Проф.Сидоренко Л.І.,
Київський національний університет ім.Т.Шевченка, кафедра філософії та методології наукиФІЛОСОФІЯ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ: ЄДНІСТЬ
НАУКОВИХ, ЕТИЧНИХ І ФІЛОСОФСЬКИХ РАКУРСІВ.
На рубежі століть, на початку нового тисячоліття людство намагається підвести підсумок своїх досягнень, визначити імена “людей століття” і “тисячоліття”. Якщо б запропонувати дослідження найбільш вживаних слів і термінів ХХ ст., то, безперечно, серед них був би і термін “екологія”. Останніми роками цей термін вживається дуже часто і використовується як представниками природничих, так і соціогуманітарних наук. І, нарешті, політиками, представниками громадських угрупувань, письменниками, публіцистами. Складається суперечливе враження: з одного боку, увага до екології зростає, а, з іншого, здається , що предмет “екологічних розмов” вже є вичерпаним, оскільки відомо, що сучасний екологічний стан є кризовим, людство прагне вийти з кризи і такий вихід є проблематичним.
Приблизно з 60-х років людство почало активно просуватися по шляху усвідомлення суттєвого зв`язку можливості свого майбуття і стану природного довкілля. За декілька десятиліть відбулись суттєві зміни на рівні масової свідомості: від розуміння загрози екологічної катастрофи обмеженим колом Західної науково-теоретичної, ділової і політичної еліти до “всезагальної” інформованості населення про планетарну екологічну кризу – про неї сьогодні, так би мовити, і дитині відомо. І що, мабуть, головне, екологічна проблема усвідомлена не лише на рівні наукового пізнання, а і на державно-політичному як “проблема № 1” виживання людства.
Очевидність зв`язку глобальної екологічної кризи зі зростаючим техногенним тиском людини на природу, по-новому висвітлило проблему місця людини в природному світі. Питання – якими мають бути засади людської діяльності, щоб не впливати деструктивним, руйнуючим чином на довкілля, постало вже не перед природничою наукою, якою була класична екологія, а перед філософією. Ідеї розширення сфери людської моральності до включення в неї природи і потреба формування нового – екологічноорієнтованого - світогляду зараз оцінюються дослідниками як умови руху людства до нової цивілізаційної парадигми.
Отже, в процесі розв`язання спектра питань, пов`язаних з сучасною екологічною кризою, окреслилося коло пробем, осмислення яких вийшло за межі екології як конкретної природничої науки і може бути визначено як філософія екології. Не намагаючись вичерпати всі аспекти цієї галузі, я б хотіла звернути увагу на 3 принципово важливі і, на мою думку, взаємопов`язані і взаємообумовлені ракурси філософії екології.
Перший ракурс обумовлений потребою оцінити особливості сучасної екології як природничої науки на шляху її руху від класичної до постнекласичної науки. Вони пов`язані як з осмисленням місця людини в екосистемі біосфери, так і особливостей людського впливу на хід пізнання.
Включення аксіологічної складової в науково-екологічне пізнання на рівні постнекласичної науки обумовлює другий невід`ємний ракурс філософії сучасної екології – визначення екологічного етосу, тобто орієнтацій морального ставлення до природи, живого.
Означені проблемні ракурси – формування постнекласичної екології і екологічної етики – є складовими більш загальної проблеми – світогляду сучасної екології. На думку дослідників (Алексенко В., Буровський А., Рац М. та ін.), в сучасному природознавстві спостерігається “криза світогляду”, що спричинена сучасною екологічною кризовою ситуацією, в умовах якої проявляється світоглядна і методологічна обмеженість концептуальних положень класичного екологічного бачення відношення "людина - природне довкіля". Отже, третій ракурс, який потрібно осмислити в філософії сучасної екології - світоглядний.
