Тема V

Тема V. Біоетика як основа сучасних медичних практик.

Історичні ракурси медичної біоетики

Біоетика розуміється як розділ етики, що розглядає галузь відношення людини до різноманітних живих форм, також як галузь знань про поведінку людини по відношенню до інших і як філософське поняття, яке стосується моральнісного аспекту поведінки людини. Зі збільшенням кількості етично мислячих людей, їх здібностей до співчуття, стало можливим визнати, що свідомість людини стає біоетичною. Розвиток біоетичної думки в різних країнах світу і в різні епохи пов’язано з появою видатних особистостей, які випереджали своїх сучасників в інтелектуальному і духовному плані. Зробимо невеличкий аналіз біоетичної проблематики з погляду історії філософії.

Найбільш значним з точки зору розвитку біоетичних поглядів всіх епох був феномен Будди. Буддизм сповідує віру в перетворення: кожна істота може народитися у вигляді тварини, демону, людини, навіть Бога. Відношення до інших живих істот займає центральне місце у вченні Будди. Головний його принцип – не робити шкоди нікому з них. Будиський монах не має права свідомо відняти життя навіть у мурахи. Філософія Будди вплинула на світогляд багатьох поколінь людей, які жили в тій частині земної кулі. Філософія ахімси – не чинити зла нікому – проникла і в західні країни останнім часом викликає інтерес як філософсько - моральнісне вчення.

Пізніше (VІ ст. до н.е.), математик і філософ Піфагор заснував першу вегетаріанську асоціацію. Вчення Піфагора будувалося на принципах гуманності, самообмеження і справедливості. Він розглядав добре відношення до тварин як

121

основу моральнісної поведінки людини, вважав етичне вегетаріанство необхідною умовою життя і справедливого відношення до тварин. Повага Піфагора до прекрасного в природі була такою великою, що він забороняв робити шкоду плодоносним деревам і рослинам. Піфагор належав до анімістів і стверджував, що тварини і люди мають душі одного порядку. В античній філософії окрім школи анімістів були інші філософські школи: віталізм, механіцизм, антропоцентризм. Віталізм визнавав різницю між органічною і неорганічною матерією. Але на противагу анімістам, віталісти такі як Аристотель, підкреслювали відсутність зв’язку між душею і тілом. Аристотель не спростовував, що чоловіки та жінки – тварини, але ставив їх на вершину природничої ієрархії і стверджував, що менш розумні повинні служити більш розумним.

Вчення механіцизму наголошувало, що люди і тварини – прості механізми, а елементи вчення Аристотеля були спрощені і популяризовані Ксенофонтом, знайшли своє відображення в примітивному антропоцентризмі. Всі ці філософські школи, (окрім антропоцентризму), визнавали принципову єдність між людиною і твариною. Лише антропоцентристи бачили прірву між ними.

В Древньому Римі також були видатні етисти: філософи Порфирій і Плотінус, державний діяч Сенека. Етична думка в епоху Середньовіччя розвивалася під значним тиском з боку богословських вчень (прибічника антропоцентричних вчень Хоми Аквінського, Франциска Ассизського, якого характеризувала любов до всього живого, до природи в цілому, почуття єдності з усім, що існує на Землі, спрямування до добра і миру серед всього існуючого.

Відомий діяч епохи Відродження Томас Мор був першим автором-класиком з часів античності, хто наголошував на милосердному відношенні до тварин. Він писав про жителів країни Утопія: «Вони не вбивають живих тварин в якості жертвоприношення, і не вважають, що Бог в своєму співчутті буде радіти кровопролиттю і вбивству…» Жителі Утопії також не визнавали охоту з собаками і соколину охоту. Також великим етистом, осягнувшим біоетичне світовідчуття, треба вважати француза Мішеля де Монтеня. Він

122

говорить про загальний борг людства, який пов’язує нас не лише з тваринами, що мають життям і розумом, але навіть с деревами і рослинами.

За доби Відродження, Р. Декарт обґрунтував з філософської точки зору антропоцентризм і довів правомірність жорстокості в оцінці ставлення до тварин, був Р. Декарт. Він переносив механістичні принципи на живу матерію. Будучи християнином він уникнув висновку про те, що людина є механізмом, бо людину відрізняє від всіх живих істот (з його точки зору), наявність душі. Ототожнюючи відчуття і свідомість з душею, він наголошував, що тварини у яких душі не має, не можуть відчувати і розуміти. Вчення Декарта в значному ступені полегшало проведенню жорстоких експериментів на тваринах. В цьому відношенні І.Кант підтримував думку Декарта: «…що стосується тварин, то ми не маємо тут прямого боргу. Тварини не мають свідомості і являють собою лише засіб для досягнення цілі. Ця ціль – людина.»

Генри Мор, вивчавший філософію в Кембріджі, спростовував Р. Декарта, стверджуючого, що тварини не можуть відчувати біль і являють собою механізми. Він називав таку позицію безглуздою і «злочиною». Мор вважав, що тварини як і люди, мають безсмертні душі і створені не лише щоб слугувати людині, а й радіти життю. Сучасник Г. Мора відомий англійський філософ Дж. Локк вважав, що страждання природно, а жорстокість протиприродна. Він вважав, що деякі розумові процеси у тварин створюються так само як і в людини.

В ХVІІІ ст., під час епохи Просвітництва, філософи все більш співчували тваринам. Так Вольтер критикував вівісекцію і підтримуючого її Декарта. Він пише, що природа дала тваринам такі ж органи відчуттів, що і людині. Визнавав тварин відчуваючими істотами і Жан-Жак Руссо. Він писав: «Я відчуваю обов’язок не робити шкоди іншим рідними мені істотам; і це в менший мірі тому, що вони розумні, а саме тому, що вони відчуваючи істоти.»

З точки зору розвитку біоетичної думки хотілося б звернути увагу на позицію англійського теолога ХVІІІ ст. Д-ра Х. Пріматта, який вважав, що Бог потребує з людини звіту, як та звертається до істот, про яких Бог доручив їй турбуватися. Х. Пріматт був проти жорстокої взаємодії з тваринами. Біо-

123

етичні погляди Х. Приматта були далі розвинуті І. Бентамом. Цей філософ був засновником принципів сучасного руху на захист тварин. І. Бентам розробив філософію утилітаризму, згідно якої, всі дії повинні оцінюватись з точки зору їх наслідків. Якщо людина збирається діяти, вона повинна оцінити кількість корисних і поганів ефектів цієї дії, і якщо корисне превалює, то така дія буде правильна. До негативних наслідків І. Бентам відносив і страждання тварин; він вважав, що вони відчувають біль і здатні переживати негативні емоції. Тому людина не повинна робити дії, які приносять страждання тваринам, а якщо це не можливо, то намагатися зменшити їх страждання. І. Бентам вважав необхідністю існування законів, захищаючих тварин від жорстокості. В його трудах знайшли відображення головні принципи, згідно яким пізніше розвивався рух на захист тварин: визнання того, що тварини здатні страждати і що вони мають право на захист з боку закону і з точки зору моралі.

Справжню глибину біоетична думка отримала лише в ХХ ст., коли етика відношення до тварин була сформульована як філософська концепція, як частина сучасного світогляду. Обґрунтування непохідності етичного відношення до тварин дав А. Швейцер. Він побудував етико-філософську систему – універсальну етику, згідно якій етичне відношення до тварин довершувало борг людини перед оточуючим світом. Чим вища в духовному відношенні людина, вважає А. Швейцер, тим з більшим благоговінням вона відноситься до любого життя. В його книзі «Культура та етика» А. Швейцер критикує світовідчуття західної людини. Він вважає, що філософія починає більше займатися обговоренням проблем чисто академічного характеру, тобто питань другорядного значення. Вона загубила зв’язок з такими простими, основними питаннями, які стосуються життя і світу і які людина призвана ставити і вирішувати. На думку А. Швейцера, слід розвивати етичне мислення, яке стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв’язку зі світом. Людина повинна відчути свою близькість з будь-якою формою життя, з якою вона стикається. «Як мені підказує досвід, етика є внутрішнім стимулом проявляти до всього живого таку ж повагу, яку я відчуваю по відношенню до самого себе». Добро полягає в тому, щоб підтри-

124

мувати життя, зберігати його, і зло в тому, щоб руйнувати життя і робити йому перепони.

Принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, характеризується трьома моментами: по-перше, цей принцип все охоплення. Він вважає, що це єдиний принцип, який лежить в основі моральнісності. Навіть любов і страждання є лише складовою частиною поняття благоговіння перед життям. Етика благоговіння перед життям розглядає також і відчуття живих істот, умови їх існування, радості живої істоти, її намагання жити і спрямованість до самовдосконалення. По-друге - цей принцип є універсальним. А. Швейцер вважає, що принцип благоговіння перед життям відноситься до всіх форм життя: до людей, до тварин, до рослин… Третій принцип – безмежність. А. Швейцер не вступає ні в які дискусії відносно того, як широко розповсюджується етика, на кого вона розповсюджується. Він каже: «Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе».

