Л.І.Сидоренко, доктор філос. наук
ПРОБЛЕМА СУТНОСТІ ЖИВОГО В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ ТА НАУЦІ ХХ1 ст.
Фантастичні успіхи біології кінця ХХ - початку ХХ1 ст., що пов’язані з різноманітними втіленнями біотехнології, визвали до життя цілий спектр проблем, які виходять далеко за межі власне науки і потребують філософського осмислення. Особливо слід відзначити, що генна інженерія, трансплантологія, клонування не не тільки стають в руках людини знаряддям розв’язання багатьох проблем, а й створюють нові пласти біологічної реальності [1; 2]. Отже, розширююється сучасне уявлення про живе. Тому виникає потреба визначення сутності живого за умов багатоманітності наукових практик пізнання існуючих та творення нових форм живого. Водночас, слід зазначити, що агресивне втручання сучасних технологій в творення біологічного світу створює необхідність врахування не лише когнітивного виміру проблеми біологічної реальності, а й найбільш складного - трансцендентного [3.с.134]. Проблема сутності життя постає як аксіологічна [4, с.124].
Саме знання про сутність об’єкта є мета науки, теоретичного освоєння природи. Отже, визначення сутності живого - основна теоретична проблема біології. Водночас, це проблема філософська. По-перше, саме питання про сутність - це питання філософське. По-друге, відповідь на питання про сутність потребує певних світоглядних орієнтирів. По-третє, треба взяти до уваги особливість біологічного об'єкту - живого. Справа в тому, що сутність живого можливо осягнути лише за тієї умови, що є відповідь на питання про його походження. Зважаючи на цю обставину методологи біології питання про сутність життя та його походження розглядають як єдину проблему.
З давніх давен перед людиною постало питання: звідки походить жива природа? Живе здавалось абсолютно доцільним та гармонійним. Але яким чином могла постати така досконалість? Відповіді на ці питання залежали від рівня розвитку цивілізації, домінуючих форм суспільної свідомості, розвитку науки.
Тому, уявлення про сутність та походження живого у різні історичні часи будувалися на різних засадах та формувались виходячи з різних форм знання. Відповідно, фундаментом - структурним та світоглядним - цих відповідей на певних етапах людської культури та пізнання світу були міфологія, релігія, філософія, наука. Аналіз розуміння сутності живого, що представлений в джерелах з методології науки та охоплює вивчення цієї проблеми з античності і до ХХ ст. [5; 6; 7; 8], дозволяє представити наступну картину.
Міфологія та давня релігія пов’язували виникнення життя, його доцільність, зв’язки та відношення біологічного світу з творячими силами богів. Але зі стародавніх часів формувалися підстави для пошуку пояснення сутності та походження живого в особливостях та можливостях самої природи.
Античність представляє для нас синкретичну - нерозчленовану сукупність знань про природу. Вона існувала в межах натурфілософії, яка поєднувала уявлення про неживу природу та органічний світ, включаючи в себе тогочасну ботаніку та зоологію як описові знання, медицину, агрономію як прикладні знання. Лідером життєзнавства на той час була зоологія, яка визначалась як наука про живе.
Натурфілософські погляди та ідеї репрезентують для сучасного дослідника живого цілу низку цікавих міркувать, що дозволяють говорити про надзвичайну глибину розуміння специфіки живого, його особливостях як і біологічному, так і в філософському смислі. Так, на пояснення сутності живого в античності суттєвим чином вплинули світоглядні орієнтири концепції самозародження живого з різних матеріальних утворень (скажімо, з ґрунту).
Таку думку обґрунтовував, наприклад, Емпедокл. Він вважав, що спочатку з’явились окремі частини та органи тварин. Потім вони поєднувались в цілісний організм. З’єднанню частин сприяла "сила любові". Але внаслідок об’єднання з’являлись як гармонійні, життєздатні , так і негармонійні, нежиттєздатні форми живого. Останні розпадалися під дією сили ворожнечі.