В філософському осмисленні деструктивного впливу людини на культуру і природу наука, техніка і технологія розглядаються як чинники занепаду як культури, так і природи. О.Шпенглер був впевнений в тому, що беручи на себе роль творця, спираючись на техніку, людство стає силою, що руйнує культуру, духовність, людське в самій людині (Шпенглер О.Закат Европы. М.,1993, т.1). М.Хайдеггер розглядав проблему техніки як проблему людського існування (Хайдеггер М. Время и бытие. М.,1993, с.221-238). За виразним висловом М.Бердяєва, “техніка хоче оволодіти духом і раціоналізувати його, перетворити в автомат, в раба. Це і є титанічна боротьба людини і технізованої нею природи” (Бердяев Н.А.Человек и машина //Вопр.филос., 1989,№2,с151).
Техногенна цивілізація визначила таку форму раціональності, яка і спричинила кризовий екологічний стан. Як підкреслює В.Стьопін, в техногенній цивілізації формується специфічна система цінностей, відповідно до якої виникає особливе розуміння влади і сили. Влада розуміється не лише як влада людини над людиною, але й як влада над об`єктами природи і соціальними. Саме таку владу забезпечує людині наука (Наука и культура. “КС” Вопр.филос. //Вопр.филос., 1998, №10, с.5). Таким чином, відповідно до засад техногенної цивілізації формується ставлення до світу як існуючого для людини, а до природи як до того, чим людина має оволодіти, підкорити.
Не дивно, що останніми роками досить чутно лунають голоси дослідників, вважаючих, що в ХХ ст. виявилися межі техногенної цивілізації і що наука є джерелом багатьох глобальних проблем, в тому числі і екологічної. В.Хьослі глибинною причиною екологічної кризи вважає дисбаланс між різними формами людської раціональності. На його погляд, деякі форми раціональності, особливо технічна раціональність, розвиваються досить швидко, тоді як інші, які традиційно називають мудрістю, регресують. Невідповідність між цільовою і ціннісною формою раціональності, між владою і мудрістю і є, на думку дослідника, причиною екологічної кризи (Хесле В. Философия и экология. М.,1994, с.7).
З кризою класичного типу раціональності пов`язують переосмислення поняття розумності людської діяльності в природі. Повертаючись до проблеми кризи класичного раціоналізму М.Булатов, К.Малєєв, В.Загороднюк і Л.Солонько відмічають, що зміна ціннісних орієнтацій і уявлень про раціональність призвели до переосмислення традиційного поняття ноосфери і набуття нового змісту цього феномена. Якщо класичні концепції ноосфери будувались на вірі в безмежні можливості розуму і побудову на його основі раціональної екосистеми людина – природа – суспільство, то сучасна онтологія ноосфери загрожує самому існуванню людства. Діяльність людини, що відповідала традиційним класичним канонам раціональності, призвела людство до можливості термоядерної катастрофи, спричинила сучасну екологічну кризу (Булатов М., Малєєв К., Загороднюк В., Солонько Л. Філософія ноосфери. К..1995, с.87).
Хоча наука розглядається як причина сучасних проблем людства, вихід з екологічної кризи не можна знайти, не спираючись на сучасну науку і новітні технології (зокрема, біотехнологію). Отже, проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах використовувати науку. І крім того, шукаючи продуктивні науково-технологічні ідеї щодо розв`язання екологічної проблеми,треба оцінити яким є тип раціональності, що відповідає сучасному етапу. На думку В.Зінченка, розв`язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І.Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними (Зинченко В. П. Наука – неотъемлемая часть культуры? – Круглый стол “Вопросов философии” // Вопр. филос.,1990, №1,с.35).
Пошук такої науки в сучасній філософії науки відбивається в дослідженнях нового типу наукової раціональності , орієнтація на який не спричиняє кризового стану культури, природи і людини. В.Стьопін впевнений, що наука збереже свій пріоритетний статус. Але тип наукової раціональності зміниться. Збережеться основна орієнтація науки – на пошук істини і росту наукового знання. Але характер об`єктів, що їх створює наука, приведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світоглядних засад – їх поле розшириться. Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси. По-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу – як глобальну екосистему. По-друге, вивчення системних об’єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій діяльності. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії (Наука и культура. “КС” Вопросов философии //Вопр.филос., 1998,№10, с.6-7).
Сучасний стан екології як науки за параметрами, які означені дослідниками, може кваліфікуватися як становлення постнекласичної науки. М.Кисельов зазначає, що дослідження екологічних систем, які є нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним переплетінням соціально-політичних, економічних, технологічних та природних виявів, потребує орієнтації на статистичність, нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об’єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість (Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки //Філос. думка, 1998, №3, с.59).
