Тема 3

Тема 3. Філософія живого як основа біоетики

Роль аксіологічних принципів в постнекласичному науковому дослідженні живого

Класична біологія виходила з того, що світ живого, органічних форм має певні об’єктивні закономірності, порядок, структуру. Ці закономірності є пізнавальними засобами науки. Класичне біологічне пізнання концентрувалося лише на одному рівні організації живого — організмовому чи клітинному, який вважався вихідним. Усі надорганізмові рівні розглядалися як похідні, «вторинні». Отже, в методологічному смислі картина світу класичної науки вимагала редукції надорганізмових біологічних структур до організму. В аксіолого - пізнавальному смислі це нівелювало пізнання таких системних цілісностей, як популяції, види і, головне, біосфера.

Водночас, для розуміння живого в ціннісному відношенні важливим було усвідомлення в класичній біології органічного світу як певної багатоманітності форм, явищ, процесів, які створюють певну єдність. Із середини ХVІІІ ст. починає обґрунтовуватися думка, що наукове розуміння такої єдності може ґрунтуватися лише на вивченні історії живого. Утверджується висновок, що сучасний стан органічного світу є результатом попередньої еволюції живого.

Якщо характеризувати класичну біологію з точки зору класичного ідеалу раціональності, то треба сказати, що методологічні настанови класичної біології потребували таких взаємовідношень об’єкта пізнання і отриманого знання: однозначної відповідності кожного елемента теорії певному елементу об’єкта (органічного світу); наочність біологічних образів і уявлень, понять; відсутність посилань на умови пізнання в результаті дослідження.

Класична біологія — наука переважно споглядальна. Якщо спробувати загальним чином визначити ті суттєві методолого - гносеологічні орієнтації класичної біології, що детермінували ціннісні характеристики об’єктивно-істинного знання живого, то треба врахувати певні особливості пізнання в класичній біології. По-перше, це відтворення двох протилежних методологічних підходів — редукціонізму і цілісного підходу — в світоглядних площинах відповідно механіцизму і віталізму. Як вже підкреслювалося, саме віталізм створив певне світоглядне підґрунтя для розуміння живого як самоцінності, в той час як для редукціонізму (механіцизму) принципової відмінності між живим та іншими предметами світу не існувало.

По-друге, протилежність методологічних настанов у класичній біології виявилася і в розв’язанні проблеми єдності органічного світу. Механістичний детермінізм ігнорував функціональну єдність органічних систем, а телеологія пояснювала доцільність цих систем як прояв духовної сутності. Однак утвердження теорії Ч. Дарвіна науково-аргументовано подолало ці світоглядні висновки.

По-третє, в класичній біології як протилежності функціонували структурно-інваріантний і генетично-історичний підходи. Фактори еволюції розглядались як незмінні. Панував організмоцентричний стиль мислення. Класична біологія виходила з того, що структура пізнавальної діяльності в біології є незмінною, методологічні та гносеологічні принципи біологічного пізнання є незмінними. Аксіологічний аспект осмислення живого, як ми бачимо на прикладі віталізму, був винесений за межі наукового розуміння істини. Цінністю класичної науки вважалося виключно об’єктивно-істинне знання, а не сам об’єкт — живе.

Становлення іншого типу наукової раціональності — некласичного в біології пов’язане з розвитком генетики і утвердженням її розуміння живого і його суттєвих ознак. Безпосередні передумови виникнення генетики формуються в першій половині ХІХ ст. Суттєву роль у цьому відіграли, по-перше, створення клітинної теорії, яка стала науково-біологічним утіленням філософської ідеї єдності біологічного світу. Клітинна теорія утвердила інваріантність організації біологічних

систем. По-друге, це виокремлення об’єкта генетики — феномену спадковості як такої, як самостійної властивості живого, що нетотожна іншим його властивостям. Особливу роль для формування власного предмету генетики як науки відіграли досліди Г. Менделя і відкриті ним закони спадковості. Вчений розглядав спадковість як систему ознак організму. Він обґрунтував ідею спадковості окремих, одиничних ознак, абстрагуючи ці ознаки від інших, використав варіаційно-статистичний метод. Так у біологічному пізнанні проявилися евристичні можливості математичного моделювання.

Відкриття Менделя випередило час і не було оцінено сучасниками. Лише в ХХ ст. сформувалися необхідні передумови для наукового вчення про спадковість. Були відкриті молекулярні основи живого. Саме ХХ ст. — час бурхливого розвитку генетики. В 1900 р. закони Менделя були заново відкриті незалежно трьома вченими — Г. де Фризом в Голландії, К. Корренсом у Німеччині, Е. Чермаком в Австрії. Після цього протягом 20 - 30 років у генетиці був накопичений величезний емпіричний і теоретичний матеріал. Була сформульована хромосомна теорія спадковості, обґрунтоване уявлення про ген як “квант”, одиницю спадковості.

Класична біологія, відповідно до класичного ідеалу раціональності, виходила з переконання, що об’єктивність і предметність знання досягається тоді, коли зі знання вилучається все суб’єктивне. Процес наукового дослідження уявлявся як раціональне пізнання предмету, так би мовити, зі сторони. Для досягнення істини про сутність живого потрібно було вилучити все «суб’єктивне» зі знання про живе. Перша глобальна наукова революція утвердила механістичну картину світу, в межах якої живе кваліфікувалося як механізм, машина. Отже, біологічне редукувалося до механічного. Друга глобальна наукова революція, що розгорнулася в кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ ст., під впливом теорії еволюції визначила перехід до нового стану природознавства — дисциплінарно організованої науки. В цей час механістична картина світу втратила статус загальнонаукової, оскільки стало очевидним, що наукові картини реальності, сформовані біологією, географією, геологією, не редукуються до механістичної картини світу. Філософські засади нової наукової картини світу ґрун-

туються на категоріях «стан», «процес», «розвиток». У біологічному пізнанні це яскраво представлено ланкою теоретичних концепцій еволюційного спрямування, логічним завершенням яких є еволюційна теорія Ч. Дарвіна.

Для класичної біології пошук відповіді на питання про сутність живого здійснювався в межах парадигми еволюціонізму, засади якої утвердилися з визнанням біологами теорії Ч. Дарвіна. Некласична біологія пов’язувала сподівання опису сутності живого зі зведенням біологічного до принципів термодинаміки та квантової механіки. Говорячи про становлення некласичного природознавства, фахівці вказують на період кінця ХІХ — середини ХХ ст. В науці це час, який характеризується такими фундаментальними дослідженнями і відкриттями, як структура атома, релятивісттська і квантова теорія в фізиці, створення квантової хімії, становлення генетики — в біології. На противагу ідеалу єдиної (однієї) істинної теорії обґрунтовується істинність декількох теоретичних описів. Об’єкт розглядається як багаторівнева система, а знання визнається таким, що історично змінюється.

