Сидоренко Л.І. Аксіологія постнекласичної науки // Сучасна українська філософія: традиції, тенденції, інновації : збірник наукових праць / відп. ред. А.Є.Конверський, Л.О.Шашкова. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011 – 304 с. – [16] окр. с. іл. ЛІ: С.204-222.

Сидоренко Л.І.

АКСІОЛОГІЯ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ НАУКИ

В наукових працях академіка НАН України Л.В.Губерського представлений широкий спектр гуманітарної проблематики, аналізуються

сучасні парадигми гуманітарного пізнання [6] та завжди акцентується на проблемі людини – в контексті культури, духовності, державотворення, суспільної комунікації. Слід зазначити, що саме проблема людини є тим інтегративним центром, який дозволяє окреслити зв’язок сучасної соціальної філософії та філософії науки, яка потужно розвивається в Україні.

Йдеться зокрема про проблематику постнекласики, що репрезентує особливості наукової раціональності, які постають в процесі дослідження складних систем, що самоорганізуються та саморозвиваються, та нового погляду на роль дослідника в процесі пізнання. Можна наголосити сучасне зближення гуманітарних та природничих наук, що дозволяє побачити риси «людини гуманітарного пізнання» [15] в природничо-науковому пізнанні. В контексті обговорення окреслених питань виявляється сфера аксіології постнекласичної науки, яка визначає ціннісні виміри ставлення людини до досліджуваного, моральні дозволи та заборони в реконструюванні живих систем, включаючи людину. Слід відзначити, що аксіологічна проблематика стосовно сучасної наукової раціональності представлена в дослідженнях багатьох вітчизняних філософів – Аболіної Т.Г., Гардашук Т.В., Добронравової І.С., Єрмоленка А.М., Кисельова М.М., Кримського С.Б., Крисаченка В.С., Кулініченка В.Л., Лук’янця В.С., Марчука М.Г., Попова М.В., Поповича М.В., Пустовіт С.В., Сидоренко Л.І., Суходуб Т.Д., Табачковського В.Г., Шашкової Л.О. та ін..

Проблеми етичного характеру в предметній сфері сучасної філософії науки сприймаються як безумовні. Етичні питання настільки органічно вплетені в контекст постнекласичної науки, що дослідник буквально наштовхується на них, навіть маючи на меті епістемологічне та методологічне дослідження. Така особливість пов’язана з орієнтованістю сучасної філософії науки на людину. Йдеться не про абстрактного суб’єкта пізнання та діяння, а про особистість у багатоманітності та єдності таких її виявів, як інтелектуальне та чуттєво-емоційне, індивідуальне та колективне, природне та соціальне, тілесне та ментальне.

Таке представлення людини, що пізнає, дослідника цілком вписується в картину світу початку ХХІ ст., яка представляє світ, що істотно змінився та в якому людина почувається не дуже затишно. Жан Бодрійяр вдало позначив нашу історичну добу як час «після оргії», після всілякого вивільнення – «предметів, символів, ідеологій, утіх», час, коли людина задає собі головне запитання: «що робити тепер, після оргії?» – в час, коли починається біг вперед в нелінійне майбутнє, погоня за технікою та її глобальними негативними наслідками, за людиною та продуктом її клонування [4]. Не дивно, що в такій ситуації людство намагається рефлексувати над своїм буттям, шукаючи його моральні сенси. Відповідно проблематика, яка стосується взаємин людини та природного світу, ставлення людини до живого, збереження живого – як людини, так і інших живих форм, утвердилася як сфера морального. І якщо дослухатися до Германа Гессе, який каже в «Грі в бісер», що моральність - це класичний жест культури, це згорнутий в жест взірець людської поведінки, то можна сказати, що буттєва реальність людини, культура та наука ХХІ ст. потребують нових етичних вимірів як стосовно наукового дослідження, так і ставлення людини до живого та біосфери загалом.

Потребу «нового етосу науки» вперше зафіксували І.Т.Фролов та Б.Г.Юдін в роботі «Етика науки» [30], що в подальших дослідженнях філософів науки знайшло продовження в порівнянні ціннісних вимірів класичної науки з етикою постнекласичної науки, що становилася. Так, В.С.Стьопін виокремлюючи ціннісні настанови, на яких ґрунтувався етос класичної науки, відносить до них пошук істини, орієнтацію на приріст нового знання, вимогу наукової чесності в процесі викладення результатів дослідження (йдеться про те, що можливо повторити вже здійснені дослідження, але не можна займатися плагіатом). [26, с.29-30].

В постнекласичній науці такі ціннісні настанови також присутні. Але умови реалізації цих настанов змінюються. Такі зміни впливають на характеристики постнекласичного знання, які вивчаються методологами науки [33, с.70-75]. Особливості постнекласичного знання та можливість його самоорганізації були центральною темою обговорення на засіданні «Круглого столу» під головуванням професора І.С.Добронравової в межах Міжнародної конференції «Дні науки філософського факультету – 2011» в КНУ імені Тараса Шевченка. Цікавими були роздуми колег про істинність та об’єктивність постнекласичного знання, які окреслювали ті проблеми, що пов’язані з посиленням ролі суб’єктного в отриманні істинного знання, визнанням моральних вимог однією з умов його отримання. Як наголошує І.С.Добронравова, в постнекласичній науці «для забезпечення об’єктивності пізнання треба зважати не тільки на спосіб діяльності суб’єкта, але й на його ціннісні орієнтації» [7, c.123]. Суб’єкт пізнання в постнекласичному дискурсі предстає як такий, що «обростає багатомірністю діючої в суспільстві особистості, породжуючи свою низку конфліктних переживань і виборів, чергове розгалуження, чому віддати перевагу: гносеологічній точності та істинності суджень або здійсненню вчинку, слідуючи нормам «етики відповідальності» (Ю.Габермас), яка формує відповідний поняттєвий апарат та ідеально задане проблемне поле» [10, c.16].