З точки розвитку ідей біоетики, цікавим є філософське вчення російських космістів (К.Е.Ціолковський, В.І.Вернадський, А.Л. Чіжевський, Н.А.Умов – створили природничій, натурфілософський напрямок російського космізму; Н.Ф.Федоров, В.С. Соловьов, П.А. Флоренський, Н.А. Бердяєв – підтримували релігійно - філософський напрямок цього руху). Ця течія розвивала ідею про те, що життя на землі не є відокремленим процесом на одній планеті, а пов’язано з космосом, земля є частиною космосу і всі процеси на ній також залежать від того, що відбувається в космосі. Вчення космістів було важливо тим, що протиставило традиційному сприйняттю людини, як вінцю всесвіту, концепцію безперервного розвитку живих форм і людини також; вони бачили необхідність подальшого розвитку людського розуму, вважає його теперішній стан далеким від досконалості. Біоетичною є також концепція про планету Земля як частку космосу і залежність земних процесів від космічних, таким чином російські космісти сприймали землю не як центр Всесвіту, а як його невеличку частину, підкорену загальним закономірностям розвитку. Космісти негативно відносились до руйнівної діяльності людини по відношенню до природи, засуджували споживацьку спрямованість діяльності людини і бачили вихід в вдосконалюванні духов-

125

ного боку людської природи, в богопошуку. Російських космістів поєднувало намагання подивитись більш широко на життя і на людину на землі, створити оптимістичну, спрямовану в майбутнє філософію, а також віра в перетворюючу роль розуму. Космісти поділяли ідею сходження до нової вищої природи людини, і через неї перетворення світу, вони вважали, що активна еволюція повинна відбуватися через співпрацю Божествених і людських енергій.

Біомедична етика є одним з варіантів біоетики і розглядається не лише як етап «етичного вдосконалення» сучасної медицини, а як пошук шляхів гуманізації медицини як науки. Біоетика – не лише етап розвитку сучасної медичної науки, медичної етики та деонтології, а пошук шляхів гуманізації медицини як науки. Медична практика, вдосконалені методи лікування, використання яких істотно змінює уявлення про життєдіяльність людини ставить перед дослідниками біоетики низку питань. Чи спроможний пацієнт прийняти правильне рішення, користуючись індивідуальною шкалою цінностей? Як погодити вимоги пацієнта з реальними проблемами медицини? Чи потрібно вдосконалювати клятву Гіппократа, як потрібно захищати права лікаря, яким є юридична вимір біоетичних підходів? Усе це турбує сучасних дослідників медичної біоетики. На деякі з таких питань можна знайти відповідь в законодавчих актах України, в міжнародному законодавстві, де накопичено значний досвід регулювання відносин лікар – пацієнт. Наприклад, правовий захист пацієнта є усталеною нормою права. Важливу роль відіграє і належна обізнаність лікаря з етико-правовими засадами в галузі охорони здоров’я. Саме дефіцит відповідних знань серед медичних працівників є найбільшою перешкодою на шляху реалізації законодавства з прав пацієнта. Розглядаючи біоетику як медичну етику зазначимо - це різновид фахової етики, яка історично складалася в межах медичної, юридичної, педагогічної діяльності, де увага приділяється конкретній людині.

Історія медичної етики бере свій початок в Стародавньої Індії, (1500 р. до н.е. ). Щодо медицини європейського типу, то тут етичною і юридичною основою діяльності медика виступає «Клятва Гіппократа» (460 – 370 рр. до н. е.). Можна звернути увагу на дискусію щодо написання “Клятви” саме

126

Гіппократом. Текст всього документу починається зі звернення до богів, однак відомо, що саме Гіппократ намагався відмежувати медицину від релігії, наголошуючи на тому що хвороба має фізіологічні причини. По-друге, дії, які заборонялися “Клятвою” не суперечили медичним стандартам часів Гіппократа. Закони того часу не засуджували аборт і самогубство. Обіцянка уникати хірургічного втручання також не узгоджується з описом хірургічних прийомів, які входили до «Збірки Гіппократа», медичних праць, які приписують Гіппократу та іншим авторам. Вважається, що філософія, відображена в “Клятві Гіппократа”, ідейно характерна піфагорійцям ІV ст. до н. е., які визнавали святість життя і не визнавали хірургічного втручання. В будь-якому разі, не викликає сумніву, що «Клятва Гіппократа» здійснила істотний вплив на подальше розуміння медицини, її морально-етичні норми. Згодом, інше розуміння основних ідей цього документа узгоджується з медичними стандартами. В наш час, «Клятва Гіппократа» включає аспекти, що відображають медичні «вимоги» сучасного суспільства.

В другій половині ХХ ст., починаючи з виникнення біоетики (60 – 70-і роки), основні положення «Клятви Гіппократа» опинилися в центрі філософських і юридично-правових дискусій. Обминаючи питання про авторство Гіппократа, зазначимо лише роль цього документа в історії медичної етики. Медицина стародавньої Греції здебільшого носила світський характер, була вільною від звернення до богів, заклинань і магічних прийомів, ґрунтувалась на емпірії. (О.Є. Бобров, 2003). Перша частина «Клятви» включає опис взаємовідносин в межах медичного фаху, особливо – між учнем і тим, хто навчає медичної науки. Учень фактично стає членом родини вчителя і має перед ними певні обов’язки. Найважливішою є вимога нерозголошення медичних знань тим, хто не прийняв «Клятву». Таким чином, товариство медиків являло в соціумі замкнену фахову спільноту.

Етика Гіппократа розглядається як етика гуманності, в її основі – ідея поваги до хворої людини, вимога, щоб будь-яке лікування не наносило шкоди. Відомою заповіддю етики Гіппократа є заборона розголошення лікарської таємниці і моральні вимоги, що стосуються взаємовідносин лікарів між собою.

127

Медицина Греції вважається попередницею сучасної медицини. Істотний вплив на осмислення етико-правових аспектів медичної діяльності здійснили медичні трактати Стародавньої Греції.

Медицина стародавніх часів (Єгипет, Вавилон, Месопотамія) зберігала зв’язок з магією. Тільки жерці мали право спілкуватися з родовим тотемом, який вважався божеством. Тоді невдале лікування приймалося як належне, бо авторитет і влада жерців була абсолютна.

Медична справа у Стародавньому Єгипті була регламентована суворими вимогами. Передача медичних знань пов’язана з обов’язковим навчанням ієрогліфічному письму в спеціальних школах при храмах, а також вже існували аналоги сучасних університетів - вищі школи, або «Будинки життя». В них навчали як наукам, так і магічним культам і обрядам. Людину, яка набувала відповідної освіти, називали «знаюча речі» (за переліками знаннь). В Стародавньому Єгипті в медицині виникають фрагменти «релігійно-лікарської « ієрархії - кожний лікар належав до певної колегії жерців. Основи регламентації лікарської діяльності в Стародавньому Єгипті викладені в «Священній книзі». Лікарі, які їх не дотримувалися, були жорстоко покарані. Вимога повідомляти пацієнта про наслідок лікування також характерна для єгипетської медицини. (О.Є. Бобров, 2003)

В традиіях медицини Стародавнього Вавілону лікаря карали (до смертного вироку), враховуючи наслідки лікування і класову належність пацієнта (228 законов царя Хаммурапі). В Стародавній Греції вже знаходимо елементи суспільного контролю за медичною справою. В громадянські лікарні, поза штатом, на суспільних началах (без оплати), могли влаштовуватися раби або лікарі періодевти (лікарі - мандрівники). Вони працювали під патронатом суспільного лікаря, який здав спеціальні іспити і був затверджений адміністрацією міста. Особливо талановитих наділяли громадянством (лікарі – раби), а періодевти нагороджувалися золотим вінком (наприклад, Гіппократ і його син Фессал). Медична наука ставала сімейним (клановим) фахом, таємниці передавалися від батька до сина (така система підготовки отримала назву сімейної медичної школи). Пізніше

128

в ці школи за платню стали приймати інших учнів (не членів роду).

