Проф. І.С.Добронравова

Концепції наукової раціональності в сучасній філософії науки.

Методологічні концепції філософії науки останніх двох десятиліть ХХ століття виходять у визначенні своїх проблем перш за все зі спроби переосмислити надбання своїх попередників. Ми розглянемо тут погляди двох відомих представників англо-американської традиції в філософії науки Ларрі Лаудана і Хіларі Патнема, спираючись на їхній аналіз попереднього розвитку філософії науки.

Праці Л.Лаудана пов'язані головним чином з намаганням створити адекватну модель наукової раціональності, розглянутої як спосіб поведінки вчених по досягненню певних цілей певними засобами, причому і цілі і засоби мають бути обгрунтованими таким чином, щоб їх можна було дискутувати на певних засадах. Таким чином Л.Лаудан розширює межі раціонального вибору порівнянно з такими прихильниками критичного раціоналізму, як К.Поппер і І.Лакатос, які виходили з того, що цілі визначаються цінностями, прихильність до яких є вихідною для особистості і не може раціонально обговорюватись.

Однак, піддаючи раціональній критиці цінності науки, Лаудан вважає проблематичною і таку наукову цінність, як об'єктивна істинність знання, тобто зберігає раціональність за рахунок реалізму (позиція наукового реалізму передбачає припущення існування зовнішнього світу і можливості його істинного пізнання науковими методами). На відміну від Лаудана, Х.Патнем переглядає розуміння наукової раціональності таким чином, щоб зберігти в засадах науки і реалізм, і раціональність.

Ідеї Х.Патнема про "реалізм з людським обличчям" і некритеріальну раціональність багато в чому перегукуються з підходами вітчизняної традиції в філософії науки до розуміння історичних типів наукової раціональності і тих ідеалів раціональності, які вони втілюють. Ми будемо тут спиратися на розрізнення класичного, некласичного і постнекласичного типів наукової раціональності, проведене В.С.Стьопіним, і розуміння класичного і некласичного ідеалів раціональності за М.Мамардашвілі. Слід зазначити, що хоча вітчизняні філософи науки і зважають на епістемологічні, методологічні і логічні здобутки англо-американської філософії науки, їхні вихідні філософські орієнтири пов'язані з континентальною філософською традицією, особливо з німецькою, і її розвитком в ХХ столітті. В цьому розділі буде висвітлено проблему становлення системи філософських засад постнекласичної науки, тобто постнекласичного типу наукової раціональності.

Наукова раціональність і цілі науки.

Порівнюючи філософію науки 30х-50х років (а саме, логічний емпірізм і попперівський критичний раціоналізм) з так званою "новою хвилею" в філософії науки 70х-80х (Кун, Лакатос, Фейерабенд), Л.Лаудан зазначив, що центральні проблеми, на яких зосереджуються методологи порівнюваних поколінь різні. Перші вважають центральною проблему згоди (консенсусу) в науці, другі зосереджуються на проблемі розбіжностей (диссенсусу) між науковцями. Лаудан вважає, що для розв'язання обох проблем одразу пояснювальної потужності не вистачає в жодної з методологічних концепцій. Створення методологічної концепції, досить потужної для того, щоб раціональним чином пояснювати поведінку вчених і щодо утворення консенсусу між ними, і щодо його порушення, Л.Лаудан і ставить собі за мету.

Прослідкуємо коротко разом з ним перебіг думки прибічників консенсусу як звичайного стану науки і аргументацію філософів, які акцентували на диссенсусі. Філософи 30х-40х років спирались на вже вироблений до них так званий лейбніціанський ідеал. "Коротко кажучи, лейбніціанський ідеал полягає в тому, що всі дебати щодо фактичного стану справ можуть бути неупередженно розв'язані залученням відповідних правил доведення. ... Те, що філософи вірили у нього, було безпосередньо пов'язане з їхньою точкою зору на консенсус в науці, бо наука розглядалась як така, що складається цілковито з тверджень про фактичне. ...Розбіжності про факти можуть виникнути поміж раціональними людьми тільки тоді, коли свідоцтва про ці факти є .. неповними. У підсумку філософи проповідували, що наука є діяльністю, в якій досягається консенсус, оскільки вчені неявно, а іноді і явно оформлюють свої вірування у відповідності з загальновизнанними канонами методології науки..., і ці канони мислились як більш ніж достатні, щоб розв'язати будь-яку дійсну розбіжність щодо фактичного." Саме тому такі видатні філософи того періоду, як Р.Карнап, Г.Рейхенбах, К.Поппер, бачили своє завдання в тому, щоб виразити явним чином методологічні правила, які вчені неявно застосовують, обираючи поміж теоріями.