Загальновідомо, що в вітчизняній науковій традиції, починаючи з В.Вернадського, предметом екології вважається біосфера. А засади концепції біосфери, відповідно, розглядаються як методологічні і світогядні орієнтації екологічного пізнання. За наведеними в сучасних методологічних дослідженнях міркуваннями, в екології існує розбіжність між визначенням поняття біосфери класичною екологією і сучасним станом існування людини і природного довкілля як єдиної системи, відсутнє чітке визначення місця і ролі людини в біосфері як глобальній екосистемі. Так, А.Буровський вважає, що класичні біолого-екологічні уявлення про біосферу приводять до погляду, що на Землі в даний момент існує біосфера, в межах якої виникло, функціонує і розвивається людство. Насправді, з появою людини і розвитком культури біосферна стадія розвитку ландшафтної оболонки Землі закінчилась. Сукупність людських культур створює нову якість ландшафтної оболонки, яку дослідник визначає як антропогеосферу. Ця об`єктна реальність відображається пізнавальними особливостями постнекласичної екології, що працює з категоріями, пов`язаними з суб’єктивністю. Тому, в світлі постнекласичної науки дихотомія природне – штучне, природне – культурне виглядає анахронізмом. Класичне екологічне бачення, на думку дослідника, не відповідає реальній ситуації тому, що Земля вивчається так, мов би людина на ній не існує, або її діяльність – лише шкідливий фактор. В той час, як з розвитком суспільства планету Земля творить культура, яка і робить антропогеосферу більш різноманітною порівняно з біосферою. Отже, з точки зору постнекласичної науки, в якій дослідник розглядається як частина того, що він пізнає, філософські та світоглядні орієнтації стають тим, що визначає отримання вченим самого об`єктивного знання (Буровский А.М. Человек из биосфери. Постнекласическое знание versus классическая экология // Обществ. науки и современность. – 1999. - № 3. – С.140 – 144).
На методологічній обмеженості концепцій класичної екології наголошує і М.Рац. Повертаючись до біосферної концепції і теорії біотичної регуляції довкілля, він доводить, що вони не можуть вважатися сучасною екологічною парадигмою, бо є результатом використання класичних підходів і уявлень біоекології для вивчення світу людини. В дійсності природа живе в світі мислення і дяльності. Дослідник вважає, що кінець кінцем, екологічна проблема постає перед нами не в зв`язку із стосунками людини і природи, а в зв`язку з зіткненням різних людських інтересів і різних позицій щодо можливостей використання територій і матеріалів. Тому екологічна ситуація розкривається як ситуація конфілікту між представниками різних позицій. (Рац М.В. Экология Природы или экология Человека?//Общест.науки и современность, 1999 №3.с.155).
Потреба розробки сучасної екології на нових концептуальних засадах висловлюється і в зв`язку з невідповідністю теоретико-методологічних орієнтацій теорії біотичної регуляції довкілля екологічній реальності. На думку В.Алексенка, недостатньо обгрунтованим є положення цієї теорії про необхідність стабільності планетарних умов, незмінності складу і властивостей біосфери. І тому не можна вважати причиною екологічної кризи глобальну біотичну кризу. Як вважає дослідник, погляди на біосферу як стабільну систему призводять до відродження атмосфери мальтузіанства в ставленні до людини, відроджують тезу про необхідність значного скорочення населення. Не виводить за межі класичних екологічних уявлень і теорія компенсації біотою негативних людських впливів, тому що базується на уявленні про біосферу як стійку систему. З таких позицій антропогенні впливи вважаються зовнішніми по відношенню до біосфери, що давно не відповідає рельності. Більш евристичним в методологічному смислі дослідник вважає принцип коеволюції всіх форм планетного життя (Алексенко В.Л.Новейшие теории биотической устойчивости как отражение кризиса мировоззрения// Обществ. Науки и современность. 1999, №3, 167).