Думку про самозародження життя поділяв і Арістотель. Однак, специфіку живого, його відмінність від неживого він пояснював інакше. Арістотель вважав, що живе від неживого відрізняється тим, що має душу - "ентелехію". Суттєвими ознаками життя, за Арістотелем, є харчування, ріст та постаріння. Їх причиною є принцип, котрий має мету "у самому собі". Це і є ентелехія - цільова причина існування живого. Отже, його сутність.
Арістотель є визначна постать для біології ще і тому, що він запропонував першу в історії науки класифікацію тваринного світу. В філософському сенсі дуже важливим є міркування Арістотеля про багатоякісність життя - один вид життя притаманний тваринам, інший - рослинам.
Протилежні філософські міркування про походження та сутність живого були обґрунтовані Левкіппом, Демокрітом, Лукрецієм Каром. Світоглядною основою обґрунтування природного походження живого була концепція атомізму. Атоми розумілись як найменші частинки речовини, що відрізняються якісно, швидкістю та траєкторією свого руху. Різні їх комбінації, на думку Демокріта, і породжували якісно різноманітні предмети, в тому числі і живі форми. Відповідно, науковий шлях пізнання живого пов’язували з вивченням механічного руху атомів. Демокріт вважав, що можна пояснити всі властивості живого, виходячи з механічного руху атомів. До цього часу можна віднести формування такої методологічної засади пізнання сутності живого: предмет вважається пізнаним, коли він редукований до атомів та їхніх комбінацій.
Демокріт також поділяв ідею про самозародження життя. Причиною його він вважав суто природні фактори - тепло та вологу. На думку Демокріта спочатку виникли земноводні тварини, потім такі, що живуть на суходолі. Причому, види живих істот постійно змінювались. Поступово, коли природа випробувала багато форм тваринних організмів, з’явилась людина.
Історична доба Відродження - це час виокремлення науки з натурфілософії. За доби Відродження в лідери пізнання живого висуваються науки про людину. Передовсім йдеться про анатомію - в широкому розумінні морфологію. У життєзнавство привноситься новий, дослідницький стиль - аналітичне розчленування об’єкта, експеримент, точний опис, пошук теоретичного пояснення отриманих фактів.
Завдяки цьому було нагромаджено великий масив емпіричного матеріалу, здобуто низку видатних теоретичних узагальнень. Насамперед, це стосується розуміння організму людини як цілісної системи. Тут слід сказати про відкриття великого та малого кіл кровообігу, розкриття функцій багатьох важливих органів та структур людини.
Якщо говорити про світоглядний вимір тогочасного пізнання живого, його сутності та походження, слід підкреслити таку особливість. Уявлення про самозародження живого продовжують вважатися правильними та панують десь до середини Х1Х ст.. Концепцію самозародження живого визнавали такі видатні натуралісти та філософи, як Гарвей, Копернік, Галілей, Гьоте, Декарт, Шеллінг. Їх авторитет значною мірою сприяв пануванню концепції самозародження життя.
Отже, концепція самозародження життя формувала домінуючі світоглядні орієнтації стосовно пояснення його виникнення. Однак, в цей час почали обгрунтовуватись і принципово інші світоглядні висновки. Спроби заперечити ідею самозародження живого пов’язані з дослідами Реді в ХУ11 ст., який намагався довести, що самозародження черв’яків з м’яса, що гниє, без участі мух неможливе та Спалланцані в ХУ111 ст. - в органічних розчинах, які доведені до температури кипіння, мікроорганізми не зароджуються.
Ці досліди сприяли виникненню сумнівів стосовно правильності теорії самозародження живого. Однак вона визнавалась правильною до видатних дослідів Луї Пастера в 60-ті роки Х1Х ст., які абсолютно переконливо довели, що мікроорганізми з’являються в органічних розчинах тому, що були туди внесені раніше. З цього часу ідея самозародження життя зазнала остаточного краху.
Досліди Л.Пастера свідчили про закінчення тривалого світоглядного та методологічного періоду в науковому пізнанні живого, коли в основі пояснення сутності та походження живого знаходився принцип виникнення живого з неживого завдяки дії матеріальних або нематеріальних сил.