Створення синтетичної теорії еволюції утвердило новий стиль мислення в біології — популяціоністський. Елементарною одиницею еволюції було визнано не організм чи вид, а популяцію — цілісну систему взаємозв’язку організмів, якій притаманна здатність до спадкових змін у русі біологічних поколінь.

Формування синтетичної теорії еволюції є основою переходу до популяційної концепції — на противагу організмоцентричній; подолання протиставлення історичного та структурно-інваріантного підходів у методології біології. В світоглядному і методологічному плані це був необхідний етап у русі до створення єдиної системи біологічного знання, яка відтворила б закони розвитку і функціонування органічного світу як цілого.

Некласична біологія ґрунтується на певних методологічних засадах. Так, В. Найдиш, аналізуючи суттєву відмінність засад некласичної біології від засад класичної, виділяє такі напрями, якими некласична біологія принципово відрізняється По-перше, якісно нове уявлення об’єкта пізнання — полісистемне. Відбувається відмова від моноцентризму і організ-

моцентризму і утверджується поліцентризм і популяційне мислення. Уявлення про те, що «клітинкою» еволюційного процесу виступає не організм, а популяція, дослідник розглядає як вихідний момент у формуванні системи засад некласичної біології. По-друге, якісно новою є гносеологічна ситуація, що потребує визначення умов пізнання, особливостей суб’єкт-об’єктних відносин. Неможливо не враховувати ролі суб’єкта пізнання в результаті біологічного дослідження. По-третє, утвердження єдності методологічних підходів, що раніше протиставлялись одне одному. Формуються методологічні орієнтації на єдність редукції до елементарних структур живого і інтегративного відтворення цілісної його організації, структурного та історичного підходів, емпіричних досліджень та теоретизації біологічного знання (формалізації, математизації, аксіоматизації тощо).

По-четверте, перетворюється світоглядна функція біології. В ХХ ст. світоглядна націленість біології виявляється як конкретизація на основі біологічних знань сучасних уявлень про людину. Людина стає безпосередньою вихідною «точкою відліку» біологічної науки — від неї (людини), для неї і на неї орієнтоване пізнання живого. Ця спрямованість розвивається в контексті взаємозв’язку біологічного і соціального пізнання. Предметом дослідження є антропосоціогенез у плані виявлення біологічних передумов становлення людини та суспільства.

Однак, хотілося б зауважити, що констатування націленості біології на людину, визначення саме її як світоглядно-формуючого центру біології ХХ ст. притаманне скоріш філософії біології, ніж усвідомлено самою біологією. Якщо говорити про вітчизняну науку, то за радянських часів у її методолого - теоретичній сфері домінувало визначення сутності життя за Ф. Енгельсом — як способу існування білкових тіл. І хоча всі наведені вище засади некласичної біології, на які звертають увагу методологи науки, дійсно були підґрунтям некласичної біології, все-таки визначення сутності живого в даному варіанті є класичним прикладом редукції, зведення специфічної цілісності живого до клітинного рівня його організації. Марксизм також значною мірою сприяв тому, щоб «відірвати» соціальний вимір від біологічного. Людина розглядається як соціальне, що, зрозумі-

ло, є очевидним і доведеним. За гегелівською діалектичною традицією визнавалося, що соціальне «знімає» біологічне, що в людині не діють біологічні закони «в чистому вигляді». Таким чином, проблема «людського біологічного» просто знімалася. Людське ототожнювалось із соціальним, соціокультурним і не розглядалось як живе, біологічне в його соціальному бутті.

Як уже підкреслювалося, методологічні засади некласичної біології суттєво відрізняються від засад класичної біології. В класичній науці об’єктом вважалося живе — організм (одно чи багатоклітинний), в той час як у некласичній біології, яка використовувала методи хімії та фізики, для виокремлення об’єкта дослідження необхідно було зруйнувати живу систему. Так виникла певна проблема, що є характерною для методології некласичної біології: була створена багатоманітність об’єктів, що є біологічними і водночас не є живими Теоретики і методологи біології підкреслювали, що будь-яка органічна система має таку велику кількість зворотних зв’язків, гомеостатичних механізмів, шляхів обміну, що дослідження потребує її руйнування, так що аналіз стає безглуздим.

Як можна судити з робіт методологів науки, що намагалися, використовуючи сучасні методи фізики та хімії, визначити сутнісні ознаки живого. Вони дійшли висновку, що діяльність живого організму не можна звести до законів фізики — термодинаміки та квантової механіки. Проблема фізичного опису живого була пов’язана зі специфічною складністю живого. Головні вади некласичного типу наукової раціональності, які не дозволяють відтворити в теорії сутність живого, вбачали в тому, що фізика і хімія залишаються переважно неісторичними, а біологія є переважно історичною; що теоретичні можливості термодинаміки та квантової механіки в описі живого не призводять до уявлення про неминучість біологічної еволюції.

Отже, в класичній біології аксіологічний аспект збігається з гносеологічним і як безумовна цінність постає об’єктивно-істинне знання про живе. Тобто ототожнюється істина і цінність. У некласичній біології проявляється скоріше цінність методології, адекватної специфіці живого. Бо очевидно, що істина як така вже не є єдиною (однією). Аксіологічний ас-

пект некласичної науки репрезентує нові (порівняно з класичною) методологічні принципи — принцип відносності, принцип історизму, принцип єдності структурно-функціонального і генетичного, єдність редукції і цілісного підходу тощо. Отже, аксіологічний смисл у дослідженні живого значною мірою був пов’язаний з пошуком методології, що здатна пов’язати закони структури і функціонування живого з його еволюцією, пояснити, чому жива система стала такою, якою є.

Проблема полягає не тільки в тому, щоб теоретично позначити структурний інваріант живого, а і в тому, щоб вивести з нього всю багатоманітність форм життя. Ось чому редукціоніська програма для теоретичного відтворення сутності живого є принципово обмеженою. В попередньому розвитку науки фізика, досліджуючи живе, редукувала його до типових абстрактних об’єктів фізичних теорій, а його специфіка залишалася за межами розгляду.

Таким чином, можна констатувати обмеженість некласичного типу наукової раціональності в його методологічних можливостях відтворити теоретичним чином складні системи, що саморозвиваються і самоорганізовуються

Однак не лише це призвело до проблеми пошуку нового типу наукової раціональності. Справа в тому, що діяльність людини, в тому числі дослідника, вченого, на засадах класичного і некласичного типу наукової раціональності спричинило значне руйнування світу живого, живої природи, біосфери. Отже, виявилася недостатність ототожнення ціннісного, аксіологічного з гносеологічним чи методологічним у пізнанні живого. Постала проблема формування власне аксіологічного аспекту науково-біологічного і взагалі наукового дослідження живого. Живе мало бути осмислене як цінність і самоцінність.

