф. Ніцше, Е. Дюркгейма, М. Шелера, К. Мангейма, В. Стар-

ка, Т. Парсонса та багатьох інших видатних мислителів, які творчо і плідно розвивали ідеї своїх попередників.

Неокантіанство пов’язало пізнання не стільки з відображенням об’єктивної дійсності, скільки з актуалізацією ціннісного потенціалу суб’єкта в процесі взаємодії зі світом. Явища, речі, предмети ніби конструюються самим суб’єктом, в результаті чого знання вже не може вважатися незалежним від його внутрішнього світу, норм, інтересів і цінностей. Водночас, цінності вважаються відносно незалежними і від об’єкта, і від суб’єкта.

Не менш значущим джерелом аксіології науки є філософія життя, що заявила про себе наприкінці ХІХ — початку ХХ ст., як реакція на поширення сцієнтистських і техніцистських тенденцій у суспільній свідомості та практичній діяльності. Філософія життя виступила проти абсолютизації раціональних цінностей, апелюючи до самого життя в усій повноті його проявів, що стало приводом для звинувачення її в ірраціоналізмі.

Одним із джерел аксіології науки є, безумовно, французька соціологічна школа кінця ХІХ — початку ХХ ст. Передусім це стосується творчості Е.Дюркгейма, внесок якого в осмислення ціннісної проблематики знання вельми оригінальний. Структура мислення зумовлюється не чистим розумом, не апріорними формами чуттєвого чи раціонального споглядання, а ціннісне значущими структурами соціальності, котрі слугують у кожному конкретному випадку взірцем логічної класифікації.

М. Марчук вводить поняття “парадигми аксіології науки”, згідно з яким, усе значуще для людини однаковою мірою зумовлене протилежними, але водночас і спорідненими потенціями об’єкта і суб’єкта. Цінності такою ж мірою суб’єктивна реальність, як і об’єктивна. Він вважає, що структура так званого “ціннісного світу”, що формується в процесі взаємодії даних потенцій, лише відтворює сумірність їхніх апріорно даних структур. Абсурдно було б ставити питання про те, що важливіше, тобто чим визначається переважно пізнання — природою, котра дає людині очі, чи культурою, котра їх відкриває. (Марчук М., 2001)Засуджуючи об’єктивізм в теорії пізнання, А.Уайтхед справедливо пише, що “чимала частина того, що нібито природа, має бути по справедливості

віднесене до нас самих: аромат троянди, пісня солов’я, сонячні промені”. (Уайтхед А., 1990) На всьому, що ми знаємо як об’єктивне лежить печатка суб’єктивності. Зміст нашого мислення зумовлений і внутрішніми потенціями суб’єкта, що робить його ціннісне забарвленим. Отже, за висновком М. Марчука, ми можемо говорити про наявність апріорного ціннісного потенціалу буття, котрий аналізується в процес людської діяльності за певними, іманентними йому законами. Осмислення структури і закономірностей актуалізації даного потенціалу — важлива передумова будь-яких аксіологічних міркувань, у тому числі і у сфері, що стосується наукових цінностей.

Зростання уваги до аксіологічних проблем науки пов’язане зі складністю і суперечливістю самої природи науки. Як зазначає Фаулз Дж. Арістос: “наука є двогострим лезом. З одного боку, вона — джерело могутності. З іншого — може бути причиною руйнівного впливу на природу і людину. Так, успіхи науки створили атомну енергетику, космічну техніку, лазери, комп’ютерні та інші електронні прилади, генну інженерію, клонування, які несуть водночас небезпеку. А, С.Б.Кримський зауважує - на порядку денному сучасності постала гуманітарна революція, яка почалася в останній чверті нашого століття з кризи чергової філософської школи — неопозитивізму. Далі намітився більш фундаментальний факт — вичерпання можливостей методологоцентризму, пріоритету проблем методу перед смисложиттєвим усвідомленням сущого. (С.Б. Кримськй, 1996) М.М.Кисельов підкреслює, що теза про моральну нейтральність (імморальність) науки та принципове розмежування ціннісних і пізнавальних аспектів зазнає дедалі аргументованішої критики. (Кисельов М.М., 2000) Знання вже не можна розглядати як зовнішній щодо людини чинник.

Аналіз людської діяльності та її результатів в аксіологічному відношенні призводить до виявлення багатоманітності цінностей. Виникає потреба їх класифікування.

З гносеологічного погляду всю багатоманітність цінностей поділяють на два типи — предметні та суб’єктні. До першого відносять предмети людської діяльності, суспільні відносини та включені до їхнього кола природні явища як

об’єкти ціннісного відношення. Суб’єктні цінності — установки й оцінки, імперативи та заборони, цілі та проекти, виражено у формі нормативних уявлень; іншими словами, це способи та критерії, що слугують основою самої процедури оцінювання відповідних об’єктів. ”Предметні” та ”суб’єктні” цінності виступають, так би мовити, двома протилежностями, що доповнюють одна одну.

Різні науки дають свої варіанти класифікації цінностей. Наприклад, видатний сучасний американський психолог А. Маслоу пропонує таку ієрархію цінностей (він їх називає буттєвими, або найвищими): істина, добро, краса, цільність, єдність протилежностей, життєвість, унікальність, досконалість, необхідність, завершеність, справедливість, порядок, простота, багатство, невимушеність, гра, самодостатність. (Маслоу А., 1999) Такі цінності він вважає кінцевою метою психотерапії, а також дуже близькими до кінцевих цілей так званої «творчої», «гуманістичної» або «цілісної» освіти, особливо невербальної (образотворче мистецтво, танці тощо). А. Маслоу підкреслює, що ієрархія базових потреб (на які спирається наведена аксіологічна класифікація), їхня гострота були встановлені за допомогою «реконструктивної біології», тобто з’ясування того, незадоволення (фрустрація) яких потреб викликає невроз. (А. Маслоу,1999) Звертає на себе увагу та обставина, що у зазначеній класифікації відсутня така цінність, як свобода. Справа в тім, що свободу А. Маслоу відносить не до найвищих, а до так званих базових цінностей. Взагалі, якщо є дві потреби, які необхідно задовольнити, то обирається більш насущна, більш гостра, тобто «нижча». Очікуване вельми ймовірне віддання переваги буттєвим цінностям спирається на попередню реалізацію нижчих, більш гострих потреб, у тому числі й свободи.