Досліди Л.Пастера сприяли утвердженню нового світоглядного принципу: живе походить тільки з живого. Як засада наукового заперечення тези про самозародження, цей принцип був, безумовно, прогресивний. Він став засадою, яка сприяла прогресуючому науково-біологічному дослідженню живого.
Однак, на підставі цього принципу були сформульовані і власне теологічні висновки - про творячу роль духовних сил, бога в виникненні життя. Вони були представлені вченням віталізму, який відродив вчення Арістотеля про ентелехію.
Віталісти вважали сутністю живих форм певну нематеріальну "життєву силу" - vis vitalis, яка нібито спрямовує та регулює всі процеси в організмі. Так, Ганс Дріш, критикуючи пояснення живого з позицій механіцизму, вдавався саме до віталістичних пояснень сутності та специфіки живого.
Приблизно в той же час - 1865 р., німецький вчений Г.Ріхтер, здійснюючи дослідження на межі космогонії та фізики, висунув гіпотезу занесення життя на Землю з космосу. Так для наукової спільноти була представлена так звана гіпотеза панспермії.
Ця гіпотеза стверджувала, що життя передавалося спорами мікроорганізмів від однієї системи зірок до іншої. Зародки найпростіших організмів могли потрапити на Землю разом з метеоритами. З цих форм живого і розпочалася біологічна еволюція. Концепцію панспермії у другій половині Х1Х ст. поділяли такі видатні натуралісти, як шведський фізико-хімік Август Арреніус, англійський фізик Уільям Томсон (Лорд Кельвін), німецький фізик, фізіолог, психолог Герман Гельмгольц.
У ХХ ст. ідея панспермії була відроджена відомими ученими Френсісом Кріком та Леслі Оргелєм, які запропонували концепцію "спрямованої панспермії". Вчені припускали, що планети, на яких не було життя, могли бути спеціально засіяні тими розумними істотами, які випередили землян у розвитку на мільярди років. Якщо міркувати за такою логікою, то можливо пояснити, чому молібден - рідкісний на Землі елемент - абсолютно необхідний живим істотам як кофактор багатьох важливих ферментів.
Отже, в історичному розвитку біології як науки відбувались суттєві зміни філософсько-методологічних засад дослідження походження та сутності живого, що відповідним чином позначалося на розумінні живого.
Загалом в формуванні узагальненого теоретичного образу живого починаючи з античності і до другої половини Х1Х ст. проявилися дві методологічні парадигми - есенціалізм, ідеї якого укорінені в неоплатонізмі - Плотін, Порфирій, Прокл (111 - У ст.) та
механістичний детермінізм, витоки якого пов’язані з розвитком науки за доби Відродження.
Есенціалізм виходив з ідеї наявності ідеального прообразу будь-яких предметів та причинно-наслідкового зв’язку між сутностями різного ґатунку, які породжуються першоосновою, творячи розмаїття неживої та живої природи. Наприклад, в біології в межах концепції преформізму, яку поділяли Шарль Бонне, Альбрехт Галлер, підходи до розв"язання проблеми ембріонального розвитку ґрунтувались на визнанні існування всезагальних принципів буття, які потрібно було розкрити раціональним чином, осмислити розумом. Жорж Кюв’є та Жорж Сент-Ілер запропонували вчення про плани будови організмів. Есенціаліські міркування підтримувалися раціоналістичними філософськими системами Фрідріха Шеллінга та Георга Гегеля.
Тобто, есенціалізм в біології виявлявся в таких методологічних схемах: спочатку - ідеальна модель, архетип, потім - реальний світ, організми, біосистеми. Взаємини біологічних систем детерміновані "кінцевими причинами", а не їх безпосередніми стосунками як самодостатніх систем.
Механістичний детермінізм утвердився на підвалинах успіхів науки Відродження та Нового часу. В цей період бурхливого розвитку зазнали механіка, астрономія, гідрологія, друкування книжок, розвиток техніки. Науково-технічні успіхи стали основою розгортання промислових революцій Х1У - ХУ111 ст.