Можна виділити чотири напрямку аргументації, яка показала обмеженість погляду на науку з точки зору консенсусу: 1) розповсюдженість дискусій; 2)теза про несумірність теорій; 3) теза про недовизначеність теорій; 4) феномен успішної контрнормальної поведінки. Коротко переглянемо ці напрямки, посилаючись на тих представників "нової хвилі", що їх обстоювали.

Розповсюдженість дискусій.

Історія науки знає багато прикладів дискусій, які тривали протягом десятиліть, а іноді і століть: Коперник versus Птолемей, хвильова - корпускулярна теорії світла, уніформізм versus катастрофізм в геології, Прістлі versus Лавуазьє в хімії, Ейнштейн versus Бор в квантовій механіці, креаціонізм versus еволюціонізм в біології і т.ін. Виходячи з моделі консенсусу зрозуміти наявність революцій в науці неможливо. Томас Кун пише з цього приводу, що виникнення нових ідей "вимагає процесу рішення, який допускає розбіжності серед раціональних людей, а той алгорітм, який звичайно уявляли собі філософи, мав би відводити науку від цих розбіжностей"

Теза про несумірність.

Несумірність парадигм за Куном пов'язана як з різним змістом, який вкладають в певні терміни прибічники різних парадигм, так і з їхньою прихильністю до різних методологічних стандартів і пізнавальних цінностей.

Недовизначеність теорії емпіричними даними.

Наукові правила не дозволяють однозначно віддавати перевагу одній теорії порівняно з її конкурентами, посилаючись на емпіричні дані. Є різні шляхи до цього твердження. Ми наведемо тут лише тезу Дюгема-Куайна. В формулюванні І.Лакатоса "згідно цієї тези, будь яка теорія може бути врятована від спростування, якщо запровадити відповідну підгонку, маніпулюючи фоновим знанням, з яким пов'язана ця теорія" ; в слабкій інтерпретації ця теза "заперечує тільки можливість спростування якого-небудь ізольованого фрагмента теоретичної системи. При сильній інтерпретації теза Дюгема-Куайна виключає будь яке правило вибору з теоретичних альтернатив."

Контрнормальна поведінка.

Як показав П.Фейерабенд , багато з вчених порушували норми, які традиційно вважались науковими, але мали великі наукові досягнення. Фейерабенд робив з цього досить сильний висновок про те, що в методологічному плані "все дозволено". Але як мінімум, можна припустити, що норми, які порушувались (наприклад, норми індуктивізму), не є правильно визначеними як норми, що керують науковою практикою.

Таким чином, філософи науки 70х-80х років вибороли місце для розбіжностей в своїх методологічних концепціях. Однак, було втрачено можливість пояснити згоду між вченими. Так, Кун не має задовільного пояснення переходу від революції до нормальної науки, його модель не висуває раціональних підстав для згоди між прихильниками нової парадигми. Лакатос, наголошуючи на ролі конвенцій у підтримці тієї чи іншої науково-дослідницької програми, вважає раціональними різні варіанти поведінки вченого і не може визначити раціональні критерії вибору між ними. А Фейерабенд зі своїм методологічним анархізмом взагалі не вважає за потрібне досягнення консенсусу між вченими.

Намагаючись віднайти методологічну модель, в якій пояснювався б і консенсус, і диссенсус, Л.Лаудан реконструює ієрархічну структуру наукових дебатів (якої притримувались такі авторитетні філософи науки, як Поппер, Гемпель, Рейхенбах) з тим, щоб з'ясувати її пояснювальні можливості щодо встановлення згоди між вченими і щодо втримання підстав для певних розбіжностей. При цьому він вирізняє три рівні можливих розбіжностей: фактуальний, методологічний, аксіологічний. Відповідні рішення для досягнення згоди при ієрархічній структурі наукових дебатів можуть бути отримані при переході на більш високий рівень дебатів. Так, для досягнення фактуального консенсусу, слід апелювати до методологічного рівня, щоб застосовувати певні правила для розв'язання проблем розбіжності в емпіричних даних або їхнього теоретичного пояснення. Для розбіжностей щодо методологічних правил, вирішальною може бути апеляція щодо цілей науки, визначених відповідними цінностями, тобто вихід на аксіологічний рівень. Недовизначеність вибору варіантів певного рівня правилами більш високого рівня ієрархії втримує місце для диссенсусу в цій стандартній ієрархічній структурі наукових дебатів. Так, можливі методологічні розбіжності в настановах до пошуків на фактуальному рівні. Наприклад, Поппер орієнтує на пошуки передбачень, спроможних спростувати теорію і вважає високоймовірні гіпотези нездатними до пояснення широкого класу явищ, а Карнап наполягає на сприйнятності теорій, які є високоймовірними за рахунок багатьох підтверджень і навіть за відсутності нових передбачень.