Г. Парсонс у своїй класифікації цінностей, окремо виділяє екологічну сферу. «На базі промисловості та соціальних відносин створюються механізми формування та функціонування соціальних інститутів: держави, науки, мистецтва, релігії тощо, вся ця ціннісна сфера є разом із тим і екологічною сферою. В ній соціальна людина вступає в діалектичний обмін зі світом нелюдської природи, змінюючи його і змінюючись під його впливом. Отже, чим ширше і глибше соціальна

людина проникає у природу, тим більше вона натуралізується. Зі свого боку природа, включаючись у діяльність людини, все більш зазнає впливу людини, соціалізується. (Парсонс Г., 1985)

Дослідники форм наукового знання також розподіляють цінності науки на внутрішньо-наукові та поза-наукові.

Так, в дослідженнях Л. Флека, І.С. Добронравової, Б.С. Кримського, Т. Куна, Л.О. Мікешиної, М. Полані, К. Поппера, В.С. Стьопіна, В.Л. Храмової наголошується на існуванні структури, яка уособлює ціннісні настанови наукового знання. Така структура називається стилем мислення і визначає направленість дослідження. Стиль мислення задає ідеали наукового пізнання і, зокрема, ідеал наукового факту. Класична наука вбачає ідеал свого фактичного знання в такому положенні, що характеризує абсолютно точні спостереження явища природи; гарантом достовірності фактичного знання виступає багаторазова перевірка цих даних різними вченими. В ситуації некласичної науки ідеал наукового факту змінюється. Некласична наука має справу з такими явищами, спостереження яких не завжди може бути повтореним, й які не обов’язково можуть бути доступними для вивчення, особливо, великому числу дослідників. Гарантом достовірності наукового фактичного знання за доби некласики стає визнання даного окремого факту науковою спільнотою.

Саме наукова спільнота виступає як одиниця соціальної інституціоналізації науки, як носій стилю мислення. Та обставина, що даний стиль мислення поділяється всіма представниками наукової спільноти, забезпечує інтерсуб’єктивність наукового знання, зокрема, знання фактичного, яке було вироблене на основі тих внутрішньо-наукових цінностей, котрі складають зміст стиля мислення. Засвоєння кожним членом спільноти таких цінностей відбувається в ході його становлення як ученого, залучення його до наукової діяльності в колі спеціалістів. Внаслідок цієї обставини, член мислительного колективу, як правило, не усвідомлює стильової забарвленості свого мислення, сприймаючи цінності та настанови своєї спільноти як єдино правильні та єдино можливі. Така ситуація може призводити до того, що стиль мислення наукової спільноти починає зашкоджувати можливості переосмислення подій, розвитку фактів науки. Одним із результатів цього

постає елітарізація науки, перетворення наукових спільнот на замкнені кастові групи, що критикується багатьма філософами минулого століття. Виникає потреба співвіднесення внутрішньо-наукових цінностей, стильових настанов наукових спільнот із більш загальним шаром цінностей.

Важливо також акцентувати на наступному. Потрібне чітке розуміння того, що не можна ставити цінність істини вище за цінність людини. Необхідно ретельно контролювати наукові дослідження з огляду на людські цінності. Істина має сенс для людини тією мірою, якою вона відповідає не лише об’єктивній дійсності, але також цілям людини, насамперед виживання її як роду. Сучасний вчений змушений розширити світобачення і сферу відповідальності, зважуючи передбачувані наслідки своїх досліджень. Цінність істини є похідною від цінності людини. Не мати цінностей означало б також не мати ніяких фактів. (Х. Патнем, 1993)

Отже, на підставі проведеного аналізу проблем можна зробити такі висновки:

1. З другої половини ХХ ст. аксіологічна проблематика наукового дослідження привертає все більшу увагу. Традиційно – в межах класичної та некласичної науки – наголошується на взаємозв’язку наукової істини і цінності. В філософському аналізі ціннісних аспектів наукового пізнання переважає логіко-гносеологічне тлумачення. Поступово формується переконання, що ціннісне та когнітивне має і інші форми взаємозв’язку – наукове дослідження спрямовується, поряд з власне логіко-гносеологічними і ціннісними орієнтаціями.

2. Ціннісні орієнтації сучасного наукового дослідження реалізуються в аналізі його об’єктів, методів, результатів крізь призму категоріальних відношень істини та облуди, добра і зла, припустимого та забороненого, справедливого та несправедливого тощо. Ціннісні орієнтації сучасної науки спрацьовують в виявленні соціокультурного значення досліджуваних феноменів. Результатами прояву притаманних сучасному науковому дослідженню ціннісних орієнтацій є певні суб’єктні оцінки, імперативи, дозволи, заборони, нормативні уявлення світоглядного і етичного характеру.

3. Особливістю розуміння аксіологічних проблем наукового пізнання кінця ХХ – початку ХХІ ст. є те, що ціннісні

аспекти його осмислюються в загальнокультурному контексті. Тому пізнавальна функція науки посідає визначене в системі цінностей культури. Водночас виявляються внутрішньо наукові світоглядні та етичні регулятиви, які спрямовують сам процес наукового дослідження, а не лише дозволяють оцінити його результати в певній системі соціокультурних вимірів.

Якщо в класичній і некласичній науці проблема цінностей переважно постає в процесі практичного використання результатів науки, то постнекласичний тип наукової раціональності відрізняється тим, що аксіологічна складова включена в сам процес дослідження. Надалі, проаналізуємо світоглядні і етичні його засади.

Світоглядно-етична складова дослідження в постнекласичній науці

Друга половина, а особливо кінець ХХ ст. стосовно розуміння ціннісного виміру науки характеризуються певними особливостями. Цивілізаційний розвиток, що здійснювався на засадах класичної і некласичної науки, призвів до кризових станів як у відношенні людини-природа, так і у відношенні людина-культура. Тому не випадково постає проблема формування нового типу наукової раціональності, який би включив як засаду і аксіологічну складову. Як відмічають дослідники сучасної філософії науки, характеризуючи значення істини як смислоутворюючої категорії в сучасній методології науки, сучасній філософії науки притаманне осмислення істини в соціокультурному аспекті.

