Тема ІV

Тема ІV. Епістемологічні аспекти біоетики

Теоретичні засади біоетики

Як було показано в попередніх розділах, білетика є системою аксіолого – етичних та світоглядних орієнтацій, що регулюють ставлення до живого. Однак, виявляють вони свій зміст на підставі певних теоретичних та методологічних принципів, які визначають можливості біоетики як сфери пізнання. Осмислення теоретико – пізнавальних можливостей білетики потребує осмислення біологічного пізнання, а саме - форм пізнання в цій науці. В.М. Розін вважає, що складається «мозаїчний образ біологічної науки», який включає різнорідні біологічні дисципліни, знання про біологічну реальність. Типи біологічної реальності не лише різні, але й в принципі не можуть бути зведеними одне до одного або до деякої супербіологічної реальності. Навпаки, як зазначає В.М. Розін, в теоретичних узагальненнях науки така гомогенізація здійснюється - кожне явище має зводитися до вже вивченого. Така наукова робота породжує гомогенне уявлення про дійсність. (В.М. Розін, 2004)

Дослідження теоретичної бази біоетики потребує звернення до різних наукових галузей (біології, етики, соціології, психології тощо). Враховуючи думку, що кожна наукова робота породжує гомогенне уявлення про дійсність, то дійсність, вже в межах науки, розколюється на низку несхожих одна на одну реальностей. На нашу думку, є потреба дослідити ідентичні частини «життєвої» реальності (в дусі «філософії життя») Йдеться про неспівмірні галузі дослідження (натурфілософське, філософське, наукове) де єдина наукова інтегрована картина життя має враховувати принципову можливість появи нового в реаліях біологічного світу.

Методологи ставлять питання, чи потрібно систематизувати знання біологічних дисциплін у межах загальної біології, чи корисним для її розуміння є пошук принципів кореляції між ними. Переосмислюються підходи до розуміння теоретичного виміру біології , усвідомлюється потреба узгодження науково-біологічного знання з розумінням наукової теорії. Наприклад, поважаючи дарвінівську теорію, К.Поппер використовує термін «метафізична дослідницька програма» (1958 р.). Метафізична тому, що не підлягає перевірці на науковість (фальсифікації), а дослідницька тому, що проміжні ланки, які призводять до істотних змін виду, потребують вивчення.Про гетерогенність біологічного знання пишуть Р. Карпінська, А. Альошин, В. Борзенков, А. Любіщев, С. Мейєн. У працях цих авторів підкреслюється думка, що діяльність біолога зумовлюється його філософсько-методологічними установками, які необхідно опредметнити. Сучасний образ біологічної реальності зумовлюють: знання про життя, багатоманітні форми життя і практика конструювання живого. Практика на постнекласичному етапі розвитку науки є найбільш суттєвим параметром формування образу біологічної реальності.

Звернемося до методологічного аналізу В.М. Розіна. Філософ виділяє не типи науки і наукової раціональності, а аналізує форми знання, серед яких виділяє античне, природничонаукове і гуманітарне знання. Античний ідеал науки передбачає відсутність суперечностей в організації знання, доведення, різні засоби теоретичного пояснення явищ. Природничонауковий теоретичний ідеал, не знімаючи попередньої установки, додає експериментальне обґрунтування теорій, можливість виявити закони природи, на основі яких можна створювати «другу природу». Гуманітарний ідеал наукового пізнання потребує врахування позиції самого того, хто пізнає, а також розуміння рефлексивної природи гуманітарного знання. В.М. Розін пропонує варіанти, яким чином повинна утворюватися організація біологічного знання. «...В царині живого можна розрізнити особливі плани, або рівні організації, які можна описати з точки зору природничонаукового підходу. До них відносять такі, де дослідник може передбачати дію константних умов (взагалі або для певних проміжків часу). Навпаки, особливо в наш час біолога все більше цікавлять

ситуації, суттєво відмінні щодо позиції дослідника або їх характер впливу на життєві процеси. В цьому випадку природничонауковий підхід втрачає своє значення, поступаючись гуманітарному. Але не менш часто трапляються пізнавальні ситуації, які потребують поєднання природничонаукового і гуманітарного підходів. Врешті, можливо, існує і специфічний «біологічний підхід», або ідеал наукового пізнання...» Згадаємо К. Поппера, який визначав дарвінівську теорію як «метафізичну дослідницьку програму» і що ця теорія має право на існування, хоча вона є «не строго універсально достовірною». Наукова інтуїція дослідників щодо існування «біологічного ідеалу» наукового пізнання, орієнтує переосмислити підходи і засоби класифікації живого.

Є інший погляд на цю проблему. Засновник біоетики В.Р. Поттер виходив з того, що людству потрібна нова мудрість. Під «мудрістю» В.Р. Поттер розуміє «знання про те, як використовувати знання» для виживання в сучасних умовах. Нам здається, що доцільно пере формулювати це так: винайдення методів, які дають науковому знанню про живе, отриманому за допомогою селекції та конструкторськими засобами, цінність та легітимність теоретичного знання. Наука виживання має бути не просто наукою, а новою мудрістю, яка об’єднала б два найважливіші елементи – біологічне знання і загальнолюдські цінності.

Інтенсивний розвиток наук медико-біологічного комплексу породжує складні проблеми онтологічного, гносеологічного і етичного характеру. Питання відношення до живого передбачає ретельний аналіз підходів до розуміння його сутності і походження. Самі ж підходи до розуміння живого, його сутності і походження обумовлені пізнавальною традицією, в якій існують різні відповіді на питання: «що існує?», «що таке знати?», «що таке істина?», чим «знати» відрізняється від «розуміти», що складає зміст гносеології. Однак, розуміння живого передбачає і звернення до природничонаукового комплексу безпосередньо, до осмислення пізнавальних підходів, що зародилися в науковому пізнанні, формування ідеалу наукового пізнання, який може називатися «біологічний ідеал наукового пізнання» (В.М. Розін, 2004). В ньому осмислюються підходи до класифікації живого, здійснюється ана-

ліз поглядів на живе в історичному розвитку біології, а головне – надається пріоритет філософським аспектам сучасного наукового дослідження.

На нашу думку, істотним у підходах до аналізу постнекласичного ідеалу наукового пізнання є звернення до поняття «класифікація» в новому контексті його розуміння в історико-філософському ракурсі та особливості використання цих підходів систематизації живого світу. В процесі маніпуляції біологічним (контроль за власною еволюцією, ідея поліпшення біологічного тощо) формулюється основне питання, яке може поставити сучасний дослідник біоетики: яким є принцип підпорядкування представлений на рівні постнекласичного наукового пізнання?

Поттер, давши визначення нової дисципліни, зазначив, що «біоетика – поєднання біологічного знання з пізнанням системи людських цінностей». Окресливши такий ракурс дослідження, В.Р. Поттер проголошує вимогу «більше науки і нової науки». Що він розуміє під новою наукою? Можливо, як дослідник і інтелектуал, на інтуїтивному рівні відчув потребу звернутись до нелінійного принципу еволюції наукового знання як до “нового виду мудрості. Тоді біоетику можна зрозуміти в поттерівському тлумаченні як науку про виживання людства, відповідно до пізнавальних підходів, які дозволять аналізувати онтологічні моделі світу живого. Методологічно такий підхід може бути зрозумілим по аналогії з античними спробами аналізу багатоманітних форм дійсності, більш досконалих, ніж уже реалізованих - «ідея віріабельного буття», але на рівні репрезентації цієї ідеї вже в межах наукового світогляду.