Уже були розглянуті характерні ознаки постнекласичного типу наукової раціональності. Але ми вважаємо за потрібне підкреслити, що постнекласичний тип наукової раціональності утверджується саме в дослідженні і діяльності зі складними системами, що здатні до самоорганізації і саморозвитку. Такими є біологічні системи.

Синергетика дозволяє звернутися до такого засобу фізичного знання живого, який може пояснити, чому живі системи

здатні протистояти нарощуванню ентропії. Синергетичні моделі використовують у науках про живе — від морфогенезу гідри до роботи серцевого м’яза. Рівень цілісності живого організму настільки високий, що його можливо співвіднести лише з цілісністю таких квантово-механічних систем, як ядра, атоми і молекули. Проведення таких паралелей призвело до створення в межах нової фізики — постнекласичної — фізики живого. В некласичній фізиці вивчення біологічних об’єктів фізичними методами розглядалось як використання знання фундаментальних закономірностей до певної сфери природи. Специфіка живого не відігравала при цьому визначальної ролі. Фізика живого ґрунтується на фундаментальному визначенні поняття «живе» в його відмінності від поняття «неживе», тобто мертве.

Поява фізики живого — це не лише поява нового погляду фізики на біологічний світ. Це поява нової методології осмислення сутності живого. Фізика живого виходить з визнання специфічної цілісності та виняткової складності живого, яку потрібно досліджувати, не розчленовуючи живе на частини, не редукуючи системного цілого до елементів. Живе розглядається як четвертий (після ядерного, атомного і молекулярного) рівень квантової організації природи.

Ознаки постнекласичної науки: міждисциплінарність, комплексність, орієнтованість на вивчення унікальних систем, які є відкритими і саморозвиваються. Такі системи, що історично розвиваються, з плином часу формують нові рівні своєї організації, змінюють свою структуру, характеризуються принциповою незворотністю процесів. У постнекласичній науці ідеал побудови теорії як аксіоматико - дедуктивної системи все частіше поєднується зі створенням конкуруючих теоретичних описів, що ґрунтуються на методах апроксимації, комп’ютерних програмах тощо. Все частіше використовуються методи історичної реконструкції об’єкта, що притаманні гуманітарному знанню. Підкреслюється специфіка вивчення систем, у які безпосередньо включена людина, тому змінюються уявлення класичного та некласичного природознавства про ціннісно нейтральний характер наукового дослідження: сучасні способи опису об’єктів не лише уможливлюють, а й передбачають введення аксіологічних факторів

у зміст і структуру способів опису (етика науки, соціальна експертиза програм тощо).

У постнекласичній науці, що формується в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст., ціннісна орієнтованість біологічного пізнання проявляється не лише через співвіднесення біологічного і соціокультурного — орієнтованість біологічного дослідження на людину, а й у вивченні закономірності включення живого в еволюцію Всесвіту, перспектив біологічного світу в розвитку світу космічного. Формується новий цікавий теоретичний підхід, що має не лише суто наукове, а й загально-світоглядне значення. Він пов’язаний з антропним принципом у космології і принципом глобального еволюціонізму.

У постнекласичній науці враховується роль людини, суб’єкта в дослідженні і вплив дослідника на отримання знання. Це ми можемо побачити в біології. Але і в цьому в науково-біологічному дослідженні є специфіка - «особистісне бачення» в біологічному дослідженні. Саме «особистісне бачення» тієї граничної проблеми, якою в біології є проблема «Що таке життя?», значною мірою визначає орієнтації дослідника, способи обґрунтування і виправдання їх у науковому співтоваристві та й у суспільстві в цілому.

У концептуальних і методологічних вимірах постнекласичної науки умовою пізнання сутності живого стає вимога осмислення його в системі всіх знань про живе, отриманих в ході культурного та цивілізаційного розвитку людства. Наївними вважаються сподівання на те, що, розшифрувавши геном людини, ми будемо все знати про людину. Геном визначає спадковість шляхом формування індивідуального самоузгодженого потенціалу, власні характеристичні частоти якого характеризують організм.

Фізика живого — це дослідження об’єкта на засадах постнекласичної раціональності. Дійсно, концептуальні і світоглядні засади цієї науки орієнтують на розуміння живого, в тому числі і організму людини як цілісності. Причому цілісності не лише матеріального, тілесносного. Цілісність людини в світогляді фізики живого розуміється як єдність тілесного і духовного, тіла і душі.

Розглядаючи постнекласичний тип наукової раціональності і особливості біології цього етапу, потрібно звернути увагу і на таку методологічну і пізнавальну особливість. Біологія не просто, як інші природничі науки, здійснювала пізнання свого предмета в межах певних, історично виникаючих типів раціональності — класичного, некласичного, і сучасного — постнекласичного. Вона «тяжіла» до такого типу наукової раціональності, який відповідав би особливостям її взаємодії суб’єкта з об’єктом, їх взаємозумовленості. Таким став постнекласичний тип науки. Саме він відповідає природі біологічного пізнання. Такий висновок ґрунтується на сучасних методологічних дослідженнях специфіки біологічного пізнання. Методологи біології підкреслюють у цьому відношенні два суттєвих моменти. По-перше, що отримання біологічного знання залежить від світоглядних орієнтацій дослідника. Саме це підкреслює відомий філософ біології Р. Саттлер. Він доводить, що біологічні твердження базуються на філософських положеннях і не може бути розкритий на нейтральному ґрунті, оскільки відображує раніше сформовані філософські положення тієї особистості, яка ставить це питання. По-друге, об’єкт біології — живе. А такою є і людина. Отже, в певному розумінні об’єкт і суб’єкт біологічного дослідження тотожні. Отже, справа в тому, що людина належить до світу живого. Тому біолог навіть невимушено, не ставлячи свідомо такої цілі вводить себе як живу істоту в ряд своїх об’єктів і хоче зрозуміти їх як “своє інше” — міркуючи діалектико-категоріальним чином.

Розглянемо етичний вимір дослідження живого в біології. Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років ХХ ст. розділи з екологічної етики з’явилися в курсах філософії у вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика виокремилась як самостійна філософська дисципліна.

Екологічна етика як етика екологічної відповідальності повинна розроблятися на засадах розуміння єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Втім, можливий і більш органічний зв’язок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність пов’язується зі збереженням цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає

фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінностей. Зрозуміло, що створюючи свої цінності, людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати наміри своєї діяльності з екологічними законами, оскільки не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обов’язком людини.

Б. Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, які націлені на довкілля.

Отже, не дивлячись на певні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі засади мислення і вважати етичні принципи такими, що визначають ставлення людини до всіх живих істот, загалом до природи.