В Римі грецька медицина набула визнання завдяки наказу Юлія Цезаря, який у 46 р. до н. е. надав почесне право римського громадянства і лікарям, які приїздили з Греції, Малої Азії, Єгипту, і римським мешканцям, які набули медичних знань. Тобто в Римський імперії з’являлися елементи державної регламентації і державної підтримки медичної справи. (О.Є.Бобров, 2003)

Не розглядаючи всі історичні аспекти розвитку медицини, зазначимо, що в період зародження капіталізму відповідальність лікаря за професійні правопорушення розглядалася з точки зору приватних взаємовідносин лікаря і пацієнта, що базуються насамперед на комерційному підгрунті, при цьому законодавство одмежовувало помилку від «задуму». Відносини «лікар – хворий» стали базуватися на основі домовленості, що породили спектр складних проблем,. Однак, існує думка, що лікарство, в силу гуманної спрямованості, не може каратися юридично. Разом з тим, критикуватися можуть принципи елітарності лікарського цеху і його правового відмежування. Кожна епоха позначалася на взаєминах лікаря і пацієнта тим суспільним резонансом, що обумовлений пануючими звичаями і традиціями, культурним, економічним розвитком, варіантами суспільного устрою.

Біотична регламентація медичної діяльності: від клятви Гіппократа до сучасних медичних декларацій

У стародавніх традиціях медицини формуються зразки шанобливого ставлення до хворого. У Стародавній Греції лікарі після завершення навчання у школі асклепіадів (послідовників бога лікарювання, покровителя медицини Асклепія) давали клятву, яка була взята Гіппократом за основу. Розвинута і узагальнена, вона увійшла в історію медицини як клятва Гіппократа. Гіппократу вдалося узагальнити досвід, накопичений грецькими лікарями, визначити основні проблеми медицини не лише як науки, а як високоморальний вид люд-

129

ської діяльності. Розглядаючи проблеми етики і права, сучасні етико-правові відносини, потрібно згадати, що медична професія витоково підкорюється сукупності етичних вимог, які встановлені на благо пацієнту.

Етика лікарська (від ethos – звичай, норов, характер) – частина загальної етики, що стосується лікарської професії, вчення про мораль лікаря, про його взаємини з хворими і здоровими людьми, колегами, суспільством. До поняття лікарської етики входить вчення про лікарський обов’язок, який називають лікарською деонтологією. Деонтологія лікарська (від грец.deon – належне, logos – вчення) – принципи поведінки медичного персоналу, спрямовані на максимальне підвищення корисності лікування і усунення шкідливих наслідків дбалої медичної роботи. Деонтологія лікарська є частиною лікарської етики. Термін “деонтологія” запропонував англійський правознавець кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Ієремія Бентам. Цим терміном він означив спосіб досягнення особистого щастя. Професійну поведінку лікаря визначають певні правила (ще з часів Гіппократа). Також, існує й інший погляд на медичну етику. Медичної етики як такої немає, є тільки загальна людська етика, яку можна застосовувати до особливих ситуацій.

Дослідники медичної етики підкреслюють взаємозв’язок лікарської діяльності і морального обов’язку лікаря-фахівця. Раніше, ціннісні принципи медичної етики застерігали від аморального поводження лікаря, невідповідного застосування своїх знань і становили основу традиції, започаткованою Клятвою Гіппократа та іудео-християнською мораллю. Медична етика формує цінності медицини, орієнтири, що визначають діяльність лікаря.

Правові та етичні норми медичної діяльності визначаються культурними, релігійними традиціями, особливостями укладу життя людей у різних частинах світу. До основ медичної етики та їхньої документальної систематизації у вигляді Гіппократівської клятви звертаються дослідники деонтологічної проблематики, які усвідомлюють, що в медичній сфері відбувається пристосування до ринкових умов. Змінюються відносини в середовищі медичних працівників - між медиками і державними установами. «Для порівняльного аналізу обра-

130

но ряд країн з різними моделями системи охорони здоров’я. Серед них - США, де переважає приватна медицина, Франція з її потужною державною системою медичної допомоги, Угорська Республіка, яка зробила значний крок у напрямі правового регулювання в медичній сфері, Нова Зеландія з її унікальною системою медичного страхування і Російська Федерація («пострадянська» модель охорони здоров’я)”. Перші дві з названих країн об’єднує добре збалансована система правових відносин та потужна судова практика розв’язання конфліктів у медичній сфері. В Угорський Республіці з 1997 р. діє прогресивний закон про охорону здоров’я з детальним визначенням обов’язків і прав учасників процесу надання – отримання медичних послуг, а з 2000 р. – введено інститут уповноважених із захисту прав пацієнтів. Для прикладу, подібна система з 1975 р. діє в лікарнях Відня і Зальцбурга (Австрія), а з 1993 р. – у Фінляндії, Ізраїлі. Як бачимо, цей інститут захисту прав пацієнтів поступово набуває поширення, адже він може забезпечити позасудове розв’язання ряду конфліктів, що виникають між лікарем і пацієнтом, заощаджуючи кошти, насамперед, малозабезпечених громадян. (Й.А. Турак, 2002)

Медична етика може бути осмислена за схемою дослідника М.В. Попова, який розглядає типи моделей медичної етики, які функціонують у суспільстві. Перша модель «технічного» плану, зумовлена наявністю в сучасній медицині великої кількості експериментальних досліджень ( і на людях зокрема). М.В. Попов вважає, що лікар не має відсторонюватися від суджень морального і ціннісного плану. На його думку, «лабораторне моделювання на тваринах чи використання раніше не апробованих лікувальних методик не вирішує всіх аспектів моральних цінностей, які потребують розв’язання».Друга модель - «сакрального» типу відображає патерналістську модель стосунків «лікар - пацієнт», що передбачає ідеальну модель лікаря і справедливу соціальну організацію суспільства. Тому така модель медичної етики не відповідає реальностям нашого буття. Третя модель - «колегіального» типу передбачає колегіальні стосунки між лікарем і пацієнтом. Загальною метою обох сторін виступає ліквідація хвороби і захист здоров’я пацієнта. На думку М.В. Попова, ця мо-

131

дель медичної етики є фактично нереалізованою. Такою вона може бути тільки в межах досвіду медичних стосунків лікаря і пацієнта в хоспісах. Четверта модель «контрактного» типу функціонує на підставі контракту або угоди (неюридичного змісту) на моральних засадах (інколи релігійних). В цій моделі передбачається, що дії лікаря будуть відповідати ціннісним ідеалам хворого. Таким чином, йдеться про відповідність морального виміру лікаря і пацієнта (по суті, утопічна ситуація). Дослідники розглядають ще одну модель медичної етики, яка діє за принципом інформованої згоди. Йдеться про те, що пацієнт має право на інформацію, необхідну для інформованої згоди (добровільне прийняття пацієнтом терапевтичного курсу), тому що самовизначення індивіда починає виступати вищою цінністю з цінностей цивілізованого способу життя.

Розуміння етико-правових аспектів регламентації медичної діяльності в історії медичної етики Росії та України потребує сучасного осмислення в контексті біоетичних проблем. Дослідники біоетики Б.Л. Ліхтерман, С.В. Вєковшиніна розглядають проблему створення кодексу медичної етики, історичні аспекти медичної етики та деонтології, звертаючись до книг «Лікарської етики» Альберта Молля і «Нотатків лікаря» Вікентія Вересаєва. Книга Молля вийшла в російському перекладі двома різними виданнями (1903, 1904 рр. - Б.Л. Ліхтерман, С.В. Вєковшиніна). Один переклад зроблений лікарем Я. Левінсоном, адаптований німецький оригінал з коментарями для широкої публіки (про земську медицину, про тогочасне російське законодавство, медичну періодику тощо). В «Нотатках лікаря» розглядаються деякі питання медичної етики (експерименти на людині, відношення лікаря і хворого тощо). Після революції в Радянському Союзі набула поширення медична деонтологія. Деонтологією медична етика стала називатися завдяки академіку Н.Н. Петрову (1876 – 1964), який був засновником онкології в СРСР (Н.Н. Петров, «Питання хірургічної деонтології», 1946). Н.Н. Петров, називавши медичну етику деонтологією, намагався привернути увагу до проблем медичної етики. Однак дослідники вважають, що не можна ототожнювати медичну етику і деонтологію. «Деонтологія як вчення про належне» включає визначені норми, приписи,

132

заборони, яким має слідувати медичний працівник або лікар. Ще й зараз існує думка про те, що «Етичний кодекс лікаря» має бути визначений на законодавчому рівні (як клятва радянського лікаря).

Таким чином, підходи до розуміння правил, які формували етико-правові відносини лікар – пацієнт - суспільство формувалися впродовж усієї історії розвитку медицини.

Сучасні біологічні дисципліни (наприклад: структурна і функціональна геноміка, генотерапія, біоінформатика тощо) можна розглядати як фрагменти постнекласики, що підкреслює спільні тенденції історичного розвитку природознавства і соціогуманітарних знань. Упродовж ста останніх років генетика була найбільш розвинутою галуззю біології. Ця галузь дослідження постає перед нами як така, що цікавить своїм теоретичним фундаментом (це дає уявлення про сучасні проблеми філософії біології) і в той же час – прикладними аспектами як каталізатор інновацій в медицині та в багатьох галузях сучасної економіки. Генетика як галузь наукового дослідження постає перед нами в двох цікавих аспектах. По-перше, як субстрат перетворень стилю людського мислення, по-друге – як джерело соціальних проблем, що мають яскраве політичне забарвлення.