За останні 20 років осмислення процесу становлення постнекласичної раціональності, особливостей постнекласичного дослідження та, останніми роками – постнекласичного знання, значно просунулося. Якщо міркувати стосовно тих характеристик, які взагалі можна означити для постнекласичного знання та стосовно такого знання про живі системи, то можна сказати про таке. Беручи до уваги дослідження останніх років та власні міркуванні, я б наголосила такі моменти, що характеризують постнекласичне знання. По-перше, це знання на межі природничонаукового та гуманітарного. Таке існування «на межі» передбачає здійснення оцінки, оцінювання не лише в гуманітарному, а й в природничонауковому дослідженні. Отже, в постнекласичному природничонауковому знанні з'являється момент оцінки. Таке було неможливо виходячи з цінностей та вимог класичної науки.

Слід пояснити, що мова йде про оцінку не в сенсі «істинне – неістинне» (така оцінка вочевидь притаманна класичній раціональності), а в сенсі того, що таке знання несе людині, суспільству, чи слід рухатися в такому напрямі пізнання, чи можливо втручатися в живі системи, в біосферу – чи не принесе це деструктивних наслідків чи може принесе їх, чи є тут потенційні загрози? Оціночні виміри, що з'являються та наголошуються в постнекласиці, вписані в широкий аксіологічний контекст, в якому виявляється потреба не лише визначень регулятивності ціннісних орієнтацій у відношеннях «внутрішньонаукові та позанаукові цінності», «етично – неетично» стосовно шляхів дослідження та використання їх результатів, а й усвідомлення дуже тісного переплетіння аксіологічного та методологічного, моральнісного та дослідницького.

На складному характері взаємозв’язку людського пізнання та оціночних моментів, що має бути відтворений в дискурсі сучасної раціональності, наголошує М.В.Попович: «Пошук істини сповнений спалахів і згасань окремих думок, що є водночас і емоційними оцінками, і вольовими рішеннями, «інтонуваннями» думки, за виразом Бахтіна. Але цей видимий хаос спалахів і згасань описується і макроскопічними характеристиками, серед яких із когнітивної точки зору найважливіші «істина» і «лжа» («хиба), із практичної, вольової – «добро» і «зло», а в сфері почуттів незрозумілим чином людина здатна реагувати на гармонію як вищий прояв порядку» [18, c.87-88]. Якщо говорити про сучасне дослідження живих систем, людини, біосфери, що розуміються постнекласикою як складності, що самоорганзуються та саморозвиваються, оціночний момент, зрозумілий в широкому аксіологічному сенсі, стає однією з необхідних умов дослідження.

Така методологічна картина наукового дослідження істотно відрізняється від класичної, якій притаманна акцентація на об’єктивності як незалежності змісту знання від суб’єкта та ціннісна амбівалентність. В некласиці вже враховується момент відносності знання, вплив приладної системи. В постнекласичній науці з’являється потреба оцінювання в широкому аксіологічному контексті – намірів, цілей, технологій, практик дослідження, потенційних загроз, деструктивності як втручань дослідницьких технологій, так і втручань людини в біосферу на основі отриманих знань. Отже, неможливо відірвати питання про те, до чого отримане знання приведе, від власне дослідження – особливо, коли воно стосується живих систем, людини, екологічних систем, в цілому біосфери. Наприклад, використання людиною певних медпрепаратів, біомедичних добавок, трансгенних продуктів, внесення у грунт добрив, що впливають на продукти харчування – всього того, що класична раціональність частіше за все виправдовує, визначаючи як науково істинне – чи може людство сьогодні довіритися таким істинам? В таких випадках власне наукове знання не може не містити оціночного моменту. Недарма А.Єрмоленко розглядає екологічну кризу як морально-етичний виклик людству, зауважуючи: «Адже врешті-решт кожний з нас має відповісти на Кантове запитання, що я повинен робити за умов екологічної кризи? А це вже питання етики, практичної філософії» [9, с.14].

Отже, в постнекласичному пізнанні ситуація змінюється. Таку думку підтримує Т.Д.Суходуб. Вона зазначає, що новий тип раціональності, «в цілому орієнтованого на діалоговий вимір буття». Це закладає основу принципово іншого способу мислення та дії сучасного ученого «Пріоритетний розвиток комунікативної раціональності в філософії формує інтелектуальні умови етосу науки. Завдяки цьому у світоглядній позиції ученого все більш актуальною стає категорія відповідальності, що дає надію на розв’язання глобальних проблем сучасного світу» [27, c.293-294].

Друга особливість постнекласичного знання, яка пов'язана з першою, це трансдисциплінарність знань. Постнекласичне знання не може не бути трансдисциплінарним. Раніше в пізнанні таких складних систем, як біологічні, вельми продуктивною була міждисциплінарність. Наприклад, біофізика – наука, що досить продуктивно розвивалася у 2-й половині ХХ ст. Тут приклад того, як методи, поняттєвий та концептуальний аппарат фізики використовуються в біології, для вивчення біологічних систем. Інші методологічні підходи використовує фізика живого [21], яка долає редукціонізм, орієнтується на цілісність живого та отримує трансдисциплінарне знання.