Прямою відповіддю на питання — як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А. Швейцером. Етична концепція А. Швейцера може бути яскравим прикладом того, як проблема етичних засад людського ставлення до живої природи органічно переростає в більш ширшу — філософсько-світоглядну. Принцип самоцінності життя (життя взагалі і життя конкретної людини) розглядається як засада нового світогляду — оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.

Глибоко аналізуючи осмислення етичної сутності людини в історії філософії, А. Швейцер формулює найзагальніший висновок: смисл людського життя можна осягнути лише в межах смислу всього світу. Безперспективним є намагання вивести смисл життя зі смислу буття, тому що в світовому процесі не виявляється тієї доцільності, яка могла б підкорити собі діяльність людини і людства.

У сучасному біологічному дослідженні виявляються такі принципові можливості, які реалізуються і впливають на

людську ментальність та існування. Таким чином, феномен біоетики виникає не тільки як реакція на невідповідне відношення до живого, а і як невідрефлексовані аспекти розуміння «живого» в самій біології.

Сучасна біофілософія: вітчизняна і західна традиції

Постнекласична наука, що утверджує пізнання природи на нових засадах, у біології проявляється в цікавих та складних феноменах. Одним з найсуттєвіших є розвиток біофілософії. Становлення біофілософії стало можливим насамперед завдяки виходу біології на надорганізмовий рівень структурної організації живих систем, потребі розвитку методології дослідження життя як цілісності. Іншим важливим фактором становлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності й у цілому ціннісно-гуманістична орієнтація біології. Значний імпульс формуванню нової світоглядної парадигми, пов'язаної зі зміною місця і ролі в Універсумі суспільства як специфічної форми буття живого, додав весь комплекс екологічних наук, у тому числі й екологія людини, соціальна екологія, глобальна екологія.

Проблематика біофілософії найбільш структурована і змістовно виражена в дослідженнях західних вчених. Там термін у певному концептуальному змісті почали застосовувати з кінця 1960-х років. Вже в 1968 р. вийшла в світ монографія одного з класиків сучасного еволюціонізму, німецького вченого Б. Ренша, яку автор так і назвав –«Біофілософія». У 70-ті роки з'явилися декілька монографій під назвою «Філософія біології», серед яких найбільш значними були праці М. Рьюза та Д. Халла. У 80-ті роки вийшли фундаментальні підсумкові монографії з філософії біології та біофілософії А. Розенберга «Структура біологічної науки» та Р.Саттлера «Біофілософія». З 1986 р. за редакцією М. Рьюза починає видаватися міжнародний журнал «Біологія і філософія», в якому питання біофілософії отримують систематичну розробку. Ідеї біофілософії знайшли своє відображення в працях з біоетики. В цьому контексті слід особливо зазначити відносну самос-

тійність біоетики (як дисципліни), що аналізує моральні проблеми людського буття, відношення людини до життя і конкретних живих організмів і розробляє в парадигмі екологічного імперативу моральні норми і принципи, що регламентують практичні відносини людей у процесі природокористування, а також моральні критерії (у термінах «добра» і «зла») соціальної діяльності в природі. Термін біофілософія неодноразово використовувався багатьма методологами, причому кожний з них вкладав у нього свій зміст. Наприклад, у біофілософії Р. Саттлера представлена панорама поставлених питань, що, на його думку, напевно виражають проблеми, які виникають при розгляді життя як явища в усій його повноті. По суті, ці питання можна звести до двох основних: 1) що є життя, 2) як відповісти на перше питання, як пізнати явище життя, в чому буде полягати це пізнання й отримане в результаті його знання.

Р. Саттлер вважає, що розв’язати ці питання, спираючись на класичну методологію наукового пізнання, неможливо, оскільки суть даного способу пізнання – фрагментарність. Кожна з наукових чи філософських концепцій виділяє тільки якийсь один аспект світобудови властивим їй способом, залишаючи непоміченим усю нескінченну безліч інших. Тому не можна навіть говорити про більшу адекватність (істинність) однієї концепції стосовно іншої, оскільки вони відтворюють різні аспекти реальності і являють собою різні способи її бачення. Виникає питання: чи можна якось сприйняти світобудову в усій її цілісності?

У працях сучасних методологів науки проаналізовано рух міркувань Р. Саттлера. Він уявляв хід пізнання об’єкта в межах традиційної методології. За допомогою абстрагування розчленовується реальність на окремі кінцеві фрагменти, «вихоплюючи» в такий спосіб окремі «шматки», при цьому дослідник перестає усвідомлювати присутність у собі цілісної інформації. Є емпіричні дані, які можуть бути підтвердженням цього, здавалося б, умоглядного висновку, зробленого за допомогою абстрактного мислення. Насамперед – це інтуїція, явище, що, також називається натхненням, осяянням, знанням. Суть його - в одержанні деякого нового знання без яких-небудь попередніх логічних побудов, цілеспрямованого

раціоналістичного оброблення наявного (тобто усвідомлюваного) об'єкта інформації. Виходить, десь у нашій підсвідомості йде процес оброблення величезного обсягу інформації. Інакше, на підставі чого з'явилося б нове знання? Відповідно до останніх досліджень, швидкість оброблення інформації в ході певного процесу багаторазово перевищує швидкість оброблення інформації за допомогою абстрактного мислення. Навпаки, воно лежить в основі всіх логічних умоутворень. (цит. за А.В. Варапутіним, 1997) Адже прийнято вважати очевидним те, що з однієї конкретної передумови ми з необхідністю повинні перейти до іншої. Насправді в будь-якому випадку шляхів руху думки виявляється нескінченно багато. І саме за допомогою інтуїції (процесу, в ході якого відбувається пророблення всієї наявної в пам'яті людини інформації) здійснюється вибір потрібного нам напряму. Звичайно, практично зовсім невідомий ні механізм цього процесу (як він здійснюється), ні шлях надходження у свідомість усього обсягу інформації, на основі якої він здійснюється. Але це явище (відоме з найдавніших часів) цілком може розглядатися як підтвердження іншого способу обробки інформації, що надходить, ніж висновку логічних умовиводів на основі абстрагування.

З міркувань Р. Саттлера можна зробити висновок про те, що він вважає потрібним для пізнання живого як цілісності нового типу методології, принципово відмінного від класичного біологічного пізнання. Розробкою такої методології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь як біофілософія. Виходячи з міркувань Р. Саттлера, можна зробити висновок про його переконаність у тому, що явище життя не можна звести до всіх основних фізичних, хімічних та інших явищ, і разом з тим воно виникає на їхній основі, вбирає їх у себе, існує в тісному сплетенні з ними як зі своїм оточенням, причому це сплетення настільки тісне, що являє собою єдину систему, розчленовування якої в процесі вивчення неприйнятне, оскільки приводить до помилкових перекручувань. Крім того, з викладеного напрошується висновок, що життя з'явилося підставою для виникнення такого явища, як пізнання. Адже тільки живі істоти в змозі пізнавати світ.