К.-О. Апель предметом уваги і осмислення робить ціннісно-етичну складову сучасної науки. Оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. (К.-О. Апель, 1996)

Принципові моменти змін типів наукової раціональності зафіксовані у відомій концепції В. Стьопіна. Класичний тип наукової раціональності концентрує увагу тільки на об’єкті та вилучає за дужки усе, що відносяться до сфери суб’єкта і засобів його діяльності. Для некласичної раціональності харак-

терна ідея відносності стосовно засобів і операцій діяльності. Саме експлікація цих засобів і операцій складає умову отримання істинних знань про об’єкт. За допомогою поняття “постнекласична раціональність” враховується співвідносність знань про об’єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Обмеженість класичного (декартівського) ідеалу наукової раціональності усвідомлювалось в процесі історичного розвитку науки. Значна роль в цьому належала зверненню до потреби адекватно відобразить в теорії живе. Так, видатний німецький філософ О. Розеншток — Хюссі ще в 30-ті роки ХХ ст. наголошував на обмеженості, абстрактності декартівського раціоналізму, що пов’язане з недооцінкою “біологічного елементу” для пізнання природи і суспільства. (О. Розеншток - Хюссі, 1997) Отже, за висновком філософа, такий тип раціональності не відповідає дійсній людині. Зважаючи на те, що діяльність людини на основі класичного раціоналізму призвело до глобальної кризи людського існування, природно, що людина втратила віру в науку, що базується на цьому абстрактному типі раціональності. Тому, О. Розеншток — Хюссі пов’язує вихід з кризового стану з пошуком нових засад науки і , водночас, з переосмисленням самої людини.

Дійсно, глобальні кризи сьогоденного людського буття є результатом абсолютизації соціально-практичного, цивілізаційно-дієвого в людині і недооцінки, навіть ігнорування її природності, притаманності світу живого. Нова картина єдності означених вимірів людського буття, теоретично побудоване на принципі пріоритету життєвого, біологічного в соціокультурному бутті людини, може стати реальністю лише нового типу наукової раціональності, що враховує ціннісний вимір. Саме такий тип раціональності можливий на методологічному підґрунті ціннісного осмислення пошуку істини. Такий ракурс сучасної філософії науки є необхідним на переконання А. Маслоу. Модель наукового пізнання, що сформувалась на основі фізики, хімії, астрономії не торкається питання про цінність. Так А. Маслоу характеризує класичну науку. Отже, вона не здатна вивчати проблеми, пов’язані з живим, з життям людини. Бо останнє неможливе без урахування особистісних цінностей, цілей, напрямів. Суб’єктно-

індивідуальне суттєво впливає на розуміння принципових моментів наукового пізнання, таких цілей науки як передбачення і управління.

Дослідник підкреслює суб’єктну орієнтованість науки — і вона створюється людьми, отже виходить з їх пристрастей і інтересів. Позаморальна наука не лише помилкова, а й небезпечна, бо може бути аморальною. Отже, новий тип наукової раціональності потребує співпадіння суб’єктно-особистісного, ціннісно-морального і істинного.

Усвідомлення різноманітності в способах існування наукової раціональності, що супроводжувало філософське осмислення наукових революцій ХХ століття, в сучасній філософії науки ґрунтується на поняттях ідеалів і типів раціональності. Класичний і некласичний ідеали раціональності розглядає в 1984 році М. Мамардашвілі і включає в цей розгляд філософію, психологію і фізику. Американський філософ Х. Патнем констатує в 1987 році принципові труднощі з класичним ідеалом безособового знання, аналізуючи ситуації в квантовій механіці і в сучасній логіці. В. Стьопін в 1989 році формулює ознаки класичного, некласичного і постнекласичного типів раціональності, які мали місце на відповідних етапах розвитку науки. Детально аналіз ідеалів і типів наукової раціональності здійснено в роботах І. С. Добронравової. (І.С. Добронравова, 1999)

Самі природничники так характеризують зрушення в науці, що пов’язані зі зверненням до вивчення нелінійних процесів. В сучасне розуміння цінностей науки філософи науки включають соціальну відповідальність дослідника за використання отриманих результатів. Новий ракурс ціннісного смислу проблеми відповідальності вчених репрезентовано в зв’язку з технологіями нейролінгвістичного програмування з використанням новітніх субмодальних технік вдосконалення людського мозку, метою яких є програмування людської суб’єктивності. Остання перетворюється на імітацію мозку, своєрідний нейропроцесор.

Методологія нелінійних досліджень дозволяє репрезентувати розуміння особистості як нейропроцесору, тобто як частку нерівноважної нелінійної системи, підданої впливу збоку хаосу інформаційних флуктуацій, що впливають не тільки на

її свідомість, а й на її підсвідомість. А це дозволяє зрозуміти можливість маніпулювання чуттєвістю, мисленням і поведінкою людини в інформаційному суспільстві. Людська здатність до самопрограмування ґрунтується на нейрофізіологічній активності, тобто на діяльності мозку.

Врахування площини біологічного в різноманітних вимірах сучасного буття людини відрізняє і постмодерністську картину людини і її світу, в якій філософи намагаються дослідити онтологічне ставлення людського буття до самого себе. Так, у “Історії сексуальності” Фуко описує розвиток “біо - влади”, що реалізується не стільки за допомогою технік нагляду, функціонування певних структур соціальних інститутів і має на меті лімітування і контроль діяльності індивіда, скільки орієнтоване на керування поведінки населення в цілому. (М. Фуко, 1998) Отже, біовлада втручається в життя людини на загальному, глобальному рівні.

Існування людини в сучасному світі відбувається в реальності технологізованого і інформатизованого світу. Отже, суб’єкт наукового пізнання — це людина, атрибутивні ознаки буттєвості якої проявляються саме в такій реальності. Постнекласичний тип наукової раціональності як такий, що є адекватним складним системам, що розвиваються і є людиновимірними, має осмислити життя і людину як його появ в новій системі ідеалів пізнання і цінностей.

Формування нового типу наукової раціональності як процес оновлення методологічної культури розглядають Лук’янець В., Кравченко О., Озадовська Л. (Лук’янеь В., Кравченко О., Озадовська Л., 2000) Потреба в такому оновленні пов’язана з формуванням наук про складність. Їх об’єктами є цілісності, що самоорганізуються, еволюціонують, трансформуються, самовпливають. Прикладами таких систем є Всесвіт, екосфера, планетарне життя, соціум, особистість, культура. Кожна така складність — це відкрита нелінійна система.

Складна система характеризується двома обов’язковими для неї властивостями: “нелінійною динамікою” і “величезною кількістю елементів з великим числом ступеню свободи”. Буття такої системи — це темпоральний процес зміни режимів “складності”, тобто її становлення, самоорганізації, еволюції.

В науках про складність Всесвіт розглядається як такий, що складається з двох типів динамічних систем — замкнутих і відкритих. Системи першого типу не обмінюються з навколишнім середовищем ні енергією. ні речовиною, ні інформацією. Системи другого типу пов’язані з навколишнім середовищем якимись обмінними процесами — енергетичними, речовинними, інформаційними. Тому їх також називають дисипативними, тобто такими, що розсіюють енергію, речовину, інформацію. Дисипативними системами є Всесвіт, що еволюціонує, планетарне життя, соціум, культура, тощо.