Однак, якщо вчені встановлять, що їхні розбіжності є аксіологічними, тобто визначаються різними ціннісними установками, ієрархічна структура наукових дебатів не надає можливостей для раціональної критики, оскільки більш високий, ніж аксіологічний, рівень обговорення у ній відсутній. Поппер, напріклад, вважав, що прийняття або зміна пізнавальних цілей є справою емоційною і суб'єктивною і не може раціонально обговорюватись. Він протиставляв свою точку зору на ціль науки (епістемічний реалізм: ціль - істина) іншим поглядам: інструменталізму, конвенціоналізму, прагматизму, які відповідно проголошували в якості цілей науки економність, простоту і передбачувальну точність.

Для винайдення іншої моделі наукових дебатів, здатної включити цілі і цінності до обговорення, Л.Лаудан піддає критиці те, що він називає оманливою коваріантністю між певними пізнавальними цілями і методологічними правилами як засобами (або інструментами) їхнього досягнення. Якщо виходити з такої коваріантності і вважати різницю в цілях необговорюваною, то ми й отримаємо ту несумірність парадигм, на якій наполягає Кун, і неможливість раціональних дискусій.

Однак, одні й ті ж набори методологічних правил можуть використовуватись для досягнення різних цілей. Так, реалісти, які розглядають наукові теорії як наближення до істини, і інструменталісти, які вбачають в наукових теоріях лише засіб для передбачення явищ, можуть сповідувати тотожні методологічні стандарти. Так, обидва лагері вважають з потрібне для досягнення своїх різних цілей (істинне пізнання і успішне передбачення) вимагати від теорій емпіричної підтверджуваності, опису широкого кола явищ та наявності передбачень.

Таким чином, аксіологічні розбіжності не виключають методологічної і фактуальної згоди. Крім того, цінності є необговорюваними, тільки якщо ми притримуємося ієрархічної моделі наукових дебатів. Якщо ж вважати, що обговорення цілей може відбуватись з посиланням на методологію і фактуальний стан справ, тобто відмовитись від ієрархії на користь моделі з більш рівноправним розумінням відносин між рівнями обговорення, раціональна критика цілей стає можливою. Л.Лаудан пропонує дві основні стратегії такої критики: 1)показати утопічність цілей, 2)показати їхню невідповідність неявним цінностям наукової практики.

Утопічнсть цілей можна скритикувати, продемонструвавши їхній а)стратегічний утопізм, б)семантичний утопізм, в)епістемічний утопізм.

Так, продемонстрували свою стратегічну утопічність пошуки філософського камню, спроби створення вічного двигуна, побудови соціального устрою, який би забезпечував загальне щастя. Серед пізнавальних цінностей стратегічно утопічною виявилась вимога до науковості знання як до його доведеності на емпіричних засадах, оскільки універсальні твердження типу наукових законів потребували б для своєї прийнятності нескінченної кількості перевірок їхніх наслідків.

Семантичну утопічність демонструють такі часто проголошувані пізнавальні цілі, як краса і елегантність теорій. Значення термінів, які здаються інтуїтивно ясними, не є визначеними, тому неможливо об'єктивно визначити, досягнуті вони чи ні.

Може виявитись епістемічно утопічною така пізнавальна цінність, як істинність теорії, навіть, якщо значення поняття істини задовільно визначене (наприклад, за Тарським). Це може мати місце, коли невизначені критерії реалізовності такої цілі.

Наведений спосіб критики дійсно використовується в дискусіях між прихильниками різних наукових цілей: редукціоністами і холістами, телеологами - прибічниками пошуків діючої причини, інструменталістами - реалістами.

Виявлення розбіжністі явних і неявних цілей когнітивної практики також може бути підставою для критики. "Самі результати дій агента цілепокладання (навіть якщо вони не фігурують серед його явних цілей) можуть обгрунтованно вважатися за його неявні цілі. ... Побоюючись звинувачень в непослідовності, раціональна людина, зіткнувшись з конфліктом між цінностями, які він проголошує, і цінностями, про які свідчать його дії, намагатиметься впорядкувати ті і інші". Перевага віддається тій групі цілей, після виявлення їхньої суперечності, яка відповідає деякій прийнятній цінності, щодо якої існує згода. Так, наприкінці XVIII - початку XIX століть наукове співтовариство відмовилось від установки обмеження науки виключно спостережуваними сутностями, оскільки використання таких гіпотетичних сутностей надзвичайно розширювало пояснювальні можливості наукових теорій за умови їх перевірюваності.