Біоетика, на наш погляд, може також розглядатися як відображення варіативного буття живого. Слід зазначити, що явище дегуманізації суспільства розглядається в біоетиці як пов’язане не тільки з морально-етичним виміром, а й з регулятивом, що покладається в основу підходів до пізнання живого, побудованих на підґрунті метафізики Р.Декарта і репрезентованих в науковому світогляді.

У межах досліджень фундаментальної біології можна проаналізувати методологічні «невідповідності» і «прорахунки» завдяки осмисленню феномену дарвінізму. Звернемося до ло-

гічної структури теорії Ч. Дарвіна і до оцінок дарвінізму методологами.

Такий аналіз здійснено науковцем, філософом і методологом В.І. Назаровим у своїй фундаментальній праці «Еволюція не по Дарвіну». Підкреслюючи актуальність проблеми методу, В.І. Назаров зазначає, що Дарвін цікавився сучасною йому методологією, знав основні тенденції розвитку методів пізнання, особливо в сучасному йому природознавстві. Вважається, що найбільший вплив на Ч.Дарвіна здійснили праці Гершеля, Увела, Міля, Конта. Однак, питання філософського методу в його працях посідали не досить важливе місце. Характерними тенденціями в розвитку природничих наук у ті часи було поширення двох філософських доктрин: емпіризму, який виступає альтернативою натурфілософії і «університетської науки». Нагадаємо, що в традиції емпіризму пріоритетним розглядається індуктивний метод, який зумовлює загальні параметри дослідження: а) джерело пізнання – чуттєвий досвід, збирання і опис фактів; б) об’єкт вивчення – причинно-наслідкові відносини між явищами; в) достовірність індуктивного висновку ґрунтується на можливо більшій кількості фактів, охопленні їх багатоманітності, вмінні виділяти найбільш репрезентативні факти в групі схожих явищ; г) умовивід має характер узагальненого опису (але не функції теоретичного пояснення). На дарвінівські підходи істотний вплив здійснили праці Міля. (В. І. Назаров, 2005) Розробляючи логіку наукового пізнання Міль не включає в неї дедуктивного висновку, як рівнозначний елемент і не відмовляється зводити пізнавальні операції до однієї індукції. Проте Міль визнає, що індуктивний метод не гарантує достовірного знання (воно зберігає гіпотетичний характер). Той же індуктивний метод – в основі позитивної філософії французького філософа О. Конта. Створюючи «Походження видів», Ч. Дарвін вибірково читав 6 - томний «Курс позитивної філософії» Конта. Тоді вчення О. Конта все більше поширювалось. О. Конт, як і його прихильники, намагався звільнити науку від спроб розкрити «сутність» явищ, причин, «засобів походження (і органічних істот також) як назавжди неосяжних (це – домисли). Смислом самої позитивної науки був збір емпіричних даних, їх опис, систематизація і встановлення зовнішніх зв’язків (за-

конів) між ними. Коли закони знайдені, позитивна наука повинна звести їх до мінімуму, тоді досягнута ціль позитивної науки як «системи наук». Сам О. Конт тлумачить категорію закону так – вона відображає сукупність схожих і узгоджених у часі зовнішніх зв’язків і протиставляється поняттю причинного зв’язку. В тлумаченні О. Конта, наука відповідає на запитання «як», а не на запитання «чому». Відповідним є в нього і розуміння гіпотези - вона «може» брати участь у науковому пізнанні. Але гіпотеза повинна завжди припускати хоча б віддалену позитивну перевірку. Сама гіпотеза повинна відноситись тільки до «законів» явищ, а не засобів їх виникнення. Найкращі завдання О. Конта - бути захисником науки, сприяти реалізації безмежних можливостей людського розуму - не були здійснені. Такий підхід принижував роль наукового знання і зменшував об’єктивну цінність наукового знання. (В.І. Назаров, 2005) Хоча значення позитивної науки давати ідейно-теоретичне осмислення реальній дійсності і здійснювати передбачення, виявилося, що О.Конт сприяв обмеженню творчої думки, відмовлявся від пізнавальної ролі теоретичного мислення, що не сприяє розвитку методології. (В.І. Назаров, 2005)

У процесі створення теорії природного добору Ч. Дарвін знаходився саме під впливом таких традицій. Але теорія Ч. Дарвіна виводить його за межі позитивізму. Створивши гіпотетико – дедуктивну теорію, він порушив «заповідь позитивізму» і подолав названу (позитивістську традицію).

Логічна структура дарвінівської теорії включає три витокові положення. і дві дедукції. Дарвінівські положення: існування в природі індивідуальної мінливості, невідповідність між кількістю організмів, що народжуються, і кількістю організмів у дорослому віці, спрямування організмів розмножуватися в геометричній прогресії (вважається, що цей постулат менш наочний, ніж два перших). (В.І. Назаров, 2005) З другого і третього положення Ч. Дарвін виводить «боротьбу за існування» (перша дедукція). З першого положення і першої дедукції – «природній добір» (виживання найбільш пристосованих) – друга дедукція. Треба підкреслити, що перші обидва положення отримані індуктивним шляхом, третє положення – дедукція, запозичена у Мальтуса. Дослідники дій-

шли висновку, що підсумкова дарвінівська дедукція має складну природу (продукт синтезу індукції і дедукції).

Основою для міркувань Ч Дарвіна про існування природного добору є дані геології, палеонтології, систематики, біогеографії, які були отримані індуктивним шляхом. Також, Ч. Дарвін використовував аналогію з природним добором, а це факт, який теж має індуктивну природу. В той же час Ч Дарвін читав книгу Мальтуса про народонаселення і використав з неї ідею надмірного розмноження, яка була ключовою ланкою, якої не вистачало Ч.Дарвіну для завершення його логічної схеми. Після цього теорія Дарвіна набуває цілісності, і він шукає її фактичного обґрунтування. Але треба зазначити, що Дарвін був вихований у традиціях старого емпіризму, тому він шукає підтвердження теорії в межах індуктивної методології, (що потребує доведень отриманих прямим шляхом). Предмет його теорії прямому спостереження не підлягає, пошуки індуктивної перевірки вважаються приреченими. (В.І. Назаров, 2005)

Дарвінівський науковий підхід проаналізовано в різних традиціях розуміння наукової теорії. відкриття здійснювалося в різних ракурсах підходів до його теорії. (Майр, Р’юз, Гізелін, Поппер, Халл та ін.). Всі підходи передбачали оцінку такої фундаментальної інтелектуальної революції, хоча, під «революцією» кожен розумів своє. (В.І. Назаров, 2005)

Е. Майр розуміє її як зміну креаціоністської догми, відкриття природних механізмів еволюції, перетворення поняття «природний добір» в універсальний принцип природознавства, що ініціює зміни у світогляді філософів і представників природничої науки. Дослідник А.А. Парамонов підкреслює, що теорія дає причинне пояснення еволюційного процесу, а сам процес виступає як «форма біологічної необхідності», що визначає подальші тенденції розвитку природознавства. Саме тому складається враження, що начебто не існує потреби її доведення. В.А. Красілов вважає, що йдеться про «послідовну каузальну теорію».

На думку В.І. Назарова, своєрідною формою заперечення дарвінізму виступає позиція А.А. Любіщева. Він вважає, що дарвінізм включає а себе світоглядні постулати і в деяких випадках виконує функції завершеної світоглядної системи.