Динамічна система перебуває в стані рівноваги, якщо швидкість і прискорення обмінних процесів між нею і середовищем дорівнюють нулю. В іншому випадку стан системи є нерівноважним. Якщо система сильно нерівноважна і поглинає з середовищ значно більше енергії і речовини, ніж віддає, структура такої системи за певних умов може ускладнюватись, еволюціонувати. Еволюційна поведінка системи, віддаленої від термодинамічної рівноваги, нагадує поведінку біологічного організму: дисипативна система поглинає з середовища вільну енергію і виділяє в середовище свою ентропію.

Отже, “складність” — це продукт нелінійної еволюції відкритих сильно неврівноважених систем. Феномен “складності, що еволюціонує” є предмет трансдисциплінарний, бо питання про його закономірності виникає в космофізиці, хімії, біології, психології, соціології, культурології, тощо. Методологія постнекласичної науки — це методологія адекватна “складностям, що еволюціонують”. Оскільки жодна окрема наука — фізика, хімія, біологія, гуманітарні науки — невзмозі дослідити самостійно феномен складності, що еволюціонує, то сучасна наука стає трансдисциплінарною. Породжується можливість єдиного трансдисциплінарного наукового розуміння еволюційної розмаїтості світу. На єдиній концептуальній основі формується розуміння причин розмаїтості таких процесів, як еволюція Всесвіту, біологічна еволюція, еволюція антропності, людська історія.

Опис поведінки складних систем припускає створення нового концептуального інструментарію. Йдеться про нову філософію наукового світоосягнення, яку називають “філософією нестабільності”. В її контексті поведінка динамічних систем

відрізняється тим, що вона чутлива як до теперішнього, так і до майбутнього і, навіть, до минулого. Це стає очевидним стосовно таких складних систем, як живе, людина. Так, І. Пригожин пише: “Чи може фізик після відкриття вирішальної ролі нелінійних відношень у фізиці ігнорувати своєрідність людської історії, в якій такі відношення присутні повсюдно, вбираючи в себе локальні точки зору, глобальні бачення, розмаїті уявлення про минуле, теперішнє та майбутнє?”

Отже, філософія нестабільності стверджує потребу нового типу наукової раціональності. Якщо в класичній науці, сформувавши проект Модерну, нестабільність асоціювалась з хиткістю, не гарантованістю, тобто зі змістом, який відводить від істини, то в постнекласичній науці нестабільність визнається як умова виникнення і еволюції складних систем.

На думку В.Н. Мангасаряна, в сучасній науці представлені і реалізуються всі типи наукової раціональності — класичний, некласичний і постнекласичний, але з різною інтенсивністю. Саме перехід до останнього — постнекласичного — є важливим кроком на шляху реалізації пізнавальних підходів коеволюційної стратегії. Автор наголошує на потребі нелінійного мислення як адекватного розумінню “складного”, на підґрунті чого потрібно співвідносити знання про об’єкт не лише із засобами, а і з ціннісно-цільовими структурами діяльності суб’єкта, що пізнає. (В.Н. Мангасарян, 2002) Це характеризує постнекласичний тип раціональності і відрізняється від пізнавальної ситуації в межах класичного і некласичного типу раціональності. В класичному типі раціональності пізнавальна увага концентрується на об’єкті (природі) і найменше — на суб’єкті і засобах діяльності. Для некласичного типу раціональності характерна ідея залежності пізнання від засобів і способів пізнавальної діяльності. Саме постнекласичний тип раціональності “дозволяє” природі “бути”.

Отже, ідеали пізнання, зафіксовані в проекті модерну дали потужний імпульс поступу науки і суспільства. Але прагнення науки здобути єдину істину про світ в цілому та окремі явища, зумовило і практичний орієнтир на підкорення природи, та і самої людини, результатом чого стала глобальна екологічна криза та чисельні проблеми сьогоденного людського буття.

Останні десятиліття також чимало діячів різних галузей критикують науку, починаючи від П. Фейєрабенда і до ідеологів руху “New age”. Справді, наука містить величезний руйнівний заряд. Особливо сильно виявляється це в наш час. Успіхи науки створили світ, найвищий тріумф якого — атомна енергетика, космічна ракетна техніка, кібернетика, лазери, комп’ютерні та інші електронні прилади, чудеса сучасної хімії та бактеріології — обертається смертельною небезпекою. У результаті сучасний світ розірвано на частини політикою та ідеологією, він живе в умовах екологічної кризи, промислового забруднення, він — під загрозою ядерної війни. “І навіть якщо відволіктися від цих безпосередніх загроз, має місце несприятливе зміщення ціннісних критеріїв, увага людей надто зосереджується на вузький сфері матеріального добробуту з нехтуванням іншими основами життя”. (В. Гейзенберг, 1987)

В ХХ ст. наукове знання отримало ще один аспект своєї буттєвості — інформаційний, що посилило сцієнтистський погляд на світ і його пояснення. Як відомо, протягом ХХ ст. людство зробило майже 90% усіх винаходів та відкриттів, і саме вони стали рушійною силою науково-технічної революції, яка в поєднанні з ускладнюванням господарчого, соціально-економічного, політичного життя кинула сучасні народи в епіцентр справжнього “інформаційного вибуху”.

Людство накопичило величезну кількість інформації. Вона перетворилася на стратегічний ресурс цивілізації, причому, на відміну від природних покладів, інформаційні запаси постійно зростають. Якщо раніше основна увага приділялася продукуванню нового знання, то нині вона все більше спрямовується на пошук потрібної інформації у масі наявної і раціональне її використання. Вона стає вирішальним фактором у світовій політиці, економіці (виробництві, торгівлі). Демократія немислима без гласності, без достовірної інформації. Протягом останніх десятиліть у світі склався потужний механізм інформаційного впливу на суспільство. Засоби масової інформації користуються статусом “четвертої влади”. Підприємства та комерційні структури неспроможні витримати конкуренцію без активного використання найновітніших знань у своїх галузях. Інформацію можна розглядати як середови-

ще, що живить дослідників, інженерів, керівні органи. Більшу частину праці при проведенні наукових досліджень складають пошук, зберігання та переробка інформації, здобутої в цій галузі раніше. У сфері управління пошук і переробка інформації складають 90% усієї роботи. Виникла спеціальна наука про структуру та загальні властивості інформації, закони інформації, закони та методи її виробництва (виникнення), переробки, збереження і поширення — інформатика. Вона спирається на досягнення різних дисциплін, таких як бібліотечна наука, лінгвістика, кібернетика тощо.