Сітчаста модель наукової раціональності.

Ларрі Лаудан пропонує власну модель взаємних раціональних обгрунтувань поміж науковими теоріями, методами і цілями, яку він називає сітчастою. "Комірку" такої "сітки" утворює трикутник, в вершинах якої знаходиться те,що в структурі ієрархічних дебатів розглядалось, як певні рівні, тобто фактуальне знання: теорії з відповідним емпіричним підгрунтям; методологічні правила; цілі науки, які визначаються пізнавальними цінностями. Аксіологія, методологія і фактуальні твердження взаємно обгрунтовують одно інше, і жодний рівень не можна вважати більш або менш фундаментальним. Так, цілі обгрунтовують набір методологічних правил, який в свою чергу демонструє реалізовність цілей, а отже їхню прийнятність. Методологічні правила обгрунтовують прийнятність теорій, а прогрес або затримка в зростанні фактуального знання показує, які правила є ефективними, тобто формує вимоги до методології. А стан справ в галузі фактуального знання і цілі, що висуває наукове співтовариство, гармонізують одне одне відповідно рівню розвитку наукових методів. Оскільки ж всі ці взаємовизначення не є надто жорсткими, ця модель здатна пояснити і розбіжності між вченими, і згоду між ними в межах їхньої раціональної поведінки.

Сітчаста модель наукової раціональності Ларрі Лаудана дозволяє розширити межі раціонального вибору в науці, однак, як вже було зазначено, робиться це за рахунок відмови від реалізму. Дійсно, істина розглядається тут лише як одна з можливих (і рівноправних) цілей пізнавальної практики, і в ситуації, коли критерії її досягнення стають розмитими, може бути визнана епістемічно утопічною як пізнавальна цінність. А створення подібних ситуацій є цілком реальним в період наукової революції, який ми саме і переживаємо.

Інший вибір зробив відомий американський філософ Хіларі Патнем . Він завжди визначав свою позицію як "твердий" реалізм, але досить творчо ставився до того, як повинна розумітись ця позиція. Для того, щоб зберігти в епістемологічних засадах науки і реалізм і раціональність, він вважає за потрібне зкоректувати розуміння і того і іншого. Розглянемо зпершу, як критичний огляд попередніх методологічних концепцій приводить його до ідеї некритеріальної раціональності.

Некритеріальна раціональність і науковий реалізм.

Філософія науки як напрямок західно-європейської філософської думки створювалась і розвивалась під гаслом дослідження науки науковими методами. Тому Х.Патнем вважає за можливе застосовувати до методологічних концепцій науки ті вимоги, які ці концепції формулюють щодо науки. Якщо ж методологічні концепції не відповідають власним критеріям, вони можуть бути розцінені як самоспростовні.

Так, логічний позитивізм розглядав як змістовні лише емпірично перевірювані речення, логічні і математичні речення він вважав аналітично істиними або хибними, а всі інші безглуздими. Однак сам принцип веріфікації за цими критеріями є безглуздим, оскільки не є ні аналітично істинним, ні емпірично перевірюваним. Тобто логічний позитивізм самоспростовний.

Аналогічно може бути продемонстровано самоспростовність будь-якої моделі раціональності, яка висуває певні критерії або норми раціональності. В рамках такої моделі самі ці критерії не можуть бути обгрунтовані.

Л.Вітгейнштейн і К.Поппер посилаються на певні соціальні норми раціональної прийнятності певних суджень. І якщо в ситуаціях буденного життя для "веріфікації" більшості суджень (зокрема суджень сприйняття типу "я стою перед дверима") достатньо дії неявних суспільних норм, що поділяються представниками певної культури і носіями певної мови, то в судженях про успішність наукових теорій суспільство покладається на суспільно затверджений авторітет експертів. Так, Поппер вважає методологічні рішення вчених або конвенції неусувним компонентом перевірки теорій. Таким чином, критерії раціональності виявляються просто інституціоналізованими нормами.