Цікавими прикладами в сенсі трансдисциплінарності є такі галузі, як біоетика та біофілософія. Їх знання є трансдисциплінарними, однак їх важко кваліфікувати як науки, оскільки вони включають і філософські судження. Зважаючи на таке, не достатньо, на мій погляд, визначати біоетику як науку, що виникає на межі біології та етики, або як прикладання етичних правил до біологічного пізнання. Точніше говорити про нову якість знання, що постає в процесі відкриття етичних аспектів в дослідженні живого як складних систем, що самоорганізуються та саморозвиваються. В грунтовному дослідженні С.В. Пустовіт [19] біоетика розглядається як міждисциплінарне знання з ознаками постнекласичності.

Отже, стосовно біоетики йдеться не про інтегративні процеси між етикою та біологією, а про становлення нової якості знання – трансдисциплінарного знання. Не випадково Л.П.Киященко характеризує біоетику як «казус», що в перекладі з латини означає – випадок, подія. Біоетика є казус, особливого роду випадок, життєва подія, провокує багатоманіття дисциплінарних та позадисциплінарних відповідей, стягує їх в певну спільну дію, діючи як спільний привід. І таким чином задає певний публічний простір – рішень «тут і зараз», простір можливостей, який визначається також власним місцем в соціокультурному контексті [11, c.106-107]. Біоетика означає включення в сферу етичного ставлення людини до природи, зокрема до живого. В такому розумінні біоетика має визначити міру та межі втручання людини в багатоманітність світу живого, в тому числі і в природне в людині. А також сформулювати заборони на таке втручання. Отже, біоетика має визначити, що є моральним в ставленні до живого, а що ні.

Біофілософія – ще більш складне явище. Її важко кваліфікувати як нову філософську галузь, або як «філософію живого». Це трансдисциплінарна галузь, що представляє новий образ живого як складної системи, що самоорганізується, з позицій комплексу природничих (в тому числі біології та екології) та гуманітарних наук в контексті сьогоденного світорозуміння. Отже, біофілософія – це «вписування», вростання сучасного комплексного знання про живе в систему світобачення. В певному розумінні, біофілософія – це метафізика живого.

На думку методологів, потреба розв’язання дослідницьких та практичних проблем з позицій трансдисциплінарності породжує «етос трандисциплінарності», що набуває рис відкритої системи, яка орієнтована на реальні проблеми життєвого світу, які потрeбують конкретного розв’язання, що знаходить вияв в особливостях матриці трансдисциплінарного дослідження. Вона включає в свою структуру: уявлення про універсум як єдність багатьох світів, що є в процесі становлення; співвіднесення внутрішньонаукових цінностей з цілями та цінностями універсуму, що необхідно для статусу як природничо-наукового, так і гуманітарного знання; визнання мінливості законів, їх незворотності, дії принципів, що виходять за межі дисциплінарного знання; дії за взірцями загальних закономірностей та принципів, що є в основі процесів самоорганізації у відкритих системах різноманітної природи: фізичних, хімічних, біологічних, соціальних тощо»[12, c. 50-51].

Третя характеристика постнекласичного знання пов’язана з тим, що знання і практика по-новому взаємодіють. Як припускають методологи, постнекласичне знання виникає на межі теорії та практики. Вже не йдеться, як у класичній науці, переважно про «прикладання» знань до практики, їх практичне використання. Схема, що звична для класичної науки, коли чітко можна було розділити знання теоретичні, їх використання на практиці та постфактум зрозуміти, добре це чи погано для людства, істотно змінилася. Не вичерпується відношення знання та практики і розподілом на фундаментальне та прикладне, коли фундаментальні знання розуміються як теоретичні, а прикладні – ті, що можуть бути використані в практиці виробництва або в ній виникають. Постнекласичне знання є результатом більш сладних взаємин тих виявів дослідження, що їх можна означити «теоретичне» та «практичне». Йдеться про дослідження як практикування, про отримання фундаментального знання в практикуванні. Наприклад, стосовно досліджень в галузі новітньої біотехнології цілком органічно використовується концепт «практики» та вивчаються новітні біотехнологічні практики як такі, що виникають в сфері фундаментальних досліджень [17]. Цікаво, що і розв’язання екологічних криз методологи пов’язують зі становленням особливих типів практик – постнекласичних екологічних практик [24].

Отже, в сучасній науці маємо враховувати ситуації, коли різноманітні і досить складні дослідницькі практики починають передувати теорії. Як зазначає Л.Д.Бевзенко, теорія як наукова, філософська, науково-практична реальність стає лише способом прояву постнекласичної практичної настанови щодо визначених, досить вузьких сфер людського життя. «Практики, зокрема постнекласичні практики, в цьому випадку постають у вигляді більш потужного смислового роду констелята, крізь який ми можемо побачити різного роду практики як його окремі прояви, і наукові, філософські, науково-практичні тут виявляються лише подібними в низці інших подібних проявів» [3, c.131-132]. Знання як практикування передбачає момент конструювання, проективності, технологічності.