Ідеологія ставлення людини до природи як до об’єкту перетворення, маніпулювання породила образ природи як прискорювача, що є предметом методологічного дослідження в сучасних джерелах. Так, Лук’янець вводить такі терміни, що кваліфікують названу гносеологічну модель наукового розуміння природи: “Всесвіт — прискорювач”, “Природа — прискорювач”, “Біосфера — прискорювач” і репрезентують існування людини як антропогенної сили, що глобально перетворює Всесвіт в техніку. (Лук’янець, 2001)

Дійсно, якщо Природа (Біосфера, Інфосфера і т.п.) — це “прискорювач”, то суб’єкт антропогенних дій може не благоговіти перед нею. Він вправі використовувати Природу так, як, скажімо, фізик-експериментатор використовує прискорювач. В контексті такого використання Природа — це дослідницька лабораторія. Використовуючи її, фізик може за своїм бажанням впливати на фундаментальні основи Природи і таким чином запускати прямо в Природі будь-які необхідні йому ланцюгові реакції (ядерні, термоядерні, хімічні, біогенетичні і т.п.)

Турбота з приводу маніпулювання Природою як прискорювачем виникає лише тоді, коли приймається до уваги та обставина, що запуск тієї чи іншої цепної реакції -ядерних, термоядерних, хімічних, біогенетичних і т.п. — при з’ясованих не передбачуваних умовах може призвести до руйнування реактора, тобто до локальної катастрофи.

У випадку, коли “прискорювачем” виявляється Природа в цілому (Біосфера, Екосфера, Антропосфера), катастрофа може стати глобальною. А це означає, що відношення науковців до Природи як до прискорювача (навіть якщо таке відно-

шення мотивується пізнавальними цілями) — не стільки вже нешкідливо, якщо воно здатне породжувати глобальні екзистенціальні проблеми. “Прискорювач”, про який йде мова, створений не людиною. Якщо його зруйнувати, іншого не буде. Та нема кому буде експериментувати.

Сучасні успіхи молекулярної біології, хімії, інформатики дозволили науковцям наповнити пригадані вище метафори більш глибоким екзистенціальним сенсом. Після них метафора “Природа — це прискорювач” стала означати: Природа — це активне нелінійне середовище. в якому природничник за своєю волею може ініціювати не лише фізичні (ядерні і термоядерні) ланцюгові реакції. але й хімічні, біогенетичні і навіть інформаційні ланцюгові процеси. Цей “прискорювач” дозволяє його користувачам (наприклад, фахівцям в галузі молекулярної біології, генної інженерії, геномики, генної терапії і т.п.) за їх особливим бажанням впливати на рух біогенетичних ланцюгових реакцій і таким чином ініціювати важко прогнозовані глобальні наслідки на рівні біосфери, екосфери, антропосфери.

На підсумок метафора “Всесвіт — це прискорювач” приводить нас до такої філософії науки, яка осмислює її як ризиковану когнітивну практику, — практику дослідження існуючих ланцюгових реакцій, що запускаються не лише самою природою, але й суб’єктом антропогенних дій.

Людина, осягнувши фундаментальні основи Природи, отримала можливість фізично втручатися в генетичні основи життя. Впливаючи за допомогою все більш витончених наукових технологій на ці основи, вона здатна збуджувати, ініціювати, запускати фізичні, хімічні, біологічні, психічні ланцюгові реакції і навіть перебудовувати їх основи за своїм бажанням.

Нова філософія науки акцентує увагу на тому, що науковозбагачені технології, ініційовані наукою про ланцюгові процеси, дозволяють не лише запускати їх, але і здійснювати з ними різні маніпуляції (прискорювати, сповільнювати, націлювати тощо). Все, що пізнане наукою про ланцюгові процеси і стало об’єктом людських маніпуляцій, зумовлено перетворюються на техніку або технологію багатовекторного впливу на сферу думки, сферу почуттів, сферу дії нашого сучасника, а через них і на біосферу, екосферу, Природу.

В контексті нової філософії науки теза про те, що в причинно-наслідкових зв’язках оточуючого світу може виникати “динамічний хаос”, означає, що майбутнє цього світу однозначно не передбачуване минулим. Горизонт наукового прогнозу любих його причинно-наслідкових процесів — завжди закінчується. Відносно малі впливи суб’єкта антропогенних дій на фундаментальні основи світу, здатні запускати в ньому довготривалі ланцюгові реакції з гігантськими наслідками, виникаючими за горизонтом можливого прогнозування таких наслідків. Прогрес науки, каталізуючий посилення антропогенного пресингу на фундаментальні основи світу, ризиковано віддаляє його від стану рівноваги. З цієї причини в світі, що опинився далеко від рівноваги, не лише існування людини, але й еволюція планетарного життя — нестабільні, ризиковані, негарантовані.

В цьому контексті — перетворюючої діяльності людини в природі — потрібно оцінити і вплив людини на живу природу.

З піднесенням розповідаючи про безмежні можливості економічно вигідних біотехнологій, що виникли після розшифровки геномів того чи іншого виду, науковці далеко не завжди акцентують увагу на тому факті, що можливість прогнозування, контролювання і керування довготривалі наслідками таких технологій в цей час вельми не визначені.

Але що означає непередбачуваність довготривалих наслідків науковозбагачених технологій і некеруємість “Природи — прискорювача”?

Ініціатори нової філософії науки — філософії нестабільності — звертають увагу на те, що середовище існування Homo sapiens займає невеликий куточок простору цього гігантського “прискорювача”. В умовах, коли в такому “прискорювачі” ланцюгові реакції стала запускати не лише Природа, але й користувачи наукозбагачених технологій — немає ніяких гарантій того, що в ньому не виникнуть такі ланцюги реакції, які здатні лишити майбутнього цей куточок людського існування.

Усвідомлення того, що Всесвіт, в якому еволюціонує цивілізація, ризиковано віддаляється від рівноваги, що це віддалення відбувається під впливом прогресу фундаментальної

науки і ініційованою нею індустрії наукозбагачених технологій, що такий Всесвіт не є гарантованим, — все це змушує сучасних філософів науки по-новому осмислити місце, роль і покликання науки.