В результаті та на основі переважного розвитку механіки, геометрії сформувався певний стиль мислення. Його суттєвими методологічними засадами були:
З позицій механістичного стиля мислення живе розглядалося як досконалий механізм. Так, Ж.Ламетрі, пояснюючи сутність живого вводить таке поняття, як "людина-машина".
Виникли такі галузі як "ятромеханіка", "ятрофізика", "ятрохімія" - використання методів фізики, математики, хімії в біології. В цих галузях працювали в першій половині ХУ11 ст. такі видатні вчені, як Джованні Бореллі, Уільям Гарвей та ін. Так, Дж.Бореллі виявив важливу роль нервів в здійсненні руху. В цій же традиції - концепція замкненої системи кровообігу, обгрунтована іспанським лікарем Мігелем Серветом та англійським натуралістом, лікарем Уільямом Гарвеєм. Дуже важливим для наукового розуміння живого було відкриття "тваринної електрики" Гальвані.
Саме в той час термінологія механіки, фізики потрапила в концептуальні схеми біологічного пізнання, його понятійний аппарат. Так увійшли в біологію поняття клапан, ізоляція, сила, функція тощо.
Загалом, наведені приклади демонструють в методологічному смислі механістичне потрактування явищ живого, пошук безпосередньо діючих причин. Отже, власне наукове біологічне пізнання завдяки методології механіцизму орієнтувалося на пошук природних причин існування живого та його особливостей. Такий підхід дозволив істотно відтіснити есенціалізм та телеологію з науки про живе.
Загальна спрямованість доби Відродження та Нового часу на людину і визнання безмежних її можливостей щодо пізнання природи та практичного оволодіння нею спричинили висунення на передній край наук про життя саме людинознавчі напрями. Безперечним лідером життєзнавства ХУ11 ст. стала організмова біологія, спрямована на аналіз та сприйняття світу крізь призму людського організму, a y ХУ111 ст. - систематикa. Системи оргнічного світу будувалися ще з античних часів - Арістотель, Теофраст, Пліній Старший та ін., удосконалювалися у наступні епохи - А.Чезальпіно, Дж.Рей. Вони мали переважно ілюстративний характер, бо становили собою або своєрідний звід знань про множину тварин та рослин, або розкривали певну загальну ідею.
Тим часом усвідомлення внаслідок географічних відкриттів цілісності та масштабності нашої планети призвели до величезного розширення самого переліку видів живих істот. Постала потреба у системі організації знання про них, яка б, забезпечила збереження, швидкий пошук та використання інформації - опис нових і визначення відомих видів і, водночас, відображала б їх природні, еволюційні взаємини. Не випадково своєрідним кредо тогочасного життєзнавства, як відомо, було гасло: називати, класифікувати, описувати.
Найбільшого успіху в цій роботі досягла система органічного світу шведського натураліста Карла Ліннея (1707 - 1778). Звісно, з часом вона удосконалювалася та доповнювалася іншими варіантами класифікації. Однак безперечним є той видатний вплив, який ця система справила не лише на біологію, а й на розвиток природознавства загалом і особливо на впорядкування знань у космології, фізиці, хімії.
І все ж принципові зрушення поступово виявляються досить виразно. І саме вони - орієнтовані на природне, каузальне пояснення - переважають у новому природознавстві. Так, для Жана-Батіста Ламарка життя - такий стан речей, який дає імпульс органічному рухові під впливом збудників. Нарешті Чарльз Дарвін (1859) запропонував дефініцію життєвих явищ через закони, що лежать в їх основі. Такими він вважав ріст, відтворення. спадковість, мінливість, яка залежить від дії життєвих умов та від вправляння і невправляння. Розмноження здійснюється так швидко, що призводить до боротьби за життя. Її наслідком стає природний добір.