Отже, за Р. Саттлером, біофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних чи хімічних

характеристик живого. Проблема розкриття сутності живого в теоретико-методологічному плані як раз полягає не в зведенні форм життя до фізико-хімічних характеристик, а у виведенні їх одної з іншої – від простих до складніших, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічно переходить у соціальне. У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції – взаємозумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи «природа – життя – суспільство». Зокрема М. Рьюз, спираючись на теоретичні дослідження своїх однодумців і колег – Ч. Ламсдена і Е. Уілсона, дійшов висновку, що існує вроджений обмежувальний початок у психіці людини (з відповідним йому фізичним субстратом у мозку), що направляє наше мислення і впливає на нього. Ч. Ламсден і Е. Уілсон, зробивши спробу інтегрувати нашу культурну природу з біологічно генетичним субстратом, що лежить в її основі, пишуть таке про генетичні правила: існуючу інформацію про пізнання можна організувати найефективніше на підставі генно-культурної теорії, поділяючи епігенетичні правила на два класи, що послідовно виникають усередині нервової системи. Первинними епігенетичними правилами є переважно автоматичні процеси, які рухаються від сенсорної фільтрації до сприйняття. Саме вони, за переконанням М. Р’юза, впливають на сприйняття й організовують оброблення сенсорної інформації про світ і про нас самих. Епігенетичні правила іншого, вищого порядку - так називані «вторинні епігенетичні правила» перетворять сприйняту базисну інформацію в напряму оцінки самого сприйняття, що саме й робить людину здатною віддавати перевагу одним «культурогенам» порівняно з іншими. (Цит. За Ю.М. Плюснін, 1997)

Вперше поняття «культуроген» було введено в науковий лексикон еволюційно - епістемологічною теорією Е.Уїлсона. І хоча вона припускає узгодження, здавалося б, несумісного, насправді поняттям «культуроген» автор концепції позначає дуже широкий спектр супутніх понять і навіть будь-яку окремо взяту одиницю культурної інформації: артефакт, специфічний фрагмент людського поводження тощо. Для нас зрозуміло те, що в самому змісті цього поняття відбивається коеволюційна насиченість, яка пронизує і всю авторську позицію.

Відповідно до теорії, що її відстоює Е.Уілсон, а слідом за ним – і Ч. Ламсден, у людській психіці присутній еволюційно закладений обмежувальний початок, відмінний і далекий від тваринного інстинкту, чи навіть того феномена, що одержав назву інстинкту самозбереження. Автори нової теорії говорять про обмежувальний початок у психіці як про регулятор, генетично зумовлений і відображаючий схильність, перевагу, яка випливає на людину в її діяльності і поводженні. Відповідно до теорії Е. Уілсона – Ч. Ламсдена, весь напрям розвитку людського мислення виявляється перед детермінованим генно-культурними механізмами. (Lumsden Ch.J., Wilson E.O., 1981)

Така постановка проблеми розвертає дослідження в напрямі пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення взаємозв'язку генетичної і культурної еволюції, чи, в даному контексті, коеволюції біогенетичного і пізнавального.

По-новому біологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблема обґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого, тлумачився з позиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядку з хаосу – також стосується загальнонаукових завдань глобально-еволюційного, синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільного протікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була вперше сформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межах біосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасної концепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється як єдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро - і мікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбувають у Всесвіті.

Поряд з розробкою проблем біофілософії на Заході, у вітчизняній традиції також виникли певні гілки дослідження цієї проблематики. Теорія генно-культурної коеволюції серед вітчизняних філософів викликала широку дискусію, що знайшла відображення, зокрема, в книзі Р.С. Карпинской і С.А. Нікольского «Соціобіологія. Критичний аналіз». Вперше у вітчизняній філософській літературі термін «біофілософія» за-

пропонувала Р.С. Карпінська (1993) для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічний напрям пізнання дійсності як би підводить підсумки дослідженням філософських проблем біології на порозі третього тисячоріччя і ставить завдання їхнього збагачення проблематикою онтологічної, соціальної й аксіологічної значимості життя. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, цікаво представлені в працях М.М.Кисельова.

На думку Р.С. Карпінської, аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускає осмислення – з виявленням усього позитивного – минулих і існуючих концепцій гілозоїзму і пантеїзму, преформізму і епігенезу, механіцизму і віталізму, креаціонізму і зв'язаного з ним теологізму, філософії життя і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повинне супроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень, пов'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу. Концептуальним ядром біофілософії Р.С. Карпінська вважає поняття життя, яке в наш час здобуває статус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміння сутності світу і людського існування в ньому.

Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявлень про живе розпочалися приблизно в 60-ті роки ХХ ст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя. У 1964 р. колектив натуралістів і філософів опублікував книгу “Про сутність життя”. У 1967 р., в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. «Про сутність живого». Була почата спроба з нових світоглядних і наукових позицій розібратися з питаннями: «Що таке життя? Яка його сутність?». Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні та експериментальні дослідження, а й філософський аспект явищ життя, тому що проникнення людської свідомості в сплетення процесів різного ступеня організованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобів філософської рефлексії. У 1969 р. вийшла монографія В.І. Кремянського «Структурні рівні живої матерії. Теорети-

чні і методологічні проблеми», у якій даний аналіз організмічних концепцій і теорій «інтегративних рівнів», формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового в живій природі, визначаються джерела, умови й діючі причини самоорганізації предбіологічних і живих систем. Через п'ять років (1973) вийшла праця «Філософські проблеми біології», присвячена інтегративному аналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярної біології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемі взаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.

Фундаментальні дослідження київської школи філософії біології в 60 - 80 роки були представлені працями Костюк Н.Т., Депенчук Н.П., Кисельов М.М., Крисаченка, Сидоренко Л.І., Огородніка І.В., Гардашук Т.В. та ін., в яких зроблені вагомі гносеологічні і методологічні узагальнення, що є основою для широкого підходу – біофілософії.

Концептуальне обґрунтування біофілософії реалізується в підготовці Інститутом філософії РАН серії книг під загальною назвою : «Філософський аналіз основ біології». Перша книга «Природа біологічного пізнання» вийшла в 1991 р. Колективна праця «Біофілософія» – у 1997 р. Проводилася робота над третьою книгою «Життя як цінність». Світоглядній проблематиці біології були присвячені дослідження Фролова І.Т., Мамзіна О.С., Пастушного С.О., Карпінської Р.С., Лісеєва І.К., Огурцова А.П. і багатьох інших. Під керівництвом Р.С.Карпінскої підготовлена колективна праця «Біологія в пізнанні людини», в якому акцентована увага на природничонаукових і соціокультурних засадах філософії біології.