Х.Патнем підкреслює, що "... ми не можемо, спираючись на суспільно закріплені норми, вирішити, що раціонально довідне і обгрунтовне в філософії, а що ні. Заява, ... що філософія - це концептуальний аналіз, що поняття самі визначають, які філософські аргументи вірні, якщо їх поєднати з доктриною про те, що поняття - це норми або правила, зафіксовані в суспільній мовній практиці, є завуальованою заявою, що будь-яке обгрунтування в філософії є критеріальне обгрунтування і що філософські істини настільки ж публічно демонстровні, як і наукові істини. Така позиція здається мені просто нерозумною, зважаючи на всю історію предмету , включаючи новітню. ... Не існує нейтральної концепції раціональності ... Ніхто не зможе критеріально веріфікувати, що жоден з нас не має підстав апелювати до норм культури".

Таким чином, Х.Патнем стверджує, що інституціоналізована критеріальна раціональність, яку обстоювали позитивісти, Вітгейнштейн, деякі з філософів мови, не лишає місця для раціональної діяльності в філософії, тому їхня позиція самоспростовна. Таким чином, загальний висновок полягає в тому, що поняття раціонального обгрунтування має бути більш широким, ніж інституціоналізована критеріальна раціональність.

Звертаючись до критиків вищезгаданих концепцій, до філософів, які обстоювали релятивістські і багато в чому ірраціоналістичні позиції в філософії науки, тобто до Т.Куна і П.Фейерабенда, Х.Патнем зосереджується на вихідній для обох філософів тезі про несумірність (парадигм, теорій, мов) і показує її самоспростовність. Хід його аргументації при цьому такий: "...було б внутрішньо суперечливим заявити, що поняття Галілея несумірні з нашими, а потім продовжувати їх докладно описувати" , оскільки якщо б тезис про несумірність був вірний, переклад був би неможливим, і нам довелось би мати справу не з поняттями, а з неінтерпретовними шумами. Без настанови інтерпретативної доброзичливості не тільки наукові поняття, а й найпростіші слова з попередніх модифікацій нашої власної мови, як показав ще В.Куайн , не мали б для нас фіксованого значення. Порівняння вказує, що існує та чи інша сумірність.

Сумірність ця забезпечується деякими фундаментальними засадами людського існування: "Якими б різними не були наші образи знання і концепцїї раціональності, ми володіємо гігантським сумісним запасом припущень і вір про те, що розумно, причому поділяємо ці віри і припущення навіть з тією дуже химерною культурою, яку зуміли успішно витлумачити". Та обставина, що релятивістські погляди заперечують наявну сумірності концепцій такою мірою, що роблять проблематичною власне формулювання, за Х.Патнемом визначається їхнім сциєнтизмом. На відміну від сциєнтизма позитивістського гатунку, зорієнтованого на природничі науки, культур-релятивізм 70х-80х, наполягавший на тому що раціональність просто визначається культурними нормами місцевого значення, є сциєнтизмом, викликаним до життя антропологією.

Таким чином, загальний висновок на користь некритеріальної раціональності, заперечує виключне значення наукової раціональності як взірця раціональної людської діяльності. Х.Патнем закликає в пошуках адекватної концепції раціональності звертатися до прикладу різних видів людської діяльності, зокрема до способів усвідомлення моральних норм в етичних концепціях, які не передбачають готових рішень для життєвих ситуацій Головне - це відмова від пошуків абсолюту, зрозумілого як набір норм.

Ця ж тенденція відмови від абсолютистських претензій характерна для Патнема при розгляді ним проблеми істини, невід'ємної від прокламованої ним реалістичної позиції. Наукова раціональність не завжди, але найчастіше пов'язана з реалізмом. Реалізм же -- це філософська позиція, яка передбачає з самого початку існування зовнішнього світу і принципову можливість його істинного пізнання. Цю позицію, яку поділяє більшість вчених-природничників, і яка є опорою здорового глузду, виявляється, втім, дуже складно не тільки обгрунтувати, а й послідовно провести навіть у галузі філософії науки.

Хіларі Патнем вважає, що цих труднощів можна уникнути, якщо відмовитись від абсолютизму, тобто визнати пізнавальну позицію людини в усій її відносності і припинити ототожнювати її з абсолютною пізнавальною позицією немов би з погляду Господа Бога. Назва однієї з книжок Х.Патнема "Реалізм з людським обличчям" , яка перефразує відоме політичне гасло часів Празької весни, покликана підкреслити, в чому полягає різниця між запропонованим цим філософом "внутрішнім реалізмом" і метафізичним реалізмом абсолютистського гатунку.