У вік глобалізації наука перетворюється з економічної (виробничої) сили суспільства в силу, яка не лише запускає, але й багатократно прискорює ланцюгові процеси, ініціюючі гігантські непередбачувані наслідки. Пояснюючи глобальні негативні наслідки подібних змін в статусі науки стосовно біології і до всього комплексу біологічних технологій, що впливають на інтелект, психіку, інформаційне середовище. “Особлива небезпека виходить з того, що наука вийшла на першооснову всього живого — його спадковість. Практична ж реалізація відкриттів в цій галузі призвела до створення технологій спочатку прецизионного втручання, а потім зміни, в найближчий перспективі конструювання спадкового апарату будь-якого ступеню складності”. (В. А. Кордюм, 2001)

Глобальний підсумок охарактеризованого процесу практичної реалізації досягнень фундаментальної біології такий. В наш час людина стає об’єктом перетворення на замову, за бажанням. Відтак, навіть прогрес фундаментальної науки, каналізуючи активність суб’єкта антропогенних дій, перетворює його в силу, що непередбачувано змінює середовище існування людини.

В такому розумінні особливо виділяються три виміри, окреслені Кантом: пізнавальний, практичний, ціннісний. В дискурсах про природу кожного з цих вимірів філософ епохи глобалізації по-своєму осмислює світоглядні питання: в рамках пізнавального дискурсу — що я можу знати? ; в рамках практичного дискурсу — що я повинен робити? ; в рамках ціннісного дискурсу — на що я можу сподіватися?

Все це означає, що перед планетарною цивілізацією стає стратегічна проблема глобальної екологічної, біологічної, економічної, політичної безпеки і збереження життя на Землі. На думку дослідників важливим принципом досягнення такої безпеки є збереження здібності планетарної цивілізації до самоорганізації, підвищення стійкості її еволюційного розвитку.

Отже, світоглядно-етична складова постнекласичної науки обумовлена не лише гносеологічними параметрами, а й соціально-цивіліза-

ційними і культурними. Цінності науки посідають важливе місце у системі цінностей; з іншого боку, глибокий аналіз наукового пізнання неможливий без виявлення його ціннісного аспекту. Знання може становити як духовну, так і практичну цінність. Знання спрямоване на задоволення певних потреб людини. Пізнання світу в його власних зв’язках і відношеннях — теж потреба людини, обумовлена способом її існування. Пізнання слід розглядати як одну зі сторін матеріально-предметної діяльності людини, неодмінну умову її здійснення, а також, як її результат, ідеальне відображення та конструювання його у формах знання.

Цілі пізнання повинні обумовлюватися соціально сформованими цінностями людини. Є потреба постійно та ретельно контролювати наукові дослідження з огляду на загальнокультурні цінності. Культура задає імпульси реалізації знання у багатоманітних формах людської діяльності, визначає його цілі. Суб’єктом і об’єктом культури є людина. Тому її інтереси виступають найвищою детермінантою наукового прогресу.

Віднесеність наукового знання безпосередньо до людини як до суб’єкта і об’єкта науки обов’язково веде до осмислення ціннісних аспектів наукового знання, принципів, що стають його своєрідними регулятивами. Очевидно, що знання взагалі і наукове зокрема може породжуватися лише засобами і шляхами, що визначаються можливостями людини, здібностями — в широкому розумінні. Отже, і зміст пізнавального має бути співрозмірним людині. Це означає, що відповідно до глибинних засад людського знання не може бути не співрозмірним людині. Зворотне — неспіврозмірність наукового знання людини детермінується його функціонуванням в певному соціальному контексті.

Крім того, дослідження як людська діяльність, завжди є діяльність певної людини. Ця діяльність духовна, творча, що вимагає напруження всіх творчих сил і здібностей. Нове знання — завжди стрибок, вихід за межі пізнаного, і він не здійснюється інтелектуальними здібностями самими собою, а людиною як цілісністю — духовною, інтелектуальною, емоційною, професійною істотою. Розв’язуючи певну наукову проблему, людина усвідомлює її як свою власну. Тобто,

суб’єкт наукового пізнання має сформулювати і поставити перед собою певну ціль. І якщо пізнавальна діяльність є діяльність цілеспрямована і цілеусвідомлена, то вона з необхідністю включає і світоглядно-етичний зміст.

Звісно, що потреба включення ціннісного виміру в сучасне наукове пізнання немає нічого спільного з підміною критерію об’єктивної істинності знання ціннісним. Наукове пізнання ґрунтується на системі методологічних нормативів, які відіграють універсальну роль. Йдеться про загальні принципи організації наукового спостереження, експерименту, умовиводів тощо. Але якщо ігнорувати розвиток знання, і апелювати переважно до авторитетів, до ідеологічних настанов, критерій об’єктивної істинності деструктується, його місце заступає хибне розуміння світоглядно-ціннісних орієнтирів.

На жаль, в історії вітчизняної біології за радянських часів існують подібні приклади. Так, намагання кваліфікувати генетику не з об’єктивно-наукових критеріїв, а з суто ідеологічних призводило до ігнорування її досягнень і намагання створити “діалектико-матеріалістичну” генетику на противагу “ідеалістичній” і “метафізичній”. Отже, об’єктивно-істинні орієнтації підмінялись ціннісними. Водночас, самі цінності науки деформувались.

Говорячи про цінності науки, І. Фролов і Б.Юдін підкреслюють, що наука в цілому, як певний соціальний інститут виявляє свою цінність як засіб досягнення практичних цілей людства. (І.Фролов, Б. Юдін, 1986) Наука для людини — тільки така загальна соціоетична гуманістична орієнтація дає, на погляд дослідників, універсальну основу для оцінки науки з точки зору її придатності стимулювати соціальний розвиток. Водночас постає питання не лише про цінність істини, а й про її “ціну”. Яку ціну має заплатити, або вже заплатило людство, за певні істини, що відкрилися в ядерній фізиці, молекулярній біології, в інших галузях фундаментальних досліджень? Так постає проблема етичного вибору.

Становлення нового типу наукової раціональності в методологічному смислі пов’язане з утвердженням синергетичної дослідницької програми в сучасній науці. Репрезентуючи закони самоорганізації, нелінійне природознавство дозволяє

використати їх для вивчення як фізичних, хімічних систем, так і біологічних, екологічних. Як підкреслює І.С.Добронравова, це суттєво змінює співвідношення методів природничих наук при вивченні живого. Так, поки фізика займалася стійкими рівноважними системами, використання фізичних методів, орієнтованих на редукцію, не дозволяло дослідити еволюцію живих систем. Невідповідність між методологічними настановами наук, що вивчали живе, створювало складності для теоретичного синтезу отриманих ними результатів: відомості про атомно-молекулярну структуру живого. що надавали фізика і хімія, було важко співвіднести зі знаннями біологічними про функціонування і розвиток живого. Коли ж фізика і хімія підійшли до проблеми становлення, стало можливим досліджувати біологічні системи як цілісність.