Про що свідчать наведені точки зору і міркування? Перш за все, про потребу і відповідне намагання оцінити сучасну екологію в межах концепції постнекласичної науки. Крім того, про реальну методологічну і світоглядну обмеженість класичних екологічних уявлень. Очевидно, що сучасна екологія вийшла за межі класичної науки, оскільки екологічна реальність потребує усвідомлення на нових засадах, в межах нової форми наукової раціональності – раціональності постнекласичної науки. І хоча я не погоджуюсь з науковою достатністю введеного терміну “антропогеосфера” і тезою про життя природи виключно в сфері “культури” і “мислення” - як сучасними еквівалентами поняття біосфери в постнекласичній екології (живе, біологічне – існує, та й людина загалом не перестала бути живою!), незаперечуваним є те, що предметність, методологічні і світогядні засади екології потребують оцінки в параметрах постнекласичної науки.
Якщо рух до постнекласичної науки пов``язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це,відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального відношення. Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини - як водночас траекту і проекту (Розеншток-Хюсси О. С.141-145).
Продуктивною для розв`язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов`язано з відповідальністю людини за пройдений шлях, отже – і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.
Це означає і зміни традиційної системи цінностей, коли етичні засади розумного ставлення до природи мають враховувати екологічну складову. Е.Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження (Агацци Э. Моральное измерение науки и техники. М., 1998, с.9). Однією з центральних етичних проблем сучасної науки є проблема відповідальності за наслідки втілення результатів науки. Е.Агацці переконаний, що якби наукове співтовариство відмовилось від шкідливих застосувань результатів науки, то таке використання стало б неможливим (Агацци Э. Моральное измерение науки и техники, с.46). На жаль, такі вподобання просто утопічні. Навіть якщо наукове співтовариство прикладає значні зусилля, щоб покласти мораторій на певні небезпечні для людства наукові дослідження (класичним прикладом може бути конгрес в Асиломарі в 1975 р., на якому представники світової науки намагалися об`явити мораторій на генно-інженерні дослідження), соціотехнологічні і вузько-прагматичні потреби в нових наукових досягненнях все рівно перемагають. Так що вирішують “долю людства” зовсім не вчені, а політики і бізнесмени. І тому зрозуміло, що потрібно взяти до уваги соціотехнологічні і політичні фактори, що зумовлюють використання наукових надбань в певному руслі. Крім того, світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.
Втім, більш широкий погляд не заперечує етичного аспекту проблеми. К.-О.Апель, оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то “люди опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі” (Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки// Сучасна зарубіжна філософія. К.. 1996, с.362). Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його зміни.
Проблема етичних засад і відповідальності науки розроблялась такими відомими дослідниками, як А.Мамзін, С.Пастушний, Р.Карпінська, В.Енгельгардт. В умовах конструювання світу природи на основі новітніх технологій, таких як генна інженерія, комп`ютерна технологія, досліджувалась проблема створення нового етосу науки (І.Фролов, Б.Юдін). Сучасна наука глибоко втручається в природу речей, в людську природу, що потребує відповідей про міру такого впливу, про формулювання тих етичних орієнтирів, які дозволяють або забороняють людині, вченому ХХI ст. конструювати світ у відповідності “зі своїм бажанням”, спираючись на науку. Тим більше, що постнекласична наука інакше, ніж класична розглядає постать людини, що пізнає, вченого. Психологоіндивідуальні особливості і особистісні риси дослідника тепер не вважаються тим, що відводить від істини, а розглядаються як необхідний момент адекватного пізнання об`єкта.