На думку дослідників, проблема предметної сфери біофілософії може бути розв’язана за аналогією зі структурою предмета соціальної філософії. Виокремлюється три основних напрями дослідження предмета соціальної філософії: субстанціональне, аналітичне і нормативне.

Беручи до уваги той факт, що зміст біофілософії представлений двома рівнями - фундаментальним і прикладним, правомірно їх виділити. Так, фундаментальний рівень є філософська рефлексія над життям, дослідженням його виникнення, місця і ролі в Універсумі, перспективи розвитку. Тут підкреслюється теоретичний зв'язок біофілософії з природо-

знавством, філософією науки і наукознавством у цілому. Прикладний рівень указує на матеріально практичне і естетичне відношення до живої природи на вихід біофілософії за межі фундаментального знання в сферу конкретного розпредмечування й об’єктивування змісту її концепцій та ідей у етології, біоніці, біоенергетиці, біотехнології, біоестетиці і т. п., проникнення теоретичної фундаментальний біофілософії до рівня емпіричного і повсякденного знання, її реалізації в суспільній практиці.

У концепції Є.Н. Шульги біофілософія структурована на методологічній основі еволюційно - епістемологічних концепцій західно - європейських соціобіологів, у яких визнається кульмінаційна роль генно - культурних факторів еволюції, в тому числі й на сучасному її етапі. (Г.Н. Шульга, 1997) Продовжує думку соціобіолог Фр. Дж.Айала. Він зазначає, що етична поведінка укорінена в біологічному складі людини, а етичне поводження не виникло як саме по собі адаптивне пристосування, а було опосередкованим продуктом еволюції вищих інтелектуальних здібностей. (Фр.Дж. Айала, цит. за Г.Н. Шульга, 1997) Мова йде про узгодження «етики» і «біології», то цей розділ соціобіології можна визначити як дослідження еволюційної етики.

На противагу розуміння етики в кантівській системі (витлумачення її як феномену неприродного), представники натуралістичного напрямку етики вважають мораль фундаментальною властивістю живого. Наприклад, академік Умов М.О. вважає, що етичні ідеали мусять бути виведені з життя, з «первинних форм гармонічностей», властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові – необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.

До натуралістичного напряму етики життя слід віднести П.О.Кропоткіна -концепцію альтруїзму. Піддаючи критичному аналізу дарвінівську боротьбу за існування, він доходить висновку про те, що зазначений еволюційний чинник слід доповнити принципом взаємодопомоги (альтруїзму), який є наслідком взаємозалежності організмів і своєрідним індикатором прогресивної революції як у природі, так і в соціальній сфері. А оскільки інстинкт спілкування та взаємодопомоги

властивий усьому тваринному світу, то етичні норми є вкоріненими ще в світі органічної природи. До цього слід додати також цікаві спроби виявити еволюційно-генетичні передумови вищих етичних та естетичних якостей людини в тваринному світі, що були здійснені в дослідженнях В.П. Ефроімсона, Б.Л. Астаурова, Л.В. Крушинського, С.М.Панова та ін.

Кожен з позначених напрямів дослідження пов'язаний з виконанням біофілософією специфічних функцій. Гносеологічна функція біофілософії пов'язана з аналізом структури біофілософського знання, способів і механізмів його одержання, відновлення і нагромадження, виявленням специфіки суб’єктно-об’єктних і суб’єктно-суб’єктних відносин у механізмі розвитку знань про живу речовину і саме життя. Прогностична – з рішенням питання про те, яким буде життя в майбутньому, з виробленням біотехнологічних основ майбутньої цивілізації. Проектно-методологічна функція біофілософії пов’язується із соціально-практичними і насамперед з екологічними і естетичними потребами людини, тобто з рішенням питання про те, як вийти з кризової екологічної ситуації за допомогою біофілософских цільових програм організації розвитку науки, політики, економіки, системи утворення і т. п., словом, людської культури і цивілізації.

Філософське осмислення сучасного стану біології свідчить про зростаючий методологічний вплив філософії на розуміння процесів буття живого, матеріальної і духовної діяльності людей. На думку В.Г. Борзенкова, біофілософія є цілісна єдність трьох складових частин: філософії біології, філософії життя (термін «філософія життя» вживається в контексті реального, предметного життя, а не в змісті філософських інтерпретацій знань про життя) і відповідної їм аксіології (оцінне відношення до філософії біології і філософії життя). Філософія вносить оцінюючий момент у розуміння життя, її місця і ролі у світобудові і світогляді. В міру подальшого розвитку біофілософії її сфера досліджень буде все більше розширюватися і поглиблюватися на основі використання філософського інструментарію пізнання буття і насичення її філософською проблематикою. З іншого боку, конкретні біологічні дослі-

дження будуть здійснюватися у світлі нових філософських ідей, нового філософського бачення світу.

Сам термін – «біофілософія» усе більш наполегливо висувається на роль виразника суті нового руху. На думку В.Г. Борзенкова, ХХ століття почало з «філософії життя» і завершує його «біофілософією» ( за тими напрямкам розвитку філософської думки, для яких феномен життя грав і відіграє основну роль в осмисленні сутності світу і людського існування в ньому). І філософія життя, і біофілософія виникли під сильним впливом того бума, що переживала біологічна наука. У свій час вплив біології на формування концепцій Ф. Ніцше, А. Бергсона, М. Шелера й інших представників філософії життя кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ ст. був настільки значним, що це дало підставу Г. Ріккерту, що присвятив ретельному аналізу новомодного тоді (у 20-і роки) напряму, спеціальну монографію. Але «біофілософія» і «філософія життя» – не тотожні. У всіх варіантах «філософії життя» вихідне поняття цієї філософії – «життя» розумілося як позначення реальності недоступній розумовому, науково-раціональному збагненню, тоді як у межах «біофілософії» «життя» розуміється в тому його вигляді, як воно виступає через призму насамперед сучасної біологічної науки ( і природознавства в цілому). Але саме в цьому і можна було б бачити спрямованість історичної динаміки філософської думки: від світогляду, основу якого становить «життя» у її експресивно-ірраціональній інтерпретації, до світогляду, основу якого складає також «життя», але вже в науково-раціональному його трактуванні (збагаченому і конкретизованому в світлі усіх видатних результатів розвитку природничих наук). На думку В.Г. Борзенкова, в такому розумінні співвідношення «біофілософії» з «філософією життя» і їхнього місця на єдиній історичній шкалі розвитку філософської думки багато вірного. Однак, ідея проведення прямої лінії від «філософії життя» до «біофілософії» стикається із серйозними труднощами методологічного і теоретичного порядку. «Ніхто з працюючих нині в галузі «біофілософії» не почуває себе спадкоємцем традиції, закладеної філософами життя. У відповідних працях з «філософії біології» і «біофілософії» немає посилань навіть на А. Бергсона, не говорячи вже про Ф. Ніцше, Г. Зіммеля,