А.А. Любіщев проводить аналогію між дарвінізмом і теологією. Він вважає, що такий тип селекціонізму має прихильників, тому що включає в себе філософські постулати – віра в них породжує некритичне відношення до цієї теорії. Сам А.А. Любіщев підтверджує це висловлюванням біолога Н. Данілевського: «Дарвінізм не стільки біологічне, скільки філософське вчення, купол на будівлі механістичного матеріалізму». («Еволюція не по Дарвіну») Хоча А.А. Любіщев вважає теорію Дарвіна науковою, але її не можна порівнювати з коперніканською, ньютонівською та ін. При цьому А.А. Любіщев підтримує позицію Ю.В. Чайковського щодо неможливості тлумачення прогресу як постійної боротьби за існування і нехтування значенням революцій. Сам Ю.В. Чайковський вважає дарвінізм соціально-психологічною моделлю, перенесеною на живу природу. В її принципових моментах замість суто наукових понять – метафори. (Ю.В. Чайковський, 1992)

К. Поппер був у захваті від дарвінізму: «без цієї теорії не може зростати наше знання» і приймає його в якості моделі для створення еволюційної епістемології – науки про розвиток наукового знання. Однак теорія Дарвіна суперечить попперівській філософії - можливість фальсифікації не виправдана. Дарвін створив, вважає Поппер, не наукову теорію, а метафізичну дослідницьку програму. Хоча К. Поппер вважає, що дарвінівська теорія не універсальна, вона може бути вдало пристосована до спеціальної, навіть унікальної ситуації. Вона «практично передбачає незвичайну багатоманітність форм життя. В інших галузях її прогностична сила «невелика». Тому К Поппер бачить у дарвінізмі «одну з ідей ситуативної логіки» і виводить її зі сфери дії власних критеріїв. На його думку, біологічний дарвінізм дає «пояснення в принципі». Це відрізняється від того самого пояснення в деталях, яке вимагають від фізики і хімії. В 80-х роках ХХ ст. К. Поппер аналізує високу специфічність і винятковість біологічних теорій (а можливо і теорій взагалі) серед концепцій природничих наук.

Існує й інший підхід до осмислення дарвінізму. М. Р’юз, канадський історик і методолог науки, прихильник дарвінізму, аналізує складність самого феномену. Він вважає, що в основі його формування лежить взаємозв’язок трьох кон-

100

текстів: філософського, наукового і релігійного, де науковий і філософський мають дещо схоже: намагання вилучити метафізику, дати пояснення природних явищ (як закони і принципи ньютонівські). Він вважає, що теорія Ч. Дарвіна не була суто дедуктивною, хоча деякі компоненти підпадали під критерій формалізованого знання. В ХХ ст. процес «формалізації» дарвінізму продовжується, тому що «природний добір» приймається як аксіома або факт, який доведення не вимагає. (В.І. Назаров, 2005)

Від чого залежить успіх дарвінізму проаналізували М. Р’юз та Е. Майр – від руйнування західної інтелектуальної традиції, яка йде від старогрецької філософії і середньовічного реалізму – так званий типологізм (есенціалізм). Типологічне мислення виникає разом зі спробами класифікувати природу за допомогою категорій. Філософським підґрунтям такої форми мислення виступає платонівське вчення про «ейдоси» (сутності), пізнання речей – розкриття їх сутності. Сутність вчення полягала в тому, що нові якості можуть виникати внаслідок кардинальної перебудови сутностей. Спираючись на такий підхід, заперечується можливість поступової еволюції, тому що між типами не існує перехідних форм. У цьому полягала сутність типологічного підходу. Щодо формування популяціоністського мислення. Дослідження такого типу мислення починається з англійської філософії, де превалює емпіристське мислення (номіналізм) – реальним є кожний індивід, спроба визначити його сутність є абстракція. Прихильники емпіризму підкреслюють винятковість біологічних об’єктів, а опис їхніх якостей можливий виключно статистичним шляхом. Наприклад, «типовий індивід» - звичайна статистична абстракція. Таким чином, можна зробити висновок. що емпірики були готові до сприйняття популяціоністського мислення.

М. Р’юз і Е. Майр вважають, що «перемога» теорії Ч. Дарвіна і переворот у природознавстві (і в суспільному світогляді) пов’язані із заміною типологічного стилю мислення популяціоністським. Тільки при такій заміні і структура органічного світу, і його еволюція отримали новне пояснення. Таки ґрунтовні висновки щодо аналізу дарвінізму дає в своїй праці В.І. Назаров.

Враховуючи структуру дарвінівської теорії і особливості постнекласичного дослідження живого на основі постнекла-

101

сичного типу раціональності (включення аксіологічних принципів в процес наукового дослідження) може бути осмислений такий методологічний підхід. Діалог культур в умовах збільшення масштабів міжкультурної комунікації в світі спонукає до діалогізму, що постає як філософський принцип, сприяє відкритості в стосунках із зовнішнім світом.

Осмислення наслідків загальної кризи європейської культури і відповідних їй форм свідомості, визначення як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників виникнення такої кризи, а саме розвитку духовності людини привертає увагу дослідників до виникнення особливих пізнавальних підходів. Одним з таких є крос - культурний пастиш – «вільний політ», «клапотна ковдра», «усяка всячина», колаж, який складається з ідей та поглядів, включаючи протилежні елементи. Техніка крос - культурного пастишу не визнає логіки або симетрії. (Термін «пастиш» використовується в постмодерністській філософії для передачі колажності, різнорідності, еклектизму об’єкта і адекватності його сприйняття суб’єктом). Вважається, що крос - культурний пастиш формує нові підвалини солідарності людей як обов’язкової умови їхнього життя в нову добу третього тисячоліття (феномен крос - культурного пастишу є проявом змін у соціокультурних системах під впливом глобалізації і формування інформаційної цивілізації). Основне питання – можливість індивіда здійснювати свободу своїх взаємовідносин разом з іншими суб’єктами соціального життя засобами крос - культурного пастишу.

Методологічно потенціал такого феномену можна відтворити й на матеріалі сучасної біоетики, яка в змістовному вимірі включає: проблеми сучасної філософії моралі (перспективи створення глобальної етичної системи, зміст поняття «етичний мінімум», визначення статусу моралі в історичному ракурсі, проблему теоретизації в біології і перспективи використання сучасних біотехнологій; проблематика філософії науки (дилема опису і пояснення, ракурси обґрунтування переходу історичної практики в науковий концепт тощо). Окрім того, незважаючи на широке використання пріоритетних біоетичних принципів на практиці – всі вони “хибують” на відсутність чіткої межі демаркації (наприклад: принципи утилітаризму і деонтологічні принципи) і апеляцію до суто філо-

102

софських визначень (традиція, інтуїція тощо). (В.Л. Кулініченко, 2001). В такому розумінні феномен біоетики може бути розглянуто лише як прикладний аспект етики, або використавши методологічний потенціал крос - культурного пастишу.

Такий методологічний підхід має на меті врахувати взаємозалежність філософського, історичного і медико-біологічного знання. В біоетиці відтворено методологічний підхід до розуміння живого в його багатоманітних проявах.

Методологічні орієнтації біоетики.