Метафізичний реалізм передбачає привілейовану пізнавальну позицію, так би мовити, з точки зору "погляду Божествених очей". Х.Патнем демонструє неприйнятність такої позиції на двох прикладах, один з яких пов'язаний з квантовою механікою, а інший з способами розв'язання парадоксу брехуна в сучасній логіці. Нещодавнє доведення повноти квантової механіки і відмова від ідеї прихованих параметрів засвідчили, що неможливо уникнути того, що Патнем, посилаючись на Е.Вігнера, називає принциповим розривом, проміжком між системою і спостерігачем. Для повного опису квантовомеханічної системи, необхідно зважати, які саме з можливих і взаємовиключних (доповняльних) засобів спостереження, будуть використовуватись суб'єктом, отже неможливо помислити суб'єкта, який водночас озирав би і систему і спостерігача в обох варіантах, не вдаючись до парадоксальної інтерпретації одночасного існування множини світів, що розгалужуються.

Аналогічно, застосовуючи ієрархію мов і мета-мов для уникнення парадоксу типу парадоксу брехуна, неможливо висловлюватись про цю ієрархію мовою, що включена до неї. Ось який загальний висновок робить Х.Патнем з розгляду цих прикладів: "Обидва випадки включають одне й те ж поняття "Божественного бачення", один і той же епістемологічний ідеал досягнення бачення "з точки зору Архімеда" -- точки зору, з якої ми могли б озирати спостерігачів, немов би вони не були нами самими, немов би ми були, так би мовити, поза нашою власною шкірою. Обидва випадки включають один і той же ідеал безособового знання. Те, що ми не можемо досягти цього ідеалу на практиці, не є парадоксальним: ніколи й не припускалось, що ми можемо досягти його на практиці. Однак те, що виникають принципові труднощі з самим ідеалом, тобто що ми не можемо більше уявити, що означає досягнення цього ідеалу, цей факт виявляється для нас ... найбільш глибоким парадоксом."

Не один тільки Х.Патнем критикує абсолютизм. Аналогічні явища під іншими назвами стають об'єктами критики інших філософів. Тільки серед перекладених у нас робіт, пов'язаних з філософією науки, можна одразу згадати американського філософа Тома Рокмора з його критикою фундаменталізма аналітичної філософії і відомого логіка Я.Хінтікку з деконструкцією універсалізма як притаманного різним філософським концепціям нашого століття розуміння мови (мова як універсальний посередник у відношенні людини і світу). Звичайно, зкритиковані ними епістемологічні позиції не тотожні, але всі вони пов'язані між собою прихильністю до класичного розуміння істини, захист якого в ХХ столітті здійснювався витонченими методами логічного і лінгвістичного аналізу, що врешті решт і зробило і можливим і нагальним його розвінчання.

Некласична раціональність за доби нелінійної науки.

В вітчизняній філософії проблему некласичної раціональності було сформульовано Мерабом Мамардашвілі. Він обговорював цю проблему через поняття класичного і некласичного ідеалів раціональності. Історичні типи раціональності як такі, що реально існували або існують, розглядає В.С. Стьопін, вирізняючи класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності і відповідні етапи розвитку науки.

Проблема некласичної раціональності виникає, за думкою М.К.Мамардашвілі, в ХХ столітті в зв'язку із завданням введення явищ свідомості і життя в наукову картину світу. Завдання це повстало перед наукою через проблему спостереження як у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), так і в психології (психоаналіз). Проблема спостереження -- це проблема спільного розгляду об'єктивних фізичних процесів існування деяких станів життя і свідомості, які "є елементами історії певного роду істот, що звуться "людьми" або "людством".

Труднощі цього спільного розгляду вимагають усвідомлення тих передумов, на яких засноване класичне розуміння суб'єкта і об'єкта. В межах класичного ідеалу раціональності суб'єкт мислиться здатним неперервним чином відтворювати об'єкт так, щоб той був повністю артикульваний зовнішнім, просторовим чином, тобто щоб не лишалось місця ні для чого внутрішнього, не контролоьваного суб'єктом. Мова йде про принципову можливість відтворити раціонально зрозумілий об'єкт неперервним чином теоретично (чому відповідає, наприклад, застосування в теоретичній механіці диференційного числення, а отже й нескінченно малих величин). Стосовно практики передбачається можливість нескінченного вдосконалення вимірювальних процедур, які в принципі апроксимують ідеальну точність величин, теоретично заданих щодо математичних просторових і часових точок, які не мають розміру.

Всі згадані нескінченності, а також багато інших (можливість мислити і актуальну і потенційну нескінченності у математиці, зокрема,) передбачають примислення нескінченного суб'єкту, здатного здійснити ці нескінченні процедури. С самого початку класичне мислення мало на увазі божествений інтелект, за образом і подобою якого мислився людський інтелект. Вирішальною для класичного ідеалу раціональності була можливість граничного переходу між процедурами, які була здатна здійснювати людина, і їхнім нескінченним повторенням, на яке мислився здатним нескінченний суб'єкт.