М. Шеллера. І це стосується не тільки англомовної літератури, а й праці Б. Ренша, виконаної зовсім в іншій манері і філософській традиції.» (Борзенков В.Г., 1997)

«Філософія життя», на що особливо звертає увагу В.Г. Борзенков, це саме філософія. І, відповідно, поняття «життя» в ній, як би воно не трактувалося в тім чи іншому різновиді школи, за універсальністю і широтою свого змісту було цілком порівняне з такими поняттями класичних філософських систем, як космос, субстанція, матерія, суб'єкт і т.д. Що ж стосується біофілософії, то тут ситуація інша й у багатьох важливих моментах зворотна: існує чітка визначеність в основній орієнтації саме на біологію (і природничі науки в цілому) як основне джерело прийнятних на сьогодні уявлень про те, що таке «життя». Але ясно, що як би широко не розумівся феномен життя в рамках сучасної науки, в будь-якому випадку воно являтиме собою лише частину світу і не може бути безпосередньо покладено в основу цілісного миро - і життєогляду. У цьому змісті не можна побудувати «біофілософію» як деякий раціоналістичний аналог «філософії життя», у якому б науково-раціональне трактування життя зайняло місце суто ірраціоналістичного трактування, яке властиве різним варіантам «філософії життя».

Борзенков вважає, що існують щонайменше три напрями досліджень у сучасній науці, які так чи інакше мають відношення до того, що може бути назване «біофілософією».

1) Дослідження в галузі філософських проблем біології, що чітко окреслені останніми кількома десятиріччями навкруги проблем редукції, телеології, структури еволюційної теорії, одиниць еволюції, проблем реальності виду і надвидових таксонів, співвідношення мікро - і макроеволюції, проблем побудови системи живого світу й ін. Беззастережно термін «біофілософія» можна віднести тільки до цієї предметної сфери, хоча в такому випадку він не несе в собі ніякого додаткового значення. Можливо, має сенс говорити про біофілософію у вузькому й у широкому змісті чи біофілософскому значенні якихось даних, досліджень тощо. Ця частина біофілософії ( в широкому змісті) найбільше відпрацьована в предметному відношенні, хоча в плані одержання тут якихось нетривіальних

і в той же час загальнозначущих результатів вироблення єдиного розуміння суті цих проблем і єдиного підходу до їхнього рішення на сьогодні значного прогресу не проглядається.

2) Дослідження в сфері біологічних основ усього, що пов'язано з людиною, людською культурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологією і т.д. Тут тон задають дослідження, що спираються на могутній теоретичний і математичний апарат популяційної генетики і синтетичної теорії еволюції, але іноді (наприклад, у біоетиці) і які виходять за ці рамки. У цій галузі сформувалися вже зрілі програми, що часом претендують на статус особливих і самостійних дисциплін (біополітика, еволюційна етика, еволюційна епістемологія й ін.). У цілому ряді випадків відбувається те, що сугубо науковими (біологічними) методами вторгаються у свята святих філософії (наприклад, природа в моралі людського пізнання), границі і сама правомірність чого, як відомо, являє велику філософську проблему. М. Фолмер, один з найактивніших представників сучасної еволюційний епістемології, пише: «на філософське питання (яким чином виявилося, що суб'єктивні й об'єктивні структури відповідають і навіть узгоджуються один з одним) дається відповідь за допомогою наукової теорії, а саме теорії еволюції. Чи законно це? Чи можна на філософське питання давати наукову відповідь? Можна. Якщо ми переступаємо межі власне філософії, щоб знайти рішення для філософських проблем, і це виправдано, якщо рішення знаходяться по той бік межі. Саме це неодноразово відбувалося в історії філософії»

3) Цей напрям, у свою чергу, має як би два вектори інтересу, один із яких пов'язаний з дослідженням життя під якимось більш загальним кутом зору, чим це характерно для самої біології (скажемо, в рамках кібернетики, з позиції інформаційного підходу, у рамках загальної теорії систем, синергетики і теорії самоорганізації і т.д.), а з іншої - з перенесенням як власне біологічних, так і більш загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, у тому числі і на Всесвіт у цілому. Так виникають концепції і моделі «Всесвіту, який самоорганізується» «глобального еволюціонізму» та інших варіантів сучасних універсалістских побудов і світових схе-

матик у традиціях наукового натуралізму. Важливо відзначити, яку роль відіграли міркування над природою життя в становленні ідей тієї ж кібернетики, теорії дисипативних структур і синергетики, не говорячи вже про загальну теорію систем Л.Берталанфі, а також яка роль специфічно біологічних понять (адаптації, добору й ін.) у сучасних загальних теоріях самоорганізації й у деяких варіантах концепції глобального еволюціонізму (наприклад, розроблювального Н.Н. Мойсеєвим).

На підставі розглянутих і проаналізованих західних і вітчизняних концепцій біофілософії можна зробити певні висновки. Як бачимо, має місце значне різноманіття інтерпретацій об'єкта і предмета біофілософії, оскільки повною мірою ще не викристалізувалася її проблематика, не відбулося остаточне її конституювання в системі наукового знання. Така багатозначність визначень предмета біофілософії свідчить про те, що ця галузь знання знаходиться в процесі становлення і потребує пошуку адекватних методологічних засобів. У різних концепціях предмет біофілософії представлений під власним кутом зору дослідників. З позиції Р. Сатлера, біофілософія – нова методологія, що принципово відрізняється від класичної, від редукціонізму. Ч. Ламсден та Е. Уілсон ведуть біофілософські дослідження в напряму пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення зв’язку генетичної і культурної еволюції. В концепціях Карпінської Р.С., Лісеєва І.К., Огурцова А.П. біофілософія розглядається як самостійно-науковий підхід, який здійснює синтез філософського та наукового знання. Біофілософія розглядається як принцип формування нової універсальної науково - філософської картини світу. В концепції В.Г. Борзенкова обґрунтовується погляд на біофілософію як галузь, орієнтовану саме на біологію і природничі науки в цілому, як основне джерело уявлень про те, що таке життя. Але поки що проблемою залишається осмислення співвідношення філософії біології та біофілософії.

Представлена різноманітна картина оцінок пізнання в біології та підходів до їх осмислення однозначно свідчить про те, що процес формування предметної сфери новітнього підходу триває.

Питання для самоперевірки знань

1. Визначте методологічні настанови класичної біології як основи формування наукових поглядів на живе.

2. Охарактеризуйте класичну біологію з точки зору класичного ідеалу наукової раціональності.