Специфіка біоетики полягає в органічному взаємозв’язку світоглядних, теоретичних та методологічних принципів. Це добре видно на прикладі медичної біоетики. Моральні проблеми медицини стають основою для виникнення біоетики як медичної біоетики. Але, становлення біоетики як академічної дисципліни і соціального інституту зумовлено наявністю аксіологічних чинників, які формують сучасну науку про живе, міждисциплінарні дослідження живого. В «Енциклопедії з білетики» наголошено: тридцятирічний період існування біоетики як міждисциплінарного напряму і соціального інституту, що об’єднує біологічне знання і людські цінності, являє собою систематичне дослідження людської поведінки в галузі наук про життя і охорону здоров’я тією мірою, в якій ця поведінка розглядається в світлі моральних цінностей і принципів.» З часом відбулися зміни в розумінні біоетики: від емпіричного опису лікарської моралі до філософської рефлексії моральнісності у сфері біомедичних досліджень. Знову ж таки виникає питання, яким чином можна проаналізувати етичні аспекти наукового пізнання живого, щоб не зруйнувати поняття об’єктивності?

Принципи біоетики були сформульовані в теологічних і філософських вченнях. Одним з особливих ракурсів біоетичного дослідження виступає осмислення традиції одухотворення природи, любові до живого в етико-філософській думці України, Росії. В європейській етико-філософській традиції етику життя розглядав А. Швейцер. Благоговіння перед життям як принцип, за А. Швейцером, повинен бути основою етичного відновлення людства.

103

Зміна уявлень про природу людини, особливості її біологічного існування відбуваються майже одночасно з трансформацією наукових цінностей на постнекласичному етапі розвитку науки. Тому перед дослідником біоетики постає творче завдання – спроба узгодити розуміння життєвих параметрів людини з постнекласичним розумінням наукової раціональності.

Окремі питання можна розглянути з часу появи науки. Наука виникає як особливий тип знання про світ. Цінності науки обумовлені певним типом цивілізації - техногенною, суспільства якої зорієнтовані на невпинний прогрес на ґрунті змін технологій, за допомогою застосування наукових знань у виробництві. Проте культурні чинники, які пов’язані з розвитком європейської культури, можуть бути охарактеризовані як традиції (досвід демократії античного полісу, становлення в його культурі філософських систем та перших зразків теоретичної науки; середньовічна християнська традиція з її уявленням про людську індивідуальність, розумінням людського розуму і концепцією моралі), синтез яких був одним з етапів становлення цінностей техногенної цивілізації. Надалі такі ціннісні настанови (цінність об’єктивного знання про сутність речей, вимога постійної новітності як результату дослідження) перетворюються на внутрішньо наукові етичні настанови: заборона навмисного викривлення істини на догоду зовнішнім щодо науки чинникам, заборона на плагіат. На основі цих ціннісних орієнтацій були вироблені засади наукової раціональності, які відрізняють наукове знання від інших форм пізнання.

Певний час етос науки складали інституціональні цінності (принципи універсалізму, колективізму, безкорисності, організованого скептицизму), які не містили в собі людських цінностей. (Р. Мертон, цит за В.Л. Кулініченко, 2001) Однак інші підходи в наукознавстві надалі продовжували набувати свого визнання (Т. Кун, І. Лакатос, К. Поппер й ін.). Саме тому можна фіксувати зв’язок біоетики з постнекласичною наукою – термін «біoетика», який запропонував В.Р. Поттер, імпліцитно містить у собі необхідність змін існуючого етосу науки. (В.Л. Кулініченко, 2001).

Етика, яка б ґрунтувалася на знаннях біології, в поттерівському тлумаченні не передбачала пошуку біологічних засад

104

етичних теорій. Насамперед, ми пов’язуємо ідею В.Р. Поттера, а саме, що наука виживання (біоетика) має будуватися на біологічному знанні. На нашу думку йдеться про систематизацію знання про живе, питання про природне існування людини, її біологічну «розмірність», можливість пізнання живих об’єктів засобами науки.

Проблема у тому, що, метафізичні засади постнекласичної науки включають епістемологічну «складову», яка «використовується» в спробі зрозуміти, що таке живе як складна самоорганізуюча система. Вплив цієї «складової» позначається на методології, об’єктивізації живого. Така епістемологічна «складова», на нашу думку, є сукупністю епістемологічних зразків. Постнекласичне знання про живе немов би тяжіє до такого пізнавального підходу.

В.Р. Поттер зазначає, що людству вкрай необхідна нова мудрість, а саме - «знання про те, як використовувати знання». Мова йде не тільки про практичний аспект, а й про осмислення вже існуючого знання, його евристику.

Підкреслюючи ідею виживання, В.Р. Поттер тлумачить її як необхідність досягти соціального блага і поліпшити якість життя. В його розумінні білетика як наука про виживання повинна ґрунтуватися на знаннях біології і виходити за межі її традиційних уявлень. Постнекласична біологія, біофілософія, білетика найбільш відображають вихід за такі межі.

Об’єктом постнекласичної біології є складні системи, здатні до самоорганізації і саморозвитку, історично розвиваються, з часом формують нові рівні своєї організації, змінюють власну структуру, характеризуються незворотністю еволюційних процесів.

Наступний методологічний аспект біоетики - дослідження живого крізь призму патології. Дослідник біоетики В.Л. Кулініченко розглядає підходи до розуміння живого М. Фуко: «… лише запитуючи про патологічні феномени, пізнання життя змогло знайти принцип свого розгортання». (М. Фуко, 1998) Виявилося, що неможливо конституювати науку про живе, не включаючи в розгляд таку істотну для її об’єкта можливість, як можливість хвороби, смерті, каліцтва, аномалії і помилки.

Ще один методологічний прийом в біоетиці - генетичний редукціонізм. Дослідники привертають увагу до ґенези

105

генетичного редукцонізму (В.Ф. Чешко, В.Л. Кулініченко, А.Є. Лук’янов ) Зазначимо основні підходи до його розуміння. На доктринальному рівні він ґрунтується на уявленнях про перед детермінацію особливостей людського індивідуума, його соціальної ролі та особистісної долі. Зворотна соціально-психологічна реакція на прогрес генетики і генних технологій формулюється лише в термінах індивідуальної свободи та її юридичного забезпечення, про що свідчить сучасне розуміння біоетичного дослідження (наука, етика, політика). Однак, аналіз самого феномену генетичного редукціонізму в історичному вимірі дозволяє зробити деякі важливі висновки. В перших філософських концепциях Стародавнього Китаю та Індії приоритетного значення набуває субстанціонально-генетичний принцип. (А.Є. Лук’янов, 1989) Відповідно цього принципу, існуваня і розвиток будь-якого об’єкта навколишнього матеріального світу, цілісність будь-якого члена родової спільності зумовлюється деяким протоначалом, сутність якого відтворюється в біосоціальних циклах, які передуюють один одному і відтворюють рід. Це ще не генетичний детермінізм у сучасному значенні цього слова, тому що відсутнє чітке розмежування між людиною і природою. З одного й того самого, божественого джерела, що витоково поєднює в собі чоловіче і жіноче начала) джерела, беруть свій початок різні речі, істоти (А.Є. Лук’янов, 1989) і, на нашу думку, можливість пізнання. процесуальність як така, (тобто, як метод трансформації різних процесів – в філософському контексті – діалектика, в постнекласичному - синергетика). Протофілософські концепції конструкції стародавнього світу, вже включають еволюційний і методологічний аспекти пізнання.