Отже, постнекласична раціональність виявляє себе в новому типі мислення. Його позначають терміном “нелінійне”. Сутнісний зміст цього терміну визначають в літературі з філософії науки як такий, що вказує на недостатність використання старих наукових підходів, що здавалися раніше універсальними. Урахування нелінійних фізичних взаємодій, біологічних і соціальних процесів висуває на перший план нестійкість та неоднозначність ситуації вибору та його незворотність, самочинність процесів формування нових структур з елементів середовища та нелокальний характер дії при цьому параметрів порядку. що забезпечує цілісність новоутворень.

Як підкреслює І. С. Добронравова, в світі, що описує класична наука, природа виступає як автомат, а наукова раціональність не в змозі включити в себе такі важливі для людини моменти, як незворотність існування і свобода вибору. І це є підстави для культурної кризи — для звернення до ірраціональності та містики, в відмові від ідеалів об’єктивності в науці. Точка зору світобачення в сучасному природознавстві — точка зору розвитку. Всі об’єкти цього світу, включаючи і сам світ, розглядаються в науковій картині світу як такі, що встановляться, як об’єкти, що розвиваються. Розвиток цілого детермінований законами лише на певних етапах між пунктами, де виникає ситуація вибору (біфуркації) і випадковість незворотнім чином визначає народження нової необхідності. (І.С. Добронравова, 1990)

Отже, предмет синергетики — складні системи, що самоорганізуються. Один з засновників синергетики Г. Хакен визначив систему, що самоорганізується як таку, що без специфічного впливу із зовні приймає певну просторову, часову або функціональну структуру. Отже, сучасне природознавство шукає шляхи теоретичного моделювання самих складних систем природи — систем, що здатні до самоорганізації, саморозвитку. Основні властивості систем, що самоорганізуються, це відкритість, нелінійність, дисипативність. Лише на підставі сучасного природознавства можливо пояснити. чому історія і еволюція Всесвіту розвиваються від простого до складного, (а не навпаки — відповідно до 2-го начала термодинаміки), чому Всесвіт набуває все більш складної організації. Тільки перехід до вивчення складних систем дав змогу це пояснити.

В постнекласичній біології процес формування біологічних систем розглядається з точки зору синергетики — як процес їх самоорганізації, як результат сукупного кооперативного ефекту. В процесі взаємодії виникають нові властивості елементів. Причини кооперації спостерігаються як у еукаріотичної клітини, бактеріальної колонії, біогеоценоза, так і у людського суспільства — соціальна організація з усіма просторово-часовими параметрами в залежності від ієрархічного рівня.

В розумінні цілісності живого як системи, що самоорганізується важливу роль відіграють методологічні орієнтації концепції рівнів організації живого. Причому, рівні, що виділяються, знаходяться в складних нелінійних відносинах. Завдяки взаємозв’язку і взаємо переходам вищих і нижчих рівнів організації живого відбувається формування цілісності живого. Еволюція живого (біоса) представ як послідовне ускладнення, в якому попередній рівень включає наступний як необхідну складову частину. Зв’язки між різноманітними об’єктами біосу не залежно від їх походження є функціональними, завдяки чому системи стають організованими.

Ще одна методологічна особливість сучасного типу наукової раціональності — можливість створення єдиної моделі універсальної еволюції, виявлення загальних законів природи, що пов’язують в єдине ціле походження Всесвіту (космогенез), виникнення Сонячної системи і нашої планети Земля (геогенез), виникнення життя (біогенез),

і виникнення людини і суспільства (антропосоціогенез). Такою моделлю є концепція глобального еволюціонізму. В концепції глобального еволюціонізму відтворена важлива закономірність — спрямованість розвитку світового цілого на підвищення своєї структурної організації. Для розуміння розвитку Всесвіту як цілого важливу роль відіграє антропний принцип, у відповідності з яким властивості нашого Всесвіту є такими, якими вони є; якщо б вони були іншими, Всесвіт нікому було б пізнавати. Даний принцип вказує на глибоку внутрішню єдність закономірностей історичної еволюції Всесвіту і передумов виникнення і еволюції органічного світу аж до антропосоціогенеза. В сучасному природознавстві ідея глобального еволюціонізму є регулятивним принципом. З однієї сторони, він дає уявлення про світ як про цілісність, дозволяє мислити загальні закони буття в їх єдності, а з іншої — орієнтує науку на виявлення конкретних закономірностей глобальної еволюції матерії на свіх її рівнях і етапах самоорганізації.( В.Найдиш, 1999)

Таким чином, можемо зробити висновки: цивілізаційний розвиток, що здійснювався на засадах класичної науки, призвів до кризових станів у існуванні природи і культури. Ці наслідки пов’язані з тим, що класичний тип наукової раціональності концентрує увагу тільки на об’єкті та елімінує зі знання все, що стосується сфери суб’єкта та засобів його діяльності. Для некласичного типу наукової раціональності характерна ідея відносності стосовно засобів дослідницької діяльності. Постнекласичний тип наукової раціональності враховує співвідносність знаннь про об’єкт не лише з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами дослідницької діяльності. Таким чином, в постнекласичному науковому дослідженні можливе співвідношення суб’єктно-особистісного, ціннісного та істиного.

1. Оскільки постнекласичний тип наукової раціональності відрізняється означеними вище особливостями, на його засадах можливе урахування значущості природного, біологічного в соціокультурному бутті людини. В межах постнекла-

сичного типу наукової раціональності обґрунтовується, що об’єктивне пізнання складних систем, що самоорганізуються і які включають в себе людину – соціальні, екологічні системи – обов’язково передбачає врахування ціннісних настанов суб’єкта. Водночас потреба осмислення ціннісних аспектів наукового знання детермінована й тим, що наукове знання стосується людини безпосередньо – як суб’єкта і як об’єкта науки.

2. Поснекласичне наукове дослідження з необхідністю включає світоглядно-етичну складову, оскільки об’єктами сучасної науки є складності, що еволюціонують і які включають в себе людину. Світоглядні засади дослідження в означеному типі наукової раціональності є принципи концепції глобального еволюціонізму та концепції коеволюції. Водночас, усвідомлення того, що Всесвіт, в якому існує техногенна цивілізація, ризиковано віддаляється від рівноваги, змушує філософів науки та вчених чітко визначити етичні регулятиви наукового дослідження та технологічної діяльності.

Отже, ми розглянули світоглядно-етичну складову як внутрішньо притаманну сучасному типу наукової раціональності. Водночас, ми намагалися показати, що самі епістемологічні і методологічні засади постнекласичного типу наукової раціональності спонукають до аксіологізації сучасного наукового дослідження.