Сучасний західний психолог А.Маслоу підкреслює, що творець, дослідник – це людина, яка самотньо бореться зі своїми внутрішніми конфліктами, страхами. Він повинен не втрачати мужності, не боятися “висовуватися” і робити помилки, добре усвідомлюючи, що він, за виразом М.Полані, азартний гравець, що висуває твердження у відсутності фактів і потім витрачаює роки, з`ясовуючи, чи були вірними його передчуття. Саме зважаючи на означені особливості дій вченого, А.Маслоу пропонує свій погляд на існуючий в науковому пізнанні зв`язок пізнання і цінностей. Констатуючи, що від фізіки, хімії, астрономії ми отримали таку модель пізнання, яка не торкається питання про цінності і тому є непристосованою для вивчення проблем, пов`язаних з живим, з життям людини (де врахування особистісних цінностей і цілей, намірів і планів відіграє вирішальну роль в розумінні навіть класичних цілей науки передбачення і управління), А.Маслоу обгрунтовує важливість особливостей наукових підходів біології, врахування яких дозволяє розробити гуманістичну філософію біології. Так, дані науки свідчать на користь саморегуляції, самоуправління, автономного вибору організму - вибору здоров`я, росту, біологічного успіху. Людина також прагне здоров`я і відсутності страждать, в чому може покладатися на мудрість свого організму. Отже, виходить, що в сучасному науковому пізнанні потрібно акцентувати на врахуванні спонтанністі і автономії більше, ніж на передбаченні і зовнішньому управлінні. По відношенню до пізнання людини це стосується ще й суб`єктивного відчуття свободи, яке має осмислити наука (Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. М., 1999, с.22) .
За висновком Маслоу ціннісно нейтральна класична філософія науки є не лише помилковою, а й дуже небезпечною. “Вона не лише позаморальна, вона може бути антиморальною… Тому я знов підкреслюю, що наука створюється людьми; виходить з людських пристрастей і інтересів, як це блискуче пояснив М.Полані в книзі “Особистісне знаня”. Наука і сама має бути деяким етичним кодом…Дійсно, якщо визнається імманентна цінність істини, то всі результати отримуються тому, що ми віддаємо себе на служіння цій імманентній цінності… Наука може шукати цінності, і я можу відкривати їх в самій природі людини” (Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы, с.29). Таким чином, сучасна наука можлива за умови врахування природи людини, цінності пізнання і моральних орієнтирів.
З думками Маслоу перекликаються дослідження М. Рьюза і Ед.Уілсона, які вважають, що людині притаманна вроджена схильність розглядати певний спосіб дій як справедлливий,а інший – як несправедливий. Ці якості задані людям біологічно. Але мова не йде про повну детермінованість морально гуманістичної поведінки генетичними структурами, а, скоріш, про біологічні засади добра і зла. Якщо людський рід має вижити і скористатися тими великими досягненнями, які є в його распорядженні, то він може це зробити тільки при повному усвідомленні нашого еволюціного минулого і співвіднести свої дії з ним – але не шляхом бездумного або фаталістичного сприймання. “Шлях до майбутнього лежить в розумінні нашої біологічної природи, в визнанні її обмеженості, її потенціальних можливостей і в використанні цієї природи для повернення до неї – для створення кращого світу – морально кращого для всіх нас” (Рьюз М., Уилсон Э.О. Дарвинизм и этика. Вопр.филос., 1987,№1,с.108).
Зрозуміло, що морально кращий світ – це світ незабрудненої природи, де немає екологічних криз і катастроф. Інакше, чи може людина вважатися моральною, бути спокійною, впевненою, якщо вона існує як руйнівник, як завойовник, тобто всупереч мудрості живого? Очевидно, що таке ставлення до природи примушує піддати сумніву моральність людини. Отже, в умовах техногенної цивілізації моральний закон в нас, на якому наголошував І.Кант, має бути узгоджений з моральним ставленням до природи, до біосфери, бо це і є умовою морального ставлення людини до самої себе. Така, більш широко зрозуміла моральність, є умовою виходу з екологічної кризи і, взагалі, розв`язання глобальних проблем людства.
Постає питання про нову систему моральних цінностей сучасного людства. Втім, можливо, для виходу з екологічної кризи не потрібно шукати абсолютно нової моралі, нових цінностей, а доцільно відродити такі вічні цінності як благорозумність, справедливість, стійкість і помірність. В поєднанні з раціональним страхом як біологічною функцією, необхідною для виживання, людина проявляє свою цілісність як єдність усвідомленого і безсвідомого (Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990, с.35-36).
Ігнорування цілісності людини, але вже в іншому смислі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику. Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як суррогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав`язливий неспокій ( за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети (Див. Р.Хиггинс. Седьмой враг. Человеческий фактор в глобальном кризисе (главы из книги) //Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990, с.45).
Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. Напочатку 70-х років розділи з екологічної етики з`явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика була виокремлена як самостійна філософська дисципліна.
На думку Р.Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу (Атфилд Р. Этика экологической ответственности //Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности, с.232). Х.Ролсон вважає, що як етично значущу цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність – сприяння життю людини. Цікавим є не лише цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Він розглядає спроби вивести етичні цінності з екологічних, зауважуючи в той же час, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це одначає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв`язок з моральними вимогами (Ролсон III Х. Существует ли экологическая этика? //Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности, с.258,263). Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.
Втім, можливий і більш органічний зв`язок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінностей (Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности, с.268). Зрозуміло, що створюючи свої цінності людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати свої цінності з екологічними законами. Не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обов`язком людини.
Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповести на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принипів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, націлені на довкілля (Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности, с.309-310).
Отже, не дивлячись на конкретні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і віднести принципи етичної теорії на всі живі істоти, загалом на природу.
Прямою відповіддю на питання - як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає 3 сутнісні елементи: покору, світо- і життєутвердження і етику – як взаємопов`язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі – філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури (Швейцер А.Культура и этика. М.,1973, с.82-83).
Таким чином, проблема екологічної кризи не вичерпується етичним аспектом, а є більш широкою – філософсько-світоглядною.
Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно, що людина , як будь-яка жива істота намагається розвиватися у відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини. Е.Фромм розгядає таке порушення людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві потреба існувати “за принципом буття” витісняється існуванням “за типом володіння” ( Фромм Э. Иметь или быть? М.,1988).
Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої. Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу на довкілля. М.Моісеєв вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути регульована коеволюція (Моисеев Н.Н. Экология глазами математика.М.,1988). Оптимальне управління сучасною екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному, політико-практичному і технологічному рівнях (Толстоухов А.В. Проблеми засад оптимального управління сучасною екологічною ситуацією // Studia methodologica .1988. Вип.5, с.79-81).
Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов`язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки (Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки// Філос.думка. 1998, №3,с.60). В.Хьослі підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. Причому, на його думку, ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною (Хесле В. Философия и экология, с.6-7).
Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Так, шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття (Моисеев Н.Н. Расставание с простотой. М., 1998, Реймерс Н.Ф. Экология. Теории, законы. Принципы и гипотезы. М.,1994), суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин (Основи соціоекології. К., 1995). П.Водоп`янов і В.Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери (Водопьянов П., Крисаченко В. Великий день гнева. Экология и эсхатология. Мн.,1993 ).
Отже, розумність ставлення до природи кваліфікується в межах нового типу наукової і технологічної раціональності. Заслуговує на увагу вітчизняних екологів і філософів екології пропозиція створення в Україні дієвої інтелектуальної організації на зразок Римського клубу (Толстоухов А. Засади концептуальних підходів до осмислення сучасної екологічної ситуації //Вісник ДДУ. Історія і філософія науки і техніки. 1998, вип., с.95). Саме цьому сприяє створений центр “Практична філософія”, що намагається об`єднати зусилля вчених, філософів, діячів культури, політиків з метою розробки сучасних програм покращення екологічного стану в Україні.
Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку – від глибинного суто філософського обгрунтування до власне наукового - екологічного пізнання. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення “ідеальної будівлі”, яка б поєднувала автономію розуму із самодовліючою гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і довго жити в ньому (Хесле В. Философия и экология, с.8-9). Таким чином, значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі.
Сьогоденна ситуація загрожує розв`язатися через ряд цивілізаційних претворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться”. На початку ХХI ст. людство має визначитися остаточно…
На підсумок треба зауважити, що філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення. Сучасна інтеграція України в систему європейських держав потребує не лише економічної стабільності, а й гарантування екологічної безпеки, питання якої складають важливий пласт філософії екології. За межами обговореного залишаються такі важливі для існування природи і людини питання, як можливість еволюції штучного біологічного світу, як необхідність нового осмислення розвитку генної інженерії, зокрема – генної терапії і дуже багато інших. Іх дослідження прояснить ставлення сучасної людини до свого майбутнього – як до реальності чи як до утопії.