Перспективу оновлення системи моральних орієнтирів у системі цінностей техногенної цивілізації (застосування генно-інженерних новітніх досліджень) розглянуто в біоетиці як міждисциплінарному напрямі сучасного знання, що виникає в країнах Західної Європи і Америки наприкінці 60-х років. Спроба тлумачення поттерівських ідей привела до такого розуміння напрямів білетики: біомедична етика, спроби осмислити тенденції до єдності гуманітарного і природничого знання, створення комітетів з біоетики, механізми оцінювання дослідницьких проектів, і сприяти що мають переходити в систему етичної експертизи.

Поява етичних комітетів як механізму захисту прав та гідності людини в свій час було новим для України досвідом. У 2000 р. в Україні створено громадську організацію - Українську асоціацію з біоетики, а в 2001р. – Комісію з питань біоетики при Кабінеті Міністрів України. Мета діяльності мережі етичної експертизи – державний та громадський

133

контроль за застосуванням біо - медичних технологій. Однак, « несистематизованість міжнародних документів, відсутність інформації про процедури, які необхідні для створення та діяльності етичних комітетів, що веде до певного формалізму розуміння їх ролі та функцій. Це призводить до того, що етичні комітети створюються на базі існуючих закладів та установ як ще один вид залежних від адміністрації організованих структур, які не мають достатнього морального авторитету та необхідних повноважень і обов’язків». (Кулініченко В.Л., 2002) Для того щоб зрозуміти біоетику як механізм «етичної активізації” наукового знання необхідно всебічно проаналізувати світ біоетичних ідей, біотехнології. Медики наголошують: дослідження ускладнюються не недостатністю фактів, а принципово виходять за межи медичної науки в сферу філософії, філософії науки, філософії біології.

Проблема визначення ціннісних орієнтацій наукового пізнання живого переміщується в нову площину в зв’язку з реалізацією в пізнавальному і практичному відношенні можливостей створення штучного живого світу. Останнє пов’язано з новітньою біотехнологією, тобто з генною інженерією (ГІ). Глибокий аналіз практико-технологічних, соціо-світоглядних і етичних проблем ГІ, її можливого впливу на розвиток суспільства в 80-поч. 90 рр. ХХ ст. здійснений в роботах Аміханяна С.І., Баєва А.А., Глєби Ю.Ю., Дубініна М.П., Карпінської Р.С., Курдюма В.А., Овчіннікова Ю.А., Пастушного С.Ю., Сидоренко Л.І., Турбіна Н.В., Фролов І.Т., Енгельгарта В.О., Юдіна Б.Г. та інш.

Останнє десятиліття ХХ ст. — поч. ХХІ ст. демонструє активне практико-медичне використання можливостей ГІ — генна терапія, клонування, що породжує складні проблеми аксіологічного характеру. Як недивно, але вони поки що не стали предметом глибокого та всебічного філософського аналізу. Ці проблеми в представлених в літературі дослідженнях або обговорюються в контексті інших світоглядних проблем — наприклад, екологічної, або обговорюються в стилі публіцистики. де часто-густо теоретично-філософський аналіз замінений на міфологізування.

Утім, очевидно, що зверненість біотехнологічного пізнання та діяльності, що на ньому ґрунтується, на людину потре-

134

бує саме філософсько-світоглядного осмислення. Тобто, оцінки новітньої біотехнології з позиції постнекласичної науки — її методологічних та ціннісних орієнтацій. І водночас — більш широкого погляду; в контексті сучасної системи культури, що дозволить визначити культурно-гуманістичний потенціал новітньої біотехнології. Бурхливі успіхи і значні перспективи генної інженерії дозволили оцінити її преш за все позитивно та оптимістично. З точки зору практично-технологічних можливостей в створенні штучного живого світу як світу людської життєдіяльності, новітня технологія не призводить до руйнування еволюційних зв’язків, цілісності екологічних систем. Отже, створюється можливість продукування штучного середовища людського існування у відповідності з закономірностями природи.

Однак, сьогодні очевидно, що існує спектр проблем, що стосуються потенційно загрозливих моментів використання генної інженерії. І якщо так, то очевидно, що існує потреба формування гуманістичної перспективи генної інженерії. Практично-технологічні. біоконструкторські та медичні можливості генної інженерії в їх реалізації породжують потребу виявлення тієї міри, в якій морально-гуманістичні орієнтири, у відповідності з якими — людське життя, людина як особистість є самоцінність, проявляють себе як соціальні регулятиви використання генної інженерії.

Витоки ГІ-технології — досліди американського дослідника П.Берга, якому вдалося в 1972 р. об’єднати в єдине ціле 2 гени, виділені з різних організмів. Від цього починається технологія «рекомбінатних ДНК», тобто ГІ. Рекомбіноване ДНК була вміщена в бактеріальні клітини. Виникли перші трансгенні організми: бактерії з функціонуючими генами мавпи, а потім інших тварин і людини.

Але вже через декілька років зазвучали тривожні нотки. Провідні дослідники в галузі генної інженерії висловили побоювання. що трансгенні організми, які створені без урахування їх екологічних характеристик і які не пройшли довготривалої спільної еволюції з природними організмами, потрапивши за межі лабораторії в природне середовище зможуть безконтрольно і необмежено розмножуватися. І, відповідно, це може привести до сукупності загрозливих наслідків - витіснення природних організмів з місць їх природного проживання, з відповідних екологічних ніш. Отже, мо-

135

же розгорнутися ланцюгова реакція порушень екологічної рівноваги (ефект “доміно, що падає”). Відповідно, зменшується біологічна багатоманітність. (В.В. Вєльков, 2002)

Це стосовно екологічних наслідків. Але небезпека може загрожувати людині і з боку активізації невідомих раніше патогених мікроорганізмів, що може призвести до виникнення епідемії раніше невідомих хвороб людини та тварин і рослин. Зовсім вже не передбачувані наслідки може викликати самочинний перенос генів із трансгенних організмів в природі. В цьому аспекті дослідники не виключали можливості виникнення монстрів. які здатні знищити живе як таке.

Внаслідок такого занепокоєння західної наукової спільноти та активних громадських протестів проти ГІ досліджень було запроваджено тимчасово мораторій на такі дослідження. Але в 1976 р. були визначені правила безпеки та знято заборону.

Дуже чітко з методологічної точки зору і, водночас, образно етапи утвердження ГІ в біоконструкторському, технологічному і прагматичному смислі означив В.В. Вєльков, порівнюючи її з “трансгенним поїздом, що полетів уперед: “Перша станція називалась: ”Молекулярні механізми активності генів мікроорганізмів”. Друга: “Мозаїчна організація генів тварини і людини”. Третя: “Трансгенні мікроби — зверхпродуценти білків людини”. Кому в великий бізнес — виходь! Четверта: “Генна терапія людини”. П’ята: “Трансгенні рослини та тварини”. Шоста: “Расшифровка геному людини — кодуючої нас інформації”. Поки ми на цій станції. Попереду ж … сьома станція:” Клонування людини” — величезне місто, “дивний новий світ”. А далі, хто знає, чи то кінець. чи то початок ( Вєльков В.В., 2002)

Аксіологічна проблематика науки стала останнім десятиліттям смисловим її центром, оскільки досягнення ГІ, фізика живого, теорія самоорганізації, не тільки суттєво змінюють світоглядні уявлення, а й стосуються глибинних екзистенціальних характеристик самої людини. Новітні технології, в основі яких є ГІ стають основою практичного здійснення сподівань людини “знешкодити”,

136

елімінувати “зародок смерті” (Гегель), який несе в собі життя. І це, на перший погляд, є моральним і гуманістично орієнтованим кроком. Однак, оскільки в соціальній реальності ХХІ ст., найсучасніші медичні, генно-терапевтичні та ін. досягнення доступні лише найуспішнішим в фінансовому відношенні людям, “тобто, так званому, “золотому мільярду”.

Отже, теоретично ГІ може бути в основі реалізації найсуттєвішої метафізичної потреби людського буття — свободи необмеженого в часі і просторі повноцінного фізичного існування. В певному розумінні, це перегукується з аксіолого-світоглядними ідеями щодо науки, які сформульовані в “Загальній справі” М.Ф.Федорова. Але суттєва відмінність орієнтацій сучасної науки від аксіологічних ідей цього філософа полягає в тому, що не ставиться мета безсмертності всіх людей взагалі. бо це можливо лише для деяких. Крім того, останніми роками все частіше масовій свідомості пропонується — на підставі наукового обґрунтування, ідея “перенаселення” планети, що спонукає згадати ідеї Т.Мальтуса.