Феномен біоетики ми розглядаємо як пізнавальний, як аналогію пізнавальної складової протоначала, що з’явилася завдяки діалектичному розвитку, основою чого є субстанційно - генетичний принцип (перші філософські концепції Стародавнього Китаю і Індії (А.Є. Лук’янов, 1989) і генетичний детермінізм – ґрунтується на декартівському «cogito». Таким чином, біоетика репрезентує такий пізнавальний підхід, який зароджується з Початку (Божественного, Єдиного тощо). В такому

106

розумінні пізнання онтологічне. Втрачає сенс полеміка істине / хибне. Біоетика включає онтологічні положення про живе (стан людини в комі, проблема евтаназії, генна терапія, статус ембріона та ін.)

Розуміння генетичного детермінізму в реаліях сучасної науки ґрунтується на декартівському розумінні пізнання. Якщо в попередньому підході пізнання ми розглядаємо як онтологічне, то у Р. Декарта онтологічним пізнання стає в свідомості людини – як акт мислення («Cogito ergo sum»). Таким чином, біоетика може бути розглянута як онтологічна форма генетичного детермінізму. Наукове розуміння генетичного детермінізму передбачає критичне осмислення знання, в даному випадку «схоластичного», тобто додекартівського. Таке знання побудоване на аналогіях, яки могли би вважатися онтологічними. Тоді, в такому варіанті розуміння біоетики як особливого пізнавального підходу , біоетика є формою пізнання онтологічного.Однак, для декартівського розуміння пізнання аналогії, які використовувалися до його обґрунтування пізнання, не онтологічні. Пізнання як таке, що лягло в основу науки (класичного типу) з’являється тільки після декартівського «cogito». Таким чином, можна проаналізувати розуміння пізнання по-перше – воно онтологічне, по-друге – в пізнанні, що є онтологічним (Р. Декарт) використовується знання, що включає не онтологічні аналогії. Феномен біоетики як пізнавальний включає обидва підходи в пізнанні живого.

Звернемося до іншого ракурсу проблем біоетики. Без попереднього вивчення біологічних передумов і всіх їх впливів на наше складне соціальне життя не можна в ньому розібратися і впевнено діяти. (С.А. Томілін, 2002) Абсолютизацію генетичного знання проаналізовано різними дослідниками галузей природничонаукового і гуманітарного знання. Вони привертають увагу до істотного навантаження теоретичних висновків даними власне генетики (йдеться як про термінологічну базу, так і про рівень інтерпретації фактів). Деякі з біологів вважають, що йдеться про філософське або історичне дослідження. Медики стверджують, що деякі висновки належать біомедичній етиці.

Для біоетики важливим є осмислення змін, які відбулися в методиці і технологіях генетичного аналізу. Запропоновано

107

аргументи на користь такої точки зору, де йдеться саме про розвиток нової генетичної теорії і методології, яка сприяє зануренню в повсякденне життя технологій. Проаналізовано занурення такого типу технологій у реалії соціального життя.

В історії природознавства відбувалося формування загально - наукових парадигм на базі методологічних концепцій природознавства (концепції біологічного редукціонізму тощо). Дослідники вважають, що такі тенденції було каталізовано появою дарвінівського “Походження видів” і подальшою експансією теорії еволюції. На її основі наукова парадигма набула змісту в 70 - 90 роках ХІХ ст. Відомі дослідники Ф. Гальтон і Ч. Ломброзо підвели емпіричний фундамент під постулат про успадкування таких ознак, як кримінальна поведінка і рівень інтелекту. Своєрідним методологічним кроком став “переклад” редукціонізму мовою теоретичного природознавства. Було розроблено біологічні еквіваленти філософських і гуманітарних категорій і після цього також здійснено спробу вивільнити їх з під тиску ідеологічного і політичного навантаження. Однак, біологія і медицина не виправдали надій на формування цілком незалежного від етичних і політичних впливів, уявлення про співвідношення ролі спадковості і середовища в формуванні особистості.

У розумінні біологічних основ інтелекту і соціальної поведінки підкреслювалося зіткнення двох настанов, що стали витоковими постулатами подальших підходів. З одного боку, дарвінівський постулат про еволюційну єдність людини і тварин підтримував ідею про прогресивне зростання в ході біологічної еволюції інтелектуальних здібностей людства в майбутньому. В такому варіанті геніальність як якість сприяє більшому пристосуванню людини, слугує інтересам соціокультурної еволюції, а тому – виживанню людства (тобто сприяє інтересам усього суспільства.

Але був і інший аспект проблеми геніальності. В концепціях медицини і психології було констатовано психічну і психофізіологічну нестійкість, непристосованість геніальних людей, що зводить їх до представників протилежного соціального полюса. В психіатрії другої половини ХІХ ст. домінує теорія виродження, що постулює поступове накопичення спадкових психічних і фізичних відхилень (і в межах окре-

108

мих генеалогічних гілок, і в глобальному масштабі). (Цит. за В.Ф. Чешко, В.Л. Кулініченко, 2004)

Італійський психіатр Ч. Ломброзо намагався знайти певні кореляції між наявністю конкретних морфологічних ознак людини і схильністю їхніх носіїв до кримінальної поведінки. Ґрунтуючись на вивченні побудови черепів засуджених за злочини, він стверджував, що є ряд ознак-стигматів, притаманних особистостям, схильним до криміногенної поведінки і, одночасно такими, що є атавізмом, реверсією до біологічного типу першолюдини. Таким чином, схильність до порушення законності виявляється біологічно детермінованою ознакою поведінки – відхиленням і тому може розглядатися як хвороба, яку треба лікувати (а не наказувати за неї).

Інша ідея Ч. Ломброзо полягала в констатації наявності чіткої асоціації між геніальністю як проявом посиленого інтелекту і підвищеною лабільністю, нестійкістю психічних процесів, що призводить до зростання вірогідності виникнення психозів і невротичних станів. Таким чином, злочинність і геніальність він розглядав, як відхилення від того біологічного типу, який вважався нормальним для людини як біологічного виду. Тому вся проблема перетворювалася на предмет медико-біологічного дослідження, складовою частиною якого ставав пошук кореляцій між конкретними морфофізіологічними ознаками індивідуума і соціальними характеристиками його як особистості. (В.Ф. Чешко, В.Л. Кулініченко, 2004)

Ця концепція сприяла пошуку біологічних, спадкових передумов соціальної поведінки та інтелектуального розвитку особистості (і сприяла розвитку гуманного відношення до злочинців, а також перспективам дослідження можливості вилучення соціальних і медико-біологічних передумов злочинної поведінки).

У другій половині ХІХ ст. істотний внесок у формування методології дослідження спадкових механізмів формування інтелекту і поведінки вніс Фр. Гальтон. Він перший застосував математичну статистику для вивчення та аналізу індивідуальних розрізнень інтелекту і визначив альтернативні джерела формування людської особистості (спадкову наперед визначеність чи особистий досвід і умови життя) в термінах емпіричного природознавства – «природа чи виховання».

109

Також він передбачив спрямованість подальшого розвитку технології прояснення внеску цих факторів – розробку психофізіологічних тестів, дослідження близнюків, генеалогічний аналіз і варіаційно-статистичне оброблення отриманих даних.