В певному розумінні наука стає технологією, а технологія – наукою. Виникає явище «технонауки». Як підкреслює Б.Г.Юдін, аналізуючи позиції західних дослідників стосовно взаємин науки та практики, можна сказати, що від науки не вимагається ані пояснення, ані розуміння речей - достатньо того, що вона дозволяє ефективно їх змінювати. Відповідно має місце «обернена» ситуація: якщо раніше в техно-практиці використовувалося отримане наукою знання, то тепер сама діяльність по отриманню такого знання «вбудовується» в процеси створення та удосконалення певних технологій [34]. Отже, вимальовується розуміння об’єктивності наукового знання як можливості передбачувати успішність наших практик.

Ще один крок до визначення специфічних рис постнекласичного знання роблять дослідники, які наголошують особливу мову, яка виражає таке знання та наводять аналогію з мовними іграми Л.Вітгенштейна. Формується ситуація нового дискурсу. Цікавий аналіз її здійснений В.І.Аршиновим та Я.І.Свірським, які наголошують на істотних мовних дискурсивних змінах в процесі сучасного наукового дослідження, позначаючи їх як «синергетичний рух в мові». Суб’єкт та об’єкт, які занурені в певне мовне середовище, взаємодіють завдяки певному каналу комунікації, що окреслює фрактальну зону сенсу [2, c.40]. Саме в ній розгортається процес породження сенсу. В той час, коли класичний науковий дискурс представляє процес пізнання як такий, що відбувається власне в межах мисленєвого процесу суб’єкта пізнання, «синергетичний рух в мові» призводить до того, що дослідження стає подібним до читання тексту. Оскільки читаючи, людина породжує і вносить власний сенс в текст, виявляється характерна для постнекласичного дослідження єдність, взаємообумовленість суб’єкта та об’єкта. Як підкреслюють методологи науки [1, c.151-152; 14, c.143], в результаті наукове пізнання змінює власні цілеорієнтації – пізнання дозволяє не «завоювати», «підкорити», а «придивитися», «вжитися». Отже, для того, щоб зрозуміти, вже не потрібно «зруйнувати» довкілля, біосферу, живе.

Отже, постнекласичне знання народжується в процесі обговорення, пошуку визначень. Однак, хочемо підкреслити, що не йдеться лише про пошук контекстів, лише про герменевтичні підходи. Мовні ігри в постнекласичному місленні – це конструювання знання, в певному сенсі – текстуальне «примислювання», момент фантазії. Можливо, через такі мисленеві процедури і здійснюється самоорганізація знання, означаючи «точки росту» нового знання.

Якщо постнекласичному знанню притаманні названі вище характеристики, включаючи проективність, конструктивність, фантазування, то досить проблемним стає ознака об'єктивності постнекласичного знання

Об’єктивність знання очевидна в класичній науці – як націленість на світ, що є поза суб’єктом та як характеристика істини – відтворення в знанні об’єкта таким, яким він дійсно є. У постнекласичної науки вже не може бути такої претензії, хоча б виходячи з того, що системи, що пізнаються, є складними та людиновимірними, втрачається сенс жорсткого розподілу на об'єкт та суб'єкт. А органічне «додавання» аксіологічної складової в процес наукового дослідження робить картину світу інакшою, на відміну від класичного об'єктивізму.

І все ж таки, істинне знання в постнекласичній науці не отримується щляхом конвеціональності або прагматистських підходів. Індикатором істинного знання в постнекласиці стає його аксіологічне забарвлення. Особливість в тому, що етос постнекласики включає в себе ціннісні компоненти, які традиційно вважалися позанауковими. Постнекласичне дослідження демонструє, що для пізнання складних людиновимірних систем не достатньо норм лише внутрішньонаукового етосу, оскільки виникають моральні питання, відповідь на які можливо віднайти залучаючи широкий культурний контекст гуманістичних цінностей. Цікаве зауваження в цьому сенсі робить В.Стьопін, наголошуючи, що можливо «обмежити науковий пошук, якщо він пов’язаний з зонами ризику, що загрожують катастрофічними наслідками для людини» [26, c.45].Підтримуючи перестороги В.С.Стьопіна, все ж таки треба зауважити, що спроби обмеження наукового пошуку в нашій історії вписані в досить трагічний контекст. Він виявляється тоді, коли етичне витісняється ідеологічним. І хоча очевидно, що в наведених словах йдеться не про ідеологічні, а про етичні заборони, проблема потребує подальшого дискутування та обережності в визначеннях. Разом з тим, маємо приклади, як саме моральні норми починають відігравати соціорегулюючу роль в дослідженні живих систем, людини. Йдеться про те, що створюються етичні комітети — структури, які включають фахівців, а також представників громадськості. Оскільки дослідження пов’язані з ризиком, важливо, щоб їх сутність була зрозуміла не лише ученим, а й нефахівцям. Етичні комітети беруть на себе сміливість забороняти деякі біотехнологічні медичні маніпуляції.

Отже, ризик має бути виправданий не лише в розумінні фахівців, а й у свідомості «нефахової» людини, яка звісно буде і користь, і загрозу генно-інженерного дослідження сприймати принципово інакше, ніж фахівець. Важливо наступне: вимога етичної обґрунтованості має передувати дослідницькій частині проекту.

Етичні обґрунтування виконують не лише регулятивну, а й методологічну роль по відношенню до дослідницької практики. Наприклад, якщо можуть бути різні підходи лікування – оперативний та консервативний, то в виборі повинен взяти участь пацієнт. Таке визначає наявність двох пластів знать стосовно хвороби пацієнта — професійного, біомедичного та “біографічного”. В пошуках відповіді в контексті першого — біомедичного — компетентним є лікар. В контексті іншого — пацієнт. В результаті виникає феномен «профанного знання», в якому присутнє знання про обставини особистого життя, власних економічних можливостей для лікування, життєві плани тощо. Воно є результатом спрацювання етичних вимог як методологічних правил.