Отже, аналіз аксіологічних орієнтацій сучасної біології — ГІ, БТ дозволяє помітити, що в реальності її самоусвідомлення цінність життя скоріш реалізується як цінність індивідуального.

Якщо А.Швейцер наголошує, як вже зверталася увага раніше, на потребі нового світогляду, який виходить з самоцінності життя як абсолютної цінності в людському суспільстві. то поки що можна скоріш говорити про трансформацію цієї аксіологічної настанови в принцип самоцінності життя окремої людини, матеріальне благополуччя якої є для цього і необхідною, і достатньою умовою.

Це суттєве світоглядне зрушення. Хоча людське індивідуальне “его” завжди потребувало інстинктивного самозбереження індивіда, все ж таки до принципових досягнень сучасної ГІ і клонування, воно було метафізично обмежене природно-біологічними можливостями людини. часом її життя.

З другої половини ХХ ст. біологія, завдяки досягненням молекулярної біології та генної інженерії намагається заперечити філософський висновок про тимчасовість людського життя. В світоглядному плані це означає нове розуміння екзистенціальної свободи. А саме, біологія мов би дає людині змогу вийти за чітко окреслені природою, Богом межі її життя в поле можливостей, наданих наукою. Але навіть узята в гіпотетичному плані проблема значного продовження людського життя вже переводить її осмислення в площину аксіоло-

137

го-етичну. Як вже наголошувалось вище, люди в сьогоденному світі є нерівні за їх можливостями скористатися надбаннями науки та медицини.

Враховуючи такі складні аксіологічні екстраполяції теоретичних та технологічних проявів новітньої біотехнології в сучасній філософії науки підкреслюється актуальність розробки методології дослідження цінностей науки. Цікавою в цьому відношенні є концепція В.Яковлєва, в якій обґрунтовується бінарність ціннісних орієнтацій науки.(В. Яковлєв, 2001) Він також ставить завдання виявити критерії відмінності методологічних принципів від ціннісних настанов науки. Для цього наука розглядається в загальноприйнятих контекстах — як тип людської діяльності. як соціальний інститут (співтовариство вчених), як епістемічний продукт.

Так, спільні цінності наукового співтовариства об’єднують вчених в певну спільноту. Як відомо, найбільш повно сукупність цих настанов була висловлена Р.Мертоном в понятті наукового етосу. Однак, в реальності науки можна виявити і протилежне. Мова йде про те, що вчені далеко не завжди демонструють такі моральні цінності, як чесність, об’єктивність, прагнення істини, некорисність. Виникає думка, що скоріш ідеальні конструкти, ніж реальність.

Однак, дослідники також вважають, що через наукову спільноту найбільш повно виявляються цінності солідарності, комунікативності, сплощеності, спільності. Всі означені цінності стосуються взаємин членів наукового співтовариства і його внутрішніми ціннісними орієнтаціями. Але наука не існує “сама собою”, а вписана в певний соціальний контекст. Тому, у взаємодії з іншими соціальними структурами і спільнотами названі ціннісні орієнтації можуть трансформуватися у відповідні бінарні їм опозиції — корпоративність. кастовість, амбіціозність, зверхність. (В. Яковлєв, 2001)

Крім того, хоча наука — певна форма раціональності, однак діяльність людини на її основі призвела до ірраціональних наслідків. І якщо відносно класичної та некласичної науки ще працює уявлення про амбівалентність наукового знання — його можна використати як на користь людині, так і проти неї, то в сучасних біологічних дослідженнях вже неможливо розділити пізнавальні та аксіологічні настанови. Причому, домінуючим елементом стає останній. В медицині це співвідношення охороняється клятвою Гіппократа.

138

Використання новітньої біотехнології активізувало створення комітетів з біоетики. Наприклад, такий функціонує в Києві в організаціонних межах НАН. Домінування етичної складової науково-пізнавальній діяльності призводить до того, що порушення етичних норм стає достатньою підставою відторгнення вченого від наукової спільноти.

На рівні індивідуальної наукової діяльності бінарна опозиція проходить по лінії: вихідна ціннісна орієнтація вченого на істину — його ціннісні орієнтири в використанні припустимих засобів. На рівні свідомості наукового співтовариства існує ідеалізоване уявлення про феномен “дійсного вченого” та “випадкової людини в науці”. Межа проводиться якраз в моральному вимірі. Науковий авторитет стільки ж моральна, скільки професійна характеристика.

Еволюційні епістемологи Д.Кемпбелл, К.Лоренц, Р.Ридь, Г.Фолмер вважають, що знання — функція життя і що розвиток організмів нерозривно пов’язаний удосконаленням їх когнітивних структур, які, кінець кінцем, сприяють виживанню організмів в довкіллі.

Якщо говорити по когнітивну цінність знання, то очевидно, що вона пов’язана з його можливостями виявляти закони світу. Однак, ця цінність реалізується суб’єктом — вченим в процесі наукового освоєння світу. Ціннісне навантаження знання виявляється не лише в практиці порівняння його з певними стандартами, а й використанні самої мови науки. В.Яковлев, посилаючись на Л.Вітгенштейна, наводить таке зауваження. Якою б мірою наукова мова не була формалізована. вона “завжди залишається однією із форм інших “мовних ігр”, що мають лише кінець кінцем спільну “родинну подібність”. В цю подібність входить і оцінюючий компонент. Тому, навіть коли вчений, використовуючи формальний “репертуар” пише або говорить, що “досліди переконливо показали…”, “розрахунки незаперечно показують”, “теорія повністю охоплює…” тощо, в самих цих семантичних конструкціях можна легко виявити аксіологічні компоненти”. (В. Яковлєв, 2001)

Як бінарне по відношенню до когнітивної цінності є цінність інструментальна. Вона обумовлюється регулятивною функцією науки, яка націлена на пристосування до середовища або на його перетворення.

139

Оцінка ГІ рухається на наш погляд, як раз в площині цієї бінарної опозиції. Наукове відкриття явища рекомбінатності молекул ДНК спочатку виявило безумовну когнітивну цінність. Потенційні технологічні можливості ГІ поставили наукове співтовариство перед проблемою безпеки ГІ-досліджень. Однак швидкоплинне розширення використання цієї біологічної технології призвело до того, що інструментальна цінність її висувалась на перший план. Водночас знижувалися вимоги до безпеки досліджень та використання трансгенних організмів. Спочатку з трансгенними мікробами працювали як з сильними патогенними, такими як чума, чорна оспа, холера, сибірська виразка — в спеціальних інженерних спорудах, звідки живою могла вийти лише людина, та й то, коли зніме скафандр. З часом дійшли висновку, що такі заходи безпеки є надмірними: випадково загрозлива біологічна форма виникнути не може, оскільки трансгенні мікроби виявилися менш життєздатними, ніж природні і швидко гинули. Людський ген, якщо його не “перевести” на мову, доступну мікробу (не модифікувати відповідним чином), в мікробній клітині працювати не буде.

Все це підсилювало інструментальну цінність ГІ. Виникла нова галузь промисловості — трансгенна біотехнологія, заснована на конструюванні та використанні трансгенних організмів. Зараз в США біля 2500 генно-інженерних фірм, що об’єднують висококваліфікованих спеціалістів, які створюють нові організми на основі вірусів, бактерій, грибів, рослин, комах, тварин. Якщо створений організм здатний принести прибуток, фірма продає його транснаціональному гіганту, який запускає масове виробництво.

Ціннісний смисл використання ГІ-організмів принципово змінився у взаємовідношенні внутрішнього і зовнішнього. Так, В 80-х — 90-х роках ХХ ст. вважалося принципово неприпустимим внесення трансгенних біологічних систем в зовнішнє середовище, в природне довкілля. Однак в останні роки учені працюють саме над проблемою створення таких трансгенних організмів, які мають позитивно вплинути на зовнішнє середовище — стати основою відновлення природного довкілля, деформованих екологічних систем.

140

В.В.Вельков спробував узагальнити погляди на існуючі глобальні проблеми і шляхи їх трансгенного розв’язання. (Вельков В.В., 2002) Так, парникового ефекту (перегріву атмосфери через накопичення вуглекислого газу) можливо позбутися завдяки трансгенним мікробам, що поглинають СО₂з атмосфери. Зменшенню кількості родючих земель, розширенню пустель можна запобігти завдяки ґрунтовним трансгенним мікробам, що активно поглинають воду з атмосфери. Проблему забруднення світового океану і зниження його продуктивності як основного генератора біомаси планети можливо розв’язати на основі функціонування морських трансгених мікробів з підвищеною продуктивністю біомаси. Позбутися кислотних дощів можна завдяки трансгенним мікробам, які ефективно утилізують окисли азоту: Трансгенні мікроби здатні синтезувати водород — перспективне екологічно чисте паливо, трансгенні дерева — швидко нарощувати деревину для опальнувальних цілей. Трансгенні мікроби здатні синтезувати каучук, шовк, збагачувати руду, утилізувати промислові відходи, знищувати шкідливих для сільського господарства комах, підвищувати продуктивність сільськогосподарських рослин і тварин.