Питання для самоперевірки знань

1. Охарактеризуйте осмислення предметів в ціннісному аспекті.

2. Дайте визначення поняттю «аксіосфера».

3. Розуміння аксіології в античній філософії.

4. Ціннісне ставлення до дійсності в логіко – гносеологічному вимірі.

5. Охарактеризуйте ціннісне і когнітивне ставлення до дійсності.

6. Розгляньте суб’єктивні та об’єктивні характеристики ціннісного ставлення до дійсності.

7. Протиставлення «наукового» та «ціннісного» в поглядах М. Вебера.

8. Охарактеризуйте концепцію цінностей Ф. Ніцше.

9. Зазначте ціннісні орієнтації сучасного наукового дослідження.

Теми рефератів

1. Аксіологічні проблеми в історико – філософському вимірі.

2. Концепції цінності в історичному контексті.

3. Цінності науки в аксіологічному вимірі.

4. Ідеали наукової раціональності в історичному розвитку науки.

5. Світоглядно – етична складова сучасного наукового дослідження.

Поясніть наступні вислови

1. Образ аксіологічно нейтрального знання в історії науки.

2. Наука «нікого не здатна навчити того, що він повинен робити: вона вказує лише на те, що він може, а за певних умов – і на те, що він хотів би робити». (М. Вебер)

3. Результати науки постають сьогодні для людства моральним викликом.

4. Людина отримала можливість фізично втручатися в генетичні основи життя. (К.-О. Апель)

Виконайте завдання

1. Для якого типу наукового дослідження належить визначення «незацікавлений суб’єкт»?

2. Проаналізуйте розуміння категорії цінності в філософії І Канта.

3. Запропонуйте сучасне розуміння цінностей науки.

4. Обґрунтуйте потребу включення ціннісного виміру в сучасне наукове пізнання.

Основна література

1. Каган М.С. Философская теория ценности. — СПб.: Петрополис, 1997. — 204 с.

2. Швырев В.С. Кант и неопозитивистская доктрина научного знания // Философия Канта и современность. — М., 1974, с.438-455.

3. Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки // Сучасна зарубіжна філософія. Течії інапрямки. Хрестоматія / Упорядники В.В.Лях, В.С.Пазенок. — К.: Ваклер, 1996. — С. 360-421.

4. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. — М., 1983, С.585.

5. Вебер М. «Об’єктивність» соціально-наукового пізнання // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика.- К., 1998, 534 с.

6. Ницше Ф. К генеологии морали // Собр. соч. в 2-х т. — Т.2. — М.: Мысль,1997. — С. 407-524.

7. Розеншток — Хюссі О. Прощание с Декартом // Вопр. философии. — 1997. — №8 — С.141-145.

8. Парсонс Г. Человек в современном мире. — М., 1985.

9. Добронравова І.С. Ідеали і типи наукової раціональності // Київський універсітет як осередок національної духовності, науки, культури. Матеріали науково-теоретичної конференції, присвяченої 165-річчю універсітету. Гуманітарні науки. Ч.1. К.: 1999. — С.24 — 28.

Додаткова література

1. Уайтхед А. Избранные работы по философии. – М., 1990.

2. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: «Рута», 2001.

3. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М.: Прогресс, 1987. – 366 с.

4. Найдыш В.М. Концепции современного естествознания. М.: 1999, с. 476.

5. Микешина Л.А. Метаморфозы проблемы «когнитивное — ценностное» в философии и методологии науки // Ценностные аспекты развития науки. — М., 1990, с.21 - 22.

6. Виндельбанд В. Прелюдии. Философские статьи и речи. — СПб.: Б.и., 1904. – 374 c.

7. Добронравова И.С. Физика живого как феномен постнеклассической науки // Физика живого. — 2001 — Т.9. — №1 — С.85-95.

8. Добронравова І.С. Ідеали і типи наукової раціональності // Київський універсітет як осередок національної духовності, науки, культури. Матеріали науково-теоретичної конференції, присвяченої 165-річчю універсітету. Гуманітарні науки. Ч.1. —К., 1999. — С.24-28.

9. Ивин А.А. Ценности и понимание // Вопросы философии, 1987. — №8. — С. 31-43.

10. Кант И. Метафизика нравов в двух частях // Кант И. Соч. в 6-ти т. — Т.4 — Ч.2. — М.: Мысль. — 1965. — 438 с.

11. Келле В.Ж. Научное познание и ценности гуманизма // Ценностные аспекты развития науки. – М.: Наука, 1990.

12. Кисельов М.М. Біологічна етика в системі практичної філософії // Практична філософія. — 2000. — №1. — с. 161-174.

13. Кордюм В.А. Биологическая опасность — критический порог // Практична філософія. — 2001. — №2. — С.197-210.

14. Кримський С.Б. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії // Філософська і соціологічна думка. — 1996. — №3-4. — С.102-103.

15. Анохин П.К. Узловые вопросы теории функиональной системы. – М.: Наука, 1980. – 196 с.

16. Лук’янець В.С. Практика нейро-лінгвістичного програмування // Практична філософія. — 2001. — №1. С. 38-56.

17. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури. — К.: Центр практичної філософії, 2000. — 304 с.

18. Мамардашвили М.К. Классический и некласический идеалы рациональности//Мамардашвили М.К. Необходимость себя. – М.,1996. – С.229-250.

19. Мангасарян В.Н. “Быть” или “иметь”? К вопросу о перспективах коэволюционной стратегии // Рационализм и культура на пороге третьего тысячелетия: Матер. Трет. Российск. Филос. конгресса. В 3т. — Т.1. — Ростов-на-Дону: СКНЦ ВШ — 2002. — С. 310-311.

20. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: “Рута”, 2001.

21. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. Перевод с английского Г.А. Балла, А.П. Попогребского. — М.: Смысл, 1999. — 425 с.

22. Найдиш В.М. Концепции современного естествознания. — М.: 1999.— 476с. С.429.

23. Патнем Х. Разум, истина и история. / Х. Патнем; Пер. С англ. Т.А.Дмитриева, М.В.Лебедева. — М.: Праксис, 2002. — 294 с.

24. Степин В.С. Теоретическое знание. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — 744 с. с.122.

25. Фролов И.Т., Юдин Б.Г. Этика науки. Проблемы и дискуссии. — М.: Политиздат. — 1986. — 399с.

26. Фромм Э. Иметь или быть. — Киев: Ника-Центр, 1998. — 400 с. С.191.

27. Фуко.М. Рождение клиники. — М.: Смысл, 1998. — 310 с. с.188.