Осмислюючи методологічний підхід Фр. Гальтона, треба сказати про розробку прийомів кількісного оцінювання генетичних і соціальних компонентів формування людської особистості, після чого, роль лідера в дослідженні цієї проблеми перейшла до природознавства. (В.Ф. Чешко, В.Л. Кулініченко, 2004)

Значення здійсненої ним методологічної революції (в природничонауковій сфері) усвідомлюється при порівнянні його праць з працями сучасників. Практично одночасно зі «Спадковим генієм» (Фр. Гальтон) в Росії з’явилася книга Ф. Флоринського «Вдосконалення і виродження людського роду». В ній було обґрунтовано схожа концепцію, але акцент ставився на подоланні негативних наслідків інбредного виродження етносів за рахунок механізмів «прилиття свіжої крови» і запобігання близько родинних шлюбів. Ф. Флоренський підкреслював значення соціальних (наприклад, кріпацького права, станової і класової ізольованості тощо) та етнічних факторів у зміні спрямування еволюції “раси”, (а точніше – етносу, народності, нації). Він не ставив своєю метою розробити конкретну євгенічну програму, пов’язану з вирішенням складних соціальних, політичних і етичних проблем. Він вважав, що достатньо вказати на той фактор, що підточує життя рас, вказати на небезпеку, а як саме не допустити небезпеки або зменшити її – це вже питання не природничо - історичне, а соціальне. (Ф. Флоренський, 1866)

У ХХ ст. генетика весь час залишалася в центрі уваги наукового співтовариства. Згадаймо, що генетика постає науковим фундаментом для медицини, психології, антропології тощо. Завдяки її ідеям формуються моделі «селекції» в біології. Розглядаючи особливості впливу такого типу знань, треба проаналізувати контекст, у якому він створюється, а саме - розглянути соціокультурні аспекти розвитку науки взагалі.

Безумовно, верифікація генетичних теорій, що призводить до змін змісту наукового знання істотно впливає на подаль-

110

ший розвиток наукового знання, однак принциповою постає і сама загальна наукова методологія, завдяки якій аналізується генетичний матеріал. На концептуальну базу генетики спирались (і спираються) соціологічні і кримінальні доктрини. В минулому своєрідна концепція Ч. Ломброзо щодо висновку про злочинність, яка виступала в нього проявом атавізму біологічного виду, і зараз «бентежить» сучасних науковців у їхніх спробах знайти відповідь на деякі питання біоетики (наприклад, як знайти панацею від синдрому хронічної втоми, розвиток якого в людини сприяє соціальній напруженості). В процесі аналізу новітніх генетичних відкриттів філософи і теологи ХХ ст. привертають увагу до пізнавальних підходів як у філософії, так і в науці. Йдеться про таку їх взаємозалежність, для осмислення якої на філософсько-науковому методологічному рівні немає існуючих аналогів (онтологічні аналоги пізнання до Декарта стають не онтологічними – після нього).

Таким чином, сучасна генетика (і біологія загалом) стає ланкою між природознавством і гуманітарним знанням. Еволюційна методологія сучасної біології - пошук генетичних першооснов фундаментальних якостей людської особистості як наслідку розгортання в часі і просторі інформації, записаної в її геномі, стала основою інтерпретацій філософської контроверзи детермінізму і свободи волі (В.Ф. Чешко, В.Л. Кулініченко, 2004) Пізнавальні аналоги в біоетиці є варіативними, тому виникла потреба дослідити універсальний рівень осмислення живого.

Біоетика як сфера постнекласики.

Біоетика як міждисциплінарне дослідження може бути розглянута за аналогією з філософським дослідженням як така галузь пізнання, де є потреба осмислювати одночасно антропологічні і неантропологічні ракурси існування живого. З іншого боку, біоетика розглядається як аксіолого - пізнавальна форма постнекласичної науки. Суто «наукового» об’єкта як такого для біоетики не існує, можна говорити тільки про вихідну точку міркувань, з якої починається дослідження.

111

Говорячи про завершення смислової епохи (В.Г. Кремень, 2006), аналіз біоетики як аксіолого - пізнавальної форми постнекласичної науки має важливе значення для розвитку подальших наукових стратегій. «Перехідний період, у якому головним стає беззмістовність, розчиняються ідеологеми минулого і теперішнього, є простором світоглядного розладу і одночасно – нового змісту. Це стан світу, коли все можна і водночас нічого не можна, коли все є важливими і водночас ніщо не має значення, коли фантомними є всі ціннісні критерії. і тому важко розрізнити істинне від хибного, розумне від дурного, добро від зла». (В.Г. Кремінь, 2006) Попередні підходи до розуміння наукового пізнання, без осмислення тих пізнавальних форм, які з’явилися в постнекласичній науці, стає таким, що не відповідає вимогам цивілізаційного розвитку. Дослідження в біоетиці не пов’язані з об’єктом науки. Йдеться про те, як такий об’єкт можна критично осмислити відповідно до постнекласичних вимог наукової раціональності. Засіб отримання знання про об’єкт білетики, виявляється таким що потенційно притаманний іншій галузі дослідження. І тому в дослідженні живих систем історична реконструкція об’єкта (живого) не стала перспективною стратегією його пізнання в постнекласиці.

Виявляється, «методологічні вимоги» до одного типу предметності в біоетиці стають «придатними» і до іншого типу предметності. Йдеться про розуміння пізнавального прототипу, який конструюється в предметності. Ось такий «епістемологічний паритет» пропонує осмислити сучасна біоетика.

Французький філософ і математик, один із співавторів французької енциклопедії Борда (аналога відомої Британіки) – Р. Каратіні приділяє велике значення розумінню відношень епістемології і квантової теорії. Розуміючи, що неможливо порівняти те, що неможливо порівняти в принципі (теорію пізнання і фізичну теорію), Р. Каратіні звертається до алегорійної форми, використовуючи приклад Шалтая -Болтая, вигаданий Льюїсом Керолом. «В передмові до «Полювання на Снарка» (1876 г.) Льюїс Керол пише декілька рядків про те, що він називає, стосовно цього тексту, «словами-валізами», в яких можна побачити поетичне передбачення корпускулярно-хвильового дуалізму: теорія Шалтая-Болтая це теорія

112

двох значень, замкнених в одному слові, як у валізі. Л. Керол описував ситуацію, коли треба сказати два слова («роздратований» і «сердитий»), і людина каже те з них першим, до якого вона більш схильна. Р. Каратіні нагадує, що Л. Керол був логіком. В його розумінні слово «валіза» відображає дуалізм реальності сенсу змісту, але само воно є лише оформленням змісту. «В англійському тексті слова, які треба «ущільнити», це - fuming (роздратований) і furious (сердитий), що дає frumious; переклад «не з’ясовуйте» не надто точний: в англійському тексті – «leave it unsettled», тобто «залиште неоформленим, в тому розумінні, в якому речення може бути оформленим чи неоформленим… Це логіко-гумористичне зауваження відмінно відповідає відмові від виключеного третього (існує третє можливе рішення між «роздратований» і «сердитий») і принципу доповнюваності». (Р. Каратіні, 2003)

Біоетику ми розуміємо як феномен на якому реалізовано особливий механізм пізнання (живого), де чітко простежується потреба вирішення сенсових дилем взагалі. Саме тут можна говорити про те, що біоетичне знання виступає особливим видом знання (постнекласичного). Але маються на увазі не особливості постнекласичного наукового теоретичного дослідження, йдеться про постнекласичну науково-філософську гносеологію. Біоетичні дилеми не передбачають ані альтернативного рішення проблеми, ані додаткового нового наукового знання. Наприклад, деякі медики наголошують, що проблеми розуміння живого в медицині принципово виходять за межі медичної науки і не можуть бути вирішеними за наявності відповідної кількості накопичених наукових фактів.