Потреба визначитися з «системою координат» розуміння істинного та хибного у зв’язку з етичними цінностями істотно змінила філософські запити в осмисленні цивілізаційно-технологічного розвитку людства в ХХI ст., коли важлива не лише оцінка технологічних можливостей людини при використанні геномних та інших новітніх технологій, а й усвідомлення меж втручання в біологічне в людині (в технологічному сенсі) та питання про майбуття людини, людського роду в генетично модифікованому світі. Постнекласика «виростає» як усвідомлення обмеженості класичної раціональності, пов’язаної з впевненістю у правильності суб’єктного протиставлення природі, владарювання нею. Підкреслюючи, що суб’єкт опиняється в центрі модерної теорії пізнання, П.Слотердайк зауважує: «Суб‘єктивність прагне суверенітету, і для цього підкорений воліє підкорювати те, що він здатен підкорити. Ми спостерігаємо повний переворот – також щодо підозрювання: підозрюваний стає тим, хто підозрює. Підкорений підкорює довколишній світ і з нього робить для себе втілення «даних», даностей – даних кому? Суб‘єкту, який розпоряджається. Дані йдуть йому в руки, але він не має йти їм назустріч. Підкорений постає як володар даного» [25, с.351].

В умовах сучасної технологічної реальності проблема людської суб‘єктивності постає і в інших площинах. Маємо прогностичні філософські міркування та точки зору, в яких осмислюються впливи сучасних технологій, зокрема технології геномних модифікацій, на долю людини – Ж.Бодрійяра, Ю.Габермаса, Ф.Фукуями. Та їх висновки є зовсім не оптимістичними. Концептуальні виміри постмодерного розуміння людини, які фіксують крах тотожності, подолання одинокості людини - введення фігури співрозмовника, формують поняття «постлюдини» (Ф.Фукуяма) – існуючої в штучному світі (в тому числі і біологічному), модифікованої системою геномних та комп‘ютерно-інформаційних технологій.

Водночас, оскільки йдеться про такі складні системи, як живе, людина та їх розвиток, маємо досліджувати їхню поведінку та прогнозувати майбутнє з позицій методології, що відповідає їх специфіці, виходить з урахування специфічних законів живого. Таку методологію представляє постнекласична наука. Йдеться про нелінійне мислення та методологію синергетики.

Синергетика дозволяє вивчати склідність виходячи з неї самої і не зводячи складне ціле до простих частин. На відміну від детерміністичної картини, змальованої наукою доби Модерну та редукціоністської методологічної програми, для нелінійної науки очевидно, що поведінка складних систем, що самоорганізуються та саморозвиваються, не може однозначно визначатися впливом зовнішніх факторів. В ситуації їх послаблення складна система починає поводитись у відповідності зі своїм внутрішнім активним началом, дивним атрактором. Більш того, віддаленість від рівноваги для складних систем, що самоорганізуються, робить їх найменш чутливими для зовнішніх впливів та дуже чутливими до власних внутрішніх флуктуацій. Система стає автономною, свободною. Водночас, це ситуація величезної невизначеності, оскільки система стає також гостро чутливою до найменших зовнішніх впливів [16, 18-19].

      Сконструйовані біологічні системи – генетично модифіковані організми є такими складними системами. Здатність до самоорганізації та нелінійної поведінки призводить до того, що передбачити їх поведінку можливо лише варіативним чином, а не однозначно. Виникає світ, у якому можливо конструювати людську тілесність. Існування людини в ньому змінює і людську «суб‘єктивність» - на перший план висувається тотожність, подібність, однаковість – співпадіння «з картинкою», «з глянцевим взірцем». Людина стає бранцем тотожності, в той час як для існування суспільства потрібні «різноманітності». Цю болючу для людства точку фіксує та обговорює  постмодернізм, наголошуючи на потребі «різностей», «різноманітностей» для існування людського, в той час як сучасні технології - і біотехнології, і технології комунікацій намагаються інакшість нівелювати. Біотехнології - в людській тілесності, технології комунікації - в людській суб‘єктивності.  Доречно нагадати слова Ж.Бодріяйара про «пекло Тожсамості», про що він пише в «Прозорості зла», реконструюючи «невизначеність положення суб’єкта та невизначеність ситуації Іншого. І в цій невизначеності суб’єкт не в змозі ані бути самим собою, ані виявити себе в Іншому; відтепер він являє собою лише Того ж самого» [4].

Отже, людина існує в світі, де людське майже поглинається технологічним. На такому тлі проблема свободи людини постає як одна з головних метафізичних проблем ХХ1 ст.. В.Г.Табачковський в своїй останній книзі «Полісутнісне homo…» підкреслює, що «на відміну від модерну, котрий мав у своїй основі необмежене поняття свободи, постмодерн грунтується на уявленні про свободу як передусім особистісний вибір, рішення пов‘язане з суб‘єктивним світом особистостей, що знаходяться між загальністю людської природи та особливістю індивідуальності»[28, с.409]. Якщо раніше здавалося, що найсприятливішою для людини ситуацією є щонайбільше розширення можливостей одночасного вибору, то сьогодні стало зрозумілим що важливішою є пов‘язаність такого вибору з віднайденням персональної ідентичності [28, с.409]. І краще для людства і власне особистості, щоб така ідентичність була знайдена і в особливому, індивідуально-неповторному, а не лише в тотожньому.