Таке розуміння об'єктивації раціонально зрозумілого задається в метафізичному обгрунтуванні науки Нового Часу Декартом і виступає вихідним моментом методу фізичного дослідження за Галілеєм . Як один з наслідків для фізичної картини світу з цього випливає, між іншим, нескінченна подільність і однорідність простору і часу, в будь-якій точці якого суб'єкт може перевірити в фізичному експерименті теоретичний закон, що описує поведінку об'єкта.

І нарешті, ще один важливий аспект класичного розуміння свідомості, на якому наголошує Мамардашвілі: " той, хто знає предмет А, знає свій стан розуму стосовно А (тобто свідомість прозора для самої себе)". Власне, вихід за межі класичного розуміння свідомості в філософії і психології почався з виявлення "непрозорості" для суб'єкта власних станів свідомості. Виявлення Марксом феномену ідеології, виявлення Фрейдом процесів раціоналізації витіснених змістів свідомості -- це свідоцтво детермінованості мислячого суб'єкту історією людства за Марксом або персональною історією становлення його сексуальності за Фрейдом.

З цієї обставини випливає важливий в гносеологічному відношенні наслідок, пов'язаний з прогресом в об'єктивності нашого мислення за рахунок усвідомлення історичної визначенності суб'єкта, що пізнає. На щастя, цей загальний висновок не вичерпує методологічний аспект роботи Мамардашвілі. В іншому разі достатньо було б послатися на критику Патнемом культур-релятивізму в дусі П.Фейерабенда. І справа не тільки в тому, що фейерабендівська теза про несумірність теорій, як і кунівська теза про несумірність парадигм, є такими, що самоспростовуються. Твердження про рівноцінність всіх типів культур і всіх людських пізнавальних практик при всій його анархічності, що впадає в очі, (як відомо, П.Фейерабенд називає свою концепцію методологічним анархізмом) виходить з тієї ж абсолютістської позиції, що й зкритикована ним методологія науки. Абсолютизм цієї позиції заснований на припущенні про можливість оцінки пізнавальних практик з деякої привілейованої точки зору як рівноцінних. Таким чином культур-релятивізм такого роду не тільки недостатньо релятивний, але й недостатньо конструктивний.

Конструктивність релятивізму було продемоностровано фізиками в ході наукових революцій нашого століття. Я маю на увазі відмову Ейнштейна від ідеалізацій, притаманних принципу відносності Галілея, а також узагальнення відносності до просторово-часового положення спостерігача в принципі відносності до засобів спостереження, яке було здійснене Н.Бором і В.А.Фоком в квантовій механіці. М.Мамардашвілі показав, що для фізиків це був такий же вихід за межі класичної раціональності, як свого часу для Маркса і Фрейда.

Розгляд нелінійної динаміки з особливими точками, в яких нелінійні рівняння можуть мати більш, ніж одне, рішення (вони називаються точками біфуркації в найпростішому випадку, коли таких рішень два) поеказує, що вибір між цими рівноможливими рішеннями в точці біфуркації є принципово випадковим, ніякі проміжні варіанті не є можливими. Мамардашвілі ставить ці обмеження в одін ряд з обмеженням класичного погляду в квантовій фізиці границею зменшення невизначеностей, в психології сенсорним порогом чутливості, в економіці неможливістю зняти різницю між організацією виробництва всередині приватного виробництва і його самоорганізацією в цілому ринку, де діють багато індивідуальних воль, що базуються на приватній власності.

Роль таких обмежень полягає в тому, що вони руйнують можливість граничного переходу до нескінченно потужного зовнішнього інтеллекту, адже саме такий перехід є основою класичного образу думки. Більш того, примислення нескінченного суб'єкту стає в цих випадках непотрібним, а тому й безглуздим.

Торкаючись причин цих змін, Мамардшвілі посилається на Маркса, "у якого цей радікально некласичний ход мислення, що виключав деяку класичну прозорість свідомості або деяку абсолютну зовнішню систему відліку, в якій будь-яку систему може бути відтворено вже в раціонально контрольованому виді, передбачає існування істотньо різних осередків самодіяльності в системах".