3. Зазначте світоглядні, методологічні, гносеологічні орієнтації класичної біології (редукціонізм – цілісний підхід, механіцизм – віталізм).

4. Охарактеризуйте проблему єдності органічних систем (механістичний детермінізм).

5. На яких категоріях ґрунтуються філософські засади «некласичної» наукової картини світу.

6. Розгляньте методологічні засади некласичної біології.

7. Якими є світоглядні аспекти некласичної біології.

8. Чим відрізняється методологія осмислення сутності живого в «фізиці живого» від методологічних підходів до сутності живого в класичній та некласичній науці.

9. Ціннісний вимір біологічного пізнання в постнекласичній науці.

10. Біологічний світ як об’єкт науково-технічного перетворення.

11. Розглянути становлення предмета біофілософії.

12. Розглянте проблематику біофілософії в західній традиції.

13. Розуміння біофілософії в концепції Р. Саттлера.

14. Осмислення генно-культурних механізмів у теорії Уїлсона – Ламсдена.

15. Охарактеризуйте проблеми біофілософії у вітчизняній традиції.

16. Покажіть вплив робіт представників київської школи філософії біології 60 – 80 рр. на розуміння біофілософії в вітчизняній традиції.

17. Пізнавальний підхід до розуміння «філософії життя» і «біофілософії» в концепції В.Г. Борзенкова.

Реферати

1. Аксіологічні виміри біології.

2. Світоглядні аспекти біологічної науки.

3. Методологічні ракурси постнекласичної біології.

4. Біофілософія в сучасній філософії науки: предмет та проблеми.

5. Підходи до розуміння сутності життя в постнекласичній біології («філософія життя», «біофілософія», «філософія біології», «фізика живого»).

6. Біотехнології в сучасній медичній практиці та їх методологічні аспекти.

7. Наукові ракурси сучасної біоетики.

8. Проблема «життя і смерть» з позиції постнекласичної біології.

Дайте інтерпретацію і власну оцінку визначенням:

1. Класична біологія - наука переважно споглядальна.

2. Людина стає безпосередньо вихідною «точкою відліку» біологічної науки

3. Фізика живого ґрунтується на фундаментальному визначенні поняття «живе» в його відмінності від поняття «мертве»

4. Фактором становлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності і ціннісно-гуманістична орієнтація біології.

5. Біофілософія – уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних чи хімічних характеристик живого.

Виконайте завдання

1. Обґрунтуйте, чому структура пізнавальної діяльності, методологічні, гносеологічні принципи біологічного пізнання в класичній науці розумілися як незмінні.

2. Проведіть дослідження: яка біологічна теорія стала утіленням філософської ідеї єдності біологічного світу

3. Проаналізуйте аксіологічні аспекти в класичній, постнекласичній та постнекласичній біології.

4. Дайте наукову оцінку концепціям, де використовується термін «біофілософія».

Основна література

1. Сидоренко Л.І., Перова О.Є. Навчальний посібник «Філософські проблеми сучасного природознавства». Ч. 1, 2.- К., 2006. - 40 с.

2. Биология в познании человека / Сборник АН СССР, Ин-т философии. Отв. Ред. Р.С. Карпинская. — М.: Наука, 1989. — 256 с.

3. Биология и современное научное познание. Ч. 1, 2. — М.: Наука, 1975. — 367 c.

4. Биофилософия / РАН. Ин-т философии; Отв. ред. А.Т. Шаталов. — М., 1997. — 250 с. — (Филос. анализ оснований биологии). — Библиогр. в конце ст.

5. Борзенков В.Г. От «философии жизни» к «биофилософии» // Человек, , 1998. — №5. — С.15-22.

6. Варапутин А.В. Методология познания жизни //Биофилософия / РАН. Ин-т философии; Отв. ред. А.Т. Шаталов. — М., 1997. — С. 80

7. Карпинская Р.С. Биология и мировоззрение. — М.: Мысль, 1980. — 208 с.

8. Карпинская Р.С., Лисеев И.К., Огурцов А.П. Философия природы: коэволюционная стратегия. — М., 1995. — 350 с.

9. Шаталов А.Т.. Олейников Ю.В. К проблеме становления биофилософии // Биофилософия — РАН — М., 1997, С.3-33.

10. Шульга Е.Н. Генезис идеи коэволюции // Биофилософия.- 1997.- с. 59-72.

11. Biology and Philosophy / Ed. M. Ruse, L., 1986.

12. Hull D. The philosophy of Biological Sciens. N.Y.; 1974.

13. Rensh B. Biophilosophy. Columbio Un Press, 1971.

14. Ruse M. Philosophy of Biology Today. Albany, State Un of New York, Press, 1988.

15. Sattler R. Biophilosophy. Analytic and Holistic Perspectives. N.Y.; Tokio, 1986.

16. Sitko S.P. Physics of Alive — the hew Grend of Fundamental Natural Sienses // Physics of Alive — 2000 — Vob.8, №2 — Р. 5 – 13.

17. Watson J.D. Molecular biology of the gene. — New York: W.A.Benjamin, 1970.

18. Lumsden Ch.J., Wilson E.O. Genes, mind, and culture: the coevolutionary process. Cambridge: L., 1981.

Додаткова література

1. Гольбах П. Система природы, или о законах мира физического и мира духовного. — М., - 1940. — С.132. – 456 c.

2. Жизнь как она есть: ее зарождение и сущность. – Москва: Институт компьютерных исследований, 2002, 160 с.

3. Карпинская Р.С. Биология и мировоззрение. — М., - 1980.

4. Найдиш В.М. Концепції сучасного природознавства. – М., 1999. – 476 с.

5. «Биофилософия», М., — 1997, - 250 с.

6. Швейцер А. Культура и этика. — М., 1973; Благоговение перед жизнью. — М., 1992, - с.277.

7. Биология в познании человека.- АН СССР, Ин-т философии. Отв. ред. Р.С. Карпинская. — М., -1989.

8. Вернадский В.И. Биогеохимические очерки (1922 - 1932). — М., - 1940. – 250 c.

9. Лисеев И.К. Современная биология и формирование новых регулятивов культуры (философский анализ): Дис. В виде науч. докл. д-ра филос. наук. – М., 1995.

10. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. К.: Лыбидь, 1990 -149с.

11. Майр Е. Причина и следствие в биологии // На пути к теоретической биологии. М.: Мир, 1970. — С.47-58.

12. Sitko S.P. Physics of Alive — the hew Grend of Fundamental Natural Sienses // Физика живого. — 2000 — Т.8 — №2 — Р.5 — 13.

13. Добронравова И.С. Физика живого как феномен постнеклассической науки // Физика живого. — 2001. — Т.9. — №1 — С.84 – 95.