В першій половині Х1Х ст. На перший план біологічної науки висувається фізіологія, передовсім - фізіологія тварин і людини. Акценти в морфології пересуваються із структурно-архетипового до функціонально-цілісного бачення біосистем. Узагальнення, здобутки в її межах стосувалися всього живого. З-поміж них особливого значення набули теорія плану будови організмів Ж.Кюв’є та Е.Ж.Сент-Ілера, а також теорія клітинної будови організмів - праці М.Шлейдена та Т.Шванна. Сприйняття цих концепцій неминуче призводило до думки про єдність органічного світу загалом і цілісність організмів тварин та рослин зокрема.
Явища різноманітності та спільності у світі живого набули, таким чином, вагомого теоретичного підґрунтя. У такому контексті і відбувався випереджаючий розвиток фізіології. Саме тут починає утверджуватися експеримент. Обґрунтування Г.Гельмгольцем дієвості закону збереження та перетворення енергії щодо організму переконливо засвідчили можливості цього методу.
Отже, така картина історії біології в осмисленні сутності живого представлена в сучасних (в тому числі і в означених вище) дослідженнях з методології науки.
В Х1Х ст. виявляється евристичний вплив ідеї виникнення живого з неживого. Новий світоглядний та методологічний смисл в розумінні живого пов’язаний саме з названою ідеєю. Докорінні зміни в світоглядному сенсі щодо розуміння походження та сутності живого пов’язані з дослідами німецького хіміка та лікаря Фрідріха Велєра. В 1828 р. він хімічним шляхом синтезував органічну речовину (сечовину) з неорганічної. Було також доведено в подальших дослідах, що можливий синтез інших органічних речовин з неорганічних.
Отже, сформувалися суто наукові підстави для твердження про походження живого з неживого, біологічного - з хімічного. Сформувалась нова концепція - природного походження живого внаслідок хімічної еволюції.
Такі світоглядні засади є і підґрунтям сучасного розуміння походження та сутності живого. Схематично методологічна модель такого розуміння може бути представлена таким чином. Живе осмислюється та вивчається як результат закономірного розвитку природи, а саме - хімічної еволюції. Водночас, цей результат виходить за межі хімічного - біологічне вважається новою, щодо хімічного, якістю. Таким чином, закони живого, біологічного не "зводяться" до законів хімічного. Пізнаючи живе, треба розкрити власні, специфічні закони живого.
Класичним прикладом використання світоглядної та методологічної моделі, яка окреслена вище, є теорія походження життя О.Опаріна - Дж.Холдейна. Англійський біохімік Дж.Холдейн в 1929 р. першим постулював, що передумовою для виникнення життя могла стати відновлювальна атмосфера. Тобто така, що не містить кисню. Справа в тому, що до появи кисню у атмосфері не існувало озонового шару. Тому, ультрафіолетові промені безпосередньо досягали поверхні Землі і були джерелом енергії для синтезу органічних речовин з води, вуглекислого газу та аміаку. Якщо б був наявним кисень, то він би їх деструктував. За його відсутності органічні речовини накопичувались в первісному океані, створювався "гарячий бульйон". В подальшому розв’язанні цих складних проблем гіпотеза утворення складних сполук з простих неорганічних молекул підтвердилися в експериментах Стенлі та Міллера.
Специфіка підходів до вирішення проблеми сутності та походження життя в цей період детермінована загальними особливостями розвитку науки цього часу. Перш за все вони були наслідками диференціації та інтеграції наукового знання. В результаті цих процесів концептуальні підходи та методи математики, фізики, хімії, кібернетики були залучені до біологічного пізнання. Використання таких методологічних можливостей призвело до того, що підходи до вивчення сутності та походження життя сформувалися в наступних напрямках.
По-перше, це традиційний для біології субстратний підхід, з позицій якого сутність живого ототожнюється з певною речовиною - субстратом життя. Протягом історії біології змінювалися лише уявлення про самий субстрат. З другої половини ХХ ст. таким вважають нуклеопротеїнові комплекси. Прикладами субстратного підходу є гіпотеза Кастлера про еволюцію молекули полінуклеотіду з властивостями реплікації, гіпотеза Фокса і Дозе про еволюцію протеїнових систем, гіпотеза Кальвіна про молекулярну еволюцію властивості автокаталізу у деяких біополімерів.