У першій главі книги «Міст в майбутнє» В.Р. Поттер розглядає людину за аналогією з кібернетичною машиною, яка може помилятись, і вважає, що «найбільш важливим внеском науки в розвиток суспільства є прояснення уявлень, за допомогою яких людство зможе розрізняти «порядок» і «безлад» у житті окремих людей і при вирішенні своїх довгострокових проблем». Слово «помилятися» в поттерівському розумінні набуває філософського змісту, якщо застосовувати його по відношенню до проблем наукового характеру, спираючись на гносеологічне підґрунтя класичного раціоналізму, що розглядається як філософська основа науки (метафізика Р. Декарта).

113

В постнекласичній науці враховується вплив суб’єкта на процес отримання наукового знання. І якщо перенести поттерівську позицію на суб’єкт наукового дослідження, то така ситуація може бути осмислена і як суто філософська. Право на помилку є умовою існування суб’єкт-об’єктних відносин. Потенційну можливість пізнання на філософському рівні обґрунтував саме Р. Декарт, використовуючи власний підхід у процесі обґрунтування пізнання (принцип «cogito» і його заперечення «я не мислю). Розуміння біоетики як аксіолого - пізнавальної форми постнекласичної науки, як наступний «вдосконалений» етап пізнавального процесу, демонструє помилку, що має епістемологічну природу. Начебто з’являється форма знання, де чітко простежується руйнування попередніх вимог щодо стандартів отримання об’єктивного знання, в процес пізнання занурюється аксіологічний чинник. Якщо такі зрушення визнавати за «вдосконалення» суб’єкт-об’єктної схеми, то, в поттерівському розумінні, відбулася плутанина «порядку» і «безладу» (в пізнавальному процесі).

Як бачимо, хоча неможливо чітко визначити методологічної бази біоетики, осмислення її епістемологічний потенціалу є важливим з точки зору філософської рефлексії над постнекласичним науковим знанням. Така аксіолого - пізнавальна форма насправді виконує роль «я не мислю» (заперечення), відтворюючи діалектичний вимір пізнавального процесу. Таким чином, осмислення епістемологічного виміру біоетики є важливим кроком до осмислення проблем сучасної філософії науки.

В.Р. Поттер зазначав, що людина від народження намагається впорядкувати своє життя. Цим пояснюється тяжіння багатьох людей до релігії або науки як до певних механізмів, які впорядковують людську дійсність. Він вважає, що «наука стала такою силою, яка змогла опрацювати масу сирих фактів, що було необхідно людині для зміни і керування природою…Але вона ж породила «небезпечне знання» і дезорганізацію». В.Р. Поттер наголошував, що наука може допомогти людині поліпшити умови її існування, але підкреслював вимогу узгодити людську потребу впорядкувати своє життя і нездатність людини регулювати значну кількість процесів дезорганізації і невизначеності, притаманних реальному сві-

114

ту. Користь суспільству від науки, на думку В.Р. Поттера, полягає в опрацюванні засобів для чіткого розподілу «порядку» і «безладу». Саме набуте знання – «сила, яка безперервно змінює середовище існування людини і призводить до нової розмірності «порядку» і «безладу». Складається враження, що наука як механізм впорядкування дійсності реалізує свій внутрішній потенціал на основі нових розробок молекулярної біології (наприклад, дослідження поліомієліту і раку). Але невідповідність успіхів у дослідженні механізмів життя і в той же час неможливість отримати пряму відповідь на питання щодо причини онкологічного захворювання, дозволяє робити висновки. «Молекулярні біологи розробили і сповідують свою власну релігію, в якій Нобелівський лауреат Френсіс Крик виступає пророком, а модель ДНК молекули – іконою». (В.Р. Поттер, 2002) Знову відбувається зміна механізму осягнення дійсності людиною. На початку останньою виступає релігія, яка змінюється наукою, а надалі знову ж таки перетворюється на «наукову релігію». «Якщо в минулому наука визначалась як засіб збільшення матеріального статку і засіб систематизації нових знань, то сьогодні багатьма визнається що фактично, наукове знання є джерелом значного безладу і омани суспільства, одна з яких – здатність уже зараз керувати світом». (В.Р. Поттер, 2002)

Як вже зазначалося, засновник біоетики В.Р. Поттер наголошував, що потрібна нова наука і «більше науки». Що він мав на увазі? Філософською основою класичної науки, її філософськими засадами була метафізика Р. Декарта. В дослідженні пізнання, така ситуація осмислена як пріоритет мислення по відношенню до існування. Наука виникає насамперед як пізнавальний феномен, а не феномен культури. Феноменом культури наука стає завдяки своєму обґрунтуванню як пізнавального феномену. Вона виникає як новий тип пізнання світу, а потім лише як науковий тип пізнання світу («усвідомлення того, що людина як суб’єкт може нескінченно розсувати сферу потенційного опредметнювання...» М. Хайдеггер «Час картини світу»). По відношенню до попередніх підходів до пізнання світу (релігійні та релігійно-філософські підходи) наукове пізнання світу не ставало «справжньою» новацією, воно лише отримало обґрунтування. Наукове пізнання світу

115

виникло на основі пріоритету мислення по відношенню до існування.

Говорячи про історичні етапи розвитку науки (класичний, некласичний, постнекласичний) і аналізуючи зміну філософських засад наукової раціональності виникає логічне запитання: чи є підстави говорити про наукові новації, в розумінні останніх як нового бачення світу, коли необґрунтоване повністю філософське підґрунтя нового бачення світу (наукового) – «існування» на відміну від «обґрунтованого» мислення. Неактуальним виглядає філософське підґрунтя нового бачення світу (наукового) у вигляді пріоритету мислення по відношенню до існування? Подальша “деформація” обґрунтованої філософської установки Р.Декарта не дає підстав говорити про спадкоємність етапів розвитку науки, на розумінні некласичної, постнекласичної науки як переосмислення того засобу пізнання, який виникає в декартівській філософії. Науку, як феномен культури, в спадкоємності можна розглядати, а феномен наукового пізнання – ні. Справедливою реакцією на такі неправомірні спроби є виникнення постмодерністських «жахів», звинувачення науки в неспроможності побудувати відповідну картину світу, щодо іншого, то, знов ж таки – В.Р. Поттер наголошував, що потрібно «більше науки і нової науки».