Як бачимо, в пункті, який пов'язує класичний спосіб мислення з точкою зору божественого погляду, розуміння, запропоноване Мамардашвілі і Патнемом, співпадають. Тим цікавіше, що існування різних осередків самодіяльності, яке й робіть неможливим застосування типової для класики привілейованої точки зору, є типовою ознакою складних систем, що самоорганізуються, і які виступають предметом нелінійної науки. Ці системи мають різні центри притягання (аттоактори), що конкурують поміж собою і визначають можливість різних варіантів еволюції складних ситем. Нелінійність посилює відмінності, які спочатку є малими, і система, потрапивши в зону притягування одного з аттракторів, опиняється в ситуації незворотності зробленого вибору. Подальше уточнення інформації щодо вихідних відмінностей не поліпшує можливостей передбачення ні для ситуації біфуркації, ні для дивних аттракторів входження в хаос. Все це робить очевидним необхідність вироблення і усвідомлення некласичного ідеалу раціональності для успішного розвитку нелінійної науки.

Одним із шляхів такої розробки може бути дослідження норм і стандартів наукового дослідження в нелінійній науці, яка переживає зараз період становлення. Систему таких норм з її онтологічними і гносеологічними засадсми може бути розглянуто як особливий історичний тип наукової раціональності. В.С.Стьопін розглядає нинішній тип наукової раціональності як постнекласичний, називаючи некласичним попередній етап наукової раціональності, виробленій наукою в ХХ столітті, (фізикою в ході наукової революції початку століття, кібернетикою в процесі її становлення в 50-60 роки). Поступовий відхід науки від класичного ідеалу раціональності здійснюється через некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності.

Так, релятивістська фізика зруйнувала ідеал привілейованої просторово-часової позиції в системі відліку, яка пов'язувалась в класичній механіці з абсолютним простором і часом. Квантова механіка продемонструвала принципову неможливість нескінченного уточнення просторово-часового положення фізичних об'єктів. Нелінійна динаміка остаточно зруйнувала ідеал лапласівського детермінізму, показавши, що уточнення початкових умов не поліпшує передбачуваності.

З позицій метафізичного абсолютистського раціоналізму можна лише засвідчити неможливість отримання наукових істин, які б відповіали класичному ідеалу раціональності. Так, по відношенню до нелінійних принципово відкритих систем, здійснення спостереження може визначити вибір ними варіанту еволюції. Таким чином, явище виявляється настільки небайдужим для існування сутності, що саме їхнє розрізнення стає вельми проблематичним. Нагадаю, що згідно з прийнятим з часів Галілея розумінням природи як математичного універсуму кожне явище пояснюється як результат дії загальних законів. Ці закони описують сутність, що й має дійсне існування, на відміну від змінних явищ, в яких незмінна сутність лише проявляється, але якими вона не визначається. Саме в цьому заміщенні "життєвого світу" гіпостазованим ідеальним світом абстрактних математичних сутностей вбачав Е.Гуссерль витоки кризи європейських наук.

А якщо ще й зважити на те, що аналітичне рішення нелінійних рівнянь найчастіше не є можливим, а чисельне рішення зумовлюється завданням конкретних значень параметрів, то абстрактне гносеологічне питання про співвідношення сутності і існування набуває методологічного забарвлення проблематичності розрізнення пояснення і опису.

Крім того, закони, виражені диференційними рівняннями, перестають бути головною формою виразу регулярності, знаходжуваної у поведінці складних систем. Так, послідовне проведення ітераційних процедур може описувати перехід систем в стан динамічного хаосу, коли їхня поведінка стає складною і непередбачуваною, хоча кожний крок зміни параметрів стану системи в залежності від зміни контрольних параметрів відбувається детерміновано і виражається простою формулою. Можливість спостерігати порядок, якому все ж підкоряється хаотична поведінка, визначається правильним вибором просторово-часових масштабів позиції спостерігача. Так, самоподоба як типова для детермінованого хаосу повторюваність форм поведінки виявляється лише на досить великих просторово-часових відтинках.

Таким чином, негативний висновок про принципову невідповідність класичного ідеалу раціональності предмету нелінійної науки може бути супроводженим деякими позитивними настановами щодо подальшого узагальнення вже наявних принципів відносності в постнекласичному типі наукової раціональності. Попередньо можна вести мову про врахування необхідних просторово-часових масштабів спостереження складних систем з нестаціонарною поведінкою для забезпечення об'єктивного уявлення про їхній розвиток, який не одразу розгортає свої можливості і навіть не одразу їх отримує в біфуркаційних точках випадкового вибору. Можливий вплив самого спостереження на такий вибір -- це той момент відносності пізнання до ціннісних орієнтацій суб'єкта, який В.С.Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності. Виявлення інших відзнак -- цікаве завдання сучасної методології науки.