По-друге, це енергетичний підхід. Його ще називають біофізичним. Він представлений концепціями Ейгена, Волькенштейна та ін. Так, за Ейгеном, саме енергетичним переходам належить головна роль в еволюції гіперциклів систем синтезу білків і нуклеїнових кислот, що самовідтворюються. Дж.Бернал [9, с.80] визначив життя як динамічну реалізацію квантових характеристик атомів.
По-третє, це інформаційний підхід розроблений математиками Колмогоровим А., Ляпуновим А., Розеном Р. Відповідно до концептуальних міркувань цього підходу виникнення життя розглядається як виникнення нових типів інформаційних систем - відкритих систем, що здатні до самозбереження.
ХХ1 ст. - час нових методологічних пропозицій осмислення виникнення та сутності життя. Такою є зокрема синергетика, яка розглядає дисипативність - здатність переходити від хаосу до порядку [10]. Синергетика репрезентує живе як нерівноважні відкриті системи, що самоорганізуються та здатні до еволюції. Г.Хакен підкреслює, що здатність до самоорганізації означає, що система без специфічного впливу із зовні формує свою просторову, часову та функціональну структуру [11, с.28-29]. Синергетичний підхід дозволяє урахувати роль несилових впливів в еволюції живого, а теорія біфуркацій - існування декількох можливостей в подальшому розвитку системи, розглядаючи цей розвиток як нелінійний.
Якщо некласична біологія в пошуках методології розкриття сутності живого зверталася до принципів термодинаміки та квантової механіки, то постнекласична наука зробила можливою "фізику живого". Остання відрізняється від біофізики, яка також досліджує фізичні процеси біологічних об’єктів. Але ці об’єкти важко кваліфікувати як живе.
Як зауважує засновник фізики живого професор С.П.Ситько, фізика живого виходить з фундаментального поняття "живе" на противагу поняттю "мертве" [12, с.6]. Очевидно, що це зовсім інший підхід до визначення сутності живого. Тут живе визначається в іншій смисловій системі, ніж контраверза біологічного - фізико-хімічного, органічного - неорганічного [Див. 13]. Слід зауважити, що поняття органічного, біологічного та живого не співпадають. Біологічне - це нова якість процесів природи, що виникає в результаті хімічної еволюції. Біологічне є органічним, але не завжди біологічні об’єкти можна назвати живими. Наприклад, чи можна назвати живими ген, молекулу ДНК? Утім, вони є біологічними об’єктами.
В некласичні біології, що використовувала методи фізики та хімії, виокремлення об’єкта дослідження призводило до руйнування живої системи. Виникала багатоманітність біологічних об’єктів. Але вони, як вже відзначалося, не були живими. Отже, доходимо парадоксального висновку: досліджуючи свої об’єкти, біологія не досліджувала специфіку живого. Поява фізики живого - це не просто репрезентація нового погляду фізики на біологічний світ. Мова йде про більш глибинні рівні - розкриття фундаментальних фізичних принципів живого. Суттєвим є те, що фізика живого базується на цілісному підході, а не є редукцією біологічного до фізичного.
Те, що біологія не зводиться до фізики та хімії відзначав Дж.Бернал. Це пов’язане зі специфікою біології: стосовно будь якого об’єкту дослідження - організму, органу тощо потрібно не лише розкрити, як вони функціонують, а й пояснити, як вони стали такими [14]. Отже, біологічні об’єкти обов’язково осмислюються в еволюційному контексті.
На засадах постнекласичної науки пізнавальна ситуація змінюється. І.Пригожин визначає особливості сучасного пізнання як відмінну від тієї, коли учений звертався до природи в ролі судді.
Тобто, дослідник, мов би, завчасно знав, як природа "мала поводитись". Насправді, потрібно учитися у природи [15, с.12].