В науково-технологічній реальності ХХ1 ст. використовується комплекс GNR технологій - переплетіння геномних технологій, нанотехнологій та робототехніки. В результаті цілком можливо на нанорівні формувати генно- інформаційну програму живої системи, тілесності людини. Отже вони стають об‘єктом, який може бути сконструйований та вдосконалений з самого початку на молекулярному рівні. Отже, цілком можливо геном людини тиражувати як «текст», а організм людини стає просто матрицею для «тиражування» ДНК. Виникає враження, що втручання біотехнологій в людське життя не має меж. В ситуації існування спектра ефективних соціально-інженерних методів маніпулювання людською свідомістю, чи стає людина вільнішою завдяки фантастичним технологічним можливостям?

Важко відповісти «так». Очевидно те, що проблема людської свободи зачіпає проблему цінностей. На думку К.Гнатік, технологія клонування є загрозою гідності людської особистості, її унікальності, особистісній недоторканності, оскільки робить геном людини беззахисним перед стороннім втручанням [5 , с.71]. Можна погодитися з дослідницею, що загроза для людини при використанні біотехнологій дійсно є. В тому числі і загроза «пекла Тожсамості», на чому наголошує Ж.Бодрійяр. Однак перед страшними хворобами людства наука не може зупинятися. Біотехнологія клонування тут є перспективною. От і виникає запитання: яка з позицій є моральною - лікувати та використовувати біотехнології або не лікувати, отже – не використовувати.

Пошук відповіді на питання: що далі, в подальшому розвитку людини як живої системи, потребує обговорення більш широкого, складного питання - про еволюцію живого, обов‘язково з урахуванням соціотехнологічного впливу на світ живого. На нашу думку, будь-які прогностичні концепції мають сенс лише в контексті загальної картини еволюційного процесу живого та людини. Тому і відповіді на метафізичні питання, які виникають у сучасному науковому дослідженні живого потрібно шукати з урахуванням постнекласичного розуміння живого та його еволюції, на засадах якого проблема сутності, походження та еволюції живого постає як аксіологічна [22, с.124]. Синергетична картина еволюції живого представляє нам досить складний процес, в контексті якого потрібно оцінити перспективу сконструйованих людиною біосистем. Очевидно, що новітні технології – один з істотних факторів, який визначає перебування біосфери та людства у точці біфуркації. Вихід з неї передбачає різні сценарії. Один з можливих – оптимістичний: органічне життя не завершується, а набуває нових можливостей. Медичні перспективи біотехнології – що важливо для здоров‘я людини - в принципі необмежені. Також біотехнології здатні реконструювати певні ланки природних систем, що є важливою умовою виживання людини як виду живого в умовах, коли техногенний вплив на природу призводить до суттєвих змін в життєвому середовищі людини. Екологічний стан змінюється таким чином, що людина потрапляє в екстеримальні умови існування [20, с.47]. Отже, необхідним підгрунтям оптимістичного сценарію майбуття людини та інших живих систем є розв‘язання глобальної екологічної кризи.

Однак, навіть якщо можливий такий сценарій, то людина стає не лише більш вільною, але й більш залежною. Усвідомлення такої ситуації призводить нас до думки про захисну роль «раціонального супротиву». Хочеться навести слова Ф.Фукуями, в яких, як здається, висловлене ставлення до того, як саме розуміти людську свободу в умовах біотехнологічної революції: «Ми не маємо приймати будь-яке майбутнє заради фальшивого прапору свободи, чи то свобода нічим не обмеженого розмноження або свобода необмеженого наукового дослідження. Ми не маємо вважати себе рабами неминучого технологічного прогресу, якщо цей прогрес не слугує людським цілям» [31, с.308]. Отже, свобода визначена як контроверза рабству, будь-якій залежності, включаючи залежність від новітньої біотехнології. Свобода - це незалежність особистості від тотожності, від культу однаковості. Тільки усвідомивши це, особистість спромагається бути вільною, раціонально не підкорятися – чинити раціональний супротив, який може ґрунтуватися на науковій та філософській раціональності, з урахуванням культурного контексту. С.Б.Кримський відзначає, що як свідчить історія, «з катастроф…люди ніколи не виходили коштом одних лише економічних заходів. Тут необхідне піднесення духу, пробудження межових антропологічних засад, діяльність, творчий пафос великої культури» [13, с.33]. Дійсно, саме світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.

Виключно важлива роль етичних засад як основ вибору сценаріїв існування людини, орієнтованого на майбутнє, виявляється в сучасному соціоцивілізаційному світі, де людина стикається з лавиноподібним наростанням складних проблем, від розв'язання яких залежить її життя. Світ все більш виявляє себе як складність, тотальність, взаємопов’язаність всіх сфер буття що відчувається в контексті процесу глобалізації. Як підкреслюють автори колективної монографії «Етос і мораль в сучасному світі», «світ став єдиним, і всі ми - жителі «глобального села». Окрема подія в будь-якому окремому місці нашої планети має ефект доміно, тобто вона з неминучистю має наслідки для усього світу…Завдяки єдиній інформаційній мережі людство знає про зникнення біологічних видів, оскудіння природних ресурсів, глобальне потепління й т.ін. Тобто, сьогодні вже не можна, посилаючись на незнання, уникнути відповідальності. Це означає, що ми досягли того історичного моменту, коли необхідні нові підходи та принципи відносин не тільки між країнами, народами й етносами, а й між людиною і всім сутнім на землі» [8, с.183]. Отже, потрібна нова система цінностей, яка б спонукала людей свідомо відмовитися від позиції «вінця творіння», від насильства над природою та людиною, прагнути співчуття, турботи, піклування про них.