Ще більш вражаючими і важливими є можливості використання трансгенних організмів для лікування. Їх використання дозволяє здійснювати контроль над спадковими хворобами та генетичними характеристиками людини. Так, можлива рання молекулярна діагностика генетичних дефектів та прийняття рішень про доцільність продовження вагітності. Принципово можливо клонування людей з певними генетичними характеристиками, а також — створення трансгенних людей.

Принципово можливим є також створення принципово нових форм життя. Так, потреба освоєння інших планет та розповсюдження життя у Всесвіті стимулює дослідження стосовно створення трансгенних організмів, що пристосовані до незвичних умов і здатні споживати незвичайні речовини. Крім того, існує теоретична можливість вичерпання потенціалу еволюції біосфери Землі. Саме ГІ здатна створювати форми життя, засновані на розширеному генетичному коді.

За останні 15 років трансгенні сільськогосподарські рослини почали широко використовувати. В 2000 році ринок транс-

141

геного зерна дорівнював 3 млрд. дол., а до 2010 р. він має вирости до 25 млрд. дол. Вже 20 років розвивається генна терапія. В 2000 р. вона вийшла на новий рівень — була проведена молекулярна діагностика людських ембріонів поза організму.

(Вельков В.В., 2002)

Головну загрозу генної терапії пов’язують з вірусною природою носія трансгену. Векторний вірус не має вражати інших людей та репродуктивні клітини пацієнта, щоб трансген не передався нащадкам. Стаття 13 “Конвенції про права людини в біомедицині, що прийнята в 1996 р. Радою Європи, проголошує: “Втручання в геном людини, націлене на нього модифікаційно, може здійснюватись лише в профілактичних, терапевтичних, або діагностичних цілях і лише за умови, що подібне втручання не націлене на зміну геному нащадків даної людини” (Вєльков В., 2002).

На початковій стадії розробки з причини їх виняткової складності знаходяться проекти створення принципово нових форм життя, які засновані на розширеному генетичному коді і створення трансгенних організмів для освоєння інших планет. Так, дослідження, націлені на створення нового генетичного коду вже декілька років проводяться в інституті генетики (США) і фінансуються концерном Новартіс. В НАСА обговорюється проект створення мікробів для Марса, які б могли утилізувати компоненти марсіанського ґрунту та виділяти вуглекислий газ, що має привести до глобальних змін клімату планети ( Вельков В.В., 2002)

Отже, біотехнологічні та біоконструкторські можливості ГІ є просто фантастичними. Але й побоювання, опасання щодо її поширення також дуже великі. Характерно, що сумніви, застереження як з боку фахівців-вчених, так і громадськості має аксіологічне спрямування. Його підґрунтям є усталене сприйняття природи, живого, людини як цінностей. В аксіологічному осмисленні сучасних використань та проектів ГІ превалює етична складова. Так, аргументи проти ГІ базуються на тезах, що в природі все є доцільним і втручання людини може порушити цю доцільність, що поведінку трансгенних організмів в природному середовищі не можливо передбачити тощо. Дійсно, якщо трансгенні мікроби потраплять в природу, вилучити їх звідти вже неможливо, в той час як екологічні

142

взаємини між мікробами та між мікробами та іншими організмами вивчені дуже мало.

Розповсюдження в природі трансгенних вірусів та мікробів не знає державних кордонів. Крім того, трансгенний матеріал можна просто вивозити в інші країни і там використовувати. Майже половина всіх програм ООН, UNIDO, UNEP (UNIDO- United Nations Development Organization) — Організація об’єднаних Націй з промислового розвитку, UNEP — (United Nations Environmental Programs) Програма ООН по оточуючому середовищу) включає проекти міжнародних домовленостей, пов’язаних з трансгенними організмами. Серед них є два основних документи: “Кодекс добровільно визначених правил, яких належить притримуватися при випуску організмів в оточуюче середовище”, підготовлено секретаріатом UNIDO (55, С.367-374) і “Протокол з біобезпеки в межах Конвенції по біологічному різноманіттю” UNEP. (Biosafety — protocol. / www. biodiv.org. biosafe).

Вводячи міфологічні образи, що використовують в літературі, щоб позначити позитивне чи негативне соціальне значення ГІ, можна окреслити дві протилежні точки зору. Одна — ідеалізація ГІ-го технологічного шляху розвитку людства, уявлення про ГІ як “трансгенний Едем”. Друге — гіперболізація загроз ГІ-світу, кваліфікування ГІ як розколотого ящика Пандори. Очевидно, що обидві з окреслених позицій не відповідають повністю отриманій оцінці ГІ, яка є конче потрібною для того, щоб використання цієї новітньої технології було на користь людству і не зашкодило природі.

Хотілося б підкреслити, що логіка такого пошуку — оптимального ставлення до ГІ і нешкідливого її використання відбивається, на наш погляд, в розвитку етичної проблематики стосовно сучасної біології. Аналізуючи останнє, В. Стьопін нагадує, що в 70-х — 80-х роках була обґрунтована ідея нової етичної регуляції наукової діяльності і систематично викладена в книзі І. Фролова та Б. Юдіна “Етика науки”. Вже тоді підкреслювалось, що в сучасних біотехнологіях, генній інженерії, експериментах по клонуванню формується нова для науки ситуація, коли вчений повинний добровільно обмежувати можливості творчого пошуку, обираючи не будь-які стратегії дослідження, а лише ті, що не суперечать гуманістичним ідеалам. Таким чином, була зафіксована нова тенденція щодо ролі етичного в науковому дослідженні — потреба включити в науковий пошук етичні регулятиви. Оскільки наука регулюється внутрішніми нормами - етика науці міститься в самій науці, і відносини між ними не обмежуються питанням про добре чи погане застосування наукових результатів. Існує суперечливість перспектив та можливостей генної інженерії. Це появляється в тому, що ГІ має велике значення насамперед у пізнавальному плані. Це дозволяє змінювати ключові генетичні процеси на молекулярному рівні. З іншого

143

боку — це потенційна небезпека, яка може мати глобальний характер, оскільки організми, з якими проводяться експерименти, є широко розповсюдженими і здатні до обміну генетичною інформацією зі своїми аналогами в природі.

Не виключено, що можуть з’явитися організми з новими генетичними властивостями, які раніше ніколи не зустрічалися на Землі. І наслідки цього важко передбачити.

Пласт складних світоглядно-етичних проблем виникає і при використанні практично-технологічних можливостей ГІ стосовно людського існування. Очевидно, що найдискусійніші питання філософсько-світоглядного та етичного спрямування виникають саме у площині “людина — її біологічне”. Ще в 30-ті роки ХХ ст. класик генетики Г.Дж. Меллер обґрунтував потужні потенційні можливості генетики в вивченні психофізіологічних процесів людини: “Оскільки генетика займається пізнанням реалізації всіх властивостей організму, то її необхідно використовувати для аналізу варіацій всіх структур, властивостей, процесів або обставин життя. При вивченні мозку та його діяльності, включаючи випадки психопатичної природи, спадковість відіграє більш вагому роль, ніж в дослідженнях всіх інших органів та їх хвороб”.(Г. Дж. Мьоллер, 2001)

Етичні аспекти генетичного контролю репрезентовано в постанові таких питань, як вплив втручання в геном людини на її індивідуальність, можливість створення “генетичної еліти”, чи має право лікар, що консультує з медично-генетичних питань, впливати на рішення пацієнта тощо. Хто візьме на себе відповідальність за розподіл генів на “хороші” та “погані”? За якими критеріями здійснювати генетичне втручання - які “ідеали?