Дослідження складних систем, що самоорганізуються, до яких належать живі системи, потребує нових підходів. Саме синергетика дозволяє звернутися до такого способу фізичного пізнання живого, який би пояснив, чому живим системам вдається боротися з наростанням ентропії [16, с.83]. Рівень цілісності, що виявляють живі організми, є таким високим, що його можна співставити лише з цілісністю таких квантово-механічних систем як ядра, атоми, молекули. Тому, з позицій фізики живого живе визначається як четвертий після ядерного, атомного та молекулярного рівень квантової організації природи. Принципова відмінність живого від неживого полягає в тому, що живе має самоузгоджений потенціал, якого немає у мертвого, хоча на молекулярному рівні істотних відмінностей може не існувати [12, с.12].
Методологія фізики живого реалізувалася в практичному сенсі в створенні нового напряму в медицині - квантової медицини. Лікування різноманітних складних хвороб методом МРТ - мікрохвильової резонансної терапії в методологічному сенсі ґрунтується на розумінні організму людини як цілісної системи. Причому, йдеться не лише про цілісність матеріального, тілесного. Людина розглядається як єдність тілесного та духовного. Тому, сутнісними ознаками здоров’я або хвороби є (поряд з сучасними традиційно медичними тестами) тонкі психо-інтелектуальні суб’єктивні відчуття людини, пацієнта.
Розмірковуючи над проблемою сутності живого, неможливо не розглянути ще один істотний її пласт. Сучасне наукове розуміння біологічного має врахувати і його прояви у складній взаємодії з довкіллям. Отже, процес пізнання сутності живого охоплює і екологічну площину вияву його особливостей. Як справедливо зауважують методологи науки, "спостереження за довкіллям (як здоровим, так і таким, що зазнало суттєвих антропологічних і техногенних впливів), спілкування з природою необхідне для розуміння навколишнього світу, процесів, що в ньому відбуваються " [17, с.61]
В концептуальних та методологічних вимірах постнекласики ще більш очевидною стає думка, що розкриття тайни життя потребує вивчення живого в контексті всієї системи знань про живе, які здобуті в соціокультурному розвитку людства.
ЛІТЕРАТУРА.
1.Лисеев И.К. Наука о жизни и ее воздействие на культуру//Человек. - 2002.- №3. - С.92-94.
2.Вельков В.В. На пути к генетически модифицированному миру // Человек. - 2002. - №2. - С.22-37.
3.Рубанець О.М. Проблема клонування людини: про взаємодію когнітивного та трансцендентного//Практична філософія. -2003. - №4. - С.126-135.
4.Сидоренко Л.І. Гуманістичний вимір сучасного природознавства//Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2005.- С.124- 128.
5.История биологии. С древнейших времен до начала ХХ века. -М.: Наука, 1972. -563 с.
6.Костюк Н.Т. О сущности жизни. К.: Изд-во Киевского ун-та, 1967. - 252 с.
7.Крисаченко В.С. Людина і біосфера. - К.:Заповіт, 1998. - 688 с.
8.Найдыш В.М. Концепции современного естествознания. - М.: 1999. - 476 с.
9.Бернал Дж. Молекулярные матрицы живых систем//Происхождение предбиологических систем. М.:Мир, 1966.- С.76-98.
10.Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. М.:1986.
11. Хакен Г. Информация и самоорганизация.Макроскопический подход к сложным системам. М: 1991.
12.Sitko S.P. Physics of Alive - the New Trend of Fundamental Natural Sienses// Physics of Alive. - 2000. - Vol.8, № 2. - P.5-13.
13. Сидоренко Л.И. Физика живого как наука о живом//Физика живого. - К.:2001. -Вип.2. - С.131 - 139.
14.Бернал Дж. Молекулярная структура, биохимическая функция и эволюция// Теоретическая и математическая биология. - М.: Мир, 1968.- С.110 - 153.
15.Пригожин И. Переоткрытие времени//Вопр.филос. 1989. - № 8. - С.4-19.
16. Добронравова И.С. Физика живого как феномен постнеклассической науки// Физика живого.- 2001.- Т.9. - № 1.
17. Гардашук Т.В. Співвідношення локального та глобального в сучасному екологізмі//Практична філософія. - 2004. - №1. - С.55-61.