Окреслена система цінностей може сформуватися лише на певному соціополітичному підгрунті. Толерантність у ставленні до людини, природофільність, екофільність здатні утвердитися на підгрунті ліберального суспільства. Як наголошує С.Б.Кримський, «екуменістична етика і є одним з важливих затверджень демократичного імперативу сучасного світу, для якого найвищими цінностями виступає особа конкретного (людського) і «безкінечного» (божого) обличчя, життя як здатність протистояння смерті, свобода як прицип самостояння людини та соціальних спільностей, що її втілюють» [13, с.198]. Означені ціннісні виміри вкрай важливі для сучасної України. Оскільки симптоматичним для нашої ситуації є проблемність в утвердженні громадянського суспільства і, відповідно, цінностей екологоорієнтованого світогляду.

Найважливіша соціопрактична проблема ситуації початку ХХ1 ст. - зниження ризиків людського життя та його безпека Сучасний світ навпаки демонструє наростання ризиків. Причому, йдеться вже про нову якість їх впливу. Виникає загроза не лише індивідуальному буттю, а й існуванню людського роду. Це дає підстави Ф.Фукуямі говорити про «кінець історії»: «Наш власний досвід, як здається, вчить нас, що в майбутньому на нас чекають нові і такі, що поки ми не можемо їх уявити, жахи від фантастичних диктатур та кровавих геноцидів до баналізації життя через сучасний консюмеризм, та безмежні катастрофи - від ядерної зими до глобального потепління. Принаймні, вірогідніть того, що ці жахи появляться більша, ніж того, що вони не появляться» [32, с.30]. Отже, сучасне людське буття розгортається в середовищі, в якому наростають ризики як в соціально-політичному вимірі, так і в екологічному. Сьогоденна ситуація не може тривати дуже довго. Вона загрожує розв'язатися через ряд цивілізаційних перетворень катастрофічного характеру. «Силова діяльність не є безмежною, - наголошує С.Б.Кримський, - Вона має енергетичні, фінансові та моральні ліміти. Виходячи за ці ліміти, діяльність перестає бути розумною, бо все розумне має межі: бежмежною є тільки дурість. Такою дурістю й обертається цинізм практики, що позбавлена моральних обріїв» [13, с.236-237].

Прагнення жити в безпечному довкіллі спонукає до методологічного осмислення існуючих статегем безпечного розвитку та розробку іх системного бачення з метою вироблення способів діяльності, що спрямовані на розв'язання цих проблем [29, с.8]. На нашу думку, умовою оптимістичних перспектив є те, що етичні принципи «спрацьовують» як регулятиви людських практик стосовно природи, виявляючи значущість цілей, нові сенси, визначаючи власне можливість або неможливість впливів. Отже, формується традиційність постнекласики. Мова йде про те, що ситуації, в яких правилами практикування є не лише науково обгрунтовані положення, а й моральні вимоги, стають традиційними. Це означає, що моральні принципи можуть виявлятися в методологічному вимірі. [23, с.185]. Повертаючись до окреслених Кантом найвагоміших вимірів світовідношення -

- пізнавального - що я можу знати?

- практичного - що я повинен робити?

- та ціннісного - на що я можу сподіватися?

потрібно, на нашу думку, визнати пріоритерність для сучасної практики ціннісного виміру, який регламентує те, що ми мусимо робити і те, що можемо пізнавати.

Однак вихід з точки біфуркації, в якій людство перебуває в стані нестійкої рівноваги, може здійснюватися, як відомо, за оптимістичним або за песимістичним сценарієм. Як зауважує М.В.Попович, «немає невідворотності прогресу, як немає невідворотності і деградації. Є можливість того та того. На кожному етапі розвитку людства виникала і страшна перспектива «простору смерті» …, що долалася дуже важко та не скрізь. Європейська цивілізація не є виключенням, однак її головна перевага - максимальна автономія ціннісних орієнтацій (свобода, справедливість, солідарність), що надає їй найкращі шанси балансувати на грані можливого» [18, с.281].

В такому балансуванні як ніколи доленосну роль відіграють аксіологічні виміри сучасної науки.

Література

1.Аршинов В. И. От смыслопрочтения к смыслопорождению / В. И. Аршинов, Я. И. Свирский // Вопросы философии. – 1992. – № 2. – С.145-152.

2. Аршинов В. И. Синергетическое движение в языке / В. И. Аршинов, Я. И. Свирский // Самоорганизация и наука: опыт философского осмысления. – М.: ИФ РАН, 1994. – С.33-48.

3. Бевзенко Л. Д. Постнеклассические практики в логике габитуальных трансформаций / Л. Д. Бевзенко // Постнеклассические практики: определение предметных областей: Материалы международного междисциплинарного семинара / Под общ. ред. Астафьевой О. Н. – М.: МАКС Пресс, 2008. – С.130-142.

4. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла / Ж. Бодрийяр. Пер. Л.Любарской, Е.Марковской. - М.: Добросвет, 2000. – 256 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.philosophy.ru/library/baud/zlo.html

5. Гнатик Е. Н. Роль ценностного подхода в антропогенетике и генетической инженерии / Е. Н.Гнатик //Вопр.филос. – 2007. - № 8. – С.70-78.