Аналізуючи матеріал сучасної біоетики, можна дійти висновку щодо перспектив використання її пізнавальних підходів в постнекласичній науці. Феномен біоетики можна розглянути таким чином: визначення статусу живого, одиниці (або одиниць) його класифікації, що відповідало б вимогам постнекласичної біології. Філософські ракурси біоетики – дослідження феномену живого і осмислення його подальшого розвитку. Увагу привертають дослідницькі підходи до «без свідомого» живого (ембріон, людина в стані коми). Зараз практично в усіх країнах світу смерть мозку визнана критерієм дійсної біологічної смерті. Радянська медицина прийняла його одна з останніх. У 1985 р. цей критерій було введено інструкцією Міністерства охорони здоров’я , а в 1992 р. –затверджено федеральним законом. Однак, висновки, які можна зробити після «справи трансплантологів», підтверджують, що редукціоністські підходи до розуміння живого себе не

116

виправдали, російська спільнота виявилася не готовою визнати, що людина із серцем, що б’ється, може бути мертвою. Інша ситуація – смерть кори головного мозку. Смерть кори мозку не призводить до таких швидких і незворотних наслідків, як смерть усього мозку. Вегетативні функції організму (кровообіг, дихання, травлення тощо. відбуваються без втручання кори. У ньому функціонують механізми, які підтримують температуру тіла. Такі стани (кома) при цьому не завжди спричиняються смертю кори. Якщо кора жива, то можна мати надію, що «хазяїн» повернеться, – в тілі знову з’явиться особистість. Вважається, що коли кора мертва, такого не відбудеться ніколи. Дослідники вважають, що надійна діагностика смерті зазвичай залишається привілею патологоанатомів, коли організм помре. Таких пацієнтів з легкої руки англомовних медиків називають «овочі». Вважається, що такі форми існування живого і визначення його статусу підпадають під сферу компетенції науки, а не суду, який «вимушений» вирішувати: чи вважати пацієнта мертвим чи ні.

У ракурсі нашого дослідження можна говорити про спробу поєднання метафізичного і дослідного (позитивного) шляхів до істини (що виявляється при аналізі біоетики).

Питання для самоперевірки знань

1. Методологічний вимір дослідження біологічної реальності.

2. Античне, природничонаукове, гуманітарне знання як ідеали пізнання в біоетиці

3. Цінності техногенної цивілізації в ідеалах пізнання біоетики.

4. Розуміння біоетики як «нової мудрості» (В.Р. Поттер).

5. Пізнавальні підходи до розуміння патології в біоетиі.

6. Філософські аспекти генетичного редукціонізму.

7. Типи наукової раціональності і форми знання в науці (Стьопін - Розін).

8. Дарвінізм як основа розуміння розвитку в науці про живе.

9. Методологічні оцінки дарвінізму в сучасній філософії науки.

10. Гіпотетико-дедуктивний тип дарвінівської теорії як основа підходів до розуміння «теорії» в біоетиці.

117

11. Підходи до розуміння теорії природного добору (К. Поппер).

12. Дарвінізм в контексті руйнування західної інтелектуальної традиції.

13. Методологія «крос - культурного пастишу» як постнекласична методологія живого.

14. Підходи до розуміння природи людини в біоетиці.

15. Розуміння біологічних основ інтелекту і соціальної поведінки в концепціях природознавства.

16. Підходи до розуміння механізмів спадковості в біоетиці.

Реферати

1. Аксіологічні аспекти постнекласичного дослідження живого.

2. Ідеали пізнання в біоетиці.

3. Філософські аспекти генетичного редукціонізму як пізнавальний ідеал біоетичних пізнавальних підходів.

4. Ідеї дарвінізму в сучасній філософії науки.

5. Прикладні наукові дисципліни в постнекласичному дослідженні.

6. Гуманітарні аспекти постнекласичного експериментального знання.

Дайте інтерпретацію

1. Сучасний образ біологічної реальності обумовлюють: знання про життя, багатоманітні форми життя і практика конструювання живого. (В. М. Розін)

2. «…часто трапляються пізнавальні ситуації, які вимагають поєднання природничонаукового і гуманітарного підходів. Врешті, можливо існує і специфічний «біологічний підхід», або ідеал наукового пізнання. (В.М. Розін)

3. «Дарвінівська теорія є не строго універсально вірною… (К. Поппер)

4. «…лише запитуючи про патологічні феномени, пізнання життя змогло знайти справжній принцип свого розгортання.» (М. Фуко)

118

Виконайте завдання

1. Поясніть, що таке «типологічне» мислення і «популяціоністське» ( М. Р’юз, Е. Майр)

2. Поясніть одне з принципових визначень в сфері біомедичних досліджень: «від емпіричного опису лікарської моралі до філософської рефлексії моральності».

3. Поясніть розуміння етосу науки за Р. Мертоном (інституціональні цінності).

4. «Метафізичні» та «досвідні» шляхи до істини в біоетиці.

5. Поясніть розуміння генетичного детермінізму засобами:

а) постнекласичної методології;

б) використовуючи як основу субстанціонально – генетичний принцип.

Основна література

1. Розин В.М. Типы и Дискурсы научного мышления – Изд. 2-е – М. Эдиториал УРСС, 2004. – 248 с.

2. Назаров В.И. Эволюция не по Дарвину: смена эволюионной модели:Учеб. псобие.- .: Ком книга, 2005. – 520 с.

3. Биоэтика. Вопросы и ответы. Сост. И отв. Ред. Юдин Б.Г., Тищенко П.Д. – М., 2000, С.45.

4. Чешко В.Ф., Кулініченко В.Л. Наука, етика, політика. Соціокультурні аспекти сучасної генетики. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – 228 с.

5. Феномен гения / В.Е. Пешкова. – Ростов н/Д.: Фенікс, 2006. – 160 с. (Психологический факультет).

6. Лук’янов А.Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия). – М.:Ун-т дружбы народов, 1989. – 186 с.

7. Ломброзо Ц. Гениальность и помешательство. Паралель между великими людьми и помешаными / Пер. С 4 – гоитал. Узд. – СПб.: Павленков, 1893. – 236 с.

8. Каратини Р. Введение в философию. – М.: Узд-во Эксмо, 2003. – 736 с.

9. Борзенков В.Г. От «философии жизни» к «биофилософии» // Человек, №5, 1998.

10. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. К.: Лыбидь, 1990 — 149с.

119

11. Перова О.Є. Біоетика як феномен міждисциплінарного синтезу // Практична філософія, №1, 2003 (№7), с. 73 – 79.

12. Губерський Л.В. Сучасна філософія гуманітарного знання: парадигми і дискурси // Філософськи проблеми гуманітарних наук №8-9, 2006 г., с. 5 – 12.

13. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания: Избр. работы. Пер. с англ. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. В.Н.Садовского. — М.: Прогресс, 1983. — 605 с.

Додаткова література

1. Томілін С.А. Анотований покажчик, скорочені варіанти статей та інші матеріали. – К., 2002. – 211 с.

2. Фуко М. Рождение клиники – М.: Смысл, 1998.

3. Кремень В.Г. Людино центризм в освітній діяльності: традиції і нові вимоги // Філософськи проблеми гуманітарних наук №8-9, 2006 г., с.12 – 19.

4. Алешин А.И. Об условиях взаимодействия биологического и социогуманитарного знания (логико-методологический аспект) // Пути интеграции биологического и социогуманитарного знания. — М., 1984. — 240 c.

5. Степин В.С. Естествознание как социокультурный феномен// Ценностные аспекты современного естествознания. — Обнинск, 1973, стр.27.

6. Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопр. философии. — 1989. — №10. — С.3-18.

7. Encyclopedia of Bioethics // Ed. By W. Th. Reich. N.-Y.-L., 1995- Vol.I: Basic Writing on the Key Ethical Questions That Surround the Major Modern Biological Possibilities and Problems. – P.102.)

8. V.R. Potter. Biothics: the sciens of survival // Perspectives in biology and medicine, 1970, 14 (1), c. 127 -153.

9. Майр Е. Причина и следствие в биологии // На пути к теоретической биологии. М.: Мир, 1970. — С.47-58.

10. Чайковский Ю.В. Познавательные модели, плюрализм и выживание // Путь — 1992, №1. — С. 62-108.

120