В сучасних дослідженнях людина бере участь як об’єкт дослідження. Тому багато робиться в галузях етичного та юридичного регулювання біомедичних досліджень такого плану. З метою захистити людину в названих дослідженнях від ризику створюються структури та механізми етичного регулювання досліджень. З загальним планом досліджень, які є втручанням в організм людини, має ознайомитись етичний комітет. І лише після цього дослідження може відбутися. Етичний комітет — це структура, яка включає фахівців тієї галузі, в якій проводяться дослідження, а також представників громадсько-

144

сті. Це, мов би, зовсім сторонні люди, але оскільки дослідження пов’язане з ризиком, важливо, щоб його сутність бла зрозуміла не лише вченим, а й не фахівцям. Отже, риск має бути виправданий не лише в розумінні фахівців, а й у свідомості просто людини. яка, звісно, буде і користь, і загрозу ГІ-дослідження сприймати принципово інакше, ніж фахівець. Б.Юдін вбачає в такому регулюванні ГІ-досліджень ознаку того, що певна зовнішня по відношенню до науки сила починає істотно брати участь в “співвідношенні” тематики здійснюваних досліджень. Важливо наступне: оскільки кожне дослідження має пройти етичну експертизу, виходить, що вимога його етичної обґрунтованості має передувати дослідницькій частині проекту. Отже, етичні обґрунтування виконують не лише регулятивну, а й конституюючу роль по відношенню до дослідницької практики.(Б. Юдін, 2002)

На регулюючій ролі “нефахівців” поряд з фахівцями в обранні певної біотехнологічної методики дослідження чи лікування наголошує П.Д. Тіщенко. Наприклад, оперативне втручання має певні межі, і в їх визначенні повинен взяти участь хворий. Дослідник пропонує врахувати два пласти страждання пацієнта — біологічний та “біографічний”. В пошуках відповіді в контексті першого — біологічного — компетентним є лікар. В контексті іншого — пацієнт. Тому, “профане знання”, в якому присутнє знання про обставини особистісного життя, власних економічних можливостей для лікування, життєві плани, фактично урівнює нефахівців з фахівцями в етичній площині. Воно створює умови для автономій особистості. Отже, потрібний не лише змістовний діалог лікарів та пацієнтів в зв’язку з прийняттям певних рішень, а й взаємодія фахівців та нефахівців в прийнятті рішень про моральну припустимість нових біотехнологій.(Тіщенко 1999)

Водночас, обговорюючи співвідношення свободи наукової творчості як безумовної цінності та етичних вимірів, методологи науки (.Б.Г.Юдин, 2002) висловлюється щодо можливості обмеження такої свободи на користь людини. Практика етичної експертизи засвідчує невірність протиставлення власне наукового пошуку, що мов би не оцінюється етичним чином, і його результатів, які можуть оцінуватися з етичної точки зору. Зараз, вже очевидно, що навпаки, сам науковий пошук має керуватися етичними орієнтаціями. Тут мають спрацювати і вже спрацьовують ретельно відпрацьовані технології, своєрідна «етична індустрія». До речі, така вже сформувалась в практиці біомедичних досліджень. Якщо ж говорити про етичне регулювання власне ре-

145

зультатів наукового пізнання, то цікавим в світоглядно-етичному плані є «принцип перестороги»: якщо пропонується використання нової технології і при цьому у когось виникають розумні сумніви щодо безпеки її, то довести зворотне має той, хто її пропонує ввести. Отже, в постнекласичній науці, як демонструє практика сучасного біологічного дослідження, питання про безпеку новітніх технологій ставиться не постфактум, а вчені та етичні комітети намагаються запобігти можливій небезпеці. Таким чином спрацьовує принцип перестороги.

Подібним до принципу перестороги чином в медико-біологічних дослідженнях та лікувальній діяльності, що базується на новітніх технологіях, функціонує етичний принцип пропорційності цілей та мінімального ризику. Обговорюючи біотехнологічні та етичні проблеми аллотрансплантації (пересадки органів та тканин людини до людини) і ксенотрансплантації (пересадки органів та тканин тварини людині) В. Шумаков та А. Тоневицький наголошують, що необхідним в етичному плані є визначення меж припустимості будь-якого лікувально-медичного та біологічного методу в їх впливі на здоров’я людини. Критерієм його використання, на думку дослідників, є загальне правило: невдача лікування, навіть випадкова, не повинна загрожувати більше, ніж його хвороба. Отже, медико-біологічні методи мають бути адекватними тим цілям, які вони реалізують, а такими цілями є покращення стану хворого. Зрозуміло, що ризик має бути мінімальним. (В. Шумаков, А. Тоневиький, 1999)

Обговорення етичних дозволів та заборон на генно-інженерні дослідження стає предметом наукових зібрань. Так, в 1999 р. в Росії відбулася наукова конференція «Геном людини», де обговорювалися етичні та правові аспекти ГІ. Як підкреслюють В. Іванов та В. Іжевська, геноміка (генетична терапія та геномні дослідження займає особливе положення серед інших розділів біомедичної етики, оскільки зміни генетичної інформації можуть вплинути на подальші покоління, на нащадків. (В. Іванов, В. Іжевська, 1999). Узагальнюючи етичні орієнтації генетичних втручань в людський геном, філософи біології виокремлюють такі етичні правила:

1. Інтереси окремої людини повинні превалювати над інтересами науки та суспільства.

146

2. Втручання в геном людини в медичних цілях припускається лише за умови відсутності його спрямування на зміну генів у нащадків цієї людини.

3. Геномні дослідження не можуть бути основою для будь якої форми дискримінації.

4. Участь людей у біомедичних дослідженнях повинна бути тільки добровільною.

5. Необхідні гарантії зберігання конфіденційності генетичної інформації пацієнта.

В філософії біології 80-х років ХХ ст. і в сучасних концепціях, які наголошують на регулятивній ролі етичних принципів в науково-біологічному дослідженні, ці принципи в функціональному плані розглядають, як правило, в контроверзі «дозволи-заборони». Тобто, моральні орієнтації розглядають чи то як дозволи на певне дослідження (як правило пов’язане з людиною як об’єктом вивчення, чи то як заборону.

Цікавий пласт міркувань в філософських дослідженнях такого плану пов’язаний з розглядом включення цінностей в наукове дослідження в іншому розумінні — як стимулюючих факторів. Прикладом є концепція проф. Х.Лейсі, яка представлена в його роботі «Чи вільна наука від цінностей? Цінності та наукове розуміння». Дослідник відстоює позицію, відповідно до якої наука та цінності не лише, «співіснують», а взаємовпливають .(Х. Лейсі, 2001) Він намагається з’ясувати за яких умов цінності стають внутрішніми компонентами науково-теоретичної діяльності, тобто такими, що стимулюють наукове дослідження. Для розв’язання цієї проблеми Х.Лейсі вводить ідею «когнітивних цінностей». Це — з одного боку, норми, критерії та ідеали науковості, стандарти наукової практики. З іншого — це саме цінності, оскільки завдяки ним досягається більш глибоке розуміння певної сукупності об’єктів. «Мова цінностей насичує когнітивні підходи в процесі вибору теорії… Цінність, роль якої бажано відмітити в процесі вибору теорії, не є моральною, персональною, соціальною або естетичною… Вона є когнітивною цінністю». (Х. Лейсі, 2001) Ознаки, за якими можна оцінювати міру прояву когнітивних цінностей є репрезентативність теорії, її відповідність явищам, що вона їх має описати, обґрунтованість, повнота тощо.

147

Інший аспект взаємопроникнення науки і цінностей, за Х.Лейсі, пов’язує наукове пізнання з визначенням цілей науки та вибором певних наукових стратегій. Це принципово можливо, оскільки світ людини як світ досвіду її повсякденного «життя», змінюється історично. А важливі об’єкти, з якими ми стикаємося в цьому світі, існують тому, що реалізуються певні філософсько-світоглядні та соціальні цінності. Серед них Х.Лейсі підкреслює як фундаментальну цінність контроль науки над природою. (Х. Лейсі, 2001)

Представлена концепція є цікавою і оригінальною, тому що в ній ціннісний аспект наукового дослідження не ототожнюється власне з пізнавальним, а здійснюється пошук глибинних, внутрішніх засад ціннісного спрацювання найважливіших логічних форм і регулятивів наукового знання. Водночас, цінність не ототожнюється лише з етичною складовою. Однак, важко погодитися з дослідником в тому, що контроль за природою є найголовніша цінність науки, оскільки такий висновок має явне тяжіння до методології технократизму і до сцієнтиського світогляду. Очевидно, що сучасну науку, осмислену в ціннісному контексті, не можна редукувати до технократичного дискурсу, навіть на підґрунті оцінки величезних можливостей новітніх біотехнологій та соціальної інженерії. Осмислення співвідношення цінностей науки представлено також в концепції Р.Нугаєва, який виходить з того, що в науковому пізнанні важливу роль відіграють декілька блоків цінностей.(Р. Нугаєв, 2002)

До першого автор відносить етичні цінності, які регулюють процеси використання суспільством результатів наукових відкриттів. Наприклад, використання ГІ. Це в значній мірі фактичні цінності та норми соціуму, який оточує науку. Другий блок цінностей, що регулюють взаємини між дослідниками в межах наукового співтовариства. Це — класично описані Р.Мертоном цінності — «універсалізм», «безкорисливість» тощо. Третій блок — когнітивні або епістемічні цінності. Вони неоднорідні і розподілені по 2-х групах. В першу входять цінності, що регулюють процеси переходу від фундаментальних теоретичних схем до окремих від окремих теоретичних схем до емпіричних. Прикладом може бути принцип фальсифікуємості теорії К.Поппера. В другу —