6. Губерський Л. В. Сучасна філософія гуманітарного знання: парадигми і дискусії / Л. В.Губерський // Філософські проблеми гуманітарних наук. – К.: 2006. – Вип. 8-9.

7. Добронравова І. С. Філософія та методологія науки / І. С.Добронравова, Л. І. Сидоренко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – 223 с.

8. Етос і мораль в сучасному світі / Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Кисельова О.О. та ін.- К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. -200 с.

9. Єрмоленко А. Соціальна етика та екологія. Гідність людини – шанування природи. Монографія. К.: Лібра, 2010. – 408 с.

10. Киященко Л. П. Постнеклассические практики: фундаментально-прикладной аспект / Л. П. Киященко // Постнеклассические практики: определение предметных областей : Материалы международного междисциплинарного семинара / Под общ. ред. Астафьевой О. Н. – М.: МАКС Пресс, 2008. – С.12-23.

11. Киященко Л. П. Опыт философии трансдисциплинарности (казус «биоэтика») / Л. П. Киященко // Вопросы философии. – 2005. - №8. – 105-117.

12. Киященко Л. П. Этос постнеклассической науки (к постановке проблеми) / Л. П. Киященко // Философия науки. – Вип.11: Этос науки на рубеже веков. – М.:2005. – C.29-53.

13. Кримський С. Запити філософських смислів / С.Кримський. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. - 240 с.

14. Лебедь Е. А. Идея природы: концепт и контекст : Монография / Е. А. Лебедь. – К.: Издатель ПАРАПАН, 2007. – 188с.

15. Людина в сфері гуманітарного пізнання / За ред. Л. В.Губерського. – К.: Український центр духовной культури, 1998. – 407 с.

16. Лукьянец В. С. Человечество перед бездной будущего. Революция неопределенности / В.С.Лукьянец // Практична філософія. - 2002. - №1. - С.2-24

17. Ніколаєнко Н. В. Біотехнологічні практики в контексті синергетичної методології / Н. В. Ніколаєнко // Практична філософія. – 2009. – № 4(34). – С. 10-15.

18. Попович М. В.Раціональність і виміри людського буття / М. В. Попович. - К.:Видавництво «Сфера», 1997. – 290 с.

19. Пустовит С. В. Глобальная биоэтика: становление теории и практики (философсикй анализ) / С. В. Пустовит. – К.: Арктур – А, 2009. – 324 с.

20. Сидоренко Л. И. Философский анализ развития и перспектив биотехнических исследований / Л. И. Сидоренко. - К.: Вища школа, 1987. - 159 с.

21. Сидоренко Л.И. Физика живого как наука о живом / Л. И. Сидоренко // Физика живого. – К.: 2001. – Т.9. – Вып.2. – С.

22. Сидоренко Л.І. Гуманістичний вимір сучасного природознавства / Л. І. Сидоренко // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2005.- № 4 - 5. - С.124- 128.

23. Сидоренко Л. Методологическое измерение этоса постнеклссического биологического исследования / Л.Сидоренко // Культурний контекст соціальної самоорганізації. К.: ВПЦ "Київський університет, 2006. - С.184 - 192.

24. Сидоренко С.А. Методологічні вимоги постнекласичної науки до сучасних екологічних практик / С. А.Сидоренко // Практична філософія. – 2008. - № 4 (30). – С.146-152.

25. Слотердайк П. Критика цинічного розуму / П. Слотердайк : [Пер. з нім.]. – Київ: Тандем, 2002. – 544с. (Серія «Сучасна гуманітарна бібліотека» заснована Українським філософським фондом 2001 року).

26. Степин В. С. Эволюция этоса науки: от классической к постнеклассической рациональности / В. С. Степин // Этос науки / Отв. ред. Л. П. Киященко и Е. З. Мирская. – М.: Academia, 2008. – C.21-47.

27. Суходуб Т.Д. Этос ученого: на пути к «новой» рациональности / Т.Д.Суходуб // Этос науки / Отв. ред. Л.П.Киященко и Е.З Мирская. – М.: Academia, 2008. – С. 272-294.

28. Табачковський В. Г. Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в пошуках «неевклідової рефлективності» / В. Г. Табачковський. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. – 432 с.

29. Толстоухов А. В. Екобезпечний розвиток: пошук стратегем / А. В. Толстоухов, М. І. Хилько. – К.: «Знання України», 2001. – 333 с.

30. Фролов И. Т. Этика науки: проблемы и дискуссии / И. Т. Фролов, Б. Г. Юдин – М.: Политиздат, 1986. – 399 с.

31. Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее: Последствия биотехнологической революции / Ф. Фукуяма; [Пер. с англ. М. Б. Левина.] – М.:ООО «Издательство АСТ»: ОАО»Люкс», 2004. – 349, [3] c. – (Philosophy).

32. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Фрэнсис Фукуяма. [Пер. с англ. М. Б. Левина.] – М.:АСТ Ермак, 2005. – 588,[4] c. – (Philosophy).

33. Черникова И.В. Трансформация концепта «знание» в постнеклассической науке // Вестник Томского государственного университета. – Томский госуниверситет. – 2007. – Вып.296. - С.70-75. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.lib.tsu.ru/mminfo/000063105/296/image/296_70.pdf,].

34. Юдин Б.Г. Наука в обществе знаний / Б.Г.Юдин // Вопросы философии. – 2010. - № 8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=193&Itemid=52