148

парадигмальні цінності. Р.Нугаєв пропонує таку схему ціннісної взаємодії нової та вже існуючої парадигми, у відповідності з якою при зустрічі парадигм їх цінності взаємопроникають одне в інше. що призводить до виникнення кросс-культурних цінностей, які притаманні більш досконалій парадигмі. (Р. Нугаєв, 2002)

Нам здається, що це цікава схема, яка в функціональному плані відповідає сучасній біології . Дійсно, хоча парадигма постнекласичної науки характеризується новим розумінням ролі цінностей в біологічному дослідженні, водночас в сучасній біології «спрацьовують» і пізнавальні та ціннісні орієнтації класичної та некласичної науки. Однак, треба підкреслити, що істотною ознакою постнекласичної науки є практичне функціонування нових методологій, орієнтованих на урахування єдності дослідницького та морального. Вивчення доступної нам наукової літератури дозволяє засвідчити, що такий феномен етичного регулювання в сучасному біологічному дослідженні стосовно новітніх біологічних технологій, як етичні комітети реалізує свої можливості в реальності розвинених країн і Європи. Поширюються такі комітети і в Росії. Етичний комітет усвідомлюється методологами науки як інституірована сучасна форма, в якій втілена ідея автономії особистості та автономії свідомості людей. які самі мають право вибирати, як ставиться до власної біології.

Отже, загалом на підсумок можна стверджувати, що гуманістична перспектива використання генної інженерії можлива. Але вона не є єдиною і не розгортається «автоматично». Вона передбачає інтегративну цілеспрямовану діяльність світового наукового співтовариства націлену на розвиток використання ГІ в біоконструкціях та медико-технологічній, лікувальній сферах в поєднанні з осмисленням її гуманістичної ролі. Отже, орієнтирами та мотивами генно-інженерних досліджень та їх використання мають бути морально-гуманістичні принципи.

Осмислення аксіології сучасних біологічних досліджень та новітніх біотехнологій створює підґрунтя для більш широкого контекстуального розгляду окреслених проблем. Якщо в 80-ті роки ХХ ст. філософсько-світоглядні оцінки ГІ стали відповіддю на своєрідний виклик біології щодо філософії (І. Фролов), то сьогодні, на початку ХХІ ст. філософи та методологи біології окреслюють проблему «виклику біології щодо культури». (І. Фролов, 1986) Сучасний етап біології кваліфікують як біо-

149

інженерний, якщо ґрунтується на прогресі генної та клітинної інженерії, інженерії біогеоценозів, на якому як найважливіша ставиться проблема взаємодії біосфери та людства, потребує переосмислення традиційних форм організації знання, формування нових ідеалів та принципів наукового дослідження. Загалом — створення нового образу науки, враховує взаємодію сучасної біології з системою культури.

Потреба здійснення такого філософського осмислення сучасної біології відбивається в намаганні філософів біології окреслити ті можливі світоглядно-етичні форми, в яких аксіологічна та пізнавальна складові передбачають одна одну. Практика філософсько-світоглядного та теоретичного пізнання живого представлена запропонованими пропозиціями.

ПИТАННЯ

1. Формування етико-правових відносин у стародавній медицині.

2. Теоретичні підходи до розумінні права пацієнта

3. Етичні підходи до пацієнта в медицині Стародавньої Греції..

4. Розуміння «лікарської етики» і «лікарської деонтології».

5. Утилітарні і деонтологічні принципи в біоетиці.

6. Правові та етичні норми сучасної медичної діяльності.

7. Юридична регламентація в біоетиці (етичні комітети).

8. Моделі сучасної біомедичної етики (М.В.Попов).

9. Критика пояснювальної системи в біоетиці (лікар-пацієнт).

10. Зазначте можливі екологічні наслідки використання транс генних організмів.

11. Яким чином можна зрозуміти «знання про живе» в еволюційній епістемології.

12. Зазначте світоглядно – етичні проблеми використання генної інженерії.

РЕФЕРАТИ

1. Етико – правові аспекти медицини.

2. Традиції медицини Стародавньої Греції

3. Порушення прав пацієнта в історії медицини

150

4. Медична етика як галузь сучасної біоетики

5. Етико-правові аспекти біомедичної діяльності.

6. Біомедична етика в системі моральних орієнтирів і цінностей техногенної цивілізації.

7. Утилітарна та деонтологічна етика.

8. Гуманістичні орієнтири сучасної біотехнології.

Поясніть наступні вислови

1. Вдосконалення клятви Гіппократа.

2. Аргументи в дискусії про написання і авторство «Клятви Гіппократа»

3. Генетика: а) субстрат перетворення стилю мислення (менделізм в континуумі соціо - гуманітарного знання);

б) джерело соціальних проблем, що мають політичне забарвлення;

в) галузь наукового дослідження в біології.

4. Який би термін ви застосували по відношенню до людини з незворотними змінами в корі головного мозку?

5. Формування гуманістичні перспективи генної інженерії.

Виконайте завдання

1. Оберіть відповідь: медицина бере свій початок в традиціях лікування стародавнього Єгипту; в стародавній Греції. Поясніть відповідь.

2. Охарактеризуйте історичні підходи до регламентації медичної справи.

3. Треба продовжити думку: правові та етичні норми медичної діяльності визначаються…

4. Яка система охорони здоров’я характерна для української медицини.

5. Теоретично генна інженерія може бути в основі реалізації найсуттєвішої метафізичної потреби людського буття – свободи необмеженого в часі і просторі повноцінного фізичного існування.

6. Існує теоретична можливість вичерпання потенціалу еволюції біосфери Землі.

7. Історія виникнення «рекомбинатних ДНК».

151

Основна література

1. Вельков В.В. На пути к генетически модифицированному миру // Человек. — 2002 — №2. — С. 22-37.

2. Иванов В,И,, Ижевская В,Л, Этика геномики. Этические принципы геномных исследований // Человек. — 1999. — № 4 – 5, С. 5 – 15, С. 8 – 18.

3. Лейси Х. Свободна ли наука от ценностей? Ценности и научное понимание. Перевод с англ. Л.В.Суркова и др. Под ред. В.А.Яковлева. — М.: Логос, 2001. — 360 с.

4. Нугаев Р.М. Смена развитых научных теорий: ценностные измерения // Вопросы философии. — 2002. — №12. — С.124-134.

5. Павлова Т.Н. Биоэтика в высшей школе. — К.: Киевский эколого-культурный центр, 1998. — 128 с.

6. Фролов И.Т., Юдин Б.Г. Этика науки. Проблемы и дискуссии. — М.: Политиздат. — 1986. — 399с.

7. Шуманов В.И., Тоневицкий А.Г. Ксенотрансплантация: научные и этические проблемы // Человек. — 1999. — №6. — С.91-95.

8. Яковлев В.А. Бинарность ценностных ориентаций науки // Вопросы филос. — 2001. — №12. — С.77-86.

9. Rensh B. Biophilosophy. Columbio Un Press, 1971.

10. Попов М.В. Аксіологія і медицина (Проблема цінностей і медицина). – К.: ПАРАПАН, 2003. – 284 с.

11. Бобров О.Є. Медицина (нравы, судьбы, бесправие). – Кировоград: Полиум, 2003. – 212 с.

12. Кулиниченко В.Л. Современная медицина: трансформация парадигм теории и практики (философско-методологический анализ). — К., 2001. - 237с.

13. Кулиниченко В.Л., Вековшинина С.В. Биоэтика: Феноменологические поиски и основания// Феноменология и гуманитарное знание. — К.: Тандем, 1998.

14. Й.А. Турак Етичні та правові засади медичного втручання: З погляду лікаря-практика. –Ужгород: ВАТ Виво «Закарпаття», 2002. – 192 с.

Додаткова література

1. Етичні комітети. Становлення, структура, функції / ред.. В.Л. Кулініченко, С.В. Вєковшиніної. – К.: Видавець Карпенко В.М., 2002. – 160 с.

152

2. Введение в биоэтику. — М.: Прогресс-Традиция, 1998. — 384 с.

3. Караванов Г.Г. Деонтологія в хірургії. – К.: Здоров’я, 1974. – 78 с.

4. Большая медицинская энциклопедия: В 36 т. 2-е изд. – М.: С. Э, 1964. – Т. 35. – С.831 – 839.

5. Г. Дж. Меллер Значение генетики в изучении психофизиологичных проессов // Человек. – 2001. - №3. – С. 166 – 169.

6. Lewis M., Warden C. Law and ethics in the medical office. – Philadelphia: Davis, 1983. – XV. – 227 p.

7. Большая медицинская энциклопедия: В 36 т. 2-е изд. – М.: С. Э, 1958. – Т. 8. – С.1047 – 1047.

153